ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Невербальна та вербальна комунікація

Визначення комунікації

Визначення головного поняття теорії мовної комунікації - вербальної комунікації- ґрунтується на розумінні комунікації взагалі.

Комунікація - цілеспрямований процес передачі інформації або обміну нею між двома і більше сутностями, а також їхнього впливу за допомогою певної семіотичної системи.

Інформаційний обмін передбачає передачу різних змістів повідомлення: поняттєво- логічного, оцінного, емотивного, експресивного, стилістичного, прагматичного. Він спонукає до певної дії у відповідь. Ця дія може бути мовленнєвою або когнітивною, емоційною чи поведінковою залежно від способу передачі інформації, намірів адресанта й адресата. Українська лінгвістка В. Кухаренко зауважує, що дія у відповідь може бути зовнішньо вираженим поступком, мовленнєвою дією або вербально не вираженою «дією душі», як про це говорив А. Чехов, тобто зміною в думках, почуттях, світогляді. Вплив на адресата має на меті коригування його актуальної поведінки, зміну структур і сценаріїв свідомості, психологічних станів, оцінок.

Український дослідник Г. Почепцов (мол.) зауважує, що «існує близько ста різних дефініцій комунікації, однак на сьогодні ми немаємо такого визначення, яке задовольняло б усіх. І, можливо, не варто хвилюватися. Оскільки, як пише Дж. Ньюмен, так, як А. Ейнштейн не змінив «закони Всесвіту», так і будь-яке визначення не змінить закони комунікації». Учений наводить деякі тлумачення комунікації, у яких окреслено її цілеспрямованість, використання з метою передачі повідомлення та семантико- символічної взаємодії. Він пропонує визначити її як процес прискорення обміну інформацією, оскільки кожний у комунікації зацікавлений у тому, щоб швидше дійти істини.

Комунікація це обмін значеннями або інформацією між індивідами засобами спільної системи символів або коду (Семенюк, Паращук 12).

Мовна (вербальна, словесна) комунікація це створення, обмін та інтерпретація повідомлень комуні кантами за допомогою мови як коду та позамовних кодів із метою досягнення змін у поведінці чи свідомості адресата, необхідних для спільної діяльності. (Сем. Пар 13).

За Ф.С. Бацевичем, комунікація є соціальної взаємодіею. Вона - смисловий та ідеально-змістовий аспект соціальної взаємодії; обмін інформацією в різноманітних процесах спілкування (Бацевич Основи 28).

Чимала кількість дефініцій комунікації зумовлена:

1) різноманітністю її способів, лише одним із яких є словесно- знакова (вербальна) фіксація інформації, що передається;

2) специфікою мети передачі інформації (метою може бути інформування, заборона, виховання, навчання, емоційний вплив, естетичний вплив, розвага, зміна поведінки, маніпуляція);

3) дискретністю / недискретністю процесів породження (продукування) та сприйняття інформації, тобто наявністю відстані и часі та просторі між комунікантами, протиставленої комунікації online «тут і зараз»);

4) способом адресованості інформації (виокремлюють персональну й надперсональну, аксіальну (конкретно-адресовану) та ретіальну (масову) комунікацію).

У культурології застосовують поняття соціокультурної комунікації - процесу взаємодії між суб’єктами соціокультурноїдіяльності (індивідами, групами, організаціями) із метою передачіінформації чи обміну нею на підставі прийнятих у певній культурізнакових систем (мов), прийомів і засобів їхнього використання.

Головними ознаками комунікації дослідники вважають умотивованість, цілеспрямованість, конвенційність, наявність спільних кодів комунікативної взаємодії (мовного, паравербального, культурного й ін.), спільність певного фонду знань (фоново-ситуаційних, соціальних, культурних, енциклопедичних тощо), відповідна узгодженість намірів і комунікативної компетенції партнерів спілкування. У суспільстві комунікація виконує інтегрувальну роль: вона опосередкує всі видисоціальної діяльності, сприяє соціалізації особистостей, кумулює суспільний досвід і транслює його від покоління до покоління, зберігає культуру, служить чинником цивілізаційної, етнічної та

групової ідентифікації.

