ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Прийоми педагогічної взаємодії

Закономірності ефективної взаємодії педагога з учнями, розглянуті на прикладі бесіди, зумовлюють успіх усього виховного процесу, який не обмежується бесідами, виховними заходами, а становить організацію життєдіяльності вихованця, нескінченної низки педагогічних ситуацій, які потребують певного прийому, певної реакції вчителя й учнів у певних обставинах.

Які прийоми, накопичені в педагогічному досвіді, можуть слугувати розв'язанню повсякденних ситуативних педагогічних задач? Спочатку з'ясуймо, що таке прийом.

Прийом педагогічного впливу — це спосіб організації певної педагогічної ситуації, який викликає нові почуття й думки учнів, що спонукають їх до самозміни.

Звернімо увагу: вплив непрямий, а через нову ситуацію. Завдання вчителя — створити ситуацію (бажано не за шаблоном, несподівану, за контрастом). Завдання учня — під впливом нових обставин, нових почуттів, ними викликаних, вибрати лінію поведінки, яка відповідає потребам, інтересам його особистості в цій ситуації. Новий емоційний відгук вихованця (його планує вчитель) як нове ставлення до своїх вчинків зумовлює причини подальших змін у поведінці учня.

Залежно від того, які почуття можуть бути викликані новою ситуацією, Е. Натанзон поділяє прийоми на спонукальні (дія їх розрахована на вияв радості, вдячності, поваги, гордості, віри в свої сили, власної гідності, що сприяють розвиткові нових позитивних якостей) і гальмівні (збуджують негативні почуття — незручності, сорому, розчарування, каяття, жалю і сприяють подоланню негативних якостей, полегшуючи розвиток позитивних). Окремо виділимо, за Н. Щурковою, групу прийомів етичного захисту, що дають учителю можливість зберегти власну гідність, моральний рівень спілкування й захиститися від аморальної поведінки учня, яка провокує на аморальність учителя.

Які основні прийоми охоплюють ці три групи?

- спонукальні: авансування, вияв умінь вчителя, обхідний рух, фланговий підхід, опосередкування, прохання, вияв невдоволення;

- гальмівні: збудження тривоги щодо покарання, іронія, констатація вчинку, натяк, удавана байдужість, удавана недовіра;

- етичного захисту: наївний подив, питання на відтворення, підставляння мотиву, посилання на особливості характеру, протиставляння переваг вихованця його вчинку.

Етичний захист педагога

Стосовно з'ясування проблеми етичного захисту педагога доцільно звернутися до книжки Н. Щуркової. Автор виокремлює групи прийомів, якими варто скористатися педагогу, якщо учень брутально поводиться, принижує гідність, ображає вчителя. Етичний захист — це дії особистості, виконані з метою захисту від замаху на її гідність. «Специфіка педагогічного етичного захисту полягає в тому, що діти погано усвідомлюють шкоду, якої завдають, тому педагог здійснює захист прихованим способом, використовуючи тонкі й навіть витончені форми захисту. Призначення педагогічного етичного захисту зрештою зводиться до ініціювання суб'єктності дитини, тобто її здатності осмислювати скоєне щодо іншої людини».

Реалізуючи етичний захист, педагог мусить дбати про: 1) збереження власної гідності; 2) коригування поведінки дитини; 3) збереження гідності дитини, яка порушила етичні норми поведінки. Ці завдання можуть бути реалізовані такими прийомами:

прийом наївного подиву, який виражається за допомогою удаваної розгубленості, подиву з приводу того, що сталося: «Невже це можливо?», «Чи таке буває?». Може бути реалізований у невербальній формі;

прийом запитання на відтворення, що реалізується за допомогою удаваної неуважності вчителя і прохання повторити вислів або дію. Як правило, вдруге негативна поведінка вже не відтворюється;

прийом підставляння мотиву — піднесення педагогом вихованця, який провокує його на низький рівень спілкування. При цьому слова та дії учня вихователь пояснює прихованими добрими намірами. «Бажаєш мені допомогти?» — тлумачить учитель дії учня, який дає з місця відповіді на поставлені запитання;

прийом посилання на особливості характеру, за допомогою якого ображений учнем педагог перекладає на себе тягар етичної відповідальності за конфлікт, посилаючись на особливості свого характеру. Внаслідок цього знижується рівень агресивності вихованця: («Я не звик до такого...» «Мені завжди незручно...»);

прийом протиставлення переваг вихованця його вчинкові реалізується за допомогою лаконічного висловлювання вчителя, в якому порівнюються позитивні якості учня з його негативними діями: («Ти ж урівноважена дівчина...», «Я завжди розгублююся, коли освічена, гарно вихована людина дозволяє собі таке...».

