 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Господарський розвиток українських земель у другій половині ХІV—ХV ст.
Опрацювавши цей параграф, ви дізнаєтесь: · які зміни відбулися в господарському розвитку українських земель; · що таке маґдебурзьке право; · як розвивалися ремесла й торгівля на українських землях у ХІV—ХV ст. Завдання на повторення 1. Яку роль виконували міста в Київській Русі? 2. Які форми залежності селян існували в Київській Русі та Галицько-Волинському князівстві? 3. Охарактеризуйте розвиток ремесла та торгівлі за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
1. Сільське господарство. Життя селянина. Упродовж ХІV—ХV ст. у господарському житті населення українських земель продовжувало залишатися домінуючим сільське господарство, яке мало переважно натуральний характер. Традиційними його видами були: землеробство, тваринництво і підсобні промисли — рибальство й бортництво. Проте в цей час відбулося його помітне піднесення: запроваджується нова техніка, зокрема колісний плуг, соха з лемешем та сошником. Завдяки цьому розорюються нові землі. Невтомною працею селяни підвищували врожайність землі. Сіяти продовжували ячмінь, жито, пшеницю. Значного поширення набуло городництво й садівництво. Бортництво заступило присадибне бджільництво. Продовжували розвиватися промисли, передусім ті, що займалися переробкою сільськогосподарських продуктів: млиновий (виготовлення різних сортів борошна, круп), винокурний (виготовлення горілки) та пов’язаний із ним корчмарський. Важливим промислом було рибальство. Воно процвітало не тільки на великих річках. Феодали й навіть селяни споруджували стави на річках, струмках і заболочених місцевостях. Солеварінням займалися в Карпатах і на солоних озерах Північного Причорномор’я. У період феодалізму полювання було привілеєм феодалів. Проте на Подніпров’ї ним займалися місцеві селяни та міщани, що приносило їм чималий доход. Зміни відбулися і в правовому становищі селян. У цілому воно залежало від правового устрою сіл: руського (українського), волоського чи німецького. Переважна більшість сільського населення проживала в селах руського (українського) права. У ХІV ст. більшість селян на українських землях були вільними й лише сплачували данину за користування землею, яка розподілялася ланами (волоками) по 16,8—21,4 га між селянськими дворищами. Дворище складалося з 5—10 хат (димів), у яких жила велика селянська родина. Податок — подимне — платили з кожного диму. Кілька дворищ утворювали сільську громаду (село), яку очолював отаман. Кілька сіл об’єднувалися у волость — копу, яку очолював старець. На зборах копи розглядалися всі важливі справи. Також діяв копний суд. Крім того, за правовим становищем селяни поділялися на дві основні групи: «похожих» (вільних), які мали право відходити від феодала, та «непохожих» («отчичів»), позбавлених такого права. Протягом ХІV — першої половини ХVІ ст. відбувався процес перетворення «рабів», «челяді», «холопів» (тобто рабів) на залежних селян. (Третій Литовський статут у 1588 р. перевів їх у стан отчичів.) Також селяни поділялися на різні категорії за майновим станом. До найзаможніших належали служилі селяни — слуги, які перебували на службах, за що отримували 1—2 волоки землі й звільнялися від інших повинностей. Вільними залишалися й данники, які сплачували данину державі натурою або грішми. Тяглові селяни за користування землею відпрацьовували повинність (оранка поля, засівання зерна, збирання врожаю та інші роботи) зі своїм тяглом (робочою худобою) на користь держави, а згодом і феодалів. Серед селян було чимало збіднілих: сусідки й підсусідки, котрі селилися при дворах заможних селян, коморники, які не мали свого житла й наймали комори, городники (загородники), що володіли тільки городами, та халупники, які мали тільки хати. Селяни сплачували чимало податків і виконували різні повинності. Основним державним грошовим податком у Великому князівстві Литовському був податок на військові потреби. Селяни також відбували й державні повинності: споруджували й ремонтували замки, зводили мости та греблі, прокладали й обслуговували шляхи тощо. Церкві виплачували десятину. Селяни феодальних маєтків сплачували оброк продуктами чи грошима і відробляли панщину. У ХV ст. панщина складала 14 днів на рік із лану (волоку). У 1520 р. в Польщі встановлюється одноденна панщина на тиждень, а в 1557 р. така ж установлюється в Литві. У Закарпатті на цей час