ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Демографічна політика в епоху депопуляції.

У 90-і рр. особливо різко виявився комплекс негативних явищ у сфері родини і відтворення населення: зниження чисельності населення країни вперше за останні 50 років, що наростає, негативний природний приріст, різке падіння народжуваності, ріст смертності і зниження середньої тривалості майбутнього життя, ріст розлучуваності і падіння шлюбності і т.п., гострота яких дає підставу говорити про вступ України в епоху демографічної катастрофи. Така ситуація є логічним підсумком довгого шляху послаблення, руйнування і деградації родини як соціального інституту. З XVII—XVIII ст. спочатку повільно, а потім усе швидше і швидше в житті суспільства виникали і наростали ознаки цих негативних процесів, але як це не дивно, побоювання і тривоги т.зв. «мислячої частини людства», політиків, публіцистів і деяких учених були пов'язані не з ними, а з «погрозою перенаселення». Особливу роль у цьому відношенні відіграв Т.Р. Мальтус, який відобразив цілком зрозуміло реальні проблеми економічного і соціального розвитку на рубежі XVIII—XIX ст.

Страх перед «перенаселенням» особливо посилився в 50—60 рр. нашого сторіччя, коли в країнах Африки, Азії і Латинської Америки почався швидкий ріст населення, що одержав назву «демографічного вибуху». Небачені колись темпи приросту населення (2—3 і навіть 4% у рік) додали традиційно похмурому мальтузіанському погляду на життя есхатологічний характер. Створенню такого емоційного настрою серед широкої громадськості, журналістів і політиків служили пророцтва тих жахаючих наслідків, до яких нібито веде «демографічний вибух».

В ті роки заговорили про «бомбу перенаселення», порівнюючи передбачувані наслідки «демографічного вибуху» з результатами ядерних бомбардувань, а деякі, як, наприклад, Р. Макнамара, що був у 70-і рр. директором Всесвітнього банку, а до того — міністром оборони США, узагалі думали, що ріст населення страшніше за третю світову війну.

«Демографічний вибух» загострив увагу до проблем продовольства, забезпечення енергією і мінеральними ресурсами, екології, до соціальних наслідків скупченості населення у великих і надвеликих містах. Ця увага саме по собі, безсумнівно, була позитивним явищем, однак, мальтузіанство відвернуло увагу від не менш гострих проблем депопуляції і кризи родини.

Інерція демографічної есхатології виявилася настільки сильно, що навіть зараз, коли стала очевидною безпідставність пророкувань кінця світу через перенаселеність, коли ситуація з темпами приросту населення радикально змінилася, коли в усе більшій і більшій кількості країн відтворення стає звуженим, розмови про погрозу перенаселеності не припинилися, хоча в них і з'явилися нові акценти.

Однак при цьому навіть у тих країнах, де в наявності депопуляція, де чисельність населення скорочується, чи принаймні, не росте, багато хто продовжують говорити про перенаселеність і її жахаючі наслідки. Навіть у України, у країні, що за 90-і рр. минулого сторіччя втратила близько 3 млн чоловік, дуже багато більш стурбовані гіпотетичними лихами, що нібито несуть із собою «демографічний вибух», що фактично вже припинився, ніж цілком реальними погрозами депопуляції.

Як приклад можна привести публікацію в газеті «Вісті» за 13 жовтня 1999 р., присвячену події, що напередодні відбулася - досягнення населенням Землі оцінки в 6 мільярдів чоловік. Автор замітки цілком у дусі незабутнього Т.Р. Мальтуса стверджує, що «населення планети росте як на дріжджах» і що «нам залишилося прожити... всього сто років. Розмови про кінець світу, модні напередодні кінця тисячоріччя, тепер здобувають реальні обриси. Що стосується України, то замітка лише глухо згадує, що країна, «як водиться, не збігається з людством у головних тенденціях розвитку»: чисельність населення в нас знижується, але це пов'язується лише з кризовим станом суспільства.

Тим часом слід вже говорити не про «бомбу перенаселення», а про «бомбу депопуляції», точніше про «нейтронну бомбу депопуляції». Ця бомба погрожує підірвати сучасний світ, загрожує зробити його зовсім іншим, далеким і ворожим людині. Це буде світ, де відсутні поняття добра, любові, людської солідарності і взаємопідтримки, моральної відповідальності, де атомізований і позбавлений соціальних зв'язків індивід буде і справді знаходитися в стані helium omnia contra omnes. Людство поки ще не скотилося на дно цієї чорної прірви, але уже близько. І щоб цього не відбулося, щоб депопуляція, подібно Володарю Пітьми Саурону з епопеї Дж.Р.Р. Толкієна «Владар Кілець», не заволоділа світом, щоб найбільші цінності не зникли в цій пітьмі, люди повинні стряхнути із себе звичну благодушність, дати цій погрозі ім'я, об'єднатися і протиставити їй свою солідарність, свої активні дії в захист дітей, родини і самого життя.

Україна, можливо, ближче усіх наблизилася до краю прірви, у яку нас зіштовхне невидима, але могутня сила депопуляції. В даний час наша країна переживає вже четвертий період скорочення чисельності населення. На відміну від трьох попередніх він не пов'язаний ні з якими катастрофічними подіями: ні з революціями і війнами, ні з епідеміями і масовим голодом, а став підсумком «внутрішніх» еволюційних змін у відтворенні населення, що є прямим наслідком кризи родини як соціального інституту.

Сучасна демографічна історія України почалася на рубежі 50—60 р., коли країна вступила у відносно «спокійний» період, без воєн, масових репресій, епідемій і інших катастрофічних явищ. Демографічні зміни в цей період носили еволюційний характер і визначалися винятково перебудовою демографічної поведінки. Саме в цей період «без перешкод» розгорнулася дія глобальних факторів, загальних усім розвинутим країнам, що у своїй сукупності обумовлюють неминуче настання демографічного колапсу, незалежно від конкретної соціально-економічної кон'юнктури в тій чи іншій країні.

З кінця 1992 р. у України почалася депопуляція, тобто зниження чисельності населення, перспективи виходу з якої дуже похмурі. За 1992—2000 р. населення України скоротилося на 3,5 млн чоловік, причому «природний» збиток населення склав майже 6,8 млн чоловік. За 2000 р. населення України скоротилося більш ніж на 1 млн чоловік («природний» збиток склав 954 тис. чоловік). Ці величини є найбільшими за всі 90-і роки.

«Природний» збиток частково компенсується позитивним сальдо міграції.Але роль міграційного приросту постійно зменшується. Як констатують фахівці у сфері міграції, міграційний потенціал близький до вичерпання. У цьому зв'язку прогнозується зменшення сальдо міграції практично до нуля.

У найближчі десятиліття зменшення чисельності населення України буде продовжуватися. Усі наявні прогнози дають обтяжуючу картину. Так, відповідно до одного з варіантів прогнозу ООН 2000 р. (варіант середньої народжуваності) до 2050 р. населення України скоротиться на 40 млн чоловік і складе приблизно 104,3 млн чоловік. Ще більш тривожним є прогноз чисельності населення України, виконаний С.П. Єрмаковим. Відповідно до цього прогнозу, чисельність населення України буде в 2040 р. складати 107,7 млн чоловік. Автор прогнозу справедливо стверджує, що дана ситуація «може розцінюватися як геополітична, економічна і соціальна катастрофа».

Ця катастрофічна динаміка населення країни є прямим наслідком винятково несприятливого характеру основних демографічних процесів: народжуваності, смертності, шлюбності і розлучуваності. У 60—80 р. минулого століття тенденції цих процесів практично цілком визначалися кризою родини, що поглиблюється, як соціального інституту.