Доцільними у взаємодії із школярем можуть бути і такі прийоми етичного захисту: уточнення адресата («Це ви мені?»); окультурене відтворення висловленого («Якщо я правильно вас зрозумів...»); виправдання поведінки («Звичайно, ви прагнули...»); великодушне вибачення («Якщо вам так бажається...»); залишення наодинці («Прикро, що ви не усвідомлюєте, що зараз відбулося»).

Для того щоб ефективно спілкуватися, важливо розвивати спостережливість, педагогічну уяву, вміння розуміти експресію поведінки. У цьому нам допоможе здатність до децентрації, готовність прийняти роль іншого — учня, батьків, колеги, стати на їхню позицію, зрозуміти їх.

Учителю-початківцю часто бракує взаєморозуміння через безпредметні розмови або, ще гірше, нетактовне розпитування учнів. Зміст наших бесід повинен містити цікаве нашим школярам і нам. Вчителю про це слід подбати заздалегідь, дібрати варіанти цікавих розмов.

Учитель має будувати правильні стосунки з колегами, адже у педагогів мета одна. Спілкуючись із школярами, важливо дбати про авторитет колег. Втрата авторитету колегами може певною мірою послабити і ваш педагогічний вплив на дітей.

Вибудовуючи стосунки з батьками, потрібно бути їм помічником, а не шукати в них засіб для розправи за власну безпомічність у спілкуванні з дітьми.

Наведені техніки спілкування, схарактеризовані прийоми — це лише ключі для розкриття учня до взаємодії. Потрібний ключ слід ще підібрати — будьмо обережними, щоб не зламати тендітних стосунків, будьмо творчими педагогами!

Стратегії взаємодії.

В сучасній педагогічній літературі велику увагу приділяють педагогіці співробітництва. Це призводить до певної однобічності у формуванні поглядів студентів, обмежує вибір засобів впливу на учнів, прийомів розв'язання конфліктних ситуацій, шляхів їх використання. Потрібно розглянути всі можливі стратегії, найтиповіші варіанти поведінки. У психолого-педагогічній літературі виокремлюють п'ять таких стратегій взаємодії.

1. Конкуренція, або суперництво, прагнення стати центром ситуації. При такій стратегії погляди, потреби інших учасників взаємодії не сприймаються як значущі. Той, хто діє, наполягає на своїх думках, рішеннях, поведінці як єдино правильних, ігноруючи решту міркувань. Зрозуміло, так діяти легше, оскільки знімається проблема залежності від партнера; якщо він не сприймає нав'язаного ходу взаємодії (невдач), завжди можна звинуватити його («сам винен, що не послухав, не зрозумів, не підтримав мене»). Проте, знижуючи напруженість ситуації обмеженням дій партнера, можна водночас посилити загрозу виникнення конфлікту в майбутньому.

Стратегія конкуренції — це активний, майже агресивний наступ, коли людина прямує до розв'язання конфлікту, не зважаючи на інших. Вона намагається задовольнити свої інтереси іноді на шкоду іншій людині, змушує цю людину діяти тільки так, як вважає за потрібне.

2. Дотримуючись стратегії уникнення, людина відсуває появу конфліктної ситуації якомога далі, сподіваючись, що все розв'яжеться само собою, або керуючись принципом «де незгода, там часто шкода».

Стратегія уникнення не завжди є спробою ухилитися від розв'язання проблеми. Вона може бути й конструктивною реакцією на конфліктну ситуацію, до розв'язання якої доцільніше повернутися потім. Проте людина, що постійно використовує стратегію уникнення, не відстоює своїх прав.

3.Стратегія пристосуванняпередбачає взаємне або однобічне прилаштування партнерів. Людина прагне взаємодіяти з іншою людиною, не обстоюючи своїх інтересів, погоджується робити те, що вона хоче.

