ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Польський середньовічний хроніст Ян Длугош про причини ліквідації Київського князівства

12 3 4

Українські землі в складі Великого князівства Литовського та інших держав (друга половина ХІV—ХV ст.)

Українські землі в складі Великого князівства Литовського

Опрацювавши ці параграфи, ви дізнаєтесь:

· яким чином більшість українських земель потрапили до складу Великого князівства Литовського;

· яку політику проводили литовські князі й Польща щодо українських земель;

· як були ліквідовані удільні князівства на українських землях і був придушений опір місцевих князів.

Завдання на повторення

1. У якому році припинило існування Галицько-Волинське князівство?

2. Хто був останнім князем Галицько-Волинського князівства?

3. Які країни поділили між собою галицько-волинську спадщину?

1. Утворення Литовської держави та її політика щодо українських земель. У той час як більшість руських князівств потрапили під монголо-татарське панування, на північно-західних кордонах колишньої Київської Русі постала Литовська держава.

Її початки були покладені в першій чверті ХІІІ ст. князем Рінгольдом, який об’єднав під своєю владою декілька литовських племен. Син Рінгольда Міндовґ продовжив політику батька з розширення своїх володінь. Саме з його правлінням і пов’язують створення Великого князівства Литовського. Столицею своїх володінь Міндовґ обрав місто Новогрудок (Новгородок).

Українські землі в складі Великого князівства Литовського.

Цікаві факти

Назва «Литва», на думку деяких учених, походить від слов’янського слова «лити». Спочатку слово «литва» могло позначати злиття трьох річок, тим паче, що на території сучасної Литви в річку Німан упадають річки Вілія, Ганча, Меречанка та інші. Сучасні литовські вчені пов’язують назву своєї країни з межайтським (межайти — одне з литовських племен) словом «летува», що означає «свобода», «вільний край».

На середину ХІІІ ст. Міндовґ підкорив своїй владі землі Чорної Русі (Гродно, Слонів та ін.) і частину Білої, а також примусив визнати свою владу Полоцьких, Вітебських і Мінських князів. У 1242 і 1249 рр. Міндовґ завдав поразок монголам, що підняло й скріпило його авторитет. Важливим кроком князя стало його хрещення у 1246 р. за православним обрядом. На цей крок князя підштовхнуло те, що основу економічної і воєнної могутності князівства складали колишні руські князівства (білоруські землі).

Тракайський замок — резиденція литовських князів.

У 1248—1249 рр. Міндовґ об’єднав під своєю владою всі землі Литви. Активна політика Міндовґа викликала опір із боку Данила Галицького. Між двома видатними правителями спалахнула тривала війна. Міндовґ, відчуваючи, що програє війну, звернувся по допомогу до німецьких хрестоносців. Ця допомога була обумовлена хрещенням Міндовґа за католицьким обрядом у 1253 р. Тоді ж Міндовґ був і коронований. Щоправда, як пише літопис, «хрещення його було фальшиве... Він приносив жертви своїм богам, спалював тіла померлих і відкрито справляв свої язичницькі обряди».

У цей же час Данило Галицький, готуючись до війни з монголо-татарами, теж був коронований. Два правителі від війни переходять до встановлення союзницьких відносин, скріплених династичним шлюбом їхніх дітей. Згодом, як вам уже відомо, син Данила Шварно став литовським князем. Дві держави стали для Європи немовби щитом від монголо-татарських набігів.

По смерті Шварно до влади в Литві повернулася литовська династія.

Князь Ґедимін.

Особливо швидко зростає Литва за правління князя Ґедиміна (1316—1341 рр.), який завершив розпочате Міндовґом приєднання білоруських земель, а також захопив частину північноукраїнських. Ґедимін заснував нову столицю князівства Вільно. Подальше просування Литви на південь стримувалося Галицько-Волинською державою. Тільки після її загибелі Литва стала швидко приєднувати до своїх володінь українські землі. Першим вагомим здобутком Литви стала Волинь, де князем став син Ґедиміна Любарт.

Подальше просування литовців на південь відбулося за правління великого князя Ольґерда (1345—1377 рр.), який також був сином Ґедиміна. Він наприкінці 1361 — на початку 1362 р. оволодів Києвом та навколишніми землями, потім Чернігово-Сіверщиною й більшою частиною Переяславщини. У походах Ольґерду активно допомагала місцева знать, яка радше воліла бачити над собою литовську зверхність, ніж монгольську.

