ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Публічне адміністрування і колектив

Лекція 3. Публічна сфера - єдність економічної, соціальної та політичної сфер

План

1. Взаємозв'язок економічної науки, соціології та політології.

2. Особливості поведінки людей у економічній та політичній сферах.

3. Дія ринкових принципів у політичній сфері. Публічна сфера і публічна політика..

1. Те, на що спрямоване пізнання економічної науки, є її об'єктом. Вона намагається пояснити, який устрій має матеріальний світ товарів та послуг.

Економісти вивчають:

• чому ціни на товари піднімаються та падають; чому одних товарів на ринку більше, ніж є на них потреба, а інших — недостатньо; чому певні галузі економіки розвиваються швидкими темпами, а окремі з них деградують; чому кризи в економіці змінюються її піднесенням; чому існують безробіття та інфляція, який між ними взаємозв'язок;

• динаміку змін у цінах, вартостях, обсягах виробництва. Вони намагаються встановити причини цих явищ, визначити чинники, що впливають на зростання або падіння цін, вартості, обсягів виробництва. На відміну від пересічних громадян, які, наприклад, лише констатують, що заробітна плата у шахтарів більша, ніж у працівників харчової промисловості або у інженера нашої країни менша, ніж у інженера США, економісти визначають закони, які відображують ці економічні явища;

• як розміщуються та використовуються ресурси (корисні копалини, земля, праця людей та їхні знання, обладнання та устаткування), що обмежені на нашій планеті та в кожній країні зокрема. Якби не було такого обмеження, то, мабуть, не було б потреби і в економічній науці. Адже в такому разі можна було б задовольнити необмежені потреби людей. Оскільки ж бажання людей зводяться до того, щоб якомога повніше і якісніше задовольнити всі свої потреби, вони наштовхуються на межу виробництва, зумовлену в кожний конкретний історичний період межею наявних ресурсів.

Економічна наука займається вивченням економічної поведінки людей в умовах обмежених ресурсів.

Вивчивши можливості ресурсного забезпечення країни, певного регіону, міста, галузі, економісти пропонують різні варіанти розміщення ресурсів для їхнього найкращого використання.

Окрім того, вона сприяє:

· оптимальному використанню обмежених ресурсів, є чинником економічного розвитку, збільшення кількості різноманітних товарів та послуг і, в кінцевому підсумку, сприяє більш повному задоволенню потреб суспільства і кожного його члена;

· господарські зв'язки між країнами і народами: чому країни імпортують одні товари, а експортують інші; які чинники сприяють зовнішньоекономічним зв'язкам, а які стримують їхній розвиток;

· природу і причини багатства; як на різних етапах розвитку людського суспільства змінювалось ставлення до самого поняття «багатство», джерел його зростання.

На основі економічної науки формуються і діють відносно самостійні економічні науки, що утворюють систему економічних наук, які знаходяться у взаємозв’язку.

На перших етапах свого розвитку політологія формувалась як державотворча дисципліна, покликана вивчати цілі та функції державних і політичних феноменів, інститутів і процесів. Проте згодом дослідники політичної сфери суспільства дійшли висновку, що аналіз самих лише правових аспектів політичного життя не дає повної картини соціально-політичних процесів і явищ, що відбуваються в суспільстві. Це пов'язано насамперед з тим, що окрім правових норм-регуляторів функціонування політичної сфери суспільства існують ще й соціальні та психічні норми-регулятори.

Політекономія - предметом аналізу економії є процеси виробництва, розподілу та обміну матеріальних благ. Зрозуміло, що такий аналіз неможливий без категоріального і методологічного апарату економії, одна з частин якої вивчає економічні процеси в поєднанні з політичними (політична економія). Ці процеси розглядаються в контексті втручання держави до економічної сфери суспільства (реалізацією економічної, гуманітарної, соціальної політики).

Завдяки зазначеному аналізу вдається виявити економічний генезис більшості політичних процесів, дослідити механізми формування суспільних груп та основних систем господарських інтересів.

З'єднання категоріально-методологічних підходів аналізу політичної і економічної сфер суспільства є дуже продуктивним, оскільки політична діяльність визначається економічними відносинами, на які вона й сама впливає дуже активно.

Дослідження цих проблем дає розуміння того, які процеси відбуваються в "економічному базисі" і "політичній надбудові", що й визначає об'єкт і суб'єкт політичної економії як науки.

Об'єктом дослідження соціології є громадянське суспільство, а політології —політичне суспільство.

Та чи можливо роз'єднати ці поняття, які надзвичайно переплетені й взаємопов'язані?

