 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Понятійні основи вивчення засобів масової комунікації у сучасній політології
Розділ 1. Теоретичні основи вивчення засобів масової комунікації у сучасній політичній науці Понятійні основи вивчення засобів масової комунікації у сучасній політології Суспільне життя, яке функціонує в політичній, економічній та духовній сферах, потребує опосередкованих форм спілкування та спеціальних засобів комунікації між різними носіями влади, державою та громадянами, суб’єктами політичної, економічної та духовної діяльності. Можна сказати, що комунікація є однією з центральних складових сучасного суспільства. Статус країни, фірми, організації в реальному світі визначається також її статусом в інформаційному просторі. До проблеми аналізу місця засобів масової комунікації в політичній системі суспільства звертались такі зарубіжні науковці як: Б. Коген, Т. Пітерсон, Е. Роджерс, Ф. Сіберт, С. Хантінгтон, В. Шрамм та ін. Висвітлення різних аспектів діяльності засобів масової інформації здійснюється в публікаціях таких українських авторів: О. Кузнєцова, Г. Почепцов, М. Скуленко, І. Слісаренко, В.Шкляр та ін. Теорія масових комунікацій як наукова проблема виникла в ХХ ст. з поширенням електронної журналістики. Варто зауважити, що в політологічному контексті термін «комунікація» вперше вживає німецький географ Ф. Ратцель на початку ХХ ст. Мова йшла про те, що «передача інформації в політичному відношенні є найважливішою зі всіх комунікативних послуг». Однак сьогодні цей термін застосовується для позначення досить різних феноменів. Широкого поширення в сучасному західному світі набула теорія масових комунікацій, як популярна філософська концепція, що покликана пояснити сучасні інформаційні процеси у суспільстві. Масова комунікація – це процес поширення інформації ( втому числі знань, духовних цінностей, моральних і правових норм і т.п.) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, кінематограф, телебачення) на чисельно великі аудиторії. Можемо згадати, що засоби масової комунікації характеризують такими титулами, як «великий арбітр», «голос народу», «четвертий центр влади», «четверта гілка влади», поряд із законодавчою, виконавчою та судовою. І, як ми розуміємо, така термінологія не випадкова. Віра у всемогутність мас-медіа і, зокрема, телебачення настільки велика, що деякі суспільні діячі вважають: той, хто контролює телебачення, контролює всю країну, тобто має реальну владу в своїх руках [Брайант с. 369]. Однак існує і протилежна думка, яка стверджує те, що, хоч і свідомість людей багато в чому визначається засобами масової комунікації, це не означає, що ЗМК можуть вважатися владним елементом. Фактично вони тільки слугують розповсюдженню існуючих культурних кодів по готовим формулам, добре відомим медіа-технологам [Буроменський с. 16]. У своїй книзі «Агенти впливу: роль ЗМІ у житті суспільства» Г. Альтшулл пише про те, що протягом всієї своєї історії ЗМІ були не більш ніж сліпими літописцями чужих діянь. Якщо колись пресі і випадало грати активну роль, то тільки тому, що вона ставала агентом тих чи інших суспільних сил чи політичних рухів [Буроменський с. 39]. Г. Почепцов називає мас-медіа основною машиною, що породжує міфи та «створює художні світи». [Гаврада с. 356]. В даному випадку максимально релевантною є погляд теоретика масової комунікації Д. Маккуейла, який відмічає, що медіа можуть розглядатися як: - вікно (відчинене для подій та досвіду) – коли в процес ніхто не втручається; - дзеркало подій у суспільстві та у світі – це правдиве відображення, хоча кут зору і напрямок обирають інші; - фільтр, охоронець – відбір частин інформації для представлення глядачу та затемнення інших (свідомо чи ні); - гід або перекладач – коли пояснюється те, що на думку комунікатора, глядач не розуміє; - екран або перешкода – медіа можуть відрізати аудиторію від дійсності, представляючи неправильний погляд на світ [Садеков с. 47]. Повідомлення масової комунікації відіграють значну роль у житті людей, а отже, привертають до себе увагу дослідників. Проте досі в соціології масових комунікацій залишається чимало «білих плям». Це спричиняє різні погляди на ключове поняття «масова комунікація». Більш-менш широке визначення подане у «Філософському словнику» : «Масова комунікація — це передача інформації за допомогою технічних засобів (через пресу, радіо, телебачення, кіно, звуко- і відеозапис) на масову, розташовану в різних місцях, неоднорідну й анонімну аудиторію з метою утвердження духовних цінностей та здійснення ідеологічного, політичного, економічного й організаційного впливу на оцінки, думки і поведінку людей» [фил.