ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Метафора як ефективний засіб висловлювання художньої думки письменника

ВСТУП

На сьогоднішній день дослідження різних аспектів мови набуває все нового та нового змісту. Мова – це живий організм, який здатен зберегти та передати наступним поколінням не лише історію, але й долю. Для поетичності мови використовують різні стилістичні засоби, які роблять її цікавішою та більш захопливою.

Актуальність дослідження полягає у вивченні функцій метафори через призму роману Зеді Сміт «Білі зуби». Багато дослідників, вчених, лінгвістів та літературознавців таких як: Світ Вотсон, Майкл Беррі, Артур Джонс, Г. Р. Сливка, Р. П. Труш, Н. М. Гненна працювали над вивченням творчості відомої англійської письменниці Зеді Сміт та досліджували роль метафори в мові. Проте, ці дві теми не поєднувалися в одну. Тому, актуально дослідити роль метафори в окремому романі англійської письменниці ХХ століття.

Предмет дослідження - роман Зеді Сміт «Білі зуби».

Об’єкт дослідження - метафора та її особливості.

Мета дослідження вивчити та проаналізувати роль метафори в творенні сюжету роману Зеді Сміт «Білі зуби».

Для досягнення поставленої мети потрібно виконати наступні завдання:

· дослідити поняття метафори та вивчити її основні види;

· проаналізувати метафору з точки зору її ефективності в творенні сюжету;

· вивчити лінгвістичну, стилістичну та сюжетотворчу роль метафори;

· проаналізувати сюжет роману Зеді Сміт «Білі зуби»;

· проаналізувати особливості вживання метафори в романі Зеді Сміт за допомогою цитатної характеристики.

Методи дослідження: аналіз теоретичних матеріалів, узагальнення та порівняння, цитатний аналіз роману Зеді Сміт «Білі зуби».

Теоретична цінність дослідження полягає у ретельному вивченні поняття метафори, її видів та ролі в лінгвістиці, стилістиці, а також її вплив на творення сюжету художнього твору.

Практична цінність дослідження полягає у практичному аналізі впливу метафори на сюжет роману Зеді Сміт «Білі зуби». Отримані результати можуть використовуватися при аналізі мовної картини світу англійської письменниці.

Структура курсової роботи. Курсова робота складається із вступу, двох розділів (теоретичного та практичного), висновків та списку використаної літератури.

Курсова робота міститься на __ сторінках.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА МЕТАФОРИ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА ХУДОЖНІЙ ТЕКСТ

Метафора та її види

Мова є надзвичайно складною та багатогранною системою. У ній вміло поєднуються засоби лексичні, стилістичні та фонетичні засоби вираження. Одним із найбільш вживаних засобів вираження в мові є метафора. Для кращого розуміння цього поняття, доцільно дати його визначення. Отже, метафора - це художній засіб, що полягає в переносному вживанні слова або виразу на основі аналогії, схожості чи порівняння, а також слово або вираз, ужиті в такий спосіб. Явище метафоричності привертає велику увагу дослідників не випадково. Це пояснюється, перш за все, загальним інтересом до вивчення тексту в широкому значенні цього поняття (вивчення всіх функціональних стилістичних різновидів літературної мови, вивчення мови художньої літератури), прагнення дати лінгвістичне обґрунтування та тлумачення різним стилістичним прийомам, що створюють експресивність тексту.

Метафора з часів античної риторики та філософії була та є в центрі уваги вчених-лінгвістів, філософів, психологів, письменників і поетів, а не тільки вчителів. Не дивлячись на те, що вивчення метафори походить ще від Аристотеля, до цих пір не можна сказати, що існує загальноприйнята система поглядів на це явище. При намаганні дістатись до суті метафори, дослідити її природу та механізм такого продуктивного процесу, як метафоризація, висловлюються різні думки стосовно того, чим є метафора, що лежить в її основі - порівняння, аналогія, тотожність чи подібність. Опрацювання спеціальної літератури переконує нас у тому, наскільки складним і різноаспектним явищем є метафоризація, наскільки розгалуженою й багатовимірною є метафора як троп.

У процесі нашого дослідження, ми побачили, що існує досить велика кількість робіт про метафору, особливо протягом останніх десятиліть. Перш за все, це пов'язано з усвідомленням її ролі в процесах смислотворення, і в основному складається з описів метафоричних конструкцій в різних сферах культури (зокрема науки, музики, риторики, політології, математики). Проте, станом на сьогодні дослідники намагаються конкретизувати, з’ясувати той чи той аспект термінологічного визначення цього тропа. При всій різноманітності тлумачень метафори всі вони походять з арістотелівського визначення: "Метафора – це перенесення поетичного імені або з роду на вид, або з вида на рід, або з вида на вид, або за аналогією".

В широкому культурному полі розуміння метафори присутнє в лінгвістиці, філософії, психології, літературознавстві. Існуючі концепції метафори М.В. Куглер розділяє на теорії заміщення і теорії предикації. Обидва підходи доповнюють один одного.

Перша група теорій метафори розглядає її в якості формули заміни слова, лексеми, концепту, імені (номінативної конструкції) або "уявлення" іншим словом, лексемою, концептом, поняттям або контекстуальною конструкцією ("світильник розуму", "очі – дзеркало душі", "сила слова").

Друга група теорій стосується до методичної ідеї "семантичної аномалії" або "парадоксальної предикації". Таке трактування метафори робить акцент на прагматиці метафоричного конструювання, мовної або інтелектуальної дії, акцентує функціональний сенс використовуваного семантичного зближення або об’єднання двох значень ("дзеркало дзеркалу сниться", "в пам’яті у гостях", "біди сумують без нас").

Щодо осягнення метафори в мовній репрезентації тут варто звернути увагу на закоріненість тропів у самій структурі мови , їхня схильність до творення переносності значень. П. Рікер, чільний представник сучасної феноменології та онтологічної герменевтики, постулює, що людський досвід має яскраво виражений мовний (символічний) характер. І цю символічну функцію найповніше репрезентує метафора, значення якої постає через конфлікт у фразі. Метафора притаманна творчій свідомості загалом – такого висновку доходить П. Рікер. На розумінні метафори як "знарядді мислення, формі наукового мислення" наголошує Х. Ортега-і-Гассет. Метафора, на думку філософа, служить тим знаряддям, за допомогою котрого поету вдається досягнути найвіддаленіших ділянок нашого концептуального поля. Об’єкти, що є близькими до нас, легко досягаються, відкривають думці доступ до далеких понять. Метафора ніби продовжує "руку" інтелекту. Ортега-і-Гассет підсумовує, що "метафора розширює кордони мислення».

Про закоріненість метафори в поетичному мисленні, зокрема у первісному міфологічному мисленні, говорить О. Фрейденберг. Метафора є своєрідною перехідною ланкою між образом і поняттям. Вона не ототожнює об’єкти через ототожнення їхніх "властивостей", а дає змогу літературними засобами встановлювати подібність предметів, залишаючи їх тотожними собі, працюючи лише на рівні подібності властивостей. Те, що раніше розумілося як ритуальна, тотемістична та міфічна (генетична) тотожність, на рівні метафори стає лише тотожністю ілюзорною. Метафора "передає конкретність так, що вона обертається на своє власне іно-мовлення, тобто на таку конкретність, що виявляється абстрактним та узагальненим новим смислом". Такі тотемічні класифікації, на думку Є. Мелетинського, можливі завдяки відомому "метафоризму" міфопоетичної думки, що здатна представляти соціальні категорії і відношення за посередництвом "образів" з природного середовища і навпаки "зашифрувати" природні відношення соціальними. Тезу про взаємототожність поетичних образів і міфу продовжує філософ Е. Кассірер. На оригінальності, несподіваності метафори наголошує О. Лосєв. "Метафора не вказує ні на який інший предмет, окрім себе. Вона вже сама по собі є предметом самодостатнім і достатньо глибоким, щоб його довго розглядати і в нього вдумуватися, не переходячи ні на які інші предмети" .

У процесі нашого дослідження, ми побачили, що в сучасній мовознавчій науці яскраво проявляється тенденція використовувати метафору в різних напрямах: семіотиці, психолінгвістиці, соціолінгвістиці, когнітивному мовознавстві, структурній лінгвістиці і, звичайно, стилістиці. Дослідження мовної метафори присутні у працях Ю. Левіна, Б. Плотнікова, С. Кураша, Н. Арутюнової, В. Григор’єва, В. Гака, Н. Черкесової, І. Арнольда, Г. Скляревської, І. Толочина, В. Борисова, Р. Якобсона, Дж. Лакофа, М. Джонсона та ін. Мовознавці виробили ряд теоретичних підходів до розуміння метафори. До них належать: інтерпретаційна модель (Г. Ґадамер, С. Аверинцев, Е. Добренко, О. Староселець, Н. Крюкова, К. Томашевська та ін.), герменевтична модель (Г. Ґадамер, І. Соловйов, П. Рікер), лінгвоаксіологічна інтерпретація метафори (Р. Розов, Л. Альберті, А. Баранов, В. Карасик, І. Дубровіна, Д. Девідсон), інтерпретація метафор в лінгводидактиці і теорії перекладу (Н. Жинкін, Е. Верещагін, В. Костомаров, Аверіна, Караулов, Ж. Ладміраль, Т. Борисова), лексикографічний підхід (У. Вейнрех, Ф. Растьє, Г. Скляревська, Ю. Апресян).

Для когнітивного напряму сучасної мовознавчої науки характерне розуміння метафори не лише як лінгвістичний, а як ментальний факт, що концептуалізує нашу картину світу. Особливо цікавим в цьому аспекті є підхід до метафори, що його запропонували в 80-х роках Дж. Лакофф і М. Джонсон у своїй знаменитій монографії "Метафори, якими живемо". Він отримав назву концептуального аналізу. Основні положення цього підходу полягають у тому, що метафора відноситься не до рівня мовної техніки, а до рівня мислення і діяльності. Людський досвід виступає основою для творення метафоричних концептів. Суть метафори полягає в розумінні і досвідному переживанні одного роду речей в термінах іншого (наприклад, метафора "суперечка – це війна". В цілому виникає переконлива картина метафоричної систематики, яка ясно показує наш спосіб мислення і поведінки в ситуації суперечки, що реалізується в повсякденному дискурсі). Концептуальна система мови вміщує універсальний і національний (ідіоетнічний) компоненти.
У полі зору лінгвістів поряд із рутинними (мовними) й індивідуальними (художніми) перебувають так звані ядерні (кореневі, базові, фундаментальні, архетипні) метафори, які розщеплюються і за аналогією і асоціаціями між різними групами понять творять дрібніші метафори і різновиди метафор. Семантичне поле метафори тісно пов’язане з національно маркованими образними картинами світу, онтологічними моделями світу. На думку Ю.Тимошенка, "Архетипна метафора як релікт універсально-колективних первнів людської психіки та образ етноміфологічного канону має значно вищий ступінь функціональності в художньому тексті, ніж індивідуально-контекстуальний троп, бо вона володіє потужним сугестивним зарядом – інтенцією вражати, навіювати, захоплювати". Подібну тезу про індивідуальну самоцінність метафори висловив О. Лосєв. Важко не погодитись з такими міркуваннями, оскільки саме базові (архетипні) метафори творять сталі образні константи, що проходять часом через усю поетичну творчість митця і стають символічною основою художнього світу. Майстерність художника слова полягає у творенні власного неповторного образного сенсу, який він відкриває у базовій метафорі або через її присутність, і через це сам реалізується в тексті.

Працюючи над досліджуваною темою, ми побачили, що вперше мовознавці провели термінологічне розмежування метафори на мовну і художню. Ідею протиставлення художньої і поетичної мови розробив Б. Ларін. Суть цього відокремлення у тому, що мова художньої літератури, окрім реального і логічного змісту, має ще й естетичний об’єкт. Суґестивність тексту і взаємозумовленість всіх його елементів визначають характер метафори в мові художньої літератури – її багатовимірність відрізняє від мовної метафори. Таке розмежування є принципово важливе для науки про метафору, оскільки, таким чином, окреслюються семантичні межі – об’єктом дослідження у мовознавстві є, в основному, мовна метафора, метафоричне поле, набір сем і т.д.

Метафора в лінгвістичних працях є дієвою когнітивною моделлю. Вона здатна висвітлювати і затемнювати різні сторони об’єкта, вона складна і багатогранна, допомагає виявити не тільки універсальні, а й національні аспекти мислення.

Можемо стверджувати, що такий багатий доробок досліджень свідчить про формування нового напрямку – лінгвометафорології, що дозволить уніфікувати різноманітність у системі тлумачень метафори і систематизувати існуючі інтерпретаційні підходи, здійснити опис способів і джерел творення метафор як у мовній практиці спілкування, так і в літературній творчості.

Сучасне розуміння метафори в літературознавчому аспекті здобуло помітні теоретичні досягнення. В українській літературознавчій науці це, зокрема, монографія Б. Іванюка "Метафора і літературний твір". У своїй книзі Б. Іванюк намагається простежити еволюцію теоретичних підходів щодо метафори від Аристотеля і до наших днів. Аналізуючи окремі тексти (як поетичні, так і прозові), автор приходить до висновку, що метафора є універсальною фігурою постміфологічного художнього мислення.

На важливості розуміння метафори в конкретному контексті наголошує В. Вовк. Поетичне мовлення є своєрідною концентрацією мовних процесів в цілому і в метафорі зокрема. Метафора є однією з основних установок. В. Вовк поділяє метафору в художньому мовленні на індивідуально-авторську (є найулюбленішим і найпоширенішим засобом в творчому арсеналі автора), метафору-символ (повне сприйняття символу потребує духовної напруги реципієнта, іноді для розуміння розгорнутого значення метафори-символа необхідно знати зміст всієї книги) і фразеологічну метафору. Відповідно до значення автор виділяє вісім лексико-семантичних груп. Кожна лексико-семантична група характеризується спільністю виражених понять, а також спільністю переносних значень іменників.

В той самий час, потрібно назвати основні види метафор:

· уособлення (персоніфікація) – образний вислів, у якому ознаки неживої істоти або людини переносяться на неживий предмет, явище.

· алегоричний образ (гр. “іносказання”) – все зображене має переносне значення. Алегоричними є байки (можуть бути і ліричні твори. Алегорична мова здобула назву “езопівської”.

· символ (гр. “умовний розпізнавальний знак”) – споріднений з алегорією троп. Якщо основне в алегоричному образі є те, що він відтворює якусь сторону життя за подібністю, то символ – образ умовний. Розвинулись символи з усної народної творчості на основі паралелізму: червона калина – дівчина; сокіл – парубок.

· оксюморон (оксиморон) (гр. “нісенітниця”) – поєднання слів протилежного значення

Дуже цікавий і, на нашу думку, неординарний підхід до розуміння метафори висловили одночасно два російських критики – К. Кедров і М. Епштейн. Виникнення цього напрямку – метаметафоризму можна датувати досить точно: 1983 – початок 1984 року. Головним теоретиком метаметафори є К. Кедров, невеличка поема якого "Комп’ютер любові" може розглядатися як художній маніфест метаметафоризму, тобто густої, насиченої, тотальної метафори, в порівнянні з якою звичайна метафора повинна виглядати частковою і нерішучою. В своїх тезах про метареалізм (метафоричний реалізм) вони говорять про існування "метареальності", тобто реальності, що відкривається за метафорою, на тому ґрунті, куди метафора переносить свій сенс. Кедров і Епштейн ввели поняття "метаболи". Якщо метафора ділить світ на порівнюване і те, з чим порівнюють, то метабола – це цілісний світ, що не ділиться надвоє, але відкриває в собі множину вимірів. Метафора – це готовність повірити в чудо, а метабола – здатність його осягнути [23].
Отже, поле досліджень, пов’язаних так чи інакше з метафорою постійно збільшується. Метафора торкається чи не усіх сфер людських відносин. В термінологічному сенсі вона існує у двох основних значеннях – метафора у контексті мислення (думки) і у площині мови (художнього слова). На сучасному етапі термін "метафора" – це вже далеко не простий перенос за подібністю чи аналогією, а складна багатофункціональна дискурсивна категорія з тенденцією до відокремлення як самостійний науково-міждисциплінарний термін.

Метафора як ефективний засіб висловлювання художньої думки письменника

Досить часто маючи справу з літературними творами різних часів та жанрів, ми бачимо, що автори прибігали до активного використання метафори. Вона допомагала їх в першу чергу збагатити літературний склад мови твору та надати йому більшої емоційності, експресивності, що власне і привертало увагу читачів.

В процесі нашого дослідження, ми побачили, що на сьогодні проблема метафори вийшла за межі вивчення у риториці, лінгвістиці та стилістиці, її дослідження поширилось в ті галузі знань, які займаються проблемами мислення, пізнання, свідомості та концептуальних систем. Існує тенденція до вивчення розширеного поняття “метафора”, яку ще називають метафоричним мисленням.

Оскільки метафора виникає завдяки образному мисленню, питання метафоричного мислення розглядалось багатьма філософами. Мислителі раціоналістичних та позитивістських поглядів вважали, що метафора як спосіб вираження змісту непотрібна та навіть зайва, оскільки дає неточне, розмите уявлення про предмет, тому потрібно вживати слова лише в їхньому прямому значенні. Філософи романтичних поглядів називали метафору єдиним способом вираження думки, визначення об’єктів високого ступеня абстракції та навіть мислення, в загалі. Вони стверджували, що пізнання є метафоричним, а метафора − невід’ємна складова мислення, мовлення та мови. Саме таке величезне значення надавав метафорі Хосе Ортега-і-Гассет: “Від наших уявлень про свідомість залежить наша концепція світу, а вона в свою чергу визначає нашу мораль, нашу політику, наше мистецтво. Виходить, що вся величезна споруда Всесвіту, сповнена життя, лежить на крихітному та легкому тільці метафори”. Насамперед ці дві абсолютно протилежні позиції можуть здаватися занадто категоричними. Але твердження Х. Ортега-і-Гассета стосувалось не лише метафори, але й метафоричного мислення ( його стаття має назву “Дві великі метафори”). Ці дві метафори він розрізняв, головним чином, за функціями, які вони виконують.

По-перше, метафора дає найменування новим поняттям, які складно пояснити словами у прямому значенні в результаті перенесення на основі певних ознак метафора у вузькому смислі).

По-друге, метафора слугує мисленню, тобто вона допомагає не лише назвати об’єкт таким чином, щоб він став зрозумілим для інших, але й по суті придумати його. Остання функція стосується саме метафори, яку ще можна назвати метафоричним мисленням.

Особливу роль у мові грають ключові метафори. Вони проводять аналогії та будують асоціації між різними системами понять. Найвидатнішими вченими, які досліджували цю проблему вважають М.Джонсона та Дж.Лакоффа. Вони стверджували, що процеси мислення людини значною мірою є метафоричними і “понятійна система людини упорядковується та визначається метафорично. Метафори як мовні вирази стають можливі саме тому, що існують метафори в поняттєвій системі людини”. Був введений і обгрунтований термін “поняттєва метафора” або “концептуальна метафора” .

На думку вчених ми “живемо“ концептуальними метафорами, вони супроводжують кожен наш день не лише в мові та мовленні, але й в мисленні та діях. Концептуальна метафора стоїть на перетині знань між однією концептуальною областю та іншою. Вона переосмислює явища одного роду в термінах явищ іншого роду. Саме тому концептуальна метафора утворюється в результаті метафоричного мислення.

Коли виникає нова реалія, мовець починає проводити аналогії зі схожими, вже існуючими поняттями, виникають асоціації з поняттями попереднього досвіду, а отже виникає метафора. Такий підхід до вивчення метафори належить когнітивній лінгвістиці. Саме поняття концепту та концептуальної метафори дали великий поштовх розвитку цієї науки. Великий внесок у дослідження цього питання зробив Ерл Маккормак. Автор пояснює виникнення метафори у процесі пізнання. Він пропонує для цього припустити, що існують так звані глибинні структури людського розуму, завдяки яким розум співставляє досить різні семантичні концепти. За Е. Маккормаком існує два рівні глибинних структур: семантичний та когнітивний, які не є взаємовиключними, оскільки в основі семантичного процесу лежить когнітивний процес. Але ці рівні і не є тотожними, оскільки автор допускає і наявність невербальних когнітивних функцій, як наприклад ті, що допомагають митцям виражати свої почуття без слів. Вчений розглядає метафору зсередини та зовні. Метафори зсередини функціонують як “когнітивні процеси”, завдяки яким “ми поглиблюємо наші уявлення про світ та створюємо нові гіпотези”, а зовні − як “посередники між людським розумом та культурою”. Таким чином, метафори не лише змінюють мову, а й світосприйняття.

Завдяки метафоричним процесам відбувається пізнання та номінація, семантика розвивається як в семасіологічному, так і в ономасіологічному аспектах, виникають нові терміни, нові мовні вирази, словосполучення, а отже метафора стає словами та виразами загального вжитку. Таким чином виникає концептуальна метафора. В текстах будь-якого функціонального стилю важко помітити концептуальну метафору, не досліджуючи її спеціально, тому що перенесення ознаки одного предмету чи явища на інший відбулось ще під час виникнення самого ж поняття, а потім і слова. Отже, явище метафори є досить багатоаспектним. Метафора впливає на процеси пізнання, на розвиток мови та навіть культури. Метафора у значенні метафоричного мислення створює концептуальну метафору, що відкриває нове коло питань для наукових пошуків.

Літературознавство і теоретична поетика збагатилися дослідженнями про метафору не лише в плані її глибшого теоретичного осмислення, а й працями, що вивчають метафорику в творчості окремих письменників. Про потребу вивчення тропів у тісному зв’язку з словесно-образним мисленням писали О. Веселовський, В. Жирмунський, Б. Мейлах, М. Поляков, М. Коцюбинська, Ф. Пустова, Б. Іванюк, Ю. Тимошенко, Е. Соловей, К. Кедров, М. Епштейн та ін. Трактування метафори тут якісно інше, ніж у працях мовознавців, оскільки під метафорою розуміють як невеличкий порівняльний образ, так і цілий текст. На думку М. Коцюбинської, "метафоризація сприймається як мовний засіб лише при наявності якихось формальних показників. Коли вона виходить за межі слова, поширюється на ціле речення, на цілий уривок тощо, то перестає бути явищем чисто мовним". Літературознавця цікавить неповторність метафори в її зв’язках з усією образною системою твору.

Ґенезу поетичної метафори можна пояснити потребами процесу "освоєння світу", що історично розвивається, тобто конкретної людської практики. Сам принцип утворення метафори, що виникає на основі порівняння властивостей різних предметів і їх синтезування в новому понятті, властивий поезії загалом. На думку Б. Мейлаха, в усіх поетичних системах метафора є предметом прикрашення або орнаментування, вона більшою мірою залишається поза межами цілісного художнього мислення.
Як бачимо, таке розуміння метафори вписується в систему традиційної теорії розуміння тропа як заміщення, тобто через заміну слова, імені, поняття чи цілої системи значень іншими, які означують інший досвід.
На думку постмодерного філософа і літературознавця Ж. Дерріди, метафора сама є філософським концептом, що діє в самій системі протиставлень (сутність проти випадковості, властиве проти невластивого, осмислювань проти чуттєвого).
Отже, беручи до уваги вище сказане, ми можемо твердити, що метафора займає чільне місце в літературі. За її допомогою письменники та поети творять новий цікавий світ літературного слова. Метафора збагачує мову твору, наповнює цікавими мотивами та сюжетами і бере активну участь у кожній дії героїв. Також варто зазначити, що метафора в художньому тексті несе великий заряд суб’єктивного сприйняття, індивідуального світовідчуття, особистої системи цінностей митця.