ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Серед Героїв Небесної Сотні – і наші земляки з Чернігівщини: Андрій Сергійович Мовчан, Василь Петрович Прохорський, Віктор Миколайович Орленко. Про них розповімо трохи детальніше.

1 234 5

Андрій Сергійович Мовчан народився у 1980 році у с. Великі Осняки Ріпкинського району. У 2001 році, після служби в армії, закінчив Київське професійно-технічне училище №17 за фахом помічник машиніста електропоїзда, працював за фахом у моторовагоному депо станції Фастів. За словами його друга Олександра, «Андрій був надзвичайно зосередженим та справедливим. …Саме справедливість та чесність були його самим великим скарбом, який йому дав Господь та виховали батьки. …Андрій не знав, що таке брехня. Але бачив брехню навколо себе щодня. Гадаю, що саме на цій роботі він побачив дуже багато бруду та брехні, несправедливе ставленя до тих людей, які мають світлі голови, жагу до хабарів». З 2002 по 2007 роки Мовчан навчався у Київському інституті залізничного транспорту. Після цього знайшов себе у Національному театрі ім. І. Франка, де працював майстром сцени. Брав участь у двох Майданах – 2004 та 2013-2014 рр. На Євромайдані у складі самооборони перебував з першого дня. Загинув 20 лютого від кількох вогнепальних поранень. Тіло Андрія вшановували в театрі, на Майдані, провозили містом до будинку, де він проживав. Прийшли попрощатися з героєм не лише актори театру ім. І. Франка. Провести Андрія в останню путь приїхав до Києва увесь Львівський театр ім. Заньковецької, де він декілька разів перебував із франківцями на гастролях. В суботу, 22 лютого, тіло Андрія привезли в Чернігів, на Красну площу, аби люди могли попрощатися з героєм, вшанувати його пам'ять. Ховали Андрія у неділю, 23 лютого, у селі Великі Осняки на Ріпкинщині, де зараз живе його мати Валентина Мовчан. У Києві на будівлі школи №73 (проспект Перемоги, 86), де навчався Андрій Мовчан, йому встановлена пам'ятна табличка.21 листопада 2014 р. за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння українському народу, виявлені під час Революції Гідності, А. С. Мовчан удостоєний звання Герой України (посмертно). У червні 2015 р. УПЦ КП нагородила його медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).

Василь Петрович Прохорський народився 4 травня 1980 р. у с. Щуча Гребля Бахмацького району. Закінчив Дмитрівську середню школу. Працював певний час у органах МВС України, після звільнення — в охоронній фірмі у Києві. Займався спортом, вів сторінку у соціальних мережах під гаслом «Рабів до раю не пускають». Брав активну участь у акціях Євромайдану з початку грудня 2013 р. Перевагу надавав волонтерській роботі у медичній службі, з якою зустрів штурм спецпідрозділів «Беркут» 18 лютого. Завантажуючи поранених у карети швидкої допомоги в районі Львівської барикади на вулиці Інститутській, отримав кульове поранення у потилицю, від чого помер на місці. Без годувальника залишилися стара мати та бабуся, молодший брат. «Він був віруючою людиною – свідчила мама Василя Світлана Діденко – Останнім часом, вітаючись, говорив: «Слава Україні!». Ще й мене навчав, як правильно відповідати: «Героям слава!». Поховано Василя Прохорського 23 лютого у смт. Дмитрівка на Алеї Слави. 26 вересня 2014 р. у Дмитрівці встановлено памятник на честь Прохорського, елеметном якого стала символічна майданна шина. Портрет Василя Прохорського у терновому вінці розташований у фойє Верховної Ради України — поруч з іншими фотопортретами загиблих учасників Євромайдану. Виступаючи на 18-ій (позачерговій) сесії Чернігівської обласної ради у зв’язку із рішенням стосовно клопотання про присвоєння Мовчану А. С. та Прохорському В. П. звання «Герой України» (посмертно), голова обласної ради зазначив: «Це молоді хлопці, які віддали своє життя за демократичний і європейський вибір держави. Вони заслуговують на всенародну вдячність і вшанування».

