ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Класифікація джерел з історії України

Поняття джерелознавства і його місце в структурі історичної науки

Джерелознавство – це спеціальна галузь наукових історичних знань, яка вивчає походження історичних джерел, теорію і методику їхнього використання в історичних дослідженнях, склад, структуру й функціонування джерельної бази історичної науки. Джерелознавство – це також метод, система пізнавальних процедур, пов’язаних з аналізом і синтезом джерел, які дають змогу з’ясувати їхнє походження, авторство, особливості функціонування в тих конкретно-історичних умовах, в яких ці джерела були створені, і складають фундамент будь-якого історичного дослідження.

Курс історичного джерелознавства в Університеті Св. Володимира був започаткований у 1880/81 навч. році Володимиром Антоновичем.

Джерелознавство відіграє спеціальну роль, є невід’ємною частиною і займає провідне місце в структурі історичної науки. Воно має велике значення для практики пошуку, збагачення і використання джерельної бази української та зарубіжної історії, підвищення наукового рівня досліджень.

До історичних джерел належить все створене в минулому в процесі людської діяльності і збережене.

Речові, писемні, фольклорні, народно-звичаєві, лінгвістичні та інші реліквії з минулого ще прийнято називати історичними пам’ятками.

Історичні джерела характеризуються спільними і відмінними властивостями. До спільних варто віднести:

1) всі пам’ятки – свідки своєї епохи, свого періоду, які відображають певну грань буття минулого часу;

2) оскільки творцями всіх пам’яток минулого були люди зі суб’єктивним баченням і сприйняттям реальності свого часу, остільки кожна пам’ятка, взята окремо, є обмеженою в об’єктивності відображення історичної дійсності(це, зокрема, стосується писемного виду джерел);

3) кожне джерело (пам’ятка) є невичерпним за змістом історичної інформації;

4) інформація джерел може мати відкритий і прихований характер, яка виявляється дослідником шляхом зіставлення багатьох джерел. Прихований характер інформації створює грунт для пошуку історика навіть при вивченні тих проблем, до яких вже неможливо залучити нові джерела (історія Риму, історія Київської Русі тощо).

Особливі та відмінні ознаки історичних джерел розглядаються за класифікацією історичних джерел.

Класифікація джерел з історії України

У науці джерелознавства використовують кілька підходів до класифікації джерел.

І. Класифікація за формаційною ознакою була майже домінуючою в радянському джерелознавстві. Це означає, що джерела згруповували за часом їх походження і відображення дійсності певного історичного періоду, епохи:

1) первісного суспільства (джерела археологічного, етнографічного, лінгвістичного походження); 2) рабовласництва; 3) феодалізму; 4) капіталізму тощо.

Класифікація джерел за формаційною ознакою мала формальний характер, бо практично всі джерела з однієї формації неможливо звести до одного знаменника чи видати друком одним виданням, навіть серійним. Через те всередині кожної формаційної групи джерел завжди була ще своя тематична класифікація, або класифікація за певними історичними періодами чи великими подіями.

ІІ. У теоретичному джерелознавстві, зокрема у західних країнах, джерела прийнято класифікувати на дві великі групи залежно від того, чи вони несуть безпосередньо історичну інформацію, чи опосередковано. До першої групи джерел за цією класифікацією належать релікти історичної дійсності: знаряддя праці, зброя, посуд, прикраси, руїни міст і фортець, піраміди, храми, розкопані дороги, берестяні грамоти і пергаментні списки як такі, законодавчі акти, що для свого часу мали юридичну силу, історичні пісні, думи та ін. Усі релікти були витвором свого часу, мали цільове призначення, відігравали певну функціональну роль. Отже, вони – безпосередні свідки епохи.

До другої групи джерелвідносяться джерела, які подають історичну інформацію опосередковано – це оповіді, розповіді про події минулого. В них між подією, явищем, фактом і сучасним дослідником стоїть автор джерела, хтось, хто описував свій час. Такі джерела прийнято називати наративними(від лат. narro – розповідаю, оповідаю). До них у вітчизняному джерелознавстві слід відносити літописи, життя святих, описи іноземних авторів, які перебували в Україні, описи мандрівників, мемуарну літературу, в тому числі спогади, щоденники, біографії, некрологи, листування тощо.

