ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Методи розрахунку ВВП (ВНП).

1 234

В економічній науці та в статистиці використовуються різні методи визначення величини ВВП (ВНП). Як ВВП, так і ВНП можна розрахувати трьома методами:
– виробничий метод (метод доданих вартостей);
– за доходами;
– за витратами.
За методом доданих вартостей сумується додана вартість всіх галузей народного господарства. Метод доданих вартостей дозволяє виявити відношення і роль окремих галузей у створенні ВНП (структуру), виявити динаміку зміни структури, провести порівняльний аналіз ВВП (ВНП) країни з аналогічним показником інших країн.

ВВП можна розрахувати також шляхом виміру або сукупного доходу всіх економічних агентів, або загального обсягу витрат на виробництво товарів та послуг, тому що в масштабах економіки всі витрати на придбання продуктів є доходом для виробників цих продуктів. Метод «за доходами» базується на рівності ВВП і валового внутрішнього доходу. Сукупний доход визначається як сума доходів, що являють собою у тій чи іншій формі плату за використання факторів виробництва, за допомогою яких вироблено кінцевий продукт.
Розраховуючи ВВП за доходами, потрібно знайти суму таких його складових:
– заробітна плата найманих працівників (цей компонент містить заробітну плату, а також внески підприємств на соціальне страхування, у пенсійний фонд, фонд зайнятості тощо);
– рентні платежі (доходи, які отримують власники нерухомості від залучення у виробництво землі, майна, капіталу);
– чисті відсотки (доходи постачальників грошового капіталу, які отримують домогосподарства за вклади, відсотки за облігації підприємств);
– доходи некорпоративного сектору (чистий прибуток підприємств, які перебувають в одноосібній власності);
– прибуток акціонерних підприємств (цей компонент, у свою чергу, містить три складові: податок на прибуток, дивіденди акціонерам, нерозподілений прибуток підприємств).
Наступні два елементи не являють собою доходи у прямому розумінні цього слова, але вони входять у вартість продукції і тому є частиною ВВП:
– амортизаційні витрати (обсяг капіталу, спожитого в процесі виробництва впродовж року);
– чисті непрямі податки (непрямі податки: податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін., за відрахуванням трансфертних платежів). З економічної точки зору, це різниця між цінами, за якими купують товари споживачі, та продажними цінами фірм.
Сумування вказаних складових дозволяє визначити ВВП за методом «за доходами».
ВВП за доходами = W + Рг + і + R + Am + IT,
де W – заробітна плата; Рг – прибуток; і – відсоток; R – рента; Am – амортизація; IT – непрямі чисті податки.
Приблизна структура доданої вартості в розвинених країнах має вигляд:
1) оплата праці – 73 % (заробітна плата + премії);
2) доходи власників – 7 % (доходи некорпоративних підприємств);
3) рентний дохід – 2 %;
4) прибуток корпорацій – 11% (прибуток корпорацій після платежів робітникам і кредиторам);
5) чистий відсоток – 7 %.
Простіше виглядає розрахунок ВВП методом «за витратами». Цей підхід спирається на вихідне положення, згідно з яким вартість виробленого продукту дорівнює сумі всіх витрат на його створення, а самі витрати в рамках даного методу вдається розділити на витрати макроекономічних суб’єктів: домашніх господарств, фірм держави та зарубіжжя (табл. 2. 2.).
Формула, що лежить в основі витратного підходу до визначення ВВП, має вигляд:
ВВП за витратами = С + І + G + NE,
де С – споживчі витрати; I – приватні валові інвестиції; G – державні витрати; NE – чистий експорт.
Часто наведений метод називають методом кінцевого використання.
Споживчі витрати – це особисті споживчі витрати всіх громадян країни, що включають витрати на предмети довгострокового та поточного споживання та на послуги. Тут ідеться про витрати на харчування, одяг, житло, товари культурно-побутового призначення, на всі види послуг, що надаються за рахунок споживачів.
Інвестиційні витрати підприємств, що називаються приватними валовими інвестиціями, охоплюють основні види недержавних капіталовкладень у виробництво з боку фірм і підприємців. Це витрати на кінцеву закупку машин та обладнання, на виробничі будівлі, на збільшення запасів виробничих ресурсів, житлове будівництво, витрати на амортизацію.
Державні витрати являють собою державні закупки товарів та послуг. В дану групу включають витрати федеральних, республіканських, місцевих державних органів на придбання кінцевої продукції підприємств, на закупку ресурсів для державних потреб і на оплату найманої робочої сили. В державні витрати не включають трансфертні платежі, які проводяться безкоштовно і не враховуються у складі ВВП.
Чистий експорт є не що інше, як різниця між експортом та імпортом. Ця різниця показує, на скільки іноземні витрати на придбання товарів і послуг, вироблених в даній країні, перевищують витрати даної країни на придбання товарів і послуг, вироблених в інших країнах.
Макроекономічна тотожність, що характеризує два методи обчислення ВВП – «за доходами» і «за витратами», має вигляд:
C + I + G + NE = W + Pr + i + R + Am + IT
Слід зазначити, що ВВП (ВНП) не враховує:
– роботу домогосподарок у своєму домашньому господарстві;
– роботу вчених «на себе», не втілену в книги;
– бартерний обмін;
– доходи тіньового бізнесу;
– оплату у вигляді чайових і т. п.
Для макроекономічного аналізу тенденцій розвитку економіки країни виділяють номінальні і реальні значення ВВП (ВНП).
Номінальний ВВП (ВВПН) — це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва.
Номінальний ВНП = ? p ? g,
де g – обсяг виробництва товару в поточному році; р– ціна товару в поточному році. валового та поточного споживання та на послуги. Тут ідеться про витрати на харчування, одяг, житло, товари культурно-побутового призначення, на всі види послуг, що надаються за рахунок споживачів.
Таким чином, на величину номінального ВВП впливають два процеси: 1) динаміка обсягу виробництва; 2) динаміка рівня цін.
Реальний ВВП (ВВПр) – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва:
Динаміку реального ВВП України наведено в табл. 2. 3. За оцінками експертів досягти рівня 1990 р. можна буде не раніше 2020 р.
Реальний ВВП можна розраховувати шляхом коригування номінального ВВП на індекс цін (Ір):
Звідси виходить, що: Зміна ВВП р, % = Зміна ВВП, % – Зміна індексу цін, %
Якщо величина індексу цін менша за одиницю, то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням. Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю, то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.
Оцінка рівня розвитку країни є більш інформативною, якщо застосовуються вказані вище показники в розрахунку на душу населення (табл. 2. 3.).
За рівнем національного доходу на душу населення наша держава знаходиться в числі найбідніших у світі: 9 % приросту за 2003 рік не наближують нас до рівня навіть відносно небагатих держав (скажімо, Польщі), а ще далі віддаляють. Щоб зрівнятися з країнами останнього поповнення ЄС, Україні треба збільшити національне виробництво не на відсотки, а в 5–7 разів. При 4 відсотках річного економічного зростання нинішнього рівня Польщі можна досягнути не раніше середини XXI століття, а Швейцарії – наприкінці наступного. Оскільки кожен відсоток зростання у багатих країнах вагоміший, то за цей час усі вони опиняться від України на зростаючій відстані. Відомо, що США знадобилося 47 років, щоб подвоїти ВВП на душу населення, Японії – 33, Індонезії – 17, Південній Кореї – 10 років.

