ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Мистецтво італійського Відродження. Особливості італійського ренесансного мистецтва в різні періоди (Проторенесанс, Раннє Відродження, Високе Відродження, Пізнє Відродження).

Мистецтво Північного Відродження (Нідерланди, Німеччина, Франція).

У епосі італійського Відродження прийнято виділяти кілька періодів: Проторенесанс (друга половина XIII–XIV ст.), Раннє Відродження (XV ст.), Високе Відродження (кінець XV – перша третина XVI ст.) і Пізнє Відродження (останні дві третини XVI ст. ).

Проторенесанс. В італійській культурі XIII–XIV ст. на тлі ще сильних візантійських і готичних традицій стали з’являтися риси нового мистецтва – яке згодом стане називатися мистецтвом Відродження. Тому цей період його історії і назвали Проторенессансом (від грец. «протос» – «перший», тобто той, що підготував наступ Ренесансу). Аналогічного перехідного періоду не було в жодній з європейських країн.

В італійській культурі перепліталися риси старого і нового. Останній поет Середньовіччя і перший поет нової епохи Данте Алігєєрі (1265–1321) створив італійську літературну мову. Розпочате Данте продовжили інші великі флорентійці XIV століття – Франческо Петрарка (1304-1374), родоначальник європейської ліричної поезії, і Джованні Боккаччо (1313–1375), основоположник жанру новели (короткої розповіді) в світовій літературі. Гордістю цієї епохи є також ар-хітектори і скульптори Нікколо і Джованні Пізано, Арнольфо ді Камбіо, живописець Джотто ді Бондоне та ін.

Становлення культури Проторенесансу відбувалось на засадах різних художньо-стильових елементів: романських, візантійських, готичних і класичних (античних). Проторенесанс знаменував відхід від символіко-алегоричних тенден-цій художньої системи Середньовіччя та початок переорієнтації мистецтва на зображення реального світу і людини.

Характерні риси гуманістичного світогляду проторенесансної Італії простежуються в літературі, передусім у твор-чості видатного поета-гуманіста Данте Аліг’єрі (1265–1321). Найвидатніший твір Данте – поема «Божественна коме-дія» (1307–1321 pp., видана 1502 p.), написана в поширеній у середньовічній літературі формі «видіння».

Назву «божественна» («прекрасна») запропонував 1360 р. Джованні Боккаччо – перший біограф Данте. В трьох час-тинах поеми – «Пекло», «Чистилище», «Рай» Данте відтворив уявну мандрівку в потойбічному світі, здійснену ним ра-зом із давньоримським римським поетом Вергілієм. Поема відображає середньовічне світосприйняття і є певним про-логом до культури Відродження.

Широкого визнання набула творчість Франческо Петрарки (1304–1374) італійського поета, філософа і вченого, яко-го вважають першим гуманістом Європи. Становлення гуманістичного світогляду Петрарки відбувалось під впливом античної спадщини, передусім творчості Ціцерона

Основний італомовний твір поета – збірка «Канцоньєре» («Книга пісень»). Значну частину її становлять вірші про кохання до Лаури де Саді, яке Петрарка проніс через усе життя, а також вірші на політичні та клерикальні теми. Ця збірка започаткувала європейську ліричну поезію Нового часу.

У своїх сонетах Петрарка оспівував кохання до земної жінки Лаури, а в філософських трактатах розмірковував про владу розуму і традиції. Однак сонети виявили протиріччя трактатів, і кохання до Лаури стало об’єктом осуду в бесідах «Про презирство до світу». Внаслідок цього краса людини становить нижчу фазу порівняно з красою божества. Петрар-ка так і не зміг примирити це протиріччя і побороти його впродовж всього життя. Різнобічна творча діяльність Петрар-ки посідає чільне місце в історії світової культури.

Вагомий внесок у розвиток італійської літератури зробив видатний письменник-гуманієт Джованні Боккаччо (1313–1375). Продовжуючи традиції Дайте і Петрарки, він розвивав італійську літературну мову на народній основі. Найвиз-начніший твір Боккаччо – «Декамерон» (1350–1353 pp., виданий 1471 p.), який заклав основи європейської новели і надовго визначив розвиток цього жанру.

Погляди Боккаччо на мистецтво найпослідовніше викладені у творі «Генеалогія богів», де зіставляються поезія і фі-лософія. Цей твір дає змогу вважати письменника одним із засновників вільної світської поетики.

Раніше, ніж в архітектурі і живопису, нові художні пошуки намітилися в скульптурі, і перш за все в пізанській шко-лі, засновником якої був Нікколо Пізано (близько 1220–1284). Нікколо Пізано народився на півдні Італії. Вважають, що ліпленню він навчався саме в південних школах, де процвітав дух відродження класичних традицій античності. Нікко-ло вивчав скульптурне оформлення пізньоримських і ранньохристиянських саркофагів. Найбільш рання з нині відомих робіт скульптора – шестикутна мармурова кафедра, виконана ним для баптистерія в Пізі (1260), – стала видатним тво-ром ренесансної скульптури і зробила величезний вплив на її подальший розвиток. Головне досягнення скульптора по-лягає в тому, що він зумів надати формам об'ємність і виразність, а кожне зображення має тілесну міць.
З майстерні Нікколо Пізано вийшли чудові майстри скульптури Проторенессансу – його син Джованні Пізано і Арнольфо ді Камбіо, відомий також як архітектор.