ІІІ. Загальноприйнята класифікація історичних джерел за типами і видами. Перша стосується всіх джерел. Класифікація за видами має відношення тільки до писемних пам’яток.

Тип об’єднує джерела, які однаковим способом кодують і зберігають історичну інформацію. З цього погляду всі джерела поділяються на: 1) письмові; 2) речові; 3) етнографічні (можуть бути речові, письмові, усні); 4) усні (дума, пісня, переказ, прислів’я, народні знання); 5) лінгвістичні; 6) фонодокументи; 7) фотодокументи.

Найважливішою є класифікація писемних джерел за видами.

Під видом писемних джерелприйнято об’єднувати сукупність джерел, що характеризуються однаковістю своєї форми (структури). Це випливає з однакової мети, якою керувалися творці джерела при його створенні.

У всьому корпусі писемних джерел з вітчизняної історії виділяють такі види:1) літописи; 2) законодавчі акти; 3) діловодна документація; 4) приватні акти; 5) статистичні джерела; 6) періодична преса; 7) документи особистого походження: мемуари, спогади, щоденники, листи, автобіографії; 8) літературні пам’ятки; 9) публіцистика і політичні твори; 10) наукові праці з певних історичних періодів.

ІV. Нарешті, з-поміж писемних (та й інших джерел) виділяють ще масові й унікальні. Масовими джерелами називаються такі, які відображають однотипні, одноструктурні явища, що часто повторювалися свого часу (наприклад, соціальні структури середньовічних міст і сіл, форми оподаткування при капіталізмі, форми сім’ї, міграційні й еміграційні процеси, спосіб сільськогосподарського виробництва, матеріальний рівень життя). Як правило, кількість джерел, що відбиває такі масові явища минулого часу, є масовою. З ХV-ХVІІІ ст. такими джерелами стали писцеві книги, люстрації, інвентарі, матеріали ревізій і кампутів (кампути – описи козацьких дворів і маєтностей, що проводилися з 1654 р. до середини ХVІІІ ст.), статистичні джерела. Часто повторювані явища минулого знайшли відображення в масово повторюваних документах ділового характеру, в періодичній пресі, а з доби ХІV-ХVІІ ст. – у приватних актах.

До унікальнихісторичних джерел належать пам’ятки, що містять інформацію про важливі історичні явища, події та процеси минулого і відкриті в одній або кількох редакціях (“Повчання” В.Мономаха, “Повість минулих літ”, “Слово о полку Ігоревім”, “Густинський літопис” тощо).

3. Види речових джерел

Речові джерела – це джерела, що зберігають історичну інформацію про минуле у предметній формі і відображають передусім виробничу і творчу діяльність людей. До речових джерел часто застосовують й іншу назву – пам’ятки матеріальної культури. Окремий комплекс серед них становлять викопні пам’ятки, що досліджуються насамперед археологією.

Речові джерела надзвичайно різноманітні й численні. Для їх групування застосовуються загальні й спеціальні класифікаційні ознаки: 1) за часом та місцем походження, 2) за призначенням, 3) за формою і змістом, 4) за науковою або художньою цінністю, 5) за способом виготовлення, 6) за стилем тощо. За цими ознаками виділяють основні роди, види та різновиди речових джерел.

Найбільш поширеним є поділ речових джерел за їх функціональним призначенням на два роди – 1) засоби виробництва (від найдавніших знарядь праці до сучасних технологічних засобів) і 2) результати виробництва (побутові речі, споруди, предмети озброєння, одягу, медичні та музичні інструменти тощо). Ці два роди поділяються на відповідні види. Основними видами засобів виробництва є певні групи предметів (інструментів), що використовувалися для оброблення тих чи інших природних матеріалів і виготовлення із них необхідних людині предметів та речей. До цього ж роду належать і перші примітивні кам’яні знаряддя праці, що використовувалися протягом тисячоліть. З часом склалися такі види речових джерел, як металообробні знаряддя, будівельна техніка, механічні пристрої тощо.

