ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Логіка норми права. Нормативний квадрат і логічна структура правовідносин

123

Гносеологічна концепція завжди знаходить свій концентрований вираз у відповідній логіці.

Якщо онтологія задає певні можливості пізнання об’єкту, то логіка визначає способи його пізнання.

В цьому відношенні логіка настільки ж гносеологічна, наскільки й онтологічна. Вона виступає завершальним елементом (last but not least) онто-гносео-логічної моделі права, в якому специфічним чином проявляється природа і сутність об’єкта, закономірності динаміки його функціонування і пізнання.

Вже на рівні первинної клітини права – окремої норми права ми спостерігаємо складну динаміку елементів її логічної структури.

Внаслідок десятилітніх дискусій склалися різноманітні точки зору з приводу логічної структури норми права (одним, два чи три елемента).

1. Є такі дослідники даної проблеми, які аргументують наявність у структурі норми тільки одного єдиного елементу – диспозиції. Саме в диспозиції формулюється правило поведінки, а норма це й є правило поведінки, встановлене або санкціоноване державою.

Насправді, гіпотеза настільки жорстко пов’язана з диспозицією, зазначає той же Ю.В.Кудрявцев, що, “диспозиція, взята само по собі, є висловленням, яке не має сенсу” навіть з чисто логічної точки зору, згідно з якою імплікація (“якщо – то”), як аналог структури норми, складається з двох елементів, “p®q”, де диспозиція виступає наслідком гіпотези. Наведені аргументи істотно послабляють позиції прибічників одноелементної структури норми, але, як буде видно далі, повністю не руйнують її.

2. У працях А.П.Томашевського, А.Ф.Черданцева, Ю.В.Кудрявцева та С.С.Алєксєєва обгрунтовується концепція двохелементної структури норми права – умови(гіпотеза) і правила поведінки (диспозиція).

Основними аргументами тут є, по-перше, твердження про “факультативність” санкції в загальному складі норми, по-друге, санкція розглядається як самостійна норма (охоронна) і виступає правилом поведінки для органа держави, який застосовує примусові заходи до порушника у випадку порушення першої норми.

І в першій, і в другій концепції сутністю норми визнається встановлене державою правило поведінки – схема активності суб’єкта.

Проте, концепція двохелементної структури норми вже враховуються умови або причини поведінки суб’єкта.

Однак, врахувавши умови його діяльності, активності, прибічники цієї концепції відмовляються враховувати об’єктивно обов’язкові наслідки активності суб’єкта.

Якщо гіпотеза є минулою умовою, обставиною поведінки суб’єкта, то санкція є такою ж майбутньою умовою, обставиною його поведінки.

В темпоральному плані поведінка суб’єкта є моментом “тепер”, що викликаний минулим і неминуче зумовлює майбутнє. Кожне “тепер” є породженням минулого, містить його в собі, і водночас є зародком майбутнього, відносно визначеного тією мірою, якою ми впливаємо на “тепер”.

Так, у структурі норми права ми спостерігаємо мікросхему структури часу загалом.

Минуле	Гіпотеза (причина)
Теперішнє	Диспозиція (дія)
Майбутнє	Санкція (наслідок)

Коли ми відкидаємо гіпотезу, це означає, що ми відмовляємося від власної зумовленості минулим, коли ми ігноруємо санкцію, це означає, що ми відмовляємося від власного інтересу, від цілей, яких намагаємося досягти у майбутньому.

Санкція (позитивна або негативна) – це завжди досягнута або недосягнута мета, без якої сама діяльність, певна поведінка, активність втрачають сенс. Санкція саме й надає сенсу нормі (як мета нашій діяльності), без неї норма як модель ефективної для досягнення даної мети поведінки просто не потрібна. Досягнута мета – це позитивна санкція, вона складає основу права, оскільки найбільш адекватно виражає його призначення. Негативні санкції – це капкани на шляху до мети, їх неможливо уникнути, оскільки ніхто не знає безпомилкових шляхів до мети, помилки неминучі. У будь-якому випадку без мети і без санкцій немає й поведінки.

В. Санкція - такий же “законний” елемент норми права, як і гіпотеза. Про це свідчить не тільки онтологічна структура діяльності - “причина - дія - наслідок”, онтологічна структура діяльності - “минуле - тепер - майбутнє”, але й сутність діяльності самої собою – досягнення певної мети, отримання певного результату, наслідку, санкції, звичайно і перш за все позитивної.

онтологічна структура діяльності
причина	дія	наслідок
онтологічна структура діяльності
минуле	тепер	майбутнє
сутність діяльності – досягнення певної мети

3. Трьохелементна структура норми права має і свої чисто логічні аргументи.

Так, якщо уважно розглянути компоненти, з яких складається імплікація, (p®q), то стає очевидним, що в логіці “р” імплікації виступає як антецедент - підстава, умова, те, з чого випливає висновок, а “q” постає як консиквент - висновок, наслідок, як те, що випливає з антецедента, результат слідування.

Тому “q” консиквент імплікації відповідає в структурі норми права саме санкції, а не диспозиції, адже санкція є завжди наслідком відповідних дій.

