ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Типи вербальної комунікації

Типологія вербальної комунікації та спілкування є досить розгалуженою й має матрицю параметрів класифікації.

За способом репрезентації мовного коду вербальну комунікацію поділяють на усну, письмову та друковану. Останній різновид, виокремлений чеським лінгвістом Й. Вахеком,

розглядають також у складі письмової комунікації. Письмова комунікація, на думку дослідників, на відміну від усної, характеризується високим ступенем формальності та плановості, літературної обробленості, більшою дискретністю в часі та просторі процесів продукування повідомлення (тексту) та його сприйняття. Швейцарський мовознавець Ш. Баллі стверджував, що в усному розмовному мовленні на перший план висунуто взаємодію між індивідами й суспільною необхідністю, тоді як письмова комунікація надає більше місця індивідуальному волевиявленню та вибору. Однак у зв’язку з поширенням технічних засобів комунікації, усне спілкування поповнюють нові мовленнєві жанри, тому воно отримує нетрадиційні для нього риси. У науковій літературі подано, приміром, такі ознаки усної комунікації, як синхронність, обмежену доступність, прокурсивність,

неструктурованість, однофазність творення. Ці риси притаманні, швидше, усному міжособистісному спілкуванню, технічні ж засоби надають можливість продукування усного повідомлення в запису, з орієнтацією на масового адресата, уможливлюють рекурсивність множинного прослуховування й перезапису текстів, визначають

їхню структурованість, унормованість тощо.

За способом адресованості виокремлюють аксіальну (від лат.

axis - вісь) і ретіальну (від лат. rete - сітка) комунікацію. Перша характеризується адресованістю конкретній особі чи особам, є персональноїкомунікацією; друга є надперсональною, масовою, разрахованою на будь-якого адресата. Така диференціація, на думку Олени Селіванової, має враховувати закладену до будь-якої комунікації парадоксальність поєднання двох типів адресованості. З одного боку, є гіпотетичний адресат , розуміння якого автор мовленнєвого твору очікує й передбачає. Так, за словами М. Бахтіна, всіляке висловлення завжди має адресата (різного характеру, різних ступенів близькості, конкретності, усвідомленості і т. п.). Тим самим мова йде про запланованого, гіпотетичного адресата, програма адресованості якого закладена до повідомлення, тексту. З іншого боку, мовець, навіть знаючи співрозмовника, не може адекватно оцінити його комунікативні цілі, фонд знань, стратегічну програму інтерпретації що визначає потенційно закладену до адресованої конкретній особі комунікації надперсональність.

За суб’єктно-об’єктним співвідношенням комунікативної

взаємодії Е. Атаян розрізняє:

1) активну гетерокомунікацію як рефлексивну подвійну автокомунікацію - мовець і адресат є одночасно суб’єктом щодо себе та суб’єктом щодо іншого й об’єктом щодо себе та об’єктом щодо іншого , тобто звичайною діалоговою системою;

2) автокомунікацію (інтрасуб’єктну квазікомунікацію)- суб’єкт одночасно є мовцем та адресатом (внутрішній діалог), тобто є об’єктом щодо себе безпосередньо ;

3)пасивну псевдоадресацію та псевдомовлення -у першому випадку суб’єкт має фіктивного адресата,репрезентуючи природну знаковість, у другому суб’єкт є

псевдомовцем в акті простих фізичних дій (Е. Атаян зауважує, що фіктивність усувається, оскільки в таких випадках змінюється сам суб’єкт або об’єкт: змінюючи об’єкт, суб’єкт змінюється сам.

3. Чанишева підкреслює у зв’язку з цим, що факт відсутності адресата як такого не перетворює описову ситуацію на квазімовленнєвий акт, оскільки потребує активної роботи читача;

4) псевдоспілкування - контакт об’єктів на кшталт зіткнення більярдних куль;

5) іптраоб’єктну автокомунікацію як комунікативне відчуження об’єкта, його самостійне існування без зв’язків, тобто нульову комунікацію.

За параметром кількості учасників розмежовують комунікацію:

-внутрішню (розмову із самим собою),

-міжособистістну (спілкування двох осіб),

-комунікацію малих груп (розмову 3-5 осіб),

-публічну (учасниками є 20-100 осіб),

-організаційну (у ній беруть участь понад 100 до 1000 осіб),

-масову (більше 1000 учасників). Останній тип комунікації є відкритою, впорядкованою трансляцією соціально значущої інформації, яка підлягає цілеспрямованому продукуванню й регулюванню.

