ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Розвиток особистості має свої закономірності.

ТЕМА 1. МОВЛЕННЯ ЯК ОБ’ЄКТ ВИВЧЕННЯ У КОНТЕКСТІ ДИТЯЧОГО РОЗВИТКУ

лекція

План

1. Українська дошкільна лінгводидактика та її поняття

2. Міждисциплінарні зв'язки у викладанні української дошкільної лінгводидактики

3. Засади лінводидактики: методологічні, природничі, психологічні, лінгвістичні, педагогічні

4. Методи наукового дослідження в дошкільній лінгводидактиці

Список літератури

Основна

1. Богуш А. М. Дошкільна лінгводидактика: Теорія і методика навчання дітей рідної мови в дошкільних навчальних закладах: підручник / А. М. Богуш, Н. В. Гавриш; за ред. А. М. Богуш. – Вид. 2-ге, доповнене. – К.: Видавничий Дім «Слово», 2015. – С. 14 – 80.

Додаткова

2. Богуш А. М. Дошкільна лінгводидактика: Хрестоматія / А. М. Богуш. -К.: Слово, 2005.

3. Дорошенко С. І. Основи культури і техніки усного мовлення / С. І. Дорошенко. - Харків: ОВС, 2002.

4. Мельничук О. С. Мова як суспільне явище і як предмет сучасного мовознавства / О. С. Мельничук // Мовознавство. -1997. - №2-3. - С. 3-19.

5. Федоренко Л. П. Закономерности усвоения родной речи / Л. П. Федоренко. - М.: Просвещение, 1984. - С. 10-29.

6. Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность / Л. В. Щерба. - Л.: Наука, 1974.

7. Пентилюк М. I. Культура мови і стилістика / М. I. Пентилюк. - К.: Вища школа, 1994.

8. Пентилюк М. І. Актуальні проблеми лінгводидактики. 36.статей / М. I. Пентилюк. - К.: «Ленвіт», 2011.

9. Сохин Ф.А. Основы развития речи дошкольников / Ф. А. Сохин. - Москва-Воронеж, 2002.

1. Українська дошкільна лінгводидактика та її поняття. Методика навчання дошкільників рідної мови за роки незалежності України зазнала серйозних змін. Багато було зроблено для переорієнтації мовних пріоритетів у вихованні дітей, поширення української мови на схід і південь країни. Завдяки міждисциплінарній інтеграції й активізації наукових досліджень отримано додатковий теоретичний та емпіричний матеріал з проблем навчання дітей мови; конкретизовано завдання, предмет і об'єкт дослідження методики навчання дошкільників рідної мови як науки. Виокремилися нові галузі з власною проблематикою (методика навчання рідної мови, методика ознайомлення з довкіллям із допомогою засобів рідної мови, методика організації художньо-мовленнєвої діяльності дітей) і специфічними умовами вивчення мови (методика навчання української мови як рідної, як функціонально другої, державної); визначився такий напрям, як методика навчання дітей української мови як іноземної; сформувалась і вдосконалюється методика підготовки студентів (і вихователів) до навчання дошкільників рідної української мови як державної.

Методика - це прикладна підсистема педагогіки, що дає відповідь на запитання: як досягти певного результату в практичній діяльності, орієнтуючись на існуючу систему цінностей.

На думку академіка Семена Устимовича Гончаренка, вживання одного терміна в різних значеннях призводить до плутанини, оскільки інколи методику сприймають як «наукову дисципліну і як сукупність методичних рекомендацій». С. Гончаренко також висвітлює можливість і доцільність використання термінів «методика навчання», «методика викладання», «конкретна дидактика», «конкретна методика», «технологія навчання», аналізує переваги й недоліки кожного з урахуванням точності розкриття означуваного поняття. При цьому методику конкретного навчального предмета вчений розглядає як «галузь педагогічної науки, що досліджує зміст навчального предмета і характер навчального процесу, який сприяє засвоєнню учнями необхідного рівня знань, умінь і навичок, розвитку мислення школярів, формуванню світогляду й вихованню якостей громадянина своєї країни.

Термін лінгводидактика в науковий обіг у 1969 р. ввів російський мовознавець Микола Шанський для позначення нових напрямів і підходів, що сформувались у викладанні та вивченні мов унаслідок інтеграції двох наук - лінгвістики й дидактики. При цьому методика навчання мови і лінгводидактика не ототожнювалися М. Шанським, оскільки вони співвідносяться між собою як окреме й загальне.

До того ж, лінгводидактика - це теорія навчання мов, яка складається з трьох рівнів: загальної, конкретної і часткової лінгводидактики.

v Загальна лінгводидактикаохоплює закономірності процесу навчання, що не залежать від системи конкретної мови.

v Конкретнаґрунтується на виявлених закономірностях з урахуванням специфіки навчання конкретної мови. У свою чергу, навчання конкретної мови завжди здійснюється з урахування загальних, специфічних лінгводидактичних закономірностей і тих часткових відмінностей, які зумовлені метою, змістом, формами навчання, віковими особливостями та соціальним, національним статусом певної аудиторії.

v Рівень навчання конкретної мови охоплює часткова лінгводидактика(дошкільна, шкільна, вищої школи), у межах якої виокремлюються методики навчання мови як рідної, так і іноземної.