4.Головною ознакою стратегії співробітництває прагнення разом із партнером підійти до ефективного розв'язання конфліктної ситуації.

Ця стратегія зумовлює підхід до конфлікту з урахуванням інтересів, потреб обох сторін, пошук взаємовигідних результатів і шляхів досягнення їх і є найефективнішою для взаєморозуміння, встановлення добрих стосунків. Однак для втілення вона потребує більше часу і зусиль, ніж інші стратегії. Обидві сторони повинні вміти пояснити свої бажання, висловити свої потреби, вислухати одна одну, виробити альтернативні варіанти дій і розв'язання проблеми.

5. Стратегія компромісупередбачає схильність не загострювати стосунки в конфлікті. Людина, яка реалізує цю стратегію, певною мірою поступається своїми інтересами, щоб задовольнити їх частково, інша людина робить так само, тобто обидві сторони частково задовольняють власні потреби та бажання свого партнера, нібито обмінюючись поступками в пошуках компромісного рішення, якого й досягають з найменшими втратами для кожного.

Компроміс подібний до співробітництва, проте досягнення його відбувається на більш поверховому рівні стосунків. Партнери не шукають прихованих потреб, інтересів один одного, їх задовольняє зовнішня сторона поведінки.

Використання тієї чи тієї стратегії зумовлюється реальними передумовами взаємодії. Жодна з них не може розглядатися як однозначно корисна чи шкідлива. Тому потрібно уважніше розглянути обмеження й можливості використання окремих стратегій у педагогічній діяльності.

Стратегія конкуренції, яку систематично використовує вчитель під час розв'язання складних ситуацій, може призвести до виникнення в оточення почуття відчуженості, втрати тісних емоційних зв'язків, блокувати активність учнів, розвиток їхньої самостійності й самоповаги.

Проте стратегія конкуренції може бути ефективною за результатами розв'язання конкретного конфлікту (якщо людина має реальну владу, вибирає правильні рішення та має змогу наполягати на них).

Найкориснішою така стратегія виявляється у зазначених нижче ситуаціях:

—результат є дуже важливим для вчителя, який переконаний, що впровадження його рішення значно поліпшить ситуацію;

—учитель має більші, ніж учень, можливості для прийняття і впровадження рішення;

—рішення потрібно виробити і виконати дуже швидко;

—учитель відчуває, що у нього немає іншого вибору і йому нічого втрачати;

—учитель перебуває у критичній ситуації, що потребує миттєвого реагування;

—учитель не може дати зрозуміти іншим людям, що розгубився, потрапив у безвихідь; хтось інший може стати лідером;

— учитель мусить прийняти нестандартне рішення і почати діяти.
Стратегія уникнення, коли вона стає стилем розв'язання ситуацій конкретною людиною, не усуває суперечності, що спричинила конфлікт.

Є суперечності, які, тривалий час залишаючись нерозв'язаними, тільки поглиблюються. Тому рано чи пізно конфлікт може спалахнути з новою руйнівною силою. Проте ця стратегія може бути корисною в таких ситуаціях:

—порушена проблема не дуже важлива, вчитель не хоче витрачати сили на її розв'язання;

—учитель відчуває, що не має рації, і розуміє слушність позиції іншої людини, або ця людина має більшу владу і не бажає поступатися;

—учитель змушений спілкуватися з дуже складною людиною і бачить, що подальша взаємодія призведе до ще більшого ускладнення;

—для розв'язання проблеми немає достатньої інформації або вчитель не знає, що можна зараз іще зробити, а приймати рішення поспіхом немає потреби;

—напруженість ситуації дуже велика, треба зупинити нагнітання негативних емоцій.

Стратегія пристосування може мати негативні наслідки для розвитку особистості вчителя. Звикнувши пристосовуватись до інших, він може втратити почуття самоповаги. Крім того, прагнення однобічно розглядати конфлікт може призвести лише до погіршення взаємин. Педагог також втрачає можливість впливати на ситуацію, обстоювати свої погляди, цінності, він переживає образу, невдоволення через необхідність поступатися. Цей стиль недоцільний також тоді, коли партнер у взаємодії не бажає поступатися, не цінує зробленого для нього.