За можливістю інверсування комунікативних ролей у вербальній комунікації виокремлюють монолог і діалог / полілог.

Монолог (від гр. monos - один, єдиний і logos - слово) є формою мовлення лише адресанта, розрахованою на пасивне й опосередковане сприйняття, а не на безпосередню мовленнєву реакцію адресата. Монолог має свого адресата й може бути персональним і надперсональним, однак реакція його слухача не матеріалізується у знаковій формі мови, тому монолог іноді кваліфікують як інтраперсональний мовленнєвий акт.

Діалог (від гр. dialogos - розмова, бесіда) є формою комунікації; ситуаційно зумовленим спілкуванням двох або кількох (полілог) осіб, комунікативні ролі яких інверсуються (мовець стає адресатом, а адресат перетворюється на мовця, адресатом якого є перший мовець) за умови визнання учасниками спілкування спільної мети й напрямку комунікації.

Через похибку перекладу діалог часто називають спілкуванням двох осіб (пор.: гр. dia — крізь і di - два), тому полілог є різновидом діалогу. Полілог іноді цілком слушно

кваліфікують як комбінацію діалогу з монологом або як кілька діалогових перехрещень (вважається, що оптимальна кількість учасників полілогу має дорівнювати семи, оскільки більша кількість не є контрольованою).

За сферою спілкування розрізнюють комунікацію наукову, політичну, релігійну (конфесійну), побутову, ділову, навчальну, спортивну, юридичну, військову, медичну, виховну й ін. типи.

Створення повного переліку сфер спілкування є практично неможливим, адже йому має передувати повний опис диференційних рис всіх мовленнєвих жанрів відповідної сфери.

До того ж сфери спілкування за відповідними ознаками можуть наближатися одна до одної (наприклад, військова і медична, релігійна і навчальна, політична та юридична і т. ін.).

Функціональний параметр зумовлює , на думку Олени Селіванової, доволі непослідовний поділ вербальної комунікації на інформативну (передачу інформації"), афективно-оцінну (вираження почуттів, оцінок, емоцій адресантом відносно адресата), рекреативну (спілкування з метою розваги), переконуючу (спрямовану на стимулювання якоїсь дії), ритуальну (соціально усталені комунікативні дії з дотриманням певних норм) і т. ін.

Інформативна комунікація за змістом може бути новаційною, яка надає адресатам нові знання; оріснтаційною, що допомагає індивідам орієнтуватися в природі, соціумі та культурі; стимуляційною, що діє на мотиваційні настанови людей з метою задоволення їхніх соціальних потреб; і кореляційною, яка уточнює, поновлює і співвідносить різні типи

інформації.

За способом соціалізації виокремлюють інституційну й неінституційну комунікацію: перша регламентована відповідними інститутами суспільства, наприклад, владним, правовим, охорони здоров’я, освіти і т. ін., друга залежить від співвідношення особистісних статусів комунікантів і здійснюється в міжособистісно-побутовій сфері людських взаємин. Така диференціація подібна до класифікації спілкування за мірою

офіційності або формальності (пор.: формальне й неформальне, офіційне й неофіційне спілкування: перше відбуваєтьсяу формальних комунікативних ситуаціях інституційного типу йпередбачає чіткість ситуаційних ролей, дотримання статуснихнорм, друге не потребує регламентованості ролей і норм. Така кваліфікація не зовсім відповідає практиці спілкування, оскількінавіть у родині комунікативні ролі є регламентованими і певним чином унормованими).

У науковій літературі наявні також диференціації комунікації (спілкування) залежно від форми на закриту, приміром світську, відкриту (розмову друзів, ділових партнерів) і змішану (асиметричну, коли один із співрозмовників дотримується правил

закритого спілкування, інший - відкритого, приміром, керівник і підлеглий); за параметром вияву особистості - на знеособлене, особистісне та глибоке спілкування: перше позбавляє людину індивідуальності, друге та третє відмінні за глибиною вияву

особистості.

За тривалістю комунікацію поділяють на постійну, періодичну, короткотривалу й довготривалу.