Князь Ольґерд.

Успішне просування литовців до узбережжя Чорного моря неминуче викликало опір монголо-татарських темників, що володіли Поділлям і причорноморськими степами. Вирішальна битва відбулася в 1362 р. (за іншими відомостями — у 1363 р.) неподалік річки Сині Води (тепер, як уважають більшість вчених, це річка Синюха, що впадає в Південний Буг, неподалік сучасного міста Ново-Архангельск). Здобувши перемогу, Ольґерд остаточно витіснив ординців із Поділля.

Герб Литви.

Політичними наслідками битви біля Синіх Вод було відсунення територіальних меж Золотої Орди в пониззі Дністра й Південного Бугу до прибережної смуги, а на Дніпрі — до порогів, і як результат цього — суттєве послаблення політичного впливу татарських орд, розташованих на захід від Дніпра, і загострення суперечностей у Золотій Орді.

Результатом успішного походу Ольґерда було включення до складу Великого князівства Литовського більшості українських земель — Київщини з Переяславщиною, Поділля і Чернігово-Сіверщини.

Швидкий перехід українських земель під владу Литви пояснюється тим, що литовські князі додержувалися православ’я, культура Русі мала на них великий вплив.

Також литовці фактично не змінювали існуючих відносин, не порушували традицій, які склалися на цих землях. Зберігалася віра, мова, судочинство. Литовці діяли за принципом: «Ми старовини не рухаємо і новини не вводимо». До того ж колишні руські князівства не мали реальної сили, яка б могла протистояти литовському просуванню.

Між Ольґердом і монголами існувала домовленість про їхнє панування на південноруських землях, але, незважаючи на це, їх приєднання до Великого князівства Литовського дало Ольґердові можливість претендувати й на іншу давньоруську спадщину. На цьому шляху його головним ворогом була Москва. Відкритий конфлікт між обома державами, що прагнули об’єднати під своєю владою давньоруську спадщину, спалахнув у 1368 р. і тривав із перемінним успіхом аж до 1537 р.

2. Відродження удільних князівств на українських землях та їхня ліквідація. Після включення українських земель до складу Великого князівства Литовського Ольґерд відновив удільний устрій. Але, як правило, на чолі князівств стояли представники литовських династій Ґедиміновичів і Ольґердовичів. Так, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське князівства, Переяславщину і чотири уділи на Поділлі Ольґерд роздав синам і племінникам. На чолі Київського князівства став Володимир Ольґердович, на Поділлі — Юрій Коріятович, на Новгород-Сіверщині — Дмитро Корибут тощо. Удільні князівства перебували у васальній залежності від великого князя й зобов’язувалися «служити вірно», виплачувати щорічну данину і в разі потреби виставляти своє військо.

Але вже скоро для удільних князів стає обтяжливою влада великого князя, і вони починають проявляти ознаки самостійного життя. Такі прагнення особливо відбилися по смерті Ольґерда під час боротьби за литовський великокняжий престол.

У той же час постало питання про збереження цілісності Великого князівства Литовського. Ядро своїх володінь Ольґерд заповів своєму старшому синові від другої дружини — Яґайлу. Він також отримав верховенство над усіма Ґедиміновичами й Ольґердовичами. Проте старші брати — сини першої дружини Ольґерда — не змирилися з цим. Проти Яґайла виступили полоцький, чернігово-сіверські, волинські, подільські князі. Скориставшись цим, брат Ольґерда Кейстут захопив Вільно й усунув Яґайла від влади. Проте Яґайло втік до Тевтонського ордену і за його допомогою відновив владу, полонивши Кейстута та його сина Вітовта. Через кілька днів Кейстута було задушено, але Вітовт зміг урятуватися і продовжити боротьбу. Розуміючи непевність свого становища, Яґайло вирішив спертися на допомогу Польщі, яка, у свою чергу, потребувала допомоги Литви в боротьбі з Тевтонським орденом. Зрештою в 1385 р. між двома країнами було укладено Кревську унію, згідно з якою Литва мала прийняти католицизм і навік приєднати до Польщі свої литовські та руські землі. Отже, об’єднуючись із Польщею, Велике князівство Литовське втрачало свою незалежність. У 1386 р. великий князь Яґайло хрестився за католицьким обрядом під ім’ям Владислава, одружився з польською королевою Ядвіґою й став королем Польщі, а одночасно й великим князем литовським.