Отже, дошкільна лінгводидактика (методика навчання мови) - це педагогічна галузь науки, що вивчає закономірності розвитку мовлення дітей на різних вікових етапах; специфіку педагогічної діяльності, спрямованої на формування мовленнєвих навичок у дітей; засоби, форми, методи і прийоми навчання дітей мови (рідної, іноземної), що відображає і лінгвістичні, і педагогічні аспекти сучасного стану науки.

Сучасна українська дошкільна лінгводидактика - це цілком сформована самостійна галузь педагогічної науки, яка ґрунтується на міцних наукових засадах, збагачена досвідом навчання дітей української мови, розвивається за загальними законами лінгводидактики і має особливості, що відрізняють її від шкільної (початкової, середньої і вищої ланки) лінгводидактики. Вона характеризується поліфункціональністю, що виявляється у різних напрямах її функціонування, нормативністю, що означає регламентованість провідних її положень, та варіативністю, що знаходить своє втілення у чинних програмних документах.

Об'єктом української дошкільної лінгводидактики - є навчально-мовленнєва діяльність дітей у дошкільному навчальному закладі, тобто організований, цілеспрямований процес використання мови для передавання і засвоєння суспільно-історичного досвіду, оволодіння суспільними способами дій з метою спілкування та планування діяльності.

Предмет української дошкільної лінгводидактики - де процес розвитку мовлення дітей та навчання їх рідної мови на різних етапах дошкільного дитинства.

Метою української дошкільної лінгводидактики є відтворення, всебічне й глибоке пізнання предмета, вивчення його істотних і закономірних зв'язків.

Професійно-мовленнєва діяльність вихователя дошкільного закладу - це професійне спілкування з колегами та дітьми під час навчання їх мови з використанням засобів українського розмовного і літературного мовлення у поєднанні з екстралінгвістичними засобами (мімікою, жестами, рухами, діями). Як і кожна діяльність, вона ґрунтується на знаннях і складається з умінь і навичок. Зміст і обсяг професійних функцій і трудових умінь визначено чинними програмами навчання дітей української мови, де окреслено виховну, розвивальну, навчальну діяльність педагога та зазначено, які вміння, навички та знання сприятимуть втіленню програмових завдань у практичну діяльність.

Упродовж навчального курсу лінгводидактики (теорія і методика навчання рідної мови у дошкільному закладі освіти) майбутні педагоги мають оволодіти знаннями, вміннями й навичками, на яких ґрунтується професійно-мовленнєва діяльність і які сприяють формуванню професійно-мовленнєвої готовності, а саме:

¾ теоретико-методологічними: знання наукових філософських, психологічних, природничих засад процесу навчання рідної мови у дошкільному закладі;

¾ лінгвістичними: знання одиниць мови та правил їх поєднання; знання про мову як систему; вміння здійснювати порівняльний аналіз мовних одиниць на будь-якому рівні, що є обов'язковою умовою ефективності розробки навчальних технологій з кожного розділу методики для організації мовленнєвої діяльності та спілкування дітей дошкільного віку;

¾ комунікативними: вміння спілкуватись українською мовою у різноманітних ситуаціях навчально-мовленнєвої діяльності з урахуванням соціальних норм поведінки;

¾ когнітивними: вміння орієнтуватись у нормативних освітянських документах і керуватись їхніми провідними положеннями у професійній діяльності, зокрема Базовим компонентом дошкільної освіти, Базовою й тематичними програмами та навчально-методичними посібниками з розвитку мовлення дітей на різних етапах дошкільного періоду;

¾ технологічними: знання варіативних технологій розвитку мовлення і навчання рідної мови дітей від народження до 6 років і вміння організовувати ефективне навчання мови, налагоджувати зворотний зв'язок, конкретизувати навчальні цілі й на цій основі вдосконалювати процес навчання дітей мови; вміння застосовувати на практиці основні положення методичної науки про навчання дітей мови;

¾ проективно-прогностичними: знання, вміння і навички планування різних видів роботи з розвитку мовлення: у різних вікових групах, з дітьми різних категорій і за різних соціальних умов (обдаровані діти, діти з тимчасовими затримками мовленнєвого розвитку, з мовленнєвими вадами, або, які виховуються у дошкільних закладах різного типу (спеціалізованих, профільних та інших) - у дитячих будинках та будинках немовлят, у сім'ї);

¾ корекційними: вміння й навички коригування відхилень і вад у мовленні дітей дошкільного віку;

¾ аксеологічними: знання, вміння і навички оцінювання навчально-мовленнєвої діяльності дітей, професійно-мовленнєвої діяльності педагогів, самооцінювання ефективності здійсненого процесу навчання мови.

