ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Західноєвропейські психологічні концепції (біхевіоризм, гештальтпсихологія, фрейдизм та ін.) і практика педагогічної діяльності (вибір концепції за вимогою екзаменатора).

Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая

Психологія біхевіоризму.

Основні положення необіхевіоризму Біхевіоризм виник у США як реакція на структуралізм В. Вундта і Е. Тітченера. Його засновником був Джон Уотсон (1878-1958 рр.), стаття якого „Психологія з точки зору біхевіориста” (1913 р.) стала початком напрямку. В ній він критикував психологію за суб’єктивізм, називаючи „свідомість з її структурними одиницями, елементарними відчуттями, увагою, сприйманням лише певним невизначеним поняттям”, а також за практичну непридатність. Предметом біхевіоризму Уотсон визначав вивчення поведінки об’єктивним шляхом і з практичною метою: „Біхевіоризм має стати лабораторією суспільства”. Біхевіористи стверджували, що вивчення поведінки має життєво важливе значення і повинно допомогти людині (і в суспільстві в цілому) у рішенні практичних проблем: як організувати своє буденне життя, як побудувати навчання, щоб скоріше оволодіти необхідними навиками чи змінити небажану поведінку. Дж. Уотсон предметом біхевіоризму визначав поведінку людини, а саме її вчинки та слова, як набуті, так і вроджені, те, що люди роблять від народження і до смерті. Поведінка – це будь-яка реакція (R) у відповідь на зовнішній стимул (S). Основне завдання біхевіоризму полягає у накопиченні спостережень за поведінкою людини з умовою, що у кожному даному випадку при даному стимулі (ситуації) біхевіорист міг сказати наперед, якою буде реакція, або – якщо ж дана реакція, то якою ситуацією дана реакція була викликана. Уотсон розробив класифікацію реакцій за двома умовами: 1. є вони набутими чи спадковими; 2. внутрішні (приховані) чи зовнішні. В результаті в поведінці виділяють такі реакції: - зовнішні чи видимі набуті (наприклад: гра в теніс, відкривання дверей, тобто рухові навички); - внутрішні чи приховані набуті (мислення, під яким у біхевіоризмі розуміється зовнішня мова); - зовнішні спадкові (наприклад: хапання, чхання, а також реакції при страху, гніві, любові, тобто інстинкти та емоції); - внутрішні (приховані) спадкові реакції залоз внутрішньої секреції, зміни у кровообігу, що вивчаються у фізіології. Уотсон вказував, що поведінка є результатом навчання: з будь- якої людини можна зробити спеціаліста (лікаря, комерсанта, юриста, навіть бідняка чи крадія) незалежно від її таланту, схильностей та здібностей, а також професії, чи раси їх пращурів. Тому навик та научіння стають головною проблемою біхевіоризму. Мова, мислення розглядаються як види навиків. Навик – це індивідуально набути чи завчена дія. Його основу складають елементарні рухи, які є вродженими. Уотсон описав процес вироблення навиків, побудував криву научіння (на прикладі стрільби із луку). Спочатку переважають випадкові пробні дії, багато помилкових і тільки деякі успішні. Початкова точність низька. Вдосконалення за перші 60 пострілів відбувається швидко, потім повільніше. Спостерігаються періоди без вдосконалення – на кривій ці відрізки називаються „плато”. Крива закінчується фізіологічним кінцем, притаманним індивіду. Успішні дії пов’язуються з великими змінами в організмі, так що вони краще обслуговуються і фізіологічно, і в силу цього мають тенденцію закріплення.

Основи необіхевіоризму були закладені Едвардом Толменом (1886-1959 рр.). У книзі „Цільова поведінка тварин і людини” (1932 р.) показав, що експериментальне спостереження за поведінкою тварин не відповідає уотсонському молекулярному розумінні поведінки за схемою „стимул-реакція”. Поведінка, за Толменом, це молярний феномен, тобто цілісний акт, що характеризується власними якостями: спрямованістю на ціль, зрозумілістю, пластичністю, готовністю вибирати засоби, що ведуть до цілі короткими шляхами. Переконаний у складності детермінації поведінки Толмен розрізняє три різновидності її детермінант: 1. незалежні змінні (первинні причини поведінки) стимули та вихідні фізіологічні стани організму; 2. здібності, тобто видимі якості організму; 3. внутрішні змінні, що втручаються – наміри (цілі) та пізнавальні процеси. Сформував поняття „когнітивної карти” – це структура, що складається у мозку тварини в результаті переробки зовнішніх впливів. Вона включає складну структуру співвідношення між стимулами та цілями і визначає поведінку тварини в ситуації актуального завдання. Сукупність таких карт дозволяє адекватно орієнтуватися в ситуації життєвих завдань в цілому, в тому числі і для людини.

