ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Сучасні схеми і періодизації української і всесвітньої історії.

Матеріали до лекції № 1 ( для неісторичних спеціальностей з дисципліни «Актуальні проблеми української історії та культури»), 2 години.

Розроблено: професором, доктором історичних наук, зав. випускової кафедри історії України В.О. Шайкан

Н/р

Затверджено на засіданні кафедри історії України, протокол № 1 від 25 серпня 2015 р.

Тема 1: Епістемологічні проблеми української історичної науки: нові підходи, принципи, методи дослідження. Створення наукової історії України. Сучасні схеми і періодизації української і всесвітньої історії. Соборність українських істориків (матеріали до лекції).

Рекомендовані питання:

1. Вступ. Епістемологічні проблеми історичної науки; нові підходи та методи дослідження; синергетика як теорія хаосу та саморегуляції. Сучасні схеми і періодизації української і всесвітньої історії. М.С. Грушевський про універсальні закони історії: «Історія як фізика».

2. Ярослав Романович Дашкевич про головні принципи сучасної української історії ( історизм, об’єктивність), про незнання і нерозуміння об’єктивної історії, неправомірність й небезпечність заперечення постмодернізмом і постмодерністами доцільності й морально-етичного значення історії.

3. Соборність українських істориків. Спільні фундаментальні праці українських і зарубіжних істориків із актуальних проблем української історії та культури.

1. Ми розпочинаємо вивчення навчального курсу «Актуальні проблеми української історії та культури», який, з огляду на сьогодення, є особливо важливим, адже знайомить нас з гострими, навіть дражливими, дискусійними проблемами української історії та культури. Ми будемо намагатися дати відповіді на низку актуальних питань, які однаково хвилюють сучасний український соціум, а ще не дають спокою ідеологічно заангажованим як політикам, так і вченим, яким вдалося перетворити історію у головний чинник своєї політики і вони продовжують фальсифікувати історію у своїх інтересах, адже для таких історія, перш за все, політика, ідеологія. Сьогодні, як ніколи, проблематика ідеологічного протистояння в Україні, є актуальною. Відповіді на такі гострі питання як: етнічна історія українців (етногенез) – тобто, виникнення українського народу; про державність українців, кордони нашої держави, українську культуру, ментальність (свідомість) українців та інші, подолання усталених штампів на кшталт «другорядності українців», «їх недержавності» і тому подібне, а також подолання всякого роду стереотипів на кшталт – «українці – всі зрадники», допоможе, як на нашу думку, зняти надзвичайну гостроту й заідеологізованість дискусій, які ведуться в сучасному українському й не тільки довкола майже всіх ключових проблем української історії: й навколо походження Київської Русі, й місця українців в історії православної цивілізації, й особливостей українців, й відносин українців з росіянами посткиївського періоду, й сприйняття по - новому литовсько-польської доби та переосмислення спільної історичної спадщини («Ягеллонська спадщина»), й суспільно-політичних, історичних обставин розвитку української культури ХІV- ХVІІІ ст., й проблеми української національно-визвольної революції середини ХVІІ ст. та політичної і правової культури Гетьманщини ХVІІІ ст. (1709-1780 рр.) і так далі. Немає такого століття в українській історії, де б сьогодні не виникало б проблем, навколо яких точаться іноді надзвичайно гострі дискусії. Як приклад – Україна в роки Другої світової війни. Про це окремо буде розмова на лекції № 8.

