 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Поетика архетипу води у збірці «На білих островах» М. Рильського 12
Максим Рильський у своїй першій збірці «На білих островах» використав багато заворожуючих образів, які до наших часів залишаються актуальними для дослідників. Особливості його індивідуального стилю, специфіка використання ідейно-художніх та виражальних засобів, неодноразово привертали до себе увагу літературознавців. Між всіма образами переважають саме архерипні. Поетика як наука пройшла у своєму історичному розвитку довгий шлях. Вона змінювала обриси свого предмету та коло і характер своїх завдань (універсалістська поетика Аристотеля, морфологічна поетика, поетика можливих світів, структурна поетика,формальна поетика і когнітивна поетика). Ми розглядаємо поетику пейзажу як складову мікропоетики і вчимо її в онтологічному та епістемологічному аспектах. Епістемологія поетики пейзажу – це системність авторських уподобань у виборі мовних та мовленнєвихзасобів, що створюють словесні поетичні та художні образи пейзажу, які активують усталенізнання й уявлення людини про навколишній світ і відображають, а радше інтерпретують їївідношення до природи. Онтологія поетики полягає у визнанні факту, що поезія пейзажу – цемистецтво мови, продуковане творчою діяльністю поетів. Розмежування словесного тахудожнього образів зумовлено тим, що перший – це фрагмент тексту, певна конструкція улінійному ланцюжку. Художній образ більш широке поняття ніж словесний образ, він розпорошений по всьому тексту і не втілений у певному фрагменті, це певний конструкт,який існує у свідомості. Сигналізують про нього як окремі слова й словосполучення, так ісловесні поетичні образи. Актуальність визначається когнітивним спрямуванням сучаснихлінгвістичних розвідок поетичного тексту, глибинного вивчення його семантики, де об’єктомдослідження є ментальні структури та когнітивні механізми, що стоять за мовнимиодиницями. Будь-яка мовна одиниця у когнітивному ракурсі розуміється як тривимірна величина, тому в контексті нашої роботи пейзаж є лінгвокогнітивним конструктом, щоінкорпорує у собі передконцептуальну (довербальну), вербальну та концептуальну сторони іє вписаним у семантичний та образний простори окремого тексту і ширше всієїавстралійської поезії.Пейзаж трактується нами як динамічне лінгвокогнітивне утворення, яке виникає приформуванні образного простору поетичного тексту внаслідок контекстуальної взаємодіїномінативних одиниць і образів. Одним із них є архерип води. Пейзаж – це завжди картинка, вид місцевості, візуальнаорганізація простору якого пов’язана з демонстрацією опосередкованих людиною сторін природного світу та цивілізації. У поетичному тексті пейзажні нариси характеризуються просторовою незамкненістю, цілісністю образів. Основоположними символами, що пов’язані з природою і первісними уявленнями, є архетипні образи, які домінують у мисленні людей, продовженням їх є міфологеми, що стають основою для творення нових символів. На сьогодні термін «архетип» тлумачиться як найбільш загальний, фундаментальний, загальнолюдський символ, який лежить в основі будь-яких художніх структур1. У фольклорній традиції образ води є надзвичайно багатогранним. Вода — джерело життя, одна з основних стихій Всесвіту, символ жіночого начала в природі, животворної матерії2. Основні його грані – життя і здоров’я, очищення і кохання, також вода виступає посередником між двома світами – живих і мертвих, засобом для розкриття майбутнього3. Архетип «вода» є універсальним для всього людства. Він втілюється в образах річки,океану, моря, струмку, дощу тощо. _____________________ 1Энциклопедия символов, знаков, эмблем. / [Авт.-сост. К. Королев]. М.: Эксмо; Спб.: Мидгард, 2006. – 608 с. С. 247 2Костомаров М. Слов’янська міфологія: Вибрані праці з фольклористики й літературознавства / К., 1994. – 384 с. – С.219 3100 найвідоміших образів української міфології / [під заг. ред. О. Таланчук, Ю. Бедрика]. К. : Автограф, Орфей, 2006. – 460 с. – С.66.
