ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ОСОБЛИВОСТІ ЗВУКОВИМОВИ ДІТЕЙ У РІЗНИХ ВІКОВИХ ГРУПАХ.

На дошкільний вік припадає період посиленого росту організму дітей. Це певною мірою позначається на їхньому мовленні. Воно недосконале і має свої особливості. Враховуючи анатомо-фізіологічні й психічні особливості, що впливають на виховання звукової культури мовлення дітей (недостатня моторика мовленнєво-рухового апарату, неглибоке уривчасте дихання, недостатньо тонке слухове сприймання, легка збудливість, слабка і нестійка увага, велика емоційність, швидка втомлюваність, конкретність мислення, яскраво виражене наслідування мовлення), можна визначити загальні особливості звуковимови в усіх вікових групах - це швидке, нечітке й невиразне мовлення, тихий голос, неправильне дихання, неправильна вимова звуків і слів при малій рухливості зубів і губ.

На четвертому році життя:

Ø відбувається подальше зміцнення артикуляційного апарату: стають координованішими рухи м’язів, що беруть участь у творенні звуків;

Ø діти починають правильно вимовляти слова зі збігом двох-трьох приголосних, наближуються до норми і чіткіше вимовляють свистячі звуки;

Ø з’являються звуки [ц], [ш], [ж], [ч], [л], [р]. Проте більшість дітей ще не вимовляють шиплячі та сонорні звуки;

Ø видих дитини стає довшим (3-5 с).

Ø діти не завжди можуть керувати своїм голосовим апаратом: змінювати висоту голосу, темп мовлення;

Ø на запитання дорослого відповідають тихо, хоча з однолітками розмовляють голосно;

Ø передають інтонацію адекватно ситуації спілкування;

Ø вдосконалюється мовленнєвий слух дітей, вони помічають неправильну вимову однолітків, однак у цьому віці ще не усвідомлюють причини неправильного звукового оформлення слів, хоча на слух легко розрізняють близькі за звучанням слова;

Ø наприкінці четвертого року життя вимова дітей значно поліпшується, закріплюється правильна вимова свистячих звуків, з’являються шиплячі, в окремих дітей — звук [р],проте в більшості звуковимова ще недосконала.

Для дітей молодшого дошкільного віку характерне:

Ø пом’якшення приголосних звуків, їх спотворення, переставляння звуків і складів (льо-зецька — ложечка);

Ø пропуск звуків (ак —рак, ука —рука);

Ø заміна звуків (зюк —жук, сапка —шапка, тапля —цапля);

Ø порушення звукової структури слів (бабалайка - балалайка).

Якщо дитині важко вимовляти певний звук, вона замінює його іншим. Заміна звуків трапляється в таких групах: проривні та фрикативні; дзвінкі й глухі; губні та задньоязикові; передньоязикові та задньоязикові; сонорні й шумні; змішування сонорних, а також заміна звуків спостерігається, якщо слова запозичені з інших мов.

Типові помилки для молодших дошкільників:

· заміна дзвінких глухими;

· звука [р]звуком [л]і навпаки;

· звука [м]звуком [н]і навпаки;

· шиплячих свистячими і навпаки;

· подвійна заміна дзвінких глухими і шиплячих свистячими;

· розчленування звуків і заміна складних простішими;

· пом’якшення приголосних і заміна м’яких приголосними твердими;

· заміна звука [й]звуком [л];

· звука [р]звуком [й];

· звука [з]звуком [д’];

· заміна звука [с]звуком [т].

У зазначених групах розрізнюють три форми порушень звуків:

¾ спотворена вимова звуків;

¾ відсутність звука в мовленні дитини;

¾ заміна одного звука іншим.

У дітей середнього дошкільного віку різко підвищується інтерес до звукової будови слова, вони намагаються знайти подібність у звучанні слів і з успіхом добирають пари слів, близьких за звучанням. Окремі піти помічають неправильну вимову своїх однолітків, проте ще не в змозі помітити порушень звуковимови власного мовлення. Достатня рухливість м’язів артикуляційного апарату дітей п’ятого року життя дає можливість їм здійснювати точніші рухи язиком, губами.