Речові джерела класифікують також за характером матеріалу, з якого їх виготовлено, наприклад, кам’яні знаряддя праці, дерев’яні споруди, глиняний посуд. Речові джерела розрізняють за походженням. Це насамперед вироби місцевого (автохтони) та іноземного (алохтони) походження, особового або колективного, певного культурно-етнічного походження.

Так само як і інші типи, пам’ятки матеріальної культури класифікують за хронологічною ознакою, зокрема джерела епохи палеоліту, середніх віків, нового часу тощо.

Основні види речових джерел:

1) Нумізматичні джерела.

2) Архітектурні пам’ятки.

Пам’ятки архітектури прийнято класифікувати за різними ознаками:

1) За призначенням вони поділяються на житлові, культові, господарські, оборонні та поховальні споруди; 2) за часом та місцем походження; 3) за технікою створення; 4) за матеріалом, з якого вони споруджені тощо.

3) Предмети озброєння.

З найдавніших часів на теренах України різні народи та племена використовували певні набори предметів озброєння, що поділялися на дві основні групи: 1) холодну зброю і 2) захисне спорядження. 3) Пізніше з’явилася третя група предметів озброєння – вогнепальна зброя.

4) Предмети одягу.

На історію, технологію виготовлення, розмаїття предметів одягу перш за все впливають їх функції: 1) захисна; 2) естетична; 3) етнічна; 4) статево-вікова.

4. Види зображальних джерел

Зображальні джерела на відміну від інших видів джерел містять інформацію, закодовану в певних зорових образах. Вона є так само складною, як і будь-яка інша джерельна інформація (може бути відкритою, закритою, прихованою тощо). Однією з основних якісних властивостей переважної більшості різновидів зображальних джерел є безпосередня фіксація історичної інформації у той момент, коли подія відбувається.

Різні види і групи зображальних джерел були предметом дослідження таких українських істориків та мистецтвознавців, як М.Грушевський, Я.Запаско, Я.Ісаєвич, М.Дмитрієнко, Л.Маркітан, Д.Степовик, Р.Тхоржевський, С.Хведченя, С.Висоцький, С.Кілессо та ін.

Класифікація зображальних джерел:

І. За мистецтвознавчим походженням зображальні джерела поділяються на: а) графічні; б) скульптурні; в) малярські; г) твори прикладного мистецтва. Ця класифікація враховує водночас спосіб створення джерела, його форму та особливості використання.

ІІ. За розміром зображальні джерела поділяються на: а) великі (монументальні) твори; б) середні (станкові) твори; в) малі (мініатюрні) твори.

Появу найдавніших зображальних джерел на території України відносять до палеоліту (орнаментовані різьбленням кістки тварин, малюнки на стінах печер тощо). У мідному і бронзовому віці мистецтво збагачується елементами оповідності, зароджується орнамент (мальована кераміка трипільської та черняхівської культур тощо). В епоху середньовіччя на розвиток живопису благотворний вплив справило християнство. Розвивалися мозаїка, фреска, вітраж, станковий живопис, іконопис, мініатюра та ін.

Основні види зображальних джерел:

1) Графічні книжкові зображення.

Книжкову графіку дослідники умовно поділяють на дві групи: 1) мініатюри рукописних книг; 2) гравюри книг друкованих.

Найдавнішими зразками мініатюр давньоукраїнських рукописних книг є:

1) зображення євангелістів Іоана, Луки і Марка в Остромировому Євангелії (1056-1057 рр.); 2) сімейний портрет Святослава Ярославича в Ізборнику Святослава 1073 р.; 3) мініатюри на сторінках Мстиславового Євангелія (бл. 1115 р.) та Юрійова Євангелія (1119-1128 рр.).

Високого рівня досягло мистецтво ілюстрування рукописних книг у XIV-XV ст., найкращими зразками якого є мініатюри Київської псалтирі, переписаної в 1397 р. у Києві монахом Спиридонієм. Важливим джерелом вивченняісторії книжкового мистецтвакінця XVI ст. є “Пересопницькс Євангеліє”, написане на Волині.

Важливе значення для дослідження історії України має графіка книг, виданих у XVI-XVII ст. у Львові, Острозі, Києві та інших містах. Прикладами книжкової гравюри цієї епохи є орнаментальні прикраси львівських та острозьких друкарів, зокрема Івана Федорова.

