ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Гіпотези про походження мови

Предмет мовознавства

Лінгвістика вивчає не лише існуючі (що існували або можливі в майбутньому) мови, але і людську мову взагалі. Мова не дана лінгвістові в прямому спостереженні; безпосередньо спостерігаються лише факти мови, або мовні явища, тобто мовні акти носіїв живої мови разом з їх результатами (текстами) або мовний матеріал (обмежене число письмових текстів на мертвій мові, якою вже ніхто не користується як основним засобом спілкування).

Мовознавство пов’язане як із суспільними, так і з природничими науками. Ці зв’язки є обопільними: результати мовознавчих досліджень використовуються іншими науками і навпаки. Мова – явище суспільне, отже, й мовознавство належить до суспільних наук і передусім пов’язане з такими суспільними науками, як історія, ахеологія, етнографія, соціологія, психологія, літературознавство та ін.

Основні завдання мовознавства:

1. Розв'язання проблеми походження мови.
2. З'ясування проблеми природи та суті мови.
3. Осмислення проблеми співвідношення мови та мислення.
4. Аналіз причин різноманітності мов та відображення в мові „картини світу".
5. Усвідомлення механізму дії мови.
6. Виявлення механізму впливу мови на мислення та поведінку людини.
7. Вивчення внутрішньої структури мови та особливостей мовних одиниць.

Розрізняють конкретне(часткове) і загальне мовознавство. Конкретне мовознавство вивчає окремі мови або групу споріднених мов – слов’янські, германські, романські, балтійські тощо. Загальне мовознавство вивчає загальні особливості мови абстраговано від конкретних мов. До них належать суть мови, її природа, походження, закони розвитку тощо. Воно вивчає також структуру й закономірності функціонування всіх мов світу.

Галузі мовознавства:фонетика, графіка, лексика, фразеологія, граматика, семантика.

Значне коло розв’язуваних мовознавством питань, зумовлених проникненням мови в усі сфери діяльності людини, визначає його не тільки наукове, а й практичне значення, зокрема: створення писемності для безписемних мов, різних типів словників, підручників і посібників для вивчення мови, записування певними знаками усного мовлення, передачі слів, систем письма для сліпих, а також дешифрування невідомих писемностей, стандартизація науково-технічної термінології, розробка раціонального й стабільного правопису, методів перекладу іншомовних текстів. Незаперечне практичне значення мовознавства і для логопедії – медичної науки, яка розробляє спеціальні методи виправлення у дітей неточностей вимови окремих звуків і звукосполучень, лікування вад мовлення.

Гіпотези про походження мови

У17-19 ст. з’явилося кілька гіпотез походження мови – звуконаслідувальна, звукосимволічна, вигукова, соціального договору, трудових викриків, жестів та ін.

Звуконаслідувальна.Полягає в тому, що мова виникла шляхом наслідування людиною звуків природи. Відтворення ревіння звірів, крику птахів, шуму води, вітру зумовлювало появу перших слів. Ця гіпотеза була започаткована ще Демокрітом і Платоном. Прийняти таку гіпотезу неможливо, бо згідно з нею мова виникла випадково, а не за необхідністю, тому існування суспільства для її виникнення не є обов’язковим.

Звукосимволічна.Вона є близькою до звуконаслідувальної. Деякі вчені навіть ототожнюють їх. Згідно зі звукосимволічною гіпотезою між почуттями й емоціями людини і звуками є певний прямий зв’язок. Звуками людина передає свої враження про навколишній світ. Підтримували цю гіпотезу німецькі вчені Готфрід Вільгельм Лейбніц, Гумбольдт, Якоб Грімм, Гейман Штейнталь, український мовознавець Олександр Потебня.

Вигукова.Суть її в тому, що предмети навколишнього світу викликали в людині певні почуття, і вона мимоволі вимовляла звуки, які й стали першими словами. А отже, слово – дзеркало душевного стану людини. Започаткували цю теорію епікурейці Давньої Греції, яі вважали, що виникнення мов зумовлене природною потребою людини виражати звуками свій душевний стан. Безумовно, не можна заперечувати значення емоцій і почуттів у розвитку мови, але прийняти вигукову гіпотезу походження мови важко, бо головну причину виникнення мови вона вбачає в індивідуальному душевному стані людини.

Гіпотеза соціального договору.Її основоположником вважають Діодора Сицилійського. Ця гіпотеза пов’язана з полемікою щодо того, як речі дістали свої назви, тобто є розвитком учення Демокріта і Аристотеля про умовність, довільність назв. Гіпотезу соц. Договору можна заперечити хоч би таким фактом: щоб домовитися, необхідно було вже мати мову.