Наростання кризових явищ у житті російської родини насамперед відображається в динаміці народжуваності в України. Динаміка народжуваності, її короткочасні й особливо тривалі коливання, мабуть, яскравіше багатьох інших демографічних процесів відображають несприятливі явища в житті родини, несуть на собі печатку її кризи. Адже дітородіння — це найважливіша соціальна функція родини, що раніше інших починає трансформуватися і відмирати в ході її історичних трансформацій. У України зниження народжуваності почалося більше ста років тому. Але особливо стрімко цей процес проходив саме в останні чотири десятиліття, коли дозріли всі соціально-економічні передумови відмирання репродуктивної функції родини, та й самої родини як соціального інституту.

Довгострокова динаміка народжуваності в України представлена в даних про сумарний коефіцієнт народжуваності. Цей показник вже в середині 60-х рр. опустився нижче рівня простого відтворення. У найближчі десятиліття величина сумарного коефіцієнта народжуваності буде продовжувати падати, що з непохитністю «природного закону» підтверджує: російська родина близька до практично повного припинення виконання своєї репродуктивної функції.

А довгостроковий характер зниження сумарного коефіцієнта народжуваності ще раз підтверджує, що падіння народжуваності, демографічний обвал у України — це явище, обумовлене не поточною соціально-економічною і політичною обстановкою в України, а наростанням кризи родини як соціального інституту.

До речі, нічого, крім подиву не можуть викликати гіпотези про майбутні тенденції народжуваності, що закладаються в більшість прогнозів чисельності населення України. Чомусь мовчазно передбачається, що рівень народжуваності в країні (та й в інших розвинутих країнах) підвищиться, чи принаймні, не опуститься нижче сьогоднішніх значень. Ніяких розумних доказів цьому не наводиться, але можна припустити, що автори такого роду прогнозів виходять з думки про те, що поліпшення соціально-економічної ситуації в України, підвищення рівня життя її населення призведуть до росту народжуваності. Інакше кажучи, вони мовчазно припускають наявність прямого зв'язку між рівнем життя і народжуваністю, хоча цьому суперечать усі відомі історичні факти. Подібний зв'язок, говорячи соціологічно, можливий тільки в рамках наявної потреби в дітях, коли погані умови життя можуть блокувати її задоволення. Головна ж причина зниження народжуваності й у України, і в інших країнах — це зменшення самої потреби в дітях, підвищити яку не може ніяке поліпшення умов життя. Якби справа полягала інакше, найвищі рівні народжуваності спостерігалися б у країнах з найвищим рівнем життя. Усі знають, що це зовсім не так.

Що стосується України, то в ній, звичайно, рівень життя вкрай низький, особливо в порівнянні з країнами Заходу. У України реальний валовий внутрішній продукт на душу населення в так званих ППС доларах у три-чотири рази менше, ніж у США, країнах Західної Європи й інших розвинутих країн . Але рівень потреби в дітях у нас такий же, як і в цих країнах. Це всі країни, де панує малодітність, де населення орієнтоване на одно-, дводітну родину. Низький рівень життя в України обумовлює лише те, що навіть ці репродуктивні орієнтації не реалізуються цілком. Підвищення рівня життя населення України може, звичайно, збільшити ступінь реалізації потреби в дітях. Однак навіть у цьому випадку потенціал підвищення народжуваності вкрай обмежений. Відповідно до результатів мікроперепису населення України 1994 р., у найкращому випадку народжуваність у країні може підвищитися максимум до 2,03 дитини в розрахунку на одну шлюбну пару, що ні в якому разі не може бути гарантією припинення депопуляції (для цього необхідно, щоб на сім’ю припадало не менше 2,6 дитини). Дослідження «Україна—2000», проведене кафедрою соціології родини і демографії соціологічного факультету МГУ ім. М.В. Ломоносова, підтверджує цей висновок. Незважаючи на те, що у вибірковій сукупності була штучно збільшена частка дводітних родин, очікуване число дітей виявилося рівним 1,94±0,83.

Однією з особливостей народжуваності в України є ріст позашлюбної народжуваності, що відбувається на тлі загального її падіння. Якщо в 1965 р. частка позашлюбних народжень дорівнювала 13%, у 1975р.—10,7, у 1985р.— 12, то в 1995 р. вона піднялася вже до 21, у 1996 р. — до 23, у 1997 р. — до 25% і в 1998 р. — до 27%. Інакше кажучи, частка позашлюбних народжень виросла більше ніж у 2 рази в порівнянні з початком 70 р. Її рівень перевищив ті значення, що позашлюбна народжуваність досягала наприкінці другої світової війни (24% у 1945 р.). Але якщо в ті роки високий рівень позашлюбної народжуваності вважався різко порушеною пропорцією статей, особливо у віці максимальної шлюбності, викликаної наслідками воєнних дій, коли багато жінок, не маючи можливості одружитися, вимушено обирали «самотнє материнство», то в даний час ріст позашлюбної народжуваності відображає наростання кризових явищ у житті російської родини. Причому розподіл позашлюбної народжуваності має два піки: перший у віці до 20 років і другий у віці 30—35 років, що характеризує наявність різних аспектів кризи родини. Якщо перший пік позашлюбної народжуваності відображає ріст підліткових народжень, постійне зниження віку початку активного статевого життя і розмивання соціальних норм, що забороняють дошлюбні статеві зв'язки і дошлюбні вагітності і народження, то другий говорить про те, що в старшому віці позашлюбні народження часто є результатом «свідомої» відмови від реєстрації шлюбних відносин не тільки з боку чоловіків, але і з боку жінок, тобто є ще одним вираженням т.зв. «втечі від шлюбу».Але йу тому, і в іншому випадках позашлюбна народжуваність служить яскравим виразом кризи родини, виразом розмивання й послаблення соціокультурних норм сімейної поведінки, яскравою ознакою депопуляції.

Тривожною є і динаміка смертності і середньої тривалості життя в України. Загальний коефіцієнт смертності в останнє десятилітті минулого століття коливався на рівні 15—16%. При цьому смертність особливо висока на першому році життя й у працездатному віці. Рівень дитячої смертності в України в даний час у 5 разів перевищує відповідні показники в країнах Заходу. Найгострішою проблемою в України залишається материнська смертність, рівень якої в 15—20 разів перевищує показники розвинутих країн. Як підсумок Україна має одну з найнижчих у світі величину середньої очікуваної тривалості життя: у 1999 р. Україна займала по цьому показнику 111-і місце у світі.

Поєднання наднизької народжуваності і високої смертності, що спостерігається в України, є унікальною і не має аналогів в сучасному світі. Особливо жахливо нинішні риси демографічної ситуації в України виглядають на тлі найбільш розвинутих країн світу, у яких падіння народжуваності не супроводжується ростом смертності і зниженням середньої тривалості майбутнього життя, і тому темпи депопуляції в них не настільки високі, як у України.

Серед українських фахівців існує неоднозначне відношення до сучасної динаміки чисельності населення України. Хоча сам по собі факт зменшення чисельності населення ні в кого не викликає сумнівів і хоча в цілому оцінки цього факту негативні, усе-таки «ступінь негативності» цих оцінок дуже різна.

Поряд із тривожним і дуже тривожним сприйняттям зменшення населення країни як катастрофи існує і досить спокійне до неї відношення, різним чином мотивоване. Приклад, говорить про те, що якщо порівняти сучасну чисельність населення України і ту, котра була в 1989 р. (рік останнього перепису населення), то надлишок населення склав всього 296 тис. чоловік, чи 0,2%, і тому він «не такий великий і катастрофічний, як у попередні три періоди», коли чисельність населення України також скорочувалася. Іншим способом заспокоєння є апеляція до розвинутих країн Заходу, що уже давно переживають те, що зараз відбувається в України. При цьому сучасні демографічні тенденції розглядаються як щось об'єктивне і тому неминуче, як щось, що потрібно зрозуміти і прийняти як природний наслідок модернізації, соціально-економічного і політичного прогресу, що «давно вже можна було передбачати, вивчаючи досвід розвинутих країн Заходу».