Соціологія постачає науці про політику дані стосовно функціонування суспільства як цілого, а також груп, які входять до нього, і суспільних (політичних) відносин між ними.

У теоретичному сенсі політолог може знайти для себе матеріал, що дасть змогу розібратися в типології суспільних зв'язків, механізмах їх виникнення, картинах формування потреб у зв'язках як у межах великих суспільних груп, так і в межах системи, що забезпечує задоволення цих потреб.

Крім того, політологія може скористатись описом впливу поведінки дрібних структур (так званих неосновних груп) на поведінку великої суспільної групи та її керівництва.

Надзвичайно важливими є методологічні розробки соціології, що стосуються емпіричних досліджень і насамперед опитувань громадської думки.

Усе це дає підстави говорити про те, що соціологія є однією з найближчих до політології дисциплін. Свідченням цього є існування політичної соціології, що виникла на перетині соціології та політології.

Політична соціологія кваліфікується як галузь соціології, що власними методами досліджує громадянське суспільство в його взаємодії з державою (політичним суспільством).

Предмет політичної соціології є темою наукових дискусій, що тривають і досі. Три головних погляди полягають ось у чому.

1. Предмет політичної соціології становлять політична влада, форми й методи її функціонування та поділу в державно організованому суспільстві. Зазначені складники розглядаються одночасно і в поєднанні з вивченням політичної свідомості, інтересів і поведінки індивідів, соціально-станових груп, етнічних спільнот та їх інституцій.

2. Предметом політичної соціології є соціальні аспекти й механізми функціонування влади та соціологічне пояснення її проявів.

3. Предметом політичної соціології є вивчення суспільства в його відносинах із державою, а також відносин між соціальним устроєм і політичними інституціями, що розглядаються як феномени соціальної структури. Насамкінець зазначимо, що провідна роль в утвердженні політичної соціології належить К. Марксу і М. Веберу. Перший запровадив соціально-класовий аналіз політичних феноменів, а другий — вивчення політичних інститутів як самостійних чинників соціальних змін.

2. Публічне адміністрування та людина .

Державне управління відіграє величезну роль у житті людини від народження (свідоцтво про народження) і до смерті (відповідна довідка). Правда, ми не завжди це помічаємо, а іноді й не знаємо про приховану опіки держави.

Державне управління і статус особистості. Вплив державного управління на людину має різні форми. Державний орган чи посадова особа може безпосередньо управляти поведінкою людини (в рамках закону). Наприклад, суддя засуджує особу за грубе порушення громадського порядку до адміністративного арешту; начальник направляє працівника в службове відрядження; міліціонер затримує порушника громадського порядку для складання протоколу. Державне управління поведінкою окремої людини може здійснюватися опосередковано, через різні колективи (наприклад, визнання судом страйку, в якій брав участь даний громадянин, незаконно з витікаючими з цього негативними, в тому числі і для цього громадянина, наслідками; шляхом підвищення заробітної плати всім працівникам державних установ культури, де людина працює, відмова у державній реєстрації партії, де він перебуває). Державне управління поведінкою особистості можливо і шляхом втручання держави у справи суспільства в цілому.

Держава для встановлення своїх відносин з людиною визначає насамперед правовий статус кожної особи, закріплює інститут громадянства (існування або відсутність правового зв'язку людини з державою), визначаючи в законі, хто із проживаючих в країні чи поза її є громадянином,іноземцем, особою без громадянства,особою з множинним (зазвичай подвійним) громадянством. Правовий статус лежить в основі неоднакових зв'язків особи і держави, регулює застосування різних прийомів, способів державного управління стосовно до людини. Стан громадянства (у монархіях вживається також термін «підданство» з акцентом на особисту зв'язок людини і глави держави) породжує ряд прав, які не має іноземець або особа без громадянства (наприклад, участь у виборах до парламенту або право перебувати в політичних партіях),а також покладає на громадянина певні обов'язки, яких не несуть інші особи (наприклад,військовий обов'язок).Громадяни мають найбільш широкі права і несуть більше обов'язків перед державою. По відношенню до громадянина держава в деяких країнах може примітити такі методи управління, які неможливі по відношенню до іноземця (наприклад, військовий призов).

Положення громадян в державі також може бути неоднаковим. Натуралізовані громадяни (прийняття до громадянства даної країни за їх клопотанням) не завжди мають однакові права з громадянами, які набули громадянство в силу народження від батьків-громадян або народження на території даної держави. Іноді натуралізовані громадяни не можуть бити обрані президентами (Єгипет, США та ін..), в деяких країнах (Австрія, Мексика та ін..) натуралізовані громадяни можуть бути позбавлені громадянства (зазвичай за постановою суду), а вроджені - ні.