Одним з найцінніших джерел відомостей про життя і творчість італійських художників Відродження є праця «Жит-тєписи найзнаменитіших живописців, творців і архітекторів», що належить перу Джорджо Вазарі (1511–1574), італійсь-кого архітектора, живописця та історика мистецтва. Родоначальником нового італійського стилю живопису Вазарі на-зиває Чімабуе (бл. 1240–1302). Чімабуе був знаменитий у Флоренції як майстер урочистої вівтарної картини та ікони. Його образам властиві абстрактність і статичність. І хоча Чімабуе у своїй творчості слідував візантійським традиціям, у своїх роботах він намагався висловити земні почуття, пом’якшити жорсткість візантійського канону.

Пошуки нового набагато рішучіше виявили себе у творах П’єро Каваліні (близько 1250–1330), шанувальника піз-ньоантичної живопису. Каваліні є автором ряду мозаїк і фресок у римських церквах. У своїх творах він прагнув надава-ти формам об’ємність.

Досягнення Кавалліні перейняв і продовжив Джотто ді Бондоне (1266–1337), видатний художник Проторенессан-су. З ім’ям Джотто повєязаний поворот у розвитку італійського живопису, її розрив з середньовічними художніми ка-нонами і традиціями італо-візантійського мистецтва XIII ст. Найбільш відомі твори Джотто – розписи капели дель Аре-на (церква Марії Милосердної) в Падуї (1304–1306). В євангельських сюжетах з життя Марії і Христа художник відтво-рив людські риси. Його фрески відрізняються наявністю побутових деталей, що додають життєвості зображуваним сце-нам. Відкинувши пануючий в мистецтві того часу церковний канон, Джотто зображує своїх персонажів схожими на ре-альних людей: з пропорційними тілами, правильними ликами і т. п. Його святі думають швидше про земне, ніж про не-бесне, переживаючи цілком людські почуття та емоції. Вперше в історії італійського живопису душевний стан героїв живописного твору передається мімікою обличчя, жестами, позою. Замість традиційного золотистого абстрактного фо-ну (що за середньовічними канонами підкреслював божественне начало і виривав персонажі із земного світу) на фрес-ках Джотто зображений пейзаж, інтер’єр або скульптурні групи на фасадах базилік.

Після Джотто у розвитку італійської живопису відбувся помітний спад. У другій половині XIV ст. на перше місце виходить живописна школа Сієни. Це тосканське місто менше, ніж Флоренцію, заторкнув дух Ренесансу.

Дуччо ді Буонісенья (бл. 1255–1320), старший сучасник Джотто і засновник сієнської школи живопису, в своїй творчості дотримувався традицій візантійського мистецтва. Його найбільша робота – величезний вівтарний образ «Маеста» («Велич»). До кола Дуччо належав Сімоне Мартіні (бл. 1284–1344), найбільш вишуканий майстер сієнської школи живопису XIV ст. Зокрема, заслуженою популярністю користується вівтарний образ «Благовіщення» роботи Сімоне Мартіні.

Знаменитими представниками сієнської живопису XIV ст. були також брати П’єтро і Амброджо Лоренцетті. Ста-рший з братів, П’єтро, відомий як творець монументальних і драматичних образів у фрескового живопису. Проте го-ловна роль в цьому мистецтві належала Амброджо. Найбільш відомими його роботами є фрески палаццо Публіко зі сценами «доброго» і «злого» правління.

Заслугою сієнської школи стало створення вишуканого типу жіночої краси, представленого в роботах Сімоне Мар-тіні і Амброджо Лоренцетті: біляве волосся, злегка витягнуте обличчя, довгий ніс, близько поставлені мигдалеподібні очі. Цей тип, бути може не надто привабливий з сучасної точки зору, був сприйнятий іншими школами, повторюючись і варіюючись у різних центрах італійського мистецтва.

Італійська архітектура протягом тривалого часу слідувала середньовічним традиціям, що виражалося, головним чином, у використанні великої кількості мотивів готики. Разом з тим сама італійська готика сильно відрізнялася від го-тичної архітектури північної Європи: вона тяжіла до спокійних великих форм, горизонтальних розчленувань, широких поверхонь стін. Церква Санта-Кроче, одна з найбільших у Флоренції, була почата Арнольфо ді Камбіо в кінці XIII ст. (фасад створений у XIX ст.). Храм відрізняється широкими прольотами, єдністю внутрішнього простору; замість склад-них готичних склепінь у ньому використане дерев’яне стельове перекриття. У 1296 р. у Флоренції почали будувати со-бор Санта-Марія дель Фьоре. Арнольфо ді Камбіо хотів увінчати вівтарну частину собору величезним куполом. Однак після смерті зодчого в 1310 р. будівництво затягнулося, його завершили вже в період Раннього Відродження. У 1334 р. за проектом Джотто було почато будівництво дзвіниці собору, так званої кампанілли – стрункої прямокутної башти з поверховими горизонтальними членуваннями і витонченими готичними вікнами, стрілчаста арочна форма яких ще дов-го зберігалася в італійській архітектурі.