Поєднання низької народжуваності, і високої смертності робить депопуляцію в України вкрай глибокою і трагічною. Трагізм сучасної демографічної ситуації в України обумовлений тими негативними демографічними, економічними, соціальними, геополітичними й іншими наслідками, що несе із собою депопуляція.

У демографічному плані депопуляція означає самогубство населення, зникнення нації і її культури. Говорячи словами колишнього прем'єр-міністра, а нині президента Франції Жака Ширака, «Європа демографічно зникає. Ще років 20 і наші країни перетворяться в пустелю».

Можна сказати, що Україна, як і вся Європа, також «демографічно зникає». Особливо це стосується Півночі європейської частини України, Сибіру і Далекого Сходу. При цьому, по історичних мірках, чекати повного демографічного зникнення нашої країни не так вже і довго — 100—150 років.

Економічні наслідки депопуляції пов'язані насамперед з абсолютним скороченням робочої сили, того трудового потенціалу, що суспільство може втягнути у виробництво й економічну активність узагалі, а також зі старінням населення. Це може призвести до уповільнення економічного росту, звуження можливостей технічного рівня виробництва, появи нових технологій і т.п.

Соціальні наслідки депопуляції дуже різноманітні. Частина їх також пов'язана зі старінням населення. Останнє породжує нові вимоги до соціального забезпечення і медичного обслуговування літніх і старих людей. Збільшення їхньої частки на фоні чисельності економічно активного населення, що скорочується, веде до росту демографічного навантаження, створює додаткові труднощі у їхньому пенсійному забезпеченні. Навіть у Японії, у країні, рівень і тривалість життя в який непорівнянні з нашими, наднизька народжуваність змусила уряд піти на збільшення пенсійного віку до 70 років. Посилюються проблеми самотності і депривації літніх і старих людей, ростеїхня відчуженість від більш молодих поколінь.

У ряді соціальних наслідків депопуляції і зниження народжуваності фахівці називають і таку проблему, як інфантилізація підростаючих поколінь. Звичайна в малодітних родинах гіперопіка над дітьми веде до того, що виховується езопова, соціально некомпетентна особистість, замкнута тільки на власних інтересах, що не володіє почуттям відповідальності, не здатна до самостійного прийняття рішень і їхньої реалізації.

Депопулюючим країнам властиве і наростання розриву і відчуження між поколіннями, розмивання міжпоколінної солідарності. Солідарність поколінь, їхня взаємодопомога і співробітництво є насамперед результатом останньої (у першу чергу, трудової) діяльності в родині. У сучасному суспільстві, де «будинок» і «робота» просторово і темпорально відокремилися одна від одної, оскільки трудова діяльність стала неможливою чи звелася до деяких сурогатів, що робить практично неминучим розрив природних зв'язків між поколіннями, а отже, і руйнування соціальних зв'язків узагалі. У цьому ж напрямку діє і усе більш поширюючеся як наслідок старіння населення перехід від солідарної пенсійної системи до накопичувальної. Як відомо, такий перехід є однією з цілей проведеної в нашій країні пенсійної реформи. Але треба уявляти собі, що реалізація благого самого по собі задуму — поставити розмір пенсії в залежність від особистих зусиль і досягнень людини — може призвести до того, що залишки економічних зв'язків, поки ще з'єднуючі покоління один з одним при солідарній пенсійній системі (дорослі працездатні містять дітей і старих, ніби даючи першим у борг і повертаючи свій борг старим), остаточно порвуться, і в підсумку звалиться ще одна (і, може бути, остання) опора суспільної солідарності і суспільства в цілому.

Розрив міжпоколінної солідарності означає, з одного боку, усе ту ж самітність і депривацію старих, причому незалежно від того, чи йде мова про благополучну Америку чи Європу, про живучу в тисках економічної кризи Україну. З іншого боку, утвориться, говорячи словами И.В. Бестужева-Лади, молодіжна «антикультура, звірино ворожа пануючій культурі дорослих» і безжалісна стосовно них.

Депопуляція і зниження народжуваності мають негативні наслідки і для здоров'я нації. Перевага частки первістків серед народжених саме по собі означає погіршення психофізіологічних характеристик населення, оскільки первістки мають гірші показники здоров'я в порівнянні з наступними дітьми. До того ж висока частка первістків серед народжених обумовлює і ріст вторинного співвідношення статей (тобто співвідношення хлопчиків і дівчаток серед народжених живими), що може мати своїм наслідком ріст смертності і зниження очікуваної тривалості життя.

Для такої країни, як Україна, з її величезною територією, депопуляція неминуче буде означати погіршення її геополітичного становища у світі. У найближчі десятиліття зниження чисельності населення України буде в будь-якому випадку відбуватися на фоні росту населення більшості сусідніх країн. Це неминуче викличе найсильніший міграційний тиск на Україну, а, можливо, і спроби територіальної експансії з боку деяких сусідів.

Великі і можливі негативні внутрішньополітичні наслідки депопуляції. Найголовніше і мабуть, найстрашніше — це можливість появи спроб вирішення демографічних проблем тоталітарними, антидемократичними методами. Сучасна дійсність України говорить про велику імовірність такого варіанту розвитку. Досить подивитися на те, хто і як обговорює проблеми населення країни.

Практично лише т.зв. «патріоти» і «національно-мислячі вчені» говорять про демографічну кризу і про демографічну катастрофу в України, але і те, головним чином, у плані боротьби зі своїми політичними опонентами, використовуючи нинішню демографічну ситуацію як засіб дискредитації економічних, соціальних і політичних реформ, що, на їхню думку, і є єдиною причиною депопуляції в України. Відповідно пропонуються і шляхи вирішення демографічних проблем. Це, по-перше, повернення в часи тоталітаризму і реставрація режиму, що протягом декількох десятиліть фактично здійснював геноцид усіх народів колишнього Радянського Союзу. По-друге, у рамках самої по собі «демографічної технології» — це суто репресивні, заборонні заходи, нібито спрямовані на підйом народжуваності, типи заборони розлучень, заборони абортів, внутрісімейного регулювання народжуваності (планування родини), введення в України багатоженства і т.п. Словом, встановлення всеосяжного тоталітарного контролю над репродуктивним процесом, подібно тому, що проводиться в Китаї, тільки з протилежними цілями.

А реформатори, демократично орієнтована частина суспільства фактично самоусунулися від обговорення демографічних проблем країни, від пошуків шляхів їхнього вирішення. Як уже говорилося вище, цю частину громадськості більше хвилюють проблеми «демографічного вибуху» у країнах «третього світу», ніж реальні проблеми і небезпеки наростаючої депопуляції у власній країні.

Складається враження, що дехто з реформаторів навіть радий, що чисельність населення України зменшується. Як справедливо помітив російський демограф А.В. Акімов, «...збиток населення в України в даний час при сформованій економічній системі, заснованої на експорті природних ресурсів, цілком раціональний для частини суспільства, тому що при сировинному експорті як основі економіки, чим менше населення, тим краще для еліти, що формує такий курс...» .

Можливо, у цьому причина того, що деякі вітчизняні демографи, як чорт ладану, бояться будь-якого обговорення проблем стимулювання народжуваності і росту населення країни, думаючи це безперспективним і марним.

При цьому заперечення необхідності стимулювання росту населення аргументується, по трьох напрямках, які можна було умовно назвати філософсько-фаталістичним (чи «демогегельянським»), політичним і прагматичним.