За співвідношенням форми та змісту спілкування може бути прямим (буквальним) і непрямим (натяком, завуальованим висловленням). Такий поділ дослідники проектують на диференціацію комунікації за параметром істинності й не- істинності. Ми виокремлюємо комунікацію адекватно-істинну, що відповідає уявленням комунікантів про стан справ у дійсності і взаєминах людей; контрадикторну (мовець говорить неправду, адресат сприймає її як істину); замовчування (інформація не є істинною, оскільки вона не цілком подана адресатові); дешифрування (розкриття брехні адресатом); бажання неправди (адресат знає істину, але йому вигідно чути брехню); конвенційно- неістинну (за домовленістю адресат і мовець оперують неправдою як істиною); шифровано-істинну (адресат і мовець сприймають неістинну інформацію, але їм відомий код перетворення її на істинну) тощо.

Польська дослідниця М. Мазур класифікувала комунікацію за

типом інформування на:

1) псевдоінформування (деякі повідомлення є спільними щодо кількох кодових ланцюгів; наприклад, надмірна інформація, за якою криється обман);

2) дезінформування (деякі кодові ланцюги є неповними, брехлива пропаганда, брехливі свідчення в судовій справі);

3) параінформування (асоціативні натяки, латентні смисли);

4) метаінформування - обман, мотивовану брехню.

Дослідження комунікації з позицій істини / неправди є популярними в германістиці і практично не застосовувалися до слов’янських мов (див. праці Дж. Барнса, С. Бока, Р. Чисхолма,Л. Коулман, П. Кея, А. Людвига, К. Чарльза, І. Світсер, X. Раффа й

ін.).

Серед останніх вітчизняних праць із цієї проблематики треба відзначити фундаментальне дослідження лінгвальних аспектів неправди як комунікативно когнітивного утворення харківської лінгвістки О. Морозової, у якому запропоновано фазову модель розвитку ситуації неправди й конфігураційну модель неправдивого висловлення.

За параметром належності учасників комунікації до різних культур виокремлюють монокультурну й міжкультурну комунікацію. Міжкультурна комунікація, на відміну від монокультурної, є передачею інформації, обміном нею співрозмовників, належних до різних культур. Цей різновид є предметом теорії та практики міжкультурної комунікації -

маргінальної галузі мовознавства, спрямованої на аналіз параметрів, особливостей міжкультурного спілкування, соціокультурних чинників його оптимізації; на формування

практичних навичок і вмінь спілкування із представниками інших

культур.

Залежно від змісту поняття «культура» й розрізнення сфер макро- й мікрокультур (субкультур) міжкультурну комунікацію поділяють на такі типи: комунікацію міжмакрокультурну (наприклад, між представниками європейської й

латиноамериканської макрокультур і под.); міжетнічну - спілкування між людьми, що належать до різних етносів і культур; контркультурну - комунікацію між представниками материнськоїй дочірньої культури; і комунікацію між соціально, релігійно,

територіально, статево, класово однорідними групами в межах одного соціуму (наприклад, спілкування між католиками таправославними, жінками й чоловіками, представниками одногорегіону й іншого тощо). Одним із найбільш потужних засобів

міжетнічної міжкультурної комунікації є переклад.

5. Комунікативна ситуація, комунікативний акт і дискурс

Комунікація є процесуальним явищем, а субстанціональний характер їй надає поняття комунікативної ситуації. Комунікативна ситуація є онтологічною формою організації комунікативного процесу, яка характеризується замкненістю, цілісністю,

системністю, діяльнісною динамічністю. У термінах лінгвосинергетики комунікативну ситуацію можна розглядати як складну нерівноважну синергетичну систему, що функціонує з зовнішнього середовища. Комунікативна ситуація має власні параметри самоорганізації, які упорядковують нерівноважність її системної організації та протистоять різноманітним деструктивним внутрішнім і зовнішнім чинникам.

У теорії мовної комунікації по-різному розглядають співвідношення комунікативної ситуації, комунікативного акту й дискурсу. Російська дослідниця В. Красних зазначає: «У сучасному мовознавстві термін «комунікативний акт» тлумачать доволі широко: від обміну текстами, вимовленими усно або написаними у прийнятій мовній системі, до рольової ситуації, у якій ролі регламентовані соціальним і національно-культурним середовищем, що регулює за допомогою мовних і немовних стереотипів ієрархію мотивів і, відповідно, особистісних смислів комунікантів».

