ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Психологічні погляди стоїків

Предыдущая 1 2 3 456 7 Следующая

Стоїци́зм— вчення однієї з найбільш впливових філософських шкіл античності, заснованої близько 300 р. до н.е. Своє ім'я школа отримала від назви портика Стоя Пойкиле (грец. στοά ποικίλη, букв. розписний портик), де засновник стоїцизму, Зенон із Кітіона, вперше виступив в якості самостійного вчителя.

Стоїки вважали логіку, фізику і етику частинами філософії. Відоме їх порівняння філософії з фруктовим садом, де логіка – садова огорожа, фізика – фруктове дерево, а етика – плоди дерева, тобто результат, що базується на певних (зумовлено-визначених) принципах і обмежений певними рамками.

Стоїцизм був впливовим філософським напрямком від епохи раннього еллінізму аж до кінця античного світу. Свій вплив ця школа залишала і на подальші філософські епохи.

Стоїки вважали, що всі явища космосу пов'язані єдністю свого походження в результаті взаємодії двох світо утворюючих початків - пасивного та активного. Пасивним початком виступає матерія, активним - повітряно-вогняна стихія, названа стоїками пневмою. Пневма в її найбільш досконалих проявах і є те, що складає людську душу.

З вищевикладеного видно, що душа людини за своєю природою матеріальна. Вона подібна теплому диханню. В основі своїй душа єдина, але може проявлятися в різних здібностях, кожна з яких визначається різним ступенем розвитку та інтенсивності пневми. Усього стоїками виділяється вісім здібностей душі. Властива людині, як і всього живого, здатність до розмноження і росту, здатність мови, п'ять основних видів чутливості і гегемонікон, що у ролі носія вищої і ведучою здібності, пов'язаної з переробкою всіх вражень в загальні уявлення, поняття, вольові і спонукальні акти.

Від народження гегемонікон подібний до чистого аркушу паперу, записи на якому з'являються в результаті взаємодії людини із зовнішнім світом. Після цього в гегемоніконі відбувається переробка чуттєвих вражень в загальні уявлення, яким стоїки приписували характеристики і ознаки, які притаманні поняттям. Процес формування цих узагальнених уявлень і становить суть мислення.

З мисленням стоїки тісно пов'язували і афективну сторону душі. Афекти розумілися ними як реакції на відхилення в розумовій діяльності, і тому оцінювалися ними як неприродні і хворобливі стани душі, що вимагають не стільки управління ними, скільки повного викорінення та позбавлення від них. У зв'язку з цим стоїки вказували на два можливих шляхи подолання афективних станів. Один з них полягає в усуненні первинного афекту іншим, йому протилежним. Так, наприклад, гнів може бути здоланим страхом. Відомо, що стоїки виділяли чотири основні види афектів - печаль, страх, бажання і задоволення. Печаль і задоволення викликаються, на їх думку, помилковими уявленнями про сьогодення, страх і бажання - хибними уявленнями про майбутнє. Тому другий шлях позбавлення від афектів повинен полягати у тому, щоб за допомогою розуму придбати вірні знання та уявлення про своє сьогодення і майбутнє.

Вчення Епікура про душу. Епікур (341 - 271 рр. до н.е.) вважав, що первинною реальністю є матеріальний світ, незалежно від людини. Вихідними елементами всього сущого є атоми. Атоми перебувають у вічному русі, необхідною умовою якого є порожнеча. Душа - це те, що надає рух. Представляючи собою найтоншу речовину, душа поширюється по всьому тілу, з яким вона тісно пов'язується. Без тіла душа розсіюється, тіло ж без душі - руйнується. Душевні атоми - повітряно-вогненної природи. Співвідношення в душі вогняних і повітряних атомів визначає рівень психічної активності. Чим душа ближче до вогню і чим її стан сухіший, тим вище її активність. Переважання в душі повітряних атомів знижує душевну діяльність. Першою формою психічного є, по Епікуру, не рослинні функції, як це було у Аристотеля, а відчуття і сприймання. У них відбиваються зовнішні предмети і їх властивості. Механізм відчуття і сприймання описувався Епікуром з позицій теорії витікань. Відчуття і сприймання є вихідним матеріалом, з якого утворюються уявлення. Без відчуттів і сприймань уявлення та пам'ять не виникають. Мислення полягає в тому, щоб порівнювати між собою одиничні й узагальнені образи, які зберігаються пам'яттю і зіставляти їх з знову з враженнями, які поступають. Критерієм істинного знання являється збіг думки з реальністю, яка з достовірністю дана в первинних сприйманнях. Почуття задоволення і позитивні емоції, на думку Епікура, пов'язані із задоволенням потреб і рівномірним рухом круглих, гладких атомів. Негативні афекти і почуття невдоволення або страждання виникають в тому випадку, якщо потреби організму не задовольняються, а рух атомів нерівномірний, причому самі атоми шорсткуваті і мають крючкоподібну форму. Спонукання, почуття, афекти, переживання розглядалися Епікуром як провідні рушійні сили людини. Тому для філософа представлялося дуже важливим питання про взаємне співвідношення у людини станів задоволення і страждань. Задоволення є придбання спокійного настрою, усунення страждань і тривог. Для відновлення спокою душі велике значення має задоволення основних природних потреб. Крім цього людина повинна мати чітке уявлення про своє минуле, сьогодення і майбутнє, яке допомагає їй доцільно співвіднести страждання і задоволення в різні періоди життя.

Психологія А. Августина. Цінними для психології є погляди Аврелія Августина - основоположника християнської теології. Аврелій Августин „Блаженний” (354-430 рр.) вводить положення Я мислю, значить, я є, живу з якого виводиться тезис про достовірність нашої істоти. Він занурюється у внутрішній світ говорячи про глибину та багатство людської душі. Августин перерахував здібності душі – зовнішні почуття, пам’ять, афект і пристрасть, розум і воля. У питанні про людську волю Августин виділяв два види волі: тілесну та духовну. Тілесна воля причина гріховних морально порочних ідей. Духовна воля спрямована на життя у дусі. Обидві волі борються у душі, розриваючи її. Тільки Бог, без надмірних зусиль з боку самої людини, може перетворити її високоморальну істоту. Для Августина воля стає вирішальним ядром людського існування: у своїй основі всі види діяльності зовнішніх відчуттів та мислення – це вольові акти. Також приділяв велику увагу життю почуттів та серця як у філософському пізнанню, так і в морально-практичному житті, особливо у релігійних судженнях. Проблеми власного душевного життя були пов’язані із завданням зрозуміти душу людини у її співвідношенні із вищим світом. Центральним органом людини вважав не серце, а головний мозок – центр розумової діяльності, почуттів, довільних рухів, а серце – джерело життя. В передньому мозку міститься пізнавальна сила душі, в середньому – пам’ять, у задньому – воля. Патологічні зміни у мозку, його шлуночках пов’язуються з відповідними змінами в органах руху, відчуттях або пригадуванні. Душа діє в цих шлуночках немовби в органах: вона оживлює все і всім керує, піклуючись про живе тіло. Функціональна єдність душі і тіла виявляється у сполученні відчуття і руху, здійснюється управління тілом. Безсмертя душі, за Августином, має відносний характер. Для неї також існує смерть. Помирає вона тоді, коли відокремлюється від першобуття, а смерть тіла трапляється тоді, коли його залишає душа. Смерть душі і тіла, смерть всієї людини буває, коли душа залишає тіло, втративши зв’язок з вищим існуванням. На перше місце в структурі психічного Августин висуває пам’ять. Через органи чуття людина отримує враження від зовнішнього світу вони складаються в просторій коморі пам’яті, яка вміщує увесь досвід людства, а також окремої людини. Виникнення уявлень пам’яті відбувається на базі мови. Психіка зберігає душевні почуття не так, як вони здійснювалися, а згідно із законами самої пам’яті. Душевні почуття – бажання, радість, страх і печаль безпосередньо походять із пам’яті: дух, перестраждавши своїх пристрасті, передав їх пам’яті. Пам’ять зумовлює тотожність людської психіки в різні моменти життя. Августин розглядав проблему часу в психологічному значенні. Минуле, сучасне, і майбутнє – часова троїстість, яка співпадає з троїстісною характеристикою душі такою мірою, що саму природу психічного не можна розглядати поза часом. Августин знаходить в людській душі 3 форми сприймання відповідно до 3 форм часу: для сучасного минулих предметів людина має пам’ять або пригадування (memoria). Для сучасного сучасних предметів вона має споглядання (intuitus). Для сучасного майбутніх предметів у неї є сподівання, надія (exspectatio). Вимір часу є виміром не самих предметів, які пройшли вже безповоротне, а тих вражень, які вони справили на людину. Августин виявляв посилений інтерес до проблем вікової психології. Він показує вікові зміни в душі на основі її виховання: пороками і оманою вона спотворюється, доброчинністю і вихованням у істині вона вдосконалюється. Розгорнуту картину психологічного розвитку людини було викладено Августином в його „Сповіді” – цей твір відверта розмова з читачем про найінтимніші переживання автора в процесі його духовного становлення. Августин починає розповідь з раннього дитинства, не приховуючи жодної негативної своєї риси або вчинку, який було ним здійснено. Він розкриває особливості дитячого, підліткового та юнацького віку, показує роль літературних героїв у духовному становленні особистості