Суть «демогегельянської аргументації» полягає в тезі про безальтернативний історичний розвиток і соціальні зміни. Фактично «спонтанно» відтворюється теза Гегеля про те, що «усе розумне дійсне, і все дійсне розумне». Стверджується, що зниження народжуваності — це об'єктивний процес, що відбувається незалежно від наших бажань, оцінок і дій, а тому і єдино можливий. Як говорять автори Сьомої щорічної демографічної доповіді, «мова йде про загальносвітовий процес, що має свої глибинні рушійні сили, і немає основ очікувати, що Україна виявиться поза загальним рухом країн, що мають приблизно такий же, як і вона, рівень економічного і соціального розвитку». І робити тому нічого не треба, тому що даремно, тому що такі вже закони суспільного розвитку. При цьому якось так само собою виходить, що цей спонтанний розвиток завжди відбувається в згоді із суспільними й особистими інтересами, щоправда, не зовсім зрозуміло, чому (демогегельянство це питання старанно обходить). Основна теза тут: «Не треба вставляти палки в колеса історії, не треба втручатися, і тоді усе буде добре». Років 15 назад подібний погляд виражався в словах про гармонію особистих і суспільних інтересів в умовах «розвинутого соціалістичного суспільства», зараз ті ж самі автори говорять про те, що треба прагнути до створення умов для того, щоб «люди мали стільки дітей, скільки вони хочуть», і про те, щоб «мінімізувати наслідки кризи», «вчитися жити в умовах депопуляції і старіння населення» і т.п. При цьому якось так, само собою, опускається з виду один «малозначимий» факт: те, що реалізація тези «допомогти людям мати стільки дітей, скільки вони хочуть» означає, що процес депопуляції буде прискорюватися, і через невеликий час комусь буде продемонструвати своє уміння «жити в умовах депопуляції і старіння населення». Я вже не говорю про те, що і зараз уже родини мають «стільки дітей, скільки вони хочуть». Про це говорять і дані статистики, і дані спеціальних соціологічних опитувань. А що стосується ідеї «мінімізації наслідків», то тут думка «демогегельянців» фактично збігається з «національно-мислячими» вченими і політиками, що саме в економічних і соціальних реформах бачать причини пережитої нами демографічної катастрофи.

Політична аргументація заперечення необхідності стимулювання народжуваності і росту чисельності населення нашої країни пов'язана з апріорним і бездоказовим переконанням, що відповідна політика неодмінно буде зазіханням на волю і цивільні права громадян, тоталітарним насильством держави стосовно своїх громадян, нав'язуванням останнім неприйнятних для них моделей сімейної поведінки.

Більш того, спроби конструктивно обговорювати проблеми депопуляції в України відкидаються на тій підставі, що спроби регулювати ріст населення, народжуваність, починалися Гітлером, Муссоліні, Франко і Сталіном, тобто тоталітарними, терористичними режимами, що в демократичному суспільстві подібне неприпустимо, а отже, той, хто про це говорить, автоматично являється в одній компанії з цими монстрами. Навіть суто теоретична постановка даної проблематики, постановка питання про необхідність проведення політики стимулювання народжуваності, про те чи має право держава відкрито заявляти про свої цілі у сфері демографічної політики, відразу ж переводиться в площину практичної технології реалізації цих цілей. При цьому остання чомусь у вустах прихильників цієї точки зору завжди являється антидемократичною і тоталітарною. Начебто політику можна проводити тільки насильницькими, тоталітарними засобами!

І якщо суспільство та держава не будуть висувати жодних демографічних цілей, то чи не стане це таким же нав'язуванням родині моделі її поведінки, що саме і призвела Україну, як і інші розвинуті країни, до депопуляції і демографічної кризи, тобто моделі ізольованої нуклеарної і малодітної родини? Що з того, що це нав'язування ніби невидиме? Сила цього невидимого примусу тільки збільшується від того, що воно явно не відчувається. «Воля демографічного вибору», про яку часто говорять як про досягнення сучасної цивілізації і вираження суспільного прогресу, не більш ніж фікція. Приємно, звичайно, думати, що ти цивілізована людина і в усьому поводишся (чи прагнеш поводитись) розумно і відповідально (у тому числі, і батьківство твоє також «відповідальне»), Але насправді сучасна людина не більш вільна від дії соціальних норм, ніж людина в будь-яку іншу епоху. А, скоріше, навпаки. У так званих «сучасних суспільствах» усе різноманіття сімейних структур і типів сімейної поведінки виявилося зведеним до сумної тотальної малодітності. Знеособлена стандартність цього єдиного типу сімейної поведінки буквально нав'язується людям через усі можливі канали. Він став уже погрозою самому існуванню суспільства. Родини змушені «вільно вибирати» саме цю модель, тому що в протилежному випадку, при виборі чогось іншого, вони ризикують не тільки програти економічно в порівнянні з малодітними родинами, але і, що набагато гірше, виявитися викинутими за межі «нормальності», стати маргиналами і піддатися соціокультурному остракізму.

Прагматична аргументація заперечення необхідності стимулювання народжуваності і росту чисельності населення апелює до того, що не варто ставити перед собою важкі у плані досягнення цілі, не варто тому прагнути до підвищення народжуваності, а потрібно братися за більш легші, менш важкі завдання. Наприклад, боротись за зниження смертності, за досягнення тих показників смертності й очікуваної тривалості життя, до яких давно вже прийшли розвинуті країни Заходу. Начебто одне суперечить іншому і начебто хтось заперечує необхідність боротьби за зниження смертності! Але суть справи, якщо говорити про Україну, полягає в тому, що ніяке розумне і досяжне зниження смертності й очікуваної тривалості життя не зупинить і не зможе зупинити депопуляцію. Як образно виразився В.Н. Архангельський, «вихід зі стану депопуляції можливий тільки при масовому безсмерті». А оскільки досягнення масового безсмертя — справа цілком «прагматична” і «легко досяжна», то чекати залишилося зовсім небагато! Якщо ж говорити серйозно, то суть прагматичної аргументації усе та ж: відхід від визнання катастрофічності сучасних сімейних і демографічних змін у України, прийняття депопуляції як неминучості і фактична здача теоретичних і політичних позицій супротивникам соціально-економічних реформ, «націонал-комуністам», що, звичайно ж, мають свої специфічні і занадто добре відомі способи їх вирішення.

Давно настав час виправити зроблену на самому початку реформ помилку, коли демографічна проблематика була фактично віддана на відкуп «націонал-комуністам», коли навіть у середовищі демографів будь-яка спроба в конструктивному плані говорити про необхідність протидії депопуляції зустрічається в штики як вираження нібито тоталітаристських поглядів, як прагнення учинити насильство над родиною, нав'язати їй моделі сімейної поведінки, що відкидаються нею, порушити демократичні права особистості, права родини.

Насправді, усе прямо протилежно: якщо ми не хочемо повернутися в тоталітаризм, якщо ми не хочемо жити у фашистській державі, потрібно позбавити самозванців-«патріотів» монополії на обговорення проблем родини і населення нашої країни. Потрібно визнати, що Україна переживає демографічну катастрофу. Потрібно визнати, що мова йде про саме існування нашої країни. Якщо спокійно спостерігати що відбувається, якщо лише об’єктивістськи фіксувати відсотки збитку населення і падіння народжуваності, втішаючи себе тим, що в цьому відношенні ми — в одному ряді «із усім прогресивним людством», як це можна спостерігати в Шостій щорічній демографічній доповіді «Населення України. 1998», то можна сміло ставити хрест на тільки на демографічному майбутньому України, але і волі і демократії в нашій країні.

Виникає закономірне питання про причини виникнення, наростання і загострення демографічної кризи в України, що прийняли в наші дні воістину трагічні форми. Які соціальні сили і фактори викликали його і які, з іншого боку, перспективи його розвитку, яке, отже, демографічне майбутнє України? Пошук відповідей на ці непрості питання визначає нинішню наукову полеміку в середовищі українських демографів і фамілістів і, більш того, — гостроту політичного й ідеологічного протиборства сил, зацікавлених у виборі того чи іншого шляху розвитку країни, долі соціально-економічних реформ у ній. Ясно, що відповіді на ці питання визначають і вибір і пошук заходів відповідної сімейно-демографічної політики.

