ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Динаміка старіння населення світу й окремих регіонів, 1995—2050 р.

1995 2000 2005 2010 2015 2020 2025 2030 2040 2050

Увесь світ

Найменш розвинуті країни

Росія

Розвинуті країни

Менш розвинуті країни (без Китаю)

Китай

Історичні типи відтворення населення. Подібно до того, як відтворення населення не існує поза певними історичними формами, не існує воно й поза постійною взаємодією двох конкретних демографічних процесів: народжуваності та смертності. Відтворення населення — це єдність цих двох процесів Розвиток цих протилежних за сенсом процесів, за всієї їхньої відносної самостійності, можливий тільки в рамках такої єдності. Й якщо народжуваність та смертність — об'єктивно існуючі процеси, складені з безлічі конкретних демографічних подій — народжень і смертей, відтворення населення виявляє себе завжди як готовий підсумок їх взаємодії.

Саме у народжуваності та смертності знаходять відображення результати взаємодії демографічного процесу з усіма іншими процесами, що перебігають у суспільстві, й тільки через взаємну узгодженість народжуваності та смертності реалізується демографічна рівновага загалом. У ході взаємодії народжуваності та смертності з недемографічними царинами життєдіяльності людей та між собою формуються головні якісні риси й кількісні параметри цих двох процесів, тією, зрозуміло, мірою, якою ці риси й параметри залежать не від біологічних, а від економічних і соціально-культурних чинників. Але оскільки народжуваність і смертність інтегровані у відтворенні населення, то історичні типи цих демографічних процесів визначають у кінцевому підсумку й історичний тип відтворення населення.

Отже, за історичного підходу до типології відтворення населення якісна специфіка його типів виводиться з соціально-економічних умов життя суспільства, які, у свою чергу, визначають об'єктивні передумови досягнення демографічної рівноваги, тобто збалансованості рівнів народжуваності та смертності у відповідності до вимог функціонування суспільства як єдиного цілого, а також демографічних відносин — специфічних соціальних відносин, що постають між людьми з приводу створення й збереження людського життя. Історично певний тип демографічної рівноваги в єдності з відповідним йому типом демографічних відносин і характеризують історичні типи відтворення населення.

А.Г.Вишневський, автор двох монографій, присвячених проблемам відтворення населення в історичному контексті, розглядає різні типи відтворення населення як послідовні етапи демографічної історії людства. Ці етапи відповідають збільшеному членуванню історичного процесу, трьом головним етапам людської історії: суспільству привласнювальної економіки, аграрному та індустріальному суспільствам. Доступні спостереженню й тому відносно добре вивчені два головних типи відтворення населення — традиційний та сучасний, або раціональний. У демографічній літературі іноді використовують для позначення цих двох типів відтворення населення інші терміни: відповідно екстенсивний та інтенсивний типи відтворення населення.

Крім них, існував, ймовірно, ще один, вихідний тип, що передував традиційному, — архетип відтворення населення, характерний для докласового суспільства, яке існувало за умов привласнювальної економіки. На цій стадії людської історії зміна генерацій людей вже перебувала під соціальним контролем, але царина дії останнього була істотно обмежена, демографічний механізм приводив відтворення населення у відповідність до можливостей природних екологічних систем, до яких усе ще належали первісні людські популяції.

На зміну архетипу прийшов другий історичний тип відтворення населення — традиційний, що його іноді називають примітивним або доіндустріальним. Він панував у докапіталістичних класових суспільствах, господарчою підвалиною яких була аграрна економіка. Цей тривалий період історії характеризували низький рівень розвитку продуктивних сил, залежність людини від стихійних сил природи, незліченні епідемії, війни й спалахи голоду.

Виникнення й розвиток сільського господарства та ґрунтованих на ньому економіки й форм суспільного життя істотно змінили умови народжуваності та смертності людей, розширили можливості зростання населення, зробивши водночас численніше населення необхідним відповідно до об'єктивної суспільної потреби.

Аграрному типу демографічної рівноваги відповідала своя система культурних регуляторів, що забезпечували підтримання цієї рівноваги. У порівнянні з демографічним механізмом часів архетипу ці регулятори стали більш витонченими й досконалими. Проте з позицій вищих форм демографічного механізму вони були вельми примітивними, позаяк можливості їх розвитку обмежувалися відносною нерозвиненістю всіх суспільних відносин, властивих аграрним суспільствам. Поведінка людей, в тому числі й демографічна, їхні стосунки між собою та все їхнє життя загалом регламентувалися традицією, зорієнтованою на незмінні, вспадковані за давніх-давен зразки, що не вимагали раціонального пояснення.

