ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Ознаки неокласицизму (за Юрієм Володимировичем Шерехом)

12 3

ТЕМА. Київські «неокласики». Різногранний творчий шлях М. Зерова - лідера «неокласиків».

КЛЮЧОВІ ПОНЯТТЯ:

версифікації –система організації поетичної віршованої мови;

калокагатія – поняття давньогрецької естетики, що виражає ідеальне єднання фізичної краси та духовної досконалості — як ідеал виховання людини; у літературі – гармонія між раціональною сферою та почуттями.

неокласицизм – (з грецької «новий» і «зразковий») течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів,міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

сонет (італ. sonetto — звучати) — ліричний вірш, що складається з чотирнадцяти рядків п’ятистопного або шестистопного ямбу, а саме: двох чотиривіршів (катрени) з перехресним римуванням та двох тривіршів (терцети) з усталеною схемою римування: абаб, абаб, ввд, еед або (рідше) перехресною абаб, абаб, вде, вде, тощо. Микола Зеров називав сонет формою «ліроепічної мініатюри окремої схеми».

План

1. Неокласицизм та київські «неокласики».

2. Різногранний творчий шлях Миколи Зерова.

Неокласицизм та київські «неокласики».

Неокласицизм (з грецької « новий» і «зразковий») - течія в літературі та мистецтві, що з’явилася значно пізніше занепаду класицизму як літературного напряму й знайшла свій вияв у використанні античних тем і сюжетів,міфологічних образів і мотивів, проголошенні гасел «чистого» мистецтва та культу позбавленої суспільного змісту художньої форми, в оспівуванні земних насолод.

Неокласицизм виник у західноєвропейській літературі в середині ХІХ ст.

Неокласики - група українських поетів та письменників- модерністів початку ХХ століття.

На відміну від інших груп, «неокласики» не дбали про своє організаційне оформлення й не виступали з ідейно-естетичними маніфестами. Проте їхня присутність у літературному житті була досить вагомою, що позначилося не лише на творчому рівні, а й під час літературних дискусій 1925-1928 рр.

До групи українських неокласиківу 20-х роках ХХ ст. належали Микола Зеров, Михайло Драй-Хмара, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен (О. Бургардт). Вони відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці.

Те, що неокласики прагнули впроваджувати у своїй творчості форми та методи грецького й римського мистецтва, представникам влади здалося невизнанням радянської дійсності. Тому в 1935 р. були заарештовані М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара, яких звинувачували в шпигунстві на користь чужоземної держави, у підготуванні й спробі вчинити терористичні замахи на представників уряду та партії і в приналежності до таємної контрреволюційної організації, очолюваної професором Миколою Зеровим.

Ознаки неокласицизму (за Юрієм Володимировичем Шерехом)

Дослідник ототожнює ознаки класицизму та неокласицизму.

1.Світ сприймається об'єктивно, без нав’язування своїх настроїв, почувань, взагалі свого я. Поет-неокласицист уникає суб'єктивного й злободенного, він відтворює світ як внутрішньо гармонійну, врівноважену систему, намагаючися за змінним і рухливим упіймати й відтворити сталу, супокійну, вічну суть. Звідси йде нахил неокласицизму до статичності; якщо рух і визнається, то тільки врівноважено ритмічний, себто рух зорганізований інерцією як нерухомість.

2.Раціоналістичне світосприйняття. Раціоналізмові й статичності,гармонійності й врівноваженості клясицистичного світогляду відповідає нахил поетів-некласицистів відтворювати світ не в його музичних наростаннях і спаданнях, а в його пластичній довершеності, пластичній досконалості безрушної форми.

3. Мова усталено поетична, що цурається всякої дисгармонії: прозаїзмів, наукових термінів, неологізмів, а коли вже допускає їх, то спеціально умотивовуючи й підкреслюючи, через що ці слова, допущені до чужої їм високої сфери, відриваються від звичного речового й словесного оточення й стають спеціальним об'єктом естетичного, ювелірського споглядання.

4. Традиційна алегорія, особливо антично-міфологічного або просто античного походження, бо це відповідає його раціоналізмові, його нахилові до чіткого, пластичного, на всі епохи усталеного, його любові до слів містких, пластичних, слів, що підносять явище до суті. З униканням скороминущого й злободенного зв'язане в поетів-клясицистів і прагнення вживати замість назв речей сучасного побуту назви речей античного побуту: ви зустрінете в них нерідко амфори й чаші, але дуже рідко склянки й тарілки.

5.Специфічна риса неокласицизму (те, що відрізняє його від класицизму) – книжність, кабінетність, підкреслену очитаність і вченість.

У літературознавчій енциклопедії подаються наступні ознаки неокласицизму:

6.Принцип «аристократизму духу», творчого інтелекту;

7.Тяжіння до гармонії між раціональною сферою та почуттями, тобто до калокагатії, до високої культури мислення й дисципліни поетичного мовлення

Творчою практикою представники неокласики спростовували закиди вульгарно-соціологічної критики (Б. Коваленко. Д. Загул. Я Савченко та ін.) щодо їхнього відмежування від життя, в якому вони не сприймали підпорядкованість певним ідеям чи партійним настановам, писали про трагічність національного відродження, що засвідчували сонети М. Зерова («Обри», «Київ з лівого берега» тощо), а його сонет, відомий нині під назвою «Pro domo», мав початкову назву «Молода Україна», містив естетичну програму неокласики.