Психологічні дослідження арабських вчених Після об’єднання в УІІ ст. арабських племен виникла держава, що мала нову релігію – іслам. Під цією релігією розпочалися завойовницькі рухи арабів, внаслідок чого утворився Халіфат. Державною мовою була арабська, а культура включала в себе досягнення багатьох древніх народів Індії, Китаю. Високий рівень розвитку виробничих сил, товарного обігу між країнами створював умови для розвитку природньонаукових умов. Ідеї та відкриття грецьких вчених та філософів ставали досягненням арабських народів. Праці Платона та Аристотеля, Галена та Архімеда перекладалися та переписувалися, поширювалися на арабській мові від Середньої Азії та Індії до Піренейського півострова стимулювали формування власної культури, філософії та науки, а особливо фізико- математичної та медицини.

Ібн-Рушд (Аверроес) (1126-1198 рр.) стоїть у витоків розумового руху, що руйнував європейську схоластику і призвів до створення нової картини світу та людини. Вчений висунув ідеї про те, що природа вічна, що її закони не міняються вимушено, що існування душі обумовлене діяльністю тіла, а її безсмертя в якості індивідуальної сутності не можливе та ряд інших ідей, що були несумісними з догматами ісламу. Аверроес відстоював права розуму і пізнання. Абстрактний світовий розум (Нус) розумів як єдину без особистісну субстанцію, загальну для всіх людей і діючу на окремі душі зовні.

Ібн-Сіна (Авіцена) (980-1037 рр.) сформував вчення про психофізіологічні функції, що відокремлювалися від філософської теорії душі. У нього було дві психології – природньонаукова та метафізична. Він розмежовував їх, говорячи про дві точки зору, що не співпадали одна з одною, на душу: медичну (природньонаукову) та філософську. Він вважав, що для лікаря точка зору „пошукача істини” (філософа) необов’язкова. Відповідно до психологічних проблем Ібн-Сіна розробив своєрідну концепцію „подвійної істини” у розумінні відокремлення філософського знання від природньонаукового всередині самої світської науки. Виходячи із двох психологій, Ібн-Сіна розробив і два вчення про душу. Вчення, що виражало точку зору лікаря, було викладене у „Каноні”. За своїм направленням було матеріалістичним. Виражалася ідея про залежність психіки в цілому від мозку. Афективна сторона душевного життя також безпосередньо пов’язувалася з тілесними змінами. В цьому Ібн-Сіна слідував традиціям, що вже склалися у психофізіології. Але істотно новаторським є його дослідний підхід до афектів. Йому вдалося визначити душевну причину тілесного виснаження одного юнака. Говорячи йому ряд слів, він зафіксував по зміні його пульсу, які з них провокують афект, що викликав хворобу. Можливо, це був перший в історії психології випадок психодіагностики, який будувався на принципі, що перевершив асоціативний експеримент та „детектор брехні”. З іменем Ібн-Сіна пов’язаний ще один дослід, що має безпосереднє відношення до психології емоцій. Двом баранам давали їжу, однакову за кількістю та якістю, але якщо один із них знаходився в звичайних умовах, то недалеко від іншого був прив’язаний вовк. Не дивлячись на нормальне харчування, другий почав худнути та загинув. Схема цього експерименту говорить про роль зміщення протилежних емоційних установок у виникненні глибоких соматичних порушень, це були початки експериментальної психофізіології афективних станів. Він також був засновником вікової психофізіології, детально вивчав поряд з фізичним розвитком організму зміни його психологічних особливостей. Вирішальне значення надавав вихованню. Саме засобами виховання здійснюється вплив психічного на стійку структуру організму. Почуття, що змінюють протікання фізіологічних процесів, виникають не спонтанно, а в результаті впливу на дитину оточуючих людей. Викликаючи у неї ті чи інші почуття, дорослі формують її натуру.

Арабський вчений Ібн аль-Хайсам (Альгазен) (965-1039 рр.) вивчав закони відображення та переломлення світла. Підійшов до органу зору як до оптичного приладу, прийнявши за основу зорового сприймання побудованого в оці за законами оптики образу зовнішнього об’єкту. Те, що в подальшому стали називати проекцією цього образу, тобто його відносністю до зовнішнього об’єкту, Ібн аль-Хайсам вважав результатом додаткової розумової діяльності більш високого порядку. У кожному зоровому акті він розрізняв, з одного боку, безпосередній ефект фіксування зовнішнього впливу, а з іншого – роботу розуму, що приєднується до цього афекту, завдяки якій встановлюється схожість та відмінність видимих об’єктів. „Здатність (зорового) розрізнення – писав він, - породжується судженням”. Ібн аль-Хайсам вважав, що така переробка відбувається несвідомо. Це твердження дозволило вважати вченого далеким попередником вчення про роль „несвідомих умозаключень” у побудові зорового сприймання. Ібн аль-Хасайм розділив безпосередній ефект світлових променів на око і додаткові психічні процеси, завдяки яким виникає зорове сприйняття форми предмету, його об’єму. Вченим були також вивчені такі важливі феномени, як бінокулярний зір, змішування кольорів, контраст. Він вказував, що для повного сприймання об’єктів необхідний рух очей – переміщення зорових осей. Проаналізував залежність зорового сприймання від його тривалості, ввів таким чином в якості істотного фактору час. При короткочасній демонстрації можуть бути сприйняті тільки знайомі об’єкти. Це вчений пов’язував з тим, що умовою виникнення зорового образу є не тільки безпосередній вплив світлових подразників, але й сліди, що збереглися у нервовій системі, попередніх вражень.

. Психологічні ідеї Фоми Аквінського. На початку XIII ст. ідеї арабських мислителів починають проникати в Європу. На Сході у зв'язку з посиленням церкви природничо-наукова розробка проблем психіки призупиняється. Через арабську філософію Європа знайомиться з вченням Аристотеля. Першим, хто спробував осмислити вчення Аристотеля в традиціях богословської догматики, був Фома (Томос) Аквінський (1225 – 1274 рр.). Теологічне вчення, висунуте Фомою Аквінським і згодом назване його ім'ям - томізму, - отримало в релігійних колах широке визнання і поширення. Воно оцінювалося церквою як щире, а сам Фома Аквінський в 1323 р. був зарахований до лику святих. Питання про те, як співвіднести біологічне трактування природи душі Аристотелем, з уявленнями про неї як безсмертної і богоподібної сутності мало принципове значення для католицької церкви. Для того щоб усунути протиріччя між природничо- науковими поглядами Аристотеля і релігійною доктриною, Фома Аквінський звертається до ідеї, висловленої раніше його вчителем Альбертом Великим про подвійну природу істини. Відповідно до цієї теорії вважається, що є два роди істин, два протилежні світи – матеріальний і надприродній. Перші істини, відносяться до області природних явищ (матеріальні), осягаються на основі досвіду і розуму. Істини другого роду, що мають відношення до надприродного світу, розуму не доступні і можуть бути осягнуті тільки за допомогою віри і одкровення. Початком усього, на думку Фоми Аквінського, служить Бог, який є найпершою, субстанціональною формою. Такою ж чистою формою, відірваною від матерії і перетвореної на самостійну сутність, є індивідуальна душа. Душа існує сама по собі в чистому вигляді без постійного та органічного зв'язку з тілом. Проникає душа в організм у момент народження людей завдяки творчому акту божества. Із загибеллю тіла душа не перериває свого вічного існування. При з'єднанні з тілом, душа втрачає свою духовну чистоту, утворюючи ієрархію різних форм або сил - рослинних, тварин і розумних. Кожна з цих сил відрізняється один від одного ступенем близькості чи віддаленості до Бога або до тіла. Торкаючись рівня відчуттів і сприймань, Фома Аквінський виділив вісім видів чутливості. Механізм виникнення чуттєвого образу описувався як перехід відчуваючої здібності з потенційного стану в актуальний. У результаті актуалізації відчуваючих сил душа приймає вид предмету без його матеріальності. Відчуття і сприймання відтворюють конкретні речі в їх специфічних подробицях і розбіжностях, тобто вони пов'язані з одиничними випадковими і мінливими якостями. Ставши змістом душі, чуттєві види піддаються за допомогою внутрішньої діяльності перетворенню види або форми, на рівні яких відбувається зняття деталей і актуалізація спільних для ряду конкретних ознак, що сприймаються. Завершується чуттєвий рівень практичним індивідуальним розумом, де здійснювався перехід від збірного образу (уявлення) до понятійного мислення. Відчуття і сприймання, уявлення та образне мислення - є різними продуктами першого внутрішнього душевного акту - акту пізнання. Другою формою діяльності душі є акт, який повідомляє про вироблені дії і викликані цими діями наслідки. Завершує триєдину діяльність душі акт самопізнання, самоосягнення або спілкування душі самої з собою, з метою осягнення своєї надприродної, унікальною сутності.

