ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки.

Празька школа поетів

«Празька школа» - умовна назва (належить літературознавцеві В.Державину) українських поетів і письменників міжвоєнного двадцятиліття в еміграції, переважно у Подєбрадах та Празі.

До «Празької школи» відносять творчість Євгена Маланюка, Юрія Липи, Юрія Клена, Оксани Лятуринської, Галини Мазуренко, Олега Ольжича, Олени Теліги, Леоніда Мосендза, Юрія Дарагана, Олекси Стефановича, Наталі Лівицької-Холодної, Олеся Бабія, Андрія Гарасевича, Максима Гриви, Івана Ірлявського, Ірини Наріжної, Максима Чирського та інших. Деякі з них жили у Варшаві до кінця Другої світової війни (Ю.Липа, Н.Лівицька-Холодна), у Мюнстері (Ю.Клен). О.Ольжич та О.Теліга загинули від рук фашистів, Ю.Липа - енкаведистів.

Основу "Празької школи" складали вчорашні учасники визвольних змагань 1917–1921 pоків, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. У травні 1922 року гурток таборових письменників (Ю.Дараган, М.Селегій та ін.) провів організаційні збори і разом із літературно-мистецьким товариством "Вінок" прийняв програму журналу "Веселка" (1922-1923). На цій базі виникло й однойменне літературне угруповання, де виразно окреслювалися постаті Ю.Дарагана та Є.Маланюка.

Після того як Польща почала надто неприязно ставитися до українців, більша їх частина подалася до Чехословаччини. Адже тут, у Празі, діяли Український вільний університет при Карловім університеті, Український педагогічний інститут ім.М.Драгоманова, у Подєбрадах - Українська господарська академія та ін. У цих закладах навчалися Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна, Ю.Дараган, О.Теліга, О.Ольжич, О.Лятуринська та ін. Це були українські письменники-емігранти або діти колишніх емігрантів, які сприйняли поразку національної революції 1917 року як національну ганьбу, але не впали в розпач на противагу старшому поколінню (О.Олесь, М.Вороний, В.Самійленко та ін.). Микола Ільницький недарма назвав їх поетами "трагічного оптимізму". Вони формувалися на межі українського та європейського світів, тобто під впливом західної культури та стимульованої ними історичної пам'яті рідного народу. На підставі цього й виникла їхня історіософічна (тобто, позначена мудрістю історії) лірика.

"Празька школа" не мала ні статуту, ні програми. Тому ставлення до цієї назви - неоднозначне. Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна заперечували існування даної групи. Однак, попри їхні суб'єктивні твердження, вона все-таки була, проявлялася у творчих рисах, спільних для її представників: яскравий неповторний історіософізм, вольові імперативи, націотворчий пафос, переважно стильовий синтез їхньої лірики.

Деякі "пражани" друкувалися на сторінках часопису "Вісник", редагованого Д.Донцовим, тому їх називали ще "вісниківською квадригою" (лат. quadriga - четвірка коней, запряжена водноряд): Є.Маланюк, О.Ольжич, О.Теліга, Л. Мосендз. Пізніше до них приєднався Ю.Клен. Вони, поділяючи націоналістичні погляди Д.Донцова, полемізували з ним, зокрема щодо вивільнення мистецтва з-під ідеологічної заангажованості (Є.Маланюк, Н.Лівицька-Холодна та ін.), щодо національної традиції (Ю.Липа).

Представники "Празької школи" -це передусім поети, покликані у літературу бажанням оповісти про себе і свій час. Лірика була для них формою самовираження, швидкого реагування, а проза - глибшого осмислення, багатогранного відтворення життя.

Оксана Лятуринська.Особиста доля поетеси склалася драматично. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка й з пригодами дісталася до Чехословаччини. Завершивши середню освіту в Українській гімназії, вчилася в Карловому університеті, Українській мистецькій студії та Чеській вищій промисловій школі у Празі. Була талановитим скульптором, брала участь у художніх виставках, та в 1945 р. під час воєнних подій твори її пропали, а саму авторку спіткало лихо — вона майже зовсім втратила слух. По війні переселилася до США, де жила самотньо до смерті. Поетична творчість О. Лятуринської міжвоєнного періоду обмежується двома її збірками: «Гусла» (1938) та «Княжа емаль» (1941), які, проте, поставили її ім'я серед найталановитіших представників «празької школи».