Описану вище феноменологію глобальних сімейних і демографічних змін, що були привнесені в життя спонтанним ходом соціально-економічного розвитку на основі ринкових, конкурентних процесів, однак при зростаючій ролі держави, не заперечує ніхто з демографів і дослідників родини, але оцінка цих змін різними вченими, як вітчизняними, так і закордонними, виявляється принципово різною.

При цьому вся розмаїтість точок зору на сімейні і демографічні зміни може бути зведена практично до двох основних аксіологічних перспектив, чи парадигм, у рамках яких інтерпретується вся сімейно-демографічна проблематика і виробляються підходи до її практичного втілення.

Одна з них — це парадигма модернізації (вона ж — парадигма здорового глузду, парадигма перешкод). Інша — парадигма кризи родини.

У рамках парадигми модернізації як позитивні, так і негативні зміни родини і населення сприймаються й інтерпретуються як частки, специфічні прояви загального і позитивного (прогресивного) процесу модернізації родини і відтворення населення, зміни одного їхнього типу («традиційного») іншим («сучасним»). Модернізація родини і відтворення населення при цьому розглядається як частина, прояв, елемент модернізації всього суспільства. Саме тому всі характеристики цієї останньої автоматично і зі знаком «плюс» переносяться на родину і відтворення населення. Саме тому мова в рамках цієї парадигми може йти лише про тимчасові і локальні невідповідності і проблемні ситуації. Ці ситуації розглядаються як результат дії взагалі минущих і поверхневих факторів, що відображають головним чином неоднакову швидкість процесів модернізації різних підсистем суспільства на окремих територіях і в окремі періоди.

У вітчизняній демографії ця концепція в теоретичному плані найбільш розроблена в роботахА.Г. Вишневського. Так, аналізуючи процеси зміни родини і відтворення населення в колишньому СРСР і в Україні,А.Г. Вишневський стверджує, що родина «виявилася на порозі нової кризи», зіштовхнувшись «з новими проблемами» і в «значному ступені» втративши «здатність виконувати життєво важливі для людини і суспільства функції» через «непослідовність і незавершеність змін, що відбуваються з родиною». Іншими словами, «нова криза родини» пов'язана з тим, що сімейні зміни відстають від обумовивших їх «закономірних зрушень у житті радянського суспільства в ході відновлення його економічної і соціальної структури (індустріалізація, урбанізація, секуляризація свідомості, емансипація жінок і дітей і т.п.)».

Відповідно суспільство, якщо визнає за необхідне втрутитися протягом сімейних і демографічних змін, може прагнути лише до усунення негативних наслідків цих невідповідностей («подолання розладу», «сприяння формуванню нових демографічних відносин» і т.п.), чи до їхньої компенсації заходами адекватної («пов'язаної з історичними цілями») сімейної і демографічної політики, тобто всього-на-всього до «мінімізації наслідків кризи для родини і суспільства».

Інша ж парадигма — парадигма краху родини як соціального інституту — ті ж самі сімейні і демографічні зміни розглядає, як частки, історично конкретні вираження глобальної системної кризи родини, викликаної до життя не якимось випадковими, тимчасовими невідповідностями, негативними явищами і проблемними ситуаціями, а корінними, сутнісними, атрибутивними рисами індустріально-ринкової цивілізації.

Парадигма кризи родини як соціального інституту орієнтує дослідника родини і демографа, а також практичного політика розглядати негативний характер сімейних і демографічних змін, проблем, породжуваних ними, саме як вираження такої кризи, що охопили родину і цінності сімейного способу життя. Ця криза є глобальна проблема сучасності, рівновелика, принаймні, екологічній.

Концепція кризи родини орієнтує не на зовнішні стосовно родини причини несприятливих явищ, які б важливі вони не були самі по собі, не на «перешкоди» еволюційному ходу подій, а на вади того варіанту соціальної організації ринково-індустріального типу, що спонтанно склалася в сучасному суспільстві.

Послаблення соціально-нормативної регуляції сімейності, трансформація культурних символів і зразків, зниження цінності шлюбу, родини з дітьми, єдності всіх сімейних поколінь — от ті соціокультурні процеси, що розкривають сутність кризи родини і відтворення населення. Вони ж роблять безперспективною орієнтацію соціальної політики тільки на усунення чи корекцію негативних наслідків їхньої спонтанної еволюції.

Розуміння сімейно-демографічних проблем і відповідно сімейно-демографічної політики, що випливає з парадигми кризи родини, не є загальноприйнятим. Більше того, його дотримується меншість як вітчизняних, так і закордонних фахівців у сфері родини і демографії.

Якщо говорити суто про Україну, то однією з таких специфічних причин є те, що в нашій країні протягом дуже тривалого періоду фамілістика і демографія могли розвиватися лише в межах ідеології, що нав'язувалась зверху «марксизмом-ленінізмом». Фактично існувала така ситуація, коли у всіх дисциплінах, так чи інакше вивчаючих родину і демографічні процеси, панував вульгарний соціологічний підхід, у межах якого в житті не було місця не тільки для протиріччя й антагонізму, але навіть для яких-небудь розбіжностей в інтересах особистості і суспільства.

Розгляд співвідношення інтересів родини й особистості, з одного боку, і суспільства держави — з іншого, у термінах тотожності, чи єдності, є однією з найбільш істотних рис парадигми здорового глузду, особливо в нашій країні, де фамілістика і демографія розглядалися як класові, ідеологічні науки. Стверджувалася безумовна гармонія суспільних і особистих інтересів також і в сфері родини і відтворення населення. Декларувалася надзвичайно висока цінність дітей і родини при соціалізмі і відповідна індивідуальна потреба в дітях, реалізації якої нібито заважають лише зовнішні стосовно соціалізму і «тимчасові» обставини й умови. Зрозуміло, теза про «гармонію особистого і суспільного» перетерпіла істотні зміни від її вульгарного декларування в передвоєнні роки до більш тонких і завуальованих інтерпретацій.

До останнього часу це було «законом» існування вітчизняної ідеологізованої демографії. Перші роботи, у яких містилися спроби побороти однобічності парадигми здорового глузду, з'явилися лише в 70-і рр. минулого сторіччя. Авториїх прагнули зрозуміти сучасні тенденції сімейних змін і демографічних процесів, виходячи з інших теоретичних і аксіологічних передумов, у рамках нової парадигми, центральним пунктом якої стало сприйняття сімейних і демографічних змін у контексті глобальної кризи родини, що загрожує самому існуванню людського роду.

Протистояння і боротьба двох парадигм (модернізації і кризи родини) не стали надбанням історії, хоча система, що існувала пішла в минуле. Це протистояння і ця боротьба продовжуються і зараз. Перевага, популярність однієї з них, названою тут парадигмою модернізації чи здорового глузду, ускладнює як адекватну оцінку новітніх демографічних тенденцій, так і вироблення ефективної сімейної і демографічної політики в Україні, політики, орієнтованої на зміцнення родини як соціального інституту, на подолання депопуляції і її наслідків.

Пошук відповідей на сформульовані вище питання про причини демографічної кризи і шляхи виходу з неї повинні вестися в напрямку розуміння того, що негативні прояви в житті російської родини й у демографічній динаміці є результатом дії факторів довгострокового, фундаментального характеру, пов'язаних з найбільш істотними рисами цивілізації індустріального типу, до якої належить і Україна. Криза родини і відтворення населення є ціннісною кризою суспільного устрою, для якого щохвилинні інтереси (отримання прибутку, одержання якихось інших переваг економічного чи неекономічного характеру) вищі інтересів його власного самозбереження.

Родина — вирішальний фактор функціонування суспільства і соціальних змін у цілому. Це — фактор, що нині лімітує можливості і перспективи подальшого самозбереження людського суспільства. Однак сучасна індустріальна цивілізація порушила баланс, що складався сторіччями, між інтересами індивіда, особистості і родини як первинної соціальної спільності. Сьогодні ми спостерігаємо небачений колись крен убік інтересів і «прав» окремої, індивідуалістично орієнтованої езопової особистості, сформованої за сторіччя існування західної цивілізації. Така ситуація, коли інтерес родини виявився принесеним у жертву егоїстичному індивідуалістичному інтересу, має глобальний характер.