Великий внесок у розвиток необіхевіоризму вніс Кларк Халл (1884-1952 рр.). Його гіпотетико- дедуктивна теорія поведінки також не враховувала фактору свідомості, але використовувала іншу форму „стимул – організм – реакція”, де організм – це деякі невидимі процеси, що протікають в середині нього. Це результати попереднього научіння (навики). Поведінка починається стимулюванням із зовнішнього світу чи із стану потреби і закінчується реакцією. Основною детермінантою поведінки Халл вважає потребу. Вона й викликає активність організму, його поведінку. Від сили потреби залежить сила реакції (потенціал реакції). Потреба визначає характер поведінки, різної у відповідь на різні потреби.

Гештальтпсихологія. Історія гештальтпсихології (від німецького Gestalt – образ, структура) почалася з виходу роботи Макса Вертгеймера „Експериментальне дослідження сприймання руху” (1912 р.), в якій ставилося під сумнів первинне уявлення про наявність окремих елементів в акті сприймання. Навколо Вертгеймера у 20-тих роках в Берліні утворюється Берлінська школа гештальтпсихології, в яку увійшли К, Коффка, В. Келер, К. Левін. Вони працювали над дослідженням сприймання, мислення, потреб, афектів, волі. У дослідженнях зорового сприймання було встановлено, що елементи зорового поля об’єднуються в перцептивну структуру в залежності від ряду факторів: близькість елементів один від одного, схожість елементів, замкнутість, симетричність. Були сформульовані деякі положення, що отримали назву законів сприймання в гештальттеорії: 1. Закон диференціації фігури і фону – зорове поле поділяється на фігуру і фон. Фігура – замкнена, оформлена, яскрава, жива, ближча до нас у просторі, займає головне положення в полі. Фон служить загальним рівнем, на якому виступає фігура. 2. Закон прегнантності – тенденція перцептивної організації до внутрішньої впорядкованості, спрощення сприймання. 3. Закон ампліфікації – доповнення до цілого. Якщо фігура незакінчена, у сприйманні ми прагнемо бачити як ціле. Експериментально досліджувалося також мислення. За Келером, інтелектуальне рішення полягає в тому, що елементи поля, попередньо не пов’язані, починають об’єднуватися у певну структуру, відповідну проблемній ситуації. Це відбувається раптово в результаті розглядання (інсайт) при умові, що всі елементи, необхідні для рішення, знаходяться у полі сприймання. Умовою переструктурування є вміння відмовитися від звичних, що склалися у попередньому досвіді та закріпилися вправами, шаблонів, схем, що є неадекватними до ситуації завдання. Перехід на нову точку зору здійснюється раптово в результаті прозріння (інсайту).

Фрейдизм( психоаналіз)

У Відні 1900 р. вийшла у світ книга невідомого тоді автора “Тлумачення сновидінь”. Вона не стала сенсацією (за 8 років розійшлося лише 8 її примірників). ЇЇ автором був австрієць Зігмунд Фрейд (1856 – 1939). Але саме її ідеї були покладені в основу найреволюційнішого, найнеоднозначнішого явища філософії, психології, культури, свідомості ХХ ст. – психоаналізу (фрейдизму).

З. Фрейд розглядав психічне життя людини як багаторівневе явище, глибинним рівнем якого є несвідоме.

На його думку, людина є передусім біологічною істотою і прагне задовольнити насамперед свої природні інстинкти, потяги як певну суму енергій. Основним проявом людської особистості вчений визнає сексуальний інстинкт (ерос). Енергію, завдяки якій діє сексуальний інстинкт, він називає лібідо.

Людина є замкнута енергетична система, кількість енергії у кожної людини постійна величина.

Структура психіки за З. Фрейдом

Психіка людини складається з 3-х компонентів, рівнів: “Воно”, “Я”, “Над-Я”.

