ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Походження та розвиток діалектів

РОЗДІЛ І. ВИВЧЕННЯ ДІАЛЕКТИЗМІВ В ІСТОРИЧНОМУ РОЗРІЗІ ТА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Походження та розвиток діалектів

Українська мова належить до групи слов'янських мов у системі індоєвропейських. Слов'яни населяли здавна значну територію Середньої і Східної Європи. Численні пам'ятки їх матеріальної культури засвідчені з II тисячоліття до нашої ери. Упродовж дуже довгого часу тривала етнічна й мовна спільність слов'ян, хоч вони й мали певні діалектно-племінні відмінності в мові [16, с. 52].

На початку І тисячоліття нашої ери внаслідок особливостей історичного розвитку спочатку виділяються східні й західні слов'яни, а пізніше південні. Порушується і колишня мовна їх спільність, але певні і досить важливі зміни в мові слов'ян продовжували бути ще спільними.

Східні слов'яни, чи, принаймні, частина їх, за свідченням візантійських, римських та інших джерел, були відомі в VI ст. нашої ери під назвою анти, які тоді займали значну територію Східної Європи від Карпат до Сіверського Дінця і від пониззя Дунаю до Азовського моря. В VII ст. загальна назва анти для східних слов'ян зникає, не знаходимо її і в історичних джерелах тих часів. Натомість пізніше, вже в IX ст., поширюється нова назва рос, роси, русь, яка з місцевої, племінної, стає загальною для східних слов'ян.

Склад і територія східнослов'янських племен наукою достатньо ще не досліджені. Частина східнослов'янських племен, що згадуються в давньоруському літописі «Повісті минулих літ», простежуються, за археологічними даними, з IV—V ст. нашої ери і навіть ще раніше. Племена східних слов'ян, як це можна судити з археологічних даних, були досить міцними й історично тривалими об'єднаннями населення, мали свою територію, стійкі традиції родоплемінних зв'язків, свої особливості культури і певні діалектні відмінності в мові, що становили окремі, хоч і дуже близькі, племінні мови.

За доби розкладу первіснообщинного ладу і поступового переходу до феодалізму племена східних слов'ян зазнають значних змін і виступають уже переважно як територіально-політичні об'єднання напівфеодального характеру. Складання феодальних відносин у східних слов'ян — тривалий процес, який закінчується утворенням у IX ст. великої феодальної держави Київської Русі. Колишні племінні союзи поступаються територіальним формуванням — окремим племінним князівствам і «землям» (областям).

За доби Київської Русі склалась і літературна мова східних слов'ян — давньоруська (староруська) літературна мова, яка витворилась під впливом старослов'янської (церковнослов'янської) літературної мови, що в свою чергу виникла на основі староболгарської мови [14, с. 54].

З XI ст. почалася феодальна роздробленість Київської Русі. Поряд з державним розчленуванням Київської Русі на ряд «напівдержав», що особливо посилилось у зв'язку з татарською навалою в XIII ст., відбувається роз'єднання окремих частин східних слов'ян. Різні території Київської Русі опинилися в досить відмінних історичних умовах — виникають нові економічні й політичні центри, посилюється взаємозв'язок між окремими землями, викликаний розвитком економічних і культурних зносин. За цих умов територіальної відокремленості, місцевих взаємозв'язків і виникнення нових політичних та економічних центрів діалектні групи та смуги східних слов'ян остаточно визначаються як нові мовні формування — три східнослов'янські мови: російська — на північному сході й на півночі земель Київської Русі, білоруська — на заході і українська — на півдні й південному заході [12, с. 3].

Наукою ще остаточно не розв'язане питання утворення трьох східнослов'янських народів і їх мов. Цей процес був довготривалий, почався він за доби Київської Русі, а особливо інтенсивно відбувався, очевидно, під час феодальної роздробленості, коли найбільше виявився розрив зв'язків між руськими землями і виникли нові центри політичні, а також економічні й культурні.

Українська мова виникла внаслідок трансформації територіальних діалектів південних і південно-західних земель Київської Русі. Процес витворення особливостей української мови виявлявся хронологічно не паралельним у фонетиці, морфології, синтаксисі й лексиці. Українська мова утворилась на основі територіальних діалектів півдня і південного заходу Київської Русі, тобто на тій території, де колись були такі східнослов'янські племена: поляни, деревляни, дуліби (волиняни, бужани), тиверці, уличі, хорвати (білі) і більшість сіверян [12, с. 7].