Професійно-мовленнєва готовність до навчання дітей рідної мови - це система сформованих професійно-мовленнєвих знань, умінь і навичок та комплекс особливих індивідуально-психологічних властивостей особистості.

До індивідуальних психологічних якостей належать такі компоненти мислення, які надають можливість на теоретичному рівні втілювати лінгводидактичні положення у навчально-виховний процес, здійснювати індивідуальний підхід та колективне навчання, самостійно регулювати емоційно-вольову сферу особистості, планувати спілкування, мовлення, комунікативний вплив тощо.

2. Міждисциплінарні зв'язки у викладанні української дошкільної лінгводидактика.Українська дошкільна лінгводидактика як теоретична і практична навчальна дисципліна перебуває у тісному взаємозв'язку з дисциплінами, які також висвітлюють закономірності й механізми мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, процесів розвитку мовлення, зокрема філософією, психологією (особливо віковою, педагогічною, психолінгвістикою), анатомією і фізіологією, лінгвістичними й педагогічними циклами дисциплін. Кожна окрема навчальна дисципліна вивчає в означених явищах, які становлять спільний предмет дослідження різних наук, лише певну групу властивостей. Професійна підготовка потребує всебічного розгляду предмета чи явища комплексом дисциплін, що сприятиме ефективній підготовці майбутнього фахівця. Налагодження міждисциплінарних зв’язків має велике значення для свідомого засвоєння знань про предмети та явища реального світу, формування світогляду майбутніх педагогів.

У викладанні міждисциплінарних дисциплін особлива увага приділяється узгодженості дій:

ü міжпредметному плануванню з урахуванням можливостей кожного курсу впливати на формування фахової готовності;

ü усуненню дублювання та різночитання у визначенні фактів, понять;

ü створенню міжпредметних схем, таблиць, словників, що дасть змогу раціональніше організувати заняття;

ü запобігання дублюванню матеріалу сприятиме активізації й поглибленню міждисциплінарних знань, а отже, формуванню інтегрованого фахового знання.

Міжнаукова інтеграція знань створює теоретичну основу для розвитку лінгводидактики і забезпечує її відповідність сучасним вимогам. Окремі теорії та положення інших наук виконують роль світоглядних, методологічних орієнтирів і окреслюють шляхи подальшого розвитку лінгводидактичного знання, зокрема це стосується системи загальнофіло-софських принципів і методів наукового пізнання, що допомагають глибше зрозуміти сутність предмета.

У сучасній науці методологічними орієнтирами є не лише філософські підходи, принципи, а й положення конкретно-наукової теорії, як до самої себе, так і до інших галузей наукового пізнання. Наприклад, в окремих працях з української дошкільної лінгводидактики методологічну функцію виконують теоретичні положення з психології (про мовлення і мовленнєву діяльність), фізіології (про механізми походження висловлювання), педагогіки (про пріоритетну роль рідної мови в духовному та інтелектуальному розвитку особистості), мовознавства (про мовлення як знакову діяльність, розуміння мови як засобу комунікації), українського народознавства (про використання духовних і національних цінностей українського народу в мовленнєвій практиці) тощо, Лінгводидактика як прикладна галузь педагогічної науки послуговується також теоретичними положеннями, концепціями педагогіки, які висвітлюють сутність педагогічних, дидактичних явищ, закономірні зв'язки між ними. Педагогічні або дидактичні теорії можуть виконувати функціонально-методологічну функцію щодо лінгводидактики.

3. Засади лінгводидактика. Методологічні.Будь-яка наукова дисципліна ґрунтується на певних методологічних засадах, зокрема теорії пізнання.

Методологічними орієнтирами вважають теорії, підходи, принципи, вимоги, характеристики, критерії, які слугують інструментарієм для пізнання істинності буття, їх визначення та систематизацію здійснює спеціальна наукова галузь - методологія.

У сучасній науці методологію розглядають як багаторівневе, складне, різноаспектне явище. Звідси і різноманітність ЇЇ визначень. Філософська енциклопедія визначає методологію як філософське вчення про методи пізнання і перетворення дійсності, про використання світоглядних принципів у процесі пізнання, духовної творчості і практики. У вузькому значенні її розуміють як систему прийомів чи методів, якими послуговуються у процесі пізнання в межах тієї чи тієї науки. У широкому трактуванні це - «система теоретичних знань, що виконують роль керівних принципів, знаряддя наукового дослідження і конкретних засобів реалізації вимог наукового аналізу». Останнім часом у науковій педагогічній літературі методологію наукового пізнання розглядають як учення про принципи побудови, форми й способи науково-дослідницької діяльності.

Сучасна українська лінгводидактика послуговується такими філософськими уявленнями: мова - це суспільне явище; мова як засіб спілкування; суспільний характер походження мови, взаємозв'язок мови і мислення, слова і поняття; роль чуттєвого досвіду в розвитку мовлення; взаємозв'язок мови та історії народу, мови та поезії; практика - критерій істини.