Упродовж усього періоду панування аграрної економіки умови демографічної рівноваги залишалися незмінними. Залишався переважно однотип ним і соціально-культурний механізм, що регулював демографічну поведінку людей. Традиційний тип відтворення населення панував не тільки в до капіталістичних аграрних суспільствах, але й на ранніх стадіях капіталізму коли все ще зберігалася панівна роль аграрної економіки. Його характеризували низька економічність та невсталеність.

З переходом від аграрної до індустріальної економіки й радикальною зміною характеру залежності людини від природи виникають передумови для формування сучасного або раціонального типу відтворення населення. Стрибок у розвитку продуктивних сил створив матеріальне підґрунтя для становлення нового типу демографічної рівноваги й зумовив необхідність приведення демографічного механізму у відповідність до нього.

Традиційні екзогенні чинники смертності відходять у минуле, формується її новий історичний тип, установлюється принципово інший, ніж раніше порядок вимирання популяцій. Це докорінно змінює умови підтримання демографічної рівноваги й спричинює трансформацію типу народжуваності Докорінно змінюється вся система демографічних відносин, вони набувають активного й гнучкого характеру, який допускає широку свободу індивідуального вибору. Зростає економічність і всталеність демографічного процесу.

Концепція демографічного переходу. Існують різні версії стосовно авторства цієї концепції. За твердженням польського демографа Е.Россета, підвалини концепції демографічного переходу були закладені американським демографом Уорреном С.Томпсоном, котрий оприлюднив її 1929 року в статті "Населення", опублікованій в "Американському соціологічному часописі". 1945 року інший американський демограф Френк У.Ноутстайн уперше ввів у науковий обіг термін "демографічний перехід" в одній із своїх наукових праць. Проте "Демографический энциклопедический словарь" віддає пріоритет французькому демографу Адольфу Ландрі. 1934 року була опублікована його монографія "Демографічна революція", в якій дістала оформлення концепція демографічної революції, вперше сформульована ним 1909 року. А.Ландрі ввів у науковий обіг поняття "демографічного типу", поєднавши його з історичним контекстом. Цей термін дістав широке розповсюдження.

У вітчизняній демографічній літературі використовують категорію "історичного типу відтворення населення", яка відображає спільність найважливіших якісних рис відтворення населення за більш-менш однорідних історичних, економічних, соціальних, екологічних та інших умов. Ця категорія позначає властиву цьому етапові суспільного розвитку єдність інтенсивності демографічних процесів (смертності, народжуваності, шлюбності) та механізмів їх соціального регулювання.

У різні часи до концепції демографічного переходу зверталися Е.Россет (Польща), З.Павлик (Чехословаччина), П.Калатбарі (Німеччина), Л.Леві та Л.Андерсон (Швеція), а з-поміж радянських демографів — А.Г.Вишневський (1973, 1976, 1982 pp.), О.Я.Кваша (1968, 1974 pp.), Я.Н.Гузеватий (1980p.).Єдність думок з усіх питань демографічного переходу нині відсутня.

Спільним елементом різних модифікацій концепції демографічного пepеходу є періодизація демографічного розвитку, відповідна трьом найбільшим історичним етапам суспільного розвитку — суспільству привласнювальної економіки, аграрному та індустріальному суспільствам. Разом з тим засадовими стосовно цих модифікацій є різні вихідні засновки й методології аналізу соціальної зумовленості типів відтворення населення. Це є причиною розбіжності поглядів на причини та чинники демографічного переходу, його механізм та міру універсальності.

У зарубіжній літературі найбільш поширена концепція раціоналізму. З нею пов'язані імена А.Ландрі, Ж.Буржуа-Піша (Франція), Ф.Ноутстайна, Д.Кау-гілла, С.Енке (США). Ця концепція утворює теоретичні засади схеми розвитку й завершення демографічного переходу в різних регіонах світу, використовуваної у демографічних прогнозах ООН. її прихильники протиставляють свідоме обмеження кількості дітей у сім'ї, іманентне міському індустріальному суспільству, ірраціональності репродуктивної поведінки індивідів у традиційному аграрному суспільстві.

Індустріалізація істотно знижує рівень смертності, що підриває суспільну доцільність багатодітності й творить передумови для зниження народжуваності. Народження дітей стає цариною свідомого, раціонального вибору, а автономізація особистості визначає орієнтацію на малодітність. Як ключові чинники зниження народжуваності різні дослідники розглядають, крім індустріалізації, й інші — урбанізацію, емансипацію жінок, зростання доходів та рівня освіти тощо. Різні пояснення дістав і механізм цього феномена: наприклад, поширення зниження народжуваності від вищих прошарків населення до нижчих, із міських центрів у сільську місцевість, із промислове розвинених країн у ті, що розвиваються.