У XVII ст. в Україні з’явилася сюжетна ілюстративна гравюра. Уперше гравюри-ілюстрації (сюжетні композиції, вмонтовані в текст), що мали релігійний характер, було застосовано у крилоському виданні “Євангелія учительного” (1606 р.). Видатними майстрами ілюстрованої гравюри були: Памво Беринда (ініціатор випуску гравійованої книги), Ілля, Никодим Зубрицький, Інокентій Щирський, Олександр і Леонтій Тарасовичі та ін.

2) Портретні зображення.

Різновидами портретів є: 1) родинні; 2) мініатюрні; 3) живописні; 4) графічні, 5) фотопортрети. З ХV ст. поруч з релігійними з’являються світські портрети.

3) Жанрові та історичні зображальні джерела.

Живопис, так само як і інші види мистецтва, є однією з форм суспільної свідомості, засобом пізнання світу. Як приклад, можна навести жанрові, історичні та пейзажні малюнки Т.Шевченка, в яких реально показано життя і побут українського народу: 1) жанрові – “Катерина”, “Селянська родина”, “На пасіці”; 2) історичні – “Смерть Сократа”, “Смерть Олега, князя древлянського”, “Смерть Богдана Хмельницького”; 3) пейзажні – “Живописна Україна”, “У Києві”, “Видубицький монастир у Києві”.

4) Кінофотовідеодокументи (аудіовізуальні джерела).

Специфічною формою зображальних джерел є фіксація навколишньої дійсності за допомогою фізико-хімічних засобів - кінофотовідеодокументів, які зберігають цінну історичну інформацію про події політичного, економічного та культурного життя народу.

Порівняно давнім, масовим і доступним для дослідника джерелом цієї групи є фотографії. Одниміз різновидів фотодокументів є фотопортрет. Синтезованим видом зображальних джерел є кіно та відео, які на практиці вбирають у себе засоби літератури, живопису, принципи побудови кадру тощо.

5) Картографічні джерела.

Одним із різновидів зображальних джерел з історії України є історичні та географічні карти, картографічні схеми. Зображення на картах – це особливий вид моделювання реальних явищ, що у графічній формі передає їх кількісні і якісні характеристики, структуру, взаємозв’язки та динаміку.

З історії України існує досить багато змістовних картографічних джерел:

І. Найдавніші карти території сучасної України, які належать грецьким та римським авторам: 1) Певтінгерова таблиця – римська шляхова карта, створена у IV ст. н.е., першою занотувала назви народів, що населяли давню Україну; 2) друковані західноєвропейські карти зберегли інформацію про територію УкраїниXV-XVI ст. Вони створені на підставі праць Клавдія Птолемея (II ст. н.е.), інших античних географів, учених періоду середньовіччя(Н.Кузанського, А.Віда та ін.).

ІІ. Старовинні карти – це особливий вид пам’яток історії та культури. Серед найдавніших картографічних зображень можна згадати малюнки кам’яного та бронзового віку, карти античних географів, китайські карти на шовку, середньовічні портолани, креслення княжої доби.

ІІІ. Монастирські карти XVII-XVIII ст. До перших друкованих карт цієї групи можна віднести три пам’ятки з книги Афанасія Кальнофойського “Тератургіма”, надрукованої у Києво-Печерській лаврі в 1638 р. Цінними є картографічні зображення “Києво-Печерського патерика” 1661 р.

6) Боністичні джерела.

Паперові грошові знаки – політико-економічні документи, джерела вивчення економічної та політичної історії, матеріальної і духовної культури, які своєрідним способом відобразили та зафіксували соціально-економічне та культурне життя певної історичної епохи.

7) Народні картини.

Серед народних картин загальновизнаним лідером у плані популярності тривалийчас уважався “Козак Мамай”. У ХVІІІ-XIX ст. картина була обов’язковим елементом оздоблення інтер’єру майже кожної селянської хати і читальні.