На п’ятому році життя:

Ø зменшується кількість перестановок складів, пропусків звуків;

Ø зникає загальне пом’якшення їх;

Ø з’являється правильна (хоча й нестійка) вимова шиплячих звуків та [р] (Рариса —Лариса, жамок —замок, шама —сама).

Все це не дефекти мовлення, а закономірні етапи під час нормального розвитку організму дитини, зокрема мовленнєвих органів, коли мовлення ще не досягло свого повного розвитку. Це так звані фізіологічні вікові особливості мовлення дітей дошкільного віку.

Зміни у мовленні дітей до п’яти років:

Ø фізіологічні, вікові недоліки мовлення дітей поступово зникають;

Ø покращується їх звуковимови;

Ø зникає пом’якшена вимова приголосних;

Ø майже не спостерігаються пропуски звуків і складів;

Ø більшість дітей оволодівають вимовою шиплячих, сонорних звуків, африкатів дз, дж;

Ø правильно використовують у словах наголос;

Ø дотримуються норм літературної вимови слів.

Труднощі у вимові кінець п’ятого року життя:

Ø нестійкою вимова певних груп звуків (наприклад свистячих і шиплячих: в одних словах (у сполученні з голосним) звук вимовляється правильно, в інших (у сполученні з приголосним) –ні);

Ø звуковимови у словах, насичених різними приголосними, наприклад свистячими та шиплячими водночас (це пояснюється тим, що діти ще не завжди виразно сприймають звуки на слух або нечітко диференціюють їх у власному мовленні).

За результатами досліджень деяких учених (М. Фомічова, О. Жильцова та ін.) можна дійти висновку, що до п’яти років у дітей завершується розвиток мовленнєво-рухового і мовленнєво-слухового апарату, а на шостому році життя вони здатні вимовляти усі звуки рідної мови. Якщо після шести років дитина має фізіологічні вади у мовленні, то це вже патологічні дефекти.

Спостереження за мовленням дітей після шести років свідчать про те, якщо вчасно не усунути фізіологічні вади, то вони залишаться на довгі роки життя. Наприклад:

· заміна дзвінких приголосних звуків глухими (б — п, д- т);заміна р, лзвуками й, у, в, й’,

· заміна свистячих і шиплячих звуків близькими до ф, в;міжзубна вимова свистячих і шиплячих звуків; носова і бокова вимова сонорних, свистячих і шиплячих звуків; горлова вимова звука р.

У старшій групі м’язи артикуляційного апарату достатньо міцні і діти вже можуть правильно вимовляти усі звуки рідної мови.

На сьомому році життя діти правильно вимовляють усі звуки рідної мови, вміють користуватися силою голосу, інтонаційними засобами виразності, адекватно змінювати темп мовлення. Проте і в цьому віці спостерігається неправильна вимова окремих звуків, діти не точно диференціюють групи звуків: свистячі й шиплячі, сонорні, дзвінкі та глухі; спостерігаються недоліки у звуковому оформленні слів, використанні наголосу у словах.

Отже, за нормальних умов розвитку діти до п’яти років мають оволодіти звуковою культурою мовлення. Однак є випадки, коли вони до 5-6 років з різних причин не володіють правильною вимовою звуків.

Р. Левіна визначила п’ять етапів розвитку усвідомлення дитиною звукової системи рідної мови, як-от:

1) повна відсутність диференціації звуків, розуміння мовлення взагалі та активного мовлення самої дитини, тобто дофонематична стадія мовлення;

2) розрізнення більш далеких фонем, але відсутність диференціації близьких;

3) дитина чує звуки мови, впізнає і розрізнює правильну й неправильну вимову слова;

4) стають усталеними нові образи сприймання звуків, проте мовна свідомість ще не витиснула попередню форму, дитина на цьому етапі не завжди впізнає неправильно вимовлені слова;

5) завершується процес фонематичного розвитку, дитина чує і вимовляє правильно, в неї формуються тонкі й диференційовані звукові образи слів і окремих звуків.