Важливим елементом концепції раціоналізму є уявлення про гомеостатичне регулювання відтворення населення, відповідно до якого рівень народжуваності в кінцевому підсумку визначений рівнем смертності. З цього випливає висновок про універсальність демографічного переходу та його принципово єдину схему.

На першому етапі демографічного переходу відбувається перебудова смертності: скорочується екзогенна смертність, переважна частина смертних випадків переміщується з дитячих у старші вікові групи, збільшується середня тривалість життя. На другому — змінюється тип народжуваності. Часові інтервали між етапами та фазами демографічного переходу, співвідношення темпів зниження смертності та народжуваності залежать від конкретних соціально-економічних умов і визначають тривалість і масштаби прискорення зростання населення. Проте демографічна історія як промислове розвинених країн, так і країн, що розвиваються, демонструє таку багатоманітність схем демографічного переходу й такі доглибнні відхилення від часових схем та факторних залежностей, обґрунтованих концепцією раціоналізму, що виникла необхідність у розробці альтернативних пояснювальних гіпотез і теорій.

Другий теоретичний напрямок в інтерпретації демографічного переходу пориває з ідеєю гомеостатичного регулювання й ґрунтується на засновку про відносну незалежність еволюції народжуваності від динаміки смертності. Він пов'язаний з іменами американських демографів К.Девіса і Дж.Блейка та австралійського демографа Дж.Колдуелла. Ці вчені вважали, що і народжуваність, і смертність детерміновані соціально-економічними умовами, проте механізм цієї детермінації для них різний. Так, К.Девіс і Дж.Блейк у працях 1949—1956 років показали, що суб'єктивна раціональність, у тім числі й вигідність, багатодітності в аграрному суспільстві була зумовлена йогосоціально-економічною організацією. Звідси випливав висновок, що перебудова типу народжуваності залежала не стільки від зниження смертності, скількивід доглибних сутнісних соціально-економічних перетворень, що формують індустріальне суспільство.

Дж.Колдуелл у 1976—1978 роках сформулював і розвинув концепцію демографічного переходу, ґрунтовану на таких тезах:

— тип народжуваності економічно раціональний в усіх суспільствах і визначений типом сім'ї та природою економічних відносин у ній;

— аграрна економіка ґрунтована на великій сім'ї, яка являє собою групу близьких родичів, об'єднану сумісною економічною діяльністю й спільними обов'язками; у такій сім'ї "чисті потоки благ" спрямовані від молодших генерацій до старших, що зумовлює економічну доцільність максимізації народжуваності;

— індустріальна економіка позбавляє сім'ю функції головного економічного осередка суспільства, сім'я стає нуклеарною, а "чисті потоки благ" у ній змінюють напрямок, що визначає економічну доцільність бездітності;

— водночас традиційна велика сім'я з притаманним їй типом народжуваності в принципі може адаптуватися до умов індустріальної організації суспільного виробництва;

— демографічний перехід, отже, теоретично не є універсальним процесом а його практична всезагальність (мається на увазі його поширення на країни, що розвиваються) є наслідком перенесення соціальної організації, способу життя й світогляду, сформованих у країнах Заходу й це запозичення можливе, проте, лишень у рамках загального процесу індустріального перевлаштування суспільства. У країнах Східної Європи, включаючи колишній СРСР, найпоширенішою є концепція демографічного переходу як соціальне зумовленого процесу зміни типів гомеостатичного регулювання відтворення населення, її обгрунтування й підтримка здійснені у працях 3.Павлика, А.Г.Вишневського, П.Калатбарі. Ця концепція полягає ось у чому.

Продовження роду являє собою один з головних аспектів життєдіяльності будь-якого біологічного виду. Неперервність процесу відновлення генерацій передбачає тривале збереження відносно всталеної рівноваги між видом та довкіллям. Останнє забезпечується в рамках природних біологічних систем, до яких належать популяції цього виду. Вироблені природним відбором гомеостатичні механізми, що забезпечують відносну стабільність популяції, достатньо ефективні у долюдському світі, за умов, коли сама місткість екологічнихсистем, як правило, впродовж тривалого часу залишається стабільною.

З появою людського суспільства становище докорінно змінюється. Щоб людське суспільство могло існувати й розвиватися, має постійно підтримуватися внутрішня узгодженість різних аспектів його життєдіяльності, рівновага кожного з них з усіма іншими. Завжди існують об'єктивно визначені умови рівноваги між процесом відновлення та зміни генерацій людей та рештою процесів, що перебігають у суспільстві. Це — умови демографічної рівноваги.