Одночасно з виникненням української мови відбувалось і формування українського народу. Проте територія формованого українського народу була захоплена Литвою, Польщею та іншими державами. Український народ із самого початку свого формування вже був політично й економічно розчленований, що призвело й до значної діалектної роздрібненості його мови.

«Мова народу в її діалектних виявах історично мінлива. Мова народності — це сукупність близько споріднених діалектів. Ці діалекти в їх єдності і становлять мову народності, яка має більше спільностей, ніж відмінностей між діалектами окремих земель. Ця мовна спільність все більше виявляється з розвитком народності» [17, с.4].

Треба відзначити, що особливу вагу в поширенні загальнонародних рис мають міста. Як відомо, роль Галича в середині XIV ст. занепадає, українська народність була на той час розчленована, більшість земель знаходилась під владою Литви, а інші землі входили до складу Польщі, Угорщини, Молдавії. Ця обставина сприяла виникненню на Україні кількох політичних, економічних і культурних центрів, що мали суто місцеве значення. Зрозуміло, що це мало вплив на розвиток місцевих діалектних рис у добу формування нашого народу і до певної міри обумовило діалектну розпорошеність української мови.

Давня українська літературна мова виникла під впливом південно-західних діалектів української мови, де були галицька, львівська, перемиська канцелярії. Проте давня українська літературна мова не мала в своїй основі однієї певної діалектної системи.

Давня українська літературна мова не могла нормально розвиватись і перетворюватися під впливом народної. Однією з важливих причин подібного застою в розвитку давньої української літературної мови було те, що вона не могла нормально виконувати функції літературної мови в умовах національного гноблення і розчленованості території нашого народу. Після входження Східної України до складу Росії (з XVII ст.) давня українська літературна мова ще якийсь час існує, а потім у зв'язку з ліквідацією російським царизмом рештків української державності вона остаточно занепадає в Східній Україні, замінюючись в офіціальних установах і навіть у приватному листуванні російською літературною мовою.

У Західній Україні давня українська літературна мова продовжує існувати в XIX ст. і навіть у XX ст., перетворюючись в окремий вияв цієї літературної мови. Окрема її форма була і на Закарпатті [5, с. 160].

У зв'язку з тим, що була припинена традиція давньої української літературної мови для значної частини нашого народу (вся Східна Україна в складі царської Росії), то нова українська літературна мова виникає не шляхом перетворення давньої літературної мови, а на новій діалектній основі. Розчленованість і нерівномірність розвитку окремих територій українського народу обумовили те, що нова українська літературна мова виникає у вигляді кількох потоків (східноукраїнський, західноукраїнський, або галицький, закарпатський), на основі різних діалектів. З самого початку серед цих потоків виникнення нової української літературної мови один із них визначається головним — на основі середньонаддніпрянських говірок, що пізніше, в другій половині XIX і на початку XX ст., стає загальнонаціональною літературною мовою [12, с. 10].

Міста в Україні, особливо з часу перетворення українського народу в націю, в умовах національного гніту, при розчленованості території між сусідніми державами, підпали русифікації на сході і півночі, полонізації, мадяризації і частково румунізації на заході й південному заході. Саме тому нова українська літературна мова виникає не на базі розмовної мови міст, а на основі місцевих говорів.

Ось чому в нову українську літературну мову так інтенсивно просочуються місцеві говірки та діалекти. Можна сказати, що діалекти української мови за умов кількох потоків становлення нової української літературної мови набувають особливо сильного виявлення в літературній мові (щоправда, переважно в жанрах художньої літератури).

Отже, нова українська літературна мова виникла на основі середньонаддніпрянських говірок, а всі інші її потоки стали другорядними; в XX ст., після революції, зокрема після возз'єднання всього українського народу в кінці 30-х і середини 40-х років, український народ має єдину літературну мову.

Ця нова українська літературна мова, основана на розмовній мові середньої Наддніпрянщини, має окремі елементи з інших українських діалектів, особливо ж південно-західних (найбільше в лексиці, частково в синтаксисі). Останнє пояснюється тим, що серед потоків становлення нової української літературної мови досить сильним був той, що базувався на наддністрянських говірках – галицький.