5. Види усних джерел

Усні джерела містять інформацію у вигляді усної традиції, що передається із покоління в покоління, із уст в уста і зберігається у пам’яті народу. Вони є пам’ятками усної словесної творчості, одним із класів словесних (вербальних) джерел, що виникли задовго до появи писемних і пізніше були зафіксовані у писемних пам’ятках.

Всі усні джерела умовно поділяються на прозові і поетичні.

І. Види прозових джерел:

1. Казки, різновидами яких є: 1) казки про тварин; 2) чарівні казки; 3) соціально-побутові казки; 4) суспільні казки.

2.Легенди, перекази та оповідання.

3.Замовляння (заговори). До них належать такі твори, яким у минулому приписувалася чудодійна сила впливу на довколишній світ. Найдовше в народному побуті збереглися господарські, лікувальні, громадські та приворотні (відворотні) замовляння.

4.Пареміографія – цикл найкоротших жанрів, які в образній формі відбивали найсуттєвіші сторони природного середовища, суспільних і родинних взаємин. До паремійного фонду українського народу відносять приказки і прислів’я, загадки, прикмети, каламбури, вітання, прокльони, побажання, афористичні вислови тощо.

5. Драматичні джерела – народні драми, що розвивалися в тісному зв’язку з народним театром. Класичне втілення прадавнього календарного міфу знаходимо у зимово-новорічній “Козі”. Пізніше, з прийняттям християнства та поширенням освіти, на українських землях почали створюватись драми на давньоримські, християнські сюжети: “Цар Максиміліан”, “Трон”, вертепні дійства.

ІІ. Віршовані усні джерела.

Поетичний масив українських фольклорних джерел складають пісні, голосіння та пам’ятки билинного і думного епосів. Проміжною ланкою між народною прозою і пісенною творчістю можна вважати народне віршування. Народні вірші записували П.Гнєдич, А.Димінський, О.Роздольський, С.Тобілевич, В.Гнатюкта інші фольклористи. Найбільшеїх опубліковано у “Записках наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка” у Львові.

1. Види пісенних джерел:

1)календарно-обрядові пісні (колядки, щедрівки, веснянки, купальські, обжинкові, весільні та ін.), що творилися і побутували у тісному зв’язку з трудовою діяльністю людей, супроводжуючи сонячний річний цикл.

2)ліричні пісні: а) пісні про кохання, б) про родинне життя, в) пісні літературного походження.

3)жартівливі та сатиричні пісні: коломийки та частівки відповідного змісту, танцювальні приспівки.

2. Усні історичні твори –билини, думи, історичні, політичні й станові пісні, пісні-гімни.

3.Історичні й політичні пісні.

Історичні пісні змальовують історичне минуле українського народу, асвоїмзмістом охоплюють події відXVI ст. до найновіших часів. Найдавніші з них – це пісні про багатовікову боротьбу з татарами й турками (найвідоміші – “Пісня про Байду”, про здобуття Варни 1605 р., про облогу Почаївського монастиря 1675 р.).

Особливу групу історичних пісень складають пісні на соціальні теми, зокрема про соціальну боротьбу між окремими групами козацтва. Багато пісень про панщину, про кривди та утиски сільського люду, про боротьбу народних мас. Найвідоміші з них – пісні про У.Кармелюка та О.Довбуша. Відкритим протестом проти кривди і несправедливості є славнозвісна пісня “Нема в світі правди”.

4. Станові пісні - це соціально-побутові пісні про життя, побут й інтереси окремих суспільних та професійних груп. Найвідомішими з них є чумацькі пісні, близькі своїми мотивами до козацьких. Серед соціально-побутових пісень, складених наприкінці XVIII і в перший половиніXIX ст., виділяються пісні про долю наймитів і заробітчан – “бурлацькі пісні”.

5. Пісні-гімни, які містять у собі цінні відомості про державницькі прагнення та ідеали нашого народу. В Україні, особливо в Галичині, за різних часів виникали десятки пісень-гімнів. Деякі з них мали загальноукраїнський характер, інші – територіально-локальний. Перша патріотично-духовна пісня-гімн “Мир вам, браття, всім приносим” виникла в Галичині в революційному 1848 р. й була популярною серед селянства.

