ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Морфологія загальна і морфологія окремих мов

За обсягом об'єкта вивчення розрізняють загальну (теоретичну) морфологію і морфологію окремих мов. У загальній морфології вивчають сукупність морфологічних засобів вираження граматичного значення, застосовуваних у мовах світу, типи морфологічних одиниць і категорій та їхніх взаємовідношень.

Є два методи дослідження відношень між морфологічними одиницями і категоріями: формально-семантичний (сукупний) і роздільний, орієнтований на вивчення відносно автономних елементів значення і форми. Важливим завданням загального мовознавства є також визначення морфологічних універсалій (явищ, властивих усім мовам) та фреквенталій (явищ, властивих багатьом мовам), тенденцій розвитку і функціонування морфол. структури слова.

Морфологія окремих мов вивчають особливості морфем, структури слова, ієрархії морфологічних категорій і подібне.

Специфіку морфології сучасної української мови становлять:

· характер співвідношення словозміни і класифікації морфологічних категорій,

· концентрація граматичних значень і форм навколо іменників і дієслів як центральних частин мови,

· посилення взаємодії між аполітизмом і синтетизмом у граматичній структурі.

Синхронна і діахронна морфологія

Морфологія може ґрунтуватися на діахронічному або синхронічному аналізі мови. Пов'язана з діахронічним підходом історична морфологія вивчає історичний розвиток структури слова, зміни значень і форми морфем, аналогійні процеси, відмирання старих і виникнення нових морфологічних категорій, кількісні видозміни грамем і відношень між ними.

Описова морфологія, що ґрунтується на синхронічному підході, досліджує морфологічну будову мови в певний момент її розвитку як системи одночасно існуючих взаємопов'язаних і взаємозумовлених одиниць та категорій. Застосування порівняльного методу перетворює історичну морфологію на порівняльно-історичну (історичну морфологію споріднених мов), а описову морфологію — на зіставну морфологію (описову морфологію споріднених і неспоріднених мов).

Синхронічний аспект дає змогу вивчати не тільки сучасний стан морфологічної будови мови, а й окремі періоди в її історії, що характеризуються відносною стабільністю і відмінністю від інших періодів.

Функціональна морфологія

У 2-й пол. 20 ст. набуло поширення вивчення граматичних явищ з погляду їхньої функціональної спеціалізації. Центральним для функціонального граматичного напряму є поняття функцій мови і граматичних одиниць. Функціональна морфологія вивчає функції морфологічних одиниць і категорій, первинні та вторинні функції морфологічних форм.

Формальна морфеміка та Морфонологія

Внутрішній поділ морфології здійснюють також за суто формальними показниками. Зокрема, виділяють формальну морфеміку — морфемну будову мови і форм, закономірності поєднання морфем у слово, а також спеціальний розділ морфології, що вивчає формальні типи і структуру морфем. Це одна з центральних ланок морфологічної проблематики, яку у вузькоформальному розумінні вважають єдиною ділянкою морфології.

Інше спрямування має морфонологія — розділ морфології, об'єктом вивчення якого є фонемний склад морфем різних типів і форм, перетворення їх та об'єднання у морфемні комплекси.

Семантична морфологія

У 1930-их роках вчені Празького лінгвістичного гуртка зосередили увагу на вивченні семантичного змісту морфологічних категорій, що збагатило теоретичну морфологію фундаментальними здобутками. Щоправда, семантичний принцип до вивчення граматичної будови вперше застосував О. Потебня ще наприкінці 19 ст. Пов'язуючи розвиток граматичної будови з розвитком людського мислення, він обґрунтував теоретичне положення про те, що «форма є значення». О. Потебня передусім увів у науку своє розуміння мовної категоріальності, категоризації думки в мові. Висвітлення граматичної категоризації у вченого тісно пов'язане з системністю мови і особливо з осмисленням мови та мовлення. Традиційній інтеграції граматичних значень, об'єднуваних звуковою формою, О. Потебня протиставляє семантико-функціональне категоріальне членування.

Для української граматичної традиції характерна постійна увага до форми і семантики морфологічних одиниць і категорій.

Фоне́ма — найменша (неподільна) структурно-семантична звукова одиниця, що здатна виконувати деякі функції у мовленні. Зокрема фонема творить, розділяє і розпізнає морфеми, слова, їхні форми в мовному потоці.

Функції фонеми

Зазвичай виділяють:

· конститутивну: фонеми є тим матеріалом, з допомогою якого творяться одиниці вищих рівнів;

· ідентифікаційну: із суцільного потоку мовлення людина розпізнає окремі звуки, а завдяки цьому й окремі слова;

· дистинктивну: фонеми розрізняють як зміст слова, так і його форму.

Фонема як певний знак, модель матеріалізується в мовленні у вигляді звуків, серед яких вирізняють головний вияв фонеми (інваріант) та її варіанти (алофони).

Виявлення фонеми в її самостійних ознаках, тобто незалежно від місця в слові, впливу сусідніх звуків, наголошеності й ненаголошеності, індивідуальних фізіологічних особливостей людини називається головним виявом фонеми.