Серед найбільш відомих міських палаців – палаццо Веккьо у Флоренції. Припускають, що його збудував Арнольфо ді Камбіо. Це важкий куб з високою вежею, облицьований рустом з твердого каменю. Триповерховий фасад прикраше-ний парними вікнами, вписаними в напівкруглі арки, що додає всій будівлі враження стриманої строгості. Будівля ви-значає вигляд старого міського центру, суворою громадою вторгаючись на площу. Монументальний палац служив сим-волом незалежності Флоренції. Більш ошатним виглядає ритмічно організований палаццо Публіко в Сієні (1298–1310). Його фасад виходить на площу дель Кампо, що має вигляд амфітеатру, розташованого на схилі пагорба, і пристосова-ного для масових публічних видовищ. Це перший в Європі святковий центр міста, де влаштовувалися турніри і теа-тральні вистави.

Раннє Відродження. У XV ст. мистецтво Італії зайняло панівне становище в мистецькому житті Європи. Основи гуманістичної світської (тобто нецерковної) культури були закладені у Флоренції, відтіснивши на другий план Сієну і Пізу. Флоренцію того часу називали «квіткою Італії, суперницею славного міста Рима, від якого вона відбулася і велич якого наслідує». Політична влада належала тут купцям і ремісникам, найсильніший вплив на міські справи справляли кілька багатих родин, що постійно суперничали одна з одною. Ця боротьба закінчилася в кінці XIV ст. перемогою бан-кірського дому Медічі. Його голова, Козімо Медічі, став негласним правителем Флоренції. До двору Медічі стікалися письменники, поети, науковці, архітектори, художники. В архітектурі того часу стався справжній переворот – у Фло-ренції розгорнулося широке будівництво, значно змінився вигляд міста.

Родоначальником архітектури Італії доби Раннього Відродження став Філіппо Брунеллескі (1377–1446) – архітек-тор, скульптор і вчений, один із творців наукової теорії перспективи. Найбільшим інженерним досягненням Брунелескі стало зведення грандіозного (42 метри в діаметрі), купола собору Санта-Марія дель Фьоре у Флоренції. Завдяки своєму математичному й технічному генію Брунеллескі вдалося вирішити складне для свого часу завдання. Він спроектував легкий порожнистий купол, що складається з двох оболонок, каркасну систему з восьми несучих ребер, пов’язаних опе-різуючими їх кільцями, світловий ліхтар, що замикає і навантажує склепіння. Купол собору Санта-Марія дель Фьоре став попередником численних купольних храмів в Італії та інших країнах Європи.

Брунеллескі одним з перших в архітектурі Італії творчо осмислив і оригінально витлумачив античну ордерну систе-му. Справжньою перлиною Раннього Відродження стала створена Брунеллескі на замовлення багатого флорентійського сімейства капела Пацці (розпочата в 1429 р.). Гуманізм і поетичність творчості Брунеллескі, гармонійна домірність, легкість і витонченість його споруд, що зберігають зв’язок з традиціями готики, творча свобода та наукова обгрунто-ваність його задумів визначили великий вплив Брунеллескі на подальший розвиток архітектури Відродження.

Одним з головних досягнень італійської архітектури XV ст. стало створення нового типу міських палаців, що по-служили зразком для громадських будинків більш пізнього часу. Італійські палаци називаються палаццо (від лат. Pala-tium; звідси і російське слово «палати»). Особливостями палаццо XV ст. є чіткий поділ замкнутого об’єму будівлі на три поверхи, відкритий внутрішній двір з літніми поверховими аркадами, застосування русту, тобто каменю з грубо сколотою або опуклою лицьовою поверхнею, для облицювання фасаду, а також сильно винесений декоративний кар-низ. Яскравим зразком цього стилю є капітальна споруда учня Брунеллескі і його обдарованого послідовника Мікелоц-цо ді Бартоломмео (1396–1472), придворного архітектора сім’ї Медічі, – палаццо Медичі – Ріккарді (1444–1460), що по-служила зразком при будівництві багатьох флорентійських палаців.

Творінню Мікелоццо близький палаццо Строцці (закладений в 1481), який пов'язують з ім'ям архітектора і скульп-тора Бенедетто да Майано (1442–1497). У деяких деталях майстер ще слідує традиціям готики, однак у цілому будівля, відзначена тонкою гармонією, створює враження закінченості і елегантності.

Серед різних варіантів обробки палаців і вілл виділяється оздоблення будівель гранованим каменем. Завдяки цьому досить рідкісному прийому, фасад будівлі виглядав більш ошатним. Такий гранований камінь був застосований в кінці XV ст. в палаццо ден Діамант у Феррарі; цього роду будівлям наслідували зодчі Іспанії та Португалії. У Росії цим спо-собом оброблена Грановита палата в Московському Кремлі, побудована італійськими майстрами в 1487–1491 рр.