Серед найвідоміших пісень-гімнів, що відіграли велику роль у пробудженні національної самосвідомості українського народу і поширювалися як народні, слід згадати твори К.Трильовського “Січова пісня” та “Гей, там на горіСіч іде!”, О.Маковея “Ми гайдамаки”. Особливе місце серед пісень-гімнів належить твору П.Чубинського та М.Вербицького “Ще не вмерла Україна”, написаному в 1863 р. 16 січня 1992 р. мелодію М.Вербицького пісні-гімну “Ще не вмерла Україна” було затверджено як Державний гімн України.

6. Види лінгвістичних джерел

Під лінгвістичними джерелами розуміють пам’ятки мови, що містять цінні відомості з історії її розвитку і мають важливе значення для вивчення етнічної історії, історії культури, науки тощо. Лінгвістичні джерела виникли задовго до появи писемності й відображають формування етносів, їх спільні і відмінні риси, історію взаємодії та взаємовпливів народів у різні історичні епохи.

Розрізняють декілька значних груп лінгвістичних джерел. Це насамперед назви та власні імена природних, географічних об’єктів, небесних тіл, рослин, тварин, людей, етносів, держав тощо. Поширеною є класифікація лінгвістичних джерел за мовною ознакою, як у вузькому (грекомовні, латиномовні, україномовні), так і в широкому (слов’яномовні) розумінні.

Основним видом лінгвістичних джерел є назви та власні імена (гр. – ононіми). Коло власних імен та назв, що вживаються кожним народом, у тому числі й українським, має назву ономастикону.

Ономастикон поділяється на такі складові частини: 1) антропоніми (імена людей), 2) топоніми(географічні назви), 3) етноніми (назви народів, племен, етнічних груп), 4) теоніми (імена богів та інших релігійних персонажів), 5) космоніми (назви зірок, планет та інших космічних об’єктів), 6) зооніми (прізвиська та назви тварин).

І. Антропонімічні джерела.

Антропоніми – це сукупність лінгвістичних груп, якими позначаються як власні імена людей (прізвище, ім’я, по-батькові, прізвисько), так і назви їхніх фізичних якостей, зокрема віку, статі, зовнішніх ознак тощо.

У складі сучасних українських імен дослідники виділяють кілька груп: 1) візантійські християнські імена, або імена християнського календаря, запозичені разом із введенням християнства на Русі у Х ст.; 2) давньоруські імена; 3) імена, запозичені із західнослов’янськихта південнослов’янських мов; 4) імена, запозичені із західноєвропейських мов.

ІІ. Топонімічні джерела.

Поділяються на водні й земні. До перших належать пелагоніми (назви морів), гідроніми (назви водних об’єктів на суші), що, своєю чергою, поділяються на назви рік - потамоніми, озер - лімноніми, боліт - гелонініми.

До других належать назви різних елементів рельєфу суші: каньйонів, плато (ороніми), печер, гротів (спелеоніми), рік, що течуть під землею (спелеогідроніми).

Свої терміни у топонімії є і для населених пунктів. Самі населені пункти називаються ойконіми (від гр. “оікос” - житло). Назви сіл - хороніми (від гр. “хора” - поселення). Крім того, є назви для міських об’єктів: вулиць - годоніми (від гр. “годос” - вулиця); площ - агороніми (від гр. “агора” - площа); шляхів - дромоніми (від гр. “дромос” - біг, рух, шлях).

У цілому топоніми поділяються на макротопоніми- назви великих об’єктів, і мікротопоніми- назви малих об’єктів (струмки, ставки, луки тощо).

Важливими джерелами є етноніми. Серед них розрізняють самоназви народів та імена, що їм дають сусіди. Перші дістали назву автоетноніми, другі - аллоетноніми.

ІІІ. Слова іншомовного походження.

Значну частину лінгвістичних джерел становлять в українській мові слова іншомовного походження. Вище вже згадувалися оніми іншомовного походження, але вони поширені також і в науковій, професійній, побутовій лексиці. Як приклад, можна згадати такі поширені нині й звичні для нас слова, як “майстер”, “будівник”, “столяр”, “друкар”, “мур” та інші, що мають давньонімецьке походження; “люлька”, “тютюн”, “кава” - турецьке; “купол” (“баня”), “фреска”, “вітраж” - італійське та французьке.

