ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ПОНЯТТЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ.

МЕТОДИКА РОЗВИТКУ МОВЛЕННЯ ДОШКІЛЬНИКІВ

У НАВЧАЛЬНО-МОВЛЕННЄВІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

ТЕМА 9. ВИХОВАННЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ

У РАННЬОМУ ТА ДОШКІЛЬНОМУ ВІЦІ

(Лекція – 4 год.)

План

1. Поняття звукової культури мовлення

2. Особливості звуковимови дітей у різних вікових групах

3. Індивідуальна перевірка звукової культури мовлення дітей

4. Методи і прийоми виховання звукової культури мовлення дітей

5. Методика виховання звукової культури мовлення на заняттях

6. Корекція мовлення у спеціальному дошкільному закладі

Основні поняття: звукова культура мовлення, фонетична правильність мовлення, мовленнєві навички, фонетика, фонема, тон, шум, голосні, приголосні, артикуляція звуків, дикція, орфоепічна правильність мовлення, літературна вимова, мовленнєве дихання, сила голосу, висота голосу, тембр голосу, темп мовлення, ритм мовлення, фонематичний слух, мовленнєвий слух, фонематичне сприйняття.

Література

Основна:

1. Богуш А. М. Дошкільна лінгводидактика: Теорія і методика навчання дітей рідної мови в дошкільних навчальних закладах: підручник / А. М. Богуш, Н. В. Гавриш; за ред. А. М. Богуш. – Вид. 2-ге, доповнене. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2015. – С. 307 - 364

Додаткова:

1. Богуш А. Дошкільна лінгводидактика. Підручник для ВНЗ / А. Богуш, Н. Гавриш - К.: Вища школа, 2011.

2. Богуш А. Методика організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей /А. Богуш, Н. Гавриш, Т. Котик. - К.: Слово, 2006.

3. Богуш А. М. Мовленнєвий компонент дошкільної освіти: Програма та методичні рекомендації. - Харків: ВОТ «Ранок»,2011.

4. Трифонова О. С. Виховання звукової культури мовлення дітей середнього дошкільного віку. Монографія / О. С. Трифонова. - Одеса: СВД Черкасов, 2008.

5. Крутій К. Л. Формування граматично правильного мовлення в дітей дошкільного віку: Монографія / К. Л. Крутій. - Запоріжжя: ЛІПС, 2004.

6. Психологія мовлення та психолінгвістика. Нав. Пос. Для студентів вищих навч. закладів / Калмикова Л.О., Калмиков ГВ., Лапшина І.М., Харченко Н.В.; За заг. ред. Л.О. Калмикової. - К.: Переяслав-Хмельницький педагогічний інститут, в-во «Фенікс», 2008.

7. Кулачковская С. Е. Учите мальїша общаться с детьми и взрослмми. Метод, рекомендации / Кулачковская С. Е., Ладивир С. А., Пироженко Т. А. - К.: Дошкільне виховання, 1995.

8. Родари Д. Грамматика фантазии или введение в искусст- во придумьівания историй / Д. Родари. - М.: Прогресе, 1990.

9. Алексеева М. М. Методика развития речи и обучения родному языку дошкольников: Учеб. пособие для студ. / Алексеева М. М., Яшина В. И.- М.: Изд. центр Академия, 1997.

Види діяльності та поточного контролю на занятті:

Ø ведення конспекту лекції

ПОНЯТТЯ ЗВУКОВОЇ КУЛЬТУРИ МОВЛЕННЯ.

Становлення звукової культури мовлення відбувається в період раннього і дошкільного віку. Поняття «звукова культура мовлення» здебільшого використовується у професійному обігу дошкільної лінгводидактики. У навчальних посібниках для вищих навчальних закладів (О. Лещенко, О. Максаков, О. Соловйова, Є. Сухенко, М. Фомічова та ін.) звукова культура мовлення визначається:

Теоретичними засадами виховання звукової культури мовлення є вивчення мовознавства, зокрема «Фонетики» як наукової галузі лінгвістики про звуки мовлення і фонеми. Фонетика — розділ мовознавства, що вивчає звукову систему мови.

Матеріальними знаками, що виражають основну комунікативну функцію мови, є звуки мовлення, які розглядаються в артикуляційно-акустичному та функціональному аспектах. Артикуляційно-акустичний аспект звуків мови є предметом вивчення у фонетиці, а функціональний — у фонології. Одиницею фонетики є звук, а одиницею фонології -фонема.

Фонеми реалізуються у звуках мовлення. Звуки не є фонемами, оскільки фонема не може утримувати жодної фонологічне неістотної ознаки, що для звука мови є фактично неминучим.

Звуки мовлення — це вимовно-слухові елементи, що відокремлюються у слові в процесі його послідовного членування як мінімальні одиниці (далі неподільні) і займають мінімальний відрізок часу.