Приводячи імплікацію як логічний аргумент на користь двохелементної структури норми, прибічники даної точки зору чомусь не помічають невеличкого значка “®“ в структурі самої імплікації, який для логіків тут є не тільки головним, але за своїм змістом найважливішим, значущим і визначальним у науці логіки загалом. Більше того, на вченні про логічне слідування, а саме воно в імплікації позначається зв’язкою “®“, тримається вся наука логіка. Логіка і є наукою про закони слідування.Будь-які висновки, отримані всупереч цим законам, є хибними, вони не слідують, не випливають із відповідних засновків, аргументів, фактів. Мислення у формі умовиводів, щоб бути істинним, не може уникнути законів правильного слідування, а спростування часто постає як демонстрація порушення цих правил при отриманні висновку. Щоб отримати консиквент (наслідок, висновок) з антецеденту (підстави, аргументів, умов), необхідно проявити інтелектуальну активність, здійснити певний процес мислення за відповідними правилами (чи не нагадує це правил поведінки, виражених у диспозиціях). Тільки дія, розумова інтенсивність може забезпечити логічний перехід, логічне слідування від антицедента до консиквента. Логічне слідування, позначене в імплікації зв’язкою “®“, і є певний спосіб інтелектуальної дії, без якої “р” не здатне породити наслідок “q”. Логічне слідування, яке завжди повинно відповідати певним правилам (наприклад, загальним і спеціальним правилам фігур силогізму), є самостійним, самодостатнім і визначальним елементом імплікації, і в структурі норми права відповідає її диспозиції.

Тому імплікативна формула “p®q” свідчить саме про трьох-, а не двохелементну структуру норми. Але, навіть, якщо на мить і припустити умовно, що тільки “p” і “q” є елементами норми, то тоді “q”, як наслідку, все одно краще було б відвести роль санкції, а не диспозиції, як це прийнято в концепції двохелементної структури. Саме дія має наслідок, а не умова, обставина дії.

Однак проблема логічної структури норми права не вичерпується вирішенням питання про кількість її складових елементів.

Ситуація значно ускладнюється, коли стає необхідним враховувати і динаміку елементів норми права. А це трапляється майже постійно, оскільки право не є якимось статичним явищем, відображаючи і регулюючи соціальний розвиток, воно не може не бути динамічним, мінливим, навіть суперечливим.

Тому для аналізу структурної динаміки норми права стає вже недостатнім апарат формальної логіки, виникає потреба у використанні певних принципів і методів діалектичної логіки, призначеної саме для аналізу процесів динаміки, розвитку.

Чому серед теоретиків права, криміналістів тривають дискусії про статус певних елементів відповідних норм права, а саме: те, що в одних випадках визнається як «гіпотеза - санкція», в інших - як «диспозиція - санкція», те, що для одного суб’єкта права визнається як санкція, для іншого, уповноваженого - постає як диспозиція і т.ін.? Ці непорозуміння, які породжують численні дискусії, викликані функціональною динамікою елементів правової норми, зумовленою у свою чергу динамікою правових процесів загалом.

У цих умовах окремий елемент норми права не залишається абсолютно незмінним, статичним, таким що не відчуває впливу інших елементів і загальної соціальної ситуації, яку покликана врегулювати норма. Тому за певних умов елементи норми права мають здатність змінювати своє функціональне призначення, переходити один в одного.

І тоді справді те, що для одного виступає як санкція, для іншого суб’єкта права може бути тільки гіпотезою, а в інших випадках – диспозицією норми тощо. Наприклад, згідно Ст.176⁴ Кримінального кодексу України судові рішення, вироки, ухвали, які набрали чинності (санкція), обов’язкові до виконання всіма службовими особами (диспозиція), і за умисне їх невиконання карається штрафом (санкція). Аналогічні ситуації ККУ фіксує в Ст.183 (“Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти”), Ст.183² (“Невиконання вироку суду про позбавлення права займати певні посади або займатися певною діяльністю”) та ін.

Діалектико-логічна взаємоперетворюваність елементів норми в правовому процесі має глибокі онтологічні засади. Як уже зазначалось, на буттєвому рівні структурі норми відповідає зв’язок «причина - дія - наслідок». Але водночас очевидно, що в процесі розвитку те, що було наслідком, стає причиною подальших змін, дія може стати причиною інших дій і сам наслідок може поставати у формі певної дії.

Темпоральний аспект суперечливих буттєвих процесів так само вказує на функціональну взаємонасиченість їх складових. Якщо в структурі норми права гіпотезі відповідає минуле, диспозиції - теперішнє, санкції - майбутнє, то так само очевидним є те, що в процесі функціонування права санкція тільки для нас є майбутнім, для іншого уповноваженого суб’єкта права вона стає теперішнім способом діяльності по застосуванню права. Кожний момент теперішнього викликаний минулим і зумовлений майбутнім, тобто в ньому певною мірою присутні моменти минулого і майбутнього.

Так само кожний елемент норми права певною мірою «насичений» акцидентальними моментами, властивостями інших її елементів.

В диспозиції в неявній формі завжди «присутня» санкція, інакше (знову ж повторимо просте й дотепне зауваження Ю.В.Кудрявцева) “диспозиція, взята само собою, є висловленням, яке не має сенсу”.

Гіпотеза також безсмисленна, якщо не передбачає диспозицію, саме диспозиція перетворює безлику масу розмаїття фактів у визначені юридичні умови, осмислені обставини дії.

В. Взаємонасиченість властивостями і характеристиками всіх структурних елементів норми права і їх відносна тотожність і відмінність зумовлюють можливість їх взаємного переходу одне в одного і забезпечують динаміку правового процесу. Інша справа, що в такому випадку значно ускладнюються пізнавальні операції, з ними пов’язані, але це виступає тільки зайвим свідченням того, що без певної гносеологічної інтенсивності право не може існувати.

123