ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Франческо Петрарка — перший гуманіст доби Відродження

12 3 4

ЛІТЕРАТУРА ВІДРОДЖЕННЯ

Зародження доби Відродження: періодизація літератури, особливості культури.

Відродження в Італії.

Франческо Петрарка — перший гуманіст доби Відродження

1. ЗАРОДЖЕННЯ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ: ПЕРІОДИЗАЦІЯ ЛІТЕРАТУРИ, ОСОБЛИВОСТІ КУЛЬТУРИ

Доба Відродження (її ще називають Ренесанс) — одна із найважливіших в історії людства, золотий вік не тільки європейської, а й світової культури.

Слово «Ренесанс» вперше було вжите італійцем Джорджо Вазарі в його книзі «Життєопис великих італійців, скульпторів і зодчих», яка вийшла у 1550 році.

Доба Відродження охоплювала період з XV по XVII ст. і поділялася на раннє — XV ст., високе — 90-ті роки XV ст. — перша третина XVI ст., пізнє — друга половина XVI ст. і серед. XVII ст.

Для доби Відродження були властиві такі ознаки:

• пробудження наукового духу й історичної точки зору;

• тяга до знань шляхом дослідження природи і життя людства за пам’ятками літератури;

• відчуття особистістю своєї самотності;

• добір пам’яток античного світу;

• піднесення науки;

• піднесення деяких можливостей і дій людини до рівня Бога;

• розвиток індивідуалізму, емансипація особистості;

• світський характер мислення й суспільної поведінки.

Представники доби стали називати себе гуманістами (від лат. humanitas — людяний).

Для гуманістів було властиве:

• сприйняття людини як цілісного й складного організму, який складався з двох рівноправних начал — плоті і духовності;

• утвердження права людини на щастя вже на землі, а не лише в раю;

• прагнення до ідеалізації образу;

• орієнтація на зразки античної літератури та мистецтва;

• розуміння життєвих благ і пристрасті як необхідної частини людського життя;

• поширення любові не лише на релігійні цінності, а й на людину;

• повага людини до людини за її якісною оцінкою;

• руйнування старого уявлення про людину: її бачили не рабом, а творцем. При цьому віра в необмежені людські можливості не означала відмови від віри в Бога.

У центрі світогляду гуманістів стояла всебічно розвинена людська особистість, здатна насолоджуватися природою, любов’ю, мистецтвом, досягненнями людської думки, спілкуванням з друзями. Гуманісти вважали, що не соціальне походження людини, а її розум, талант і завзятість повинні забезпечити їй успіх, багатство, могутність. Однак вони схилялися насамперед перед «сильними» особистостями. їхніми ідеалами були лише обрані.

Погляди гуманістів часто були віддаленими від народного визвольного руху. їхні мрії про загальне щастя і свободу позбавлені реальності. Шляхів побудови нового суспільства вони не знали і вважали, що можна покращити життя за умови сильної королівської влади і високих моральних якостей людини. Разом з тим, гуманісти не тільки підносили та оспівували людину, а й висвітлювали драматичні сторони її буття. Крім того, діячі Відродження не були соціально й ідейно однорідними. Загальним для них було тільки ставлення до людини та уявлення про її високе призначення.

Відомі вчені того періоду: Коперніка (1473— 1543), Галілея (1564—1642), Джордано Бруно (1548—1600), мореплавець Васко да Гама, Фернар Магеллан, Христофор Колумб.

Для мислення, ідеології і культури Відродження головною тенденцією став перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу, тобто визнання творчих здібностей людини, розуму, прагнення до людського щастя. Свій внесок у формування гуманістичного напрямку зробили поети Італії Данте і Петрарка. Вони піднесли гідність людини, відвели їй центральне місце в ієрархії світової сутності.

Доба Відродження утворила новий тип митця. Це яскраво виражена індивідуальність, своєрідна, неповторна особистість зі своїм світом почуттів.

Література Відродження стала найбільшим досягненням культури Ренесансу, оскільки саме в ній проявилися нові уявлення про людину і світ. Об’єктом зображення стало земне життя у всьому його розмаїтті, що й відрізняло літературу Відродження від літератури Середньовіччя.

Провідними темами стали боротьби людини за щастя і любов.