Фонема — це найменша мовна одиниця, що потенційно пов’язана зі значенням.

Водночас фонетичний і фонологічний аспекти мовлення тісно пов’язані: фонологічний спирається на фонетичний, користується його поняттями. Фонетична характеристика — це один із засобів виявлення функціональних характеристик звукових одиниць.

Основним джерелом звуків мовлення є хвильові механічні коливання голосових зв’язок, що перетворюються носовим і ротовим резонаторами у надглоткових порожнинах.

З акустичного погляду звуки різняться за:

Ø висотою звукавизначається частотою коливання голосових зв’язок за одиницю часу. Чим менша кількість коливань, тим звук нижчий; чим більша кількість коливань, тим звук вищий;

Ø інтенсивністю звуказалежить від амплітуди коливань голосових зв’язок: чим більша амплітуда, тим інтенсивніший, тобто голосніший, звук;

Ø довготою звукавизначається його протяжністю в часі, яка вимірюється тисячними частками секунди.

Артикуляція звуків — це сукупність рухів і правильне положення мовних органів, необхідних для утворення звука мови.

До органів артикуляції належать органи дихання, гортань і три надгортанні порожнини. Мовні органи і центральна нервова система при звукоутворенні діють взаємозалежно. Під час дихання струмінь повітря з легенів через трахею потрапляє в гортань. Тут він натрапляє на перепону — тісно зімкнені голосові зв’язки, що являють собою два м’язи. Якщо з легенів іде повітряний струмінь, а голосові зв’язки звужені й напружені, то зв’язки коливаються. Внаслідок їх коливання утворюється музикальний звук — тон. Тон потрібний для вимови голосних і дзвінких приголосних. Якщо голосові зв’язки розімкнені, повітряний струмінь вільно проходить через гортань і не зачіпає їх. У такому положенні вимовляються глухі приголосні, оскільки повітряний струмінь не потрапляє в ротову порожнину.

Пасивні мовні органи нерухомі, вони відіграють допоміжну роль у звукотворенні. В українській мові виділяють дві групи звуків — голосні й приголосні.

У фонетичній системі сучасної української літературної мови функціонують 50 звуків (6 голосних і 44 приголосних).

Фонетична правильність мовлення певною мірою залежить і від дикції.

Дикція — це членороздільна вимова звуків, ступінь виразності вимови звуків та їх сполучень, складів, слів за різних умов. Дикція забезпечує чіткість вимови, сприяє доступному та правильному сприйманню мовлення слухачами, тому має бути середньоголосною, достатньо енергійною, не млявою. Отже, дикцію потрібно розвивати у дітей, адже від її сформованості залежить розуміння мовлення.

Орфоепічна правильність мовлення — це сукупність правил зразкової літературної вимови, унормованість національної мови, що забезпечує зберігання одноманітності її звукового оформлення.

Літературна вимова — це зразкова, нормалізована вимова освічених людей, позбавлена будь-яких просторічних, діалектних, регіональних рис, що вказують на належність до вузькообмеженої соціальної групи.

Оволодіння дошкільниками нормативним орфоепічним мовленням здійснюється за допомогою вироблення відповідних мовленнєвих навичок, а саме:

· фізичні, артикуляційні, інтонаційні, інтелектуальні (розуміння лексичних та граматичних категорій);

· навички оцінки та запам’ятовування.

У процесі розвитку мовлення важливу роль відіграють зовнішні (фізичні рухи органів мовлення) і внутрішні дії (інтелектуально-емоційні зусилля). Серед багатьох дій, які дитина виконує під час мовленнєвого спілкування, виокремлюються ті, без яких орфоепічні навички сформувати неможливо, наприклад:

ü вимова і слухання звукових одиниць (робота органів мовлення — фізичні рухи м’язів мовленнєвого апарату, напруження органів слуху);

ü розуміння мовних одиниць: співвідношення комплексів звуків (морфем, слів, речень) із позамовною реальністю (робота фізіологічного апарату мислення);

ü оцінка виразності мовлення (робота фізіологічного апарату емоційно-вольової сфери);

ü запам’ятовування (робота пам’яті).

До загальних мовленнєвих навичок належить мовленнєве дихання, що подає повітря до голосових зв’язок і всього мовленнєвого апарату. Правильне дихання забезпечує нормальне звукоутворення, створює умови для підтримання відповідної гучності мовлення, пауз, засобів інтонаційної виразності. Дихання — це ритмічне подання повітря, насиченого киснем. Під час видиху повітряний струмінь забезпечує роботу мовленнєвого апарату. Мовлення потребує достатньо сильного повітряного струменя, тому постановка дихання — одна з умов правильного мовлення.