панщина складала вже два дні на тиждень. На Північній Буковині існувало близько 20 повинностей і податків. Дещо відмінним було становище мешканців сіл, де діяли німецьке або волоське право. Кількість сіл, що користувалися німецьким правом, у ХІV ст. швидко зростала за рахунок німецьких і польських переселенців. Ці переселенці (осадники) сплачували пану певну суму й здобували право утворити село й посаду війта, яка ставала спадковою й надавала йому ряд привілеїв: зосередження у своїх руках адміністративної і судової влади, володіння вдвічі більшою ділянкою землі тощо. Ці селяни сплачували лише оброк і не відробляли панщини. Села з німецьким правом не знали общинної організації. Від кінця ХІV ст. на Галичині, а згодом і в інших районах набули поширення села з волоським правом. Мешканці цих сіл, об’єднані в громади, не відробляли панщину, займалися переважно вирощуванням худоби. Оброк і податок вони сплачували худобою, а судилися за стародавніми звичаями і правом. Упродовж ХІV—ХV ст. відбулося помітне зростання великого феодального землеволодіння. Уже наприкінці ХІV ст. на українських землях нараховувалося кілька десятків латифундій — великих приватновласницьких земельних володінь із натуральним характером господарювання, у яких застосовувалася праця залежного населення. Основними джерелами зростання великого землеволодіння були великокнязівські дарування, захоплення общинних земель, купівля маєтків у їхніх власників, освоєння нових земель. Переважна більшість земель була сконцентрована у володінні великих магнатів: Острозьких, Чарторийських, Радзивіллів (Волинь), Ружинських, Заславських, Немиричів (Київщина, Поділля), Замойських, Потоцьких, Язловецьких (Брацлавщина та Поділля). Зосередження земель у руках магнатів обумовлювало їхній наступ на території і права селянських общин, що виявлялося в привласненні общинних земель, закабаленні селян, призначенні на виборні посади своїх намісників тощо. Зростання великого феодального землеволодіння обумовлювало якісні зміни й у формах організації праці. У ХІV—ХV ст. у зв’язку зі зростанням попиту на продукти харчування (особливо на зерно і м’ясо) у Західній Європі відбувався інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, швидко зростав ринок сільськогосподарської продукції. За цих умов великі землевласники, реагуючи на потреби ринку, перетворюють свої господарства на фільварки.
Терміни та поняття Фільварки — багатогалузеві господарчі комплекси, які базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян і були зорієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча й зберігали чимало рис натурального господарства.
Найбільшого поширення фільваркові господарства набули в Галичині, Західній Волині, Західному Поділлі, Київському Поліссі. На решті українських земель вони поширилися лише із середини ХVІ ст. Для існування фільварків було потрібно багато землі, тому феодали почали відбирати її в селян, водночас збільшуючи панщину та запроваджуючи кріпацтво.
Терміни та поняття Кріпацтво — це система правових норм, які встановлювали залежність селянина від феодала й право останнього володіти селянином-кріпаком як власністю.
Починаючи від ХV ст. селяни переводяться під судочинство феодалів. На початку ХVІ ст. вони вже не мали права скаржитися на феодалів великому князеві чи королю. Майже припиняється діяльність копних судів. Водночас обмежується право селян на переселення (перехід). Так, у 30-х рр. ХV ст. в Галичині було визначено певний час для переходів — тільки в дні Різдва за умови виплати панові викупу. Сейм 1496 р. поставив: протягом року залишити село мав право тільки один селянин. Сейм 1503 р. видав ухвалу, що селяни не можуть переселятися без дозволу панів, що означало втрату ними особистої свободи. На українських землях у складі Великого князівства Литовського процес закріпачення відбувався дещо повільніше. Це було зумовлено набігами татар і нестачею робочих рук. Остаточне закріпачення селян відбулося на території Польщі в 1573 р., а на землях Великого князівства Литовського в 1588 р., що було законодавчо закріплено в сеймовому законі й Литовському статуті. Загалом упродовж ХІV—ХV ст. відбулося загальне погіршення становища селян на українських землях. Хати селян будували з дерева або хмизу, обмазаного глиною (мазанки). Одягалися в білий полотняний одяг без зайвих прикрас. Основною їжею був житній хліб, каші. Від кінця ХV ст. з’являється овочево-м’ясний узвар — борщ.