“Воно” (id) – несвідома частина психіки, яка містить у собі біологічні уроджені інстинктивні потяги (сексуальні). “Воно” насичено сексуальною енергією “лібідо”.

Будучи несвідомим й ірраціональним, “Воно” (інстинкти) спрямовує поведінку людини відповідно до “принципу задоволення”. Задоволення і щастя – головні цілі людини в житті.

“Я” (ego) – свідомість, розумна, раціональна частина психіки. “Я” формується під впливом суспільства, яке висуває свої вимоги до людини. Тому “Я” підпорядковується “принципу реальності”.

“Над-Я” (super-ego) – слугує носієм моральних стандартів, це та частина особистості, яка виконує роль судді, критика, цензора, совісті. ”Над-Я” у чоловіків формується через подолання Едіпова комплексу, який полягає в сексуальному потязі хлопчика до матері і ворожих почуттях до батька, котрий сприймається як суперник. А у жінок – через подолання комплексу Електри, який, в свою чергу, полягає в “сексуальному потязі” дівчинки до батька і ворожих почуттях до матері. Ці переживання містяться в сфері несвідомого і утворюють осередок збудження, не проникаючи в свідомість.

Якщо “Я” прийме рішення чи здійснить дію в угоду “Воно”, але на противагу ”Над-Я”, то відчує покарання у вигляді почуття провини, сорому, докорів совісті. “Над-Я” підпорядковується “ідеалістичному принципу”.

Головний конфлікт у структурі особистості виникає між “Над-Я” і “Воно”, між моральністю людини, сумлінням і інстинктами. Дії обох несвідомі, позбавлені контакту з реальністю.

З іншого боку, свідомість – “Я” (принцип реальності) знаходиться в стані конфлікту з безсвідомим – “Воно” (принцип задоволення).

Принцип реальності і принцип задоволення несумісні, тому особистість завжди перебуває у стані напруження, від якої рятується за допомогою механізмів психологічного захисту, такими, наприклад, як витіснення (переведення того, що не відповідає принципу реальності, у зміст несвідомого), сублімація (різні форми проявів енергії лібідо) тощо.

Сублімація – “перерозподіл енергії”. Енергія сублімується, трансформується в енергію інших видів діяльності, які прийнятні для суспільства і людини (творчість, мистецтво, суспільна активність, трудова активність).

Якщо енергія інстинктів не знаходить виходу або не сублімується, то вона витісняється із свідомості в сферу несвідомого.

Потяги, інстинкти, які колись були витіснені у несвідому частину психіки, зберігаються як приховані. Осередок збудження може поступово “розхитувати” систему захисту, що призводить до неврозів – нестійких розладів нервової діяльності. Більш важкі розлади механізмів захисту призводять до психіатричних захворювань (напр. шизофренія), для яких характерна значна деформація свідомості і сприйняття реальності.

Для лікування психічних розладів психоаналітик повинен шукати інформацію про причини неврозів, яка знаходиться у сфері несвідомого. Пацієнт сам не може працювати з цією інформацією, адже вона на рівні свідомості відсутня.

Складність в отриманні інформації полягає також у тому, що несвідоме проявляється у свідомості, по-перше, опосередковано – у вигляді обмовок, описок, помилок пам’яті, сновидінь і, по-друге, у формі “символів”, які вимагають відповідного трактування.

У психоаналізі існують різні способи отримання інформації психоаналітиком (гіпноз, снобачення, асоціації, обмовки, малюнки).

Принцип лікування, в своїй основі, полягає в тому, що психоаналітик допомагає хворому пережити – на рівні свідомості – ситуацію, що приводить до полегшення стану людини.

Психоаналіз – вчення З. Фрейда, система ідей, методів інтерпретації сновидінь та інших несвідомих психічних явищ, а також діагностики і лікування різних душевних захворювань.

Погляди З. Фрейда вийшли за межі власне психології і можуть розглядатися як значне явище філософії і культури XX ст.

Неофрейдизм

З. Фрейд створив оригінальну і, як показав час, життєздатну теорію, але в основу її поклав явище, непідвладне свідомості. Тому свідомість дослідника може лише робити припущення з приводу несвідомого та накладати його гіпотетичні ознаки на реальність людського життя. Саме довільність засад теорії й привела до численних її модифікацій (А. Адлер, Е. Фромм, К. Хорні, К. Юнг та ін.).