Декілька слів про загальний понятійно-термінологічний апарат, за допомогою якого можна зрозуміти й ознайомитися з тими процесами, що відбувалися й відбуваються в історії нашої держави - України. За навчальною Програмою з курсу передбачено ознайомлення з основними науковими категоріями і поняттями (90 понять), які є третіми питаннями в екзаменаційних білетах й охоплюють актуальну історію та культуру українського народу від первісної історії до сьогодення: наприклад, «неолітична революція», «сепаратизм», «шовінізм» тощо. Зрозуміло, що історія України, історик-науковець, як і будь-яка інша наука та науковець, оперує та оперують певними категоріями та науковими поняттями. Кожна наука має теорію, яка фундується на основних філософських (діалектичний принцип пізнання реальної дійсності), загальнонаукових (історичних, функціональних, термінологічних, моделювання, когнітивних або пізнавальних та ін.), конкретно-наукових (загальновизнаних концепціях провідних учених у певній галузі науки: наприклад, в історії України – концепції М.С. Грушевського про: «Цілісність, незалежність і безперервність історичного процесу», «Системний і комплексний підхід до історії України», «Роль державного чинника в історичному процесі») та інших принципах. Історія в цілому базується на принципах історизму, об’єктивності, цивілізаційності, системності, гуманізму. Історики використовують сучасні підходи у дослідженні складних явищ-феноменів як синергетичний, культурологічний, інформаційний, аксіологічний (ціннісний) та інші. Методологічні принципи (принципи, за допомогою яких здійснюється дослідження; методологія - це вчення про правила мислення при створенні науки), методи дослідження (прийоми проведення наукової роботи – математичні, експериментально-ігрові, візуальні або графічні, статистичні, аналізу тощо) є предметом вивчення епістемології або, щоб було зрозуміло, теорії історичної науки. Для істориків-магістрантів, спеціалістів у нашому ВНЗ читається спеціальна дисципліна «Методологія історичних досліджень».

Цікавим є ознайомлення з одним із універсальних підходів у дослідженні складних явищ-феноменів й у природі, й у соціумі – синергетикою.

Синергетика – один із нових міждисциплінарних напрямів наукових досліджень, завданням якого є пізнання природних явищ і процесів на основі принципів самоорганізації систем (що складаються з підсистем). Термін «синергетика» ввів Герман Хакен (у 1977 р. вийшла його книга «Синергетика»), утворивши його з грецьких слів: син – «спільне», ергос –«дія». До цих пір не залагоджено суперечку про доцільність введення поняття «синергетика», адже її предмет дослідження знаходиться серед різних дисциплін, а основні методи синергетики взяті від нелінійної нерівноважної термодинаміки.

Світова криза історичної науки викликана з причин наявності диференціації наукового знання і його синтезу.

На Заході за умов методологічного плюралізму виникло багато шкіл та різних напрямків в історії: психоісторія, історія ментальностей, історична антропологія та ін. Вчені-історики дійшли висновку, що необхідно створити власну «синтетичну теорію історії», яка б «сбалансувала» спеціалізацію та широкий аналітичний підхід. Поки ще відсутнє таке з’єднання. На думку істориків вихід з такої кризи полягає у методологічному переоснащенні, розвиткові різних методологічних напрямків, формуванні нового теоретичного синтезу на основі зближення гуманітарного і природничого пізнання. В цьому плані історики, філософи, методологи все більше уваги звертають на синергетику, намагаючись використати положення цього міждисциплінарного напрямку як постнекласичну методологічну основу історичного пізнання. По синергетиці виходить велика кількість літератури, відбуваються наукові конференції. Серія «Синергетика» видається вид-вом «Шпрингер», нараховує 7 десятків різних видань, збільшується тематично.

«Експансія» синергетики сьогодні охоплює не лише різні галузі науки, а й всі сфери людської діяльності. Сучасна наука намагається зрозуміти суть, витоки синергетики, етапи її розвитку, практичне і методичне значення.

Історіографічних праць, присвячених розробці проблем використання синергетики в різних галузях гуманітарних знань, поки ще замало. Обмаль досліджень, які відображають досвід використання синергетики при вивченні конкретних історичних проблем, але такий досвід є і він збільшується.

У травні 1995 р. відбувся міжнародний синергетичний форум (МСФ). Завдання: пошуки нової методології історичного розвитку, синергетичне бачення світу майбутнього. Висновки вчених: 1. Синергетика може бути використана як синтез знань в різних галузях науки; вона здатна наблизити гуманітарні і природничі науки. 2. Синергетика може забезпечити нову методологію пізнання і розуміння еволюції соціальних систем і стане основою для прогнозів в умовах невизначеності. 3. Синергетика виробляє нові рідходи до навчання і освіти. 4. Методологія синергетики може лягти в основу сучасних досліджень. Теорія хаосу одна із складових синергетики. Вчені можуть за допомогою цієї теорії пояснити причини нестабільності в економічному і соціальному розвиткові. Категорія «хаос» використовуться як один із засобів аналізу робітничого руху в дореволюційній Російській імперії, наприклад. Метод «хаосу» засновано на математичних дослідженнях і використовують механізм «актуалізації можливого». Взагалі, синергетичні методи використовують під час характеристики будь-яких суспільних явищ-феноменів. При пізнанні історії без використання теорії хаосу не обійтися. Соціальні процеси, як відомо, постійно стикаються з нестабільними і випадковими явищами, нестійкими ситуаціями, що призводять до зовсім іншого розвитку подій, ніж було замислено та сплановано.