Найкориснішою вона може бути за таких умов:

—учителя не дуже хвилює те, що сталося, результат;

—учитель прагне зберегти мир, добрі стосунки з партнером;

—учитель відчуває, що важливіше зберегти добрі стосунки, ніж розпочинати боротьбу за самоутвердження, за свої права;

—учитель знає, що відповідний результат дуже важливий для іншої людини;

—учитель знає, що в цьому разі рацію має інша людина;

—учитель вважає, що інша людина дістане гарний урок, якщо їй зараз поступитися.

Співробітництво як стиль взаємодії у психологічному плані є найефективнішим, але звернення до нього, як уже зазначалося, потребує значно більше часу, ніж інші стратегії.

У педагогічній діяльності впровадження стратегії співробітництва ускладнюється тим, що учень не завжди має змогу взаємодіяти як рівний. Тому вчитель мусить не лише сам прагнути до взаємодії, а й створювати умови для залучення до цього процесу учня, подолання його опору або невміння чи небажання взаємодіяти.

Стратегія співробітництва є найдоцільнішою в таких ситуаціях:

— коли розв'язання проблеми є справою дуже важливою для обох сторін;

—між ними встановлені або повинні встановитися тісні, тривалі, взаємозалежні стосунки;

—учитель має час на розв'язання проблеми;

—обидві сторони добре обізнані з проблемою, потребами та інтересами партнерів у взаємодії;

—обидві сторони прагнуть досягти найкращого результату;

—особи, втягнуті в конфлікт, мають однакові сили, владу та можливості, тому мусять разом шукати шляхи до розв'язання проблеми.

Компромісяк стиль вирішення життєвих проблем, тобто відмова від досягнення значущих для людини результатів, не минає безслідно; поступаючись в усьому, вона не заявляє про себе як про рівноправного партнера у взаємодії, принижує себе в очах іншої сторони, яка не завжди в змозі оцінити цей альтруїзм.

Однак стиль компромісу може бути й корисним, особливо в таких ситуаціях:

—учитель бажає якомога швидше вирішити проблему, але у нього бракує часу на подолання опору іншої людини;

—обидві сторони мають однакову владу, але протилежні інтереси;

—учителя може задовольнити часткове розв'язання проблеми;

—інші підходи для розв'язання проблеми виявилися неефективними;

—проблема не має великої ваги або вчитель може змінити попередню мету;

—компроміс дає змогу зберегти стосунки;

—інша сторона має більшу владу і йде назустріч лише після певних поступок.

Майбутньому педагогові важливо зрозуміти, що будь-який стиль ефективний лише у відповідних ситуаціях. Він повинен уміти успішно використовувати кожний з них, враховуючи конкретні обставини. Загалом треба і поступатися, і йти на розумний компроміс, і встановлювати партнерські стосунки, і водночас обстоювати власну позицію. Вчитель має розширювати коло своїх стратегій, робити вибір на користь ситуації, а не діяти за єдиним стандартом.

Розглядаючи різні стратегії взаємодії, важливо показати, що між стилем ставлення та стратегією взаємодії немає безпосереднього зв'язку. Прихильник активно-позитивного стилю спілкування може використовувати будь-яку стратегію розв'язання конфлікту (зокрема й конкуренцію), але він ніколи не порушить головних принципів педагогічного спілкування: збереження контакту в педагогічному діалозі, нейтралізації бар'єрів, демонстрування довіри й доброзичливості, відкритості та доступності, готовності змінити взаємодію на краще і т. ін. Вчитель з негативним ставленням до учнів може твердити, що він впроваджує педагогіку співробітництва, а фактична реалізація цієї стратегії буде лише даниною моді.

Педагогічний такт учителя

Термін такт — широковживане поняття. Він має кілька значень. Це і «метрична музична одиниця», й почуття міри, що підказує найделікатнішу лінію поведінки, виявляючи повагу до іншого, і почуття власної гідності. Основний принцип тактовної людини — у найскладніших ситуаціях зберегти повагу до іншого, ідучи на компроміс задля високої мети.

Термін педагогічний такт стосується діяльності тих, хто має справу з вихованням людини. Педагогічний такт — явище складніше за звичайний такт. Його наявність передбачає, що вчитель, маючи звичайний такт, досягає педагогічного ефекту, спонукаючи учня до власного прийняття рішення, до саморозвитку. Педагогічний такт досліджували К. Ушинський, А. Макаренко, В. Сухомлинський, І. Синиця, В. та І. Чорнокозови, Д. Самуйленко та інші вчені.