Дихання може бути також немовленнєвим. Воно відбувається ритмічно: вдих, видих, пауза. При цьому вдих дорівнює за тривалістю видиху, голосова щілина відкрита. Під час мовленнєвого дихання вдих короткий, а видих — довгий. Вдихає людина через рот і ніс, тому губи напіввідкриті.

Мовленнєве дихання — це вміння відтворювати короткий вдих і довгий ротовий видих, що забезпечує тривалу й звучну вимову звуків мовлення, а також плавність і злиття вимови.

У дошкільників дихальні м’язи ще досить слабкі, легені малі за об’ємом, тому мовленнєве дихання у них неглибоке, верхньогрудне, вдих переривчастий, шумний, з різким підняттям плечей. Вони вдихають перед кожним словом, навіть посередині слова, «ковтають» закінчення слів, невиразно читають вірші. Створюється враження, що дитина захлинається. Вихователь зобов’язаний навчити дитину правильного мовленнєвого дихання відповідно до її віку.

У творенні звуків важливу роль відіграє голос. Голос- це сукупність різноманітних за висотою, силою, тембром звуків, які вимовляє людина. Голос є результатом складної психофізіологічної діяльності мовця. У процесі мовлення голосу властиві такі риси:

v сила голосу — це властивість голосу вимовляти звуки голосно, се-редньо, тихо, пошепки. Силою голосу забезпечуються такі засоби виразності: словесний і фразовий наголоси, можливість виділення деяких моментів фрази сильнішим голосом, чітка артикуляція звуків. Основна умова звучності голосу — глибоке дихання і здорові голосові зв’язки;

v висота голосузалежить як від будови голосових зв’язок, їхньої товщини і довжини, так і від ступеня емоційного мовлення;

v тембр голосу— це якісне забарвлення його (дзвінкий, глухий). Крім основного тону ми чуємо ще додаткові тони — обертони,що залежать від будови гортані, ротового та носового резонаторів мовця. Вони створюють індивідуальний тембр та чистоту звучання голосу людини;

v темп мовлення — це швидкість вимови елементів мовлення: звуків складів, слів; швидкість протікання мовного потоку в часі, її прискорення чи уповільнення, що зумовлює ступінь її артикуляційної напруженості та слухової виразності;

v ритм мовлення — це рівномірне чергування складів, їх тривалості у часі. Порушення ритму спостерігається при заїкуванні;

v інтонація— «серце і розум» розмовного мовлення. За допомогою інтонації ми можемо передати сум, радість, співчуття, незадоволення, подив, гнів, завершена чи незавершена думка.

Наступною складовою звукової культури мовлення є фонематичний слух. Фонематичний слух,який чітко сприймає звукову будову слова і протиставляє одні фонеми іншим, забезпечується скроневими відділами лівої півкулі головного мозку. Ця зона дає можливість виділити з мовленнєвого потоку смислорозрізнювальні фонематичні звукові ознаки і є основним мозковим механізмом фонематичного слуху.

Компонентами мовленнєвого слуху є:

v фізичний слух (здатність сприймати мовлення в різних діапазонах гучності),

v звуковисотний слух у поєднанні з відчуттям тону (здатність відчувати і сприймати в мові її мелодику і тон),

v відчуття ритму в поєднанні з відчуттям темпу (здатність відчувати і сприймати в мові потрібний відповідно до ситуації темп і ритм),

v фонематичний слух (здатність розрізнювати і сприймати усі звуки мови, співвідносячи їх з фонетичною системою рідної мови).

Щодо фонематичного сприйняття, то існують також різні його визначення. Фонематичне сприйняття — це виокремлення звуків мови та встановлення звукової структури слова як одиниці. У процесі формування фонематичного сприймання відбувається перебудова первісного мовленнєвого слуху, оволодіння ним та використання зметою розв’язання нових завдань.

Виховання звукової культури мовлення залежить також від інтонаційної виразності. До засобів інтонаційної виразності належать:

· мелодійність мовлення (ніжність, співучість, м’якість),

· темп, ритм, тембр (веселий, сумний, тривожний),

· фразовий і логічний наголос (паузи між мовленнєвими відрізками, підвищення або зниження голосу залежно від змісту вислову).

Передумови виховання звукової культури мовлення у дітей такі:

· розвиток на різних етапах дитинства слухового й мовленнєво-рухового аналізаторів;

· розвиток фонематичного слуху;

· гігієна нервової системи, охорона органів слуху, мовлення, носоглотки;

· правильне мовлення оточуючих;

· змістовність життя дітей у дошкільному навчальному закладі;

· наявність дидактичного матеріалу, активна мовленнєва практика дітей;

· спільна робота дошкільного закладу і сім’ї у вихованні звукової культури мовлення.