Гіпотеза трудових вигуків.Виникла в другій половині 19 ст. Висунув її Людвіг Нуаре, підтримував Карл Бюхер. За цією гіпотезою, інстинктивні вигуки супроводжували колективні трудові дії. Спочатку вони були мимовільними, поступово перетворилися на символи трудових процесів. Це, по суті, варіант вигукової теорії. Тільки тут вигуки виступають засобом ритмізації праці. Вони нічого не виражають, навіть емоцій.

Гіпотеза жестів.Її відстоював російський вчений Микола Марр. За цією гіпотезою, спочатку виникла мова жестів, а потім на її основі звукова мова. Вільгельм Вундт вважав, що із самого початку існувало дві мови – мова жестів і мова звуків. За допомогою звуків виражали почуття, а за допомогою жестів – уявлення про предмети. Як доказ цієї гіпотези наводять факт існування мови жестів у наш час.

гіпотеза походження мови ф. енгельса. Набула широкого розповсюдження у країнах, які перебували під впливом комуністичної ідеології. Послідовник Ч. Дарвіна Ф. Енгельс свою гіпотезу виклав у дослідженні "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" (1876). За цією гіпотезою, багато тисячоліть тому в Південній Азії жила високорозвинена порода людиноподібних мавп — австралопітеки. Відрізнялися вони від інших тим, що їм була притаманна вертикальна хода, мали укорочену щелепу і великий мозок. Пряма хода відіграла вирішальну роль у процесі перетворення мавпи в людину. Мавпа більше бачила, що впливало на розвиток мислення, а вивільнені передні кінцівки використовувала для виготовлення знарядь праці, що, в свою чергу, впливало на удосконалення руки. Жили мавпи гуртом, що вимагало взаємної підтримки, а отже, зумовлювало необхідність спілкуватися. Спочатку вони використовували звукові сигнали. Поступово розвивалася гортань. Вживання м'ясної їжі впливало на розвиток мозку. Думка з часом відривалася від конкретного предмета, тобто з'являлося абстрактне мислення.

Теорія моногенезу – вчення про походження всіх мов світу від однієї мови. Ця теорія пов'язана з біблійним ученням, з ідеями італійського мовознавця Альфредо Тромбетті про спорідненість деяких сімей мов і правомірність їх об'єднання в макросім'ї, з методом глотохронології американського мовознавця Морріса Своденш, який довів існування великих макросімей мов і наявність між ними споріднених зв'язків.

Теорія полігенезу – протилежний моногенезові погляд. Пов'язана з ідеєю декількох різних центрів походження людини і відповідно різних мов. Цей погляд зараз вважається менш імовірним.

4) Генеалогічна класифікація мов – вивчення і групування мов світу на основі споріднених зв’язків між ними.

Генеалогічна класифікація базується на порівняльно-історичному методі, мета якого полягає: 1) у встановленні спорідненості мов, їх спільного походження шляхом порівняння слів, звуків і граматичних форм; 2) у реконструюванні слів і граматичних значень у мові-предку; 3) у встановленні закономірностей у зміні слів, звуків і граматичних форм після розходження мов.

Справжнім поштовхом для порівняльно-іст. Методу стало відкриття європейцями санскриту. Італійський мандрівник Ф. Сасетті, який проживав в Індії, у своїх листах у Європу висловив припущення про спорідненість санскриту з італійською мовою.

За ген. кл-єю мови світу поділяють на сім’ї, сім’ї – на групи, групи – на підгрупи, а вже в підгрупах виділяють конкретні мови. Ізольовану мову, генетичних зв’язків якої не вдалося знайти, вважають окремою сім’єю. У наш час виділяють приблизно 200 сімей мов. Найвідомішими і найпоширенішими мовними сім’ями є індоєвропейська, семіто-хамітська, кавказька, фінно-угорська, монгольська, тайська, тюрська тощо.

5) Типологічна кл-ія – кл-ія, яка ґрунтується на виявленні подібності й відмінності будови мов, незалежно від їх генетичної спорідненості.

Уперше тип. кл-ію мов розробили нім. мовознавці Фрідріх і Август Шлегелі. Останню крапку над і в цій класифікації поставив В. Гумбольдт. Узявши за основу кл-ію А. Шлегеля, Гумбольдт поділив усі мови на 4 типи: ізолюючі, аглюнативні, інкорпоруючі і флективні. Ця кл-ія не втратила своєї цінності до нашого часу.

Хоча тип. кл-ія нерідко ототожнюється морфологічною, насправді перше поняття дещо ширше за друге. За тип. кл-ії враховують не лише морфологічну структуру слова, але й загальні фонетичні особливості порівнюваних мов, характер побудови їх словосполучень та речень. Насправді тип. кл-ія виходить далеко за межі морфології. По-друге, останнім часом усе частіше стали розрізняти декілька різновидів тип. кл-ії: морфологічну, синтаксичну, фонетичну тощо.