Невербальна та вербальна комунікація

Залежно від семіотичної системи, якою користуються комуніканти, виокремлюють невербальну й вербальну (мовну) комунікацію.

Невербальна є цілеспрямованим процесом передачі інформації обміну нею та впливу, опосередкованим різноманітними знаковими системами, крім природної мови. Кодами цього типу комунікації можуть бути біологічно доцільні поведінкові сигнали тварин, спрямовані на сумісну адаптацію до навколишнього середовища, парамови жестів і міміки, математична й комп’ютерна символіка, мистецтво, гра, телепатичний зв’язок і т. ін. Урешті-решт, взаємодію людини з довкіллям за допомогою органів чуття без участі мови, що зумовлює отримання інформації, можна також кваліфікувати

як невербальну комунікацію. Не випадково Е. Атаян вирізняв інтраоб’єктну автокомунікацію як комунікативне відчуження об’єкта, його самостійне існування без зв’язків, оскільки будь-який об’єкт може ставати предметом інформаційного обміну у випадку його інтеріоризації суб’єктом.

Вербальна (мовна) комунікація є цілеспрямованою лінгвопсихоментальною діяльністю адресанта й адресата у процесі інформаційної передачі, обміну інформацією та впливу на співрозмовника (адресата) за допомогою коду природної мови. Вербальна комунікація не існує в чистому вигляді, адже інтерпретаційними ключами для людини є пізнавальні функції свідомості, зокрема, мислення як скарбниця знань, відчуття, почуття й інтуїція, а також паравербальні засоби спілкування. Нерідко вербальна комунікація інтегрована з іншими семіотичними системами (наприклад, музикою, грою, живописом,

кіномистецтвом тощо).

Когнітивна психологія та психолінгвістика розглядають

мовлення на підставі вербальної й невербальної комунікації, у межах яких можливі взаємні переходи, трансляції. Таке подвійне кодування вносить корективи до уявлення про пам’ять, семантична мережа якої містить вузли вербальних одиниць (логогенів) і

невербальних репрезентацій (імагенів). Отже, вербальна комунікація у двох несиметричних фазах: лінгвопсихоментальній пильності адресанта й адресата - поєднується із супутньою невсрбальною. Невербальні складники мовної комунікації

трактують подвійно: з одного боку, як знаки інших кодових систем, зокрема, й паравербаліки (фонації, жестів, міміки тощо), з іншого, як невербальні компоненти спілкування розглядають знання, ідеї, образи, відчуття й емоції, котрі не отримують вербальної форми її конкретній комунікативній ситуації, однак стають підґрунтям

інформаційного обміну та впливу поряд із вербальними.

З метою усунення такої подвійності розгляду невербальних

складників дослідники в галузі прагматики пропонують поділ комунікації на цифрову (вербальну) й аналогову, до якої відносять всі невербальні компоненти комунікації і яка, на їхню думку, тісніше пов’язана з об’єктом позначення. Спроби виділити вербальну комунікацію в чистому вигляді зумовили також розмежування гомогенних мовленнєвих актів, які базуються на одній - мовній - семіотичній системі, і гетерогенних, або

синкретичних, до реалізації яких залучено не тільки мовну, а й інші знакові системи. До числа невербаліки в таких випадках не включають невербалізовані складники свідомості, а лише знаки інших семіотичних систем, крім природної мови. Такі засоби є

паравербальними щодо вербального масиву посередника комунікації - повідомлення, тексту. За підрахунками дослідників, комунікація здійснюється здебільшого за рахунок саме таких паравербальних засобів, на які припадає 60-80% інформації, і лише

20 0% інформації передають вербальні засоби.

