 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Основні моделі та підходи до визначення засобів масової комунікації у політиці
У політичній науці останнім часом багато уваги приділяють дослідженням проблемі і створення загальних концепцій, пов’язаних із ЗМК. До цієї проблематики виявляють інтерес як професійні політологи, так і дослідники інших соціальних наук. Особливо велику увагу популярність у західному світі здобула праця американських науковців Ф. Сіберта, Т. Пітерсона та В. Шрамма «Чотири теорії преси» (1956 р.). У вступному розділі своєї праці науковці висловили свій головний постулат: «Преса завжди приймає форму і забарвлення тієї соціально-політичної структури, у рамках якої фона функціонує. Передусім вона відбиває ту систему соціального контролю, за допомогою якої здійснюється врегулювання взаємин індивіда і соціальних інститутів. Ми вважаємо, що розуміння цих аспектів суспільства складає основу будь-якого систематичного розуміння преси» [Сиберт, Шрамм с.157]. Чотири концепції преси (авторитарна, ліберальна, соціально відповідальна та комуністична моделі), на думку науковців склалися історично. Фактично кожна з цих теорій визначає місце медіа в суспільстві. Першим її типом була авторитарна модель журналістики, що виникла у XVI-XVII ст. з появою цензури і спробою абсолютистської держави взяти під свій цілковитий контроль усю систему масової інформації. І хоч видавцями періодичної преси могли бути в цій ситуації не лише державні установи чи державні діячі, але й приватні особи. Але сувора регламентація видавничої діяльності та наявність цензури визначали рівень свободи слова. Вона могла існувати тільки у формі алегорій, іносказань, бути прихованою в підтексті статті, тобто легітимно не існувала. Більш докладно авторитарну модель характеризують такі ознаки: 1) у своєму підґрунті має філософію абсолютної влади монарха або призначеного ним уряду; 2) головна мета ЗМК в авторитарній моделі - підтримувати й проводити політику уряду, що перебуває при владі, і служити державі; 3) пресу мають право використовувати тільки ті, хто дістав королівський (царський) патент чи інший аналогічний дозвіл; 4) преса контролюється за допомогою урядових патентів, ліцензій, а також цензури; 5) заборонена критика в пресі політичного управління і осіб, що перебувають при владі; 6) преса знаходиться в руках держави або приватних осіб; 7) преса розглядається як інструмент здійснення урядової політики, хоча й не обо’язково належить уряду [Сиберт, Шрамм с.135]. У процесі історичного розвитку людства на альтернативних засадах виникає ліберальна модель. Заснована ідеалах свободи волі (libertarian) вона являє собою наступний етап у розвитку масово-інформаційної діяльності. Ліберальна модель народжується в епоху Просвітництва та раннього капіталізму, тобто виникає на зламі XVII-XVIII ст. Розвиток капіталізму призводить до того, що ЗМК перетворюються на приватні підприємства, а їх споживачами стають не лише освічені дворяни, але в переважній більшості представники «третього стану». Під тиском боротьби за свободу преси зникає цензура або її вплив стає неістотним для функціонування масової інформації. Але преса продовжує частково носити службові функції через економічну залежність від видавця. Свобода слова стає залежною від інтересів видавця, тобто вільне висловлення думок і об’єктивне висвітлення інформації було можливе лише за умови, що не суперечить особистим інтересам власника. В основу концепції свободи преси, на думку авторів, було покладено три постулати: · відділення новин від думок; · вільний доступ до урядової інформації; · відсутність цензури. Для ліберальної моделі властиві такі ознаки: 1) філософським підґрунтям є праці Дж. Мільтона, Дж. Локка, Дж. С. Мілля, теорії раціоналізму і природних прав людини; 2) основні цілі преси - інформувати, розважати, продавати, але головним чином допомагати «відкривати правду», але іноді, з певних позицій, і контролювати дії уряду; 3) пресу може використовувати будь-який громадянин, що має для цього економічні можливості й засоби; 4) преса контролюється самовільним процесом встановлення правди на «вільному ринку ідей», а також судами; 5) заборонені наклепи, непристойність, зрада у військовий час; 6) ЗМК перебуває у власності переважно приватних осіб; 7) найважливіша особливість ліберальної моделі полягає в тому, що преса є інструментом