Іноземці, особи без громадянства також складаються в певних правових і фактичних зв'язках з державою, на території якої вони перебувають тимчасово або постійно. Однак характер цих зв'язків інший, як і деякі методи державного регулювання їх поведінки (в тих сферах, де воно може регулюватися). Іноземці користуються соціально-економічними правами (правом на працю, на освіту і ін..), Особистими правами (наприклад, на особисту недоторканність, на таємницю листування та доставляються повідомлень);в ряді країн постійно проживають і сплачують податки іноземці на основі взаємності можуть брати участь у виборах. Разом з тим іноземці та особи без громадянства обмежені у політичних правах. Як правило, вони не можуть брати участь у виборах центральних органів держави, бути прийняті на кваліфіковану державну службу, створювати політичні партії. Їх трудові та майнові права можуть бути обмежені законом (в деяких країнах, у тому числі в Росії, вони не можуть бути капітанами морських суден, членами екіпажів літаків, купувати сільськогосподарські землі у власність та ін.)На іноземців та осіб без громадянства поширюються закони країни проживання, за їх порушення вони, як і громадяни, несуть відповідальність. Зі свого боку, держава зобов'язана захищати життя, свободу, майно іноземців, осіб без громадянства, охороняти їхні права.

Особистість, її права та обов'язки по відношенню до держави. Незалежно від статусу особи, якщо людина перебуває на державній території, а громадянин цієї держави - і поза нею, існують взаємні права і взаємна відповідальність особи і держави. Особистість має по відношенню до держави різні права. Прийнято розрізняти, з одного боку, природжені, природні права людини (право на життя, свободу, власність та ін.), Які, як вважається, не можуть бути відчужені державою, її органами за їх примхи (позбавлення майна, не кажучи вже про життя або волі, можливе тільки на підстав закону і з дотриманням суворої судової процедури),з іншого - позитивні права громадянина як члена політичної спільноти, що надаються від імені держави, а в кінцевому рахунку від імені суспільства (наприклад,право створювати політичні партії).У сучасних умовах обидві групи прав закріплені в конституціях і відносяться до числа основних конституційних прав.

Крім основних конституційних прав особистість володіє багатьма іншими конкретними правами, виступаючи в різних якостях (працівника, продавця і покупця,пасажира на транспорті і т.д.).

Державне управління в галузі здійснення прав людини і громадянина в демократичних країнах, з одного боку, виходить з всілякої захисту цих прав і створення необхідних умов для їх реалізації. Всі органи держави (а не тільки спеціалізовані, правоохоронні) беруть участь в цьому. З іншого боку, державне регулювання виходить з постулату, прийнятого в міжнародному праві, відповідно до якого права людини і громадянина не мають абсолютного, безмежного характеру. Свобода і демократія - це не вседозволеність .Закріплені в конституціях права (в тому числі так звані природні) можуть бити обмеження, але тільки в інтересах дотримання громадського порядку, прав інших осіб, охорони здоров'я населення, суспільної моралі і лише на основі закону і у відповідних формах. Це допустимо не тільки в умовах надзвичайного стану, а й у звичайних умовах відповідно до конституції (у тому числі російської) та міжнародними актами про права людини.

Особистість не тільки має певні права по відношенню до держави, але і несе певні обов'язки. У загальному вигляді це положення сформульоване як конституційна вимога виконувати конституцію і закони держави, інші правові акти, а також загальноприйняті норми міжнародного права і ратифіковані державою міжнародні договори,оскільки відповідно з багатьма сучасними конституціями,ці норми і акти складають частину права країни або навіть мають пріоритет по відношенню до внутрішнього законодавства. Є й інші конституційні обов'язки громадян: платити податки, служити в армії і т.д. Деякі конституції (наприклад, Німеччини) встановлюють,що громадянин зобов'язаний захищати конституційний лад і вільний демократичний порядок.

Держава,його права та обов'язки по відношенню до особистості.Права держави по відношенню до особистості пов'язані з вимогою належної поведінки особистості, передбаченого правовими нормами. Здійснюючи управління, державні органи мають право вимагати від особи виконувати конституцію і закони, підтримувати громадський порядок, захищати конституційний лад. У країнах тоталітарного соціалізму передбачені й інші вимоги: трудитися, дотримуватися дисципліни праці, вчитися, побачити свій культурний рівень і т.д.