На різних етапах історичного розвитку існують різні, але кожного разу достатньо жорсткі рамки, в межах яких може встановлюватися зазначена рівновага, існують як демографічні, так і недемографічні обмеження. Вони не можуть бути розширені на цьому етапі й за певного рівня економічного і соціального розвитку. Тому чи тому рівневі розвитку суспільства відповідають певні типи демографічної рівноваги, які відображають міру контролю людини над природним і соціальним середовищем.То ж яким чином підтримується демографічна рівновага у людей?

Процес відтворення населення завжди перебігає на підставі самоорганізації, яка забезпечує підтримання демографічної рівноваги. Цей феномен називають демографічним гомеостазисом. Його природа якісно відмінна від тієї, що має місце у тваринному світі: тварина вчиняє у той чи той спосіб, підкоряючись інстинкту або наслідуючи живий приклад. Людина поводить себе видно з культурними нормами. Культура забезпечує умови для функціонування і реалізації механізму саморегулювання розмноження людей. Цей механізм та допомоги культурних норм диктує таку поведінку людських колективів та окремих індивідів, яка впродовж достатньо тривалого часу забезпечує підтримання об'єктивно необхідної рівноваги.

Іноді гомеостатичне регулювання відрізняють від адаптивного. Проте за доволі широкого розуміння гомеостазису адаптивну поведінку можна розглядати як окремий випадок гомеостатичної. Саме в такому розумінні пропонує А. Г.Вишневський вживати термін "демографічний гомеостазис", використовуючи його для позначення властивості населення підтримувати демографічну рівновагу, в тому числі за рахунок пристосованих реакцій, коли цього вимагають змінювані умови рівноваги.

Сукупність соціально-культурних регуляторів, під впливом яких демографічна поведінка людей забезпечує підтримання демографічної рівноваги, називають демографічним механізмом. І якщо певним етапам людської історії відповідають і певні типи демографічної рівноваги, то, у свою чергу, кожному типу демографічної рівноваги відповідає своя система соціально-культурних регуляторів, свій демографічний механізм.

У своїй єдності типи демографічної рівноваги та демографічного механізму визначають історичні типи відтворення населення, адекватні історично певним економічним, соціальним та культурним умовам життя суспільстві Зміни таких типів А.Г.Вишневський пропонує розглядати як моментируху від нижчих форм до вищих. Поза цими історичними формами відтворення населення не існує.

Завершуючи огляд різних точок зору на сутність процесу демографічного переходу, зауважимо, що уявлення про нього як про суспільне зумовлену зміну історичних типів відтворення населення відображає перспективний теоретичний напрямок сучасної демографії. Проте загальновизнана теорія, що пояснювала б конкретні історичні типи соціальне детермінованої демографічної поведінки й, отже, структуру й чинники формування типів відтворення населення, на сьогодні іде не склалася.

Поняття режиму відтворення населення. Режим відтворення населення — це демографічна категорія, яка позначає сукупність конкретних кількісних характеристик процесу відтворення населення, розглядуваного у фіксований момент часу. Кількісну міру відтворення населення дають показники режиму відтворення населення. До них належать показники режиму народжуваності, описуваного функцією народжуваності f(x), та режиму смертності, описуваного функцією доживання 1(х), де х — вік. Узагальненим вираженням цих функцій є відповідно брутто-коефіцієнт відтворення населення R та середня тривалість життя Ео.

Функція народжуваності f(x) та функція доживання l(х) — екзогенні параметри відтворення населення. Вони однозначно визначають його ендогенні параметри — вікову структуру населення С(х), а також мірила зростання чисельності населення — нетто-коефіцієнт відтворення населення Ro та істинний коефіцієнт природного приросту г. Обидва ці коефіцієнти характеризують ті самі зміни, співвіднесені з різними одиницями часу: в першому випадку з довжиною генерації Т, у другому — із звичайними календарними мірилами часу, як правило, роком. Отже, режим відтворення населення описують набором екзогенних та ендогенних параметрів, послідовно інтерпретованих у рамках теорії стабільного населення (див. розділ 5). Тільки у зв'язку із створенням цієї теорії з'явилася можливість побачити процес відтворення населення як щось цілісне, збагнути притаманні йому внутрішні кількісні залежності.