Крім того, відвертий біологізм З. Фрейда, його прагнення звести сутність людської поведінки до проявів переважно сексуальних інстинктів, агресії зустріли заперечення у багатьох його послідовників, що стало однією з причин зародження неофрейдизму.

При цьому зміст головних понять теорії З. Фрейда зазнав істотних змін. Наприклад, у понятті джерела розвитку сексуальне часто розширюється до поняття біологічного і соціального (А. Адлер, К. Хорні, Е. Фромм), саме ж соціальне поєднується з чинниками культури не лише теперішнього, а й історичного минулого людини (К. Юнг). Та все ж представників психоаналізу об’єднує визнання опозиції “несвідоме – свідомість” і пошук у співвідношеннях між її компонентами закономірностей розвитку та функціонування психіки.

Вже К. Юнг (1875 – 1961), який був учнем, помічником З. Фрейда, піддав критиці абсолютизацію біологічного, сексуального у сфері несвідомого, “негативізм” у трактуванні як несвідомого, так і сутності особистості в цілому.

Структура психіки за К. Юнгом

1) “Я” (“Его”) – свідомість.

2) “Воно” – індивідуальне несвідоме.

3) Колективне несвідоме – “архетипи” – неусвідомлювані сфери людської психіки, в основі яких ”соціальне спільне”, спільне для всіх людей, або певного етносу.

Психіка – взаємодія свідомого і несвідомого при неперервному обміні енергією між ними. Для К. Юнга несвідоме не звалище витіснених бажань. Він вважав його творчим, розумним принципом, який пов’язує людину зі всім людством, природою, космосом. Психіка – відкрита енергетична система.

В процесі розвитку людина може долати вузькі межі “Его” і індивідуального несвідомого та з’єднуватися з вищим “Я”, сумірним всьому людству і космосу.Колективне расове несвідоме – спільне для всього людства і є проявом творчої космічної сили.

Дана концепція стала основою формування нового психологічного напрямку – трансперсональної психологічної теорії.

Неофрейдисти значну увагу приділяють соціальним аспектам поведінки, діяльності особистості.

Е. Фромм (1900 – 1980) народився в Німеччині. Захопився вченням З. Фрейда, обрав кар’єру психоаналітика. З часом критично переглянув фрейдівський підхід до природи несвідомих потягів та ролі соціальних впливів на становлення особистості. Під час приходу до влади фашистів у 1933 р. Е. Фромм емігрував до США.

Агресія в неофрейдизмі Е. Фромма не первинна, як у З. Фрейда, а вторинна. Це реакція психологічного захисту на зовнішній світ, котрий сповнений дискомфорту. Оскільки світ завжди несе загрозу, то завжди має бути й агресія. Замість біологічного фундаменту лібідо за основу приймаються соціальні відносини, але вони також є природженими, тобто наданими від народження, і всі реакції є неминучими і фатальними.

Руйнація зв’язків людини з природою порушує її гармонію та породжує екзистенційне протиріччя, яке складає основу людського існування. З одного боку, людина – частина природи і підкоряється фізичним та біологічним законам, а з іншого – завдяки розуму вона піднімається над природою і протистоїть їй як самосвідомий суб’єкт. І єдиним виходом із екзистенційної самотності Е.Фромм вважав любов.Тільки любов дає людині можливість подолати почуття ізоляції, самотності.Любов – єдина активна сила, споконвіку закладена в людині, яка чекає свого визнання та звільнення із “в’язниці” несвідомого.

Вчений виділив шість видів любові: 1) материнська; 2) батьківська; 3) любов до батьків; 4) братська; 5) еротична любов; 6) любов до Бога. Всі вони одночасно існують у несвідомому. На відміну від поширеного уявлення про те, що головне в любові – зустріти достойний об’єкт, Е. Фромм вважає, що справа полягає в здатності любити, яку можна розвивати.

Згідно з теорією А. Адлера (1870-1937) провідним мотивом діяльності людини є природжене прагнення до зверхності, до влади. Витоки цього прагнення - почуття неповноцінності, притаманне кожній людині, і намагання компенсувати свої слабкості і розвивати неповноцінні функції. Щоб подолати почуття неповноцінності, людина прагне піднести себе в очах оточуючих і у власному уявленні про себе.