Синергетичний підхід є відносно новим фундаментальним методом пізнання. Сутність синергетичного (синергійного) підходу полягає в дослідженні процесів самоорганізації та становлення нових упорядкованих структур. Основа синергетики, як вже згадувалось, – хаос та самоврегуляція. Цей підхід реалізується в дослідженні систем різної природи: фізичних, біологічних, соціальних, когнітивних, інформаційних, екологічних та ін. Предмет синергетики – це механізми спонтанного формування і збереження складних систем, зокрема тих, які перебувають у стані стійкої нерівноваги із зовнішнім середовищем. Синергетика вивчає нелінійні ефекти еволюції систем будь-якого типу, кризи і біфуркації (критичні точки, моменти, коли відбуваються якісні зміни системи, тобто настає якісна зміна стану системи) – нестійкої фази існування, які передбачають множинність сценаріїв подальшого розвитку. Моменти якісних змін вихідної системи вивчаються відповідними розділами математики – теорією катастроф, нелінійними диференційними порівняннями. Коло систем, на котрі впливають різні явища, велик, а це дозволяє вченим дійти висновку й констатувати про те, що у світі відбуваються катастрофи і біфуркації як універсальні якості матерії. Рух матерії можна розглядати як етапи адаптаційного розвитку та етапи катастрофічної поведінки. Якщо лінійні ефекти еволюції систем пояснюються причинно-наслідковими зв’язками, причинами, то нелінійні (складноорганізовані системи) – за допомогою синергетичного підходу. Нестійкі складні системи є слабоорганізовані, нестабільні й мають назву дисипативні складні системи. Суть теорії нестабільності (теорії дисипативних структур): стан нерівноваги систем спричинює порядок та беспорядок, які тісно пов’язані. Нерівноважні системи забезпечують можливість виникнення унікальних подій, появу історії УНІВЕРСУМУ. Час стає невід’ємною константою еволюції, оскільки в нелінійних системах у будь-який момент може виникнути новий тип рішення, який не зводиться до попереднього. Синергетичний підхід демонструє, яким чином і чому хаос може розглядатися як чинник творення, конструктивний механізм еволюції, як з хаосу власними силами може розвиватися нова організація.

Інструментарій (методи, підходи) синергетичного підходу дає змогу визначити, що: 1. Складноорганізованим системам неможливо нав’язати напрями і шляхи розвитку, можливо лише сприяти (через слабкі впливи) процесу самоорганізації. 2. Неможливо досягти одночасного поліпшення відразу всіх важливих показників системи. 3. При кількох станах рівноваги еволюційний розвиток системи відбувається при лінійному зростанні ентропії (невизначеності ситуації). 4. Для складних систем існують декілька альтернативних шляхів розвитку. 5. Кожний елемент системи несе інформацію про результат майбутньої взаємодії з іншими елементами. 6. Складна нелінійна система в процесі розвитку проходить через критичні точки (точки біфуркації), в яких відбувається розгалуження системи через вибір одного з рівнозначних напрямів її подальшої самоорганізації. 7. Керувати розвитком складних систем можливо лише в точках їх біфуркації за допомогою легких поштовхів, сума яких має бути достатньої для появи резонансу – достатньої амплітуди коливань або реакцій як у середині системи, так і відносно впливів зовнішнього середовища.

Тобто, чим менша сума впливів на більший об’єкт або процес у момент біфуркації (криточної точки) складноорганізованої системи, тим більшим є кінцевий синергетичний ефект. «Синергетично» мислячий історик, культуролог, політолог, економіст та ін. вже не можуть оцінювати те чи інше рішення через прямолінійне порівняння попереднього та наступного подій з імовірним ходом подій при альтернативному ключовому рішенні.

Для ефективного використання синергетичного підходу необхідно:

1. Виділити та схарактеризувати (у поняттях формальної логіки) складну систему або процес, які потребують синергетичного впливу.

2. Дослідити стратегію її розвитку, описати можливі рівні її свободи, тобто рівноможливі напрями і шляхи її розвитку.