контролю за урядом (checking on government) та задоволення інших потреб суспільства [Сиберт с.140]. Ліберальна модель займає центральне місце у сучасному світі. Але автори книжки «Чотири теорії преси» зазначають, що вона віджила своє, і має свої недоліки. Унаслідок зростаючого рівня монополізації преса переходить під контроль могутніх економічних магнатів, а ому виникають проблеми з розвитком преси як ринку вільних ідей. ЗМК служать не суспільству, а бізнесу, виступаючи проти соціальних змін. Перетворення ЗМК не джерело прибутків причинило до погоні за сенсаціями, відомостей із приватного життя відомих людей, що означає не що інше, як порушення прав людини. Свобода слова перетворилась в уседозволеність. А відтак ліберальна модель мусила розглядатися як пройдений етап і поступитися новому типові масово-інформаційної діяльності. Його автори пропонують назвати її соціально відповідальною моделлю ЗМІ. Соціально відповідальна модель є одним із демократичних надбань XX століття, клалася у державах з розвиненими традиціями народовладдя й парламентаризму. Вперше її засади були сформульовані в Комісії з питань свободи преси, створеної в 1942 р. на пропозицію власника великого американського журнального концерну Г. Люса, який виділив на фінансування її дослідження 200 тис. дол. Комісія висунула тезу про відповідальність преси перед суспільством і зробила висновок про необхідність державного регулювання діяльності ЗМІ. Вони повинні бути використані для забезпечення розвитку суспільства, знаття напруженості, розв’язання конфліктних ситуацій. Соціально відповідальна модель мала взяти все найкраще від попереднього періоду та вдосконалити механізм використання свободи слова. Вона повинна відділяти новини від реакційних статей, повідомлення від думок, надавати місце для висвітлення різних поглядів і точок зору на проблему, вона повинна давати картину різних соціальних груп у суспільстві, а також зобов’язана займатися роз’ясненням аудиторії загальнолюдських цінностей. Найважливіші особливості соціально відповідальної теорії такі: 1) вона сформувалася на основі праці Комісії з питань свободи преси, її члена, професора філософії Гарвардського університету У. Хокінга на основі практики журналістики і моральних кодексів журналістики; 2) основні цілі преси – інформувати, розважати, продавати, але головним чином переводити конфлікти в план дискусії; 3) рівні можливості у висловленні своєї думки; 4) контролюються ЗМІ думкою суспільства, діями споживачів, професійною етикою; 5) заборонено втручання в приватне життя і життєво важливі суспільні інтереси; 6) преса перебуває в приватних руках, якщо тільки уряд не змушений узяти її у свої руки в інтересах суспільства; 7) засоби масової інформації беруть на себе соціальну відповідальність, а суспільство і влада контролює дотримання цього принципу [Сиберт с.145]. В останньому пункті автори зазначають обставини, за яких можливе й необхідне втручання держави в інформаційну діяльність своїх громадян. У соціально відповідальній моделі засоби масової інформації перетворюються на реальні органи масової інформації (ОМІ). Преса та електронні ОМІ, завдяки наявності масового реципієнта, звільняється від тиску й впливу засновників і власників. Власником ОМІ виступає сам редакційний колектив, який забезпечує себе всім необхідним і функціонує на засадах самоокупності за рахунок продажу накладу свого видання. У цьому випадку газета залежить не від магната-засновника, а від багатотисячної аудиторії читачів, які утримують її за допомогою передплати чи купівлі в роздріб. Таке видання здобуває найвищу свободу, у ньому журналісти вільно викладають факти та висловлюють свої думки й коментарі за умови її суспільної відповідальності. ОМІ відповідають тільки перед соціумом, суспільством, їх функціонування регламентується законами про масову інформаційну діяльність, у чому й виявляються вплив держави на журналістику. Держава повинна захищати читача від влади монополій і медіа-магнатів. Четверта теорія преси є своєрідним феноменом ХХ ст. Це радянська комуністична модель, а по суті і тоталітарна модель. Вона виникає в державах з фашистськими або комуністичними режимами. Головна ознака цієї моделі – цілковита відсутність приватних видань, усі вони є лише органами партійних комітетів та державних органів чи установ. Інформаційний потік цілковито контролюється за