Отже, завдяки мові людина має можливість у процесі суспільної практики вийти за межі безпосереднього, чуттєвого сприймання предметів і піднятися на вищий ступінь пізнання - ступінь абстрактного мислення, об'єктивним критерієм істинності якого є практика. Практика - це джерело, рушійна сила, критерій істини і кінцева мета пізнання світу. Саме завдяки їй педагог має можливість перевірити вірогідність існуючих мовних концепцій, зупинитися на одній з альтернативних програм навчання дітей мови, перевірити ефективність запропонованих науковцями методик навчання різних аспектів мови і мовлення. Кінцевим підсумком ефективності зусиль педагога, винагородою чи стимулом до подальших творчих пошуків буде мовленнєва діяльність вихованців - практичний результат професійно-мовленнєвої діяльності педагога.

Природничі засади лінгводидактика.Основою природничих засад методики навчання дітей рідної мови є вчення фізіологів про умовно-рефлекторний характер засвоєння мови (І. Сєченов, І. Павлов, О. Іванов-Смоленський, М. Кольцова, М. Красноярський та ін.).

Фізіологічними засадами дошкільної лінгводидактики є такі складові:

Ø будова центральної і периферійної частин мовленнєвого апарату. У корі головного мозку людини є три мовленнєвих центри, названі на честь учених, які їх відкрили. Центр Верніке - центр сприймання мовлення на слух, розуміння мовлення. У разі його пошкодження виникає мовна афазія - нерозуміння людського мовлення. Центр Брока – мовленнєво-руховий центр, який забезпечує артикуляцію звуків. Його пошкодження веде до мовної алалії - німоти. Центр Дежеріна - центр управління діяльності руки, пальців, як органу писемного мовленням. Усі три мовленнєві центри тісно взаємодіють між собою.

До периферичної частини мовленнєвого апарату належать легені, бронхи, трахея, гортань із голосовими зв’язками; органи артикуляції – язик, зуби, губи. Мовленнєвий апарат дитини потрібно оберігати від пошкоджень. У формуванні дитячого мовлення беруть участь різні аналізатори, хоча їх участь неоднакова. Так, у 10-12-місячних дітей умовний рефлекс на слово найлегше виробляється за участю зорового аналізатора, повільніше - за участю слухового і найважче - тактильно-кінестетичного. Вироблення у дітей умовного рефлексу на комплексний подразник полегшується при одночасній дії зорового і тактильно-кінестетичного аналізаторів. Дітям від 1 року 3 місяців і старшим досить тільки одного сполучення, щоб утворився тимчасовий зв'язок зі словесним подразником, незалежно від того, який аналізатор бере в ньому участь.

Ø становлення і розвиток другої сигнальної системи в дітей. Складну умовно-рефлекторну діяльність кори великих півкуль головного мозку І. Павлов назвав сигнальною діяльністю, завдяки якій налагоджується зв'язок живого організму з навколишнім середовищем. Є два види сигнальної діяльності: реакція на конкретні подразники у вигляді предметів та явищ навколишнього середовища і на слово. За вченням І. Павлова, першою сигнальною системою є безпосереднє відображення в мозкові людини властивостей, якостей предметів та явищ реальності, які діють на органи чуття. Перша сигнальна система є спільною і для людей, і для тварин.

Механізм розвитку другої сигнальної системи у дітей дослідив О. Іванов-Смоленський. На його думку, в основі становлення мови лежать три основні форми тимчасових мовленнєвих зв'язків.

Руховий, або секреторний, умовний рефлекс у відповідь на словесний подразник.

Словесна умовно-рефлєкторна реакція у відповідь на безпосередній подразник із зовнішнього середовища або із внутрішніх органів.

Словесна умовно-рефлекторна відповідь на словесний подразник.

Друга сигнальна система, яка є надзвичайно складною, у своєму розвитку трохи відстає від першої. Так, дитина значно швидше починає розрізняти окремі предмети за кольором, ніж за назвою. Щоб друга сигнальна система нормально розвивалася, вона не повинна втрачати постійного зв'язку з першою сигнальною системою.

Ø наслідування як чинник розвитку мовлення. М. Красногорський виокремлює такі етапи розвитку мовлення в дітей:

Перший передмовленнєвий період (перший рік життя):

1) підготовка дихальної системи до реалізації голосових реакцій, утворення недиференційованих голосових шумів і звуків (від 3 до 6 місяців);

2) гулення, утворення голосових недиференційованих гортанних, глоткових, ротових, губних шумів і окремих непевних мовленнєвих звуків;

3) белькіт як первинна форма мовленнєвого потоку, що складається з недиференційованих голосових звуків, породжених наслідуванням.

Другий період — утворення мовленнєвих звуків і їх диференціювання:

1) синтез складів (6-12 місяців), опосередковування зовнішніх подразників;

2) синтез складових двочленних низок (9-12 місяців) і їх автоматизація;

3) утворення перших 5-10 слів (8-12 місяців).