3. Здійснити факторний аналіз можливих шляхів її самоорганізації.

4. Визначити мету або бажаний результат (у яких конкретно аспектах необхідно змінити стан даної системи).

5. Розробити перелік (номенклатуру) слабких впливів, що сприятимуть самоорганізації хаотичної системи, а також тактику їх застосування.

6. Правильно визначити критичний момент біфуркації (критичної точки) досліджуваної системи.

Продуктивним є застосування синергетичного підходу до аналізу самоорганізації соціальних систем, узгодження їхніх рушійних сил – мотиваційних спрямованостей соціальних об’єктів на основі певних духовних та культурних цінностей задля досягнення, наприклад, екологічної рівноваги між соціоантропологічною сферою та біосферою планети, котрі разом утворюють цілісну систему. Комплекс синергетичних категорій про моделі самоорганізації у науках про людину й суспільство допомагає по-новому осмислити традиційні проблеми історії, антропології, культурології, соціальної психології та етики, педагогіки, розкриваючи при цьому маловідомі причинні залежності.

Таким чином, Невизначеність ситуації має назву ентропії. Синергетика як теорія хаосу та самоврегуляції пояснює як механізми нестабільності (ентропія, криза, хаос, біфуркація та ін.), так і механізми стійкості (порядок, стабільність, гармонія та ін.).

З позицій синергетичного підходу неможливо традиційними детерміністськими методами вивчати розвиток складноорганізованих систем (або окремо підсистем, сфер і т. ін., котрі разом створють цілісну систему). Як відомо, нестійкість системи розглядається як перешкода, що потребує обов’язкового подолання. Жорсткі причинно-наслідкові зв’язки поступального розвитку мають лінійний характер. Сучасне визначається минулим, а майбутнє – сьогочасним. Синергетичний підхід ПЕРЕДБАЧАЄ ЙМОВІРНЕ БАЧЕННЯ СВІТУ, базується на дослідженні нелінійних систем. Образ світу, таким чином, постає як сукупність нелінійних процесів. Ідея нелінійності є теж основою синергетики та включає багатоваріантність, альтернативність, шляхів еволюції та її незворотність. Синергетика як теорія хаосу та самоврегуляці дає ключ до розуміння не лише механізмів нестабільності, а й механізмів стійкості складних систем.

Сучасні схеми і періодизації української і всесвітньої історії.

Враховуючи новітні дослідження української і зарубіжної історичної науки, основні віхи історії України сучасні історики як В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семененко презентують так: вся історія України поділяється на чотири епохи: Прадавня й середньовічна Україна (від появи людини типу Homo sapiens 100-40 тисяч років тому – перша половина ХVІ століття), Україна в період нової історії (друга половина ХVІ – кінець ХVІІІ століття), Українські землі у складі Російської та Австро-Угорської монархій (ХІХ - початок ХХ століття), Україна в новітню епоху (1914 - кінець ХХ століття). Найбільш поширеною схемою історії України сьогодні є її поділ на 8 основних періодів за значущістю історичних подій: 1. Стародавня доба: від початку формування людської цивілізації на території України і до появи східнослов’янських племен: 1 млн. р. т. – VІІ-ІХ ст. н.е. Праслов’янський етнічний масив зародився з епохи бронзи: ІІ- початок І тисячоліття до. н.е. 2. Київсько-Галицький період (др. пол. ІХ - 40-ві рр. ХІV ст.). 3. Литовсько-польська доба української історії (40-ві рр. ХІV ст. – 1648 р.). 4. Українські землі в роки національної революції та Гетьманщини (1648 р. – кінець ХVІІІ ст.). 5. Українські землі в роки російсько-австрійського панування та національного відродження ( кінець ХVІІІ ст. – 1917 р.). 6. Українські землі в роки національно-демократичної революції та боротьби за возз’єднання (1917-1920 рр.). 7. Україна в радянську добу (1921 р. – серпень 1991 р.). 8. Україна в роки незалежності (серпень 1991 р. – до сьогодні).