Невербальну складову вербальної комунікації зовсім по- іншому трактують європейські дослідники Р. Дірвен і М. Веспур, які диференціюють у комунікації невербальні, паравербальні й вербальні засоби вираження (перші та другі служать інформаційнимі ключами, треті формують текст, повідомлення), а також

інтрепретаційну базу — світ мовця / слухача, тобто ідеї та почуття, знання культури й дійсності. На їхню думку, до невербальних засобів належить імпліцитний план повідомлення, тексту, оскільки інформаційний обмін передбачає розкриття глибинних смислів, пресупозицій, авторського задуму, мети, стратегій, тобто є складним процесом оброблення вербальної й іншої інформації.

Комунікація і спілкування

Комунікація нерідко ототожнюється зі спілкуванням, проте у психології та соціології вони не є синонімами. Спілкування як цілеспрямований, соціально зумовлений процес обміну інформацією між людьми в різних сферах їхньої пізнавально- трудової та творчої діяльності, який реалізується переважно за допомогою вербальних засобів, розглядається на трьох рівнях: комунікативному, що враховує кодову систему мови, культурні традиції комунікативної поведінки; інтерактивному, орієнтованому на особистісні характеристики комунікантів, їхні цілі, стратегії, програму адресованості, взаємодію; перцептивному. що полягає у взаємному пізнанні та зближенні людей, формуванні вмінь керування сприйняттям, у відчутті настроїв партнерів, розумінні психологічних ефектів сприйняття, здатності їхньої корекції та зміни .

Український лінгвіст Ф. Бацевич трактує спілкування як сукупність зв’язків і взаємодій людей, суспільств, суб’єктів (класів, груп, особистостей), у яких відбувається обмін інформацією,досвідом, умінямі, навичками та результатами діяльності.Дослідник вважає, що комунікація - конкретне поняття, яке позначає лише один із типів спілкування і пов’язане лише з інформаційним зв’язком . Спілкування ж є більш загальним, необхідною умовою формування й розвитку суспільства». Проте, комунікація також є такою самою умовою. Якщо звагатися на те, що комунікацію сьогодні розглядають широко, а її значення враховує не лише мовний код і поведінку, а й особливості комунікації та перцепції, терміни «спілкування» і «вербальна комунікація» постають як синоними.

Мовознавець Й. Стернін тлумачить спілкування як усвідомлений, раціонально оформлений, цілеспрямований інформаційний обмін між людьми, що супроводжується індивідуалізацією сппіврозмовників, установленням емоційного контакту між ними та зворотним зв’язком. Таким чином, спілкування в цій дефініції подібне до міжособистісної комунікації-діалогу (полілогу) тобто є більш вузьким поняттям, окремим випадком вербальної комунікації.

Вчений зазначає, що існує чимало явищ, спільних з спілкуванням, але вони не належать до нього, наприклад, монолог.

Представники течії конверсаційного аналізу також розглядають

спілкування як обмін / взаємний обмін двох активних учасників, кожен із яких здійснює вибір одніеї з кількох альтернативних дій, що приводить до сприятливих або несприятливих умов їхньої взаємодії.

Повна протилежність поглядів дослідників на відмінність комунікації та спілкування створює чималі труднощі для терминологічного розмежування цих понять. Як здається, комунікація є значно ширшим поняттям, ніж спілкування, яке обмежене, по-перше, мовним засобом передачі інформації (комунікація може бути й невербальною), по-друге, обов’язковістю зворотнього мовленнєвого контакту (комунікація також передбачає зворотний рух адресата, однак він не є обов’язково є мовленнєвим),

По -трете, на погляд деяких дослідників, соціальною залученістю (тім можливе й міжособистісне побутове спілкування). Отже, спілкування або є діалогічним типом міжособистісної вербальної комунікації, або загалом її еквівалентом.

Із розширенням сфери досліджень комунікативної лінгвістики вербальна комунікація і спілкування розглядатимуться на підставі відношення перетину — спілкування як соціально орієнтований, міжособистісний різновид вербальної комунікації за умови визнання можливості невербального спілкування як різновиду невербальної

комунікативної взаємодії (наприклад, спілкування за допомогою мов програмування).