Ознаки літератури:

• глибокий інтерес до особистості;

• сатиричний елемент і духовний протест;

• уславлення краси людини;

• зв’язок з життям;

• проникнення в людську природу і висвітлення внутрішнього її світу;

• прагнення відгукнутися на питання людського буття;

• звернення до національної історії і легендарного минулого;

• створення творів національними мовами;

• пошук нових поетичних форм.

У період Відродження з’явилися нові літературні жанри: сонет, новела, публіцистика, реалістичний роман. Трансформувалися і набули остаточної форми антична ода, елегія, епіграма. Ренесанс відкрив трагедію і комедію, змінив сюжет творів — утвердження міфологічного, історичного і сучасного. Широкого розповсюдження набув жанр пасторалі. У різних формах представлено епос: поемою й лицарським романом.

Предтечею Відродження та європейського гуманізму став великий поет Середньовіччя Данте Аліг’єрі, а найвагомішими письменниками першого етапу були — італійці Франческо Петрарка та Джованні Боккаччо, французи Франсуа Рабле і П’єр Ронсар, німець Себастьян Брант і нідерландець Еразм Роттердамський.

До другого етапу доби пізнього Відродження належала творчість англійського письменника Вільяма Шекспіра, іспанця Мігеля Сервантеса.

Розвиток літератури в країнах Європи в добу Відродження відбувався в різні періоди (в XIV ст. в Італії, кінець XV — початок XVI ст. у Франції, Німеччині, Англії та Іспанії) і мав національну окрасу і національний характер.

Мислителі, вчені, художники, скульптори, письменники, музиканти доби Відродження пропагували думку, що людина має бути вільною від будь-якого гніту. Вони уславлювали силу людського розуму, велич її справ і прагнень, красу обличчя і тіла.

2. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ В ІТАЛІЇ

Італія була найбільш розвиненою в культурному відношенні країною Західної Європи. І вплив цей не обмежувався лише сферою науки, літератури і вишуканих мистецтв. Це перша країна, де виник Ренесанс.

Антропоцентризм став основним напрямом розвитку італійського мистецтва в цілому. Людина з її інтересами, бажаннями, прагненням витіснила все, що було пов’язано з Небесним правителем. На відміну від античності, вона була більш чуттєвою, реальною, прагматичною і разом з тим слабкою, щоб вирішити ті складні проблеми, які постійно їй підкидало життя. Людина Нового часу шукала щастя в особистому житті, в громадській діяльності. Вона була сповнена доброти, віри у найкраще, намагалася бути вірною своїм ідеалам. Причому в її описах набувала значення не лише її зовнішність, а й духовність, ті уроки морального виховання, які вона здобувала, постійно стикаючись із життям, що, безперечно, сприяло її подальшому удосконаленню.

Провідними жанрами літератури стали сонет і новела. У новелі захоплювала простота, динамічність, розмаїття життєвого матеріалу, активність героїв у боротьбі за краще життя. Саме новела чи не найбільше вплинула на формування моральних і естетичних ідеалів італійського Відродження.

На стан і розвиток нової ренесансної літератури мали вплив традиція і форми античного мистецтва. Новий погляд на людину і сенс її існування на землі був властивий поезії Франческо Петрарки. Принципи антиаскетизму, ідеї розуму, пізнання людського світу і себе містилися у творчості Боккаччо. Гостра критика церкви, обережне ставлення до релігії були характерні для творчості Петрарки, Боккаччо і Саккетті.

Послідовно розвиваючись шляхом реалізму, італійська література використовувала фольклорні традиції, утворювала нові художні форми.

Що стосуться художнього мистецтва титанами стали Леонардо да Вінчі, Рафаель Санті, Мікеланджело Буонаротті.

Італійське Відродження охопило два з половиною століття і пройшло три етапи свого розвитку, які відповідали назві століття за першими арабськими цифрами:

1300 — треченто (література раннього Відродження);

1400 — кватроченто (література зрілого Відродження);

1500 — чинквеченто (література пізнього Відродження).

Перший етап — народно-демократичний: культурне і літературне життя Італії ще було пов’язане з міськими комунами. Першими італійськими гуманістами були Петрарка і Боккаччо.

Другий етап — етап втрати зв’язку з народним рухом, повернення до вузького кола освічених людей, які групувалися навколо князівських дворів. Це був період зневаги до італійської мови, яка замінювалася латиною. Античні традиції витісняли національні, що почали відроджуватися наприкінці XV ст.