словарь с. 348]. Схожий підхід бачимо й в авторів «Короткого словника із соціології», де масова комунікація тлумачиться як «процес поширення соціальної інформації (позагенетичної, семантичної, фіксованої у знаках) за допомогою технічних засобів (преса, радіо, телебачення, відеозапис, кіно) на кількісно великі й розосереджені аудиторії». При цьому масова комунікація здійснюється в масштабах усього суспільства [краткий словарь по социологии с.148]. Цікаві думки висловив з приводу терміна «масова комунікація» відомий російський учений Б. Фірсов. Він вважає, що «масова комунікація — це соціально зумовлений процес розповсюдження інформації (знань, духовних цінностей, моральних, правових та інших норм) у суспільстві на кількісно великі та розташовані в різних місцях аудиторії за допомогою спеціальних інститутів, які використовують для цього технічні засоби (преса, радіо, телебачення)» [Фирсов с. 13]. У комунікативістиці поняття «масова комунікація» трактується і як процес зв'язку, і як процес передачі інформації за допомогою. При цьому вирізняються п'ять особливостей цього процесу: 1) масовість аудиторії; 2) її гетерогенність; 3) використання надшвидкісних і репродуктивних засобів зв'язку; 4) швидке поширення повідомлень; 5) порівняно невелика споживча вартість інформації. Цікавою є точка зору російського науковця Л. Землянової: «комунікація може означати зв’язок, повідомлення, засіб зв’язку, інформацію, засіб інформації, а також контакт, спілкування, поєднання» [Землянова с. 90]. Досить вдалою є дефініція, запропонована українським науковцем Г. Почепцовим, що під комунікацією розуміються процеси перекодування вербальної у невербальну і невербальної у вербальну сфери. Історично комунікацією був примус іншого до виконання тієї чи іншої дії, заради чого реалізується передача значень між двома автономними системами, якими є люди» [Почепцов теория комунникации с. 325]. Чимало досліджень присвячено комерційному факторові у розвитку мас-медіа. Цікавим є також питання про те, як американські вчені ставляться до позначення засобів зв'язку. У «Словнику мови засобів масової інформації США» масова комунікація визначається як «процес швидкого поширення створюваних механічним або електричним способам дублікатних копій інформації для гетерогенної та часто великої кількості людей», а масові комунікації як «індивідуальні повідомлення, що доправляються в різний засіб: телефоном, телеграфом, радіо, телебаченням тощо» [ Землянова с. 118]. Українська дослідниця Н. Даниленко вважала, що масова комунікація — це «інституалізований, соціально зумовлений макропроцес виробництва, поширення інформації та обміну нею, який реалізується за допомогою особливих технологій і засобів (технічно обладнаних мас-медіа)» [Шеркович с. 61]. Процес масової комунікації глибоко проаналізовано в працях видатного українського соціолога Н. Костенко. її висновки слушні не тільки для соціології. Н. Костенко зазначає, що масову комунікацію описують чи в термінах соціального спілкування, чи соціального обміну, чи соціальної взаємодії. Спільним у всіх цих описах є те, що йдеться про символічні форми взаємозв'язків у суспільстві. Масова комунікація при цьому визначається як «фундаментальний стан сучасного суспільства, в якому складна структура соціального та культурного простору з його численними секторами, зв'язаними між собою функціонально й за детерміністичними зразками, реалізована в символічних формах й образах, що їх здатна сприймати й розуміти корпоративна, масова та індивідуальна свідомість» [Соціологія Макеєва с.211]. Отже, термін «масова комунікація» як у вітчизняній, так і в закордонній літературі є неоднозначним. Ним позначають як мінімум три явища: 1) процес передачі та розповсюдження інформації на масову аудиторію; 2) власне інформацію; 3) засоби масової комунікації. Проблема неоднозначності цих визначень усвідомлюється достатньо давно. Ще в 1967 р. в м. Кяерік на зустрічі соціологів — дослідників проблем масової комунікації була спроба ухвалити спільне рішення: розуміти під масовою комунікацією соціальний процес поділу інформації в суспільстві засобами преси, радіо, телебачення тощо. Для позначення змісту комунікації було запропоновано користуватися терміном соціальна інформація, а інститути розповсюдження комунікації називати засобами масової інформації. Слід зауважити, що процеси масової комунікації досліджували не лише вчені-соціологи та журналісти, а