Види писемних джерел

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: 1) твори античних авторів; 2) літописи; 3) хроніки; 4) джерела особового походження; 5) актові документи.

Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі, римські та візантійські джерела: праці Геродота,Гіппократа,Страбона, Клавдія Птолемея, Публія Тацита, Йордана, Прокопія Кесарійського,Іоана Малали, Маврикія, Костянтина Багрянородного тощо.

Класифікація писемних джерел:

I. Документальні джерела:

1. Документи законодавства (пам’ятки права);

2. Актові джерела (пам’ятки договірного характеру);

3. Матеріали діловодства (пам’ятки, що виникли у результаті діяльності канцелярій та інших установ зі створення документів);

4. Статистичні матеріали (документи, що з’явилися з масиву діловодства як реалізація зворотнього зв’язку в управлінні). Поділяються на підвиди: економіко-географічні, господарські опису, а також матеріали фіскального обліку, які часто набувають характерні риси масових джерел.

II. Розповідні джерела:

1. Літописи і хроніки;

2. Мемуарна література та епістолярні джерела;

3. Літературні та публіцистичні твори (в тому числі перекладна та агіографічна література) – їх зближує прагнення автора в тій чи іншій мірі впливати на читача, значний відхід від дійсності в прагненні обгрунтувати свою точку зору, свою думку, емоційний вплив на читача і т.д.

Періодична преса розглядається як специфічна система історичних джерел, оскільки крім видів, характерних для своїх розвинених форм періодика містить також законодавчі документи та мемуарні твори. Поділяється на жанри: 1) аналітичний: кореспонденції, статті, рецензії; 2) художньо-публіцистичний: нариси, фейлетони, памфлети.

Давньоруське літописання

Літо́пис – історико-літературний твір у Русі, пізніше в Україні, Московщині та Білорусі, в якому оповідь велася за роками (хронологія). В інших країнах подібні давні твори мають назву «хроніки».

Назва «літопис» походить від структури літопису, де твори починались зі слів «в літо». Літописи – важливі пам’ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов’янської історії з давніх часів до XVIII ст. включно. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами тощо.

Зародженню літописної творчості сприяв ряд чинників: 1) діяльність могутньої Київської держави, 2) відносно високий рівень матеріальної і духовної культури в давньокиївський період, 3) заснування Київської митрополії, 4) спорудження Софійського собору та ін. Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження (короткі порічні записи, княжі літописи, народні перекази) належить до кінця X ст. Його склала група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені: 1) Літописне зведення 1037 р., 2) Києво-Печерське літописне зведення 1072-1073 рр. (автор книжник Никон), 3) Новгородське зведення 1079 р., 4) Початкове зведення 1093-1095 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

З другої половини XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст. є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-1292 рр.

Від XIV ст. літописання увійшло в нову добу – складання зведень і списків. До нашого часу дійшло декілька сот списків: 1) Лаврентїївський літопис (1377 р.), 2) Іпатський (Іпатіївський) літопис (початок XV ст.), 3) Радзивіллівський список (кінець XV ст.), 4) Хлєбниківський список (XVI ст.), 5) Погодінський список (кінець XVI ст.) та ін.

Давньокиївська літописна традиція у XIV-XVI ст. продовжувалася у Московській державі та Литовсько-Руській державі. Цінністю фактичного матеріалу відзначаються Новгородські та Владимиро-Суздальський літописи.

До часу перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського належить виникнення (XV-XVI ст.) литовських (їх ще називають західноруськими або білорусько-литовськими) літописів. Це літописи:

Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського,

Румянцевський, Короткий Київський (Супрасльський) та ін.

Серед українських літописів XVI – початку XVII ст. особливу наукову цінність становлять Густинський літопис, частково «Літописці Волині і України». Густинський літопис, складений, на думку дослідників, у Густинському монастирі біля Прилук на Чернігівщині, ймовірно, Захарією Копистенським між 1623 і 1627 рр. на основі багатьох давніх літописів та польських джерел. Літопис містить цілісний виклад історії України від часів Київської Русі до Берестейської унії включно.