Комунікативний акт не є тотожним мовленнєвому актові і являє собою процес, знаковим посередником якого є повідомлення (текст). На думку В. Красних, комунікативний акт має два плани, два складники: ситуацію як фрагмент об’єктивно існуючої реальності, частиною якої може бути і вербальний акт, і дискурс - вербалізовану мовномисленнєву діяльність, що містить не лише власне лінгвістичні, ай екстралінгвістичні компоненти. У кожному комунікативному акті вона виокремлює:

1) екстралінгвістичний аспект; конситуацію – умови спілкування та його учасників;

2) семантичний аспект; контекст - імпліцитно чи експліцитно виражені смисли, реальні, що є частиною ситуації, відображені в дискурсі, й актуальні для даного комунікативного акту;

3) когнітивний аспект; пресупозицію — зону перетину індивідуальних когнітивних просторів комунікантів разом з уявленнями про конситуацію;

4 ) власне лінгвістичний аспект; мовлення – продукт безпосереднього продукування мовлення комунікантами.

Такої самої думки дотримується і Ф. Бацевич. Однак комунікативний акт як процесуальний складник (В. Красних образно називає комунікативний акт дійством, що

відбувається в певний момент у певному місці) не може містити предметне підґрунтя спілкування — конситуацію.

Стосовно «залучення до акту дискурсу», О. Селіванова вказує на багатозначність цього

терміна в науковій літературі, а його тлумачення у книзі В. Красних як вербалізованої діяльності, на думку вченної, аж ніяк не співвідносне зі складником цієї діяльності - конситуацією. Розглядаючи надалі частину конситуації у вигляді вербального акту, дослідниця сама собі суперечить.

На думку О. Селіванової, комунікативна ситуація організована саме на підставі діяльнісного процесу комунікативної взаємодії — комунікативного акту, тому вона ширша за нього і містить разом із вербальним повідомленням (текстом) інші складники (комунікантів із фондом їхніх мовних й екстралінгвальних знань, умови

спілкування, повідомлення тощо). Отже, комунікативний акт можна розглядати як комунікативну взаємодію учасниківкомунікативної ситуації. Не випадково Ф. Бацевич цілком слушнокваліфікує комунікативний акт як процес й ототожнює його з

інтеракцією і трансакцією одночасно, посередником яких є повідомлення. Щоправда, результатом цього процесу дослідник вважає дискурс.

Співвідношення комунікативної ситуації з дискурсом залежить

від тлумачення останнього. У сучасній дискурсології можна виокремити чотири головних значення дискурсу. Дискурс визначають як:

1) зв’язний текст у контексті численних супровідних фонових чинників - онтологічних, соціокультурних, психологічних тощо; текст, занурений у життя;

2) замкнену цілісну комунікативну ситуацію (подію), складниками якої є комуніканти й повідомлення (текст) як знаковий посередник, зумовлену різними чинниками (соціальними, культурними, етнічними і т. ін.), що опосередкують передачу

інформації, обмін нею і комунікативний вплив;

3) стиль, підмова мовленнєвого спілкування;

4) зразок мовленнєвої поведінки в певній соціальній сфері, що має відповідний набір змінних.

У нетермінологічних значеннях дискурс уживають як дублет сфери спілкування (політичний, релігійний, медичний, спортивний дискурс, кінодискурс тощо), мовленнєвої практики певного напряму художньої літератури (наприклад, дискурс постмодернізму, романтизму тощо).

Дискурс в широкому розумінні розглядають за традицією і як мовлення.

У сучасній теорії комунікації й дискурсології термін «дискурс» уживають в різних значеннях. Вісім дефініцій дискурсу подає швейцарський дослідник П. Серіо, посилаючись на книгу французького вченого Д. Мангіно: 1) еквівалент поняття

«мовлення», тобто буць-яке конкретне висловлення; 2) одиниця за розмірами більша, ніж фраза; 3) вплив висловлення на його одержувача з урахуванням ситуації; 4) бесіда як головний тип висловлення; 5) мовлення з позиції мовця на противагу оповіді, яка не враховує такої позиції; 6) уживання одиниць мови, їхня мовленнєва актуалізація; 7) соціально чи ідеологічно обмежений тип висловлень, характерний для певного виду соціуму; 8) теоретичний конструкт, призначений для досліджень продукування тексту.