Авторами наступної періодизації є дніпропетровські вчені-історики з Національної металургійної Академії України В.Т. Братан, О.Ю. Висоцький, О.В. Михайлюк, Н.Г. Мосюкова, Л.С. Підлісна. Ця періодизація складена за проблемно-хронологічним принципом й на основі цивілізаційного підходу: виділено 9 історичних періодів й кожний період, у свою чергу, відповідає певній історичній добі. Ця сучасна українська схема історії вписується у загальносвітову історію за цивілізаційним принципом й культурно-національним типом, автори наголошують що українська «культурно-національна одиниця» це історично й етнічно «зона контакту кількох цивілізацій» ! За часом тривалості періодів ця схема так само не відрізняється від вже наведених: 1. Первіснообщинний лад, або до цивілізаційний (або доісторичний) період – 800 тисяч років тому – початок І тис. до н.е. 2. Скіфо-сарматська й еллінська доба, або античний період - VІІ ст. до н.е. - VІ ст. н.е. 3. Германо – тюрко - слов’янська доба, або ранньосередньовічний період – VІІ-ІХ ст. 4. Києво-руська доба, або зріле середньовіччя – Х – перша половина ХІV ст. 5. Польсько-литовська й татарська доба, або пізнє середньовіччя – середина ХІV- середина ХVІІ ст. 6. Козацько – малоросійська доба, або ранній новий час (середина ХVІІ – кінець ХVІІІ століття. 7. Російсько – австрійська (імперська) доба, або новий час (остання чверть ХVІІІ – початок ХХ століття. 8. Радянська доба, або новітній час – 1920- 1991 рр. 9. Доба української державної незалежності, або пострадянський період - з 1991 р. і до сьогодні. Автори цієї періодизації наголошують на тому, що більшість істориків вже «прагнуть поглянути на Україну як на оригінальну культурно-історичну одиницю – зону контакту (протистояння і асиміляції) кількох цивілізацій. Древні і середньовічні цивілізації, поширені на українських теренах, належали до двох типів культур – осілої і кочової, землеробської і скотарської, що формувалися з ІV тис. до н.е. На початку н.е. співіснування цих культур набрало форму співжиття, а також протистояння християнської і поганської, а згодом –мусульманської цивілізацій. З ХVІ –ХVІІІ ст. на українських землях додатково розгортається ще взаємозбагачувальне суперництво західноєвропейської (католицько-протестантської), або атлантичної, та євразійської (російсько-православної) цивілізацій. Становлення цивілізаційних систем планети проходило протягом століть, кожна з них на початкових етапах формування містила характерні риси багатьох інших. При цьому український культурно-національний тип, будучи розділеним між кількома названими утвореннями, виявився носієм певних ознак різнохарактерних цивілізацій». На думку дніпропетровських істориків, сам зміст української історії - це «чудовий матеріал для порівняльного аналізу процесів взаємопроникнення ряду світових цивілізацій» ! Сучасні схеми періодизацій української історії, так чи інакше, адже вони враховують цивілізаційний принцип людської історії, відповідають й цілком вписуються у загальносвітовий цивілізаційний процес, основні стадії якого є:

Доіндустріальна стадія: за часом – мезоліт (10-8 тис. років тому), неоліт (VІ – ІІІ тис. до н.е.) - остання третина ХVІІІ ст. З середини ХVІ ст. і до останньої третини ХVІІІ ст. – передіндустріальна стадія. Індустріальна (або машинна):остання третина ХVІІІ ст.- остання чверть ХХ ст. (до 1973 р.). Постіндустріальна стадія: з 1973 р. (розпочато процес інформатизації суспільства, використання атомних реакторів, прискорювачів елементарних часток, використання штучного інтелекту у нових технологіях тощо) до сьогодення. Але на початку ХХІ століття вже виникли нанотехнології й сьогодні світ стоїть на порозі нової ери або стадії.