Варіанти фонем є трьох типів:

Під позиційним варіантом розуміють вияв фонеми як звуку тільки в певній означеній позиції в слові. Позиційним варіантом є звуковий вияв фонеми /и / як [и^е] або [е^и] у ненаголошеній позиції.

Комбінаторним варіантом фонеми називають звук, який з'являється замість головного вияву даної фонеми внаслідок змін, що відбуваються в артикуляції під впливом звукового оточення, наприклад, комбінаторним варіантом є реалізація фонеми /т′/ у звукові [д′] під впливом наступного дзвінкого: /молод′ба/.

Факультативним варіантом фонеми називається її не обов'язковий, але можливий у літературній мові звуковий вияв. Наприклад, перед фонемою /і/ звичайна для літературної мови фонема /т′/ /ст′іл/, хоч окремі носії в деяких словах реалізують її в звукові [т] [стіл].

Морфема — найменша частина слова, що має певне значення (за визначенням американського лінгвіста Леонарда Блумфілда, 1933). Членування морфем на частини призводить лише до виділення елементів, що не мають значення — фонем.

Вивченням морфем займається наука морфеміка.

Морфема є абстрактною одиницею мови, і тому є не знаком, а класом знаків.

Морф — найкоротший мінімальний відрізок словоформи, або інакше — текстового слова, що наділений самостійним значенням і певною формою. Через те, що морфи реалізуються в конкретних мовленнєвих ланцюжках, вони доступні спостереженню. Родовим поняттям для морфів є морфема. Морф — конкретний лінійний представник морфеми, узагальненої абстрактної одиниці мови, один із формальних її різновидів, що встановлюється при поділі текстового слова.

варіанти однієї морфеми — це морфи, які характеризуються фонемною близькістю, наділені тотожним значенням, здатні замінити один одного в складі того ж слова чи словоформи.

На відміну від аломорфів, для яких визначальним є відношення додаткової дистрибуції, варіанти морфеми перебувають у відношенні вільного варіювання.

У мові морфем, що мають варіанти, значно менше порівняно з тими, що реалізуються як сукупність аломорфів.\

Прикладом варіантів морфем є:

закінчення прикметників називного відмінка однини жіночого роду -а, -ая(червона, червоная), середнього -е та -еє (синє, синєє), місцевого відмінка однини чоловічого і середнього родів -ім, -ому (у синім, у синьому, в чистім, у чистому), називного множини -і та -її (високі, високії),
дієслівні закінчення 1 особи множини наказового способу -імо та -ім /запишімо,запишім, розкажімо, розкажім, ходімо, ходім/;
закінчення дієслів 1 особи множини дійсного способу -имо/-им, -емо/ -ем:свідчимо, свідчим, знаємо, знаєм;
прикметникові суфікси -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-/живесенький, живісінький,любесенький, любісінький, дрібнесенький, дрібнісінький, дрібнюсінький/,
суфікси інфінітива -ти та -ть: думати, думать, жити, жить;
дієслівний постфікс -ся та -сь: вагатися, вагатись, скаржитися, скаржитись. Вибір варіантів морфеми часто залежить від стилістичних особливостей їхнього використання. У поетичних текстах, наприклад, повні форми прикметників співіснують з короткими. Так, у Т.Шевченка трапляються високії /могили/, козацькії /очі/, козацькая /воля/, ненька /старенькая/, синєє /море/, лютеє/ /горе/. Для розмовного стилю характерні -есеньк-, -ісіньк-, -юсіньк-:гарнесенький, гарнісінький, гарнюсінький, худесенький, худісінький,худюсінький.

Отже, між морфами однієї морфеми встановлюється кілька типів відношень.

Морфи перебувають між собою у відношенні додаткової дистрибуції, коли вони мають тотожне /інваріантне/ значення і частково схожу фонемну форму. В цих випадках вибір морфа однієї морфеми залежить від позиції в слові, пор.: флексійні морфи словоформ батьк-ові, друг-ові, син-ові, й після ж, ц, ч, ш небож-еві, персонаж-еві, митц-еві, глядач-еві, доповідач-еві, товариш-еві.

Морфи однієї морфеми не залежать від сусідніх морфів у слові, їхня зміна відбувається як вільний вибір, але при цьому вони зберігають тотожне інваріантне значення і часткову подібність форми вираження, пор.: ход-ім, ход-ім-о, темн-ім, темн-ому /в місцевому відмінкові однини прикметників чоловічого та середнього роду/.

Морфи різних морфем утворюють паралельні словоформи або дублетні форми слів, пор.: персонаж-у і персонаж-еві /ім.дав.в.одн./; композити з невираженим нульовим суфіксом і нульовою флексією: природолюб, себелюб, гріховод, риболов та суфіксами -ець, -ник і нульовою флексією: природолюбець, себелюбець, гріховодник, риболовець; іменники з нульовим суфіксом — флексією та флексією -а: гріховод-0, гріховод-а.