Російський лінгвіст М. Макаров виокремлює три типи координат з ’ясування сутності дискурсу: із боку формальної інтерпретації дискурс - це утворення більш високого рівня, ніж речення; із боку функціональної інтерпретації дискурс - це вживання мови у всіх її різновидах; із боку ситуаційної інтерпретації— це втілення засобів мови в оточенні соціальних, психологічних і культурних обставин спілкування особистостей.

Дискурс як явище комунікації розглядався і філософами. Німецький філософ і соціолог Ю. Хабермас розумів його як тип мовної комунікації, що передбачає раціональне критичне осмислення цінностей, норм, правил соціального життя з єдиною метою - досягнення взаємного розуміння та регуманізації суспільства. Таке тлумачення узгоджене з теорією комунікативної дії цього дослідника, згідно з якою взаємодія у процесі комунікації має бути не суб’єктно-об’єктною, а суб’єктно-суб’єктною, вільною від примусу, спрямованою на взаємне формування самототожності й затвердження ідеї взаємної згоди.

Уведення до обігу мовознавства терміна «дискурс» належить американському лінгвісту-дескриптивісту 3. Харрису, який у 1952 р. на підставі впровадженого ним дистрибутивного аналізу здійснив спробу представити значення мовних одиниць як функцію дистрибуції, а дискурс розглядав як одну зі сторін дистрибуції на

базі еквівалентності між фразами й ланцюжками фраз; як висловлення, надфразну єдність у контексті інших одиниць і пов’язаної з ними ситуації. Таке трактування визначило первинне спрямування аналізу дискурсу на дослідження послідовності речень, трансфрастичних одиниць, ланцюжків фраз в аспекті їхньої «семантичної дистрибуції».

Американська дослідниця Д. Шиффрин вважає тлумачення дискурсу як «мови понад рівнем речення або сполуки» першим підходом до визначення цього терміна.

Російський лінгвіст В. Дем’янков характеризував підхід 3. Харриса як формалістичний, підкресливши, що прийоми 3. Харриса націлені на вирішення двох взаємопов’язаних проблем:

а) поширення методів дескриптивної лінгвістики за межі окремо взятого речення;

б) співвідношення культури й мови, тобто мовленнєвої й немовленнєвої поведінки.

Формалістичний підхід 3. Харриса згодом був доповнений смисловим (пор. Дефініцію В. Звегінцева: дискурс - це два або кілька речень, що перебувають

у смисловому зв’язку).

У лінгвістиці тексту 70-х р. р. терміни «дискурс» і «текст» звичайно ототожнювали, що пояснювалося відсутністю в деяких европейських мовах слова, відповідного франко-англійському «дискурс», яке в цих мовах замінювали терміном «текст». Отже, аналіз дискурсу збігався зі структуралістськи орієнтованими граматикою тексту, лінгвістикою зв’язного тексту (В. Дресслер, II. Сьюрен, С. Шмідт, Р. Гарвег, Р. Богранд, О. Москальська, І. Беллерт, Ф. Данеш та ін.). Дискурс розглядали й на підставі тексту

як текст у контексті різних фонових чинників, занурений у життя; як вербальне представлення комунікативної події (Дж. Браун, Дж. Юл, Н. Арутюнова й ін.).

У словнику термінів лінгвістики тексту Т. Ніколаєвої термін дискурс має такі версії: зв’язний текст; усно-розмовна форма тексту; діалог; група висловлень, пов’язаних

між собою за змістом; мовленнєвий витвір як даність – письмовий та усний.

X. Відовсон визначає дискурс як «текст плюс ситуацію».

І. Штерн в українському енциклопедичному словнику 1998 р. також дотримується ключового слова «текст», визначивши дискурс як зв’язний текст у контексті багатьох конститутивних і фонових чинників - соціокультурних, психологічних і т. ін.

Із метою усунення термінологічного збігу текст і дискурс інколи розмежовували на підставі способу знакової репрезентації- як письмовий текст і усний дискурс (І. Гальперін, О. Москальська, 3. Тураєва, М. Култард). Однак, як зауважує М. Макаров, такий підхід просто не спрацьовує в ряді випадків, наприклад, доповідь можна розглядати одночасно і як письмовий текст, і як публічний виступ, тобто комунікативну подію.