4.Макроекономічні показники-похідні від ВВП
На основі ВВП розраховуються багато інших показників системи
національних рахунків. Серед них виділяють: валовий національний дохід
(ВНД), валовий національний наявний дохід, особистий дохід, безподатковий
дохід.
Валовий національний дохід (ВНД) – це грошова оцінка товарів і
послуг, які стають доступними для країни внаслідок здійснення економічної
діяльності. Він визначається як сума ВВП в цінах кінцевого використання
(споживання) і сальдо первинних доходів (Xn), отриманих із-за кордону.
Формула валового національного доходу має такий вигляд:
ВНД=ВВП+Xn=C+Iq+G+Xn.
В системі національних рахунків окремо виділяється показник валовий
національний наявний дохід (ВННД), який визначається як сума валового
національного доходу і сальдо поточних трансфертів, отриманих із-за
кодону. Сальдо поточних трансфертів – це різниця між поточними
платежами, які перерозподіляються на міждержавному рівні.
Найбільшу частину валового національного доходу складає особистий
дохід (ОД), який є доходом громадян, отриманим до сплати ними податків
державі. Особистий дохід можна порахувати, якщо відрахувати з валового
національного доходу три види доходів, які зароблені, але не отримані
людьми (внески на соціальне страхування, податок на прибуток фірм,
нерозподілений прибуток фірм), і додати доходи, які отримані громадянами,
але не є результатом їх трудової діяльності (соціальна допомога, пенсії та
інші трансфертні (переказні) платежі).
Отже, особистий дохід формується за рахунок фонду заробітної плати,
доходів підприємців, дивідендів, орендної плати і проценту, що отримують
громадяни до сплати ними податків державі.
Особистий дохід складає основу попиту на кінцеві товари і послуги
особистого споживання, якщо попередньо “очистити” його від податків.
Особистий дохід після сплати податків стає доходом, яким розпоряджаються
громадяни, або безподатковим доходом. За допомогою нього обчислюється
величина фактичних доходів сімей і індивідів. Цей дохід використовується
не тільки на споживання, а й на заощадження.