Третій період(третій рік життя):

1) збагачення словникового фонду до 500 і більше слів;

2) утворення й автоматизація мовленнєвих ланцюгів від двочленних до багаточленних шаблонів;

3) удосконалення вимови окремих слів і мовленнєвих шаблонів.

Четвертий період(четвертий рік життя):

1) збагачення словникового фонду до 1000 і більше слів;

2) подовження й ускладнення мовленнєвих ланцюгів, при цьому кількість слів у мовленнєвих низках досягає 9-10;

3) нагромадження й автоматизація мовленнєвих низок і формування складніших мовленнєвих потоків мислення;

4) посилена голосна вимова мовленнєвих низок, що сприяє їх зміцненню;

5) закріплення, зміцнення мовленнєвих стереотипів та їх автоматизація;

6) подальше поліпшення фонем і слів неправильної вимови у мовленнєвих низках;

7) поява простих підпорядкованих словникових низок або підрядних речень.

П'ятий період(п'ятий рік життя):

1) подальше збагачення словникового фонду;

2) вироблення пристосованої гучності вимови;

3) розвиток підпорядкованих складних речень.

Для нормального розвитку мовлення дітей у дошкільному закладі важливу роль відіграє організація правильного «мовленнєвого режиму», відсутність постійного шуму і крику. Там, де багато шуму, дитина не просто стомлюється, це призводить до затримки мовленнєвого розвитку. У загальному шумі часом винний вихователь, який розмовляє з дітьми підвищено гучним голосом, намагається їх «перекричати». Слід привчати дітей дотримуватися тиші, говорити напівголосно, дослуховуватися до навколишніх слабких звуків. І обов'язковою умовою нормального розвитку мовлення дітей є наявність правильного зразкового літературного мовлення педагога.

Психологічні засади лінгводидактика.Психологічними засадами лінгводидактики є вчення психологів і психолінгвістів про розвиток мовленнєвих функцій, усвідомлення мовлення дітьми (Л. Виготський, С. Рубінштейн, Б. Баєв, М. Жинкін, Д. Ельконін, А. Маркова, Г. Леушина, С. Карпова, Г. Костюк, І. Синиця, В. Семиченко, Ф. Шохін, Г. Розенгарт-Пупкотаін.), про мовленнєву діяльність (О. Леонтьєв). Предметом психологічного дослідження є мовлення, мовленнєва діяльність, спілкування (комунікація).

Мовлення - це оволодіння і застосування особистістю певної мови під час її спілкування з іншими людьми і в процесі мовленнєвої діяльності. Вперше розмежування понять «мова» і «мовлення» в лінгвістичну науку ввів швейцарський учений Ф. де Соссюр.

Первинною формою внутрішнього мовлення є голосне мовлення (за Л. Виготським), яким дитина супроводжує свої дії, немовби розмовляючи сама з собою.

У середині голосного мовлення формується нова мовленнєва функція - функція організації та регуляції діяльності і мислення.

Поступово мовлення стає скороченим, згорнутим, шепітним і переходить у внутрішнє мовлення. Змінюються і його функції.

Наприкінці дошкільного віку, на думку вченого, з'являється центральне якісне новоутворення у процесі психологічного розвитку дитини - планувальної мовленнєвої функції, яка стає «вожаком» усієї діяльності.

Розвиток планувальної функції мовлення протягом дошкільного віку (Л. Виготський, Р. Левіна) проходить три етапи:

а) планування для інших (повертається до дорослих і називає свою майбутню дію);

б) планування для себе (дитина промовляє до себе, що вона буде робити);

в) внутрішньо мовленнєве планування. Вчені виокремлюють у дітей такі форми мовлення: монологічне, контекстове, внутрішнє; мовлення-повідомлення (Д. Ельконін), мовлення-пояснення (М. Поддьяков, Н. Кузіна), мовлення-міркування, мовлення-інструкцію.

Ж. Піаже розподіляє егоцентричне мовлення на три категорії:

1. Повторення (ехолалія) - це звичайне механічне повторення складів і слів, їх імітація навіть тоді, коли вони позбавлені будь-якого смислу.

2. Монолог - дитина вголос розмовляє сама із собою, ні до кого не звертається, так, начебто вона вголос розмірковує. Ця стадія егоцентричного мовлення яскраво засвідчує зв'язок слова з дією.

3. Монолог двох або колективний. З одного боку, дитина говорить сама до себе голосно перед іншими, при цьому ні до кого не звертаючись, з іншого - дитина отримує задоволення не тільки від процесу самого монологу, а й від того, що вона промовляє перед іншими і думає, що вона зацікавлює слухачів власною дією чи думкою. Насправді дитина ні до кого не звертається і тому ніхто із співрозмовників її не слухає.

Психологічну періодизацію мовленнєвого розвитку дитини розробила А. Маркова. У кожний віковий період з'являються нові функції мовлення, їх усвідомлення дитиною, нові мовленнєві форми.