У сучасній дискурсології й комунікативному напрямі лінгвістики тексту дискурс прикладають як до письмових, так і усних текстів, дискурсивному аналізові

підлягають навіть давні тексти.

У 80-ті р. р. із метою розмежування тексту й дискурсу використовували розрізнення аспектів: мовного та соціального, статичного та динамічного відповідно. Цьому посприяли концепції, по-перше, Е. Бенвеніста, який вважав дискурс мовленням,

невіддільним від мовця, протиставляв процес системі (пор.: разом із реченням ми залишаємо сферу мови як системи знаків і вступаємо до іншого світу, світу мови як знаряддя спілкування, вираженням якого є дискурс); по-друге, голландського лінгвіста

Т. ван Дейка, який розглядав текст як статичний об’єкт, а дискурс - як комунікативну подію, спосіб актуалізації тексту в певних ментальних і прагматичних умовах; і, по-третє, американського дескриптивіста К. Пайка, який розробив дистрибутивно-

таксономічну модель мовленнєвої поведінки, найвищим рівнем якої вважав комплексні мовленнєві структури, а дискурс кваліфікував як результат процесу взаємодії в соціокультурному аспекті.

Т. ван Дейк наголошував на тому, що дискурс у широкому розумінні слова є складною єдністю мовної форми, значення й дії, яка найкращим чином могла б бути охарактеризована за допомогою поняття комунікативної події або комунікативного акту. Мовець і слухач, їхні особистісні й соціальні характеристики, інші аспекти соціальної ситуації, безсумнівно, відносяться до такої події.

Під впливом теорії мовленнєвих актів, лінгвопрагматики, когнітивної лінгвістики аналіз дискурсу отримав функціональне спрямування, а дискурс почали розглядати як комунікативну подію, ситуацію, що інтегрує текст з іншими її складниками, зокрема,

екстралінгвальними, соціальними й референційними чинниками(обставинами, часом, простором комунікації), когнітивними та психологічними чинниками, які опосередкують взаємодію учасників спілкування, їхні мотиви, цілі та стратегії. Дж. Ліч уводить

ще і складник повідомлення: текст реалізується в повідомленні, за допомогою якого здійснюється дискурс.

У такому розумінні (наведеному вище другому значенні) дискурс отримав подійно-ситуативне тлумачення, розширивши власну структуру за рахунок суб’єкта комунікації, адресата, моменту висловлення і певного місця висловлення. Російський

мовознавець А. Кібрик трактує дискурс як комунікативну ситуацію, що включає свідомість комунікантів (партнерів спілкування) і текст, що створюється у процесі спілкування. Український мовознавець І'. ГІочепцов (мол.) уподібнює розбіжність між текстом і дискурсом різниці між реченням і висловленням: висловлення поєднує саме

речення із соціальним контекстом його використання, такі самі відношення повторюються на вищому рівні в тексті та дискурсі.

Д. Шиффрин пропонує визначати дискурс як інтегративно контекстуалізовані висловлення, усні й письмові. Дискурсу навіть надано статусу категорії природного мовлення, матеріалізованого у вигляді усного чи письмового мовленнєвого твору, відносно завершеного в смисловому чи структурному сенсі, довжина якого потенційно варіативна: від висловлення до цілісного тексту.

Ототожнення дискурсу в цьому значенні з комунікативною ситуацією в системній організації всіх її складників визначає спроби встановлення його істотних визначальних рис. Г. Почепцов оголошує, що дискурс має відповідати нормам мовної ситуації,

комунікативної ситуації й соціальної ситуації. Г. Кук виокремлює три контексти дискурсу: текстуальний, соціальний і психологічний.

З огляду на підґрунтя виникнення терміна першою рисою дискурсу вважають контекстуальність, що розглядається II. Дем’янковим як сукупність викладених подій, їхніх учасників, перформативної інформації й не подій, тобто обставин, що супроводжуюгь події; тла, яке їх пояснює; оцінок учасників подій інформації, що співвідносить дискурс із подіями. Контекстуальність визначена не стільки послідовністю речень, скільки спільним для мовця й інтерпретатора світом.