Суспільний добробут.

В умовах переходу економіки до ринкового регулювання господарської діяльності важливого значення набуває досягнення зростання суспільного добробуту. Забезпечення зростання добробуту населення головним чином полягає у задоволенні потреб, які кількісно зростають та якісно змінюються. При цьому особливо важливу роль відіграє тісний взаємозв’язок між потребами окремого громадянина (індивідуума) та суспільства в цілому.
Оскільки головна мета «політики добробуту» – це поліпшення якості життя населення, то фундаментом суспільного добробуту є соціальна захищеність громадян. Саме якість життя є головним показником суспільного добробуту. Одним із яскравих представників теорії суспільного добробуту визнано американського вченого А. Маслоу, автора загальновідомої ієрархії потреб (піраміди потреб Маслоу). Відповідно до цього підходу будь-яка людина прагне до свого розвитку, діючи згідно зі своїми можливостями та потребами. Сутність ідеї А. Маслоу в тому, що найвищі потреби не можуть виявитися та реалізуватися, якщо примітивніші не були попередньо задоволені.
Ж. Годфруа до класичної піраміди додав когнітивні та естетичні потреби (необхідність у злагодженості, справедливості, красі, симетрії), розташувавши їх перед потребою у самореалізації.
Доволі відомими є й двофакторна модель потреб Ф. Герцберга, у якій усі потреби зумовлюються факторами мотивації та підтримки, і трирівнева модель потреб «існування – взаємовідносини – зростання» К. Алдерфера. Перелік та класифікація усіх потреб людини – річ надзвичайно складна, оскільки вихідні (первинні) потреби трансформуються у безліч похідних. Саме тому швейцарський психолог К. Левін і назвав їх квазіпотребами.
Усе це свідчить про те, що досягнення добробуту виявляється через реалізацію потреб людини. А наявні доповнення базової піраміди А. Маслоу переконують у тому, що з розвитком суспільства з’являється необхідність у задоволенні дедалі більших потреб, які і знаходять своє відображення у різних моделях ієрархій. У всіх ієрархіях добробут слід розглядати з позиції створення нормальних умов життєдіяльності населення, раціональної зайнятості та комплексного соціального захисту громадян, а людину – не тільки як біологічну істоту, а й як активного члена суспільства.
Одним з важливих завдань сучасної соціально-економічної макростатистики як в Україні, так і за кордоном є вдосконалювання показників добробуту населення. Складність завдання полягає в багатоаспектності категорії добробуту, що включає доходи населення й споживання, зайнятість і безробіття, житлові умови, майно домашніх господарств, забезпеченість населення соціально-культурними послугами тощо. У сучасній статистиці Для характеристики рівня життя й добробуту населення, як правило, використовується система показників, що відбивають окремі аспекти даної категорії. Наприкінці 2002 р. Статистичний комітет Співдружності Незалежних Держав опублікував систему індикаторів для оцінки рівня життя населення в країнах СНД. Ця система має такий вигляд:
1. Інтегральні показники рівня життя:
1.1. Макроекономічні показники:
– реальні використовувані доходи населення;
– реальні скореговані доходи населення;
– витрати на кінцеве споживання домашніх господарств;
– фактичне кінцеве споживання домашніх господарств;
– середньомісячна заробітна плата (номінальна й реальна).
1.2. Демографічні показники:
– динаміка чисельності постійного населення;
– очікувана тривалість життя;