У літературі відомо кілька визначень поняття «педагогічний такт». За І. Синицею, «педагогічний такт у широкому розумінні — це спеціальне професійне уміння вчителя, за допомогою якого він у кожному конкретному випадку застосовує щодо учнів найефективніший за певних обставин засіб виховного впливу». К. Ушинський вважав, що педагогічний такт — це лише особливе застосування такту психологічного, а психологічний — це «не що інше, як більш чи менш темне, напівсвідоме зібрання спогадів, різноманітних психічних актів, пережитих нами самими. К. Ушинський вважав педагогічний такт однією з ознак педагогічної майстерності, підкреслюючи, що саме від його наявності залежить і якість навчально-виховної роботи, і стан взаємин учителя з учнями, і авторитет педагога в очах вихованців та їхніх батьків.

Праці вчених-педагогів дають підстави констатувати: а) педагогічний такт — це почуття міри у застосуванні педагогічного впливу на учнів, коли оптимально враховуються соціальні (не втратити добрих стосунків) та педагогічні (досягти прогресивних змін, тобто розвитку учнів) наслідки; б) педагогічний такт — одна з форм педагогічної моралі; в) педагогічний такт — форма активної морально-педагогічної творчості вчителя, в якій злиті воєдино моральна свідомість і дія; г) педагогічний такт — невід'ємна ознака педагогічної майстерності.

Сучасні дослідники педагогічної майстерності відводять педагогічному тактові важливу роль у професійній діяльності вчителя. І. Синиця зазначає: «Педагогічна майстерність — це не тільки висока й усебічна загальна й методична освіченість учителя, а й уміння домогтися, щоб кожне його слово дійшло до учнів, було повністю ними сприйняте, пережите і засвоєне. А досягти цього, не володіючи педагогічним тактом, учитель не зможе». Цю думку конкретизує Ю. Азаров (1): «Якщо педагогічна техніка є формою організації поведінки вчителя, вихователя, його темпераменту, переконань, поглядів, то педагогічний такт виступає і як регулятор цієї форми, і як засіб, за допомогою якого педагог може організувати вплив на особистість дитини, вивірити результативність цього впливу».

Принципи педагогічного такту — його головні, вихідні теоретичні положення, їх виводять із природи педагогічних явищ у галузі педагогічного впливу і з мети педагогічної діяльності. Керуючись педагогічними принципами, педагог дістає змогу успішно оволодіти педагогічним тактом, адже вони відображають психолого-педагогічні закономірності.

Одним із важливих принципів педагогічного такту є гуманістична спрямованість впливу вчителя, піклування про фізичне й моральне здоров'я дитини. Гуманізм як моральна якість особистості органічно пов'язаний з іншими якостями і є підґрунтям усіх найкращих рис людини — патріотизму, колективізму, толерантності тощо. В гуманістичній спрямованості дій учителя виявляються його повага до особистості учня, колег, батьків і прагнення зберегти їхню гідність, сприяти подальшому розвитку. Гуманістично спрямований учитель намагається встановити духовний контакт з кожним учнем, відчувати дитину, розпізнавати її настрої й прагнення, що особливо важливо у стосунках зі слабкими, хворими й дратівливими дітьми, а також із тими, хто щиро помиляється в оцінюванні своїх дійсних учинків і слів.

Органічно пов'язаний із гуманізмом наступний принцип педагогічного такту — підхід до учнів з оптимістичною гіпотезою. Струнку теорію педагогічного оптимізму розробив А. Макаренко у праці «Методика організації виховного процесу». Сам педагог завжди дотримувався цього принципу, вірячи в можливості перевиховання педагогічне занедбаних підлітків, у здатність до морального удосконалення людини, демонструючи цю віру навіть із ризиком помилитися. Підхід з оптимістичною гіпотезою виявляється також у впевненій позиції вчителя та в його бадьорому настрої, у прагненні створити мажорну атмосферу в колективі, й, головне, в готовності допомогти кожному вихованцеві відчути свою силу, прагнення до духовного саморозвитку.