Сучасний український соціально-економічний контекст при всій його гостроті і значимості в детермінації положення родини лише оголює і робить більш хворобливими і трагічними кризові прояви, але, по суті, не додає до них нічого нового. Спонтанний вихід із кризи, автоматичне вирішення складних проблем населення, родини, жінок і дітей неможливі.

Усе, що спостерігається сьогодні в України — демографічна криза, депопуляція, дезорганізація родини, криза її цінностей і втрата нею свого раніше настільки значимого місця і ролі в соціальній структурі і житті людей і т.п., — має своєю причиною не окремі, самі по собі безумовно важливі і значимі матеріальні й інші умови життя, а найбільш істотні риси сучасної індустріальної цивілізації незалежно від конкретно-історичних форм її існування, тобто незалежно від того, про яку країну мова йде — чи про Україну, де протягом декількох десятиліть намагалися насильно переписати історію і направити її хід у русло тоталітарно витлумаченої соціалістичної ідеї, чи про країни Заходу, де процвітало ринкове капіталістичне господарство.

Просуваючись по шляху індустріалізації, Україна стала полем проведення гігантського соціального експерименту, і в цьому її трагічна особливість. Процес трансформаціїродини,процес «перехоплення» її інституціональних функцій іншими соціальними інститутами і відповідний йому процес зміни демографічної поведінки населення були насильно прискорені і стимульовані всією міццю тоталітарної держави. У результаті вони виявилися штучно стиснуті до історично незначних термінів. Специфіка Україна полягає в тому, що тут саме держава зіграла роль насильницького акселератора «природного ходу речей»:

• безпосередньо, починаючи дії, спрямовані проти «старої родини» і «пригнобленого положення жінок у суспільстві»;

• опосередковано, через нерегульовані наслідки політики прискореної індустріалізації і колективізації, що здійснювалися фактично за рахунок підриву економічних основ навіть простого відтворення населення. Голод і сталінські репресії 30—40-х рр. — лише найбільш яскравий і трагічний прояв такого роду політики держави.

Руйнівний потенціал проведеної радянським керівництвом соціально-економічної політики в повну силу виявив себе саме в 60—80-і роки «добробуту». Саме тоді в Україні почалося підвищення смертності і падіння народжуваності, ріст розлучуваності й інші несприятливі явища у функціонуванні родини і демографічної системи, про які йшла мова вище і які ретельно ховалися від народу.

Принципово важливо те, що демографічна криза в України не є чимось виниклим тільки в останні роки, як думають деякі, використовуючи сучасну динаміку населення в політичних цілях, вчені. Вона — не перерва поступовості, не відхилення з «правильного» шляху. Її суть — у різкому і раптовому загостренні й оголенні довгострокових тенденцій трансформації родини, що носять глобальний характер.

Відповідно, не можна сподіватися, що демографічна ситуація в Україні «виправиться», як тільки закінчиться соціально-економічна криза і підніметься життєвий рівень українських родин. Досвід найбільш розвинутих країн Заходу, де життєвий рівень населення не йде ні в яке порівняння з українським, доводить це. Процеси сімейної деградації, негативні наслідки змін структури і функцій родини, ініційовані спонтанним ходом історичного розвитку, наростання демографічної кризи і депопуляції можна перебороти тільки за допомогою спеціальної просімейної демографічної політики, що має метою відродження і зміцнення родини як соціального інституту, подолання депопуляції як явища, що загрожує самому існуванню україніського суспільства. Сподіватися ж на спонтанне, автоматичне вирішення демографічної і сімейної кризи - значить виявляти дивну наївність і надоптимізм. Адже в сучасному суспільстві відсутні іманентні механізми, що забезпечують спонтанне формування потреб індивідів у родині, сімейному способі життя, формування сімейних цінностей і фамілістичної культури.

Сімейні цінності більше не зміцнюються і не відтворюються сучасною цивілізацією з її акцентом на окрему особистість, на прагнення нібито «звільнити»Я, особистість від будь-яких зв'язків, що «обмежують» її самореалізацію, у тому числі і від зв'язків сімейних. Сучасне суспільство розмиває сімейні цінності, піддає їх корозії, ставлячи в кінцевому рахунку під загрозу своє власне існування, і саме це фундаментальне протиріччя індустріального суспільства, що, з одного боку, не може існувати без родини, без відтворення населення, а з іншого боку — не має іманентних механізмів реалізації цієї екзистенціальної потреби, визначає необхідність проведення сімейної і демографічної політики.

Другою особливістю нашого історичного шляху, про яку необхідно сказати стосовно проблематики демографічної кризи, є деякі риси проведеної в нашій країні економічної реформи, інших економічних, соціальних і політичних перетворень. Мова насамперед йде про те, що в їхньому ході до останнього часу практично не враховувалися інтереси родини і відтворення населення. Ці інтереси, навпаки, скоріше дотепер ігноруються, хоча і декларуються.

Практично будь-які прийняті в ході перетворень рішення виходять з імпліцитної передумови — об'єкт цих рішень і цих заходів бачиться в окремому («ізольованому») індивіді, позбавленому ознак статі і приналежності до якої-небудь первинної соціальної спільності, родині насамперед. Отже, спонтанний процес сімейних змін і відповідно наростання демографічної кризи продовжується в прискореному темпі.

Причина цього «прискорення» — у накладенні довгострокових тенденцій сімейних змін на негативні наслідки соціально-економічної кризи в країні, з якою наше суспільство тільки починаю викарабкуватися. Це накладення відіграло свою роль також у тому, що сімейні і демографічні проблеми розглядаються громадськістю, пресою, політиками і навіть частиною спецмалістів винятково в контексті цієї кризи, у контексті наслідків радикальної економічної реформи. Тенденції сімейних і демографічних змін пов'язуються майже винятково з реальним падінням рівня життя родин, особливо родин з декількома дітьми, неповних і деяких інших, падінням, що стало одним з «результатів» реформ.

Ці особливості історичного шляху України і стали причиною того, що демографічна політика стала розглядатися головним чином як організований, скеровуваний і фінансований державою (її бюрократичним апаратом) соціальний захист родин від убогості, від викликаного інфляційним тиском зниження добробуту. Звідси — необхідність компенсації цього зниження шляхом надання родинам матеріальної допомоги. Нестача ресурсів робить цю допомогу дуже скромною, лише в малій мірі компенсуючою падіння рівня життя більшості родин.

Ця скромність відображає і наявність більш пріоритетних прагнень уряду в порівнянні із соціальною політикою, а в межах останньої — більш пріоритетних сфер соціальної допомоги (пенсіонери, біженці і т.п.).

У федеральної влади до недавнього часу були відсутні які-небудь уявлення про довгостроковий характер демографічної політики, про необхідність системи заходів, спрямованих на зміцнення родини як соціального інституту і вихід з депопуляції. Щохвилинна спрямованість заходів, які приймалися до цього часу, обмеження завдань політики питанням дня робило і робить їх політикою малих справ, малих сум і малої користі. Хоча і не можна заперечувати, що в умовах, коли родина ходом історії, а точніше політикою держави позбавлена і можливості автономного самозабезпечення і самовідтворення, ці заходи якийсь реальний зміст усе-таки мають.

Фактично те, що зараз називають сімейно-демографічною політикою, будучи в змістовному плані матеріальною допомогою бідним, концептуально й аксіологічно відображає політична перевага ізольованої нуклеарної родини з одною-двома дітьми. Спонтанний хід подій саме цей тип родини робить масовим, модальним. Різноманіття сімейних і демографічних структур зведено до сумної тотальної малодітності, до знеособленої стандартності цього єдиного типу родини і репродуктивної поведінки. Це само по собі різко погіршує положення родини як соціального інституту, що припускає плюралізм сімейних структур, включаючи великі родини з тісними родинними зв'язками, чи принаймні, нуклеарні родини з декількома дітьми. Відповідно поглиблюється демографічна криза, усе ближче point-of-no-return депопуляції, усе ближче досягнення такої її стадії, коли вихід з неї буде неможливим.