«Історія як фізика»: М.С. Грушевський у пошуках універсальних законів історичної дії.Інший дніпропетровський науковець-історик Володимир Ващенко є одним із дослідників наукової спадщини Михайла Сергійовича Грушевського і проблеми – маловідомої, але завжди актуальної : проблеми пошуків універсальних законів історичної дії. Більшовицькі переслідування й як наслідок – передчасна смерть Михайла Грушевського на тривалий час призупинила розробку важливої для історичної науки України теми – про «Закон збереження енергії» мас та його дії у процесах етногенезу, державотворення, індивідуальної діяльності. Цими процесами можна керувати, на них можна впливати. Їх можна спрямовувати. Зрозуміло, що це було серйозною небезпекою для існування тоталітарного сталінського режиму, який після смерті Леніна у 1924 р. набирав обертів. Михайлові Грушевському вдалося довести, що «історія як фізика», адже у соціумі також відбувається трансформація «інтенсивної енергії» («соціальної та політичної боротьби») в «інтенсивну» («енергію колонізаційного руху»). У соціумі також спостерігаються у різні часи процеси «збереження», або, навпаки, «нестачі» життєвої енергії. Михайло Грушевський наголошував на існуванні «паритету» витраченої енергії мас або її «збереженні» (або «потенційна українська державність розчиняється в території», «нестачі життєвої енергії як центральної драми інтелектуала» (або модель «енергетичної нестачі». Михайлові Грушевському вторив і відомий український історик ХХ - початку ХХІ століття Ярослав Дашкевич, який також стверджував, що «енергія … цілком фізична сила, так само, зрештою, і в суспільній діяльності, як і у самій фізиці».

Ярослав Романович Дашкевич про головні принципи української історії ( історизм, об’єктивність), про незнання і нерозуміння об’єктивної історії, неправомірність й небезпечність заперечення постмодернізмом і постмодерністами або їх прихильниками доцільності й морально-етичного значення історії.

Ярослав Романович Дашкевич (1926-2010) – видатний український історик ХХ століття. Наукова спадщина історика безцінна для історичної науки. Історична есеїстика Ярослава Дашкевича надзвичайно багатогранна й охоплює ключові питання української історії із стародавнього до сучасного часів: він досліджував не лише проблеми взаємостосунків між історичною наукою та суспільством, впливу історичних знань на формування сучасної української свідомості, а й актуальні проблеми української політичної історії ХХ століття – «чи існувала українська нація у князівському періоді, постання ЗУНР, доба українізації 1920-х років, національно-визвольна боротьба 1930-1950-х років, польсько-українська конфронтація на Волині під час Другої світової війни, акція «Вісла», Україна у Другій світовій війні тощо. Охоплено також спектр етнонаціональних відносин (взаємини з росіянами, поляками, євреями, Кримом), питання історичної пам’яті та ідеологій, відповідальності істориків, актуальність національних підходів у добу глобалізму». Ми зупинимося, як на нашу думку, концептуальному доробку вченого про відповідальність українських істориків та історичної науки перед наукою, суспільством, державою; негативні обставини розвитку і впливу постмодернізму (за Я. Дашкевичем:«Постмодернізм ІІ») в сучасній історичній науці України:Я.Р. Дашкевич. Правдива історія України буде написана / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 245-297; Я.Р. Дашкевич. Стан української історичної науки та завдання наукового товариства ім.Т. Шевченка / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 320—328; Я.Р. Дашкевич. Стан і перспективи історичної науки / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 298—319; Я.Р. Дашкевич. Постмодернізм та українська історична наука / Ярослав Романович Дашкевич. // «… Учи неможними устами сказати правду». – Київ: Темпора, 2011. – С. 329--346.