У зв'язку з вивченням режиму відтворення населення слід відзначити праці Роберта Рене Кучинського, німецького демографа, котрий емігрував на початку 30-х років у Англію. 1914 року він уперше висловив думку, що для узагальненої оцінки режиму відтворення населення недостатньо маніпулювати нетто-коефіцієнтом, розробленим його вчителем Р.Беком, професором Бер лінського університету. Р.Кучинський запропонував новий розрахунковий показник — брутто-коефіцієнт відтворення населення. Спираючися на ідею Р.Бека, Р.Кучинський широко популяризував коефіцієнти відтворення населення, які дістали згодом строге витлумачення у рамках моделі стабільного населення А.Лоткі. Праці Р.Кучинського показали недостатність відокремленого аналізу народжуваності та смертності й необхідність їх осмислення як аспектів двоєдиного процесу.

Нетто-коефіцієнт відтворення населення, або чистий коефіцієнт від творення населення, обчислюють на підставі вікових коефіцієнтів народжуваності та коефіцієнтів доживання, тобто показників, протилежних рівня смертності. Він не залежить від особливостей статево-вікової структури, а однією з узагальнених характеристик режиму відтворення населення й показує, в якому співвідношенні генерація батьків заміщується генерацією дітей Нетто-коефіцієнт обчислюють окремо для кожної статі, проте на практиці використовують, як правило, тільки показники відтворення жіночого населення. Отже, нетто-коефіцієнт відтворення населення являє собою кількісне мірило заміщення материнської генерації дочірньою, іншими словами, показує середню кількість дівчат, які народжені жінкою за весь період плідності й які дожили до того віку, в якому була жінка під час народження кожної з цих дівчат. Нетто-коефіцієнт посідає центральне місце в системі коефіцієнти відтворення населення. 1994 року цей показник в Україні дорівнював 0,70% що свідчить про звужений характер відтворення населення, коли генерація дочок не заміщує генерацію матерів.

Брутто-коефіцієнт відтворення населення, або загальний коефіцієнт відтворення населення, або валовий коефіцієнт відтворення населення також є однією з узагальнених характеристик режиму відтворення населення й зведеною характеристикою народжуваності. Він показує середню кіль кість дівчат, яку народила б одна жінка, що прожила до кінця репродуктивного періоду, за збереження впродовж її життя сучасних умов народжуваності по кожному віці. Позаяк брутто-коефіцієнт не враховує смертності дочокдо досягнення ними віку матері, то, на відміну від нетто-коефіцієнта відтворення населення, його не можна розглядати як показник реального заміщення материнської генерації дочірньою. Брутто-коефіцієнт відтворення населення Україні 1994 року становив 0,728.

Розмежування понять типу та режиму відтворення населення. Типвідтворення населення тісно пов'язаний з режимом відтворення населення, який відображає кількісну специфіку цього процесу. Будучи первинним щодо режиму, тип відтворення населення визначає межі, в яких можуть змінюватися кількісні характеристики відтворювального процесу. Останні можуть прислужитися для ідентифікації типу відтворення населення, але тільки за умови використання не одного якогось показника, а цілої їх системи, позаяк окремі показники можуть виявитися однаковими для різних типів відтворення населення. Так, наприклад, однаковість нетто-коефіцієнта відтворення населення для двох різних населень ще не є підставою для їх ідентифікації як однотипних, але якщо в них спостерігаємо схожі вікові структури або порядки вимирання, то це — незаперечний аргумент на користь їх приналежності до того самого типу відтворення населення. Загальноприйняте розмежування понять типу та режиму відтворення населення сьогодні ще не всталилося. Деякі автори використовують для класифікації типів відтворення населення тільки кількісні ознаки, здатні характеризувати лише режими відтворення населення. Так, іноді говорять про прогресивний, стаціонарний та регресивний типи відтворення населення, про розширений, простий та звужений типи відтворення населення, про оптимальний та неоптимальний типи відтворення населення.

Теорії про користь і шкоду швидкого росту населення.Ранні концепції народження

Мислителі Древнього світу розробили ряд первинних початкових поглядів на населення. Їх увагу привертала ідея бажаного співвідношення між ресурсами і народонаселенням. В думках античних філософів була геніально закладена теоретична база дальшого розвитку суспільної думки. К.Маркс указував: "Щоб зберегти свою цивілізацію, громадяни (древніх держав) повинні були залишатися нечисленними. В іншому випадку їм загрожувало ярмо тієї виснажливої фізичної праці, яка перетворювала тоді вільного громадянина у раба. Недостатній розвиток продуктивних сил ставив права громадянства у залежність від певного кількісного співвідношення, яке неможливо було порушувати".

Платон (428-347 pp. до н.е.) у "Законах" писав, що кількість сімей у державі має бути твердо встановлена. Він пропонував утримуватись від народження дітей та влаштовувати достатню кількість колоній. Платон рекомендує державі встановити шлюбне законодавство, що даватиме право наперед визначати кількість шлюбів.