Отже, український народ на час свого перетворення з народності в націю по суті не мав єдиної літературної мови. Як відомо, доба нації в історичному бутті народу позначена утворенням літературної мови на основі народної. Перетворення українського народу в націю відбувалося дуже повільно і нерівномірно (це особливо треба підкреслити!) в зв'язку з розчленованістю нашого народу між різними державами, що позначилось на особливостях виникнення нової української літературної мови.

Поняття про діалекти

Діалект (гр. dialektos “наріччя”) – говір, місцевий різновид мови. Слова, належні до цього говору називаються діалектизмами [23, с. 107].

Діалект – це великий підрозділ мови, що об’єднує групу говірок, пов’язаних між собою рядом спільних явищ, невідомих іншим говіркам [28, с. 90].

Українська національна мова неоднакова на всій території її поширення. Сукупність усіх особливостей, властивих мовленню людей на певній території їх проживання, утворює діалект, у межах якого виділяються менші єдності – говірки.

Українській національній мові властиві три діалекти (або наріччя): північний, південно-західний, південно-східний.

Північний діалект

Це один із трьох наріч української діалектної мови, поширене в північній частині України. На півночі воно межує з перехідними українсько-білоруськими говірками Берестейщини і Пінщини, їх відділяє від південно-західного наріччя білоруської мови умовна лінія, яка проходить від лівобережжя р. Нарева до лівобережжя р. Горині. Північна межа поліського наріччя тягнеться від Горині на південний схід приблизно вздовж кордону України. західна межа південного наріччя тягнеться приблизно на 50 км від р. Західний Буг, де поширені надбузько-поліські (підляські) говірки. Південна межа визначається ізоглосними пасмами, які простягаються за умовною лінією: район Влодави (Польща) – Володимир-Волинський – на північ від Луцька – Рівне – на північ від Новограда-Волинського – Житомира – Києва – гирло р. Десни – р. Остер – р. Сейм. Говірки північного типу поширені в Курській, Бєлгородській і Воронезькій областях Росії.

Північне наріччя поділяється на чотири діалекти: східнополіський (лівобережнополіський), середньо поліський (правобережнополіський), західнополіський (волинсько-поліський) і надбузько-поліський [26, с. 77].

Фонетичними особливостями цих говірок є вживання дифтонгів (двох голосних в одному складі): уо, уе, уи, уі на місці і в нових закритих складах у літературній мові: вуол, вуел, вуил, вуіл (літ. віл); стуол, стуел, стуил, стуіл (літ. стіл); жуонка, жуенка, жуинка, жуінка (літ. жінка). Ненаголошений [о] вимовляється із наближенням до [а]: [го^ало^ава], [мо^ало^ако]; після шиплячих та звуків [г],[к],[х] у корені слів вимовляється [і], а не звук літературної мови [и]: жіть, чітать, гікать, хітко; звук [р] послідовно твердий, він вживається також замість літературного [р']: радно, бурак, трома.

З морфологічних ознак слід відзначити вживання повних нестягнених форм прикметників та співвідносних з ними займенників: такая добрая мати, цюю щірую людину, кожнеє малєє дитя; закінчення -у в давальному відмінку однини іменників другої відміни (батьку, брату), збереження давнього закінчення -є в іменників середнього роду (насіннє, зіллє).

Лексичні та семантичні особливості. У словниковому складі північного говору є чимало слів, не вживаних у літературній українській мові, зокрема: куркуля (зозуля), вивюрка (білка), пуля ( курча), кендюх (шлунок), ясниця (веселка), хупавий (красивий), цвіліти (дратувати) [33, с. 7-8].

Південно-західний діалект

Це один із трьох наріч української діалектної мови. Охоплює говори на території південно-західних областей України, а також на суміжних землях Молдови, Румунії, Угорщини, Словаччини, Польщі. Переселенські говірки південно-західного типу є також в Югославії, Канаді, США.

На півночі південно-західні діалекти межують із північною діалектною групою української мови, на сході розмежування між південно-західними і південно-східними діалектами проходить приблизно через такі населені пункти з півночі на південь: Фастів – Біла Церква – Ставище – Тальне – Первомайськ – Тирасполь – нижня течія Дністра, на заході – це межа з молдавською, румунською, угорською, словацькою, польською мовними територіями.