2. Соціальні виступи. Злам традиційного життя селянина, загальне погіршення становища основної маси населення спричиняли невдоволення, а іноді й народний опір. Селяни та міщани піднімали стихійні повстання, псували майно феодалів тощо. Поширеним явищем були втечі. Багато селян покидали свої села, тікаючи на південь і схід, оселяючись на межі Дикого поля, де не було визиску з боку феодалів, але постійну небезпеку становили татари. Уперше народний опір набув масового характеру в 1431—1434 рр. на Західному Поділлі, де в цей час насаджувалися польські порядки. Селяни в околицях Хмельника та Брацлава піднялися на повстання. На Західному Прикарпатті (Сяноцька й Перемишльська земля) в першій третині ХV ст. зароджується рух фурів — знедолених, які об’єднувалися в невеликі загони для боротьби проти панів. У 1529 р. вперше згадуються опришки — народні месники, що діяли переважно в Карпатських горах. Вони нападали на шляхтичів, грабуючи їх, а захоплене добро роздавали скривдженим селянам. Наймогутніший виступ населення відбувся в 1490—1492 рр., що охопив Галичину, Західне Поділля й Буковину. Улітку 1490 р. 10 тис. селян, міщан і дрібних шляхтичів під керівництвом отамана Мухи (ім’я ватажка нам не відоме) захопили міста Сняток, Коломию, Галич та навколишні села. Повсталі розправлялися з феодалами, польськими урядовцями. Масштаби повстання занепокоїли владу, і проти повстанців вирушило велике військо, що складалося із загонів польського короля, шляхетського ополчення та тевтонських рицарів. Вирішальна битва відбулася під Рогатином, у якій повстанці зазнали поразки. Муха врятувався втечею, але пізньої осені був схоплений та вивезений до краківської в’язниці, де й помер. Навесні 1491 р. повстання очолив Андрій Боруля. Із загоном буковинських селян він виступив на Галичину, де звільнив значні райони. Восени його військо було розгромлено, а сам він утік до Білгорода, де був ув’язнений. Улітку 1492 р. він опинився на волі й знову очолив боротьбу, проте був схоплений біля Коломиї і за наказом молдавського володаря страчений у Хотині, а його полонені товариші були скинуті з фортечних мурів.
І.С.Їжакевич. Повстання під проводом Мухи. 3. Міста та їхні жителі. Маґдебурзьке право. У ХІV—ХV ст. став помітним процес урбанізації — зростання кількості й населення міст та посилення їхньої ролі в економічному та культурному житті суспільства. Поступово, але повільно відроджувалися міста, спустошені під час монголо-татарської навали, з’являлися нові. У цей період українські міста зберігали феодально-аграрний характер. Міщани займалися землеробством, скотарством, промислами й частково ремеслом і торгівлею. При цьому вони перебували в залежності від магнатів і, подібно до селян, відбували повинності, сплачували їм оброк натурою, інколи грошима. Населення багатьох міст у Подніпров’ї відбувало виключно військову повинність, що було пов’язано з нападами татар.
Цікаві факти Правовою основою життя багатьох українських міст було «руське право», що розвивалося з часів Київської Русі. Війт був головною посадовою особою в місті — мав право приймати остаточне рішення в усіх судових справах, міг навіть засудити винуватця до страти. Війт керував роботою ради з 8—12 осіб.
Водночас значні зрушення, які відбувалися за міськими мурами, спричиняли нові явища й процеси. Активізується розвиток торгівлі й ремесел, які поступово стають основними заняттями жителів міст. Міста ставали осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя. Міста, залежно від розташування — на державній чи приватній землі — поділялися на королівські (великокнязівські) й приватні. Як і в інших європейських країнах, міщани прагнули позбутися залежності від своїх власників або державних урядовців і здобути самоврядування. Від XIV ст. українські міста починають отримувати так зване «маґдебурзьке право», на зразок того, яке існувало в містах Німеччини. Маґдебурзьке право визначало порядок виборів і функції органів самоврядування та суду, регулювало господарське життя міста, визначало покарання за різні злочини тощо. Першим маґдебурзьке право отримало від галицько-волинського князя Юрія ІІ місто Володимир-Волинський (у 1324 р.). У 1356 р. польський король Казимир ІІІ надав це право Львову. У 1499 р. маґдебурське право отримав Київ.
Цікаві факти Маґдебурзьке право походить від привілеїв 1188 р., які отримало німецьке місто Маґдебурґ. Спочатку воно поширилося в Чехії, Польщі, Литві. Литовськими князями маґдебурзьке право було принесено в Україну. Уперше його положення було введено в XIV ст. в містах Галицько-Волинського князівства.
Система самоврядування в українських містах, що мали маґдебурзьке право Магістрат Орган міського самоврядування, що здійснював адміністративно-судові функції і складався з двох колегій, члени яких обиралися довічно Лава Суд у кримінальних справах, членами якого були засідателі — лавники Рада Адміністративний орган і суд у цивільних справах, членами якого були райці Війт Очолював Лаву. Обирався лише зі шляхтичів. Його посада була спадковою або персонально наданою Бурмістр Обирався по черзі з районів на квартал для керівництва діяльністю Ради
Міста, які здобули маґдебурське право, звільнялися від управління й суду війтів, воєвод чи старост або королівських (великокнязівських) намісників і запроваджували виборне самоврядування. Усі справи міського життя вирішував виборний магістрат, який формувався із заможних міщан. Вибори відбувалися раз на рік. Магістрат поділявся на лаву (суд у кримінальних справах), очолювану війтом, і раду (адміністративний орган і суд у цивільних справах), очолювану бургомістром. Посаду війта міг обіймати лише шляхтич.