Арістотель (384-322 pp. до н.е.) взагалі покладав на державу, а не на її окремих індивідуумів, всі завдання регулювання приросту і руху населення. Він схильний бачити у малочисельності вільних громадян можливість мати більш високий життєвий рівень та своєрідну соціальну гармонію.

Конфупій (551-479 pp. до н.е.) у Древньому Китаї розвивав ідею "оптимуму населення", вважаючи, що порушення "ідеальної пропорції" між чисельністю населення та кількістю оброблюваної землі призводить або до занедбання обробітку землі і відмови від виплати податків, або до інших труднощів, якщо кількість людей перевершить пропорцію.

Хапьфейцзи (280-233 pp. до н.е.) вказував, що тиск зростаючого населення на засоби виробництва сприяв розвитку продуктивних сил суспільства й одночасно стверджував, що злидні основної маси населення - є наслідок зростання його чисельності.

В епоху феодального Середньовіччя в роботах представників громадської думки акцент з політичних наслідків зростання чисельності населення перенесений на економічні. Вища продуктивність спричинила зміни у використанні робочої сили і характері праці.

Аврелій Августин, Фома Аквінський, Мартін Лютер та інші ідеологи християнства активно пропагували традиції високої народжуваності. Такі ж погляди мали й основоположники утопічного соціалізмуТомас Мор і Томазо Кампанелла.

Зародження капіталістичних відносин зумовило нові явища у демографічних процесах.

У.Холішед уже в 1577 p. стверджував, що в Англії велике населення і чисельні шлюби не дають країні користі, а, навпаки, ускладнюють існування людей.

Д-Таунсенд у XVIII ст. писав, що швидкість розмноження людей обганяє наявні засоби існування, в цьому причина соціальної несправедливості і злиднів.

Р.Уоллес вважав, що швидке зростання населення (у геометричній прогресії) неодмінно обжене приріст засобів існування.

Теоретики капіталізму, що народжувався - політекономи і філософи були прихильниками зростання населення та вбачали у його густоті і чисельності джерело могутності і багатства держави.

МеркантилістиР.Кантільйон, Т.Мен, А.Сера, С.Фортрей підкреслювали роль чисельного трудового населення, як чинника примноження багатства, обгрунтували заходи сприяння імміграції та обмеження еміграції, як ефективний засіб збільшення багатства нації. З цими поглядами тісно пов'язане і зародження власне статистики населення у формі "політичної арифметики"В.Петті, Дж.Граунта і Е.Галлея. В. Петті належить крилата фраза "мале народонаселення - ось справжня бідність".

ФізіократиФ.Кене і Ж.Кондорсе стверджували, що зростання багатства передує зростанню населення, інші ж(В.Р.Мірабо) навпаки, доводили, що зростання населення зумовлює збільшення продуктів землеробства та всього суспільного багатства.

Сформувався географічний(Ж.Боден, Ш.Монтеск'е) і демографічний(Ж.-Ж.Руссо, К.А.Гельвецій) детермінізм.

Американський діячВ.Франклін вважав швидкі темпи приросту населення необхідною умовою стійкого прогресу торгівлі і промисловості, а перепоною на шляху "розмноження людського роду" називав війни, помилки державного управління та нестачу засобів існування.

Англійський економістДж.Стюарт указував, що фізична неможливість прогодувати дане населення та моральна неможливість подальшого розмноження - це явища, зумовлені суспільними відносинами, своєрідні бар'єри на шляху до перенаселення.

Класик буржуазної політекономіїА.Сміт виділяє чотири головних чинники, що зумовлюють чисельність населення у конкретний період часу: ступінь поділу праці і масштаби накопичення капіталу, розмір території, придатної для вирощування сільськогосподарської продукції та ефективність її використання, рівень споживання населення, ступінь задоволення потреб населення у продовольстві за рахунок зовнішньої торгівлі. Він формулює закон зростання народонаселення: "Попит на людей, як і попит на всякий інший товар, необхідно регулює виробництво людей - прискорює його, коли воно відбувається надто повільно та затримує, коли воно відбувається надто швидко".

Д.Рікардо пов'язував темпи росту населення з масштабами накопичення капіталу.

Італійський економістД.Ортес продовжив розробку ідеї про "закон" зростання населення у геометричній прогресії.

Отже, до кінця XVIII ст. складаються основні елементи вчення про народонаселення, суть якого полягає в тому, що розмноження населення призводить до нещасть у суспільстві - голоду, злиднів, пауперизму. Тому можна вважати, що основні ідеї теорії народонаселенняТ.Р.Мальтуса були висловлені ще до нього.

Мальтузіанство

У 1798 p. Томас Р.Мальтус, вікарій одного з церковних приходів графства Сюррей у Англії, виступив з економічним памфлетом "Дослід про закон народонаселення та його вплив на поліпшення суспільного добробуту, відповідь на зауваження пп. Годвіна, Кондорсе та інших авторів". Узагальнивши раніше висловлені ідеї про потенційну і реальну загрозу перенаселення землі та розглядаючи населення як біологічну єдність, що відтворює сама себе в силу біологічних особливостей існування людських організмів, він намагався аналізувати хід і характер суспільного розвитку при наявності абсолютного перенаселення планети, народженого дією "природних сил".

Основний зміст концепції Т.Р.Мальтуса: розмноження населення, яке розглядається як незалежна змінна величина, що коректується лише дією соціальних чинників ("руйнівних" - у вигляді воєн, епідемій, тощо і "попереджувальних" - у формі безшлюбності, утримання в шлюбі, пороку), є основною причиною соціальних дисгармоній - бідності і пауперизму. Для підтвердження своїх тверджень, що приріст населення має тенденцію знижувати приріст засобів для його існування, Мальтус висував надумані припущення геометричної (приріст населення) і арифметичної (приріст засобів існування) прогресій.

Отже, основними у мальтузіанстві є два постулати: примат біологічного над соціальним у демографічних процесах та апологія демографічного детермінізму як загально-соціологічного принципу, суть якого полягає у перебільшенні та абсолютизації демографічного чинника у розвитку суспільства в цілому та окремих його сфер. При цьому демографічний де-терміні ш виступає у "негативній" формі: приріст населення розглядається як гальмо суспільного прогресу і як джерело перенаселення, злиднів, пауперизму та політичних потрясінь.

Критикуючи Мальтуса, К.Маркс писав, що його мета - "економічно" довести, в інтересах існуючого англійського уряду і землевласницької аристократії, утопічність перетворювальних намагань французької революції та її прихильників у Англії, в той же час бачив заслугу Мальтуса у підкресленні соціальних дисгармоній, "які він... фіксує, розмальовує і виставляє напоказ".

Передова громадська думка, економісти, мислителі дали обґрунтовану критику концепцій Мальтуса, підкресливши і його намагання біологізувати демографічні процеси, неврахування прогресу у розвитку продуктивних сил, геометричний метод розмноження. Наукова думка, подолавши економічну систему відчаю, гарантувала себе від страху перед перенаселенням.

Сучасні неомальтузіанці, опираючись на демографічну статистику й економічне становище країн розвитку, знову і знову апелюють до концепцій Мальтуса. Їх захоплює ілюзія можливості легкого управління народжуваністю, як це сталось раніше зі зниженням смертності у цій групі країн,

Основне у дискусії прогресивної науки і мальтузіанства - не арифметика майбутнього, а соціологія сучасності, тобто у відповіді на питання, де слід шукати дійсні причини злиднів, голоду, безробіття.

3. Концепція недостатності населення

Коли над Європою нависла загроза депопуляції, пояснювати злидні і безробіття надмірним приростом населення стало неможливо. Після І світової пійни з'явилась концепція, названа її авторомЛ.Гершем"мальтузіанство навиворіт".

Вечробі і-ім і падіння темпів приросту виробництва пояснюються як наслідок зниження народжуваності і недостатньої чисельності населення, а вона визначає місткість ринків. Тому зниження народжуваності зменшує попит на товари і люди втрачають роботу.

Концепція Л.Герша, висловлена в офіційних матеріалах Міжнародного біорс Ліги націй, має ті ж методологічні основи, що і мальтузіанство і ту ж апологетичну суть: подати справу так, наче б то джерело страждань мас населення не у суспільних відносинах, а у демографічній ситуації.

4. Теорія оптимуму населення

В праці "оптимум населення", виданій Лігою націй у 1927 p., І.Ференчі визначає оптимум населення як ту його чисельність, яка при даному рівні розвитку науки і техніки забезпечує найбільший доход на одну особу.

Основна теза праціАЛандрі "Демографічна революція" (1937 p.): державні діячі мають визначити оптимум населення (тобто найкраще співвідношення між ресурсами і населенням), який би "забезпечував найвищий добробут людській расі".

Якщо у ранніх працях відносини розподілу, які залежать від суспільної форми виробництва, ігноруються, то у більш пізніх працях з теорії оптимуму з'являються спроби трактувати з позиції цієї теорії і соціальні відносини.

З теорією оптимуму чисельності населення межує теорія оптимального темпу його зростання. Так, А.Сові у зв'язку з приростом населення висуває поняття так званих демографічних інвестицій-вкладень, необхідних для забезпечення виховання нового покоління, створення для нього робочих місць, тощо.

На необґрунтованість концепції оптимуму населення, на її розпливчастість і невизначеність у виведенні розмірів бажаного населення вказує такий авторитетний демограф, як Р.Пресса.

5. Концепції демографічного переходу

Відхід від мальтузіанства не означає відмови від демографічної політики, як важливого інструменту впливу на відтворення населення з метою створення сприятливих умов соціально-економічного розвитку. Стало зрозуміло, що успіх демографічної політики визначається тим, наскільки сильно змінюються установки людей відносно шлюбу, сім'ї і народження дітей. Але від чого залежать ці установки?

Відповідь на це найважливіше запитання прагнуть дати концепції, які по різному пояснюють демографічну поведінку людей і, отже,демографічний перехід від одного (традиційного) типу відтворення населення до іншого (сучасного).

Автори концепції традиціоналізму-раціоналізму(АЛандрі, У.Томпсон, Ф.Ноутстейн) виходять з того, що необхідність високої народжуваності зумовлена високою смертністю, але у традиційних суспільствах індивідуальна (в т.ч. демографічна) поведінка людини визначається не раціональними міркуваннями, а традицією. Висока народжуваність підтримується соціально-культурними "підпірками" - забобонами, віруваннями, структурою і відносинами в общині і сім'ї. Умовою демографічного переходу є поширення міського способу життя, зниження смертності, формування ііоікіі» іде,ту малодітності сім'ї у всіх верствах суспільства. Люди звільняються від старих табу і бажають вирішувати свої проблеми, а не 'і грі ні и ї\.

Ідеологію іншого теоретичного напряму в інтерпретації демографічного переходу і постулат про відносну незалежність еволюції народжуваності від динаміки смертності. Обидва компоненти відтворення населення детерміновані соціально-економічними умовами, але механізм цієї детермінації різний. Американські дослідникиК.Девіс і Дж.Бленк показали, що соціально-економічна організація аграрного суспільства зумовили суб’єктивну раціональність (в т.ч. і економічну вигідність) багатодітності: у великій сім'ї затрати засобів і часу на виховання дітей розподіляються між її численними дорослими членами, дорослі діти швидко компенсують батькам їх "затрати", великі сім'ї можуть досягти економічного добробуту з допомогою більшої політичної ваги, тощо.

Методологічна передумова загальності демографічного переходу, як наслідку індустріального розвитку зумовила розширення досліджень чинників зниження народжуваності. Є дві групи таких досліджень.

Одна група робіт, виходячи з продуктивної ідеї про комплексний, багатоплановий вплив індустріалізації на демографічні процеси, разом з тим вульгарно інтерпретує соціально-економічний розвиток, зводячи його до окремих показників. Широке поширення одержав підхід, згідно з яким рівень економічного розвитку визначався величиною національного доходу на одну особу, а початок зниження народжуваності ідентифікувався з деяким порогом особистого доходу. Неспроможність цього методу зумовлена тим, що показник національного доходу дуже спотворює рівень соціально-економічного розвитку та приховує нерівномірність його розподілу.

Така ж ситуація і з використанням показників рівня урбанізації як "детермінант" демографічного переходу.

Ці недоліки частково подолані завдяки розробці складної методики комплексних індикаторів, що характеризують "пороги розвитку" і "точки перегину" у динаміці демографічних процесів. Методи багатомірного статистичного аналізу застосовувались у дослідженняхД.Кірка, Р.Анкера, Б.Берсльсоїіи, І.Паркера Моулдіна.

Інша група робіт (власне "факторні" дослідження) аналізує вплив на народжу папісті, такої групи чинників, як дитяча смертність, освітній рівень, професійно-кваліфікаційний статус жінок, розподіл доходів. Ці детермінанти народжуваності є критичні в тому розумінні, що вони можуть розгляди і не ь як інструмент демографічної політики в широкому розумінні.

Соціологічні дослідження виявили, що народжуваність знижується швидше у країнах, де доходи розподіляються більш рівномірно (Шрі Ланка, Малайзія, Коста-Ріка) та повільніше там, де ця нерівномірність значна та посилюється (Бразилія, Філіппіни, Мексика, Таїланд).

Фахівці Латиноамериканського демографічного центру ООН вважають, що поширення демографічного переходу та його швидкість залежать від того, наскільки вибрана стратегія розвитку зможе подолати соціально-економічну багатоукладність та нейтралізувати її соціальні наслідки.

Тепер всім стала зрозуміла необхідність запровадження стратегії соціально-економічного розвитку, у якій демографічна політика має стати одним із взаємопов'язаних компонентів.