Наступний принцип — опертя на позитивне у виховання. Він передбачає дотримання головної лінії дії вчителя: у перевихованні учня слід починати з пошуку позитивного в його особистості, зі звернення до його гідності, щоб разом із ним, спираючись на його сильні риси, долати недоліки у поведінці. Враховувати позитивне, спиратися на позитивне, підносити позитивне — важлива функція вчителя і необхідна умова його тактовного дотику до чуйної душі учня.

Принцип єдності вимоги й поваги до учня А. Макаренко сформулював гранично чітко: «Якомога більше вимоги до людини, але разом з тим і якомога більше поваги до неї». У педагогічній діяльності вимога є важливим способом впливу на учнів. Педагогічний такт учителя дає учневі змогу побачити в цій вимозі вияв поваги до його особистості. «Коли ми від людини багато вимагаємо, то в цьому самому і полягає наша повага, саме тому, що ми вимагаємо, саме тому, що ця вимога виконується, ми і поважаємо людину». Позиція педагога — бути водночас і вимогливим, і добрим до учнів, виявляючи довіру й турботу. Вимогливість як форма вияву поваги до особистості школяра, віри в його сили, має бути позитивно підкріплена ставленням учителя, послідовністю його дій. Такт потребує від учителя, щоб він, залишаючись непримиренним до порушень норм моралі з боку учнів, обов'язково зберігав повагу й гарні стосунки з дітьми, допомагаючи виходити із складних ситуацій. Щоб визначити міру вимоги до учня й міру заохочення, педагогові слід знати особливості кожної дитини, її внутрішню позицію. «Втрачається міра — втрачається й педагогічний такт», — підкреслив І. Синиця.

Звідси й наступний принцип — принцип міри. Заслуга обґрунтування цього принципу в мистецтві виховання взагалі й стосовно педагогічного такту зокрема належить також А. Макаренкові, який зауважував: «За що б ми не вхопилися в справі виховання, ми всюди прийдемо до цього питання — до питання міри, а якщо сказати точніше — до середини... Слово «середина» можна замінити іншим словом, але як принцип це треба мати на увазі при вихованні дітей»¹. Ця золота середина, певна гармонія в розподілі суворості й ласки має бути завжди, бо «надмірність у тому чи іншому ставленні до учнів часто закінчується протилежним, тобто дає зворотну реакцію». Надмірна вимогливість призводить до непослуху, надмірна серйозність — до легковажності, надмірна поблажливість — до грубості і т. д. Принцип міри виражає діалектичний підхід до використання засобів впливу. Вміння ніде не переборщити А. Макаренко вважав ознакою здібного педагога.

Виявляючи повагу й вимогливість до дитини, вчитель мусить дбати про збереження власної гідності, зміцнення свого педагогічного авторитету, не припускатися вчинків, висловів, які ганьблять його як наставника. Руйнування авторитету зводить нанівець силу впливу вихователя. Інтерпретація вчителем провини учня не повинна розривати психологічного зв'язку з ним, а, поглиблюючи гуманні стосунки, створювати в його свідомості зразок для наслідування у ставленні до себе та інших. Застосування цього принципу дає вчителю можливість за певних обставин розумно відступати, зберігаючи гідність.

Слід наголосити й на такому важливому принципі педагогічного такту, що характеризує тактику його дій, як раціоналізація негативних емоцій, що нерідко спотворюють сприймання педагогічної ситуації. Як радять психологи, позитивні емоції, що виникають під час спілкування, слід безпосередньо й відкрито виражати, а негативні — пропускати через фільтр свідомості: «Усьому приємному я радію, а неприємне намагаюсь усвідомити, щоб позбутися його». Тому педагогові потрібно вчитися змінювати емоційні реакції на розсудливі.

Завершити розгляд принципів педагогічного такту доцільно аналізом принципу — піклування про фізичне й моральне здоров'я дитини. Вияв поваги до особистості — це не лише моральне явище, це також вплив на психічний і фізичний стан. Педагогічний такт дає змогу торкнутися цих сфер особистості дуже обережно.

Названі принципи пов'язані між собою, вони доповнюють один одного. Дотримання їх передбачає наявність у вчителя певних морально-психологічних якостей, які є передумовою педагогічного такту: любові до дітей, чуйності, витримки, принциповості, спостережливості, врівноваженості, послідовності, поміркованості, розсудливості, справедливості, доброзичливості, передбачливості, щирості, відвертості, уважності, довірливості, кмітливості, творчого мислення.