Південно-західне наріччя об’єднує в основному старожитні говори. Однак складною була історія людності південно-західного регіону України від доби Київської Русі до середини ХХ століття. Насамперед наявність тривалих у часі адміністративних меж, розчленування території наріччя між різними державами, що супроводжувалося у певних зонах південно-західного наріччя відмінними інтенсивними впливами інших мов, зумовила значну територіально-мовленнєву диференціацію цього наріччя. У ньому виділяють три групи діалектів:

– волинсько-подільську, що об’єднує волинський говір і подільський говір, що побутують на території історичних Волині і Поділля;

– галицько-буковинську, що об’єднує наддністрянський говір, покутсько-буковинський говір (надпрутський), гуцульський говір (східнокарпатський), надсянський говір, що поширені на територіях історичних Галичини і Буковини;

– карпатську, що об’єднує бойківський говір (північнокарпатський, або північнопідкарпатський), закарпатський говір (середньо закарпатський, підкарпатський, південнокарпатський), лемківський говір (західнокарпатський) [26, с. 80-81].

Фонетичні особливості: переважає чітка вимова ненаголошених звуків [е], [и]: село, живу; значне наближення ненаголошеного [о] до [у]: чу^олу^овік, ку^орова; у закритих складах замість давнього [о] в словах давнього походження і споріднених з ними вимовляється [і]: нарід, вирік, нарідний, визвільний;у коренях українських слів між приголосними вживаються звукосполучення [ер], [ир], [ел], [ил] замість літературних [ри], [ли]: керниця, кирниця, гелтати, гилтати – літ. криниця, глитати; відсутні подовжені приголосні звуки й чимало відхилень у наголошенні слів.

Щодо морфологічних особливостей: іменники жіночого роду першої відміни вживаються в орудному відмінку однини із закінченням -оу, -еу замість -ою, -ею: рукоу, ногоу, землеу, душеу;у цій самій формі іменники чоловічого роду другої відміни мають закінчення -ом незалежно від групи: ножом, вівчаром, плащом, коньом – як і столом, дубом; вживаються застарілі відмінкові форми займенників мя, тя, ся, мі, ті, сі:кажу ті, купив сі, зустрічаю тя;самостійно вживається частка сяпри дієсловах, які в літературній мові з -сяналежать до зворотних: ся причісую, ся мию, ся зустрічав; складена форма майбутнього часу утворюється поєднанням особових форм дієслова бутита родових форм дієслова минулого часу (а не інфінітива): буду ходила, буду робив, будеш працювала; складна форма майбутнього часу має дві складові самостійні частини: му читати, ме думати, мемо стрічати.

Лексичні особливості. У словниковому складі південно-західного діалекту значно більше слів, не властивих літературній мові, ніж в інших говорах, наприклад: гостинець (шлях), бистрень (потік), майва (прапор), гатка (казка, байка), вуйко (дядько), газда (господар), файний (красивий) [32, с. 8-9].

Південно-східний діалект

Це один із трьох наріч української діалектної мови, що охоплює говори південних районів Київської та Сумської областей, усієї території Харківської, Донецької, Луганської, Полтавської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської, Кіровоградської, Черкаської, Миколаївської та Одеської областей (окрім окремих районів чотирьох останніх, говірки яких належать до південно-західного наріччя). Поширене воно також у Криму, в суміжних районах Бєлгородської, Воронезької, Курської та Ростовської областей Росії.

Південно-східне наріччя об’єднує три діалекти:

– середньонаддніпрянський;

– слобожанський;

– степовий.

Перший належить до говорів давньої формації, два інші – пізнішого утворення [26, с. 74].

Особливості цього діалекту більше відповідають нормам, ніж відрізняються від них. Однак окремі його говірки мають властивості, що відмежовують цей діалект від літературної мови.

Фонетичні особливості: відсутні африкати [дз], [дж], а в І особі однини дієслів змінюється і місце наголосу: бжола, сажу, сижу, хожу (і садю, сидю, ходю), зеркало, звоник; вживання проривного [к] замість [т]: кісто, кісний.