Особливе місце в історії італійського зодчества займає Леон Баттіста Альберті (1404–1472). Всебічно обдарований і широко освічений, він був одним з найблискучіших гуманістів свого часу. Коло його інтересів був надзвичайно різно-манітним. Воно охоплювало мораль, право, математику, механіку, економіку, філософію, поезію, музику, живопис, скульптуру, архітектуру. Альберті залишив численні праці латинською і італійською мовами. За багатогранністю своєї діяльності цю ідеальну «ренесансну особистість» можна порівняти лише із всесвітньо відомим мислителем і художни-ком Високого Відродження Леонардо да Вінчі. В Італії та за її межами Альберті здобув собі славу видатного теоретика мистецтва. Його перу належать знамениті трактати «Десять книг про зодчество» (1449–1452), «Про живопис», «Про статую» (1435–1436). Але головним покликанням Альберті була архітектура. В архітектурному творчості Альберті тя-жів до сміливих, експериментаторські рішенням, новаторському використовуючи античну мистецьку спадщину. Аль-берті створив новий тип міського палацу (палаццо Ручеллаї). У культовому зодчестві, прагнучи до величі і простоти, Альберті використовував в оформленні фасадів мотиви римських тріумфальних арок і аркад (церква Сант-Андреа в Мантуї, 1472–1494). Ім’я Альберті по праву вважається одним з перших серед великих творців культури італійського Відродження. Його теоретичні твори, його художня практика, його ідеї і сама його особистість гуманіста зіграли винят-ково важливу роль у становленні та розвитку мистецтва Раннього Відродження.

У XV ст. італійська скульптура, набула самостійне, незалежне від архітектури значення і переживає свій розквіт. У практику художнього життя починають входити замовлення багатих ремісничих і купецьких кіл на прикрашання гро-мадських будівель; проводяться мистецькі конкурси. Один з таких конкурсів – на виготовлення з бронзи північних две-рей флорентійського баптистерія (1401) – вважається знаменною подією, що відкрила нову сторінку в історії італійсь-кої ренесансної скульптури. У цьому конкурсі брав участь Філіппо Брунеллескі, що став згодом знаменитим архітекто-ром. Однак перемогу отримав Лоренцо Гіберті (1381–1455). Один з найосвіченіших людей свого часу, перший історик італійського мистецтва, блискучий малювальник, Гіберті присвятив своє життя одному виду скульптури – рельєфу. Го-ловним принципом свого мистецтва Гіберті вважав рівновагу і гармонію всіх елементів зображення. Вершиною твор-чості Гіберті стали східні двері флорентійського баптистерія (1425–1452), обезсмертили ім’я майстра. Декорація дверей включає десять квадратних композицій з позолоченої бронзи («Створення Адама і Єви»), які своєю незвичайною вираз-ністю нагадують живописні картини. Художнику вдалося передати глибину простору, насиченого картинами природи, фігурками людей, архітектурними спорудами. З легкої руки Мікеланджело східні двері флорентійського баптистерія стали називати «Воротами раю».

Майстерня Гіберті стала школою для цілого покоління художників, зокрема, там працював знаменитий Донателло, великий реформатор італійської скульптури. Творчість Донателло (бл. 1386–1466), що ввібрала демократичні традиції культури Флоренції XIV ст., являє собою одну з вершин розвитку мистецтва Раннього Відродження. У ньому втілилися властиві мистецтву Ренесансу пошуки нових, реалістичних засобів зображення дійсності, пильна увага до людини та її духовного світу. Донателло одним з перших художньо осмислив досвід античного мистецтва і прийшов до створення класичних форм ренесансної скульптури. Вплив творчості Донателло на розвиток італійського мистецтва епохи Від-родження був величезним. Досягнення Донателло сприйняті багатьма скульпторами і живописцями Відродження – Па-оло Уччелло, Андреа дель Кастаньо, Андреа Мантенья, а пізніше – Мікеланджело і Рафаелем.

Друге покоління флорентійських скульпторів тяжіло до більш ліричного начала, умиротворення, світського мис-тецтва. Провідна роль у ньому належала сімейству скульпторів делла Роббіа. Глава сім'ї, Лукка делла Роббіа (1399 – 1482), сучасник Брунеллескі і Донателло, прославився застосуванням глазурної техніки в круглій скульптурі і рельєфі, часто поєднуючи їх з архітектурою. Техніка глазурі (майоліки), відома з глибокої давнини народам Передньої Азії, в середні віки була завезена на Піренейський півострів і острів Майорку (звідки і пішла її назва), а потім широко розпов-сюдилася в Італії. Лукка делла Роббіа створював медальйони з рельєфами на густо-синьому фоні для будівель і вівта-рів, гірлянди з квітів і плодів, майолікові бюсти Мадонни, Христа і святих. Життєрадісне мистецтво цього майстра отримало заслужене визнання сучасників. Великої досконалості в техніці майоліки досяг також його племінник Андреа делла Роббіа (1435–1525).

Величезна роль, яку в архітектурі Раннього Відродження зіграв Брунеллескі, а в скульптурі – Донателло, в живопи-су належала Мазаччо (1401–1428). Мазаччо помер молодим, не доживши до 27 років, але встиг в живопису зробити ба-гато. Зокрема, у розписах капели Бранкаччі церкви Санта-Марія дель Карміне у Флоренції (1425–1428) – головному творінні свого недовгого життя – Мазаччо надає зображенням небачену раніше життєву переконливість, підкреслює ті-лесність і монументальність своїх персонажів, майстерно передає емоційний стан, психологічну глибину образів. У фресці «Вигнання з раю» художник вирішує складне для свого часу завдання зображення оголеної людської фігури. Суворе і мужнє мистецтво Мазаччо справило великий вплив на художню культуру Відродження, зокрема, на творчість П’єро делла Франческа і Мікеланджело.