Серед таких якостей слід виокремити ті, розвиток яких потребує особливої уваги в процесі професійної підготовки вчителя. Ця спостережливість — вміння виокремлювати педагогічне значущі деталі, — що дає педагогові можливість з'ясувати мотиви й наміри дій учнів. Тактовний і спостережливий учитель може «підібрати ключі» до серця дитини, передаючи їй свої почуття й помисли так, щоб вона сприйняла їх як власні. Витримка й самовладання сприяють вибору розумного й продуманого рішення навіть у гострих конфліктних ситуаціях. Витриманий учитель контролює себе і стримує вияв негативних емоцій, намагаючись бути критичним до себе й чуйним до вихованця. Передбачливість — здатність подумки уявити можливі наслідки своїх слів і вчинків — дає змогу значно зменшити моральні втрати під час педагогічної взаємодії.

Творче мислення потрібне вчителеві для проектування особистості вихованця, побудови стратегії й тактики у складних педагогічних ситуаціях.

Для оволодіння педагогічним тактом педагогу потрібно мати й суто зовнішні навички вияву почуттів — голосом, поглядом, жестом, позою адекватно виражати своє ставлення.

Педагогічний такт передбачає гнучкість у поведінці вчителя — тактику. Педагог виступає перед дітьми в різних ролях, які потребують різної тональності: на уроці — чіткості, коректності, а подеколи й сухого звернення, у позакласній роботі — невимушеності, розкутості, задушевності, які особливо важливі в індивідуальній розмові, спілкуванні під час гри, в поході.

Особливого значення тактовність набуває у конфліктних ситуаціях. Педагогові, зокрема молодому, важливо дотримуватися певних правил тактовної поведінки, розроблених психологами:

— бути впевненим у собі. Тут важливою є здатність оволодіти конфліктною ситуацією, тобто розрядити емоційне напруження. Цього можна домогтися шляхом впливу «через фізичне — на психічне»: контролювати свої рухи, мовлення, фізичне напруження. Адже міміка, пози, жести, як ми вже знаємо, не лише виражають внутрішній стан, а й впливають на нього;

—своїм спокоєм і витримкою впливати на співрозмовника. Мовчазне розглядання обличчя учня — учасника конфлікту — дає вчителю можливість зосередитися, зрозуміти його стан, а школяреві — переключити увагу в очікуванні наслідків;

—зосередившись на співрозмовникові, здійснити мисленнєвий аналіз мотивів його поведінки, щоб врахувати його інтереси й показати свою зацікавленість у спільному вирішенні проблеми. Конфлікт завжди виникає, коли стикаються інтереси: той, хто обмежує інтереси, здається супротивником. Тому слід побачити й сприйняти у співрозмовникові позитивне, врахувати його інтереси, його потреби, щоб об'єднати наміри й вийти на рівень взаємодії «Ми»;

—зміцнити свою позицію щодо можливості позитивного розв'язання проблеми.

Ця тактика матиме позитивні наслідки за певних умов:

— якщо вчитель відкритий у спілкуванні і володіє технікою «Я-висловлювання». Ідеться про таку форму оцінки, коли вчитель, замість звинувачень і вимог, висловлює власні почуття і думки з приводу критичної ситуації, чим спонукає співрозмовника до осмислення своєї причетності й пошуку розв'язання проблеми. Педагог будує своє висловлювання з трьох частин: перша — незвинувачувальний опис події; друга — щирий вияв власних почуттів, спричинених подією, і пояснення, чому ці почуття виникли; третя — бажаний вихід (повідомлення того, якою він хоче бачити ситуацію);

—якщо вчитель орієнтується не на минуле, а на майбутнє у стосунках, тобто не дорікає минулим, а шукає виходу, думає про досягнення успіху;

—якщо вміє слухати співрозмовника, не нав'язує рішення, а, виявляючи повагу до його міркувань, радиться, шукає виходу, сприйнятливого для обох сторін;

—якщо вчитель терплячий і толерантний. Він твердий у способі вирішення проблеми, але м'який з людьми у пошуках виходу.