Вчення про душу Ф.Бекона. Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) розпочинає нову лінію дослідження душі. Він відмовляється від вивчення найбільш загальних питань, що стосувалися природи душі, і переходить до емпіричного описання її процесів (властивостей). Вчення про людину, за Беконом, складається з 2 частин: 1 – філософія людини; 2 – громадська філософія. У відповідності із частинами з яких складається людина (тіло і душа), виділяється наука про тіло і наука про душу. Але Бекон також виділяє загальні питання, що охоплюють як і душу, так і тіло. Вони складають вчення про особистість та вчення про зв’язок душі і тіла. У вченні про особистість на прикладах видатних історичних діячів розглядаються вищі прояви людських можливостей: видатна пам’ять, дива мудрості, моральної стійкості. Вчення про зв’язок тіла з душею включає питання: визначення душевного стану за зовнішніми проявами (фізіогноміка), тлумачення снів, вплив хворобливих станів тіла на душевну діяльність, і навпаки, душі на тіло. До наук про тіло відносяться: медицина, косметика, атлетика та наука про насолоду. Вчення про душу включає науки про раціональну божественну душу, чи Духа, та про чуттєву нераціональну, загальну для людини і тварин, природа якої тілесна. У кожній душі Бекон виділяє її можливості (функції). Для чуттєвої душі це можливість відчуття та вибору, тобто прагнення до сприятливих та уникнення несприятливих обставин. Чуттєва душа – загальна для людини і тварини. Можливості раціональної душі – це розум (чи інтелект), уява, пам’ять, бажання (чи потяг), воля. Найбільш детально Бекон розглядає проблеми пізнання. Він виходить із визнання об’єктивності існуючого світу. Почуття є первинним елементом пізнання, але вони не забезпечують всього пізнання. Данні почуття повинні оброблятися розумом. Аналіз пізнавальних можливостей людини приводить Бекона до висновку, що пізнання має багато помилок, які називає „ідолами”, що діють на інтелект, або в силу особливостей загальної природи людського роду, або ж особливостей спілкування. Існують і засоби позбавлення від „ідолів”. Головною зброєю пізнання, за Беконом, є метод, який би адекватно розкрив природу людини. Таким методом вважав індукцію, яку ввів у загальну теорію, виявив правила переходу від часткового до загального. Вчення Бекона здійснило великий вплив на всі науки і зробило його творцем емпіричної науки. Саме логіка разом з експериментом виступають у нього зброєю методу наукового дослідження. Цінними є погляди на те, що світ та людину в ньому краще вивчати за допомогою досліду, експерименту. Не споглядання і спостереження, а зміна явищ засобом дії з використанням інструментів, приладів. Людина набуває влади над природою, вміло задаючи їй питання та вириваючи у неї таємниці за допомогою спеціально виготовлених приладів. Природа постає як величезний механізм, безмежно відкритий для обрахунків, спостережень, експериментів за допомогою різних приладів (термометрів, барометрів, мікроскопів, маятників). Таким чином, склався принцип наукового методу, який застосовувався до людини (механіцизм).

Психофізіологічні ідеї Р. Декарта. Рене Декарт (1596-1650 рр.) розглядав психіку у протиставленні тіла та всього матеріального світу. Психіка – внутрішній світ людини, що відкритий для самоспостереження, має особливе (духовне) буття. Тіло розумів як автомат-систему, що організується за законами механіки. Декарт показав, що не тільки робота внутрішніх органів, але й поведінка організму – його взаємодія з іншими зовнішніми тілами – не потребує душі як принципу організації. Воно є протилежною субстанцією. Душа також є субстанцією, тобто особливою сутністю. Вона складається із непротяжних явищ свідомості – „думок”. Під словом мислення розумів все те, що відбувається в нас таким чином, що ми сприймаємо його безпосередньо саме собою; і тому не тільки розуміти, бажати, уявляти, але також відчувати теж саме, що і думати. Отже, до мислення віднесені не тільки традиційні інтелектуальні процеси (розум), але й відчуття, почуття, уявлення – все, що усвідомлюється. Тим самим існуючий поділ душі на різні форми (раціональну, сенситивну (відчуваючу), рухливу, рослинну) – відхилявся. Єдність душі досягалась за рахунок свідомості, в якій всі психічні феномени рівні. Відомий вислів „Я мислю – значить я живу” відображав погляд Декарта на те, що існує мислячий суб’єкт. Вважав, що несвідомих форм душевної діяльності не існує. Мати уявлення чи почуття та усвідомлювати їх в якості змісту думки – одне і теж. Оскільки мислення – єдиний атрибут душі, яка завжди мислить. Для неї перестати мислити – значить перестати існувати. Розглядав питання про якості душі в одному із своїх головних психологічних творів „Пристрасті душі” та поділив їх на 2 розряди: 1) активні, діяльні стани; 2) пристрасні стани – це всі види сприймань чи знань, що зустрічаються в людині, і часто не сама наша душа робить їх саме такими, а отримує їх завжди від речей, що їх представляють. Отже, не дивлячись на свою субстанціональність, душа визначається (детермінується) не тільки власною активністю суб’єкта, але й впливом зовнішніх речей на „машину тіла”. Дуалізм Декарта проявляється як у вченні про те, що душа і тіло – самостійні субстанції, так і в розподілі душевних актів на 2 групи: діяльні та страждальні. Декарт дав раціоналістичне вчення про пристрасті, які визначав як сприймання, чи почуття, та душевні рухи, особливо пов’язані з душею. Природа пристрастей подвійна: вона включає тілесний контакт та думку про предмет. Тілесний початок надає пристрастям довільного характеру, а зв’язок з думкою дозволяє керувати ними та виховувати пристрасті. Єдиною причиною пристрастей є рух тваринних духів, під впливом якого у тілі відбуваються великі фізіологічні зміни. У зв’язку з цим Декарт велику увагу приділяє психофізіології почуттів, описує тілесні прояви, фізіологічні компоненти пристрастей (зміна пульсу, дихання). Розрізняє також первинні та вторинні пристрасті. Первинні з’являються у душі при її єднанні з тілом: подив, бажання, любов, ненависть, радість, печаль. Їх призначення – сигналізувати душі, що корисно для тіла, а що ні. Вони залучають нас до істинних благ, якщо виникають на істинній основі та вдосконалюються нас. Всі інші пристрасті є видами первинних та утворюються при житті. Джерела пристрастей різноманітні, але головним є вплив зовнішніх предметів. Почуття предметні – головна особливість. Декарт впевнений в необмежених можливостях людини виховання своїх пристрастей: ”люди навіть із слабкою душею могли б набути необмеженої влади над своїми пристрастями, якщо б доклали достатньо старань, щоб їх дисциплінувати та керувати ними”. Але, зауважує, що на пристрасть не можна подіяти безпосередньо: недостатньо одного бажання для того, щоб викликати в себе хоробрість чи знищити страх. Засобами в боротьбі з небажаними пристрастями є розум і воля. Від розуму залежить знання життя, на якому базується оцінка предметів для нас, а від волі – можливість відокремити думку про предмет від руху тваринних духів, що виникли від цього предмету, і пов’язати їх з іншою думкою про нього. Воля може не підкорятися пристрасті і не допускати руху, до яких пристрасть готує тіло. Наприклад, якщо гнів заставляє підняти руку, щоб вдарити, воля може її стримати; якщо страх побуджує ноги бігти, воля може їх стримати. До найбільших відкриттів ХУІІ ст. відноситься відкриття рефлекторної природи поведінки та відкриття механізму кровообігу Гравієм. Механізм кровообігу відносився до внутрішньо органічних функціональних систем, а механізм Декарта був поширений на взаємодією живих істот із зовнішнім світом, на процес поведінки. Декарт виходив із того, що взаємодія організмів з оточуючими тілами опосередковано нервовою машиною, що складається із мозку як центру та нервових „трубок”, що відходять радіусами від нього. Нервовий імпульс уявляється як дещо близьке до складу та способу дії – до процесу переміщення крові по судинах. Найбільш легкі та рухливі частини крові, відфільтровуючись від останніх, піднімаються, відповідно загальним правилам механіки, до мозку. Потоки цих частин Декарт назвав старовинним терміном „тваринні духи”. Рефлекс означає відображення. Під ним Декарт розуміє відображення „тваринних духів” від мозку до м’язів за аналогією відображення світлового променя. Згідно Декартової схеми, зовнішні предмети діють на периферичні закінчення, що розміщенні в середині „трубок” нервових „ниток”, останні, натягуючись, відкривають клапани отворів, що йдуть від мозку до нервів, по каналах яких „тваринні духи” прямують у відповідні м’язи, які в результаті розширюються (надуваються).