У творчості Паоло Уччелло (1397–1475), що належав до покоління майстрів, які працювали після смерті Мазаччо, своєрідною візитною карткою стала тяга до поетичної казковості і барвистого декоративізму («Св. Георгій і дракон»). Створені ним монументальні історичні композиції стали одним з витоків європейського батального жанру нового часу («Битва під Сан-Романо»).

Героїчний і монументальний характер образів Мазаччо і Донателло відродився у творах живописця Андреа дель Кастаньо (бл. 1421–1457). Він був сином селянина, жив у горах, отримав суворе виховання. І мистецтво його також від-різняється мужністю, грубуватою простотою.

Розвиток живопису Раннього Відродження відбувався неоднозначно: художники йшли власними, часом різними шляхами. Одночасно з Андреа дель Кастаньо у Флоренції жив і працював його товариш по майстерні Гіберті, відомий живописець Беноццо Гоццолі (1420–1497). Учень художника Фра Анджеліко (1400–1450), він створив багато барвис-тих фресок на релігійні сюжети.

Світське начало, прагнення до захоплюючого оповідання, ліричне земне почуття знайшли яскраве вираження в тво-рах Фра Філіппо Ліппі (1406–1469), монаха ордену кармелітів. Автор багатьох вівтарних композицій та окремих кар-тин, серед яких найкращою вважається картина «Поклоніння Немовляті», створена для капели в палаццо Медичі- Рік-карді, Філіппо Ліппі зумів передати в них людську теплоту і поетичну любов до природи.

У середині XV ст. живопис Центральної Італії пережив бурхливий розквіт, яскравим прикладом якого може служи-ти творчість П’єро делла Франческа (1420–1492), визначного художника і теоретика мистецтва епохи Відродження. Найвідоміше творіння П’єро делла Франческа – цикл фресок у церкві Сан-Франческо в Ареццо, в основу яких покладе-на легенда про Животворяще древо хреста. Творчість П’єро делла Франческа вийшла за межі місцевих художніх шкіл і визначив розвиток італійського мистецтва в цілому.

У другій половині XV ст. в Північній Італії в містах Вероні, Феррарі, Венеції працювали багато талановитих майся-рів. Серед живописців цього часу найбільш знаменитий Андреа Мантенья (1431–1506) – майстер станкового і монумен-тального живопису, малювальник і гравер, скульптор і архітектор. Живописна манера художника відрізняється строгіс-тю і правдивістю узагальнених образів. Завдяки просторовій глибині і скульптурності фігур Мантенья досягає вражен-ня застиглої на мить реальної сцени – настільки об’ємно і природно виглядають його персонажі. Велику частину життя прожив у Мантенья у Мантуї, де створив найвідоміший свій твір – розпис в заміському замку маркіза Гонзага. Одними лише засобами живопису він створив тут розкішний ренесансний інтер’єр, місце для урочистих прийомів та свят. Мис-тецтво Мантеньї вплинуло на весь північноіталійський живопис.

До кінця XV ст. в Італії висунулись і інші великі центри мистецтва; проте Флоренції належала провідна роль в утвердженні аристократично вишуканого художнього образу, пов’язаного з міфологічною або літературної основою і значною мірою призначеного для цінителів і знавців.

Особливе місце в живопису Раннього Відродження належить Сандро Боттічеллі (1445–1510), сучаснику Леонардо да Вінчі і молодого Мікеланджело. Вишукане мистецтво Боттічеллі з елементами стилізації (тобто узагальнення зобра-жень за допомогою умовних прийомів – спрощення кольору, форми й об’єму) користувалося великим успіхом в колі освічених флорентійців. В основі мистецтва Боттічеллі на відміну від більшості майстрів Раннього Відродження лежа-ло особисте переживання. Серед безлічі картин, створених Боттічеллі, є кілька прекрасних творінь світового живопису («Народження Венери», «Весна»). Чуйний і щирий, Боттічеллі пройшов складний і трагічний шлях творчих шукань – від поетичного сприйняття світу в юності до містицизму та релігійної екзальтації в зрілому віці.

Високе Відродження. Високе Відродження, яке дало людству таких великих майстрів, як Леонардо да Вінчі, Рафа-ель, Мікеланджело, Джорджоне, Тіціан, Браманте, охоплює порівняно короткий період часу – кінець XV і першу трети-ну XVI ст. Тільки у Венеції розквіт мистецтва продовжувався до середини сторіччя.

Сприйняття світу і людської особистості розширилось. В художній творчості це відбилося у величних масштабах архітектурних споруд, монументів, урочистих фрескових циклів і картин, у виразності образів. Образотворча мова, яка в епоху Раннього Відродження, за визначенням деяких дослідників, могла здатися занадто «балакучою», стала узагаль-неною і стриманою. Мистецтво Високого Відродження являє собою живий і складний художній процес із яскравими злетами і наступною кризою.