Символ води амбівалентний: як утілення жіночого життєдайного начала вода вважалась джерелом родючих сил природи, та водночас вона може бути грізною, руйнівною силою, що несе загрозу для людини і пов’язується зі смертю. У віруваннях давніх слов’ян зустрічаємо також поділ води на «живу» (тала вода, джерельна, дощова) та «мертву» (стояча вода, солона, підземна вода). Варто зазначити, що Максим Рильський оспівує здебільшого «живу» воду, яка часто реалізується в іпостасі дощу1. Також вода передусім символізує сум, який переповнює душу ліричного героя. Символічне поле архетипу води в поезіях Максима Рильського розширюють своєю семантикою концепти «дощ», «джерело», «річка», «став», «море (океан)», «криниця», «сніг», «сльози», «роса». Характерне їх використання в назвах поезій: «Після бурі», «Ніч», «Intermezо », «Дівчина», «Дощ», «Лист», «Шлях», «Мій човен», майже всі вірші із циклів «Осінні пісні», «На білих островах» та «Блакитне озеро». Тема води входить до складу певної структури уявлень митця, елементи водної стихії проходять наскрізними образами через усю збірку поета. Архетипний образ води виступає не тільки тлом, творчим матеріалом, а й виразником психологічних станів ліричного героя, лунає в унісон з його настроями та сподіваннями, підсилюючи емоційність та експресивність поезій. У ранньому вірші Максима Рильського, яким має назву «Мій човен», човен, що пливе по річці, є символом людської долі, передає настрій ліричного героя: «Мій човен по річці бездонній пливе, А руки безвладні весла не держать, І в серці надія уже не живе У пристань щасливу пристасть. _________________ 1Дмитренко М. Українська фольклористика другої половини ХІХ столiття: - К., 2004. – С. 334. Огні позгасали. Як страшно кругом, Як чорнії хвилі шумлять і ревуть І кидають грізно маленьким човном… Чайок легкокрилих не чуть.1» Виходячи з цих строф, можна прийти до висновку, що «річка бездонна» символізує у М. Рильського плин усього життя, його злети та падіння, наче хвилі. Ліричний герой вважає, що не може ним керувати, тому «руки безвладні весла не держать». Все наче йде своїм плином, і це лякає, не даючи вибору. Хвилі зображені чорними і це несе свій семантичний, негативний відтінок. Цей вірш є певним відблиском авторського сьогодення. В ті часи, було важко йти проти системи і боротись не було сили. Людина – дула маленьким човном у великій системі бурного, ревучого, шумного потоку: «Чайки поховалися – бурі злякались.. Ох, де ж ви, надії, поділись? Ви, може, од бурі лишень поховались? Ні.. зовсім об скелі розбились Як буря сердита реве, скаженіє, Бушує у гніві страшному! А в небі заграли вже блискавки-змії, А в небі гудуть уже громи!2» Чайки – виступають символом людей, які втративши надію живуть у постійному страху. Образ води, який переданий тут через « бездонну річку» - символізує життя, а образ бурі – це його умови, різні перешкоди на шляху, установи, влада, себто усе, що заважає жити у спокої. Ліричний герой відчуває небеспеку, яка змушує його опускати руки. Наступний вірш під назвою «Ніч», образ води, який передаєтся через «срібну річку», символізує у автора тишу, спокій: «Ти близько… ти вже спиш ___________ 1Максим Рильський, Собрание сочинений в двадцати томах, том І. поезия 1907-1929. 