Структура особистості, за А. Адлером, складається в ранньому дитинстві (до 5 років) і переживається як "стиль життя", який визначає увесь наступний психічний розвиток. Цілі життя складаються із усвідомленого почуття неповноцінності, спроб Його подолання і самоствердження.

Якщо у особистості реалістична мета - її життя нормальне, а якщо навпаки - особистість стає невротичною і асоціальною. А ці стани активізують механізми компенсації і гіперкомпенсації. Активність людини спрямовується на досягнення особистої влади над іншими, зверхності і супроводжується відхиленнями поведінки від соціальних цінностей і норм. Тому завдання психотерапії - допомогти людині усвідомити, що її цілі і прагнення нереальні, і спрямувати сили на компенсування у творчих актах, самовдосконаленні, вияві себе в науці, філософії, мистецтві.

Гуманістична психологія. Гуманістична психологія виникла на початку 60-тих років ХХ ст. в США, як антитеза біхевіоризму та психоаналізу. В 1961 році був заснований „Журнал гуманістичної психології” та створена Асоціація за гуманістичну психологію. В 1964 році відбулася конференція, що дала початок гуманістичній психології як окремому напрямку. Лідерами виступали Г. Оллпорт, Г.А. Мюррей, Г. Мерфі, Ш. Блер, К. Роджерс, А. Маслоу, Р. Мей. Засновники гуманістичної психології мали за мету виправити викривлення біхевіоризму та психоаналізу в трактуванні людини і вибрати більш вірну життєву психологію, тобто більш корисну для життя. Предмет досліджень та головне завдання – розуміння здорової творчої особистості. Мета такої особистості – самоздійснення, самореалізація, самоактуалізація. Гуманістичні психологи вважають, що від природи у людині закладений початок любити один одного, розуміти, а суспільство руйнує ці почуття. Звертаються до таких здібностей людини: любов, творчість, ріст, задоволення базисних потреб, самоактуалізація, вищі цінності, буття, становлення, спонтанність, гра, гумор, ефективність, смисл, чесність, психологічне здоров’я. В подальшому в центрі постають питання не теоретичного характеру, а більш практичного застосування, перш за все в рамках психотерапії, а також проблем освіти. Саме завдяки практичній спрямованості ця психологія набуває широкого поширення та істотного впливу. Велика заслуга в такому напрямку розвитку гуманістичної психології належить Карлу Роджерсу (1902-1987 рр.), який розробив теорію повноцінного функціонування творчої особистості та відповідну їй „клієнтцентровану терапію”. К. Роджерс назвав свій підхід клієнтцентрованим, тобто психолог, психотерапевт повинен повністю сконцентруватися на клієнтові, повине «йти за ним», приймати і відображати всі почуття клієнта, повинен дуже тонко емоційно розрізняти почуття клієнта, бути емпатійним. Повертати клієнтові його почуття у вигляді розуміння. Психолог емоційно чутливий і відображає свої почуття. Роджерс розробив принцип „тут і тепер” – психолог приймає, розуміє, любить клієнта і показує йому це. Таке ставлення психолога задовольняє прагнення клієнта бути зрозумілим, коханим (те, чого не вистачало у дитинстві). Після цього такі здібності будуть відроджуватися, бо психолог наче «ідеальний батько» для дитини (клієнта), «заліковує рани» і відчуває справжній потенціал любові (до батьків, дітей, рідних, всіх людей), який колись був травмований, заблокований. Роджерс наголошував на тому, що батькам треба ставитися до дітей з позиції безумовної любові. Любити просто, а не любити дитину за те, що вона гарно вчиться і т.п. Батьки не є володарями дитини, а діти не є власністю батьків. Батьки знаходяться поряд з дитиною, щоб допомогти їй зростати, стати щасливою, творчою особистістю, самореалізуватися. Часто батьки не дають змоги дітям зростати, створювати свої сім’ї, з тим, ким вони хочуть. Наталі Роджерс розробила експресивну арт-терапію – клієнт сам дає відповідь на свої питання після аналізу своїх малюнків, який сам же клієнт проводить. Гуманістична думка здійснила великий вплив на розвиток психотерапії та теорії особистості, групової психотерапії, на організацію управління та освіти, систему консультування. Зараз гуманістична психологія є лише фоном для інших напрямків, а окремо не існує.