Третій етап — етап феодально-католицької реакції, коли література втратила свою колишню змістовність, реалістичну спрямованість. У ній панувало наслідування письменникам античності і раннього Відродження. Виник новий художній стиль — классицизм.

Кожен із цих етапів відрізнявся один від одного своїми проблемами, ідеями, образами. Разом з тим для всіх них властива була одна філософія.

Найяскравішими представниками літературного італійського Ренесансу були Лудовіко Аріосто, Боярдо Маттео Марія, Тассо Торквато, Мак’явеллі Нікколо.

До XV ст. італійська проза знаходилася у стані занепаду, але в XVI ст. почався її розквіт (як і поезії). Найкращими творами прозаїчного жанру були історичні праці. Центром прозаїчної літератури стала Флоренція, де жив і творив історик і поет Мак’явеллі.

Мак’явеллі Нікколо (1469—1527) — політичний діяч, італійський поет пізнього Відродження, прибічник республіканської демократії.

Його творчий доробок різноманітний: трактати «Державець», Володар», «Флорентійський хронік», комедії «Кліція», «Мандрагора Андрія», новели «Життя Каструччо Кастракані з Луки», «Бельфогор-архідиявол», вірші.

Одним із визначних творів Мак’явеллі, який приніс йому всесвітню —славу, безперечно, був твір «Державець».

Заслуга письменника полягала в тому, що людський ідеал доби Відродження набув у його творчості політичної реальності, а людина і людське суспільство не розглядалися під кутом соціології.

Він відокремив політику від християнської моралі, яка, на його думку, об’єктивно була аморальною, оскільки християнство зробило світ слабким і віддало в руки негідникам. У цьому Мак’явеллі вбачав трагічне протиріччя того часу.

3. ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА — ПЕРШИЙ ГУМАНІСТ ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ

Франческо Петрарка (1304-1374) посів важливе місце в італійській та європейській літературі Відродження як засновник гуманізму, перший теоретик і поет. Він заклав основи класичної філології, виступив неперевершеним майстром жанру сонету.

Життя поета умовно поділяють на такі періоди:

а) Авіньйонський період (1327—1337 рр.), коли він жив у Джакомо Колонни, вивчав і розшукував античних класиків, здійснив подорож до Парижу, підготував наукове видання «Декад» Тіта Лівія, здійснив у квітні 1336 року сходження на гору Мон-Ванту. Перейшов на службу до брата Джакоми кардинала Джован- ні Колонна. З метою краще пізнати людей і світ, здійснив подорож по Франції, Фландрії, Брабанту, Ренанії, наприкінці 1336 побував у Римі, який полюбив назавжди.

Б) Воклюзький період (1337—1341 рр.), коли придбав за 15 миль від Авіньйона маєток — невеличкий будиночок. Це місце на багато років стане його притулком для роздумів та поезії.

У Воклюзький період життя відбулися головні події в біографії Петрарки як людини і письменника. Жахлива епідемія чуми в 1348 році забрала життя багатьох друзів і Лаури (вона померла 6 квітня 1348 р.). У цей час відбулася зустріч із Дж.Боккаччо у Флоренції. У 1350 році поет знову відвідав Рим з нагоди ювілею церкви, і з цього року, за його власним твердженням, він відмовився від чуттєвих насолод.

в) Пермський період (1343—1345 рр.)

Етика поета глибоко християнська: він засудив гріхи, закликав до добра, покори Богові та морального вдосконалення. Водночас висловлював і зовсім нові думки, які зробили його першим^гуманістом Європи. Поет прагнув земного щастя, задоволення собою та людьми. Його ідеалом було вічне життя, наповнене радістю творчої праці.

Петрарка болісно сприймав занепад моралі в суспільстві і намагався втекти від вульгарного невігластва та безкультур’я у самотність та вузьке коло близьких друзів і однодумців, справедливо вважаючи, що таке життя найбільше сприяє визнанню. Йому пропонували різні посади, та він хотів бути вільним і незалежним.

Ідеал Петрарки — активна творча особистість з чіткою позицією борця зі злом, яка не уникала політичної діяльності. Сам він все життя боровся за єдність Італії.

Як поет, заглиблювався у власну душу, прагнув удосконалити себе настільки, щоб з власних почуттів відтворити естетичний ідеал для читача. Він увесь віддавався чарам краси і кохання, які вважав чи не найбільшими цінностями у житті.

Ідеал діяльності особистості шукав в античності.