Терміни та поняття

Унія— об’єднання, союз. У даному випадку об’єднання на певних умовах двох держав під зверхністю одного монарха.

Ставши королем, Яґайло активно взявся за реалізацію умов унії. Почалося хрещення литовців за католицьким обрядом, а литовці-католики отримали такі ж привілеї, як і польська верхівка. Також були приведені до присяги нового короля удільні князі. Їхня васальна залежність від Яґайла виражалася у виплаті щорічної данини та в необхідності надавати військову допомогу господарю. У всьому іншому вони користувалися повною свободою. Так, київський князь Володимир Ольґердович навіть карбував власну монету.

Князь Вітовт.

Проте Кревською унією були невдоволені деякі литовські князі, на чолі яких став Вітовт. Вони виступили за збереження самостійності Литви. Їхня збройна боротьба змусила Яґайла в 1392 р. визнати Вітовта намісником Литви, і він фактично став литовським князем. Кревська унія була скасована.

Але київський князь Володимир, новгород-сіверський Дмитро Корибут і подільський Федір Коріятович відмовилися визнати владу Вітовта. Спалахнула збройна боротьба, під час якої Вітовт розпочав ліквідацію удільних князівств. До кінця 90-х рр. ХІV ст. всі найбільші удільні князівства були ліквідовані. Князі були замінені на намісників Вітовта. Завдяки таким діям Вітовт сприяв централізації і зміцненню незалежності Великого князівства Литовського.

Владу Вітовта підтримувала українська знать, що була проти покатоличення і бачила в ньому того правителя, який може протистояти зазіханням Москви і нападам монголо-татар.

Проте планам Вітовта з перетворення Великого князівства Литовського на самостійну могутню державу не судилося здійснитися. Улітку 1399 р. в битві на річці Ворскла він зазнав цілковитої поразки від татар і був змушений шукати порозуміння з Яґайлом. Ця битва мала ще один трагічний наслідок для українських земель: під час неї полягло понад 500 нащадків Рюриковичів, що значно послабило українську знать.

18 січня 1401 р. у Вільно було укладено унію, згідно з якою Велике князівство Литовське визнавало васальну залежність від Польщі. Усі українські й литовські землі по смерті Вітовта мали перейти під владу польського короля. Ця унія зумовила появу нового противника зближення Литви та Польщі — молодшого брата Яґайла Свидриґайла Ольґердовича, який фактично втрачав права наслідувати великокняжий престол.

Уклавши Віленську унію, Вітовт із новим завзяттям узявся за зміцнення свого князівства. Він досяг успіху у війні з Москвою, приєднавши до себе частину її володінь. У Новгороді Вітовт привів до влади своїх прихильників, а Рязанське і Тверське князівства визнали свою васальну залежність від нього. Упорядкувавши таким чином свої східні кордони, Вітовт разом із Польщею взяв активну участь в боротьбі з Тевтонським орденом, яка завершилася Ґрюнвальдською битвою (1410 р.).

Ґрюнвальдська битва.

Цікаві факти

У війську Яґайла та Вітовта було чимало виходців з українських земель. Так, із 16 польських полків шість було споряджено на Галичині та Поділлі. До складу литовського війська, що налічувало 15 полків, сім було сформовано на українських землях.

Після перемоги над Тевтонським орденом, що став васалом Польщі, знову з’явилися сподівання на незалежність Великого князівства Литовського. Новий розклад сил був закріплений Городельською унією 1413 р. Ця унія визнавала незалежність Литви і після смерті Вітовта, але під зверхністю польського короля. Також унія підтверджувала привілейоване становище католиків: тільки вони могли обіймати вищі посади в державі. Ці пункти унії викликали обурення православної знаті й спричинили внутрішній конфлікт у Литві, що вибухнув уже після смерті Вітовта.

Городелька унія

Нові перемоги дали можливість Вітовту надалі розширювати межі своєї держави. Домовившись із володарем Золотої Орди Тохтамишем, він розпочав освоєння чорноморського узбережжя між Дніпром і Дністром. Починають зводитися фортеці в Хаджибеї (зараз Одеса), Каравулі, Білгороді (Акерман, зараз Білгород-Дністровський), Чорногороді, Дашеві (зараз Очаків). Він також сприяє утворенню незалежного Кримського ханства.