Другу рису дискурсу- його особистісність – кваліфікують як двобічну, зумовлену спільним для адресанта й адресата фондом знань і взаємодією їхньої індивідуальної свідомості. П. Серіо вважає суб’єкт висловлення, який набуває чинності лише в акті

висловлення, категорією дискурсу, реальністю мовлення. У дискурсі комунікант репрезентує себе як особистість, власну свідомість і світогляд (такий аспект особистісності розробляє сучасна дискурсивна психологія).

Третьою рисою є процесуальність дискурсу, закладена у спільній діяльності комунікантів, що розробляють його структуру, в поєднанні фаз продукування (породження) повідомлення адресантом та його рецепції адресатом. У сучасній

дискурсивній психології наголошується на діяльнісності дискурсу як процесу: дискурсом називають соціальну діяльність в умовах реального світу (Д. Едвардс, Дж. Поттер, М. Везерел).

За словами Дж. Сьорля, діяльнісність дискурсу визначає його динамічність та континуальність. Дискурс характеризується телеологічністю (четверта риса) як ситуація соціокультурної взаємодії: від співвідношення цілей комунікантів залежить тип комунікативної взаємодії, перебіг комунікативного акту. Т. ван Дейк вважав характерними рисами такої ситуації інтереси, цілі та стилі.

П’ята риса дискурсу - це замкненість його структури,поєднану з відкритістю текстової інформації. Замкненість дискурсу полягає в перетворенні ситуації на інший дискурс за умови розриву комунікативної ситуації сторонньою особою, яка переформатує

взаємодію, цілі, стратегії, або за умови зміни обставин комунікативного акту. Інші риси дискурсу випливають із його розгляду як синергетичної системи, що має ознаки нелінійності, нерівноважності, здатності до самоорганізації, діалогічності.

Третє значення дискурсу запропоноване російським лінгвістом Ю. Степановим, який на підставі праці франко-швейцарського дослідника П. Серіо роз’яснює його трактовку дискурсу як «особливого використання мови для вираження особливої

ментальності, у даному випадку також особливої ідеології; особливе використання зумовлює активізацію деяких рис мови і, насамкінець, особливої граматики й особливих правил лексики».

Ю. Степанов вважає, що дискурс не може ототожнюватися зі стилем — дискурс є деякою підмовою в мові, можливим альтернативним світом у світі мови. Це, на його думку, змінює вихідну тезу про мову як систему на положення про мову як систему різних систем. За дискурсом стоїть особливий світ, за яким постає особлива граматика, особливий лексикон, особливі правила слововживання, особлива семантика, а також власний ідеальний адресат, що являє собою, за словами П. Серіо, конститутивну рису дискурсу. Таке розуміння виходить із розробок проблеми мови та влади, політичного дискурсу на засадах конструктивізму, який трактує людину як насамперед інтерпретуючу істоту. Дійсність конструюється соціально, у процесі свого генезису поєднуючи

інтерпретаційну активність індивіда з історично сформованими контекстами й динамікою соціуму. За словами М. Макарова, у процесі соціалізації індивід засвоює наявний у даному соціумі універсум спільних смислів, починає власну інтерпретаційну

діяльність й адаптується до соціальної дійсності зовнішнього світу. Соціальні практики зумовлюють і творять дискурсивні практики.

Під впливом панівної ідеології формується панівний дискурс, щовпливає на інтерпретацію індивідів.

Четверте значення дискурсу пов’язане з розробленням проблеми дискурсивних інваріантів. Дискурс трактують як комунікативно-прагматичний зразок мовленнєвої поведінки, що здійснюється в певній соціальній сфері й має відповідний набір змінних: соціальних норм, відношень, ролей, конвенцій, показників інтерактивності. Таке саме розуміння дискурсу використовують представники функціональної прагматики, німецькі дослідники Й.Ребайн, К. Еліх. Головними ознаками дискурсу в цьому розумінні є регулярність співприсутності мовця та слухача, їхньої інтерракції, стандартність певних канонів: жанрових, інтерактивних, структурних, інтенційно-прагматичних. Це значення дискурсу в сучасній теорії мовної комунікації дотичне проблематиці лінгвостилістики, яка описує такі зразки як мовленнєві жанри, або жанри дискурсу.