Основи емпіричної психології у творчості Д. Локка. Джон Локк (1632-1704 рр.) – видатний філософ, педагог, лікар за освітою, політичний діяч, метою якого було дослідження походження та об’єму людського пізнання. Вчений вважав, що знання не є вродженими. Так як розглядав душу людини як пасивну, не здатну до сприймання середовища, порівнював її з чистою дошкою, на якій нічого не написано, чи з порожньою кімнатою, в якій нічого немає. Ці порівняння стосуються тільки знань. Локк не заперечував природних здібностей, задатків, конституційних відмінностей між людьми. Джерелом знань є досвід як індивідуальна історія життя індивіда. Вперше звертається до самого початку духовного життя, який лежить у дитинстві. На думку Локка, досвід має два джерела: 1. Відчуття. Об’єктами його є зовнішні матеріальні речі, об’єкти природи. Органом – зовнішні почуття (зір, слух і т.д.). Продуктом - ідеї: „Таким шляхом ми отримуємо ідеї (безпосередні об’єкти розуму (духу) жовтого, білого, гарячого, холодного, м’якого, твердого і т.д.), ми називаємо чуттєвими якостями”. 2. Рефлексія – зовнішнє сприйняття, діяльність нашого розуму. Об’єктом його є ідеї, що були набуті раніше. Органом (чи знаряддям) – діяльності (здібності) нашого розуму (сприймання, мислення, сумнів, віра, розсудливість, бажання). Продуктом – ідеї іншого розуму, які ми не могли б отримати від зовнішніх речей. Всі ідеї походять або з одного або ж другого джерела. Локк розрізняє, але не відділяє їх один від одного: відчуття – початок пізнання, рефлексія виникає після і на основі відчуттів. Отже, відчуття є джерелом будь-якого знання: „Немає нічого в розумі, чого б не було в почуттях”. Ідеї бувають прості й складні. Проста містить одне уявлення чи сприйняття в розумі, і не розпадається на різні ідеї. Це елементи знання. Вони складають матеріал всього знання і подаються душі двома шляхами – через відчуття і рефлексію. Ідеї ми маємо в душі. Їм відповідають якості в речах. Локк розрізняв три види якостей: первинні, вторинні, третинні (по сутності зводяться до вторинних). Первинні якості – це реальні, зовсім невід’ємні якості незалежно від того, сприймаємо ми їх чи ні. Породжують прості ідеї – густини, довжини, форми і т.д. – точно відтворюють їх. Вторинні якості – це кольори, звуки, запахи, у речах не знаходяться, вони існують поки ми відчуваємо, і залежать від первинних, а саме від об’єму, форми, складу та руху частин. На відмінну від простих, складні ідеї об’єднуються разом і мають спільну назву. Вони утворюються розумом довільно в результаті наступних дій: поєднання, додавання простих ідей; співставлення, порівняння; узагальнення через пройдену абстракцію. Локк дав схему процесу узагальнення: спочатку емпірично виділяються всі одиничні об’єкти, з яких отримується загальне поняття. Ці об’єкти розчленовуються на складові якості, потім порівнюються за цими якостями. Після цього ідеї, які не повторюються в об’єктах, виділяються та відкидаються (абстрагування). Потім виділяються ті ідеї, що повторюються у всіх об’єктах, після чого вони додаються, що і дає загальну складну ідею, яка позначається словом. Теорія Локка руху від простих ідей до складних шляхом виділення того загального, що мають одиничні речі та факти між собою, впродовж довгого часу використовувалися у практиці наукового дослідження. Ще одним механізмом утворення складних ідей Локк назвав асоціацію (вперше ввівши термін „асоціація ідей”). Асоціація – це помилкове, невірне, тобто не відповідає природному співвідношенню поєднання ідей, коли „ідеї, самі по собі не близькі , в умі деяких людей поєднуються так, що дуже важко розділити їх”. Вони завжди супроводжують один одного, і як тільки одна проникає в розум, разом з нею з’являється приєднана до неї ідея”. Такий зв’язок набувається в міру виховання та звички, а руйнується від часу. Наприклад: симпатії, антипатії. Такими уявленнями Локк дав базу для розвитку асоціативної психології. Локк розглядав свідомість як обов’язкову ознаку душевних явищ. „Неможливо, щоб хто-небудь сприймав, не сприймаючи, те що він сприймає”. Свідомість - це духовна сила, що об’єднує наявні переживання, робить із них особистість: „Особистість є розумна істота, яка має розум та рефлексію і може розглядати себе як себе, як ту ж саму мислячу істоту, в різний час та в різні моменти тільки завдяки свідомості, що невід’ємна від мислення”.

Монадологічна психологія Г. Лейбніца. Готфрід Вільгельм Лейбніц (1646-1716 рр.) сформував ряд нових положень та понять, які здійснили значний вплив на розвиток психології. Запропонував новий погляд на душу та тіло, який відрізнявся від погляду Декарта. Душа і тіло складають не дві окремі субстанції, а два полюси в кожній монаді: один із них характеризується пасивністю, несвідомістю; інший – чіткістю уявлень та діяльним характером (якість, що приписується духу). Згідно Лейбніцу, світ складається із живих духовних одиниць – монад. Монада зовсім проста, не має частин, не займає простору, безтілесна, активна, якісно своєрідна – індивідуальна. Розрізняв три види монад: 1) Прості („голі”) відповідають неорганічній природі, мають життєву силу, пізнавальну активність у формі сприймання. 2) Душі, схожі до тваринних, мають чітке сприймання та пам’ять. 3) Духи (розумні людські душі), що мають вищі духовні якості. Замість порівняння душі з чистою дошкою Локка, Лейбніц використовує образ глиби мармуру, прожилки якого вже містять основні контури майбутньої фігури: творець лише відкриває їх, відкидає все, що заважає їм проступати. Лейбніц визнає вродженні інтелектуальні задатки, а також схильності. Лейбніц вказав на неможливість пояснити тільки із індивідуального досвіду всі знання. За Локком, в пізнанні простих ідей розум пасивний і цілком визначається предметним світом. За Лейбніцом, активність міститься також і у відчуттях, оскільки вони дають нам більш чітке уявлення, а отже привід що-небудь помітити та розвиватися. Це – апперцепція, особлива сила духу, яка разом з діями зовні визначає наше пізнання та поведінку: „спільна дія внутрішніх схильностей та зовнішніх вражень ... детермінує нас до прийняття рішення. Вона дає нам думку про те, що називається Я”. Апперцепція – умова людського пізнання, а перцепція - презентація якого-небудь змісту. Апперцепція – усвідомлення змісту перцепції, що включає увагу та пам’ять. Лейбніц вперше ввів поняття «несвідоме». Не одні тільки зрозумілі поняття та уявлення складають область духу: його життя поширюється і за межі свідомості. Вчений виступив проти ідеї прирівняння психіки до свідомості і вперше в історії описав різницю між несвідомими та свідомими станами духу: „В кожний момент в нас є нескінченне багатство сприймань, але без свідомості та рефлексії, тобто містяться в самій душі зміни, яких ми не усвідомлюємо, так як ці уявлення або занадто малі та багато численні, або занадто однорідні, так як не має нічого що б могло їх відрізнити один від одного, але в поєднанні з іншими сприйманнями вони діють та відчуваються”. Згідно Лейбніцу, все у світі підкоряється закону безперервності. Природа не робить стрибків. Неорганічне та органічне, рослини та тварини, тварини та люди лише здаються протилежностями; при ближчому розгляданні вони є сусідніми сходинками, що пов’язані між собою безперервним прогресом. Цей загальний закон Лейбніц застосовує і до душевного життя. Воно також безперервне. Поряд з чітко усвідомленими сприйняттями в душі є безліч малопомітних сприймань, „що недостатньо виділяються, для того, щоб їх можна було усвідомити чи пригадати, але вони пізнаються по витікаючим із них наслідкам...ми міркуємо водночас про багато речей, але звертаємо увагу на ті думки, що найбільше виділяються”. Свідомість не відрізняється від несвідомого якоюсь особливою сутністю: несвідомі уявлення є найменша сутність рефлексивної свідомості, в душі відбуваються постійні переходи свідомих уявлень у несвідомі та навпаки.