допомогою цензури (прихованої цензури), репресивних державних органів, відповідних структур у партійних комітетах різного рівня, а також через партійних редакторів та рядових журналістів, які стають «солдатами слова». Категорія свободи тут розглядається лише як право поширювати партійні погляди. Найважливіші особливості радянської комуністичної теорії такі: 1) філософським підґрунтям цієї теорії є марксизм, зокрема вчення В. Леніна про дві нації і дві культури в кожній нації, і в кожній національній культурі та його вчення про пресу як колективного пропагандиста, агітатора і організатора; 2) основні цілі преси – за допомогою тенденційно зібраних фактів агітувати за програмні цілі своєї партії, а в публіцистиці здійснювати пряму й наполегливу пропаганду її завдань; 3) використовувати пресу можуть лише «лояльні та ортодоксальні члени партії»; 4) контролюється вона усіма партійними комітетами зверху донизу, головними редакторами, які не лише є членами партії, але обов’язково й членами її керівних органів; 5) заборонено критику партійного керівництва, висвітлення приватних сторін його життя, критику партійної програми та інших директивних документів партії; 6) преса перебуває цілковито в руках партії, ЗМІ існують лише як органи певних партійних комітетів; 7) основна відмінність від інших концепцій полягає в ому, що преса є інструментом ідеологічної обробки населення, мобілізації його на виконання завдань партійної програми [58, с. 149]. На сьогодні радянська модель є цілком скомпрометованою. Вона мусить бути відкинутою в усіх своїх компонентах, зокрема в українській медіа системі, в якій ще збереглися її елементи, і вийти на шлях соціально відповідальної журналістики, оскільки це найбільш продуктивна модель, що культивується в розвинутих демократичних державах світу. Сучасні філософські концепції розвитку суспільства в нових комунікативних умовах, породжених бурхливим розвитком електронних засобів масової інформації, так чи інакше беруть свій початок від теорії масових комунікацій канадського філософа М. Маклюена. Теорія масових комунікацій М. Маклюена складається з таких головних розділів: 1) розгляду типів поширення інформації як рушійних сил історії; 2) аналізу процесів «технологічного розширення свідомості» за допомогою електронних ОМІ; 3) вивчення телебачення як нового типу відео журналістики, що відкриває нову епоху майбутніх систем ЗМК. На думку М. Маклюена, медіа розширюють людські відчуття. Одні з них, так звані «гарячі» медіа, самі є повідомленнями. Це телебачення, радіо, книги, газети, журнали. Вони розширюють відчуття людей, наповнюють їх даними. Ці медіа мають низький ступінь участі аудиторії у спілкуванні. «Холодні» медіа характеризуються високим ступенем участі споживачів у спілкуванні. Ці засоби лише надають аудиторії форму участі в спілкуванні (наприклад телефон). «Холодні» медіа — це технології племені (втягують людей у спілкування), «гарячі» медіа є технологіями цивілізації (виключають людей зі спілкування), вважає Маклюен [Різун с.213]. Наш час М.Маклюен назвав «епохою включеної свідомості». Людина весь час перебуває в полі експансивного тиску на неї ЗМК. Це спрощує для зацікавлених політичних сил процес маніпуляції суспільною свідомістю. Електронні ЗМК дозволяють нав'язати людській спільноті певні ідеологічні стереотипи, кліше, штампи сприйняття дійсності й реакції на події. Вироблення таких свідомісних кліше й штампів М. Маклюен назвав створенням «архетипів свідомості». Створенням таких «архетипів» і займається маніпулятивна пропаганда. Людина не в силі протистояти тиску на неї загальних, масових духовних стереотипів, що спричинює знищення її особистості [Маклюен с. 47]. У цілому ж теорія масових комунікацій Г. М. Маклюена містить у собі багато цікавих думок і спостережень. Вона смілива й нетрадиційна, викликана новітньою масово-інформаційною ситуацією в світі. Її автор прагне всі боки соціальної й приватної дійсності пояснити з погляду тих чи інших способів функціонування в суспільстві інформації. I тут очевидно не можливе її послідовне застосування до всіх випадків життя суспільства. Але прагнення застерегти людство від небезпечних тенденцій, можливих при надмірному захопленні телебаченням і недооцінці друкованих способів існування інформації, визначають гуманістичну сутність цієї теорії. Існують різні моделі ЗМК в політиці (модель всесильної