ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Діалектизми в загальнонародній і літературній мові

Усна і писемна мова всіх українців, незалежно від їх освіти, професії, місця проживання, називається загальнонародною. Українська загальнонародна мова, як і багато інших мов, виявляється в двох різновидах або формах, які виступають під назвами «література» і «діалектна мова». Між цими двома діалектично протилеглими різновидами української загальнонародної мови є проміжні утворення, що позначають термінами «просторіччя», «народно-розмовна мова».

Просторіччя – один із різновидів загальнонародної мови, який, не будучи обмеженим територіальними або вузько соціальними рамками, разом із діалектами та жаргонами протиставлений літературній мові, її розмовному стилю.

Народно-розмовна мова включає у себе слова усного побутування з відтінками іронії, жарту, зневаги або будь-яким іншим емоційно-експресивним забарвленням. Наприклад: бухикати, відик, чимчикувати, штовханина та ін.

Літературна мова – це відшліфований різновид мови з усталеними для певного часу, але історично мінливими нормами, який безпосередньо не пов’язується якоюсь конкретною частиною української етнічної території, а обслуговує потреби українського народу безвідносно до місця його проживання. Літературна мова однаковою мірою виявляється як у писемній, так і в усній формі й уживається в усіх сферах господарської і культурної діяльності народу. Для літературної мови залежно від сфери її застосування характерні функціональні стилі – науковий, художній, публіцистичний, офіційно-діловий, розмовно-побутовий, конфесійний, епістолярний тощо [26, с. 41].

Діалектна лексика як постійне джерело поповнення літературної мови повсякчас відтворювала і відтворює національну самобутність мови, споконвічну народну мудрість, реалії українського побуту, привносячи до системи мови специфічні ментальні риси, що відмінні для кожного регіону. Унаслідок життя під колоніальним гнітом (понад 200 заборон українського слова та численні репресії щодо системи української мови) після розпаду імперії СРСР ми отримали «соловецький» (за С. Караванським) чи то «совєтський» варіант української мови, коли вживання діалектної лексики в мові художньої літератури трактувалося як порушення літературної мови. Таким чином було знівельовано «живу історію етнічної мови та живильне джерело писемної норми, величезне культурне надбання, успадковане від пращурів» [21, с. 233].

Літературна мова виникає на основі якогось одного діалекту чи групи споріднених діалектів, але вона вже на початку свого становлення виходить за межі основного говору, починає залучати й елементи (особливо лексичні) з інших говорів. У період формування нової української літературної мови багато письменників використовували діалектизми, що згодом не закріпилися в лексичному складі нормованої мови:

Як ворон, небо почорніло,

Шварнула блискавка – грім грюкнув і забув.

(Є. Гребінка)

У Т. Шевченка невмотивованих діалектизмів зустрічаємо далеко менше. Ще менше їх у його наступників – І. Нечуя-Левицького, М. Коцюбинського, Лесі Українки, що вдавалися до діалектизмів здебільшого як до стилістичного засобу. Західноукраїнські письменники І. Франко, О. Кобилянська, Л. Мартович, В. Стефаник, М. Черемшина, Н. Кобринська орієнтувалися на мову наддніпрянців, але не могли цілком відірватися від стихії південно-західних говірок. Творчість цих майстрів слова сприяла розширенню діалектної основи української літературної мови.

Діалектизми мають у своєму складі стилістично нейтральні слова та слова з яскравим експресивним забарвленням. У розмовному мовленні вони є засобом вільного, невимушеного спілкування людей – носіїв певного говору. Для відтворення цього типу мовлення діалектизми використовуються в художньому стилі. Етнографічні діалектизми зустрічаються в науковому стилі, в діалектологічних та етнографічних дослідженнях.