Ці переваги відображають і зв'язок такої «сімейно-демографічної політики» з парадигмою здорового глузду (модернізації), для якої завжди було характерно «прийняття» дійсності як єдино можливої відповідно до витлумаченого в «совковому» дусі принципу «усе дійсне розумне і все розумне дійсне».

Теоретично ця політика налаштовується необхідністю «зрозуміти і прийняти ту модель родини — міської, малої, нуклеарної і т.п., — яка переважає в реальному житті, а не в утопічній уяві добромисних теоретиків».

Насправді ж справжня демографічна політика не має нічого спільного з описаною вище «сімейно-демографічною політикою». Основні риси демографічної політики, що має метою гарантоване подолання депопуляції і її наслідків і забезпечення надалі стійкого відтворення населення нашої країни, описуються нижче.

Основними принципами демографічної політики є: принцип суверенності родини, принцип суспільного договору, принцип волі вибору родиною будь-якого способу життя, принцип єдності цілей федеральної і регіональної політики і принцип соціальної участі.

Принцип суверенності родини означає, що родина незалежна від держави і має право приймати будь-які рішення, що стосуються її життя, зокрема, народження чи відмова від народження дітей, самостійно, керуючись лише власними цілями й інтересами. Це означає і право родини на будь-який тип сімейної (шлюбної, сексуальної і репродуктивної) поведінки, у тому числі і на той, котрий з погляду соціокультурних і моральних норм розглядається як девіантний. Принцип суверенності родини залишиться порожнім звуком без відповідної економічної бази.

Будь-яке обмеження принципу суверенності родини, що обґрунтовується інтересами суспільства чи держави (наприклад, регулювання абортів, встановлення процедури реєстрації шлюбу чи розводу і т.п.), повинно вводитися і регулюватися законодавчо чи конституційно.

Разом зтим не є порушенням принципу суверенності і не повинно розглядатися в якості такого пропаганда яких-небудь типів родини і сімейної поведінки, моделей родини, так само як і соціальна (економічна і будь-яка інша) підтримка їх. У всякому разі доти, поки родина має можливість вибору цих типів і моделей. Тільки позбавлення родин реальної волі вибору з альтернативних варіантів може розглядатися як примус до чого-небудь одного.

Справа в тому, що точно так само, як родина суверенна стосовно суспільства і держави, так і вони суверенні стосовно родини. І воля однієї вибирати з нібито «набагато більшого, ніж у минулому, набору суспільно визнаних альтернативних моделей родини і сімейних біографій» не може існувати без волі іншого відкрито виражати свої переваги в цій сфері, не побоюючись абсурдних обвинувачень у «нав'язуванні» родині «того чи іншого образу дій чи типу сімейної поведінки».

Принцип суверенності родини тісно пов'язаний із принципом волі вибору. Вважається, що спонтанний («природний») розвиток, не пов'язаний зі «штучним» впливом з боку суспільства і держави, вирішує волю вибору особистістю і родиною зі згаданого вище «набору альтернативних моделей». Але в дійсності ця воля має цілком конкретні, історично визначені межі. Вона пов'язана з періодом, коли швидке зниження смертності зробило непотрібною високу народжуваність і, отже, обумовило розпад системи соціокультурних норм багатодітності, відмирання табу на застосування контрацепції й абортів. Цей розпад нормативної системи багатодітного батьківства призвів у підсумку до широкого поширення норм малодітности, коли нонконформістським і навіть девіантним вважається наявність трьох і більш дітей у родині.

У наш час лише незначні частки населення демонструють поведінку, що відхиляється (в описаному соціально-нормативному змісті). Масовим же, модальним, стандартним, нормативним є одно-, дводітне батьківство. Уся ж воля вибору звелася до вибору між родиною з однією чи двома дітьми, між однодітністю і дводітністо, що і з демографічної, і з соціально-психологічної, і з будь-якої іншої точки зору зовсім нерозрізнені, абсолютно ідентичні. Отже, цей «вибір» абсолютно безальтернативний, тобто ніякого вибору в дійсності немає. Принцип волі вибору, про який говориться тут, означає наявність у суспільстві справжньої альтернативи і можливості дійсно вибирати будь-який тип родини і сімейної поведінки. Зараз цієї можливості вибору немає, як не було її й в умовах панування багатодітності. Демографічна політика повинна бути орієнтована на створення справжньої волі вибору, на створення можливості реалізувати будь-яку альтернативу.

Зрозуміло, суспільство в особі держави й інших соціальних інститутів також вільне в прийнятті і підтримці тих типів родин і сімейної поведінки, що у найбільшій мірі задовольняють його інтерес у забезпеченні стійкого відтворення підростаючих поколінь. Принцип волі вибору припускає послідовне застосування його й у відношенні родини й особистості, і у відношенні суспільства і держави.

Принцип суспільного договору розвиває і конкретизує описані вище принципи суверенності і волі вибору. Він означає договірну регламентацію взаємин родини як соціального інституту і держави. Інакше кажучи, родина і держава укладають між собою суспільний договір, у якому на рівноправній основі есплікуються і формулюються всі існуючі політичні, соціальні, економічні й інші відносини між ними. Цей принцип особливо важливий в умовах нашої країни, що намагається побороти спадщину тоталітаризму.

Родина як соціальний інститут забезпечує суспільство трудовими ресурсами, виконавцями соціальних ролей. Без цього «продукту сімейного виробництва» соціальна система не може функціонувати, не може існувати. Отже, суспільство повинно відчувати потребу, зацікавленість у тому, щоб родина виконувала свої функції відтворення нових поколінь. Ця зацікавленість повинна бути тим більш сильною в наш час, коли усе більше і більше слабшають і навіть цілком зникають стимули, що визначають особисту зацікавленість у народженні декількох дітей.

У цих умовах родина може зажадати в суспільства і його представника — держави — на договірній основі забезпечити всебічну підтримку тих моделей сімейного життя, що сприяють ефективній реалізації функцій відтворення.

Принцип єдності цілей федеральної і регіональної демографічної політики означає, що їх мета єдина для всієї країни і не залежить від конкретних особливостей демографічної ситуації на тій чи іншій території — частині тої самої держави. Цей принцип виходить з того, що відмирання багатодітності є глобальним процесом, що відображає фундаментальні зміни економічних, соціальних і демографічних умов життя суспільства. І тому, хоча й існують території, де переважає багатодітність, але і на них необхідна політика, орієнтована на зміцнення родини,тих її моделей і зразків, що найбільш адекватні цілям реалізації репродуктивної функції родини.

Облік регіональних особливостей при цьому може досягатися як за рахунок шляхів конкретизації єдиної у своїй основі мети демографічної політики, так і шляхом застосування специфічних засобів її досягнення. Найкращим організаційним механізмом забезпечення єдності цілей демографічної політики й обліку регіональних особливостей є спеціальні регіональні програми.

Принцип соціальної участі. У сучасних умовах цілком втрачає зміст традиційне для тоталітарної епохи уявлення про державу як єдиний суб'єкт цілепокладання, формування і реалізації соціальної (зокрема, демографічної) політики. В даний час як її мета, так і шлях її досягнення в зростаючій мірі формуються в межах громадянського суспільства, у взаємодії трьох суб'єктів соціального життя — родини як малої групи, що здійснює свою життєдіяльність у конкретних соціально-економічних умовах і задовольняє свої власні цілі й інтереси; різного роду соціальних і територіальних спільнот і об'єднань, формальних і неформальних (сусідських громад, етнічних соціокультурних меншостей, партій, суспільних, політичних, релігійних і інших об'єднань і союзів, груп інтересів і т.д. і т.п.); нарешті, держави в особі її спеціалізованих органів (федеральних, регіональних і локальних), у чию компетенцію входять розробка і здійснення соціальної політики, у тому числі демографічної як її частини.