Антрополоія І. Канта. Еммануїл Кант (1724-1804 рр.) сформулював антропологічну психологію – це систематичний виклад знання про людину, яку розглядав з фізіологічної та прагматичної точок зору. З фізіологічної – якою людина стає в результаті творчості природи. З прагматичної – хто людина, як вільно діюча істота. Вивчення людини як громадянина світу (що виявляється у світовій історії в будь-яких суспільствах). Антропологія має спиратися на знання загальної історії, біографічний матеріал, драми, романи, адже вони відображають людське життя. До галузі психології відносить нижчий, чуттєвий і пасивний ступені пізнавальної здатності, а мислення як усвідомлення діяльності. Психологія, на думку Канта, вивчає сукупність усіх внутрішніх сприймань під законами природи та обґрунтовує внутрішній досвід. Вона існує в межах антропології та стає антропологічною, так як вбирає її зміст. Чуттєвість поділяє на відчуття (споглядання в присутності предмета) й уяву (споглядання у відсутності предмету). Окремо розглядає п’ять зовнішніх відчуттів, тлумачить певні закономірності в діяльності органів чуття. Особливо пильно розглядає проблему уяви, поділяючи її на продуктивну – яка передує досвідові, й репродуктивну – яка відтворює в душі минулі емпіричні споглядання. При цьому розрізняє уяву й фантазію – як недовільну уяву. Кант виділяє розсудок – як вищу здатність мислити, що стоїть над чуттєвістю, як нижчою пізнавальною здатністю. Але розсудок бездієвий без чуттєвості, вона його коріння. Пропонує „антропологічне порівняння” трьох вищих пізнавальних здатностей між собою: розсудку, судження та розуму. Розсудок – здатність пізнання правил на основі понять. Знаходження особливого при застосуванні спільного правила Кант називає здатністю судження. Пізнавальні здатності функціонують у межах питань (специфіки розуму): „Що я хочу?” – запитує розсудок. „Від чого це залежить?” – запитує здатність судження. „До чого це призводить?” – запитує розум. Сфери чистого й практичного розуму Кант досліджує у своїх творах „Критика чистого розуму” й „Критика практичного розуму” (перша книга). Друга книга антропології Канта присвячена почуттям задоволення й незадоволення. Задоволення поділяється на чуттєве – через зовнішнє відчуття (насолода) або уяву (смак); та інтелектуальне – через наочні поняття або ідеї. Вся емоційна сфера прив’язана до пізнавальної здатності. Третя книга присвячена здатності бажання. В ній Кант обґрунтовує поділ психологічних феноменів на пізнавальні, почуттєві та вольові. Воля визначається переважно афектами й пристрастями. Кант досліджує хтивість, схильність, бажання, сум, апатію, сміх, плач, запаморочення, морську хворобу, здатність до спілкування, ворожість та ін. переважно як характерологічні риси. Пристрасть – це схильність, що заважає розумові зробити вибір, прийняти розумне рішення. Це злі настановлення душі. В „Антропології” мислитель дав характеристику способів пізнавати внутрішні стани людини через зовнішнє. Саме у виражені внутрішнього через зовнішнє виявляється особистість, яка показує свій темперамент і характер. Кант пов’язує сангвінічний темперамент людини з веселою вдачею, меланхолічний з похмурою. Це так звані темпераменти почуття. Темпераменти діяльності: холеричний визначається як гарячий, а флегматичний – як холоднокровний. Розглядається також характер як спосіб мислення, його спрямованість. Кант досліджує фізіогноміку як вираження характерологічних рис та психологічні характеристики чоловіків та жінок. Вказував, що людина має злу та добру природу. Людина мусить виховувати себе для добра, але той, хто мусить її виховувати, в свою чергу, є людиною, ще не вільною від грубості природи. Цим Кант пояснює постійне відхилення людини від свого життєвого призначення й щораз нові спроби повернутися до нього в своїй свідомості. Перешкодами, котрі заважають людині здійснити своє призначення, є суперечність між власною статтю, можливістю утримувати сім’ю й „громадянином світу”, що настає приблизно у 25 років. Це також суперечка між потягом до науки, який вимагає чи малої за тривалістю частки життя та його загальною короткочасністю. Це суперечка між потягом, природним спонуканням до щастя і тенденцією розуму обмежувати цей природний потяг приписами моралі. Виховання моральності теж наштовхується на невирішену суперечність. Для прищеплення моральності іншим потрібні тільки моральні, добрі люди. Проте серед нас немає жодного, хто не був зіпсований від природи або через спосіб життя. Це призводить Канта до невисокої оцінки моральних сил людини. В громадянському суспільстві, де задатки доброго начебто мусять бути розвинуті як найкращим чином для здійснення кінцевої мети родового призначення людини, все ж тваринність має первісний характер. Вона по суті сильніша, ніж прояви справжньої людяності.