536с. – С.53 2Там же. Тихіше там, тихіш: Розбудите ви милу… тихше… Сон шепче, мов комиш, І наче срібна річка дише.1» Максим Рильський використовує прийом персоніфікації, щоб змалювати воду, не просто як джерело життя, а так, ніби це і є щось живе, здатне на подих. Шум річки і є тим звуком дихання, який здатен заколихати «милу». Другий цикл збірки, який має назву «Intermezzo», що в перекладі з італійської означає «перерва, пауза», починається з вірша, в якому ліричний герой описує свою любов до дощу: «Люблю похмурі дні, коли крізь сизі хмари Чуть пробивається проміння золоте І ллє у тумані на землю тихі чари. Люблю я дощ рясний, що гучно з неба ллється: Після дощу того уся земля цвіте, І ліс, покритий краплями блискучими, сміється2.» Як бачимо, вода у автора є універсальною. Вона передає і сум, і спокій, і небеспеку, так само як і життя. В цьому вірші вона виступає джерелом життя, яке «гучно з неба ллється», покриваючи всю землю й тим самим оживляючи її. В хорошому настрої ліричний герой і в наступному вірші «Дівчина»: «Бджілки злотисті В квітах літають, Роси перлисті З трав опадають. З золота зіткане сяєво ллється, Ліс в нім купається, листя сміється.2» ___________ 1Максим Рильський, Собрание сочинений в двадцати томах, том І. поезия 1907-1929. 536с. – С.33 2Там же, С.39 Наступний приклад образу води простежується у вірші «Пісня»: «В небі, чистім і прозорім, Сонце сяє, Наче в морі, в жовтім житі Хвиля грає1» с.40 Максим Рильський дуже часто порівнює небо із водою, створює зв’язок між ними. Хмари в нього, наче хвилі, небо – це море, в якому грається сонце. При тому воно чисте ,прозоре, непорочне. Ліричного героя переповнює спокій і захоплення. Яскравим прикладом архетипу води є вірш «Дощ»: «Потік блакитний вільно ллється Краплистий дощ іде, Уся земля немов сміється, В одмову – грім гуде. Зраділи знов поля жагучі, Розкішні краплі п’ють, Їх хмари, темні і могучі, Так щедро, вільно ллють.» Ліричний герой бачить у дощі щось живляче, вільне. Хоч хмари «темні і могучі», але ллють «щедро і вільно» освіжаючи все навкруги. Він не хоче, щоб дощ припинявся, щоб хмари плевли геть: О хмари, не пливіть.. зелені Поля ще не впились, Хай ллються ще струмки студені, Що вільно так лились! Без жалю кидають нас хмари, Пливуть в чужі краї, І сонце ллє і знову чари Гарячії свої..» с.41 ___________ 1Максим Рильський, Собрание сочинений в двадцати томах, том І. поезия 1907-1929. 536с. – С.40 2Там же, С.41 Також автор не оминув і риторичних питань у своїх поезіях: «Чи дійду до мети з потом я на чолі І сльозами утіхи умиюсь?1» Тут сльози не є символом горя чи нещастя, вони навпаки, несуть «утіху», себто полегшення, яке ліричний герой хоче відчути, дійшовши до своєї мети. Архетип води проявлений через образ дощу, присутній і у циклі «Осінні пісні» : «Дощ летить з хмар густих І на землю спадає Вітер буйний затих. Вітер буйний вже спить, По землі не шугає… Дощ тихенько шумить.1» Ліричний герой відчуває душевний спокій, передаючи це через образ дощу, який «тихенько шумить» летючи з густих хмар. І нічого крім них більш нечутно. У першому вірші циклу «На білих островах», автор поєднює небо і землю. Для нього небо – це океан, а хмари –це острови:
«Блакитний океан небесний незмірянний Розкинувся високо над землею, І хмари-острови пливуть в тім океані.2» Для нього – це рай і в свою чергу він мріє жити не лише душею, але й фізично, на вічно:
«Я на острові-хмарі пливу В небесах, На землі я вже більш не живу!2» _______________ 1Максим Рильський, Собрание сочинений в двадцати томах, поезия 1907-1929. 