Життєлюбство було притаманне і ліриці М. Рильського, який прагнув до гармонізації людини і природи. Сучасність висвітлювали у своїх поезіях М. Драй-Хмара, П. Филипович, пізніше О. Бургардт, який у 20-ті XX ст. майже не друкувався як поет. «Неокласики» мали на меті оновлення культивованої ними традиційної версифікації(система організації поетичної віршованої мови). Зокрема М. Зеров прагнув, щоб його сонети «зберігали звичайну мовну інтонацію», не відкидаючи визначального принципу «Класична пластика і контур строгий» прагнув утвердити «саме недодержаність і зрив». Дослідники визначають музичність лірики М. Драй-Хмари (В. Іванисенко), романтичний пафос у П. Филиповича (Наталя Костенко), несхильність М. Рильського «психологічно й естетично» до «нового парнасизму з мармуровою красою форм. (Л. Новиченко).

Яскравим діячем доби «Розстріляного відродження» був Михайло Драй-Хмара (1889—1939), поет, учений-філолог, славіст, перекладач. Увійшов у поезію як автор збірки «Проростень» (1926), у якій порушив теми мистецтва та його ролі у суспільстві, національного відродження України в XX столітті, буття людини, проблеми її самотності, вибору, боротьби.

Великий громадський резонанс мав сонет Драй-Хмари «Лебеді» (1928), присвячений поетам-неокласикам і спрямований проти переслідувань митців. Поет захищав незалежність творчої особистості від кон'юнктурних запитів часу, вірив у правоту естетичної позиції, обраної побратимами, які утверджували гуманістичні ідеали, свободу, красу, гармонію. У сонеті в алегоричних образах лебедів відтворено долю неокласиків. Це «гроно п'ятірне нездоланих співців* — Зеров, Рильський, Филипович, Бургардт і сам автор сонета. Наскрізною у творі є антитеза: величні красені-лебеді протиставляються закостенілому, приборканому, застрашеному середовищу своєю активною позицією. Взимку вони могутніми крилами ламають «крижані лани» озера і своїм співом розбивають у серцях людей розчарування й розпач, тобто рвуть пута духовної неволі, покірності, пізнаючи щастя свободи, вчать своїм прикладом інших бути вільними? Особливо вибуховими, емоційно виразними є останні терцети сонета, в яких звучить рішучий опір національно-свідомої інтелігенції регламентованим більшовиками ідейно-філософським, естетичним засадам творчості: «О гроно п'ятірне нездоланих співців, / крізь бурю й сніг гримить твій переможний спів, / що розбиває лід одчаю і зневіри. / Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття / веде вас у світи ясне сузір'я Ліри, / де пінить океан кипучого життя».

У плеяді неокласиків видатним діячем національного відродження був Павло Филипович(1891 —1937), знавець української та західноєвропейської літератур, обдарований перекладач з французької та латинської мов, педагог, літературознавець, поет. У творчості він органічно синтезував класичне й модерне. За життя Филипович оприлюднив поетичні збірки «Земля і вітер» (1922), «Простір» (1925). Для його світобачення характерним є універсалізм.

Митець мав нахил до космічних візій і диких стихій, захоплювався безмежним українським степом.У його поезії степова сила символізувала невгамовну енергію народу, який прагне визволитися з-під віковічного ярма. Його концепція дійсності типово неокласична: у ній світ постає як естетично організований за законами класичної краси життєвий простір.

Поет своїм поглядом сягає минулого й сучасного, щоб прозріти майбутнє, по-філософськи осягаючи буття («Спартак», «З античних барельєфів», «Мономах», «Кампанеллове місто сонця»).

Перша книжка позначена символістськими й неоромантичними стильовими шуканнями: образи високих могил, чорних воронів,усіляких потвор, символістська експресивність епітетів, милозвучність вірша. Але ці традиційні образи відбивають похмурі картини подій в Україні, охопленій громадянською війною (сонет «Дививсь, дививсь, безмежні перелоги»). Символічними є образи шаленого вітру, кривавих днів тощо. Поет-неокласик прославляв буття як діяння; життєдайні сили природи у нього персоніфіковані. Природу й людину Филипович бачив крізь призму ідеалів досконалості. Звідси — його залюбленість мистецтвом, словом. Творче кредо він висловив у поезії «Я — робітник в майстерні власних сил» (1922), що характеризує естетику усіх неокласиків.

Київські «неокласики», незважаючи на відсутність заманіфестованої літературної школи (течії), утверджували естетичну концепцію духовного оновлення художньої свідомості письменника та нації загалом, виводили українське письменство, якому були притаманні неповна структурованість і надмірна заангажованість, за рахунок критерію краси у річище природної тяглості літератури, дисциплінували кардіоцентричну стихію генерації митців «розстріляного відродження», поєднуючи діонісійську традицію з аполлонійською культурою.

12 3