О. Лятуринська назвала свою збірку «Княжа емаль», і ця назва найкраще, найточніше передає характер її світосприймання. Авторка добре обізнана з княжою епохою, де пущі й нетрі, де «зуб, ратище, копито, пазур» постійно чатують на людину, де «муж ішов на силу вражу», де і «гучні, меткі на гони, Перуна стріли, коні», але — «упали вежі, впали стіни, і зрівняно вали». За спостереженням Ю. Шевельова, поезію О. Лятуринської пронизує традиційна обрядовість, завдяки якій здійснюється живий зв'язок особистості не тільки з людським гуртом, а і з всесвітом; «обряд робить людину частиною світу, і так стає можливою перспектива — Сім зірок, одне весельце, а між ними місяць...»

Історична реалія в її віршах стає ключем до розшифрування смислових кодів, ланкою зв'язку споріднених явищ, що об'єднують віддалені між собою епохи: День догоряв так світозарно! Душа просила корабля. Десь біля голосила Карна, тужила Жля. («Жилились стязі, пнулись вгору...»)

Це не історія, це щось більше: гіркі уроки минулого не раз повторювалися, додаючи роботи Карні і Жлі (символи плачу й скорботи за полеглими).

«Гусла» О. Лятуринської мовби продовжують пісні тих гуслярів, що співали і про «золочені щити», і про «червоне поле бою», і про Карну та Жлю... А далі язичницькі символи зрощуються з християнськими («Василечки і чорнобривці за Миколою святим», «Щитом Господнім заслони, мечем Архистратига!»), а також кольорами національної історичної символіки («синьо-сині сподом, верхом, золоті, все йдуть хресним ходом, мов корогви ті»).

За словами відомого літературознавця того часу П. Зайцева, що рецензував збірку «Гусла», в ній є «щось від якоїсь особливої «амазонської» ніжності — ніжності жінки-войовниці, коли вона відкладає стріли й лук і віддається пестощам мрій, ще не стративши напруження м'язів».

Повне видання творів поетеси вийшло в Торонто в 1983 р.

"І знову цілу ніч верзлося..."

І знову цілу ніч верзлося:

біжу зацькований, мов звір,

і слід кривавиться на росах,

і піт рудий туманить зір.

І знову бачу світ багряно.

За мною полум’я і дим,

гаряча заграва над станом,

безправ’я над добром моїм.

І знов в ганьбі стріваю ранок,

і ліс мені, мов звірю кліть.

Та прийде день мій невблаганно,

ще мить, ще мить!..

Наталя Лівицька-Холоднатеж належить до «пражан». Її поезія постає в еротичному вияві, через витончену, внутрішньо складну, але зовні прозору образну структуру. В її віршах не знайдемо ні традиційних персонажів слов'янської міфології, як у О. Лятуринської, ні героїки походів княжої дружини, ні насичення пейзажу язичницькою символікою. Лірична героїня Н. Лівицької-Холодної відчуває в собі темний голос крові й уявляє себе то «поганкою з монгольських степів», то бранкою татарина, яка наділена відьомським хистом любовного привороту, що несе з собою смерть, вона мовби посестра гоголівської сотниківни.

Н. Лівицька-Холодна і своєю біографією, і поглядами була подібна до інших своїх ровесників з «празької школи». Дочка визначного політичного діяча Української Народної Республіки Андрія Лівицького, вона виїхала на Захід, не встигнувши навіть закінчити гімназії, і середню освіту здобула вже в Подєбрадах, відтак вивчала романістику в Карловому університеті в Празі, а після переїзду до Варшави там закінчувала університетські студії. (Після другої світової війни переїхала до США.)

Як митець вона не піддавалася спокусі прямолінійної політичної риторики, прагнула зберегти право на творчу й людську індивідуальність, право на повноту емоцій з погляду жінки.