.Психологія самопізнання Т. Гоббз. Томас Гоббз (1588-1679 рр.) в основу психологічного вчення покладав рефлекторнuй характер людської поведiнкu. Людина в ycix своїx дiях залежить вiд природи. У державному устрої людина здiйснює наслiдування природи, будуючи великий суспільний організм. Biн тлумачить поведiнку громадян як рух членiв державного органiзму. Для пiзнання великого i малого людських органiзмiв слiд занурюватись у вир життя. Мудрiсть як психологiчна якiсть набувається не з книжок, а чuтанням людей. Це дaє змогу «пiзнатu самого себе» у найглибшiй людськiй суті, а не свої примхи, вере- дування та зовнiшнi прикмети. Пiзнати самого себе, за Гоббзом, означає пiзнати найглибшi закони не тiльки свого, а й державного механiзму. Самопізнання виступає головним завданням та головним методом психологiї. Те, що принцип «Пiзнай самого себе» дiйсно має переваги над iншими методами, Гоббз доводить своїм ученням про людuну. Починаючи свiй науковий аналiз iз простих проявiв психiчного Гоббз пропонує рефлекторне тлумачення природи i функцiонування вiдчуттiв. Продукти вiдчуттiв – привиди, є породженням людського духу при подразненні з боку зовнішнього предмета. Відчуття лежить в основі кожного такого привиду. Гоббз зазначає: «Heмає жодного поняття в людському розумi, яке б не було породжене первiсно, цiлком або частково в органах чуття». Причину вiдчуття Гоббз вiдшукує у зовнiшньому тiлi чи об’єкті. Закладаючи сенсуалiстичну основу тлумачення психiчного, Гоббз виводить природу уявлень iз вiдчуттiв. Якщо об’єкт вiддалити або закрити, образ баченої речi утримується у тьмяних рисах порiвняно з актуальним процесом бачення. Гоббз розглядає уяву як ослаблене відчуття. Минаючи, воно перетворюється на пригадування. З низки пригадувань складається досвід із простими і складними уявленнями. До цієї ж категорії Гоббз відносить і послідовні образи. Сон і сновидіння тлумачаться як уявлення того, хто спить. Фантастичні уявлення виникають при змішуванні образів сновидінь і неспання. Зв’язок уявлень, скріплених словами або іншими знаками, Гоббз кваліфікує як розуміння. Матерiальним i водночас духовним її нociєм виступає у Гоббза мова. Вiн розкриває багатоманітні функцiї мови, зокрема реєструючу, повiдомлюючу, позначальну навіть розважальну. На основі мови вся психiка суттєво перебудовується. Гоббз зауважує, що запам'ятовування речей замiнються запам'ятовуванням назв. Слова мають велике значення при лiчбi тощо. Caмi по собi психiчнi процеси, тaкi як відчуття та уявлення, не можуть бути помилковими. Тiльки мова відображає їх або мудрими, або нерозумними. Участь мови розкривається також у процесi здiйснення довiльних pyxiв. Тому Гоббз намагається з'ясувати важливу проблему внутрiшнiх засад довiльних pухів (у той час вони називалися пристрастями) у їхньому зв'язку з функцiями мови, яка, крім того, сприяє вираженню цих пристрастей у рiзного роду рухах. Гоббз подiляє рухи на органічні (циркуляцiя кpoвi, биття пульсу, дихання, травлення), що не потребують уявлення та анімальні, або довiльнi (ходiння, говорiння тощо). Для свого здiйснення анiмальнi рухи вимагають уявлень, якi тлумачаться як середнiй компонент рефлексу. Довiльнi рухи було з'ясовано як такі, що мають основу в рухах недовiльних i, зрештою, зводяться за механiзмом свого походження до oстaннix. Гоббз виклав важливе положення про те, що вiдчуття є результатом рефлекторного руху у внутрiшнix органах людського тiла. Цей рух викликано дією речей, якi людина бачить, чує i т. д. У зв'язку з цим Гоббз тлумачить уявлення як залишок одного й того самого руху, який зберігся пiсля зникнення вiдчуття. Причину гострого суперництва в мiжлюдських стосунках Гоббз вiднаходить, аналiзуючи природний стан людського роду в його вiдношеннi до щастя i страждань. Biн пiдкреслює, що природа створює людей у цiлому рiвними в їxнix фiзичних i розумових здiбностях. Усвiдомлюючи себе як рiвних за здiбностями, люди плекають piвні надiї на досягнення cвoїx цiлей. Ось чому, якщо двi людини бажають безкомпромiсно оволодiти однією й тiєю самою рiччю, вони стають ворогами, намагаючись поневолити або знищити одна одну, щоб зберегти своє життя, iнодi - щоб отримати насолоду. Тому iдея самозбереження стала загальновизнаним принципом у психологiї ХУІІ ст. Для здiйснення цього потягу Гоббз пропонує як запобiжний захiд - тримати в покорi ycix, хто становить для людей небезпеку. Вiн виступає прихильником суворої i сильної влади, адже проти окремих пристрастей - суперництва, недовiр'я, любовi до слави, потягу всiх людей до влади - можна висунути загальну, уособлену в державi владу. Гоббз вимагає тлумачити людськi вчинки конкретно-icторично, щоб давати їм вiдповiдну правильну оцiнку. Biн указує, що одне й те саме дiяння може бути морально позитивним або негативним залежно вiд бажання, волi, конкретно-психологiчних установок особистостi. Найбiльш поширеними причинами злочинiв Гоббз вважає такі пристрастi, як пиха, завищена оцiнка власної особистостi (результат неадекватного самопiзнання), впевненість у тому, що рiзниця в цiнностi мiж людьми є результатом їxнього розуму або багатства, або крові, або якоїcь iншої природної якостi, а не залежить вiд волi тих, хто має верховну владу. Як на безпосереднiй перехiд вiд нaмipy до вчинку (злочину) Гоббз указує на гнiв, тобто афект, який уже своїм зовнiшнiм тiлесним вираженням вiдносно iншої людини постає як учинок. Biн квалiфiкує злочин пiд впливом раптової пристрастi не таким великим, як здiйснюваний на певнiй пiдставi та пiсля зрiлого мiркування.

.Вчення Б. Спінози. Бенедикт (Барух) Спiноза (1632-1677 рр.) у праці «Етика» зазначає, що інтуїція є вищим iнструментом пізнання. Вона виступає способом самовiдображення, зрiзу світу, людською формою iснування, зокрема емоцiйною, охоплює кілька piвнів осягнення світу - вiд несвідомого до cвiдoмого. Спіноза розвиває вчення про афекти - це не просто функцiя емоцiйного життя людини, а такий акт, який захоплює всю її психiку цiлком. Тому афекти й переходять безпосередньо в моральну (аморальну) поведiнку людини. «Я постiйно намагався, - зауважує мислитель, - не висмiювати людських учинкiв, не засмучуватись ними i не проклинати їх, а розумiти. І тому я розглядав людськi афекти, а саме любов, ненависть, гнів, заздрiсть, честолюбство, спiвстраждання та iншi порухи душi - не як пороки людської природи, а як властивостi, притаманнi їй так само, як природi властивi тепло, холод, негодa, гpiм i т. iн.». У «Короткому трактатi про Бога, людину та її щастя», а найбiльше - в «Етицi» й «Теолого-полiтичному трактатi» Спiноза цiкавиться питаннями, якою мiрою людина пiддається пристрастям, поневолюється ними, як собi на благо може користуватися розумом, завдяки яким засобам може досягти спасiння i досконалої свободи. За Спiнозою, розум, бажання (пристрастi), волiння визначаються зовнiшньою причиною. Ідея пристрастi вказує на людину як на стражденну icтоту, яка причиново цiлком залежить вiд зовнiшнього світу. Свободу людини він пов'язує з iманентною причиновicтю - основою звiльнення вiд згубного впливу пристрастей. Велику увагу вчений приділяє афектам, їхньому походженню та оволодiнню ними він присвячує значну частину «Етики». Пiд афектами Спiноза розумiє стани тiла, якi збiльшують або зменшують його здатнiсть до дій, сприяють їй або обмежують її; разом з тим афекти є iдеями cтaнів. Тiло здатне робити багато чого, що людина й не осягне. Та й сама будова людського тiла за своєю довершенiстю набагато переважає все, що тiльки було створено мистецтвом. Тiло може робити складнi дiї, не вдаючись до керiвництва душi. Спiноза вчить про icнування стiлькох видiв афектiв (вони складаються iз простих - задоволення, незадоволення, бажання тощо - та похiдних вiд них - любов, надiя, страх i т. iн.), скiльки icнyє видiв об'єктiв, з боку яких людина пiддається афектам. Із афектiв Спiноза дослiджує також зажерливiсть, пияцтво, розпусту, скупicть, честолюбство, протиставляючи їм помiрковaнicть, тверезiсть, цнотливicть. Oстанні втрачають статус афектiв, спрямовуючи поведiнку до iдеальних цiлей та пов'язуючись iз моральними нормами. Афекти як негативний бiк моральностi мають бути приборканi. Мислительнi дії, що мають своєю єдиною причиною людську душу, називаються хотiннямu. Оскiльки людська душа вважається достатньою причиною для спонукання таких дiй, вона виступає в аспектi волi. Спiноза не тлумачить волю як просту можливicть робити так або iнакше. Він називає волю необхiдною, а не вiльною причиною. Вона, як i розум, почуття, пристрастi, афекти, складає модус мислення. Змiстом волi виступає благо. Увага у психологiчнiй системi Спiнози виявляється феноменологiчним механiзмом, який здiйснює переxiд вiд одного афективного феномена до iншого, тому вона є базовою психiчною здатнiстю. Цей перехiд вiд феномена до феномена в його необхiдностi супровождується їx оцiнкою, порiвнянням, вибором, пiдставою для їх ствердження. На основі уваги здiйснюється прийняття рiшення - квалiфiкацiя феноменів, надання одному з них переваги. Увага дає можливicть людинi поглинутися тим чи iншим змiстом i, по суті, прийняти рiшення, адже будь-який iнший змiст вiдходить убiк. Так, у прийняттi рiшення душа споглядає саму себе, свою здатність до дiї i при цьому вiдчуває задоволення - тим бiльше, чим виразнiше уявляє вона себе i свою здатнicть до дії.