Центром архітектури Високого Відродження став Рим, де на базі попередніх відкриттів та успіхів склався єдиний класичний стиль. Майстри творчо використовували античну ордерну систему, створюючи споруди, велична монумен-тальність яких була співзвучна епосі. Найбільшим представником архітектури Високого Відродження став Донато Бра-манте (1444–1514). Будівлі Браманте відрізняються монументальністю і величчю, гармонійною досконалістю пропор-цій, цілісністю і ясністю композиційних та просторових рішень, вільним, творчим використанням класичних форм. Найвищим творчим досягненням Браманте є реконструкція Ватикану. Браманте належить також авторство проекту со-бору Св. Петра у Римі. Своєю творчістю Браманте визначив шляхи розвитку архітектури XVI ст.

Витоки живопису Високого Відродження в Італії прийнято пов’язувати з такою геніальною особистістю, якою є засновник мистецтва Високого Відродження Леонардо да Вінчі (1452–1519). Всеохоплюючий характер діяльності цьо-го великого художника, скульптора, архітектора, вченого та інженера став зрозумілий лише тоді, коли були досліджені розрізнені рукописи з його спадщини, що налічують понад сім тисяч аркушів, містять наукові та архітектурні проекти, винаходи і замальовки. Як учений та інженер Леонардо збагатив практично всі області наукового знання: анатомію, фі-зіологію, ботаніку, палеонтології, картографію, геологію, хімію, аеронавтика, оптику, механіку, астрономію, гідравліку, акустику, математику. У своєму «Трактаті про живопис» (1498) та інших записах Леонардо приділив велику увагу ви-вченню людського тіла, відомостям з анатомії, пропорціям, залежності між рухами, мімікою і емоційним станом люди-ни. Леонардо займали також проблеми світлотіні, об’ємного моделювання, лінійної та повітряної перспективи.

Леонардо віддав данину не тільки теорії мистецтва. Він створив цілу низку чудових вівтарних образів та картин. («Мадонна Літта» та ін). Кисті Леонардо належить одне з найбільш прославлених творів світового живопису – «Мона Ліза» (Джоконда). Леонардо створював монументальні скульптурні образи, проектував і будував архітектурні споруди. Леонардо донині залишається однією з найбільш харизматичних особистостей епохи Відродження. Універсалізм Лео-нардо настільки незбагненний, що Джорджо Вазарі не зміг пояснити цей феномен інакше, як втручанням небес: «До чого б не звернувся цей чоловік, кожна його дія носить відвиток божественності», – так писав знаменитий біограф про великого Леонардо да Вінчі.

Мистецтво Рафаеля Санті (1483–1520) також належить до вершин італійського Відродження. З творчістю Рафаеля в історії світового мистецтва пов’язується уявлення про піднесену красу і гармонію. Прийнято вважати, що в сузір’ї гені-альних майстрів Високого Відродження, в якому Леонардо да Вінчі уособлював інтелект, а Мікеланджело – міць, саме Рафаель був головним носієм гармонії. Звичайно, в тій чи іншій мірі кожен з них мав усі ці якості. Безсумнівно, однак, що невпинне прагнення до світлого досконалого начала пронизує всю творчість Рафаеля, складає його внутрішній сенс. Його роботи надзвичайно привабливі в своїй природній витонченості («Сікстинська мадонна»). Можливо тому майстер набув таку надзвичайну популярність у публіки і мав багато послідовників серед художників у всі часи. Рафаель був не тільки живописцем, портретистом, але також і монументалістом, працював в техніці фрески, архітектором, майстром декору. Всі ці обдарування з особливою силою проявилися в його розписах апартаментів папи Юлія II у Ватикані («Афінська школа» та ін.). У мистецтві цього геніального художника народився новий образ людини епохи Відроджен-ня – прекрасної, гармонійної, досконалої фізично і духовно.

Сучасником Леонардо да Вінчі та Рафаеля був їх вічний суперник – Мікеланджело Буонарроті, видатний майстер Високого Відродження – скульптор, живописець, архітектор. Свій творчий шлях він почав зі скульптури. Його знаме-ниті статуї стали символом нової людини – героя та борця («Давид»). Майстер звів чимало архітектурно-скульптурних споруд, найзнаменитіша з яких – капела Медічі у Флоренції. Пишність цих творів будується на колосальній напрузі по-чуттів персонажів (саркофаг Джуліано Медічі). Але особливо знамениті розписи Мікеланджело у Ватикані, в Сікстин-ській капелі, в яких він проявив себе як геніальний живописець. Мабуть, ніхто в світовому мистецтві, ні до ні після Мікеланджело, не створював таких сильних тілом і духом персонажів («Створення Адама» та ін.). Величезний. Величезна, неймо-вірно складний по виконанню фресковий розпис на стелі Сікстинської капели був виконаний художником одноосібно, без помічників. Він і до цього дня залишається неперевершеним монументальним твором італійського живопису. Але крім розписів плафона Сікстинської капели, майстер, вже в старості, створив натхненну фреску на вівтарній стіні Сікс-тинської капели «Страшний суд» – своєрідний символ краху ідеалів своєї великої епохи. Проте Мікеланджело завжди обожнював красу людини, які б трагічні сторінки життя не визначали зміст творінь цього генія. Мікеланджело багато і плідно працював в архітектурі, зокрема, керував будівництвом собору св. Петра у Римі. Творчість великого Мікеланд-жело склало цілу епоху і далеко випередило свій час, воно відіграло колосальну роль у світовому мистецтві, зокрема, вплинуло на формування принципів бароко.