Тож не дивно, що тільки значно пізніше збірка «Вогонь і попіл» (1934) була оцінена як неординарне художнє явище, що виникло на перехресті літературних впливів і взаємозв'язків. Б. Рубчак окреслює його як маску «вампа», що бере свій початок у міфології, готиці та бароко й знаходить продовження в декадансі. Це, на думку дослідника, тип, в якому відбилася традиція українського фольклору (гуцульська нявка, що висмоктує кров із своєї жертви в любовному шалі), традиція козацької культури й раннього Гоголя з його сотниківною у «Вії», «це пані поезія середньовічного ренесансу... яка стає з об'єкта суб'єктом і тому демонізується: вона усвідомлює свою психічну силу і не вагається застосувати її в змаганні, що ним завжди мусить бути пристрасно насичене кохання».

Для такого висновку є ґрунтовні підстави: справді «поганка монгольських степів» перевтілюється в «сотниківну в червонім намисті» («На розквіті грона акацій...»): Поцілую — і до скону будеш прагнуть уст моїх, і затруїть кров червону, кров юначу п'яний гріх. («Червоний колір — колір зради...»)

Збірка «Сім літер» (1937) цілком інша за темою й за тональністю. Назва прочитується як «Україна», основний мотив — емігрантська доля, трагедія степового перекотиполя на бруках європейських міст, туга за рідною землею.

У віршах Н. Лівицької-Холодної віднаходять і сліди прихованої полеміки з іншими представниками «празької школи» — Є. Маланюком, Ю. Липою, О. Ольжичем. Ця полеміка спричинена не браком національно-патріотичних почуттів поетеси, а обстоюванням права залишатися жінкою, просто людиною.

ДОЩ

Дощ мав прийти коло восьмої,

а прийшов о десятій,

тонкими пасмами дрібноросяно

впав коло хати.

А жінка чекала напружено,

виглядаючи кожну краплю.

І стогнали сосни так тужно,

що жінка заплакала.

Київська школа поетів

Київська школа поезії — літературне угруповання українських поетів покоління після шістдесятників що (Київ, 1964-1972).

До угруповання входили Василь Голобородько, Віктор Кордун, Василь Рубан, Микола Воробйов, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Михайло Григорів, Іван Семененко, Станіслав Вишенський та Валерій Ілля.

Назва групи виникла у 1969 і походить від того, що її членами були студенти філологічного та філософського факультетів Київського університету.

Радянська влада з підозрою ставилася до цього, як загалом до будь-якого україномовного неформального об'єднання, тож невдовзі з університету було виключено Василя Рубана, Віктора Кордуна, Михайла Саченка, Надію Кир'ян, Миколу Воробйова. Василя Голобородька було виключено з Луганського педінституту.

Василь Голобородько, Микола Воробйов, Віктор Кордун та Михайло Григорів 1997 відділилися від групи й інколи саме цих 4 поетів називають представниками Київської школи .Для поезії Київської школи характерна модерністська естетика на відміну від домінантного на той час соцреалізму в СРСР.

Творчі принципи:

-Повернення до найпервісніших елементів і структур української міфологічної свідомості

-Трансформація давнього міфологічного мислення в образах сучасної поезії

-Повернення до лексичних першоджерел, розвинення їх до поетичних символів

-Зосередження уваги на темах «природа», «людина», «всесвіт»

-Органічність творення без оцінок власних почуттів та почуттів інших

-Деяка недомовленість, що передбачає співтворчість читача

-Відсутність дискурсивної мови

-Пошук і відродження давньої поетичної традиції, що існувала до привнесення в Україну силабо-тонічної системи римованого віршування. Розвиток українського вільного вірша. Верлібр як принцип поетичного творення.

В. Голобородьконародився 7 квітня 1945 року в селі Адріанополі на Луганщині. Середню школу-інтернат закінчив 1963 року. 1964 року вступив на українське відділення філологічного факультету Київського університету.