Діалектна лексика (як і професійна) виділяє найдрібніші деталі явищ, предметів, реалій навколишньої дійсності. Це дає широкі можливості в художньому стилі для максимального наближення до дійсності, для опису життя з усіма його деталями, для відтворення місцевого колориту, для типізації характерів різних суспільних прошарків. Але тут повинна виявитися неабияка авторська майстерність, бо лише за такої умови можна досягти бажаного ефекту: “Коли Іванові минуло сім літ, він уже дивився на світ інакше. Він знав уже багато. Умів знаходити помічне зілля – одален, матриган і підойму, розумів, про що канькає каня, з чого повстала зозуля, і коли оповідав про все те вдома, мати непевно позирала на нього: може воно до нього говорить? Знав, що на світі панує нечиста сила, що арідник (злий дух) править усім; що в лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку: оленів, зайців і серн; що там блукає веселий чугайстир, який зараз просить стрічного в танець та роздирає нявки; що живе в лісі голо сокири. Вище, по безводних далеких недеях, нявки розводять свої безконечні танки, а по скелях ховається щезник ” (М. Коцюбинський) [24, с. 108].

З такими самими настановами використовують ці слова й сучасні українські письменники. Місцева лексика в художньому творі виправдана лише тоді, коли вона, по-перше, дуже потрібна для кращої, повнішої характеристики зображуваних осіб, сцен, подій; по-друге, коли вона з контексту зрозуміла широким читацьким колам, тобто нічим не затемнює змісту твору; по-третє, якщо вона вживається з почуттям міри і кількісно не порушує художньо-естетичних рис тексту.

Використання діалектної лексики в художньому творі вивчають не лише в діалектології, а й в історії мови, стилістиці, етнології, культурі мовлення тощо.

Діалектна лексика є не просто увиразнювальним елементом стилю письменника, а й вагомим засобом відображення матеріальної і духовної культури. Водночас діалектизми істотно впливають на розвиток літературної мови, залишаючись і сьогодні потужним джерелом збагачення лексичної системи літературної мови.

Найбільше діалектизмів використовується в прямій мові. Вживати треба не кожен діалектизм, а тільки той, що сприймається як додатковий штрих у мовному портреті. Наприклад, уникаючи місцевих слів у власному мовленні, О. Кобилянська зберігала їх у діалогах персонажів: « – Що се за лікар? – спитала я в старого, паленіючи з бог зна якої причини, – Новий, – відповів він. – Старий? – питаю. – Ні, противно молодий. Цілком молодий, гарний чоловік, відай з Градця. Чи не знакомий вам? – Ні… – Він дуже голосний лікар. Він один з тих, що мають ще серце в грудях, не дивляться передусім за грішмиі аж потім ставлять людське життя на вагу» (О. Кобилянська) [24, с. 109].

Уживаються діалектизми і в публіцистичному стилі, але користуватися ними тут треба вміло та обережно. Надуживання може ускладнити сприймання тексту, а це суперечить основному призначенню публіцистики – формувати громадську думку. Здебільшого в газетах наявні діалектизми, яким немає точних відповідників у літературній мові.

Нерідко використання діалектизмів не зумовлене ні стилістичними, ні номінативними настановами, а є наслідком недостатнього розмежування засобів літературної мови та діалектів [24, с.110].

Діалектизми не використовуються в науковому та офіційно-діловому стилях, крім тих випадків, коли вони є предметом опису та вивчення (у таких науках, як діалектологія та етнографія).

Завдяки творчості майстрів українського слова чимало діалектизмів стало надбанням загальноукраїнського красного письменства. Однак слід зауважити, що без потреби вживати діалектну лексику не потрібно, оскільки невмотивовано й невдало використані діалектизми засмічують літературну мову, роблять її незрозумілою, важкою для сприймання [27, с. 92].

Слова з місцевих говірок збагачують синоніміку, особливо на лексичному рівні. Протягом останніх кількох десятиріч деякі чинники офіційного мовознавства, перебуваючи на очевидно позамовних позиціях, намагалися збіднити українську мову під маркою наближення її до російської. З цією метою оголошувалось діалектизмами багато слів зі значною літературною традицією: блават (волошка), вивільга (іволга), вивірка (білка), линва (мотузка, канат), філіжанка (чашка), карафа (графин), фотель (крісло), зимний (холодний) та ін. Тепер ці слова повертаються до літературного вжитку [24, с. 110].