В історію мистецтва Високого Відродження яскраву сторінку вписала Венеція, де цей період тривав до середини XVI ст. Особливу пишність місто набуло після перебудови його центру учнем Браманте Якопо Сансовіно (1486–1570). Навпроти Палацу дожів він спорудив монументальну бібліотеку Сан-Марко з ажурним фасадом, органічно зв’язавши її з ансамблем площі. Біля підніжжя дзвіниці собору Сан-Марко майстер побудував невелику витончену будівлю – Лод-жетту, а в 1532–1537 рр. на Великому каналі – ошатну палаццо Корнер делла Ка-Гранде.

Найвищого розквіту в XVI ст. досяг венеціанський живопис з його багатими традиціями, створеними майстрами по-переднього століття, і в першу чергу поетично-споглядальною творчістю Джованні Белліні, вчителя великих майстрів Джорджоне і Тиціана. Джорджоне вважається першим майстром Високого Відродження у Венеції. Його мистецтво особливе. У ньому панує дух ясної гармонії і якоїсь особливої інтимної споглядальності і мрійливості. Цей венеціанець часто писав чудових красунь, справжніх богинь. Зазвичай це поетичний вимисел – втілення нездійсненної мрії, схилян-ня перед романтичним почуттям і прекрасною жінкою. У його картинах таїться натяк на чуттєву пристрасть, на насоло-ду, на неземне щастя. Витончений гедонізм (прагнення до задоволення) став важливою темою його живопису. З мис-тецтвом Джорджоне венеціанський живопис набув загальноіталійського значення.

Тіціан увійшов в історію італійського мистецтва як титан і глава венеціанської школи, як символ її розквіту. У твор-чості цього митця з особливою силою виявилося дихання нової епохи – бурхливої, трагічної, чуттєвої. Творчість Тіціа-на відрізняється виключно широким і різнобічним охопленням типів і жанрів живопису. Тіціан став одним з основопо-ложників монументальної вівтарної картини, пейзажу як самостійного жанру, різних типів портрету, в тому числі й урочисто-парадного. У його творчості є ідеальні образи поєднуються з яскравими характерами, трагічні конфлікти – зі сценами радісної радості, релігійні композиції – з міфологічними та історичними картинами. Тіціан належить до най-більших колористів світового живопису. Він виробив нову живописну техніку, що зробила величезний вплив на по-дальший розвиток світового образотворчого мистецтва, аж до XX ст. Могутній темперамент і яскрава творча індивіду-альність Тіціана виявилися вже в ранніх його роботах, насичених вируючим життям, що виблискує красою, багатством духовного змісту, глибиною емоційних переживань. Тіціан, який прожив довге життя, пережив крах ренесансних ідеа-лів, творчість майстра наполовину належить епосі Пізнього Відродження. Його герой, що вступає в боротьбу з ворожи-ми силами, гине, але зберігає свою велич. Вплив Тіціана позначився на всьому венеціанському мистецтві.

Пізнє Відродження. У другій половині XVI ст. в Італії католицизм вступив у боротьбу з гуманістичною культурою; мистецтво переживало глибоку кризу. У ньому зміцнювалися антиренесансні тенденції, що втілився в маньєризмі (див. далі). Однак маньєризм майже не торкнувся Венеції, яка в другій половині XVI ст. стала головним осередком пізньоре-несансного мистецтва. У руслі високої гуманістичної ренесансної традиції в нових історичних умовах у Венеції розви-валася збагачена новими формами творчість великих майстрів Пізнього Відродження – Палладіо, Веронезе, Тінторетто.

Творчість північно-італійського архітектора Андреа Палладіо (1508–1580), засноване на глибокому вивченні антич-ної та ренесансної архітектури, являє собою одну з вершин мистецтва Пізнього Відродження. Палладіо виробив прин-ципи зодчества, які були розвинені в архітектурі європейського класицизму XVII–XVIII ст. і отримали назву палладі-анства. Свої ідеї зодчий виклав у теоретичній праці «Чотири книги про архітектуру» (1570). Будівлі Палладіо (переваж-но міські палаци та вілли) сповнені витонченої краси і природності, гармонійної завершеності і суворої впорядкованос-ті, відрізняються ясністю і доцільністю планування і органічним зв’язком з навколишнім середовищем. Уміння гармо-нійно пов’язати архітектуру з навколишнім ландшафтом з особливою силою виявилося у віллах Палладіо, пройнятих елегійно-просвітленим почуттям природи і позначених класичною ясністю і простотою форм і композиції (вілла Ротон-да). Палладіо створив першу монументальну театральну будівлю в Італії – театр Олімпіко. Вплив Палладіо на розвиток архітектури наступних століть був величезним.