Щоб усунути будь-який вплив Москви у своїх володіннях, Вітовт намагався домогтися незалежності православної церкви в межах своєї держави. У 1414 р. було створено окрему київську митрополію на чолі з Григорієм Цимблаком. Також у церковній політиці Вітовт домагався укладення унії між католиками і православними на основі збереження останньою всіх обрядів і традицій. Проте довести цю справу до кінця Вітовт не зміг.

Могутність Вітовта спонукала європейських володарів до укладення союзу з ним. У 1429 р. імператор Священної Римської імперії запропонував коронувати Вітовта, що було підтримано й іншими європейськими правителями. Коронація була призначена на 8 вересня 1430 р.

Документи розповідають

У коронаційному акті Великого князівства Литовського проголошувалося королівством на вічні часи з тим, що литовські королі «будуть самостійні, не підвладними або васалами ні нашими (імператора), ні Священної імперії, ні чиїмось іншими, служачи щитом християнства на цьому пограниччі — допомагаючи проти язичницьких нападів».

Запитання до документа

1. Про що свідчить цей документ?

2. Який статус мало отримати Велике князівство Литовське після коронації Вітовта?

3. Яка роль відводилася Великому князівству Литовському у європейській політиці?

Проте у визначений час корона не прибула до Вільно, оскільки була перехоплена і знищена поляками, які не бажали розриву унії. Коронація була відкладена, а 27 жовтня 1430 р. Вітовт несподівано помер. Деякі історики припускаються думки, що він був отруєний.

3. «Велике князівство Руське». Вількомирська битва та її наслідки.По смерті Вітовта білоруська, українська та частина литовської знаті без згоди польського короля обрали князем Великого князівства Литовського Свидриґайла Ольґердовича (1430—1432 рр.). Ці дії поставили під загрозу подальше існування польсько-литовської унії. Польща відразу розпочала війну. Її військо вдерлося на Волинь і Поділля, однак запеклий опір населення, а також союз, укладений Свидриґайлом із Тевтонським орденом і гуситами, завадили полякам оволодіти цими землями. Проте утриматися при владі Свидриґайло не зміг. Литовська католицька знать, що боялася втратити свої привілеї, учинила заколот і посадила на великокняжий престол брата Вітовта Сиґізмунда Кейстутовича. Свидриґайло ледь урятувався втечею. Сиґізмунд відразу відновив Віленську унію 1401 р., але поширити владу на все Велике князівство Литовське не зміг. Берестейщина, Підляшшя, Полоцька, Вітебська, Смоленська землі, Сіверщина, Київщина, Волинь та Східне Поділля визнали своїм володарем Свидриґайла й об’єдналися у «Велике князівство Руське».

Князь Свидриґайло.

Спираючись на підтримку цих земель, Свидриґайло розпочав успішний наступ проти Сиґізмунда. Занепокоєні таким розвитком подій, Сиґізмунд і Яґайло внесли деякі корективи до угоди про унію. У 1432 і 1434 рр. були видані акти, які зрівнювали в правах католицьку і православну знать. Але православним надалі заборонялося обіймати найвищі посади в державі. Ці поступки дещо зменшили кількість прихильників Свидриґайла, який і без того своєю непослідовністю, схильністю до інтриг, безпринципністю, надмірною підозрілістю й жорстокістю відштовхував від себе значну кількість противників Сиґізмунда.

Цікаві факти

Серед фактів, які підтверджують негативні риси Свидриґайла, красномовними є такі. Так, Свидриґайло заарештував князя Федька Несвітського, який удало вів боротьбу з поляками на Поділлі, підозрюючи його в зазіханнях на князівську владу.

Найбільше підірвало авторитет Свидриґайла серед православної знаті спалення ним православного митрополита Герасима, якого підозрювали у зв’язках із Москвою.

Вирішальною в боротьбі за великокняжий престол стала битва, що сталася 1 вересня 1435 р. на річці Швянті неподалік від міста Вількомир (зараз місто Укмерге в Литві). У цій битві Свидриґайло та його прихильники зазнали цілковитої поразки, й ідея створення незалежного «Великого князівства Руського» так і не була втілена в життя. До кінця 1438 р. Сиґізмунд оволодів усією територією Великого князівства Литовського.