Закріплюючи права людини і громадянина в конституції, інших законах і правових актах, держава бере на себе обов'язок захищати особистість, її життя, свободу, гідність, майно від будь-яких посягань, гарантувати здійснення нею своїх прав. Індивід може звернутися до суду з позовом до держави, її органів, посадових осіб. Поряд із судом (у тому числі конституційними судами) права людини охороняють інші органи держави: прокуратура і т.д. Пройшовши всі стадії захисти прав в державі перебування і будучи незадоволеним, індивід може звернутися до міжнародних органів (Європейський суд з прав людини у Страсбурзі), а також до Комітету ООН з прав людини (рішення останнього не мають зобов'язуючого характеру).

При відхилені особистості державні органи відповідно до закону можуть застосовувати санкції. При скоєнні злочину до винної особи може бути застосоване покарання, аж до смертної кари. Держава має право вимагати сплати встановлених законом податків, кошти від яких йдуть на витрати для виконання «спільних справ» (оборону держави, державного апарату для управління суспільством і пр.), дотримання громадського порядку. У випадках порушень можуть бути застосовані штрафні санкції (адміністративна відповідальність). Існує цивільно-правова відповідальність індивіда перед державою: крім відшкодування збитків можливі й інші стягнення. Для службовців деяких категорій передбачена дисциплінарна відповідальність (догана, пониження в посаді та ін.)

Володіючи правами, держава несе обов'язки по відношенню до особистості. Організовуючи охорону громадського порядку, використовуючи підлеглі його органам поліцію, внутрішні війська, інші свої «матеріальні придатки», держава зобов'язана захищати людини і громадянина. Відповідно до конституційних формулюваннями про «соціальну державу» воно повинно надавати індивідам соціальні послуги (освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення, турбота про умови праці та відпочинку тощо), повинна вживати заходів щодо поліпшення якості життя громадян.

Не завжди відносини особистості та держави є правовими. По-перше, як зазначалося вище, є безліч фактичних відносин, які не потребують врегулювання правовими нормами. По-друге, не можна скидати з рахунків випадки відхиляється, поведінкою людини (злочини та ін.)По-третє, держава іноді теж порушує встановлені їм правові норми, не забезпечує необхідні гарантії особистості (наприклад, тривалі і масові затримки виплати заробітної плати і пенсій у Росії), здійснює масові репресії (наприклад, у фашистській Німеччині).

Публічне адміністрування і колектив

Різновиди колективів та державне управління.

У будь-якому сучасному суспільстві існують різні колективи. Розрізняють природно склалися колективи (класи і соціальні верстви), колективи формалізовані, що вимагають реєстрації в державних органах (наприклад, політичні партії), об'єднання стійкі, постійні (наприклад, профспілки) і тимчасові, минущі (наприклад,об'єднані в ході демонстрації громадян, які виступають під гаслами опозиції), численні (масові) колективи і мають дуже невеликий склад,загальнодержавні і місцеві і т.д.

Особливості публічного адміністрування різними видами колективів.Відносини державних органів та колективів визначаються багатьма обставинами: процесами формування колективу (природно склалися колективи, наприклад селянство, не можна «розпустити», як це можна зробити щодо політичної партії, систематично порушує конституцію),природою колективу (взаємозв'язку держави з колективами політичного характеру інші, ніж, скажімо, із суспільством філателістів), значенням у житті (наприклад, загальнодержавний або локальний), позицією по відношенню до державної влади (співпрацює, знаходиться в опозиції,веде підпільну збройну боротьбу).

Відносини держави об'єктивно складаються в суспільстві різними соціальними колективами (робочим класом, селянством, інтелігенцією, «середнім класом», великими підприємцями і т.д.) неоднакові. Найбільш виразно це проявлялося в умовах тоталітарного соціалізму, коли держава офіційно підтримувало робочий клас і ліквідувало «клас експлуататорів».У сучасних демократичних країнах держава прагне спертися на середній клас, але нерідко ті чи інші напрямки діяльності держави визначає угруповання найбільших підприємців.

Соціально-економічні об'єднання привертають пильну увагу держави, але його стосунки з підприємницькими союзами, профспілками, селянськими спілками не однакові. Підприємницькі спілки виступають, швидше, як радники держави, її органів, насамперед з питань економічної політики. Іноді підприємницькі союзи виступають і як групи тиску, що звичайно має місце в кризових ситуаціях.

Селянські спілки рідко роблять значний тиск на державну владу, зокрема, в силу розпорошеності селянських господарств, слабкої організованості селян (але селянські партії в деяких країнах відіграють значну роль в політиці).Зазвичай вони вимагають підвищення цін на сільськогосподарську продукцію та недопущення в країну більш дешевої імпортної продукції. У деяких країнах селянські спілки іноді організовують демонстрації, перегороджуючи дороги. У всіх країнах державні органи підтримують кооперативні об'єднання селян (це вигідно для держави) перш за все шляхом надання пільг, позик, зниження податків, іншими економічними заходами. У країнах тоталітарного соціалізму застосовувалися примусові заходи з боку держави для прискорення процесу кооперування в сільському господарстві.