Перші три етапи дитина проходить у ранньому дитинстві, два останніх — у дошкільному віці.

3. ІНДИВІДУАЛЬНА ПЕРЕВІРКА ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ.На початку року в дошкільних закладах у кожній віковій групі вихователі обов’язково перевіряють стан звуковимови дітей. Результати записують у спеціальний зошит зметою правильного планування роботи з виховання звукової культури мовлення. Перед цим вихователь має ознайомитися із загальним станом здоров’я, розвитком мовленнєвого та слухового апарату дітей. Це допоможе виявити причини можливих вад звуковимови у дитини і накреслити шляхи їх усунення. Навесні проводять повторну перевірку мовлення дітей для підведення підсумків роботи за рік.

Детальне обстеження мовлення дітей триває протягом місяця. Прийоми й методи обстеження слід добирати обережно, а звуковимову перевіряти так, щоб діти не помічали цього, оскільки можуть соромитися, не виявляти бажання розмовляти. Рекомендується використовувати здебільшого ігрові прийоми: велика красива лялька або ведмедик (лисичка, заєць тощо) може запитувати у дитини; «Що це?», «Яке воно?», «Як називається?». Можна використати знайомі предмети, іграшки, картинки, одяг самої дитини, у словах-назвах яких є важкі для вимови звуки, що стоять на початку, в середині та в кінці слова (шило, Саша, душ),а також розмову з дитиною на близькі, знайомі теми: «Хто в тебе є вдома?», «З ким ти прийшла в дошкільний заклад?», «Які іграшки ти любиш?» З маленькими дітьми можна погратися, знайти контакт, тему для розмови, прихилити їх до себе. Старшим дітям слід запропонувати прочитати напам’ять знайомий віршик, розповісти казку. Використовуючи дидактичні вправи на зразок «Відгадай, що це?», «Що в мішечку?», «Скажи, який?», вихователь спонукає дитину до відповіді, розмови і таким чином перевіряє мовленнєві вміння.

4. МЕТОДИ І ПРИЙОМИ ВИХОВАННЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ ДІТЕЙ.Завдання і зміст роботи з виховання звукової культури мовлення викладено у програмі виховання та навчання в дошкільному закладі.

У вихованні звукової культури мовлення використовують різноманітні прийоми та методи навчання.

Основними методами виховання звукової культури мовлення є дидактичні ігри та вправи, в процесі яких удосконалюються всі компоненти звукової культури мовлення. Щоб навчити дітей правильно й чітко вимовляти звуки, пропонують такі ігри: «Вимов так, як я», «Оркестр», «Назви і відгадай», «Крамниця», «Комар», «Покатаймося на конику», «Жуки», «Літаки», «Що сказав (взяв) Петрушка?», «Виправ Незнайка», «Допоможемо Буратіно», «Чого не вистачає?», «Луна», «Паровоз», «Підкажи Петрушці звук», «Ось так вимовляються звуки».

Розвитку фонематичного слуху сприятимуть ігри: «Тиша», «Телефон», «Зіпсований телефон», «Тиха і голосна музика», «Що як звучить?», «Відгадай звук», «Упізнай, хто це?», «Тук-тук», «Зозуля», «Про що говорить кімната (вулиця, ліс)?», «Доручення», «Хто краще чує?».

Для розвитку мовленнєвого дихання пропонують ігри: «Сніжинка», «Летять сніжинки», «Листочки», «Вітерець», «У лісі», «Вітряк», «У кого далі полетять пелюстки?», «Дмухай сильніше». Для вироблення інтонаційної виразності мовлення (сили голосу, темпу, логічних наголосів, інтонації, ритму) ефективними є такі ігри: «Мавпочки», «Хто що почув?», «Тихо — голосно», «Пішли-поїхали», «Вимови так, як я», «Допоможемо Незнайку».