й представники суміжних галузей науки, зокрема культурологи. Вони дали своє визначення масової комунікації — «об'єктивно-історичний процес культуроспадщини, зумовлений соціальними потребами і сприяє соціалізації особистості та функціонуванню культури» [Борев с. 2]. Засоби масової комунікації (ЗМК) є спеціалізованими установами для відкритого, публічного передавання будь-якої інформації будь-якими засобами за допомогою спеціального технічного інструментарію [Дубов c. 43]. До ЗМК належать друкована, аудіовізуальна, електронна преса, масові довідники, кіно-, відео-, аудіоносії інформації, супутникові, кабельні, комп’ютерні мережі – усе, що може нагромаджувати й передавати важливу для суспільного життя інформацію. ЗМК – це спеціальні канали і передавачі, завдяки яким відбувається поширення інформаційних повідомлень на великі території [ Пол. словник с. 549]. Велике зацікавлення засобами масової комунікації пояснюється тим, що вони відіграють надзвичайно велику роль у житті мільйонів людей. Американський фахівець із проблем телебачення Н. Джонсон писав: «Ми вийшли з часу, в якому політична та економічна влада вимірювалася земельними володіннями, капіталом, чи працею, а перейшли у час, який значною мірою визначається доступом до інформації мас. Та людина чи орган, які мають доступ до максимального обсягу потрібної інформації і використовують її в найзручнішій формі за максимально короткий час, мають сьогодні найбільшу політичну, військову чи економічну владу» [Джонсон с.100]. Сучасна система ЗМК поділяється на три види: засоби масової інформації (ЗМІ); телекомунікації; інформатику. ЗМІ – це організаційно-технічні комплекси, що дозволяють здійснювати швидку передачу, масове тиражування великих обсягів словесної, образної та музичної інформації. Структура сучасної системи ЗМІ виглядає наступним чином: преса, аудіовізуальні ЗМІ, інформаційні служби. Преса – це масові періодичні друковані видання. Преса – єдиний засіб, що дає споживачеві інформацію, можливість контролювати динаміку освітлюваних подій, обставини та напрями їх розвитку; основне місце в системі періодичних видань займають газети [50 Прайс]. До масових аудіовізуальних ЗМІ належать радіо та телебачення. Унікальність радіо в його повсюдності і загальнодоступності. Слухаючи радіо, люди можуть дізнатися про новини, слухати музику, розважальні програми і при цьому займатися іншими справами. Радіо – один з найважливіших засобів соціального контролю (зокрема, державного), завдяки якому можна управляти свідомістю і поведінкою одночасно великої кількості людей [50]. Телебачення синтезуючи звук і зображення, забезпечує більш широкі комунікативні можливості [Почепцов теория и практика комунникации c.267]. Інформаційні служби – це організації, що збирають і пересилають новини. Традиційно вони складають основу національної та міжнародної систем поширення новин. Кореспонденти інформаційних служб збирають відомості, які потім перепродуються передплатникам – газетам, журналам, державним органам, телекомпаніям, комерційним та іншим структурам [50]. До інформаційних служб можна віднести агентства паблік рілейшнз (ПР), телеграфні агентства, професійні журналістські клуби та асоціації і т.д. ПР - фірми – це організації, що розробляють і пропонують керівництву комерційних, політичних, громадських та інших структур ключову концепцію їх політики чи окремі рекомендації у сфері зв’язків з громадськістю. Другим видом ЗМК є телекомунікація. Телекомунікація характеризується таким чином: це технічні служби, що забезпечують передачу і прийом повідомлень. Фахівці з телекомунікації – інженери та техніки. Вони в основному працюють з кодами, сигналами, шумами. Традиція пошуку в області кодування інформації, економії й надійності її передачі сягає часів посольств і секретних служб, що використовували шифрування та кодування для написання секретних листів [Іванов с.131]. До системи ЗМК також входить інформатика, що означає певну систему засобів обробки даних за допомогою обчислювальних машин (комп’ютерів). Інформатика в історичному плані продовжує так звану культурну очевидність, де на першому місці – істина, наукові дослідження та докази існування природних обмежень [Бебик с.249]. Вона займається дослідженням людської мови і його логічних основ точки зору проблеми створення нової мови і втілення його комунікативних функцій. Всі види ЗМК об’єднані у відкритому інформаційному середовищі соціальних комунікацій – Інтернеті. Інтернет – відносно новий інформаційний засіб, поступово набуває рис ЗМІ. Це гігантська