Вірші розпочав друкувати 1963 року. Перша поетична книжка «Летюче віконце», наступні його збірки «Зелен день»(1988),«Ікар на метелекових крилах»(1990),«Калина об Різдві»(1992),«Слова у вишиваних сорочках»(1999),«Міфопоетична трансформація українського обряду сватання в українських народних казках»(2002),«Віршів повна рукавичка»(2010). Від 1969 року і аж до 1986 року твори Голобородька не друкували в Україні. У своїх віршах Василь Голобородько не шукає прямої відповіді на пекучі проблеми буття, його поезія — це своєрідний погляд на людину «з середини, в матеріалі національної психіки й чуттєвості, ожилих та оновлених архетипах народної художності» (І.Дзюба).

Воробйов Микола народився 12 жовтня 1941 року у селі Мельниківка Сміля-нського району Черкаської області. У 1968 році закінчив філософський факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Член Спілки письменників України (1987). Свої твори починав оприлюднювати у київському «Самвидаві» .

Для М.Воробйова наскрізна тема творчості – життя природи в її самочинному русі, приступному духовному зорові; між поетом і життям, окрім вічності (краси, Бога), більше нікого й нічого немає, його художнє враження не апелює до об’єктивного досвіду і знання, воно самодостатнє. Головний для поета жанр – верлібр.

Збірки: «Букініст» (1966) і «Без кори» (1967) «Верховний голос» (1991), «Іскри в слідах» (1993), «Човен» (1999), «Срібна рука» (2000), «Слуга півонії» (2003), «Оманливий оркестр» (2006), «Без кори. Вибране» (2007). «Пригадай на дорогу мені» (1985), «Місяць шипшини» (1986), «Ожина обрію» (1988), «Прогулянка одинцем» (1990).

В незалежній Україні відзначений рядом премій: імені Павла Тичини (1992), «Благовіст» (1993), від «Приятелів Руху» (1994), імені Тараса Шевченка (2005).

"Ти не прийшла, бо трапляється дощ..."

Ти не прийшла, бо трапляється дощ.

Ти завагалася, бо надходить осінь.

Ти запізнилась, бо річки течуть.

Ти не злякалась, бо ти забула...

Ти не прийшла тому,

що можна прийти,

можна згадати про це,

можна мріяти про це,

можна забути про це...

А було так синьо увечері,

що перехожі замість газет

несли білих гусей...

Віктор Кордун народився в с. Васьковичі Корос-тенського району Житомирської області. Дебютував 1967 року на сторінках «Літературної України», після чого відразу ж був заборонений до друку. Поезія Віктора Кордуна так само, як і Воробйова, обстоює природність буття, органічність світовідчування і співжиття у світі, але з однією суттєвою різницею – не власним прикладом того, як має бути, а висвітлюванням гострих кутів, разючих невідповідностей того, що вже є.

Для популяризації «Київської школи поезії» Віктор Кодрун зробив неабиякий внесок, зокрема, сформував її творчі принципи. Головний для поета жанр – поезія. Знову публікуватися Віктор Кордун зміг аж на початку 1980-х років.

Твори: “Земля натхненна”(1984),“Пісеньки з маминого наперстка”(1986), “Славія”(1978), “Кущ вогню”(1990), “Сонцестояння”(1992), “Трава над травою”(2005).

***

Сама тiльки можливiсть

iснування конвою

свiдчить про страх людини

перед свободою, —

зате присутнiсть конвою

викликає

нестерпучу конечнiсть

бунту i втечi :

якраз про це i мовить конвой,

мовчать про це й тi,

кого ведуть етапом, —

iз цих двох мовчань

мостить своє гнiздо iсторiя

М.Григорів народився 5 червня 1947 р. в с. Лісний Хлібичин Коломийського району Івано-Франківської області. Навчався у Київському державному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Закінчив Латвійський університет. Працював в апараті НСПУ. Головний редактор газети «Вісник Чорнобиля». Автор книжок «Вези мене, конику», «Спорудження храму», «Сади Марії». Перекладає з латвійської мови твори І. Зієдоніса, П. Зірнітіса, Е. Веверіса, О. Вацієтіса та ін. Лауреат премії імені П. Тичини.

М.Григорів тяжіє до поезії європейського авангарду – французького сюрреалізму, італійського герметизму, близьких до них течій у країнах Східної Європи. Його притягує сакральний художній світ предків, його загадкові архетипи, втілені в мові модерної європейської поезії, безпосередництва фольклору.