пропаганди, модель контактування, топологічна модель, модель двоступеневого припливу інформації та думки, соціологічна модель, суспільно-культурна модель, модель розголосу, модель селекції, модель мозаїчної культури та ін.). Можна розглянути деякі з них. Модель всесильної пропаганди, або модель Чакотіна. На підставі особистого досвіду заняття гітлерівською пропагандою німецький емігрант у Франції С. Чакотін представив психологічну модель проведення масової пропаганди. На його думку, гітлерівська пропаганда здійснювалася на засадах теорії Павлова про вироблення умовних рефлексів у тварин. Техніка пропаганди трималася на зв’язку визначених ідеологічних смислів із внутрішніми рефлексами людини. Чакотін виділяв чотири рефлекси людини, на яких мала триматися пропаганда: агресивний, сексуальний, захисний та харчовий. Для нього людина була істотою, що керувалася категоріями інстинкту й почуття, аніж розуму. Пропаганда для Чакотіна — це повтор гасел, що торкалися інстинктів та почуттів людини. Комунікативний процес, таким чином, зводився до одновекторності й спрямованості на великі групи людей, які мали перетворюватися у «потрібну публіку» способом передачі дозованої інформації та нав’язування ідеологічних смислів, що підкріплювалися життєвими рефлексами людини [Різун с.217]. Модель контактування, або модель Якобсона. Включає шість важливих чинників спілкування: адресант, контекст, повідомлення, контакт, код, адресант. В ідеальній комунікативній ситуації на процес спілкування впливають усі шість чинників. Насправді ж може бути актуалізація одного або кількох із них, але без втрати чинності інших. Контакт є єдиною процесуальною характеристикою спілкування, тому можна стверджувати, що комунікативний процес є по суті актом контактування, через який реалізується “я” комунікатора, виділяється об’єкт розмови, здійснюється вплив на комунікатора, актуалізується форма повідомлення, свідомо добирається кожне слово, спеціально підтримується контакт при його згасанні [Почепцов с. 55]. Модель Левіна, або топологічна модель (модель комунікації як припливу інформації). Соціальний психолог К. Левін застосував до процесу комунікації поняття припливу повідомлень. Він виходив з того, що в різних соціальних ситуаціях приплив інформації є завжди нерівномірним та неповним. Приплив інформації регулюється бар’єрами (Левін називав їх воротами). У ролі таких бар’єрів виступають певні люди або інституції, які одну інформацію затримують, іншу пропускають. У масовій комунікації такими особами є редактори, видавці, засновники тощо [с.50]. Модель двоступеневого припливу інформації та думки, або модель Каца — Лазарсфельда. На цій моделі розмежовуються два процеси: процес передачі (інформації, а також поглядів, думок, оцінок) і процес упливу на позиції та свідомість інших людей. Двоступеневість полягає в актуалізації ролі споживачів інформації: деякі споживачі виконують не лише роль отримувачів і селекціонерів, а й поводирів публічної думки [Почепцов теория комуникации с. 45]. Соціологічна модель, або модель Рилеїв. Дослідження соціальних психологів Дж. і М. Рилеїв довели, що існує сильний вплив малої соціальної групи, до якої належить або хоче належати певна особистість, на її позиції й поведінку. Велику роль відіграє первинна група, яка впливає на почуття, думки, позиції, поведінку відправника твору. Отримувач твору теж залежний від своєї первинної групи. Відбувається, власне, міжгрупове багатовекторне спілкування. Суспільно-культурна модель, або модель Тудора. Англійський науковець А. Тудор вказав на подвійну зумовленість процесу спілкування: з одного боку, зумовленість суспільною структурою, з другого — культурою. Аналіз трансмісійних моделей показує, що комунікативний процес на цих моделях відрізняється одно - або багатовекторністю, опосередкованістю / неопосередкованістю, умовами, що характеризують процес спілкування, наявністю / відсутністю чинників, що зумовлюють процес спілкування, фазовістю процесу, роллю й статусом комунікаторів в організації комунікації [Різун с.220]. Модель розголосу: комунікація як демонстрація й привернення уваги. Модель охоплює масовомедійні процеси і розрахована на масовий вплив. Основою моделі є встановлення й підтримання уваги комунікаторів не так до повідомлення, як до самого засобу комунікації. При цьому переслідується мета чисто бізнесова, економічна: комунікатори