Петрарка одним із перших став збирати рукописи античного світу, досліджувати і пропагувати їх, оскільки середньовічна церква намагалася знищити їх як вияв язи-чництва. Він засвоїв не лише мову і склад, але й думки давніх авторів. В античності поет намагався знайти основу націоналізму, культу земного життя і людської особистості, намагався перебудувати життя на античний лад, але разом з тим не зміг побороти в собі аскетичний світогляд і забобони середньовіччя. Тому його творчість — це протиріччя. В ній він намагався поєднувати елементи феодально-церковної і буржуазно-гуманістичної культури, обирав між старою і новою мораллю, між чуттєвою любов’ю і усвідомленням її гріховності. Як і всі люди Ренесансу, був багатогранним: вивчав історію, філософію і літературу, зібрав велику бібліотеку античних авторів, однак частіше звертався до Вергілія і Цицерона. Його цікавили біографії діячів Риму, про що свідчили такі праці філософа, як «Про славетних чоловіків» (1338 р.), «Про достопам’ятні події» (1343 р.). Свою пристрасть до античності він пояснював у «Листі до нащадків».

Xудожня спадщина Петрарки складалася з двох частин — латиномовної та італомовної. До першої належала збірка «Буколічні пісні», куди увійшло 12 еклог (Еклога — різновид буколічної поезії, що будується за принципом діалогу між пастухами та пастушками.). У ній поет оспівував життя пастухів. Латиною написана і комедія «Філологія» та епічна поема «Африка» у дев’яти книгах.

До італомовних творів належали поеми «Тріонфі»(«Тріумфи») та збірка ліричних пісень «Канцоньєре» («Книга пісень»), які й забезпечили поетові всесвітню славу.

Основна форма творчості Петрарки — це переписування, переробка тексту, до якого автор повертався неодноразово. Така робота над текстом дозволила сучасним дослідникам простежити різні етапи створення багатьох його творів.

Вивчаючи античні пам’ятки, поет-гуманіст, філософ заклав підґрунтя для вивчення давніх мов і сприяв розвитку історичної науки.

Петрарка — віртуоз жанру сонету. Він довів його до досконалості, довершеності, забезпечивши йому тим самим тривале життя і популярність у європейській поезії. Його сонети артистичні, сповнені поетичних порівнянь, красивих метафор, гри слів, витончених комбінацій рим та метрів. Але найголовніше в них — глибокий людяний зміст, відтворення живої, ніжної душі нової людини з її гуманістичними ідеалами.

Головний твір поета — «Канцоньєре» («Книга пісень»), яка містить близько 400 різноманітних віршів. Серед них 317 сонетів, 29 канцон ( пісня про лицарську любов, пов'язана з культом дами.), 9 секстін, 7 балад, 4 мадригали. Вірші дорівнюються числом до кількості днів у році (1+ 365). Книга поділена на дві частини: «За життя донни Лаури» (вірші написані в період з 1327 по 1348 рік) і «На смерть донни Лаури» (після 1348 рік). Лаура ніколи не покидала поета: то з’являлася уві сні, то під час роботи, коли він сидів, схиливши голову над книгами. Тільки після смерті вона освідчилась йому в коханні, переконала, що любила завжди і любитиме вічно. Раніше Лаура не могла зізнатися в почуттях, бо вони обоє були молоді, вона мала оберігати свою і його цнотливість в ім’я порятунку їхніх душ. Любов до Лаури палала в серці Петрарки все життя і ніколи не згасала, незважаючи на те, що їй ніколи не було суджено засяяти яскравим полум’ям. Він оспівував її 21 рік за життя і 26 після смерті.

Головна тема віршів — тема кохання до Лаури де Сад. Основні мотиви — кохання і смерть, незворотність людської долі, відчай і радість. Разом з тим, була описана не просто історія кохання, а зображений шлях людини до удосконалення. Це не окремі ізольовані віршовані твори, якими вони були у трубадурів і Боккаччо, а єдина, справжня книга душі, написана наближеною до дійсності мовою, яка для поета була єдиною вартою уваги, бо в центрі — людина, її совість і внутрішній світ.

Тема кохання не була новою в італійській літературі середніх віків. До неї звернувся в романі у віршах «Нове життя» Данте Аліг’єрі. Проте Петрарка її висвітлив по-іншому. Кохання в його сонетах вражало глибиною і поетичним натхненням.

12 3 4