Святковий, життєстверджуючий характер живопису венеціанського Відродження найбільш яскраво проявився у творчості Паоло Веронезе. Художник-монументаліст, він створив чудові декоративні ансамблі стінних розписів і пла-фони з безліччю персонажів і цікавих деталей. Художник величезного дарування, Веронезе створив власний стиль: йо-го видовищні, ефектні картини сповнені емоцій, пристрасті і життя, а герої, венеціанська знати, розташовуються зазви-чай у патриціанських палацах або на фоні розкішної природи. Вони захоплені грандіозними бенкетами або феєричними святкуваннями («Шлюб в Кані»). Веронезе був майстром тріумфів, поетом золотого блиску Венеції. Він володів винят-ковим даром колориста. Його фарби пронизані світлом, інтенсивні і не просто наділяють предмети кольором, а самі втілюються в предмет, перетворюючись на хмари, тканину, тіло людини. Внаслідок цього реальна краса фігур і предме-тів множиться на красу кольору і фактури, що справляє на глядача сильний емоційний вплив.

Повною протилежністю Веронезе був його сучасник Тінторетто (1518–1594) – останній великий майстер італійсь-кого Відродження. Велика кількість зовнішніх художніх впливів розчинилося у неповторній творчій індивідуальності Тінторетто. У своїй творчості він був гігантською фігурою, творцем великого темпераменту, бурхливих пристрастей і героїчного напруження. Услід за пізнім Мікеланджело і Тіціаном Тінторетто проклав нові шляхи в мистецтві. Його творчість мала великий успіх і у сучасників, і у наступних поколінь. Тінторетто відрізнявся величезною працездатніс-тю, невтомністю пошуків. Він гостріше і глибше, ніж більшість його сучасників, відчував трагізм свого часу. Майстер повстав проти сформованих традицій в образотворчому мистецтві – дотримання симетрії, суворої рівноваги, статич-ності; розширив межі простору, наситив його динамікою, драматичною дією, став яскравіше виражати людські почут-тя. Тінторетто – творець масових сцен в образотворчому мистецтві, пройнятих єдністю переживання.

У Венеції через кліматичні умов для прикраси споруд використовували не фрески, а величезні картини, написані в техніці олійного живопису. Тінторетто – майстер монументальних полотен, автор гігантського ансамблю, що складався з декількох десятків робіт – розписів верхнього та нижнього залів Скуольді Сан-Рокко («Розп’яття»).

Творчість Тінторетто фактично завершує розвиток художньої культури Відродження в Італії.

Складовою Пізнього Відродження виступає мистецтво маньєризму. Маньєризмом називається течія в європейсько-му мистецтві XVI ст. Воно походить від італійського слова maniera – «манера», «прийом», «художній почерк». Вперше цей термін з’явився в європейському мистецтвознавстві в 1920-х рр. Дослідження ж маньєризму породило велику нау-кову літературу зі спірними оцінками і точками зору.

Маньєризм у своєму найбільш загальному вираженні позначає антикласичне начало у мистецтві. Він склався в Іта-лії близько 1520 р. і розвивався аж до 1590 р. Мистецтво маньєризму відходить від ренесансних ідеалів гармонійного сприйняття людини, який виявляється у владі надприродних сил. Світ постає нестійким, хитким, таким, що знаходить-ся в стані розпаду. Образи сповнені тривоги, неспокою, напруженості; художник віддаляється від натури, прагне її пе-ревершити, дотримуючись у своїй творчості суб’єктивної «внутрішньої ідеї», основою якої є не реальний світ, а творча уява; засобом же виконання служить «прекрасна манера» як сума певних прийомів. Серед них – довільна витягнутість фігур, складні змієподібні ритми тощо.

Перший етап італійського маньєризму охоплює 1520–1540-і рр. і найбільш яскраво втілився в живопису. Найбіль-шим майстром маньєризму, живописцем складної творчої долі був Якопо Понтормо (1494–1556). У його відомій кар-тині «Зняття з хреста» композиція нестійка, фігури химерно зламані. Перше покоління італійських маньєристів завер-шує Франческо Маццола, прозваний Параміджаніно (1503–1540), один з провідних представників маньєризму в Італії.

Другий етап маньєризму (1540–1590) перетворюється в Італії в широке явище, що охоплює живопис, скульптуру й архітектуру. Маньєризм стає придворно-аристократичним мистецтвом, яке спочатку розвивається в Пармі, Мантуї, Феррарі, Модені, а потім утверджується у Флоренції та Римі.

У творах живопису наростають бездушна холодність і химерність прийомів; поступово картини стають схожими на декоративні панно, призначені для прикраси стін. Найбільший майстер цього періоду – придворний художник Медічі Аньоло Бронзіно (1503–1572), особливо відомий своїми парадними портретами. Знатні замовники Бронзіно ніби відді-лені від глядача невидимою відстанню; застиглість їх поз, безпристрасність осіб, багатство одягу, жести прекрасних рук – все це наче зовнішня оболонка, що приховує внутрішнє ущербне життя. Створений маньєризмом тип придвор-ного портрета вплинув на портретне мистецтво XVI–XVII ст. в багатьох інших країнах Європи, де він зазвичай розви-вався на живій, здоровій, більш прозаїчній місцевій основі.

Мистецтво маньєризму було перехідним: відходила в минуле епоха Відродження, наставав час нового всеєвропей-ського художнього стилю – бароко.