У цих умовах демографічна політика можлива лише як діяльність по створенню і реалізації програм нового типу, по взаємовигідному для усіх використанню ресурсів і можливостей, якими володіє кожен з учасників, для досягнення погоджених цілей, інтересів і потреб. Іншими словами, суб'єкти демографічної політики — це поряд з державою різноманітні об'єднання громадян — партії, союзи, асоціації, фонди і т.п., у тому числі і ті, котрі створюються (чи можуть створюватися) з метою захисту і відстоювання власне демографічних інтересів. Важливо лише, щоб усі ці об'єднання мали чітко усвідомлені і експліцитно виражені цілі і наміри щодо того, якою повинна бути родина, як вона повинна змінюватися, у чому полягає суспільний інтерес стосовно відтворення населення взагалі. Така нова технологія формування і реалізації сімейної політики виражена в тому, що тут названо принципом соціальної участі. Соціальна участь — це поняття, що поєднує широкий спектр ситуацій, у яких громадяни безпосередньо чи через свої об'єднання залучені у процеси вироблення і реалізації соціально значимих рішень, тієї чи іншої соціальної політики, що торкаються їхніх інтересів (у даному випадку — демографічної).

Сказане вище про соціальну участь аж ніяк не опис нашої повсякденної реальності. Це — теоретична ідеалізація, нормативне цілепокладання, те, до чого необхідно прагнути, і те, чого постійно треба бажати і мати на увазі, говорячи про демографічну політику. Практична реалізація принципу соціальної участі — це тривалий процес, це рух, що знімає, що переборює заперечливий нинішній стан, коли нереспектабельний і жебрак, але амбіційний «благодійник» (держава) болісно намагається розділити між своїми «соціально слабкими», але не менш амбіційними і вимогливими громадянами жалюгідні крихти, призначені для «мінімізації наслідків». Але проте принцип соціальної участі є одним з найважливіших принципів демографічної політики, як одна з основних умов ефективності її програм і заходів.

Стратегічною, довгостроковою метою демографічноїполітики є подолання депопуляції і їїнаслідків наоснові зміцнення родини як соціального інституту і зниження смертності та збільшення тривалості життя. Ця ціль найбільш повно виражається в зміцненні сімейного життя і вимагає переорієнтації всієї соціальної життєдіяльності з інтересів індивіда на інтереси життя родини. Більш визначене і конкретне вираження цієї мети означає підтримку, заохочення з боку суспільства і держави повної родини з 3-4 дітьми, бажано різних поколінь, що аж ніяк не зводиться тільки до підвищення народжуваності. Зміцнення родини поряд з удосконалюванням охорони здоров'я, розвитком медицини і соціальної гігієни, має своїм результатом і зниження захворюваності, зменшення девіантних форм поведінки, тобто зниження смертності і підвищення тривалості життя.

Крім стратегічної, довгострокової мети демографічна політика має і короткострокові, тактичні цілі. Відродити середньодітну родину як основний тип родини можливо, лише допомагаючи окремим, конкретним родинам вирішувати їхні життєві проблеми, переборювати ті труднощі, що можуть виникнути на тих чи інших стадіях життєвого циклу родини. Тому короткострокові цілі демографічної політики можна виразити як соціальну підтримку родин, що на стадії репродуктивного батьківства зіштовхуються з різними напруженими ситуаціями, випробовуючи ті чи інші стреси і проблеми, що може вести до їх розпаду, заважає їм задовольнити наявну в них потребу в дітях, веде до росту захворюваності і смертності їхніх членів.

На жаль, актуальна ситуація в України буквально до сьогоднішнього дня не сприяє усвідомленню і тим більше прийняттю середньодітної родини як головної мети довгострокової демографічної політики. Над усім превалювала ідея захисту родин від бідності й убогості. Проте докладне переопрацювання як системи стратегічних і тактичних (довго- і короткострокових) цілей демографічної політики, так і засобів їх досягнення є нагальною потребою.

Здається, зараз, коли проблеми родини і відтворення населення набули особливої гостроти, коли темпи депопуляції стрімко наростають, коли, з іншого боку, виникла сприятлива демографічна кон'юнктура у вигляді вступу у репродуктивний вік поколінь, що народилися в першій половині 80-х рр. минулого століття, на проблеми демографічного розвитку нашої країни і на питання вироблення адекватної демографічної політики нарешті звернули увагу уряд і парламент, політичні партії і рухи.

Знаковою подією в цьому плані, що маркує перехід від ігнорування демографічної проблематики до її усвідомлення як одного з факторів соціально-економічного розвитку нашої країни, може стати прийняття «Концепції демографічного розвитку України на період до 2015 року» (Розпорядження Голови Уряду РФ від 24 вересня 2001 р.). Знаковий характер цієї Концепції додає та обставина, що в ній вперше в документах такого рівня як мета демографічного розвитку на найближчу перспективу поставлена «стабілізація чисельності населення і формування передумов до наступного демографічного росту» на основі збільшення очікуваної тривалості життя, у тому числі здорового (активного) життя, поліпшення репродуктивного здоров'я населення, створення передумов для підвищення народжуваності, усебічного зміцнення інституту родини як форми гармонічної життєдіяльності особистості і вирішення ряду інших завдань.

У Концепції позначені і пріоритети діяльності в кожній зі сфер демографічного розвитку. Особливо значимим і є пріоритети у сфері стимулювання народжуваності і зміцнення родини. Концепція вперше спрямовує на «формування системи суспільних і особистісних цінностей, орієнтованих на родину з двома дітьми і більше», а також на «створення соціально-економічних умов, сприятливих для народження і виховання декількох дітей».

Зрозуміло, Концепція демографічного розвитку, як і усяка концепція взагалі, має недоліки. Але її поява символізує, що суспільство, здається, починає усвідомлювати, що йому загрожує небезпека, прагне дати цій небезпеці ім'я, назвати речі своїми іменами: депопуляцію депопуляцією, демографічну катастрофу демографічною катастрофою...Але це тільки перший крок.

Усвідомивши цю небезпеку, суспільство зобов'язане вживати заходів, щоб її усунути чи хоча б мінімізувати. У цьому плані показовим може бути порівняння з екологічними проблемами. Людству реально загрожувала екологічна катастрофа, але воно змогло справитися з цією загрозою. Суспільство вчиться регулювати свої взаємини з природою, розлад у який і є суттю екологічної кризи. Вже знайдені економічні механізми, що дозволили реально знизити техногенне навантаження на навколишнє середовище, зробити відтворення більш чистим. Людство змогло зламати безальтернативність змін у сфері екології, зламати переконання більшості, що панувало, у тому, що виробництво не може не забруднювати навколишнє середовище. В екологічну прірву ми вже не звалимося.

Демографічна криза, демографічний провал — це небезпека набагато більша, ніж криза екологічна. Коли ми говоримо про депопуляцію, про демографічну кризу, ми говоримо про себе, про наші взаємини із самими собою. Чому ми не можемо відрегулювати ці відносини, зробити їх оптимальними, як це вже робиться в наших взаєминах із природою? Чому ми не можемо змінитися так, щоб не звалитися в демографічну прірву, з якої, швидше за все, ми вже ніколи не виберемося? Я думаю, що ми зараз саме переживаємо той момент, коли ще можна усвідомити трагізм ситуації, зрозуміти, чим нам усім погрожує депопуляція і низька народжуваність, і спробувати спільними зусиллями вчених, політиків, суспільних діячів, журналістів, усіх людей доброї волі знайти ті засоби, ті економічні, соціальні, психологіч