Трагічно склалася доля ще одного із Героїв Небесної Сотні Віктора Миколайовича Орленка. Він також наш земляк (народився 8 березня 1961 р. на Ніжинщині), але давно проживав у Києві, працюючи у локомотивному депо на станції Дарниця машиністом. З дружиною Галиною Анатоліївною прожив у щасливому шлюбі 23 роки. Виховували двох дітей: 21-річну доньку Світлану та 19-річного сина Олександра. Діти Віктора Миколайовича і Галини Анатоліївни були активістами Майдану. Донька волонтерила, а син стояв у перших рядах біля «беркутівців». Гарячим прихильником Майдану з перших днів був і сам Віктор. Це зрозуміло. Адже він був афганцем, три роки відвоював і просто не міг стояти осторонь.

18 лютого Віктор Миколайович рушив з сином на Майдан. У той вечір біля сина розірвалася граната. Батько кинувся на допомогу синові і … снайпер влучив йому в голову. На щастя, син згодом оговтався від важкого поранення, але сам Віктор потрапив до реанімації Київського Інституту нейрохірургії ім. А. П. Ромоданова НАМН України у важкому стані. В історії хвороби Віктора написано: «Доставлений лікарями-волонтерами з Будинку профспілок». Випадковий чоловік, який їхав з ним у швидкій, розповідав, що той був притомний, розповідав про дітей, роботу, Афганістан…

Куля, що влучила у Віктора, розлетілася на частини і дістати їх з мозку лікарі не змогли. В комі до 12 березня Орленко пробув в українській лікарні, а потім завдяки благодійникам був відправлений на лікування до Німеччини в берлінську клініку «Шаріте». Там до нього навідувалися місцеві українці. Дівчата читали йому вголос Біблію, розмовляли з ним, вмикали музику, але з коми Віктор Миколайович не виходив. У квітні прилетіла дружина Галина. Їй дозволяли бути біля чоловіка зранку до вечора. Ночувати до себе додому запрошувала одна з берлінських українок. Через місяць до Берліна приїхала донька Світлана. В оточенні рідних Віктору Миколайовичу ставало дедалі краще. «Я кажу: «Якщо ти мене признав, то давай, поцілуй мене в носа». Він признав і поцілував». – згадує Світлана.

За лікування у клініці «Шаріте» родина заплатила 120 тис. євро. Потім продовжили лікування в реабілітаційному центрі «Медікал парк» у Берліні, куди вклали ще 125 тис. євро. Допоміг Фонд Віктора Пінчука. Більше коштів на реабілітацію ніхто дати не зміг, тому 20 жовтня 2014 р. Віктора привезли з Берліна до Києва, щоб продовжити реабілітацію на Батьківщині, у Київській міській клінічній лікарні №1. Кілька тижнів його стан був більш-менш задовільним. Але потім стан пораненого на Майдані погіршився: він перестав їсти, розмовляти і лише іноді розплющував очі. Благодійний фонд, який частково платив за лікування у Німеччині, в Україні про Віктора забув. Потім з’явилася ще одна погана новина: рахунок, який відкрили для збору коштів на лікування, обікрали шахраї.

Однак, проблема була не лише в нестачі грошей, а й у відсутності ефективного і комплексного лікування, яке було в Німеччині. Лікарі збайдужіли до пацієнта, а слідчі, які мали б зайнятись розшуком шахраїв, писали відмовки та ігнорували родину Героя. Тоді дружина наважилась просити допомоги у президента Петра Порошенка, депутатів, міністрів, та, на жаль, ніхто з них не відгукнувся на прохання врятувати життя євромайданівця.

І 3 червня 2015 р. серце Героя зупинилось. Країна не врятувала свого Героя, і влада має стати на коліна перед Галиною Анатоліївною, Світланою, Олександром і маленькою онукою, яка нещодавно народилась. Прощались з Віктором Орленком 4 червня 2015 р. у рідному селі Талалаївка Ніжинського району.

1 234 5