Період, вік	Мовленнєві функції	Форми мовлення
Немовлячий період (до 1 року)	соціально-емоційний контакт із дорослими; на кінець року з'являється індикативна функція (називання ознак предметів).	гукання, гудіння, белькіт, складовий контур слова, слово.
Ранній вік (від 1 до 3 років)	узагальнювальна (слово вживається щодо групи, класу предметів), вказівна (це м'ячик).	речення, ситуативне та діалогічне мовлення.
Дошкільний вік (від 3 до 6-7 р.)	соціальний контакт, регулювальна, планувальна функції мовлення.	діалогічне, монологічне, контекстове, пояснювальне; мовлення-повідомлення, розповідь, опис, міркування, інструкція.

Отже, за даними психологів, розвиток усвідомлення звукової будови мовлення є центральним моментом засвоєння мови у дошкільному віці. Воно є основою засвоєння граматичної сторони рідної мови, а також виступає передумовою нового етапу засвоєння звукової сторони мови -навчання грамоти.

На основі раннього усвідомлення дитиною звукової сторони мовлення Д. Ельконін розробив нову методику навчання звукового аналізу слів та читання. Вважаючи звуковий аналіз складною розумовою дією, автор підходить до її формування так само, як до будь-якої розумової дії.

Д. Ельконін розробив особливу форму «матеріалізації» звукової форми слова: дитині давалась карточка із зображенням предмета (наприклад, сом), під картинкою накреслено схему звукового складу слова (три клітинки), що відповідає кількості звуків у слові. Дитині пропонувалося виділити кожний звук і заповнити схему фішками. Основний прийом виділення звука - його інтонування.

Наприклад, у слові сом спочатку інтонаційно вимовляється перший звук, сссом, потім другий — соом і, нарешті, третій - сомм.

На перших етапах навчання діти оперують фішками білого кольору.

Після ознайомлення з голосними та приголосними звуками вводяться фішки двох кольорів: червоні (голосні) та сині (приголосні), м'які приголосні діти позначають зеленими фішками. Так, слово рак схематично діти викладають так: синя, червона, синя фішки; слово ліс — зелена, червона, синя. Поступово, перетворюючись із предметної дії на розумову, звуковий аналіз звільняється від своїх зовнішніх предметів: спочатку знімають схему, а потім і фішки. Звуковий аналіз слова відбувається повністю на підсвідомому рівні.

На другому етапі навчання дітей ознайомлюють з голосними літерами. Відомі літери вони вставляють у схему звукового аналізу слова. Після ознайомлення з приголосними діти утворюють склади ма, мо, му, ми, ра, ро, ру та читають їх. Поступово переходять до читання слів за експериментальним букварем Д. Ельконіна.

Отже, дослідження психологів є науковими засадами методики розвитку рідної мови у дітей, вони допомагають вихователям ураховувати особливості психічного розвитку дітей на кожному віковому етапі.

Лінгвістичні засади методики розвитку мовлення дітей.Лінгвістика розглядає мову як знакову систему, що кодує навколишню дійсність (позамовну реальність).

Знаки мови- це морфеми (частини слова), словосполучення, речення.

Крім знака, в мові є незнакові елементи - фонеми (звуки мови), просодеми, які у лінгвістиці називають фігурами. Смисл мовного знака може бути предметним (означати предмети, явища, їх дії та ознаки). Такі мовні значення називають лексичними. Знаки мови, які мають логічний смисл (означають логічні відношення - мету, причину, місце), називають граматичними значеннями. Оволодіваючи мовою, дитина оволодіває лексичними і граматичними значеннями.

Матерію мови відчуваємо органами слуху, зору. Мова має п'ять мовних одиниць: звуки (фонеми), морфеми (частини слова), слова, словосполучення, речення. Усі одиниці мови взаємопов'язані та утворюють систему мови. З раннього віку дитина практично засвоює одиниці мови.

Правила вживання лексичних і граматичних знаків у лінгвістиці називають нормою мови. В кожній мові є свої традиційні норми, які не можна змінювати. Щоб оволодіти правилами рідної мови, слід запам'ятати традицію вживання мовних знаків: їх звукове та графічне оформлення, взаємозаміну, поєднання.

Мовний знак має ще й додаткове значення - оцінювальні конотації (оцінювання внутрішнього стану мовця, його емоції та почуття). Його засвоєння пов'язане з оволодінням дитиною засобами інтонаційної виразності мовлення.

Розрізняють три види відношень між одиницями мовної системи: синтагматичні, парадигматичні, ієрархічні.

Синтагматичні- це відношення між мовними одиницями, розміщеними в лінійній послідовності у складі одиниць вищого рівня (фонеми у слові, морфеми у словоформі, словоформи у сполученні та реченні, словосполучення в реченні, речення в тексті).

Парадигматичні-це відношення між одиницями, що об'єднуються в одну групу істотних ознак (голосні та приголосні звуки, слова словотвірного типу, одного синонімічного ряду, однієї частини мови, морфологічні норми одного слова).

Ієрархічнівідношення характеризують частину і ціле, взаємозв'язок одиниць нижчого і вищого рівнів (фонеми і морфеми, морфеми, словоформи і словосполучення, речення і текст)¹.

У лінгвістиці поняття «речення» визначається як основна синтаксична одиниця, що позначає одиницю (або взаємопов'язані ситуації), вказує на відношення повідомлюваного до дійсності, характеризується неперервністю синтаксичних зв'язків і семантично-синтаксичних відношень, а також є відносно завершеною одиницею спілкування та вираження думки. Отже, речення - це мінімальна комунікативна одиниця, яка про щось повідомляє і розрахована на слухове чи зорове сприйняття.

Крім речення у мовознавстві вживаються поняття «текст» і «дискурс».

Текст- це об'єднана смисловим звуком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність. Текстом називають також будь-яке висловлювання, що складається з кількох речень і має певну змістову й структурну завершеність. Кожний текст містить певну інформацію. Діти дошкільного віку засвоюють тексти різного типу: їх навчають складати розповіді, описи, переказувати художні тексти тощо.

Дискурс- поняття співвідносне з текстом, яке нині ввійшло в мовознавчий обіг.

Українська мова є високорозвиненою мовою, визнаною у світі. Вона має вельми розгалужену стилістичну систему, яка обслуговує різні сфери спілкування людей.

Стиль мовлення - це «своєрідна сукупність мовних засобів, що свідомо використовується мовцем за певних умов спілкування». Розрізняють розмовний, науковий, офіційно-діловий, публіцистичний та художній стилі мовлення.

У дошкільному закладі функціонує розмовний стиль мовлення, його функції - спілкування, бесіда, розмова.

Ознаками розмовного стилю є такі: невимушеність, жвавість бесіди, вільність у доборі слів і виразів, вияв ставлення мовця до співрозмовника і того, про що йдеться.

Мовні ознаки розмовного стилю: усна форма мовлення, розмовні слова позитивної чи негативної оцінки, звертання, питальні, окличні та спонукальні речення, діалогічна форма тексту. Тип мовлення - розповідь.

Усі функції мови тісно пов'язані, поліфункціональність мови потрібно враховувати в навчально-мовленневій діяльності дітей дошкільного віку.

Ø Провідною є комунікативна функція- це функція спілкування, яка здійснює інформаційний зв'язок між членами суспільства, задовольняє потребу однієї людини в іншій, забезпечує нерозривну єдність людини і мови.

Ø Експресивна функція- це функція вираження внутрішнього світу людини, емоційної насиченості та забарвлення кожного індивідуального мовця, кожної особистості.

Ø Номінативна функція- це функція називання, позначення, тобто слова слугують для того, щоб ними називали (позначали) явища і предмети, якості, властивості, ознаки, дії, величини тощо.

Ø Гносеологічна функція є засобом пізнання довкілля. Ця функція акумулює досвід попередніх поколінь, фіксує і кодує його в мові, у словнику, граматиці, фонетиці, в текстах.

Ø Мисленнєво-творча функція полягає в тому, що мова є засобом формування думок. Людина мислить мовними формами, поняттями, що позначені словами.

Ø Естетична функціямови є знаряддям і матеріалом для створення культурних цінностей. Ця функція пов'язана з художнім словом, художньою літературою, фольклором, мистецтвом, її ще називають ейдологічною (ейдос - образ) функцією образотворення.

Ø Культуроносна функціяорганічно пов'язана з попередньою, оскільки мова завжди є носієм культури нації. Розвиток культури починається з розвитку її мовлення. Мова є засобом творення національної духовності та культури.

Ø Ідентифікаційна функціяполягає в тому, що мова виступає засобом спілкування лише для носіїв цієї мови, для тих, хто її знає, вона ідентифікує носіїв мови «в межах певної спільноти».

Ø Контактновстановлювальна (фатична) функціяслугує для підготовки мовцем свого співрозмовника до сприйняття інформації.

Ø Волюнтативна функціяполягає у вираженні волі стосовно співрозмовника (наказ, запрошення, пропозиція, прохання тощо).

Ø Демонстраційна функціявиражає за допомогою мови свою етнічну, національну приналежність.

Ø Дейктична функція- вказівна, пов'язана з мовою жестів, рухів.

Кінцевою метою навчання дошкільників рідної мови є формування культури мовлення. У лінгвістиці розрізняють поняття «культура мови» і «культура мовлення».

Культура мови - це унормованість мови: орфоепічні, лексичні, словотворчі, правописні та стилістичні норми. Культуру мови досліджують, розробляють і пропагують мовознавці, письменники, словники, засоби масової інформації.

Культура мовлення - це вміння правильно говорити (й писати), добирати мовно-виражальні засоби відповідно до мети та ситуації спілкування, це система вимог до використання мови у мовленнєвій діяльності.