– рівень смертності немовлят, дитячої і материнської смертності;
– рівень освіти населення.
1.3. Показники економічної активності населення:
– рівень економічної активності населення;
– співвідношення зайнятих в економіці й загальної чисельності населення;
– рівень безробіття.
1.4. Показники пенсійного забезпечення населення:
– чисельність пенсіонерів (усього, у тому числі за віком);
– суми призначених місячних пенсій (усього, у тому числі за віком);
– середній розмір призначених місячних пенсій за віком і мінімальний розмір пенсій.
2. Показники матеріальної забезпеченості населення:
2.1. Доходи домашніх господарств:
– сукупні й грошові номінальні й реальні доходи домашніх господарств (загальні й використовувані);
– купівельна спроможність доходів;
– індекс споживчих цін.
2.2. Нерівність у розподілі доходів між окремими групами населення:
– децильний коефіцієнт диференціації доходів населення;
– коефіцієнт концентрації доходів (індекс Джині);
– коефіцієнт фондів;
– розподіл доходів по квантильних групах населення.
2.3. Показники бідності населення:
– величина прожиткового мінімуму;
– межа бідності;
– межа крайньої бідності;
– показники масштабу бідності (первинна бідність, вторинна бідність, дефіцит грошового доходу бідного – населення, гострота й глибина бідності).
3. Особисте споживання (рівень і структура):
– вартість мінімального продовольчого «кошика»;
– динаміка й структура споживчих витрат населення в поточних і порівнянних цінах;
– частка витрат на харчування у використовуваних доходах і споживчих витратах;
– середньодушове споживання основних продуктів харчування, у тому числі в перерахуванні на дорослого споживача;
– калорійність і склад харчових речовин мінімального продовольчого «кошика».
4. Житлові умови населення:
– забезпеченість населення житлом (загальна й житлова площа у розрахунку на одного жителя країни);
– частка витрат на оплату житла у споживчих витратах населення.
5. Соціальна напруженість:
– коефіцієнт злочинності.
Одним із кількісних показників, який використовується для фінансової оцінки суспільного добробуту, є вартість життя. Він визначається індексом життя, який фіксує набір споживчих благ – «споживчий кошик». Цей кошик визнається за мінімальний прожитковий мінімум. Під величиною прожиткового мінімуму розуміють показник абсолютного вимірника низьких доходів населення, які забезпечують споживання основних благ та послуг на мінімально допустимому рівні. На сьогодні діючий прожитковий мінімум в Україні складає 358,49 грн. на місяць.
Ще одним показником, який стосується суспільного добробуту, є рівень оплати праці (табл. 2. 4.).
Сьогодні питома вага заробітної плати у доходах населення України становить менше за половину. Тому можна говорити, що оплата праці не є основною мотивацію у формуванні доходів населення. Особливо низький рівень оплати праці залишається у галузях соціальної сфери та в науці, хоч якісний показник, тобто кваліфікація зайнятих, дуже високий. Головна причина такої невідповідності полягає не в залежності рівня оплати праці від її кількості та якості, а в залежності від фінансово-економічного стану підприємства, установи та організації.
На рівень життя населення безпосередньо впливає такий показник, як його реальні доходи (грошові та сукупні) у співвідношенні зі споживчими цінами. Доходи визначають можливості поточного споживання, а споживання товарів і послуг – один із важливих компонентів рівня життя.
Аналіз реальних доходів населення ускладнюється перш за все тим, що офіційна статистика не дає реальної оцінки цього фінансового показника, який є головним при оцінці суспільного добробуту, оскільки не враховує отриманих доходів у тіньовому секторі економіки. Оцінити доходи у тіньовому секторі можна непрямим методом на основі видатків населення на споживання.

1 234