ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Соборність українських істориків. Спільні фундаментальні праці українських і зарубіжних істориків із актуальних проблем української історії та культури.

Перш за все, звертаємо Вашу увагу на те, що мова буде йти про 90-ті роки ХХ століття й початок ХХІ століття – перші 15 років. Саме цей період української історіографії позначено новою тенденцією –« об’єднанням зусиль і консолідацією більшості істориків материкової України та української діаспори навколо національно-державницької ідеї, формування своєрідної соборності національної історичної думки, її інтеграція у європейський та світовий історіографічний простір». Що змінилося для української історичної науки з того часу? Перш за все, повернулися замовчувані й забуті імена і праці талановитих українських істориків й не тільки, праці яких були небезпечні для радянського тоталітарного режиму. Завдяки відновленню державної незалежності України, українська історична наука отримала доступ до зарубіжного наукового доробку, до архівних справ, до яких тривалий час науковці-дослідники не мали доступу. Що таке соборність національної історичної думки? По-перше, важливо зрозуміти, що соборність – це не арифметична сума історичних праць науковців й материкової України, й українських та інших національностей істориків зарубіжжя. Це – нова аксіологічна (ціннісна) категорія, це нова якість національної (української) історичної науки. За визначенням відомого українського історіографа, професора, академіка Калакури Ярослава Степановича, «соборність національної історіографії – це такий її стан, коли в єдиний потік зливаються провідні течії і напрями історичної думки, консолідуються її представники навколо високих ідеалів української національної та державницької ідеї з метою глибокого, об’єктивного, всебічного й правдивого дослідження і висвітлення історії України, коли солідаризуються і акумулюються здобутки різних поколінь української історіографії, синтезуються їх наукові праці». Й все стало можливим лише з відновленням державної незалежності України, коли вона обрала курс «на трансформацію від авторитаризму до демократії, корінним змінам на світовій арені». Чи має українська соборність відмінності від ідей «Великопольщі», московського руху збирання «исконно русских» земель? Так, різниця суттєва: «це внутрішній рух за відродження поневоленої української нації, об’єднання її визвольних сил, збирання етнічних земель українського народу в одній державі, усвідомлення української ідентичності в світовому вимірі. В історичному минулому провідниками соборного руху були визначні українські інтелектуали, діячі науки, літератури, мистецтва». Осередками історичної науки на території українських земель були Харків, Київ, Чернігів, Полтава, Катеринослав, Ніжин, Одеса, Чернівці, Ужгород, Львів. На думку Ярослава Калакури, «історична і національна свідомість українського народу традиційно формувалася як соборна, а вороги української державності завжди намагалися і намагаються (і не без успіху) завдати нищівного удару насамперед по соборності» (єдності) України. На початку ХХ століття Володимиру Антоновичу і Михайлу Грушевському – видатним українським історикам, вдалося звільнитися з-під інтелектуального ярма російських і польських імперських бачень історії і запропонувати принципово іншу – відмінну від імперської, схему української історії. Сьогодні ця схема, зрозуміло, що в деякій мірі в модернізованому вигляді, є базовою в сучасній українській історіографії і відіграє провідну роль у соборності української історичної думки.

Вже згадувалося про те, що з незалежністю України українські історики, наше суспільство в цілому отримало можливість ознайомитися із раніше забороненими працями Михайла Максимовича, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Володимира Антоновича, Михайла Грушевського, Олександри Єфименко, Миколи Аркаса, Дмитра Багалія, Івана Крип’якевича, Сергія Єфремова, Володимира Винниченка, Симона Петлюри, Наталії Полонської-Василенко та ін.; доробком істориків української діаспори: тієї ж Наталії Полонської-Василенко (з 1944 року вона вже працювала у державах Західної Європи), Дмитра Дорошенка, Івана Лисяка-Рудницького, В’ячеслава Липинського, Олександра Оглоблина, Теодора Мацьківа, Любомира Винара, Петра Мірчука, Ореста Субтельного, Аркадія Жуковського, Омеляна Пріцака, Тараса Гунчака, Володимира Косика, Романа Сербіна, Романа Шпорлюка, Павла-Роберта Магочія та ін. Й важливо відмітити, що праці істориків діаспори позитивно вплинули на перехід колишньої радянської української історіографії на «національно-демократичні засади трактування історії українського народу». Переважна більшість колишніх істориків КПРС відреклися від комуністичної ідеології і стали на державницькі позиції, переосмислили оцінки вузлових процесів, явищ, фактів української історії. Українська діаспора допомогла у підготовці і виданні нових підручників з історії України, монографічних видань з вузлових проблем української історії, підготовці і захисту кандидатських і докторських дисертацій. Але опір консерваторів був потужний. Ще й сьогодні, на думку Ярослава Дашкевича, коли пройшло більше двох десятків років, склад українських пострадянських істориків залишається дуже строкатим: ще працює «старша генерація, що вчилася ще за сталінськими підручниками, середня, яка формувалася в добу застою, і молодша генерація – це «діти перебудови», які досить активно входять у науку». Ярослав Калакура виділив ще одну групу сучасних істориків – «сучасних міфотворців», що «ідеологічно закомплексовані в дусі націоналізму, або комунізму чи клерикалізму», разом з тим він робить доволі оптимістичний висновок й прогноз: «І все ж, на зміну критеріям географічним (хто з істориків де жив і працював), ідеологічним приходить розуміння української національної ідеї, національно-державницького підходу, потреба прислужитися Україні, її сучасному і майбутньому».