Отже, якщо ген. кл-ія об’єднує мови за їх походженням, то тип. кл-ія поділяє мови за ознаками їх структури безвідносно до їх походження й розташування в просторі.

Значення письма

Винайдення письма без перебільшення можна вважати за важливістю другим після мови винаходом людства. Поява письма знаменувала інтелектуальну революцію. Люди отримали можливість передавати свій досвід прийдешнім поколінням,' а нащадки отримали можливість чути "голос минувшини". Це вплинуло на прискорення розвитку науки, техніки, культури й загалом усієї цивілізації. Досвід поколінь став загальносвітовим набутком, наукові ідеї та відкриття стали загальнодоступними, зникла необхідність відкривати уже відкрите, а все це позначилося на інтенсифікації мислення й на науково-технічному й культурному прогресі загалом.

Зросла й об'єднувальна роль мови, оскільки письмо сприяло оптимальній організації суспільного життя, виробництва, торгівлі. Адміністративні документи, суспільно-політична й художня література згуртовували й етнос, який користувався однією мовою, і цивілізовані народи всього світу.

Навіть у наш час, коли винайдені засоби зберігання й передачі на відстань звукового мовлення (технічні засоби мовлення, радіо), роль письма в житті суспільства нітрохи не зменшилася.

Орфографія та її принципи

Орфографія – розділ мов-ва, який вивчає й опрацьовує систему правил, що забезпечують однакові написання.

Орфографія будь-якої мови ґрунтується на певних принципах. Орфографічні принципи визначають вибір одного написання там, де є орфограми, тобто там, де можливі два чи більше різних написань. На основі цих принципів установлюються орфографічні правила.

Існує чотири принципи орфографії: фонетичний, морфологічний, історико-традиційний та ідеографічний.

Фонетичний принцип.Суть його полягає в тому, що слова пишуть так, як вимовляють.

За цим принципом в українській мові пишуться префікси з- і с- (зробити, здерти, зняти, але спитати, стихати, схопити), а також слова гарячий, чорний , чеський, серце (пор. сердечний), тижневий (пор. тиждень) та ін. У російській мові за фонетичним принципом пишуться префікси на -з (-с) (разьігрывать, безвольный, беззубый, развесить, але расписать, бессилие, голосні в суфіксах після шиплячих під наголосом (снежок, крючок).

Фонетичний принцип характерний для білоруської, сербської та хорватської орфографій. Онтологічно фонетичний принцип є першим для всіх мов.

Морфологічний принцип.Для нього характерне однакове написанні однієї й тієї самої морфеми незалежно від її вимови в тій чи іншій позиції.

За морфологічним принципом пишуться слова боротьба, сміється, братський, пісня, агентство, де однакове написання морфем зберігається, незважаючи на вимову.У російській мові за цим принципом, який, до речі, є в ній основним, пишуться слова, що закінчуються на приголосний, як, наприклад, лад, род, друг, дуб, раж, префікс с- (сбить, сделать, уговор), ненаголошені голосні (вода, земля, делом), буквосполучення стн, стл, здн, рдц у коренях слів типу счастливый, поздно, сердце тощо.

Історико-традиційний принцип.Суть його полягає в тому, що слова пишуться так, як вони писались колись, хоч таке написання не відповідає ні звучанню слова, ні його морфемній структурі.

До традиційних написань в українській мові належать написання я, ю, є, ї, щ на позначення двох звуків, збереження подвоєння приголосних в іншомовних власних назвах (Голландія, Руссо, Уатт) і написання без подвоєння іншомовних загальних назв (каса, клас, колектив), а також написання е та и в ненаголошених позиціях таких слів, як левада, леміш, лиман, кишеня тощо.

Значно більше традиційних написань у російській мові. До них належать написання и після твердих шиплячих {жизнь, ширь, цирк), м'якого знака після твердих шиплячих у іменниках Ш відміни й у формах другої особи однини теперішнього часу та формах другої особи однини і множини наказового способу дієслів (рожь, мышь, пишешь, ешь, режьте), закінчень -ого, -его в родовому відмінку однини прикметників, порядкових числівників та деяких займенників чоловічого і середнього роду (доброго, пятого, его, моего).

Ідеографічний принцип.Опирається на смислові відмінності подібних написань.