система комп’ютерів, розміщена по всьому світу і створює новий інформаційний простір (кіберпростір), в якому можна обмінюватися посланнями за лічені секунди одночасно з тисячами людей, отримувати доступ до віддаленого комп’ютера, що користується базами даних, і витягати ці дані; підписуватися на дискусійні листи та інші матеріали; брати участь в обговоренні різних питань, у тому числі в інтерактивному режимі; отримувати регулярні випуски новин, прес-релізи по конкретній тематиці та ін. ЗМК становлять особливу систему, у якій поєдналися наступні чотири виміри: · загальна базова техніка (перш за все електроніка), без якої неможлива робота ЗМІ, телекомунікацій та фахівців з інформатики; · особлива методологія автоматичної і логічної обробки інформації; · пов’язана і універсальна система відображення світу (нова технократична філософія); · загальні стратегічні і економічні цілі системи ЗМК [Прайс 50]. У цих умовах цифрова парадигма, що представляє весь навколишній світ у формі цифрових кодів, - це не лише феномен електроніки, але й певна система цінностей, в якій сукупність природних явищ (біологічних, соціальних, гуманітарних) матеріалізується за допомогою логічних розрахунків. Мас-медіа є невід’ємною складовою механізму функціонування демократії, її ціннісних і нормативних засад. Саме ЗМК можуть допомогти індивіду вийти за межі його безпосереднього життєвого досвіду і приєднатися до політичної, економічної та духовної діяльності. Для того, щоб гарантувати можливість вільного отримання інформації, потрібно обмежити вплив влади на ЗМК, забезпечити контроль над їх діяльністю з боку суспільства. Це можна зробити лише на основі функцій ЗМК: · інформування громадян про найважливіші для них і влади події освіти (доповнює діяльність спеціальних навчальних закладів – шкіл, коледжів, технікумів, університетів, академій); · критики й контролю, реалізація якої спирається на громадську думку та закон; · артикуляція та інтеграція, що сприяє об’єднанню та згуртуванню суспільних інтересів, є умовою для формування впливової опозиції; · мобілізація, котра спонукає людей до певних політичних дій (або свідомої бездіяльності); · інновації, що виявляється в ініціюванні політичних змін шляхом постановки важливих проблем перед владою й громадськістю; · формування громадянської думки з ключових питань суспільного життя; · оперативну, яка полягає в обслуговуванні ЗМК політики певних партій, громадських рухів, соціальних груп [Потятник с.71]. У сучасному світі роль засобів масової комунікації постійно зростає. Тому, мас-медіа можуть бути не тільки важливим засобом інформування населення. Досвід показує, що ЗМК активно використовується владою для політичного маніпулювання. А задля цього не тільки підтасовуються факти, замовчується правдива інформація, поширюється брехня, а й застосовуються прийоми напівправди, фрагментації в потрібному контексті інформації, навішуються ярлики. Наприклад, скажімо, якщо людина веде збройну боротьбу за створення самостійної національної держави, її, залежно від політичних симпатій, можна назвати і терористом, і сепаратистом, і партизаном та борцем за свободу. Трапляються і парадокси. Скажімо, комуністична пропаганда в СРСР називала Центральну Раду Української Народної Республіки «буржуазною», хоча більшість у них мали соціал-демократи. Проблема полягала в тому, що вони були українськими соціал-демократами. А в російській соціал-демократії, як відомо, демократія закінчувалась на українському питанні [Наумкіна с. 40]. Мас-медіа за формами організації можуть бути приватними, державними та суспільно-правовими: · приватними, коли ЗМК перебувають у приватній (корпоративній) власності й фінансуються за рахунок доходів від реклами і пожертв (США); · державними, коли ЗМК належать державі, прямо фінансуються та контролюються нею (колишній СРСР, Китай, нинішня Франція); · суспільно-правовими, коли ЗМК фінансується переважно за рахунок спеціального податку, мають юридичні права та органи самоврядування, але загалом контролюються суспільними радами (телебачення і радіо в Німеччині) тощо. Зрозуміло, що ідеальних форм організації ЗМК не існує. Очевидно, раціональним є оптимальне співвідношення різних форм залежно від особливостей певної країни, звичайно, у поєднанні з ефективним контролем за діяльність ЗМК, здійснюваним на правових засадах. Отже, існують різні підходи, визначення та дефініції поняття «засобів масової комунікації» і це пов’язано з тим, що ЗМК є досить широкими за значенням і включають в свою структуру багато елементів.
|