Українські історики разом з істориками діаспори видали й продовжують спільно працювати над виданням фундаментальних праць з різних ключових проблем української історії. Ось лише декілька прикладів: Інститут українських студій при Альбертському університеті (Канада) видав найповнішу на сьогодні п’ятитомну «Енциклопедію України», видано англійською мовою багатотомна «Історія України-Русі» Михайла Грушевського, побачили світ праці Василя Вериги, Владислава Верстюка, Любомира Винара, Михайла Брайчевського, Тараса Гунчака та ін. У 1993 році всесвітньовідомий історик з Франції Володимир Косик видав українською мовою збірники документів і матеріалів Третього Рейху «Україна і Німеччина у Другій світовій війні», причому переклав з німецької архівні документи, які знаходилися у багатьох архівних фондах держав Західної Європи, зрозуміло, що для багатьох українських дослідників вони просто не доступні були раніше. У 2012 році в Ужгороді видано в перекладі з англійської мови, завдячуючи благодійній фінансовій підтримці Фундації родини Темертеїв (Торонто, Канада) та Алекса Ровта (Нью-Йорк, США), фундаментальна праця професора США Павла-Роберта Магочія «Україна. Історія її земель та народів», 2012, 794 с.

Координатором створення наукової історії України виступає Інститут історії України НАН України, директор цього інституту – академік Валерій Андрійович Смолій. Сьогодні серед науковців Інституту історії України працюють академіки, професори, доктори історичних наук – історики, які відомі своїм доробком як в Україні, так і за її межами: Станіслав Кульчицький, Сергій Білокінь, Степан Віднянський, Віктор Верстюк, Олександр Гуржій, Юрій Пінчук, Олександр Пиріг, Олександр Лисенко, Олександр Реєнт, Геннадій Касьянов, Олександр Рублев та інші. Науковий доробок колективу Інституту історії України за роки незалежної України – з початку 90-х років ХХ ст. й до сьогодні серйозний), серед фундаментальних праць можна назвати: двохтомне видання «Історія України: нове бачення» (1995-1996 рр.) під загальною редакцією В. Смолія; п’ятнадцятитомне видання « Україна крізь віки» - творчий задум та загальна редакція В. Смолія; п’ятитомна «Енциклопедія історії України», п’ятитомна «Історія української культури», книги із серії «Реабілітовані історією», двохтомне видання «Україна в роки Другої світової війни: погляд з ХХІ століття»; «Архіви окупації» (серія – «Більше не таємно»); колективна монографія «Етнічна історія давньої України», монографія за авторством В. Смолія та В. Степанкова «Богдан Хмельницький», монографія О. Гуржія «Українська козацька держава в другій половині ХVІІІ ст.: кордони, населення, право»; колективна праця «Нариси з історії українського національного руху» та інші. У контексті створення наукової історії України відбувається переосмислення радянської доби в історії України. Праці істориків Юрія Шаповала, Володимира Кучера, Івана Біласа, Сергія Білоконя, Володимира Сергійчука, Станіслава Кульчицького, Олександра Лисенка та багатьох інших «започаткували критичний, здебільшого викривальний підхід до аналізу драматичних подій 1920-1950-х рр., їх трагічних наслідків»: Іван Білас «Репресивно-каральна система в Україні. 1917-1953: суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У 2-х кн.» (1994); Сергій Білокінь «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР (1917-1941 рр.)» (1999); Юрій Шаповал «Україна ХХ століття: Особи та події в контексті важкої історії» (2001); В. Приставко, В. Золотарьов, Ю. Шаповал «ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи (1997); Олександр Пиріг «НЕП: більшовицька політика імпровізації» (2001) та ін.