Ще у 1993 році, у своєму виступі перед науковим товариством імені Тараса Шевченка, Ярослав Дашкевич наголосив: «Велетенське значення історичних наук в сучасній Україні, здається, розуміють всі – на цьому зупинятися не варто …». Як, на нашу думку, мабуть видатний історик лукавив, адже саме під час цього виступу торкнувся негативних явищ у ставленні й до об’єктивної історії, й до істориків, які своїми дослідженнями, базованими на принципах історизму і об’єктивності, заважали її тлумачити на власний смак, у власних інтересах і т. д. На початку 90-х років Я.Дашкевич окреслив «дві дуже негативні групи явищ», адже, на жаль, українська історична наука тоді ще не стала ні за своїм змістом, ні за своїм спрямуванням об’єктивною історією, а за методикою наукових досліджень – взагалі тоді ще не відповідала світовим стандартам. А тому першочерговим завданням істориків повинне стати завдання: «Наша історична наука мусить не лише стати правдивим віддзеркаленням української культури, давати докладні й джерельно перевірені відомості про минуле української нації, а й вчити сучасні й майбутні покоління правдивої історії. Без знання правдивої давнини важко будувати майбутнє». Які явища у нашему суспільстві Ярослав Дашкевич маркував як «негативні прояви»? На його думку, « … історичну науку … заливає ультрапатріотична і локальнопатріотична хвиля, хвиля дилетантизму і безвідповідальності, явної і грубої фальсифікації на урапатріотичні мотиви, що відкидає українську національну науку на півтора-два століття назад, викликає зловтішну усмішку ближчих сусідів та відвертий сміх представників західноєвропейської науки, мовляв:»Ось яка вона, українська наука!». І це не дивно! Адже істориками, які почали «досліджувати» історію України в один час стали «прогорілі райкомівці», історики-марксисти-атеїсти, майже всі політики, істориками стали доктори фізико-математичних, біологічних, технічних наук, поети, письменники з літературними талантами, істориками стали вважати себе журналісти і публіцисти та інші. Більше того, «в історичну науку з апломбом намагаються увірватися прості спекулянти і аферисти, що сподіваються нагріти руки на бумі, який виник довкола історичної тематики. Бо всі вони знають історичну правду в остаточній, незаперечній та безсумнівній формі». З цього приводу Ярослав Дашкевич залишив цікаву ремарку: «Цікаво, що було б, якби я попробував писати на теми з цих ділянок і переконувати, що відкриваю Америку!». Неприпустимим й злочинним є те, підкреслює Ярослав Дашкевич, що «при цьому ігнорується та обставина, що історична наука … має свої методи, способи, засоби дослідження, що бути добрим істориком України – це значить вміти досліджувати і критично оцінювати джерела і літературу, знати кілька давніх і нових мов, і що треба вчитися, вчитися та ще раз вчитися історії справді ціле життя. (Все це наводжу не для того, щоб захищати якийсь клан істориків, а для того, щоб оборонити професіоналізм кожного фаху, історичного також)». Такі «горе-історики» шляхом підтасовок та вигадок намагаються нав’язати суспільству свої лженаукові опуси і думки про походження тризубу, «предковічне» існування української держави й при цьому не стидаються заявляти про свої «епохальні відкриття». Зрозуміло що наслідки від цього жахливі, адже «на науково непідготованого читача, який не завжди спроможний відрізнити правду від вигадки, падає злива псевдопатріотичної сфальшованої «інформації», що деформує історичні традиції нації та викривляє її майбутні перспективи»: «тому з’явилися в історії України арії, ет-рус-ки, країна Рош з Біблії, Велесова книга, династія Києвичів, триразове хрещення Русі, перетворення Запорозької січі в державу, а далі й заперечення голодомору, етно- і лінгвоциту, що здійснювався, а подекуди ще досі реалізується в Україні. Великій, а по суті гумористичний парадокс полягає в тому, що та белетристика, в яку перетворюють історичну науку, цілком серйозно вимагає, щоб її вважали наукою». Й друга серйозна проблема або друга група негативних явищ в Україні – це «…параліч академічної й вузівської науки – результат просто злочинної кадрової політики, збереження досі в рядах цієї науки основних діячів агресивної москвоцентричної антиукраїнської псевдошколи застійних років, продовження практики заповнення науково-дослідних інститутів людьми, подібними до себе, абсолютно не підготовленими до серйозної наукової роботи…», склад кафедр часто непрофесійний, лекції – малограмотні і таке інше. «Псевдоісторики не можуть готувати майбутніх науковців». Одже, важко заперечувати таким висновкам відомого українського історика ХХ століття Ярослава Дашкевича, який не лише розгледів головні причини негативних явищ у процесі становлення української історичної науки, а й намагався ще за своє життя виправити ситуацію. Саме які його дії у цьому напрямку свідчать про це? По-перше, на його думку, Україні надзвичайно важливо мати об’єктивну, фундаментальну, дослідницьку історичну науку; по-друге, це буде можливо лише тоді, коли буде існувати морально-етична відповідальність істориків-дослідників за рівень власних досліджень, адже ми несемо відповідальність перед молодим поколінням, перед громадськістю, перед українською нацією; по-третє, перед «справжніми українськими істориками стоїть невідкладне завдання боротися з деформацією історії України – це, одночасно, єдиний шлях, яким можна вивести історичну науку з стану глибокої стагнації, витягнути її з загумінкового провінціалізму, в якому вона загрузла від десятиріч … Ось платформа, на якій має виникнути нова генерація українських істориків».

Як бачимо, праці Ярослава Дашкевича - це, беззаперечно, на думку його послідовників, «політично-культурологічний заповіт ученого й громадського діяча українському народові».