Ратуша міста Коломия (сучасний вигляд).
Спочатку маґдебурське право поширювалося переважно на католиків, унаслідок чого православні українці усувалися від управління містом. Незважаючи на це, поширення маґдебурського права мало позитивне значення для розвитку українських міст.
Цікаві факти У тогочасних містах на українських землях проживало чимало громад вірменів, євреїв, греків, татар, караїмів тощо. Як правило, вони селилися компактно, займаючи певний квартал чи вулицю міста. У них були свої органи самоврядування, які переважно переймалися релігійними, культурними справами, вирішували питання відносин із місцевою владою. Самоврядні громади євреїв — кагани — існували у великих містах. Найбільші вірменські громади проживали в Кам’янці-Подільському та Львові. У Львові розміщувалася резиденція вірменського архієпископа. У Луцьку й Галичі мешкали значні громади караїмів, які були вихідцями з Криму.
4. Ремесла й торгівля. У період ХІV—ХV ст. відродилися та продовжували розвиватися ремесла й торгівля, які зазнали значного нищення від монголо-татарської навали. Зростала кількість ремісничих спеціальностей, вироблялися нові товари. На кінець ХV ст. нараховувалося вже понад 200 ремісничих спеціальностей (за часів Київської Русі — 70). Для регулювання виробництва й захисту власних інтересів міські ремісники певних спеціальностей об’єднувалися в особливі організації — цехи, діяльність яких визначалася цеховими статутами. Цех володів судовою владою над своїми членами, обкладав їх податками, а в разі потреби створював власне ополчення для «оборони міста». Цехи очолювалися виборними посадовими особами — цехмістрами. Ремісники були зобов’язані випускати якісну продукцію та збувати її за однаковою ціною. Конкуренція між членами цеху не допускалася. Тих ремісників, які не входили до складу цеху, називали партачами. Цехи намагалися витіснити партачів за межі міст. Перші цехи на українських землях виникли наприкінці ХІV ст. на Галичині й Закарпатті, а з кінця ХV ст. цеховий устрій поширився на ремісників міст Волині, Київщини і Західного Поділля. Початковий етап запровадження цехової організації ремесла на українських землях мав неоднозначний характер. Цех міг об’єднувати не лише ремісників однієї спеціальності, а й осіб однієї мови, віри. Оскільки цехова організація була запозичена з Німеччини та Польщі, то формально членами цехів могли ставати лише католики. Унаслідок цього православні українці позбавлялися права ставати членами цехів.
Цікаві факти У ХІV ст. у Львові проживали 10 тис. осіб, із яких 500 були ремісниками. Вони об’єднувалися в 14 цехів. Згодом число цехів зросло до 35. Зберігся реєстр цехів міста першої половини ХІV ст. Кожен цех мав свій порядковий номер згідно з порядком їх заснування. У реєстрі поданий такий перелік цехів: купці, різники, пекарі, ковалі, шевці, кравці, римарі й сідельники, солодовники (пивовари), грабарі, кушніри. Ремісники рідкісних спеціальностей у цехи не об’єднувалися.
У торгівлі теж з’являються нові явища. Так, купці об’єднуються в гільдії. У ХV ст. набули поширення ярмарки (вони постійно існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших містах), що було першою ознакою становлення ринку. Саме в цей час українські землі розпочали активні торговельні відносини. Після захоплення турками Константинополя (1453 р.) держави, які були традиційними споживачами візантійського зерна (Італія, Франція та ін.), переорієнтували свою торгівлю. Основним перевалочним пунктом зернового експорту стає місто Ґданськ на Балтійському морі, що спричиняє істотне пожвавлення виробництва зернових у Польщі та на українських землях. Зростання ціни на худобу в західноєвропейських країнах також активізувало її розведення на продаж. На ярмарках у Львові, Луцьку, Галичі та інших містах волів продавали тисячами, а потім вони переганялися далі на захід. У цей час воли стали виконувати навіть функцію грошей. Проте торгівля відбувалася в умовах численних обмежень. Для неї існували спеціальні торгові дні, також вона здійснювалася під час великих ярмарок, які влаштовувалися лише кілька разів на рік. Купецькі каравани могли рухатися лише визначеними в королівських та князівських указах шляхами. Із 1343 р. відома «татарська дорога», що вела з Німеччини в Орду через Краків, Львів, Кам’янець, Київ. На той час це був фактично єдиний торговельний шлях Європи, що поєднував її зі Сходом. Інший важливий шлях міжнародної торгівлі проходив від Кафи (тепер Феодосія) через Київ до Москви і Новгорода.
Документи розповідають |