Так, наприклад, в українській мові є слова компанія і кампанія. Слово компанія вживається тоді, коли потрібно виразити значення "товариство", а кампанія, коли слово має значення "сукупність заходів для здійснення в певний період якогось важливого громадсько-політичного або господарського завдання". За ідеографічним принципом пишуться різні закінчення для різних значень у деяких словах. Наприклад: звука (в музиці, в лінгвістиці) і звуку (в інших значеннях), блока (механізм) і блоку (об'єднання). Цим принципом обґрунтовується також різне написання прийменника з іменником і ононімічних прислівників (до дому і додому, на зустріч і назустріч, з боку і збоку), написання малої букви в загальних назвах і великої у власних (віра і Віра, любов і Любов, орел і місто Орел), а також написання займенників ви і Ви (з великої букви Ви пишеться у випадку підкресленої шанобливості). У нім. мові на цьому принципі ґрунтується написання всіх іменників з великої літери.

9) Філософський метод у мовознавстві.

Існування окремої науки визначається не тільки наявністю предмета дослідження суспільне явище взагалі і всі мови, а й методів, тобто сукупності теоретичних настанов, прийомів дослідження предмета науки. Тільки за наявності цих двох компонентів (предмета науки і методів дослідження) визначається існування будь-якої науки, у тому числі й мовознавства.

Розрізняють філософські й дослідні методи.

Щодо філософського методу слід зазначити таке: прикметник „філософський” походить від іменника „філософія”, що становить назву суспільної науки. Предмет цієї науки – загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення. Оскільки природа, суспільство, мислення вивчаються різними науками, в яких є спільні закони їх існування і розвитку, стає зрозумілим, що сучасна філософія, розглядаючи загальні закони життя і розвитку природи, суспільства і мислення, пов’язана з усіма науками – гуманітарними і природничими. Однак сьогодні вона не претендує на роль науки наук, яка розв’язує всі суперечності кожної з наук і досягає абсолютної істини в останній інстанції. Вона лише узагальнює весь досвід пізнання світу в його багатобарвності й розмаїтті та формує науковий світогляд, якими керуються науки.

Філософія в античному світі була синтезом усіх людських знань, накою наук, своєрідною енциклопедією наук. Поступово розвиваючись, окремі науки вийшли за межі цієї античної філософії і, можна сказати, виробила свою філософію. Із певним застереженням можна твердити, що кожна наука має дві сторони – практичну і теоретичну. Оцю теоретичну сторону – теорію – і можна назвати філософією кожної науки. Так, теоретичне, або загальне, мовознавство, оскільки воно є узагальненням дослідження окремих мов, можна розглядати як філософію мовознавчих наук.

Пізнання зафіксованих у науках загальних законів досягається завдяки застосуванню філософських методів, серед яких здавна в історії філософії протистояли діалектика й метафізика. Їх принципова відмінність у тому, що діалектика розглядає всі явища у взаємозв’язку, метафізика – ізольовано, діалектика сприймає всі явища в динаміці (історичному розвитку), метафізика – в статиці, діалектика пов’язує пізнання істини через осягнення єдності протилежних ознак предмета, метафізика заперечує боротьбу протилежностей.

Таке розуміння законів пізнання визначають діалектичний і метафізичний способи мислення, інакше – діалектичний і метафізичний підходи до вивчення об’єктивної дійсності, у тому числі й до аналізу мови як суспільного явища.

У дослідженнях мови сучасне мовознавство спирається на діалектичний метод, тобто аналізує мовні одиниці в єдності їх багатоманітних зв’язків з іншими явищами, з урахуванням історичних змін у них, а значить, у протиставленні старого і нового в мові. Саме такий підхід до вивчення мови служить засобом пізнання нових наукових знань.

Діалектика як філософський метод встановлює шляхи пізнання мовних явищ, не підміняючи специфічних мовознавчих методів і прийомів дослідження. Вона не ставить своїм завданням пояснити, наприклад, як виникло чергування приголосних у формах української мови носити – ношу чи рука – ручка – руці. Ці зміни встановлюються на основі виявлення історичних фонетичних процесів, притаманних українській мові. Однак виведення звукових змін базується на врахуванні методологічних настанов, зокрема на розумінні того, що мова як явище, котре пов’язане з життям суспільства, - категорія історична, що її одиниці перебувають у постійних змінах, які й зумовлюють перехід одних мовних одиниць в інші. Без такого загальнонаукового підходу не можна пояснити не тільки зміни приголосних, а й будь-які інші історичні зміни в будові слова, речення чи зміни, спостережувані в сучасній мові.

Принципи і закони діалектики, які встановлюють загальний напрямок досліджень, визначають загальну філософську методологію. Значить, методологічні настанови вказують напрями дослідження з метою виявлення законів функціонування та розвитку мови як суспільного явища і змін у конкретних мовах. Пояснення ж функцій і змін мовних одиниць спирається на дослідні методи, які становлять часткову методологію.