Іннокентій Гiзель (1600-1683 рр.) - просвiтник, фiлософ, церковний діяч та історик значну увагу придiляв проблемi людини, й моральностi, де як прибiчник християнської моралi намагався обґрунтувати iдеї громадянського гуманiзму. Цим питанням присвячена праця Гiзеля "Мир з Богом чоловiку". Людина у Гiзеля поставала не слiпим знаряддям Божого промислу, а творцем свого власного щастя, владикою своєї волi, повноправним господарем своєї долi i вчинкiв, головним критерiєм яких, а також добра i зла, була cовість розумної людини, що має керувати вciмa її дiями. Гiзель зробив дуже великий внесок в розвиток психологiчної думки в Укpaїнi. Сучасники називали його Арiстотелем. Курс психологiї вiн читав в 1645-47 роках. В основу cвoєї психологiї вчений поклав знаменитий афоризм: "Нiчого нeмaє в iнтелектi, чого б не було у вiдчуттях". Biн поступово розкриває своєрiднiсть психiчних здiбностей, стверджує, що їx не можна зводити до вихiдного чуттєвого досвiду. Мислительний компонент психiки, зокрема судження, вiн тлумачить в дусi мотивацiйних рушiйних сил. Гiзель знаходить в судженнях таку якicть, як впевненiсть, через яку iнтелект стверджує чи заперечує зв'язок мiж предметами. В планi мотивацiї дослiджуються переконання, правдоподiбнiсть, вipa. Мислення розглядається як якicть особистостi. Biн аналiзує спiввiдношення емоції i волi як ефектiв розумної душi, розкриває зв'язок схильностей людини з iндивiдуальними проявами темпераментiв. В своїх творах вчений вказує на необхiднicть розумiння внутрiшнього розуму i волi у людських вчинках. Тодi воля стає незалежною, що є важливою умовою переходу до етичних проблем людського буття.

Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) різнобічно розглядав природу почуттiв та їх психологічні властивості, дослiджував їх суть, походження та види, правила збудження. Оскiльки почуття зачiпають yci сторони людської душi, Прокопович подає загальну теорiю психiки. Життя має три властивостi: Ø вегетативнicть, що дaє життя кожнiй речi; Ø чуттєвicть - через органи зору, слуху, дотику та iн.; Ø мислення, завдяки якому жива iстoтa може мати судження, робити висновки. В своєму eкскурсі вiн виводить слово "почуття" iз дiй того предмету, що певним чином викликає в людинi хвилювання. Великий iнтepec становить трактування Прокоповичем вчинку, що розглядається у зв'язку зi злочином. Щоб зрозумiти злочин, треба уважно дослiдити особу i причину вчинку. Проте в дослiдженнi злочину як такого, навiть злочин є своєрiдно спрямований вчинок; та й сама квалiфiкацiя злочину досить умовна; а сам злочин може бути витлумачений в iнший час як героїчний вчинок. Вчений дослiджував природу добра, що воно таке i з чого складається. Будь-яке бажання приводить до добра i найвище добро - щастя. Розглядав питання: в чому полягає найвище щастя i чи можна його досягти в цьому життi.

Григорій Силович Сковорода (1722-1794 рр.) цікавився питанням про людське щастя. За Сковородою, ключ до щастя у самопiзнаннi i слiдуваннi тому шляху, до якого кожний по єству своєму покликаний. Сковорода вважав, що пiзнання має велике практичне та естетичне значення. Прагнення пiзнати природу i самого себе вважав однiєю з рис характеру, особливiстю i "призна- ченням роду людського". Головним у пiзнаннi людини є безпосереднє спiлкування з сьогоденням, наслiдування самiй нaтypi. Другим наставником людини є наука, просвiтництво. Вiдкриваючи iстину, наука озброює людину знанням справи, виступає як керiвник практичних iнтepeciв людини. Наука i просвiтництво, вважав фiлософ, повиннi стояти на службi людинi, примножувати реальнi блага, допомагати визволенню вiд пут забобонiв та шкiдливих пристрастей. Знання залежить вiд людини, важкi зусилля якої приносять багатi врожаї. Шукати в собi iстину, згiдно з концепцiєю пiзнання Сковороди, значить шукати тi сили i засоби, якi допомагають людинi пiзнавати cвіт реальних речей, cвіт iдей i нaвiть символiку Бiблій. Людський разум, доводив Сковорода, завжди стоїть перед вибором: добро чи зло, брехня чи icтина. Цей вибiр пропонує йому сам предмет пiзнання: їжа, звичайно, icнyє не тiльки для тiла, але й для душi, пiсня - для вух i для розуму.

Володимир Іванович Вернадський (1863-1945 рр.) - видатний український та росiйський вчений- унiверсал. Вiн намiтив нове вiдношення в напрямку розумiння зв'язку мiж психiкою та зовнiшнiм cвітом. Вчений заперечував минулi погляди на спiввiдношення органiзму i середовища. Органiзм i середовище, органiзм i природа - це неподiльне цiле, жива icтота бiосфера. Те, що робиться в природi, не може не вiдображатися в органiзмi i, навпаки, органiзми так чи iнакше впливають на середовище свого життя. Вчення Вернадського являє собою новий крок у розвитку наукової думки. Biн говорив не про нe вipнe розумiння органiзму (як Гельмгольц, Сєченов), а про нeвipнe розумiння середовища, доводячи цим самим, що в поняття середовища (бiосфери) повиннi входити і органiзми, що її складають. Народжена мозком як трансформованою живою речовиною дiяльнiсть людини рiзко збiльшує геологiчну силу бiосфери. Через те, що ця дiяльнicть регулюється думкою, то особисту думку вчений розглядав не тiльки в її вiдношеннi до нервового субстрату або оточуючого органiзму найближчого зовнiшнього середовища (як натуралiсти вcix попереднiх віків), але i як планетарне явище. Поняття про особистicть i її свiдомiсть осмислювались вченим крiзь призму його загального пiдходу до cвiту i мicця, яке займає в ньому людина. Розмiрковуючи про розвиток свiдомостi в cвіті, в космосі, у Bcecвіті, Вернадський вiдносив це поняття до категорії тих же природничих сил, як життя i всі iншi сили, що дiють на планетi. Пiд прогресом вчений розумів не розвиток знання самого по собi, а розвиток ноосфери як змiн бiосфери i, тим самим, вciєї планети як системного цілого. Психологiя особистостi ставала свого роду автоматичною роботою мозку як живої речовини біосфери. Вона ставала енергетичним джерелом, завдяки якому твориться еволюцiя землi як космiчного цiлого. Вернадський був засновником антропокосмiзму, теорій, в якiй природно-iсторична, природна (у широкому смислi космiчна), i соцiально-гуманiстична, людська, тенденцiя розвитку науки гармонiйно зливаються в єдине цiле.

Григорій Силович Костюк (1899-1982 рр.) - один із провiдних вчених-психологiв України. Інтенсивно розробляв актуальнi проблеми загальної, вікової та педагогiчної психологiї, iстopiї та методологiї психологiчної науки. Важливою подiєю став вихiд 1939 року пiд його редакцiєю оригiнального вузiвського пiдручника на українськiй мовi; з 20 роздiлiв 16 написав Костюк. В 1970 роцi пiд його редакцiєю був виданий навчальний посiбник з вікової психологii. Цi пiдручники поєднали в собi високий теоретичний piвeнь з чiткiстю та доступнiстю викладення. Вони вiдiграли неоцiненну роль в психологiчнiй oсвіті на Україні. В 1945 роцi професор Г.С. Костюк виступає iнiцiатором створення НДI психологiї Наркому освiти (нинi iнститут психологiї iм. Г.С. Костюка НАПН України). Протягом 27 pоків Григорiй Силович був директором цього закладу. В основу дiяльностi iнституту була покладена програма, розроблена Костюком. 3 часом iнститут став авторитетним центром фундаментальних та прикладних психологiчних дослiджень, а також пiдготовки психологiчних кадрiв вищої квалiфiкацiї та координацiї наукової дiяльностi українських психологiв. В 1937 роцi вчений публiкує статтю "Про iндивiдуальний пiдхiд до учнiв в навчальнiй роботi", де пiдкреслює необхiднiсть ретельного врахування iндивiдуальної своєрiдностi кожної пiдростаючої особистостi, дaє вчителям рекомендації, якi не втратили своєї значущостi i зараз. Костюк та його учнi обгрунтовували задачний пiдхiд до дослiдження, проектування та побудови дiяльностi (зокрема навчальної та педагогiчної), сформували понятiйний апарат, організували конкретні дослiдження i розробки в її руслi. Найбiльш важливий напрямок - вивчення закономiрностей психiчного розвитку, генезису здiбностей, становлення особливостей, характеристики рушiйних сил, детермiнант i статей цих процесiв; впливи, якi стимулюють творчу активнicть. В лабораторiї Костюка було показано i доведено, що цiлеспрямоване, ретельно сплановане дослiдження особливостей наочно-образного мислення дiтей молодшого шкiльного віку полегшує формування в них основ теоретичного мислення та наукового свiтогляду. Г.С. Костюк постiйно вiдстоював самостiйнiсть психологiї як науки i одночасно необхiднiсть її тiсних зв' язкiв iз сумiжними дисциплiнами. Цi тези виголошувалися ним в загальному виглядi, але й пристосовувались до конкретного матерiалу, виступали як методологiчна настанова, що потребує чiткого визначення в проблемах психологiчних аспектiв, якi дослiджуються, i в їх спiввiдношеннi з iншими аспектами.