Культура мовлення виявляється в таких його характеристиках:

Ø правильність мовлення - це відповідність усталеним у літературній мові законам, правилам, нормам;

Ø нормативність- дотримання правил усного й писемного мовлення: лексичних (значення слів, семантичні відтінки слів, сполучуваність), граматичних (рід, число, відмінок), орфоепічних (правильна вимова);

Ø адекватність мовлення - це точність вираження думок, почуттів, зрозумілість мовлення, коли слова відповідають їх усталеним мовним значенням;

Ø логічність мовлення - це поєднання мислення, мови і мовлення, поєднання слів у реченні за законами розумової (мисленнєвої) діяльності. Відповідність смислових зв'язків і відношень одиниць мови у мовленні до зв'язків і відношень предметів і явищ дійсності;

Ø різноманітність (багатство) мовлення - це вираження однієї думки, одного граматичного значення різними способами і засобами;

Ø естетичність мовлення - привабливість мовлення, вдале використання естетичних потенцій мови (тон, темп, милозвучність), наявність образних висловів, приказок, доречних фразеологічних зворотів, цитат: поєднання вербальних і невербальних (жести, міміка, рухи тощо) засобів спілкування;

Ø чистота мовлення - це відсутність у ньому нелітературних елементів: в орфоепії - правильна літературно-нормативна вимова, відсутність інтерферентних явищ (акценту, змішувань); у словнику - відсутність діалектизмів, слів-паразитів тощо; в інтонації - відсутність брутальних, лайливих, лицемірних ноток, відповідність інтонації змістові та експресії висловлювання;

Ø доречність мовлення поєднує в собі точність, логічність, виразність, чистоту, відповідність ситуації спілкування, організацію мовлення відповідно до мети висловлювання.

Навчання дітей рідної мови відбувається як на спеціально організованих мовленнєвих заняттях, так і на інших заняттях і в повсякденному спілкуванні вихователя з дітьми, у процесі різних режимних моментів.

Педагогічні засади лінгводидактика.Методика навчання дітей дошкільного віку рідної мови є однією з галузей педагогічної науки, тому в ній використовуються ті самі наукові поняття, що й в педагогіці, а саме:

1. навчання,

2. розвиток,

3. закономірності розвитку і навчання рідної мови,

4. принципи навчання,

5. засоби,

6. чинники,

7. форми,

8. методи

9. прийоми навчання рідної мови.

Навчання - це доцільно організований, планомірно і систематично здійснюваний процес опанування рідної мови під керівництвом вихователя. Навчання рідної мови тісно пов'язане з вихованням дитини на етнонаціональних засадах. Зміст навчання рідної мови викладено у загальнопедагогічних і тематичних програмах для дошкільних навчальних закладів.

Розвиток - це процес становлення і формування особистості під впливом зовнішніх і внутрішніх керованих і некерованих чинників.

Розвиток особистості має свої закономірності.

Перша закономірність - мова засвоюється, якщо дитина навчиться керувати м'язами мовленнєвого апарату (артикулювати звуки), координувати мовленнєво-рухові (промовлення звуків, слів) та слухові (сприймання на слух, розуміння мовлення) відчуття.

Друга закономірність - розуміння сутності мови - залежить від засвоєння дитиною лексичних і граматичних значень різного ступеня узагальнення.

Третя закономірність- засвоєння виразності мовлення - залежить від розвитку в дитини чутливості до засобів виразності мовлення, лексики, граматики, тобто вміння відчувати виразність чужого мовлення, його внутрішній світ.

Четверта закономірність - засвоєння норми літературної мови - залежить від розвитку в дитини чуття мови. Чуття мови - це сукупність відчуттів, які безпосередньо відображають зв'язки і відношення, характерні для мови як складної об'єктивної системи засобів спілкування. При практичному володінні мовою ці зв'язки і відношення не усвідомлюються. Вони засвоюються інтуїтивно, на чуттєвому рівні. Чуття мови розгалужується в кількох напрямах: семантичне чуття (неусвідомлене засвоєння значення слів), граматичне (неусвідомлене узагальнення граматичних правил і законів), лексичне (чуття словника), фонетичне (чуття схожого й відмінного у звуках і звукових комплексах), артикуляційне чуття тощо.

П'ята закономірність - засвоєння писемного мовлення - залежить від розвитку координації між усним і писемним мовленням. Усне мовлення випереджає розвиток писемного. Дитина не може оволодіти писемним мовленням, якщо не засвоїть усного. Письмо - це код усного мовлення. У дошкільному віді діти оволодівають лише усною формою мовлення, в школі їх навчають писати.

Шоста закономірність - темпи збагачення мовлення - залежить від ступеня досконалості структури мовленнєвих навичок. Чим краще розвинене мовлення у дитини, тим храще вона складає розповіді, запам'ятовує нові слова, звороти, вірші, казки, передає зміст побаченого й почутого.