Когнітивна психологія. Напрям виник в середині 60-х років в США, який спрямований проти виключення психічного компоненту із аналізу поведінки біхевіористичним напрямом, проти ігнорування пізнавальних процесів та пізнавального розвитку, проти спрощеного підходу біхевіористів до процесу обучіння людини, вдосконалення учбового процесу. Когнітивна психологія виросла із досліджень необіхевіористів Е. Томлена, суб’єктивного біхевіоризму Д. Міллера, Ю. Галантера і К. Прібрама, що вказали на необхідність включення когнітивних (а також мотиваційних) компонентів в структуру поведінки. Когнітивна психологія розвивала підхід, що базувався на уявленні про людський організм як систему, що зайнята активним пошуком відомостей та переробкою інформації, тобто на уявленні про те, що люди здійснюють на інформацію різного роду вплив: перекодовують в іншу форму, відбирають певну інформацію для подальшої переробки чи виключають деяку інформацію із системи. У витоків когнітивної психології стоять Дж. Брунер, Г. Саймон, П. Ліндсей, Д. Норман, Дж. Р. Андерсен, Л. Фестінгер, Ф. Хайдер; найбільшими представниками є У. Найссер, Д. Брондбент, А. Пайвіота. Ця психологія виникла під впливом інформаційного підходу. Описувані в теорії переробки інформації операції, що виконують електронно-обчислювальні машини, - одержання інформації, маніпуляції символами, збереження в „пам’яті” елементів інформації і т.д. дали змогу передбачити реальні, „що їх можливо досліджувати і навіть, може й зрозуміти”. Пізнавальні процеси почали трактуватися за аналогією з процесами перероблення інформації в складних обчислювальних приладах. Введення в основи психології комп’ютерної аналогії дістало назву „першої когнітивної революції”. Основну область досліджень в когнітивній психології складають пізнавальні процеси – пам’ять, психологічні аспекти мови і мовлення, сприймання, рішення задач, мислення, увага, уява та когнітивний розвиток. В когнітивній психології всі форми людського пізнання розглядаються за аналогією з операціями ЕОМ як послідовні блоки збору та перероблення інформації, фази чи аспекти процесу інформаційної взаємодії із середовищем. Був зроблений висновок про рівневі організацію пізнавальної активності з перероблення, зберігання та використання інформації, що включає ряд блоків. Пам’ять, перцептивні процеси, увага, мислення та його вербальні та невербальні компоненти представлені багатьма структурними моделями. В теоретико-експериментальних дослідженнях Найссера пізнання людиною оточуючого світу розглядається як активний процес, необхідними компонентами якого є психологічні засоби, що формуються в процесі навчання (включаючи навчання самим життям). Важливим когнітивним засобом, за Ульріхом Найссером, є схема – це внутрішня структура, що складається в міру накопичення досвіду. Схема дозволяє приймати інформацію, спрямовує її рух та пізнавальну активність. Сама ж схема модифікується в процесі досвіду. З біологічної точки зору схема – частина нервової системи, деяка активна множина фізіологічних структур і процесів. Схеми формуються по мірі накопичення досвіду. Збір інформації спочатку відбувається грубо та неефективно, як і дослідницька активність. Тільки завдяки перцептивному научінню ми набуваємо здатності до сприймання все більш тонких аспектів оточення. Ігноруючи проблему суб’єкта, когнітивна психологія змушена була поряд з когнітивними процесами визнати особливий початок, гіпотетичного учасника, носія когнітивних процесів, який назвали „гомункулюс”. Методологічні труднощі та суперечності когнітивної психології (не створено єдиної теорії для пояснення пізнавальних процесів, недостатня екологічна валідність, байдужість до проблем культури, відсутність серед досліджуваних феноменів головних характеристик сприймання і пам’яті, так як вони проявляються у повсякденному житті) стали причиною появи нової дослідницької програми. Її основу склала спрямованість на вивчення використання активними суб’єктами у рішенні різних задач символічних систем, серед яких центральне місце відводилося мові. Такий напрямок у розвитку досліджень отримав назву „другої когнітивної революції”. В наш час когнітивна психологія являє собою перспективно розвиваючийся напрямок з великою кількістю дослідників.

Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая