ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Міжнародне економічне право

12 3

Поняття та принципи міжнародного економічного права. Джерела міжнародного економічного права. Держава як суб'єкт міжнародного економічного права. Міжнародні економічні організації. Система і правові інститути міжнародного економічного права

Поняття та принципи міжнародного економічного права. Правове регулювання відносин між державами в економічній галузі пройшло певний історичний шлях, на якому під впливом економічних і політичних чинників виникали, удосконалювалися та оновлювалися норми міжнародного права. Сучасний етап розвитку правового регулювання міжнародних економічних відносин прямо пов'язаний із змінами, що відбуваються у країнах Центральної і Східної Європи та й у всьому світі.

Процес інтенсивного виділення з загального міжнародного права спеціальної галузі щодо регулювання міжнародних економічних відносин почався з середини 60-х XX ст., коли з'явилася низка теоретичних досліджень західних юристів про зміст і систему міжнародного економічного права – англійських юристів Шварценбергера Ж., Фрідмена В., французького фахівця Велла П. та ряд інших праць, а точніше після 1-ої сесії Конференції ООН з торгівлі і розвитку (1964), що затвердила Принципи міжнародних торговельних відносин і торговельної політики.

Так, на думку Ж. Шварценбергера міжнародне економічне право є галуззю міжнародного публічного права і містить такі компоненти, як:

- володіння природними ресурсами і їх експлуатація;

- виробництво і розподіл товарів;

- невидимі міжнародні угоди економічного або фінансового характеру;

- кредити і фінанси;

- відповідні послуги;

- статус і організація суб'єктів, що здійснюють міжнародні економічні відносини.

В. Фрідмен вважав, що "міжнародне право економічного розвитку" – це сукупність принципів, які визначають правові взаємовідносини країн, що розвиваються, з іноземними інвесторами та з національними і міжнародними державними установами щодо надання допомоги для розвитку. Ця сфера включає принципи контролю над природними ресурсами, статус іноземних інвесторів, правовий характер угод про концесії і принципи компенсації, сукупність правових принципів, які чітко відрізняються від правових аспектів іноземних капіталовкладень, інших торговельних угод у розвинутих країнах.

На думку П. Велла, до предмета міжнародного економічного права не можуть включатися норми національного права, які регулюють зовнішні економічні зв'язки держави, а також норми міжнародного приватного права.

Вітчизняні юристи-міжнародники також приділяли значну увагу становленню і розвитку міжнародного економічного права.

Наприкінці 20-х р. XX ст. в умовах пошуку шляхів розвитку господарських відносин між країнами з протилежними соціально-економічними системами український учений В.М. Корецький уперше звернувся до питань теорії міжнародного господарського (економічного) права.

У 1928 побачили світ написані В.М. Корецьким чотири нариси про міжнародне господарське право[1]. Об'єднані єдиною концепцією нариси висвітлювали проблему комплексно і всебічно: від орієнтування у понятті до взаємозв'язків із міжнародним приватним правом, "правом іноземців" і світовим правом. В.М. Корецький зазначав, що "завдання правового регулювання світових господарських відносин завжди було нелегким... Тим настійніша необхідність привести накопичені норми в систему, розкрити регулюючі сили й оцінити прийоми регулювання, що ввійшли в практику, у світлі тих завдань, які висувають перед правом світові господарські відносини. Систему норм, якими регулюються світові господарські відносини, має дати міжнародне господарське право"[2]. При цьому останнє він зводив, в остаточному підсумку, до комплексної міжгалузевої дисципліни, яка регулює різноманітність господарських відносин, включаючи їх міжнародні публічно-правові і цивільно-правові аспекти.

Розглядаючи "міжнародне господарське право", В.М. Корецький приділяв значну увагу аналізові міжнародних публічно-правових принципів і норм регулювання міжнародних економічних відносин. Такий підхід і дослідницький метод розвивали далі вітчизняні вчені.

У післявоєнний час теорія міжнародного економічного права набула подальшого розвитку в працях І.С. Перетерського[3], Г.Г. Тункіна[4], Є.Т. Усенко[5]. Глибокими є дослідження українського вченого Г.Є. Бувайлика, проведені в Інституті держави і права АН України[6].

Спільним у поглядах цих учених є те, що вони розглядають міжнародне економічне право як самостійну і сформовану галузь міжнародного публічного права. Отож можна дати таке визначення.

Міжнародне економічне право як галузь міжнародного публічного права – це система принципів і норм, що регулюють відносини між суб'єктами міжнародного права у процесі міжнародного економічного співробітництва.

Слід зазначити, що такий концептуальний погляд на міжнародне економічне право не є єдиним. Дехто з представників, наприклад, німецької школи юристів-міжнародників додержується дещо іншої точки зору. Так, П. Фішер писав, що "обмеження поняття міжнародного економічного права суто правовими приписами міжнародно-правового характеру означає тільки показ вершини айсберга"[7]. При цьому він мав на увазі включення до міжнародного економічного права норм національного права, а саме норм, що стосуються регулювання міжнародного господарського життя. Іншими словами, джерелом норм міжнародного економічного права є не тільки міжнародне, а й внутрішньодержавне право. Виходячи з цього, міжнародне економічне право – це всі норми, що регулюють поведінку суб'єктів права, які беруть участь у господарському обороті, що виходить за межі кордонів однієї держави. Маються на увазі норми міжнародного приватного права, а також будь-які правові норми, пов'язані з міжнародною економікою. Ці погляди поділяють також Г. Ерлер[8], В. Фікенчер[9] та інші.

Критичні зауваження з приводу аналогічних поглядів висловив український професор Г.К. Матвєєв. Він писав: "Концепція міжнародного господарського права, що не проводить чітких меж між публічними і цивільними правовідносинами і плутає адміністративні та цивільні методи регулювання, може дати підставу для ототожнення міжнародного публічного права і міжнародного приватного права,... які... з погляду принципів побудови системи нашого права повинні чітко розмежовуватися"[10].

Поділяючи таку позицію професора Г.К. Матвєєва, можна чіткіше сформулювати предмет регулювання міжнародного економічного права[11].

Предметом регулювання міжнародного економічного права є специфічний комплекс міжнародних відносин – міжнародні економічні відносини, учасниками яких є держави та інші суб'єкти міжнародного права, насамперед міжнародні організації.

У теоретичному плані важливо також відзначити, що для міжнародного економічного права як самостійної галузі міжнародного права застосовний також універсальний метод правового регулювання – угода між суб'єктами. Цю позицію підтверджує і Л.С. Явич, який писав, що "міжнародна правова система не опосередковує вертикальних відносин, не регулює відносини "влада – підпорядкування"[12].

Міжнародному економічному праву як самостійної галузі міжнародного публічного права властиві іспеціальні галузеві принципи[13]. До них слід віднести такі принципи, як:

принцип взаємної вигоди – передбачає справедливий розподіл вигод і зобов'язань порівнюваного обсягу; виключає кабальні, прямо або побічно примусові економічні відносини між державами;

принцип недискримінації – означає надання загальних умов, які є не гіршими, ніж для решти держав;

принцип (режим) найбільшого сприяння – зобов'язання надавати державі-партнеру пільгові, тобто найбільш сприятливі, умови, юридичне зазвичай закріплені в міжнародному договорі: мито, транспортний режим, податкові пільги та права і т.п.;

національний режим – означає прирівнювання на основі взаємності фізичних і юридичних осіб до національних фізичних і юридичних осіб у деяких видах правових відносин;

преференційний режим – означає торговельні пільги, насамперед у сфері мита, застосовувані економічно розвинутими країнами щодо країн, які розвиваються, а також між самими країнами, що розвиваються: тобто рекомендована Конференцією 00Н з торгівлі і розвитку так звана система преференцій;

принцип невід'ємного суверенітету над природними ресурсами – означає повний постійний суверенітет держави над усіма своїми багатствами, природними ресурсами та економічною діяльністю, включаючи право на володіння, використання й експлуатацію;

принцип свободи вибору форми організації зовнішньоекономічних зв'язків – передбачає право укладати двосторонні і багатосторонні договори, що відповідають потребам міжнародного економічного співробітництва;

принцип розвитку міжнародних економічних відносин – визначає розвиток міжнародних економічних відносин як одне з найважливіших завдань для всіх членівООН, як обов'язок співробітництва в економічній, соціальній, культурній, науковій і технічній галузях з метою сприяння економічному і соціальному прогресові;

принцип імунітету держави – означає непідкорення; однієї суверенної держави дії законодавства іншої держави і непоширення на одну державу або її органи юрисдикції іншої держави; у юридичній літературі розглядається і як принцип ; міжнародного публічного права, і як принцип міжнародного | приватного права.

Більш глибоке тлумачення змісту зазначених принципів подається в джерелах міжнародного економічного права.

Джерела міжнародного економічного права.Поряд з універсальними міжнародно-правовими актами (Статут ООН, Декларація про принципи міжнародного права 1970 та ін.), які слід розглядати і як джерела міжнародного економічного права, останнє має свої характерні джерела. Вони утворюють систему, що включає в себе:

- міжнародні економічні договори;

- рішення (рекомендації, постанови) міжнародних організацій;

- рішення міждержавних економічних конференцій;

- міжнародний звичай.

Розглянемо їх докладніше.

Міжнародні економічні договори. Для сучасної системи світових господарських зв'язків дедалі більшого значення набуває багатостороннє економічне співробітництво. Ефективним регулятором міжнародних відносин у цій сфері є передусім багатосторонні міжнародні економічні договори. Вони становлять основу міжнародного економічного права.

Прикладами таких універсальних міжнародних економічних договорів є:

Генеральна угода про тарифи і торгівлю (ГАТТ) (1947) і пакет Маракеських угод від 15 квітня 1994, пов'язаних із модифікацією ГАТТ і створенням Світової організації торгівлі (СОТ);

Хартія економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974;

Статут Організації Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) від 8 квітня 1979 та ін. До регіональних багатосторонніх міжнародних економічних договорів можна віднести такі:

Європейська енергетична хартія від 17 грудня 1991;

Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір) від 7 лютого 1992;

Договір про створення Економічного союзу (країн СНД) від 24 вересня 1993.

Однак, незважаючи на значення багатосторонніх угод, співробітництво в економічній сфері здійснюється здебільшого на основі двосторонніх угод. Важливою для України є Угода про партнерство і співробітництво, підписана 16 червня 1994 у Люксембурзі між Україною і державами Європейського Союзу (набрала чинності 01 березня 1998). Цілями такого партнерства, як зазначається у ст. 1 цієї угоди, є, зокрема, сприяння "розвитку торгівлі, інвестицій і гармонійних економічних відносин" між Україною і державами Європейського Союзу. Аналіз угоди показує, що значне місце в ній посідають саме питання економічного співробітництва і партнерства. Угода створює умови і регулює:

- доступ товарів на ринок (статус найбільшого сприяння, вільний транзит, відсутність кількісних обмежень);

- бізнес та інвестиції (заснування і діяльність компаній, іноземна робоча сила);

- вільну і справедливу конкуренцію (між компаніями, між товарами, захист інтелектуальної власності);

- платежі і рух капіталів (при торговельних операціях, трансфери капіталів, інвестиції).

Серед основних принципів, на яких побудована угода про партнерство і співробітництво, слід назвати принцип ринкової економіки. Він означає, що для забезпечення ефективного функціонування ринку має бути створена комплексна мережа "правил гри", що підтримають економіку країни. Це зумовлює також необхідність створення ефективної інституційної системи для забезпечення належного виконання зазначених правил. У таких умовах угода може розглядатися як своєрідний путівник для розробки економічної і торговельної політики у сфері виробництва товарів і послуг, питань робочої сили й інтелектуальної власності в напрямі створення в Україні ринкової економіки. Для обох сторін Угоди імплементація її норм повинна бути тепер пріоритетом у двосторонніх відносинах України і держав Європейського Союзу.

Угоду про партнерство і співробітництво можна віднести до договорю загального рамкового характеру. Вона стала першим із договорів, які Європейський Союз планував підписати з кожною із держав колишнього Радянського Союзу (наприклад, аналогічна Угода про партнерство і співробітництво між Російською Федерацією і Європейським Союзом підписана 24 червня 1994). Деякі з розділів угоди ідентичні з Європейськими договорами, укладеними раніше ЄС з країнами Центральної Європи. Угода підписана на 10 років, після чого вона буде автоматично пролонгована, якщо тільки Україна або ЄС не вирішать призупинити її дію.

Водночас слід підкреслити, що угода передбачає еволюцію відносин між Сторонами в будь-якому напрямі, в якому хотіли б Україна або Європейський Союз. Насамперед це залежить від успіхів України у векторі розвитку ринкової економіки.

У низці двосторонніх економічних договорів істотне значення мають також деякі їх спеціальні види:

- торговельні договори;

- довгострокові угоди про торговельно-економічне співробітництво;

- довгострокові програми економічного, промислового і науково-технічного співробітництва;

- угоди про надання технічного сприяння в будівництві;

- промислових об'єктів, що включають умови про взаємне постачання товарів, про сприяння в проектуванні, монтажі, наладці і пуску в експлуатацію відповідних об'єктів;

- угоди про міжнародні валютні розрахунки і кредити (як цільові, так і умовні, що надаються для закупівель у держави-кредитора конкретних товарів);

- клірингові угоди, що передбачають взаємне зарахування надходжень і витрат у зустрічних торговельних та економічних операціях;

- угоди про товарообіг (про взаємне постачання товарів, що визначають зустрічний контингент (квоту) експортного та Імпортного постачання товарів);

- податкові угоди (про усунення подвійного оподаткування).

Головним у двосторонніх договорах є:

- закріплення певного виду торговельно-економічного режиму у взаємовідносинах Держав та їх фізичних і юридичних осіб (режим найбільшого сприяння, національний режим, преференційний, недискримінації, взаємної вигоди І т. д.);

- умови оплати наданого технічного сприяння постачанням майбутньої продукції;

- взаємне зарахування надходжень і витрат у зустрічних торговельних та економічних операціях;

- перелік сировинних, продовольчих; індустріальних та інших товарів, що закуповуються у держави-кредитора, а також озброєнь і т. п.;

- надання певних митних, контингентних та інших пільг, прав контролю через дані статистичної та іншої інформації. І це далеко не вичерпний перелік головних складових двосторонніх економічних договорів.

Рішення (рекомендації, постанови) міжнародних організацій. Такі міжнародно-правові акти звичайно не мають юридичне обов'язкового характеру, а є рекомендаційними. Прикладами таких актів є рекомендації з питань економічного співробітництва, прийняті в рамках Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР), Конференції ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД) та інших органів ООН, а також прийняті такими спеціалізованими установами ООН, як Організація з промислового розвитку (ЮНІДО), Всесвітня організація інтелектуальної власності (ВОІВ) і деякі інші.

Серед основних актів, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, слід назвати Хартію економічних прав та обов'язків держав від 12 грудня 1974. У її преамбулі підкреслюється, що "однією з основних цілей Хартії є сприяння встановленню нового міжнародного економічного порядку, заснованого на справедливості, суверенній рівності, взаємозалежності, спільності інтересів і співробітництві між усіма державами".

Іншими важливими документами Генеральної Асамблеї ООН є Декларація про встановлення нового міжнародного економічного порядку 1974, а також резолюцій "Про засоби зміцнення довіри в міжнародних економічних відносинах" (1984) і "Про міжнародну економічну безпеку" (1985),

Зазначені та інші акти слід розглядати як джерела міжнародного економічного права.

Рішення міждержавних економічних конференцій.У теорії міжнародного права рішення міждержавних конференцій (у тому числі економічних) розглядаються як різновид багатосторонніх договорів. Як правило, такі рішення конференцій оформляються у вигляді заключних актів, що можуть володіти як рекомендаційною, так і обов'язковою юридичною чинністю.

Прикладами рішень міждержавних економічних конференцій є:

Заключний акт Женевської конференції ООН з торгівлі і розвитку (1964);

розділ "Співробітництво у галузі економіки, науки, техніки і навколишнього середовища" Заключного акта Наради з безпеки і співробітництва в Європі (1975);

розділ "Економічне співробітництво" Паризької хартії для Нової Європи, прийнятої на зустрічі у верхах у рамках НБСЄ (1990) та низка інших.

Міжнародний звичай. Як зазначалося при розгляді джерел міжнародного права, звичай як джерело міжнародного права визначений у ст. 38 Статуту Міжнародного суду, Виходячи з загальнотеоретичних положень, міжнародний порядок як доказ загальної практики, визнаної правовою нормою, закріплює у міжнародних економічних відносинах неписані, самі собою зрозумілі правила її організації і здійснення. В основі міжнародно-правового звичаю – мовчазна згода держав поводитися відповідним чином. Відомо, що саме міжнародно-правовий звичай відіграє істотну роль у галузі торговельного мореплавання та деяких інших галузях міжнародних економічних відносин. У практиці міжнародних відносин дістали загальне визнання як наслідок "мовчазного договору" такі принципи міжнародного права, як повага до державного суверенітету, рівноправність Держав, обов'язкове додержання міжнародних договорів та деякі інші. Водночас слід підкреслити прагнення держав закріплювати звичаєві норми як у двосторонніх, так і в багатосторонніх документах. Саме тому, наприклад, спеціальні принципи міжнародного економічного права мають конвенційний характер, а їх дієвість залежить від включення їх до відповідних міжнародних договорів.

Держава як суб'єкт міжнародного економічного права.Виходячи з визначення міжнародного економічного права як галузі міжнародного публічного права, до суб'єктів міжнародного економічного права слід віднести держави і створені ними міжнародні економічні організації. Тільки вони можуть бути носіями відповідних прав та обов'язків.

"В умовах інтернаціоналізації господарського життя, що дедалі посилюється, – справедливо підкреслює М.М. Богуславський, – зростає різноманітність форм участі держав у міжнародних господарських відносинах"[14]. Така різноманітність виявляється:

- у спроможності укладення численних міждержавних угод (двосторонніх і багатосторонніх);

- в укладанні угод на рівні різних державних органів у межах 'їхньої компетенції (міжвідомчих угод);

- в участі в міжнародних економічних організаціях (універсального і регіонального характеру);

- в участі в міжнародних пара-організаціях (тобто в різних органах, комісіях, комітетах і т.п. економічного співробітництва двостороннього і багатостороннього характеру).

Слід враховувати, що за всієї різноманітності міжурядових і міжвідомчих угод держава залишається єдиним суб'єктом міжнародного економічного права, що володіє всім обсягом міжнародної правоздатності. Це підкреслює і Н.В. Молчанов, коли зазначає, що "стороною будь-якого міжнародного договору є держава в цілому і тільки вона, хоч, зрозуміло, свою зовнішню правоздатність на міжнародній арені держава здійснює за посередництва своїх органів, що виступають від її імені і не володіють, як у внутрішньому праві, власною правоздатністю"[15]. Наслідком такого підходу є зобов'язання держави в цілому за договорами, укладеними яким-небудь відомством або міністерством.

Зміст міжнародних договірних відносин держави як основного суб'єкта міжнародного права, може бути різним: від угод організаційного характеру з економічного співробітництва до відносин майнового характеру з передавання майна, сплати репарацій і т.п., де держава виступає як особливий суб'єкт майнових відносин. Якщо держава вступає в майнові або інші відносини не з суб'єктом міжнародного права, то до цих відносин із погляду їх змісту застосовуватимуться категорії внутрішнього права і міжнародного приватного права за обов'язкового додержання принципу імунітету, оскільки держава є особливим суб'єктом майнових відносин. Його не можна поділити на два складові суб'єкти – суб'єкт володарювання і суб'єкт майнових правовідносин[16].

Україна, наприклад, як суб'єкт міжнародного економічного права має особливості, обумовлені Конституцією і національним законодавством. Відповідно до Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які є в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією (ст. 13). При цьому держава забезпечує захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб'єкти права власності визнаються рівними перед законом.

Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами і державою виключно відповідно до закону (ст. 14).

Умови зовнішніх зносин держави, зовнішньоекономічної діяльності, митної справи визначаються виключно законами України (п. 9 ст. 92). Те саме має місце при використанні природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, освоєння космічного простору, організації й експлуатації енергосистем, транспорту і зв'язку (п. 5 ст. 92).

Кабінет Міністрів України організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності держави, митної справи (п. 8 ст. 116). Місцеві державні адміністрації на відповідній території України забезпечують виконання державних і регіональних програм соціально-економічного і культурного розвитку (п. З ст. 119).

Поряд із цим у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 (розділ Х "Міжнародні відносини") зазначається, що Україна як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється з ними торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій в обсязі, необхідному для ефективного забезпечення національних інтересів в економічній, екологічній, інформаційній, науковій, технічній та інших сферах. Україна виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах. Участь же України в діяльності міжнародних організацій значно розширює її можливості в міжнародному, зокрема економічному співробітництві.

Відповідно до вищевикладеного, а також виходячи з положень законів України "Про економічну самостійність України" від 03 серпня 1990, "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 та деяких інших, Україна є самостійним суб'єктом у здійсненні і регулюванні зовнішньоекономічних відносин.

Міжнародні економічні організації. З погляду міжнародного економічного права міжнародні економічні організації виконують такі функції:

- вони є важливим складовим елементом інституційного механізму міжнародних економічних відносин;

- розглядаються як своєрідний форум для обговорення економічних відносин;

- є тими органами, в яких розробляються і приймаються міжнародні норми правового регулювання. Учасників міжнародних економічних організацій поділяють на дві категорії: урядові (міждержавні), учасниками яких є безпосередньо держави, і неурядові, до складу яких входять банки, об'єднання виробників, монополії, наукові товариства і т.п. На основі аналізу функцій міжнародних економічних організацій та їх учасників можна сформулювати таке визначення.

Міжнародні економічні організації – це організації, членами яких є держави та неурядові структури, які створені на основі міжнародних договорів для координації дій їх членів для співробітництва у певних галузях.

Як підкреслював Генеральний секретар ООН Бутрос Бутрос-Галі (1992-1997), "світ у найширшому розумінні цього слова не може бути забезпечений тільки системою Організації Об'єднаних Націй або урядами. Неурядові організації, академічні інститути, парламентарії, ділові та професійні кола, засоби масової інформації і широкі верстви громадськості – усі вони мають бути залучені..."[17].

З метою систематизації вивчення міжнародного економічного права практикується класифікація міжнародних організацій. На нашу думку, в навчальному плані можна виділити різні види подібних класифікацій, як наприклад:

- міжнародні організації системи ООН;

- міжнародні економічні організації та об'єднання;

- міжнародні економічні регіональні організації;

- банки, банки розвитку і фонди (див. додаток 9}.

Як зазначає німецький дослідник Х.-А. Шреплер, створення міжнародних організацій було результатом пошуку ефективних засобів для розв'язання надзвичайних і кризових ситуацій у житті держави[18]. У таких ситуаціях уряди країн прагнули знайти адекватні методи взаємодії з метою створення сприятливих умов для багатосторонніх консультацій, співробітництва і спільних кроків для виходу зі складних економічних ситуацій. Історичний досвід XX ст. переконливо свідчить про те, що світова економічна і валютно-фінансова стабільність постійно піддається впливу подій, діяльності і рішень, що мають глобальний і взаємозалежний характер. Це іноді навіть підриває сподівання багатьох народів на поліпшення економічної ситуації в їх країнах і економічне піднесення. Пошук виходу зі складної і взаємозалежної економічної ситуації у світі дедалі більше стає інтернаціональним завданням урядів, держав, економічних і валютно-фінансових організацій, банків розвитку, наукової громадськості і головних експертів.

З цією метою, як відомо, після Другої світової війни відбулося істотне зростання кількості міжнародних (і серед них економічних) як міжурядових, так і неурядових організацій. Організація Об'єднаних Націй перетворилася на систему, що складається з 18 спеціалізованих установ і низки автономних організацій, органів і місій. У наші дні налічується кілька тисяч міжнародних організацій, що працюють в інтересах забезпечення політичної, економічної стабільності та соціального добробуту в усьому світі.

Регіональні міжнародні економічні організації охоплюють своєю діяльністю майже всі сфери економіки і розвитку. Це спричиняє закономірні трансформації і модифікації існуючої міжнародної економічної системи. Розглянемо деякі з найвпливовіших міжнародних економічних організацій.

Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД)– створена у 1964 як головний орган Генеральної Асамблеї у цій галузі. її основною метою є сприяння розвитку міжнародної торгівлі для прискорення економічного зростання і розвитку країн, що розвиваються. Членство в ЮНКТАД відкрите для будь-якої держави-члена ООН. За станом на 01 січня 1998 членами цієї організації є 186 держав, у тому У числі Україна та інші пострадянські держави.

Вищим керівним органом ЮНКТАД є конференція держав-членів організації. Сесії конференції проводяться звичайно один раз на чотири роки.

Виконавчий орган ЮНКТАД – Рада з торгівлі і розвитку, що забезпечує безперервність її роботи в період між сесіями Конференції. Крім здійснення контролю за всією сферою діяльності ЮНКТАД, Рада розглядає міжнародні наслідки макроекономічної політики і питання, що стосуються взаємозалежності економік країн світу, а також проблеми торгівлі і валютно-фінансових відносин, торговельної політики, структурної перебудови та економічних реформ.

У результаті проведених під егідою ЮНКТАД міжурядових переговорів було укладено низку міжнародних товарних угод, створено дослідницькі групи з сировинних товарів, у роботі яких беруть участь країни-виробники і країни-споживачі, засновано Спільний фонд для сировинних товарів, підписано конвенції й угоди у різних галузях.

Дотепер проведено вісім сесій Конференції. Остання – у 1992 у Картахені (Колумбія) і відома як рішення ЮНКТАД – VIII. Картахенська угода сформулювала політику і визначила заходи у взаємозалежних галузях фінансів, торгівлі, сировинних товарів, технології і послуг. Вона містить рекомендації щодо розв'язання як застарілих, так і нових проблем торгівлі і розвитку.

ЮНКТАД публікує довідники, щорічники, доповіді, науково-дослідні й аналітичні праці, робочі документи, тематичні ні бюлетені й огляди.

Місцеперебування виконавчих органів ЮНКТАД – м. Женева (Швейцарія).

Організація Об'єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО) – заснована в 1967 рішенням Генеральної Асамблеї (резолюція 2152 (XXI) від 17 листопада 1966. З 1985. вона є спеціалізованою установою системи ООН. Основна мета організації – виконання центральної координуючої ролі у галузі промислового розвитку в рамках системи ООН, сприяння промисловому розвиткові і співробітництву на глобальному, регіональному, національному та галузевому рівнях.

Серед пріоритетів її діяльності – розробка стратегії, політики і підтримки інститутів у сфері глобальної економічної інтеграції.

За станом на 01 січня 1998 членами ЮНІДО є 166 держав, у тому числі Україна та інші держави Центральної і Східної Європи.

Головними органами ЮНІДО є Генеральна конференція (Конференція), Рада з промислового розвитку (РПР), секретаріат, генеральний директор, а також представництва ЮНІДО на місцях.

Генеральна конференція, що складається з представників держав-членів, проводить свої чергові конференції один раз на два роки (спеціальні сесії скликаються генеральним директором на запит РПР або більшості держав-членів). На конференції схвалюються розроблювані конвенції та угоди, визначаються керівні принципи і політика організації.

РПР складається з 53 членів, що обираються на чотири роки (можливе повторне обрання) із належним урахуванням принципу справедливого географічного представництва. Рада засідає не менш як один раз на рік.

Головним адміністративним керівником ЮНІДО є генеральний директор, що призначається рішенням Конференції за рекомендацією Ради на чотири роки (за можливості повторного обрання). Він несе загальну відповідальність за роботу організації і наділений відповідними владними повноваженнями.

ЮНІДО пропонує інформацію з питань промисловості, бізнесу і технологій через мережу ІНТІБНЕТ (ЮТІВМЕТ), з'єднану з Банком промислової і технологічної інформації ЮНІДО-ІНТІБ; систему обміну технологічною інформацією, бази даних, а також різні публікації, довідники, статистичні матеріали і щорічні звіти.

Місцеперебування виконавчих органів ЮНІДО – м. Відень (Австрія).

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – створений у 1945 як результат підписання "Статей угоди про Міжнародний валютний фонд", вироблених на валютно-фінансовій конференції, яка відбулася в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 Фонд, що є спеціалізованою установою 00Н, почав здійснювати операції в 1946.

Основними цілями МВФ є:

- сприяння міжнародному валютному співробітництву шляхом консультацій і взаємодії з валютних проблем;

- створення сприятливих умов для розширення і збалансованого зростання міжнародної торгівлі;

- сприяння стабільності валютних ресурсів, підтримка упорядкованих валютних взаємовідносин, запобігання девальвації валют, що спричиняється конкуренцією;

- надання на тимчасовій основі фінансових засобів країнам-членам для коригування їхніх платіжних балансів;

- скорочення тривалості і масштабів дефіциту міжнародних платіжних балансів держав-членів.

За станом на 01 січня 1998 членом МВФ була 181 держава, у тому числі Україна та інші держави Східної Європи. Кожна держава, вступаючи в члени Міжнародного валютного фонду, вносить певну суму коштів – передплатну квоту, що оцінюється і переглядається кожні п'ять років, виходячи з принципу: багатша країна - вища квота – більша кількість наявних у неї голосів.

Міжнародний валютний фонд має таку структуру:

1. Рада керівників, Тимчасовий комітет, Комітет з розвитку.

2. Рада директорів-виконавців (Виконавча рада).

3. Комітет МВФ із статистики платіжних балансів.

4. Директор-розпорядник.

Вищим органом Фонду є Рада керівників, що складається з керівників та відповідної кількості заступників керівника, призначуваних на п'ять років кожною державою-членом. Керівники та їхні заступники звичайно є міністрами фінансів або очолюють національні центральні банки. Рада збирається один раз на рік на щорічні сесії.

Тимчасовий комітет складається з 24 членів і збирається на свої засідання три рази на рік. Він консультує Виконавчу раду з питань функціонування міжнародної валютної системи

Комітет з розвитку (або Об'єднаний міністерський комітет Ради керівників банку) проводить спільні з Тимчасовим комітетом засідання з питань усіх аспектів передачі реальних ресурсів.

Виконавча рада складається з директора-розпорядника, який є його головою, і 24 директорів-виконавців. Вона відповідає за здійснення поточних операцій Фонду, контролює процес реалізації політики, виробленої урядами держав-членів спільно з Радою керівників. П'ять членів Виконавчої ради призначаються державами-членами, що мають у Фонді найбільші квоти (США, Німеччина, Японія, Франція, Великобританія), а 19 інших членів обираються кожні два роки іншими державами-членами.

Директор-розпорядник МВФ є за традицією представником Європи, призначається Виконавчою радою. Він керує повсякденною діяльністю фонду і відповідає за організацію роботи, призначення і звільнення персоналу.

Становлять інтерес механізми, за допомогою яких МВФ забезпечує фінансову підтримку своїх держав-членів. Їх можна поділити на чотири групи:

- звичайні механізми;

- спеціальні механізми,

- надзвичайна допомога (Еmergency Аssistence),

- механізми для країн із низьким рівнем прибутків. Розглянемо зазначені групи докладніше.

А. Звичайні механізми задіються за необхідності фінансової допомоги державам-членам на випадок фінансових криз, включаючи утворення валютних стабілізаційних фондів. При цьому застосовуються:

а) політика траншів. Кредити надаються у вигляді траншів або частин, що становлять 25 % квоти відповідної держави-члена. У наявній практиці для придбання першого кредитного траншу держава-член Фонду повинна продемонструвати зусилля в подоланні труднощів із платіжним балансом, яких вона зазнає;

b) механізм розширеного фінансування – це середньострокові програми, що діють звичайно протягом трьох років, з метою подолання труднощів із платіжним балансом, спричинених макроекономічними і структурними проблемами.

Б. Спеціальні механізми – це надання ресурсів державам-членам спеціальним Фондом компенсаційного фінансування і фінансування у разі непередбачуваних обставин (Compensatory and Contingency Financing Facility). Ці ресурси використовуються для компенсації недостатніх надходжень від експорту, покриття витрат за послуги і відшкодування збитків, пов'язаних із значним зростанням цін на імпортовані продукти харчування, якщо ці збитки мають тимчасовий характер і зумовлені обставинами, які не залежать від цих країн.

Через механізм фінансування буферних запасів (Buffer Stock Financing Facility) МВФ дає ресурси з метою допомоги державам-членам у фінансуванні поповнення запасів сировини.

В. Надзвичайна допомога (Emergency Assistance) – це надання Фондом допомоги у формі закупівель товарів, необхідних державам-членам, що мають проблеми платіжного балансу у разі раптового і непередбачуваного стихійного лиха.

Г. Механізми для країн із низьким рівнем прибутків містять у собі такі види допомоги:

a) надання Фондом структурної перебудови (Structural Adjustment Facility) ресурсів на пільгових умовах для підтримки середньострокової макроекономічної перебудови і структурних реформ у державах-членах із низьким рівнем прибутків, що стикаються з затяжними проблемами платіжного балансу. Метою цього виду допомоги є розробка і відновлення позичальником рамок середньострокової політики на трирічний період за допомогою Фонду;

b) можливе надання фінансової допомоги через Розширений фонд структурної перебудови (Enhanced Structural Adjustment Facility). У такому разі МВФ керується критеріями, аналогічними для випадку "а". Розширений фонд структурної перебудови заснований у 1987 для надання кредитів на пільгових умовах країнам, що розвиваються.

c) у разі надання позик на суму, що перевищує 25 % часткової квоти держави-члена, МВФ додержується двох принципів:

- пул валют, що перебуває в розпорядженні МВФ, обслуговує всіх членів Фонду. У зв'язку з цим передбачається, що кожний учасник Фонду, який позичає валюту в іншої держави-члена, поверне позичку, як тільки будуть розв'язані його проблеми платежів.

- перед наданням Фондом яких-небудь коштів із пула держава-член Фонду має довести реальність повернення грошей протягом нормального терміну погашення боргу.

МВФ публікує звіти та інші документи, періодичні видання, економічні й фінансові огляди ("World Economic Outlook", а також "IWF Survey").

Місцеперебування директора-розпорядника та інших виконавчих органів МВФ – м. Вашингтон (США).

Світова організація торгівлі (СОТ) – створена в 1995 відповідно до підписаної в 1994 у Марракеші угоди, що фактично трансформувала ГАТТ. Світова організація торгівлі є єдиною правовою й інституційною основою всесвітньої торговельної системи. Принципова відмінність між СОТ і ГАТТ полягає в такому:

А. ГАТТ являла собою звід правил, що об'єднує угоди вибіркового характеру і Секретаріат.

Б. СОТ же є постійно діючою організацією, що має справу із зобов'язаннями абсолютно для всіх її членів.

В. ГАТТ використовувався як "тимчасовий базис". Зобов'язання у межах СОТ є постійними.

Г. Правила ГАТТ поширювалися на торгівлю товарами. Регламент СОТ дозволяє займатися також торгівлею послугами і пов'язаними з торгівлею аспектами інтелектуальної власності.

Цілями СОТ є:

- зміцнення світової економіки;

- спрямування зусиль на розширення торгівлі, збільшення інвестицій, зайнятості і підвищення рівня прибутків у всьому світі.

Членами СОТ є 128 держав (на 01 січня 1998). За станом на липень 1996 27 урядів попали заявки на вступ у члени СОТ, у тому числі Україна і всі пострадянські держави. Питання про прийняття України в члени СОТ поки що перебуває у стадії вирішення.

Світова організація торгівлі має таку структуру:

1. Конференція міністрів, що складається з представників держав-членів.

2. Загальна рада, що діє як Комісія з врегулювання спорів (КВС), і Комісії з контролю за торговельною політикою.

3. Основні допоміжні органи:

- Рада з торгівлі товарами;

- Рада з торгівлі послугами;

- Рада з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності;

- Комітет з торгівлі і навколишнього середовища;

- Комітет з торгівлі і розвитку;

- Комітет з обмежень платіжного балансу;

- Комітет з бюджетних, фінансових та адміністративних питань.

4. Інші комітети і комісії, групи переговорів, робочі групи.

5. Секретаріат, очолюваний генеральним директором і чотирма його заступниками, що несе відповідальність за забезпечення діяльності всіх органів СОТ.

Джерелами фінансування СОТ є індивідуальні внески держав-членів, обчислюванні від їх часток у загальному обсязі здійснюваної ними торгівлі.

СОТ проводить курс на лібералізацію світової торгівлі і на здійснення контролю за торговельною політикою. Це закріплено в Заключній декларації конференції міністрів, що відбулася в 1996 у Сінгапурі. Одним з головних принципів діяльності СОТ є пріоритет багатосторонньої торговельної системи перед регіональними торговельними угодами.

Інформація про діяльність СОТ публікується у бюлетені "WTO FOCUS", що виходить десять раз на рік англійською, французькою та іспанською мовами.

Виконавчі органи СОТ розташовані в м. Женеві (Швейцарія).

Одна з порівняно нових міжнародних економічних організацій, членом якої є й Україна.– Чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС).Ця організація була створена в 1992 р. шляхом прийняття Декларації про чорноморське економічне співробітництво, підписаної 11 державами. ЧЕС представляє регіон із населенням близько 330 млн. чоловік і величезною географічно-різноманітною територією.

Державами-учасницями ЧЕС є: Азербайджан, Албанія, Вірменія, Болгарія, Греція, Грузія, Молдова, Російська Федерація, Румунія, Туреччина і Україна.

Чорноморське економічне співробітництво має на меті:

- перетворення Чорного моря на регіон миру, стабільності й процвітання шляхом розвитку дружніх і добросусідських відносин;

- розвиток економічного співробітництва між державами-учасницями на основі принципів Гельсінського Заключного акта і рішень, що містяться у подальших документах ОБСЄ;

- сприяння економічному співробітництву з урахуванням специфічних умов, інтересів і проблем країн-учасниць. ЧЕС має таку структуру:

1. Зустріч міністрів закордонних справ, сесійний голова.

2. Рада ЧЕС.

3. Парламентська асамблея (ПАЧЕС).

4. Чорноморський банк торгівлі і розвитку.

5. Зустріч вищих посадових осіб.

6. Робочі групи у сфері зв'язку, захисту довкілля, банків і фінансової діяльності, статистичних даних та економічної інформації тощо.

7. Постійний міжнародний секретаріат, що виконує адміністративні функції. Очолює директор, роботу секретаріату контролює сесійний голова.

Зустріч на найвищому рівні в 1996 у Бухаресті підтвердила прагнення ЧЕС стимулювати багатостороннє співробітництво в регіоні, що є невід'ємною частиною європейського економічного процесу.

Офіційні мови організації – англійська та російська.

Постійний міжнародний секретаріат ЧЕС розташований у м. Стамбулі (Туреччина).

Система і правові інститути міжнародного економічного права. На основі системного підходу до розгляду будь-яких суспільних явищ, понять, а також наукових категорій професор В.Ф. Опришко у питанні співвідношення міжнародного економічного права з міжнародним правом переконливо показує, що міжнародне економічне право має своїм базисом норми і принципи загального міжнародного права. При цьому він відзначає, що "міжнародне економічне право перебуває у функціонально-структурних і взаємозумовлених зв'язках з іншими галузями міжнародного права – міжнародним морським правом, міжнародним авторським правом, міжнародним космічним правом і т. п. Як складова частина міжнародного права міжнародне економічне право може і повинно розглядатися як самостійна правова система, галузь права. Воно має свої складові елементи – підсистеми, які в даному випадку слід називати підгалузями і правовими інститутами"[19]. Серед таких інститутів міжнародного економічного права – міжнародне валютне право, міжнародне торговельне право, міжнародне транспортне право, а також міжнародно-правове регулювання промислового, сільськогосподарського і науково-технічного співробітництва, діяльності транснаціональних корпорацій, захисту інтелектуальної власності.

При розгляді зазначених підгалузей та правових інститутів слід виходити з того, що врегулювання проблем міжнародних економічних відносин на глобальному рівні здійснюється насамперед у межах ООН. Тому в свою чергу методологічно правильним є те, що координація економічної і соціальної діяльності спеціалізованих установ та органів ООН, зокрема з проблем економічного розвитку, світової торгівлі, індустріалізації, освоєння природних ресурсів і т. п., здійснюється через Економічну і соціальну раду.

Розглянемо деякі особливості правових інститутів міжнародного економічного права.

Міжнародне валютне право має особливо важливе значення для розвитку міжнародних економічних зв'язків. Це пов'язано з тим, що співробітництво у валютно-фінансовій галузі забезпечує необхідні умови для взаємних валютних розрахунків, платежів, кредитування і т. д.

Основна мета міжнародного валютного права полягає в усуненні перешкод міждержавному руху національних та іноземних засобів платежу (валюти), які заважають зростанню світової торгівлі[20]. Підручники з економічної теорії дають традиційну відповідь на питання, що таке валюта (гроші) – вона визначається "як будь-який товар, що функціонує в ролі засобу обігу, рахункової одиниці і засобу зберігання вартості"[21]. При цьому найфундаментальніша особливість грошей виявляється в тому, що вони є суспільним феноменом: гроші існують не тільки тому, що люди є істотами суспільними, а й тому, що функціонують лише в межах певних суспільних і господарських відносин. Різним структурам суспільної організації відповідають різні грошові системи.

Національній валюті кожної держави відповідає її міжнародна вартість, обумовлена валютним курсом. З приводу валютних цінностей між державами та іншими суб'єктами міжнародного права виникають міжнародні валютні відносини, що і є предметом правового регулювання міжнародного валютного права.

12 3