З метою формування у дітей уміння виконувати звуковий аналіз слів, закріплювати знання про слово і речення, доцільно проводити такі ігри: «Добери різні слова», «Підкажи слово», «Чи подібно звучать слова?», «Слова забули своє місце», «Упіймай м’яч», «Живі слова», «Як Мишко вчився говорити?», «Про Сашка і сніговика», «Що написав нам Петрушка?», «Ведмедик дізнається», «Що таке наголос?», «Як звати друзів?».

Для підготовки правильної вимови шиплячих звуків ш, ж, чвиконують відповідні вправи. Наприклад:

Вправа 1. Підняти язик до верхньої губи, потім опустити на нижню і повернути його у вихідне положення.

Вправа 2. Зробити язик якомога вужчим, а потім широко його розпластати.

Вправа 3. Щоб язик був широкий і спокійний, треба притиснути його губами п’ять-шість разів, вимовляючи пя-пя-пя,а потім відкрити рота і потримати широкий язик у спокійному положенні. Вихователь у цей час лічить від одного до десяти.

Вправа 4. Відкрити рота, покласти широкий язик між зубами (зуби не торкаються язика) і, вимовляючи звуки и-і-е,потримати його в цьому положенні. Вихователь лічить від одного до десяти.

Вправа 5. Відкрити рота, покласти широкий язик на верхню губу (губу не натягувати на верхні зуби) і здувати ватку зі стола, ніби вимовляючи звук ф.

Вправа 6. Обвести кінчиком язика верхню губу (неначе злизати варення), роблячи рухи язиком зверху вниз (нижньою губою не допомагати).

Вправа 7. Показати зуби і сховати їх або пошепки вимовляти звуки и-е-и-е-и-е-и-е.Потім зімкнути губи і витягнути їх уперед.

Вправа 8. Відкрити рота і торкнутися кінчиком язика піднебіння, роблячи рухи вперед-назад, як білять щіткою стелю. При цьому стежити, щоб нижня щелепа була нерухомою.

Для розвитку мовленнєвого дихання доцільно провести дидактичні вправи на здування з долоні пелюсток, шматочків паперу, кульок, вати, пушинок кульбаби. Потрібно також виконати такі вправи: перекочування силою видихуваного повітря ватної кульки по столу, підтримування пушинок у повітрі силою видиху, утворення бульбашок на воді (дитина дмухає з такою силою, щоб на воді утворилися бульбашки); пускання паперових і пластмасових корабликів у мисці або у ванні з водою; прокочування олівців силою видихуваного повітря, дмухання в порожню пляшку.

З метою закріплення звукової вимови використовують чистомовки. Вихователь може сам скласти їх на кожний звук.

Наприклад, на звук с:

Са-са-са — ось летить оса.

Со-со-со — у Соні колесо.

З дітьми середньої та старшої груп можна вивчити тексти скоромовок.

Для ознайомлення дітей з артикуляційним апаратом вихователь складає казочку про веселого Язичка в різних варіантах. Наприклад: «Жив-був собі у своєму будиночку веселий Язичок. А що це за будиночок був у нього? Це рот. Веселий Язичок був дуже пустотливий і цікавий, тому любив виглядати із будиночка. (Показ рухів язика, спонукання дітей до виконання таких самих рухів.) А будиночок дуже сердився на нього і через свої дверцята не випускав Язичка. Що ж це за дверцята? Це ж наші зуби і губи. Давайте, діти, випустимо Язичок за перші (потім другі) дверцята будиночка і зачинимо їх. (Виконання вправ.) Стомився наш Язичок і ліг собі у своє ліжечко. Спочатку на спинку, а потім на бочок. Зробіть і ви так, діти. (Виконання вправ дітьми.) Прийшла ніч, будиночок слід закрити; спочатку зачиняємо другі дверцята, потім перші, а Язичок нехай спить у ліжечку на спинці».

Доцільно послуговуватися також художніми оповіданнями, які містять матеріал для звуконаслідування (Є. Пермяк «Хто?», Ю. Старостенко «Синиці-трудівниці», Є. Чарушин «Як хлопчик Женя навчився вимовляти літеру р»,Д. Герасимчук «Струмочок», Є. Щим «Як птахи співають» та ін.).

Рухливі ігри із звуконаслідуванням, словами, піснями вихователь використовує тоді, коли діти вже вміють вимовляти важкі звуки, але звуковимова ще нестійка. Під час рухливих ігор діти залюбки співають, імітують звуки машин, голоси тварин, птахів. Наприклад, у грі «Хто тут живе?» три- і чотирирічні діти групами імітують квоктання курей, ґелґотання гусей, гарчання собак; вихователь стежить за правильною артикуляцією.

Рухливі ігри зі словами та звуками для дітей старшого віку мають свої особливості. Діти паралельно виконують два завдання: рухаються (ловлять, бігають, водять хоровод) і промовляють слова, звуки, їхню увагу насамперед привертають рухи, а звуки вони промовляють механічно, іноді й зовсім забуваючи про них. Бажано до початку гри показати дітям як треба промовляти текст та закріпити його шляхом вправляння. Після такої підготовчої роботи, роз’яснень і повторень діти, усвідомивши текст, можуть виразно вимовити кожне слово чи звук гри (наприклад, у таких іграх, як «Гуси-лебеді», «Потяг», «У ведмедя в бору», «Пташки і кіт», «Два Морози», «Мишоловка»).

5. МЕТОДИКА ВИХОВАННЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ НА ЗАНЯТТЯХ.У дошкільних навчальних закладах з розділу «Виховання звукової культури мовлення» проводять:

такі типи занять:

· фронтальні (з усією групою)

· групові (з підгрупами)

· індивідуально-групові (4-8 дітей)

· та індивідуальні (1-4 дітей)

види занять:

· комплексні

· тематичні

· підсумкові

· контрольні

На заняттях реалізуються такі завдання виховання звукової культури мовлення:

v розвиток артикуляційного апарату (м’язів мовленнєвого апарату);

v ознайомлення дітей з будовою мовленнєвого апарату;

v розвиток мовленнєвого дихання;

v розвиток фонематичного слуху;

v оволодіння правильною вимовою усіх звуків рідної мови;

v удосконалення дикції:

v розвиток інтонаційної виразності мовлення (інтонація, теми, тембр, сила голосу, мелодика, наголоси тощо);

v робота над усвідомленням дітьми звукового складу рідної мови. Усі завдання звукової культури здійснюються в єдності і забезпечують формування у дітей фонетичної компетенції.

Різноманітні групи завдань із виховання звукової культури мовлення входять до складу комплексних занять з розвитку мовлення як одна із трьох самостійних частин. Завдання з виховання звукової культури мовлення плануються у складі комплексних (групових) занять двічі на місяць у всіх вікових групах. На таких заняттях використовують методи і прийоми виховання звукової культури, що розглядалися в попередньому параграфі. Вони можуть поєднуватись зі змістом попередніх структурних частин як змістове чи тематичне їх продовження, а можуть бути і цілком самостійною, незалежною від інших складовою мовленнєвого заняття.

Індивідуальні заняття слід проводити з дітьми, які мають значні порушення у звуковимові чи в інших чинників звукової культури мовлення і відстають від передбачених показників становлення та розвитку звукової сторони мовлення. Такі заняття плануються двічі-тричі на тиждень поки діти не оволодіють правильною вимовою звуків. Тривалість індивідуального заняття 5~10 хв. Індивідуальне заняття з виховання звукової культури мовлення має таку саму структуру, як і групове.

Крім занять та ігор вихователь планує двічі на тиждень індивідуальну роботу з однією й тією самою дитиною. Наприклад:

Наприкінці кожного кварталу вихователь проводить контрольні заняття на перевірку різних чинників звукової культури мовлення.

Отже, у дошкільному навчальному закладі використовують різноманітні види занять, які становлять систему виховання звукової культури мовлення дітей.

6. КОРЕКЦІЯ МОВЛЕННЯ У СПЕЦІАЛЬНОМУ ДОШКІЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ.Сучасний теоретичний підхід до вивчення дислаліїґрунтується на тому, що мовлення є складною формою психічної діяльності людини, соціальною за походженням і системною за будовою.