Сиґізмунд виявився мудрим політиком. Він не став переслідувати своїх противників, зберіг життя Свидриґайлові. Здобувши перемогу завдяки Польщі, Сиґізмунда незабаром стала обтяжувати її зверхність, і він розпочинає політику, спрямовану на зміцнення незалежності Великого князівства Литовського. У своїй політиці Сиґізмунд спирався на дрібних землевласників, рицарів, а не на удільних князів, владу яких він обмежував. Це викликало змову серед українських і білоруських князів, які вбили Сиґізмунда. Провідну роль у цій змові відігравали волинські князі Іван та Олександр Чорторийські, проте їхня спроба повернути на великокняжий престол Свидриґайла не мала успіху, оскільки той уже не мав ніякого авторитету серед населення. Новим великим князем литовська знать обрала молодшого сина Яґайла — Казимира, проте реальна влада зосередилася в руках литовської знаті на чолі з Яном Гаштольдом. У відповідь на українських землях спалахнуло повстання, яке вдалося приборкати завдяки поступкам православній знаті.

Проголошення великим князем Казимира, а не правлячого польського короля Владислава ІІІ означало фактичний розрив польсько-литовської унії. Хоча в 1447 р. Казимир став польським королем після загибелі Владислава ІІІ у битві з турками під Варною, Велике князівство Литовське зберегло свою незалежність. Крім того, прийнятий у тому ж році «Віленський привілей» надавав додаткові права католицькій і православній знаті. Зокрема, як і англійська Хартія вольностей 1215 р., він гарантував недоторканність особи від арешту й ув’язнення без вироку суду.

4. Київське і Волинське удільні князівства. Незважаючи на поразку, українські удільні князі залишалися вагомою і впливовою силою. Щоб запобігти її новим виступам, після проголошення Казимира великим князем були відновлені Київське і Волинське удільні князівства. Волинське князівство було віддано Свидриґайлові, який правив князівством до кінця життя (помер 1452 р.), після чого князівство було ліквідоване.

У Київському удільному князівстві була відновлена династія Ольґердовичів. Князем став син Володимира Ольґердовича Олександр (Олелько) Володимирович (1441—1454 рр.).

Князювання Олелька та його сина Семена (1455—1470 рр.) становлять цілісний період, який характеризується спробою відновлення могутності Київської держави.

Крім зміцнення влади Олельковичі прагнули розширити свої володіння. Так, під їхньою владою опинилися Київщина, Переяславщина, Брацлавщина (Східне Поділля), частина Чернігівщини. Олельковичі сприяли освоєнню степових просторів (Дике Поле) на південь від своїх володінь, ведучи запеклу боротьбу з татарами.

Київські князі переймалися проблемами не лише власних володінь, а й претендували на великокняжий престол.

У 1458 р. Семен Олелькович домігся створення окремої Київської православної митрополії. Ця подія остаточно розділила українську й московську православні церкви.

Зростання могутності Київського князівства та його майже самостійне існування занепокоїло великого князя литовського. Після смерті Семена Олельковича наприкінці 1470 р. великий князь скасував князівство. Брат Семена Михайло Олелькович не був допущений до Києва, а його намісником був призначений Мартін Гаштольд.

Документи розповідають

Польський середньовічний хроніст Ян Длугош про причини ліквідації Київського князівства

«Литовські пани дуже хотіли, щоб це князівство (Київське) знову було повернене на звичайну провінцію великого князівства, як і інші руські князівства, і вимагали то від короля, щоб він тут призначив намісником Мартіна Гаштольда».

Ліквідація литовською владою Київського князівства (уривок із «Додатка до Іпатського літопису»)

«Року 1471. Упокоївся Семен Олелькович, князь київський. Після його смерті Казимир, король польський, бажаючи, щоб перестало існувати князівство Київське, не посадив уже там Семеонового сина Мартіна, а посадив воєводу з Литви Мартіна Гаштольдта, ляха, якого не хотіли кияни прийняти не тільки тому, що він не був князем, а більше тому, що він був ляхом; однак будучи примушені, погодилися. І з цього часу в Києві перестали бути князі, а замість князів стали воєводи».

Запитання до документа

1. Які причини ліквідації Київського удільного князівства називає Ян Длугош?

2. Як пояснює літопис неприйняття киянами литовського воєводу?

3. Чи була ліквідація удільних князівств закономірним явищем?

Гаштольду довелося силою утверджувати свою владу в Києві, який не бажав бачити його своїм намісником.

Таким чином, на початок 70-х рр. ХV ст. на українських землях було остаточно ліквідовано удільний устрій і поширене воєводське управління.

12 3 4