536с. – С.46 2Там же, С.58 Ліричний герой вільний душею і готовий розпрощатись з усім земним, щоб залишитися геть один, на самоті, відправившись до свого небесного раю: Прощай, уся земле, не вмита од сліз, Де в горі, самотній, журливий я зріс.. Тепер я в просторі, В блакитному морі!1» В наступних строфах легко помітити, що ліричний герой уже не переповнений сумом від земних страждань, а уже по-справжньому щасливий, так як досяг мети усього життя, добрався до небесного пливучого острову: «На острові пливучім Забув я про горе, Щасливий – у могучім Блакитному морі.2» Виходячи з вищепрочитаного, можна підмітити, що Максим Рильський порівнює небо з морем, перебуваючи у якому він по-справжньому відчуває себе щасливим. Невиключено, що це море асоціюється у нього із творчим натхненням, так як збірка має назву «На білих островах». Острови -це хмари, які пливуть по небу, наче корабель у безмежному, могучому океані. А білі вони, певно, тому що без дощу, без загрози, чисті і невинні, без усього земного, що так гнітить, манячі його своєю безмежною красою і волею. Він мріє про цей маленький світ, який створив у свої голові, прособливий рай на небесах. Отже, можна зробити підсумок, що Максиму Рильському вдалося відтворити цілісне світовідчуття і світорозуміння, різнобічно реалізувати та органічно ввести у художнє полотно широкий спектр іпостасей водної стихії. Це випливає із рядків, які пронизують усю збірку. ___________ 1Максим Рильський, Собрание сочинений в двадцати томах, том І. поезия 1907-1929. 536с. – С.59 2Там же Осмислена із власне авторської позиції, пропущена крізь призму власного світовідчуття, поетична суть архетипного образу води постає в його творчій спадщині як щось особливе і надзвичайно прекрасне, а особливо на сторінках досліджуваної збірки.
ВИСНОВКИ Отже, під час виконання даного наукового дослідження ми досягли поставленої перед нами мети, а саме висвітлили образи вогню та води ранньої збірки М.Рильського «На білих островах». Також ми здійснили аналіз теоретичних праць із проблеми дослідження символу як універсальної категорії, що відбиває специфіку міфопоетичного світопізнання, рписали поетичну та значеннєву парадигми символу води, визначили напрямки контекстуальної реалізації образу вогню. Дана тема ще не була досліджувана ніодним із відомих на наш час науковців. На початку розділів було подано короткий огляд архетипу «води» та «вогню», а саме: що вони вимволізували у давні часи, які почуття передають, хто із письменників також захоплювався такими образами, яку семантику вони несуть за собою, передаючи стан ліричного героя, Ми дізналися, що у Максима Рильського вогонь символізує силу почуття, душевний неспокій. У своїй ранній творчості митець забагато уваги приділяв пейзажним образам, бо в тому бурхливому неспокійному житті, у тій круговерті війн та смертей, що супроводжувала перші два десятиліття XX ст., саме природа залишилася єдиною відрадою, чистим, незаплямованим людською ненавистю джерелом натхнення. Архетипний образ вогню пронизує всю збірку, передаючи всі нюанси душевного стану ліричного героя. Вода, у свою чергу може служити і протиставленням тому стану, який символізується з вогнем, а може і передавати ті самі почуття. Символічне поле архетипу води в поезіях Максима Рильського розширюють своєю семантикою концепти «дощ», «джерело», «річка», «став», «море (океан)», «криниця», «сніг», «сльози», «роса». Характерне їх використання в назвах поезій: «Після бурі», «Ніч», «Intermezо », «Дівчина», «Дощ», «Лист», «Шлях», «Мій човен», майже всі вірші із циклів «Осінні пісні», «На білих островах» та «Блакитне озеро».
Як стало відомо, архетипні образи не є рідкістю у творчій спадщині багатьох письменників, але мало хто з них досягнув висот іще молодого на той час поета, вірші якого до тепер залишаються актуальними для великої кількості літературознавців. У п’ятнадцятирічному віці, Максим Рильський навчився майстерно передавати душевні стани ліричнго героя через різні образи. У даному випадку ми досліджували образ води та вогню. Нами було проаналізовано всі вірші збірки, які зачепили дану тематику.
12 |