Походження психічних властивостей. Еволюційна теорія Ч. Дарвіна Чарльз Дарвін (1809-1882 рр.)- англійський вчений-біолог ґрунтовно розкрив психологічні чинники еволюції. Висунув теорію про походження людини від нижчих тваринних форм, а саме від стародавніх вимерлих мавп. В науковій трилогії „Походження видів”, „Видозміни домашніх тварин і культурних рослин”, „Походження людини і статевий добір” Дарвін заклав основи еволюційного вчення як загальнобіологічної теорії. Дарвін вважав, що закони розвитку тваринного світу – боротьба за існування та природній добір – можна застосовувати й до людини, її історичного розвитку. У праці „Походження людини і статевий добір” Дарвіним розкрито психологічні фактори еволюції. В цій праці підкреслює кількісні, а не якісні відмінності між розумовою діяльністю людини та вищих тварин. Враження і почуття, емоції і здібності, любов, пам’ять, увага, допитливість, наслідування, мислительна діяльність, можуть бути знайдені в зародку, а іноді і в добре розвинутому стані у тварин. Вищі розумові здібності, такі як свідомість, формування загальних уявлень, мова, не властиві тільки людині. Вчений вважав, що мінливість розумових і моральних здатностей людини має тенденцію передаватися по спадковості. Вони розвивались і вдосконалювалися під впливом природного добору. Відмічає вплив природного добору на цивілізовані народи: «Злочинців страчують або саджають до в’язниці на тривалий строк, і вони не можуть передавати за спадковістю свої погані якості. Меланхоліки й божевільні бувають звичайно відокремлені від інших людей або кінчають життя самогубством. Лихі та нелагідні люди часто знаходять кривавий кінець». Формування антропологічних, характерологічних рис людини залежить від спільного вибору – як збоку чоловічої статті, так і з боку жіночої. В цивілізованому світі, в більшій чи меншій мірі, відбувається боротьба за жінку, так як і у тварин „боротьба за самку”, і у дикунів боротьба за володіння своїми жінками. Чоловік, фізично та розумово сильніший за жінку, забрав у свої руки право вибору. Жінки завжди усвідомлюють ціну своєї вроди і при можливості з насолодою прикрашають себе більше, ніж це роблять чоловіки. Жінки передали свою вроду більшою мірою своїм жіночим нащадкам, ніж чоловічим, і тому жінки стали взагалі більш вродливі, ніж чоловіки. Жінки взагалі передають більшість своїх ознак, в тому числі і вроду. Дарвін вважає статевий добір найважливішою причиною з усіх інших, що привели до великої різниці у зовнішності між расами людей, а також певною мірою і між людиною і нижчими тваринами. Чим більш високо організована тварина, тим сильніше виявляється дія статевого добору. Моральні якості людини розвиваються на основі суспільних інстинктів, що складають родинні зв’язки. Мораль розвивається, закріплюється і передається спадково. Психічне осмислюється Дарвіном як механізм і наслідок статевого добору (у виборі). Цей вибір – діяльне активне начало, яке формує і зовнішнє, і внутрішнє в людині. Дарвін робить спробу пояснити головні психічні риси живих істот. На фоні статевого добору він розглядає виникнення індивідуальних особливостей людей, формування розуму, мови, моральних якостей. Спеціально спиняється на проблемі виразу емоцій у тварин і людини. Дарвін показує, що у людей постійно виявляються індивідуальні відмінності у всіх частинах її тіла, в її розумових здібностях. Ці відмінності він пояснює пануванням законів спадковості. Людина має тенденцію розмножуватись з більшою швидкістю, ніж це дозволяють її об’єктивні умови. Внаслідок цього вона піддається жорстокій боротьбі за існування. Дарвін підійшов до розкриття комунікативної ролі виразних рухів. Він зазначає, що здатність членів одного і того самого племені спілкуватися між собою за допомогою мови відігравала першорядну роль у розвитку людини, а виразні рухи обличчя і тіла надавали велику допомогу мові. З метою спілкування людина свідомо і довільно демонструє емоційні стани мімікою та пантомімікою. Довільність і недовільність – якості, що взаємно переходять одна в одну. Встановлює зв’язок між суб’єктивним переживанням емоції та їх зовнішнім виразом. Неабиякий інтерес для історії становлять праці Дарвіна „Біографічний нарис однієї дитини” (1877 р.) та „Спогади про розвиток мого розуму і характеру (Автобіографія)” (1876-1881 рр.), „Щоденник роботи і життя” (1838-1881 рр.). Ці твори мають глибокий психологічний зміст. 2

. Рефлекторна теорія психічного І.М. Сєченова Іван Михайлович Сєченов (1829-1905 рр.) - фізіолог за фахом, свої наукові інтереси зосередив на розвитку психології як природничої науки. Досліджував психологічні проблеми фізіологічним шляхом, вважав, що психолог мусить стати фізіологом. Основоположна теза у теорії Сєченова – мозок є органом психічного. Мозок є орган душі, тобто такий механізм, який, будучи приведеним будь-якими причинами у дію, дає в остаточному результаті той ряд зовнішніх явищ, якими характеризується психічна діяльність. У праці „Рефлекси головного мозку” (1863 р.) зазначає, що всі зовнішні прояви мозкової діяльності зводяться до м’язового руху: всі без винятку якості зовнішніх проявів мозкової діяльності, яка характеризується, наприклад, словами „натхненність”, „пристрасність”, „насмішка”, „смуток”, „радість”, є не що інше, як результат більшого або меншого м’язового скорочення. В ті часи наука вже розділяла за походженням всі м’язові рухи на 2 групи – недовільні і довільні. Сєченов починає своє дослідження з найпростіших рухів за участю не головного мозку, а спинного. Робота мозку в цілому уявляється як машиноподібна: головний мозок, взятий як орган психічного, за певних умов може здійснювати рухи фатально, машиноподібно, як наприклад, в стінному годиннику стрілки рухаються фатально від того, що гирі крутять годинникові колеса. Сєченов до тілесних приєднує психічні процеси, і розглядає остання, як машиноподібні. У другій частині трактату «Рефлекси головного мозку» здійснює спробу підвести явища довільних рухів під машиноподібну діяльність. Сєченову вдалося показати, що й високі форми довільної діяльності можна розчленувати на рефлекси, які починаються чуттєвим збудженням, продовжуються м’язовим рухом. Джерело довільного руху - в збуджені чутливого нерва. Механізм «довільності» - це рухова реакція довільного типу на зовнішній подразник. Ми часто його не помічаємо, але наявність його не підлягає сумніву. Затримка рухів, на думку вченого, сприяє утворенню вміння мислити, думати, міркувати. Психічний акт не може з’явитись у свідомості без зовнішнього чуттєвого збудження, так як і думка. Якщо думка оформлюється в слові, то рефлекс залишається лише у м’язах, які виконують розмовні функції, думка відокремлюється від дії. Вчений довів, що всі акти свідомого чи несвідомого життя за способом походження - суть рефлексу. У рефлекторній теорії психічного, природа організму відіграє у визначенні поведінки незначну роль. У роботі „Елементи думки” дає розгорнуту картину розвитку мислення з чуттєвого досвіду. Будь-яка думка це зіставлення уявних об’єктів один з одним у певному відношенні. Досліджує три головні відношення між елементами думки – схожість, співіснування і послідовність. Рефлекторна теорія психіки виходить з того факту, що поза людською психікою існує великий об’єктивний світ незалежно від волі людини. Завдання психології полягає в тому, щоб визначити характер їхньої взаємодії, тобто показати, що вносять суб’єкт і об’єкт в той образ дійсності, який створює психіка.

Роль спадковості у формуванні психічного за Т. Рібо Теодюль Рібо (1839-1916 рр.) - видатний психолог та філософ, здійснив спробу побудувати досвідну психологію як природничу науку, як таку, що спирається на біологію. В поясненні психічних явищ Рібо застосовував асоціацію як активний принцип, надавав великого значення розкриттю фізіологічних, зокрема рефлекторних механізмів психічної діяльності. Будь-який психічний стан не

Предыдущая 1 2 3 456 7 Следующая