Профспілки - об'єднання працівників - найчастіше виступають у ролі груп тиску, вимагаючи ухвалення законодавства про підвищення заробітної плати, поліпшення умов праці, пенсійного забезпечення тощо. Нерідко в країнах є кілька профспілкових центрів, лідери одних з них співпрацюють з урядом, інші виступають в опозиції. У демократичних країнах профспілкам, як і іншим непартійним громадським об'єднанням, зазвичай заборонено займатися політичною діяльністю (під цим насамперед мається на увазі участь у виборчих кампаніях), для цієї мети існують партії. У тоталітарних країнах профспілки, інші непартійні об'єднання різних верств населення можуть активно залучатися державою в політику, але тільки з метою підтримки державної влади та під керівництвом правлячої партії.

Під гаслами співпраці держави, праці і капіталу в багатьох країнах створюються загальнодержавні дорадчі ради. У них представлені державні чиновники, лідери профспілок, які співпрацюють з урядом, підприємці. Поради - це консультативні органи для обговорення і вироблення рекомендацій з економічних та соціальних питань. Вони можуть відігравати важливу роль у виробленні умов «соціального контракту» і «соціального партнерства» в суспільстві.

Іноді парламент (у окремих випадках також і органи держави) формується шляхом представництва від громадських об'єднань. Такий порядок використовувався в Португалії (до 1974 р.), Іспанії (до 1977 р.), частково в колишній Югославії (до 1992 р.) і в СРСР (1990-1993 рр.., Коли частина депутатів обиралася громадськими об'єднаннями). Держави, які застосовують тільки цю або в основному цю систему (поряд з іншими ознаками), іноді називаються в літературі корпоративними державами.

Серед громадських об'єднань найважливіше місце займають політичні партії, метою яких, на відміну від інших громадських об'єднань, є боротьба за державну владу (в сучасних умовах переважно мирними засобами, у формі змагальності, використовуючи вибори).Партії прагнуть створити свій уряд або ввести в нього своїх представників, чинять тиск на державну владу.

Держава встановлює з ними особливі відносини. У багатьох нових конституціях визначаються їх статус, роль в суспільстві. У демократичних конституціях передбачена багатопартійність, державі забороняється штучно обмежувати число партій. Вони можуть змінювати один одного при владі шляхом виборів, і це дійсно відбувається.

У тоталітарних державах конституціями може передбачатися існування тільки однієї партії. Всі партії зазвичай забороняються в умовах військових режимів. Вони заборонені в країнах мусульманського фундаменталізму як руйнують єдність «право-вірних» (Саудівська Аравія, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати, Катар та ін.)

Існують об'єднання, які не розглядаються як суспільні об'єднання. Це релігійні об'єднання, товариства для вилучення прибутку (акціонерні товариства та ін.) Держава також регулює їх діяльність, перш за все шляхом прийняття законів. Релігійні об'єднання створюються і здійснюють свою діяльність на основі власної ієрархічної структури (патріарх, синод, єпископи та єпархії і т.д.), вони обирають чи призначають персонал за своїми постановами. Вони не можуть наділятися функціями державних органів та органів місцевого самоврядування, не беруть участь у виборах, не роблять внески у виборчі фонди, не вправі займатися політичною діяльністю, брати участь у роботі політичних партій, надавати їм матеріальну допомогу. Однак ці обмеження відносяться до об'єднань. Віруючі обирають і можуть бути обрані, духовні особи теж можуть бути обрані (проте в даний час в Росії церква забороняє їм обиратися принаймні до парламенту, за це позбавляють духовного сану), брати участь у політичній діяльності індивідуально.

Діяльність бузувірських сект, що завдають шкоди особистості, здоров'ю та майну громадян, не допускається.

На відміну від України в деяких зарубіжних країнах є обов'язкова релігія і державна церква. У країнах мусульманського фундаменталізму не допускається діяльність об'єднань будь-яких інших релігій. У країнах Європи (Великобританія, Швеція, Данія, Греція, Болгарія, Іспанія та ін) Різні напрями християнства (католицтво, протестантизм, лютеранство, православ'я) оголошені державними релігіями. Держава надає матеріальну підтримку лише державної церкви. Тільки ті акти громадянського стану (шлюби, записи народження, смерті і т.д.), Які здійснені у державній церкві, мають юридичне значення.