Вагомий внесок у вивчення політичних та етнонаціональних проблем історії України вносить Інститут політичних і етнонаціональних досліджень НАН України. Науковці цього Інституту Ю. Шаповал, О. Майборода, Ю. Левенець, М. Панчук, В. Войналович та інші видали низку фундаментальних праць з історії, теорії та практики політичних і етнонаціональних відносин: «Мала енциклопедія етнодержавознавства» (1996); «Політична історія України: ХХ століття» (1998); «Національні меншини України у ХХ столітті: політико-правовий аспект» (2000) та інші.

Отже, навіть короткий огляд досягнень української історичної науки за час незалежності України свідчить про те, українська історіографія так само, як і держава в цілому, переживає добу трансформації, відмови від ідеології тоталітаризму і осягнення загальнолюдських і національних цінностей. На думку українського історіографа Ярослава Калакури, на цьому шляху українська історична наука переживає системну кризу, непослідовність, затягування реформ, дефіцит нової генерації вчених-істориків. Але, в цілому українська історична наука на вірному шляху відродження, очищення від міфів і фальсифікацій і відтворення історичної правди.

Рекомендована література до теми:

М.С. Грушевський. Хто такі українці і чого вони хочуть?- К.: Знання України, 1991.- 240 с. (є у читальному залі Криворізького педагогічного інституту, І поверх!!! Цікаво і як ніколи актуально сьогодні!).

2. Ващенко В.В. «Історія як фізика»: М. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії // Володимир Володимирович Ващенко // Український історичний журнал. - 2007.- № 4. – С. 138-152.

3. Я.Р. Дашкевич. Правдива історія України буде написана / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 245-297.

4. Я.Р. Дашкевич. Стан української історичної науки та завдання наукового товариства ім.Т. Шевченка / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 320--328.

5. Я.Р. Дашкевич. Стан і перспективи історичної науки / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 298--319.

6. Я.Р. Дашкевич. Постмодернізм та українська історична наука / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 329--346.

7. В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко. Історія України. Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. / Володимир Володимирович Петровський, Людмила Олексіївна Радченко, Валерій Іванович Семененко. – Харків: «Школа», 2007.- 592 с. РЕКОМЕНДОВАНИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ НЕІСТОРИЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ з усіх тем!

8. Бойко О.Д. Історія України / Олександр Дмитрович Бойко. – К.: Академія, 2007 (та інші видання).- 688 с. РЕКОМЕНДОВАНИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ НЕІСТОРИЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ з усіх тем!

9. Бойко О.Д. Політичне маніпулювання. Навчальний посібник/ Олександр Дмитрович Бойко. – К.: Академкнига, 2010.- 432 с. РЕКОМЕНДОВАНИЙ ( як додаток) ПІДРУЧНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ НЕІСТОРИЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ! («Політичне маніпулювання - парадоксальний феномен сучасності. Як потужний інструмент прихованого впливу на психіку людини і поведінку мас, воно активно використовується у боротьбі за владу, намаганнях утримати її. Однак про способи захисту від нього відомо дуже мало. … Саме такі знання закумульовано у пропонованому навчальному посібнику …»).

10. Історія України з давнини до початку ХХІ століття. Навчальний посібник/ Авторський колектив: В.Т. Британ, О.Ю. Висоцький, О.В. Михайлюк, Н.Г. Мосюкова, Л.С. Підлісна. За ред. В.Т. Британ.- Дніпропетровськ: НМетАУ, 2007.- 170 с. РЕКОМЕНДОВАНИЙ ПІДРУЧНИК ДЛЯ СТУДЕНТІВ НЕІСТОРИЧНИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ з усіх тем! ( Див.: Сучасна періодизація історії України. Україна як зона контакту цивілізацій).

11. В.М. Шейко, Н.М. Кушнаренко. Організація та методика науково-дослідницької діяльності. Підручник. Четверте видання. – К.: Знання, 2004. – С. 65-68 (про сутність синергетичного підходу у дослідженні складних процесів і явищ).