Як відомо, дислалія є найпоширенішою мовленнєвою вадою. Онтогенетичні дослідження мовлення показують, що в більшості дітей у віці чотирьох-п’яти років звукова сторона мовлення вже майже сформована. Проте у частини дітей порушення звуковимови не зникають, а набувають характеру стійкого дефекту. Як показують дослідження:

· порушення звукової сторони мовлення спостерігаються у більш ніж 30 % дітей дошкільного віку, 7-10 % молодших школярів і 1-2 % школярів старшого віку (Є. Рау, К. Бекер);

· неправильна вимова звуків р, р’ становить 26 %;

· звуків л, л’ — 10 %;

· свистячих звуків — 22 %;

· шиплячих — 24 %;

· звука й —1,5 %

· задньоязикових г, к, х —1 %;

· дзвінких звуків — 1,5 %.

Слід зауважити, що артикуляційні розлади у хлопчиків трапляються вдвічі-втричі частіше, ніж у дівчаток. За даними світової статистики, кількість мовленнєвих порушень за останні роки збільшилася, у зв’язку з чим проблема профілактики мовленнєвих дефектів дітей має глобальний характер.

Основними підходами до вивчення дислалії є такі:

· з’ясування розвитку дитини на ранніх етапах онтогенезу: детальне вивчення умов виховання, динаміки психічного й мовленнєвого розвитку, що проводиться за матеріалами бесід з батьками, аналіз медичних висновків лікарів після обстежень дитини;

· дослідження немовленнєвих функцій малюка;

· дослідження усіх компонентів мовленнєвої системи;

· аналіз і оцінка отриманих даних з метою обґрунтування логопедичного висновку;

· виявлення механізмів, які спричинюють мовленнєві порушення;

· передбачення та прогнозування шляхів подолання дефекту.

За етіологією в логопедії розрізняють: механічну (органічну) та функціональну дислалії. Наявність анатомічних дефектів у будові периферичного артикуляційного апарату свідчить, що порушення мають органічний характер, у разі їх відсутності — функціональний (Р. Левіна, О. Правдіна, Ф. Рау, М. Хватцев). Механічні дислалії (органічні) пов’язані з відхиленнями у будові периферичного мовленнєвого апарату, тобто анатомічними дефектами органів артикуляції: губ, зубів, язика, твердого та м’якого піднебіння, внаслідок чого у деяких випадках мовлення набуває носового відтінку, що зумовлено дефектами піднебіння і носової порожнини. При неврологічному обстеженні у дітей здебільшого не виявляють симптомів органічного ураження центральної нервової системи.

Нині нерідко трапляються дефекти вимови, що зумовлені:

¾ аномаліями зубо-щелепної системи;

¾ відсутністю різців або їх аномаліями;

¾ неправильним розміщенням верхніх чи нижніх різців або ж співвідношеннями між верхньою і нижньою щелепами (дефекти прикусу).

До функціональних дислалій належать випадки порушення звуковимови приголосних звуків. За такого розладу мовлення не спостерігаються аномалії розвитку органів, які беруть участь у творенні мовлення, так само, як і ознаки органічного ураження центральної нервової системи. Науковці раніше доводили, що в основі генезу функціональних дислалій лежить неправильне мовленнєве оточення.

Залежно від того, які з ознак звуків — акустичні чи артикуляційні — є несформованими, звукові заміни будуть різними. В інших випадках у дитини можуть бути сформованими всі артикуляційні позиції, проте відсутнє вміння розрізняти деякі позиції, тобто правильно вибирати звуки. Внаслідок цього одне й те саме слово набуває різного звукового виразу. Це явище називається змішуванням звуків(фонем). Часто можна спостерігати невластиве системі рідної мови вимовляння звуків. Це явище називається спотворенням звуків.

Заміни та змішування звуків класифікують як фонологічні (Ф. Рау) або фонематичні (Р. Левіна) дефекти, при яких порушується система мови. Спотворення звуків бувають антропофонічними (Ф. Рау) або фонетичними, за яких порушується вимова.