підтримують існування ЗМК, а також через цей засіб підтримують рекламодавців, реагують на товари та послуги, що рекламуються. Комунікація на такій моделі розглядається як спектакль, де публіка споглядає, але не бере участі. При цьому факт уваги є більш важливим, ніж якість уваги. В увазі до засобу сила ЗМК, яка стає важливим компонентом формування суспільної свідомості. ЗМК робить усе, аби здобути увагу аудиторії, у цьому криється «медійна логіка» [Різун с.221]. Тому, варто зазначити, що основою будь-якої теорії є концептуальна модель явища. Поява найпростішої моделі досліджуваного явища є завжди основою для потенційної теорії. Через те моделей завжди більше, ніж теорій. І кожна з вищезазначених моделей по-своєму характеризує ЗМК. Ще одним із досліджень місця ЗМК у політичній системі є робота «Сучасні медіа системи: три моделі відносин ЗМІ та політики» науковців Д. Галліна та П. Манчіні. У книжці аналізуються схожості і відмінності західноєвропейських і північноамериканських демократій, їхніх медіасистем, політичних, соціальних та економічних чинників, що визначають їх розвиток. Виділяються три головні моделі розвитку ЗМІ у демократичних країнах (модель поляризованого плюралізму, демократична корпоративістська та ліберальна моделі), пояснюється, яку роль вони відіграють у політичному і соціальному житті, досліджуються особливо актуальні в сучасному українському контексті питання взаємодії ЗМІ і політики, проблеми політичної комунікації у демократичних державах, організації громадського мовлення. Робота є першим порівняльним дослідженням сучасних медіасистем на широкому фактичному матеріалі і вже здобула визнання фахівців як гідний наступник класичної праці Ф. Сіберта, Т. Пітерсона і У. Шрамма «Чотири теорії преси». Д. Галлін і П. Манчіні аналізують медіасистеми за чотирма основними параметрами, що стосуються економічних і політичних аспектів діяльності ЗМІ: · ступінь розвитку медіаринків і розвитку масової преси; · політичний паралелізм — зв'язок між медіа і політичними партіями та групами, ступінь відображення у ЗМІ ліній соціального і політичного поділу в суспільствах; · ступінь професіоналізації ЗМІ у сенсі розвитку автономної професійної медіаспільноти; · зв'язок медісистеми з державою та ступінь втручання держави у діяльність засобів масової інформації. Як відзначають автори «Сучасних медіа систем: три моделі відносин ЗМІ та політики», за зразком економічних і соціологічних студій, всі чотири параметри можна наповнити конкретним кількісним змістом. На основі чотирьох параметрів автори виділяють три головні моделі взаємозв'язків між медіасистемами і соціально-політичними системами: 1. Модель поляризованого плюралізму, що розвинулася у Середземноморському регіоні (Іспанія, Італія, Греція, Португалія), відзначається низьким рівнем тиражів газет і професіоналізації медіаспільноти та високим рівнем політичного паралелізму (ступеня пов'язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними). 2. Демократична корпоративістська модель, притаманна переважно країнам Північної та Центральної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція), характеризується високими рівнями усіх чотирьох виділених параметрів — розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ. 3. Ліберальна, притаманна кільком державам Північно-Атлантичного регіону (США, Канада, Великобританія, Ірландія), відзначається середнім рівнем тиражів масових газет, низьким рівнем політичного паралелізму (за винятком Великобританії) і державного втручання та високим ступенем розвитку професіоналізації медіаспільноти. У своїх узагальненнях дослідники спираються на великий масив емпіричних даних з усіх висвітлених у їх дослідженні регіонів світу, що дає підстави погодитися з тими, хто відзначає належну фактичну обґрунтованість концепцій Д. Галліна і П. Манчіні. У деяких випадках автори відзначають брак фактичних даних стосовно окремих країн і вказують на потребу у подальших як емпіричних, так і теоретичних дослідженнях. На нашу думку, жодна з існуючих моделей не може повною мірою описати всі сторони взаємодії ЗМК і політики, так як у кожній політичній системі існують свої особливості, окрім цього стрімкі темпи розвитку засобів масової комунікації створюють нові умови взаємовпливу, а тому виникає необхідність у перегляді існуючих моделей і доробка їх у відповідності до викликів часу.
|