З морфологічних ознак слід відзначити відсутність чергування приголосних у формах І особи однини дійсного способу дієслів ІІ дієвідміни: просю, носю, возю, платю; взаємозаміна особових закінчень у ІІІ особі однини дійсного способу дієслів І і ІІ дієвідмін: пишить, несить і возе, просе (замість пише, несе і возить, просить); дієслова І дієвідміни, які в інфінітиві перед суфіксом -тимають суфікс -а-,у ІІІ особі однини дійсного і наказового способів вживаються лише з основою на -а (без закінчення): дума, заспіва, хай чита(літературно: думає, заспіває, хай читає).

Лексичні особливості. Діалект відрізняється незначною кількістю слів від літературної мови. Приклади їх: допіру (тільки що), баняк (чавун), слабий (хворий), гасник, гасниця (гасова лампа) [33, с. 9-10].

Класифікація діалектизмів

Діалектизми – це слова, поширення яких обмежується територією певного наріччя. Діалектизми бувають лексичні, етнографічні, семантичні, територіальні, соціальні, словотвірні.

Говіркові слова власне лексичного, або словникового різновиду становлять помітний шар лексики в українській діалектній мові на всій території її поширення. Вони виявляються, на думку С. П. Бевзенка, в тому, що в різних діалектах для позначення тієї ж самої речі, предмета, поняття тощо вживаються зовсім різні слова, утворені за чинними в мові моделями від інших коренів [4, с. 178].

Лексичними діалектизмами вважаються слова говору, що називають поняття, для позначення яких у загальнонародній мові використовують інші назви. Найбільше таких слів серед повнозначних частин мови: бараболя – «картопля», когут – півень, ляскавиця – грім, таний – дешевий.

У підручнику за редакцією А. П. Грищенка дається таке визначення: лексичні діалектизми – це «слова, що збігаються за значенням із загальновживаними, літературно-нормативними, але відрізняються від них з погляду вираження» [31, с. 219].

Етнографічні діалектизми є назвами місцевих реалій, невідомих або не використовуваних за межами певного говору. Як правило, це назви одягу (гуня – жіноча свитка, каптур – очіпок, бебешка – вид кофти), назви страв місцевої кухні (жур – страва з вівсяного борошна, казарма – страва з баранини, потрібка – страва з здрібненої печінки), назви житлових і господарських приміщень та їхніх частин, знарядь праці, предметів побуту тощо (панера – великий кошик з верболозу на овочі, підря – полиця під покрівлею в гуцульській хаті), назви, пов’язані з місцевим мистецтвом (дримба, трембіта, флояра), з місцевою демонологією (мольфар – чаклун, арідник – злий дух, мавка – лісова русалка).

Отже, етнографічні діалектизми – це назви місцевих реалій, що не використовуються на решті національної території.

Узагалі ж склад етнографічних діалектизмів дуже тісно пов'язаний як із природно-географічними умовами побуту, так і з характером господарської діяльності жителів відповідних районів України [26, с. 112].

Семантичні діалектизми – слова загальнонародної мови, які в місцевих говорах відрізняються значенням (вино – виноград, масть – жир, квасок – щавель, базар – майдан, губа – гриб, струк - перець) [24, с. 107].

Семантичні діалектизми – це слова, що в діалекті мають значення, відмінне від загальномовного. Так, наприклад, у деяких говорах Закарпаття та інших південно-західних говорах берег означає «гора», береза – старший колядник, тобто той, що бере гроші, врода – врожай тощо.

Семантичні діалектизми бувають двох видів: 1) слова з додатковим відмінним значенням: верх – «верх» і «димар», вино – «вино» і «виноград»; 2) слова з цілком відмінним значенням: аркан – «різновид гуцульського танцю», кум – «весільний батько», обід – «сніданок», родичі – «батьки».

За С. П. Бевзенком, лексико-семантичні діалектизми – «це слова однієї етимології, хоч і звучать однаково, але в різних говорах тієї ж самої мови виступають з рідним значенням» [4, с. 181].

Виникнення й розвиток різних значень того самого слова в різних діалектах якоїсь мови зумовлюється, очевидно, відносною дистанційованістю, ізольованістю певного діалекту від інших говорів цієї ж мови в процесі її історичного розвитку [26, с. 113].

Територіальні й соціальні діалектизми

Під територіальним діалектом розуміють різновид загальнонародної мови, яким говорить обмежена кількість людей, об’єднаних спільною територією. Інакше кажучи, територіальний діалект – це засіб спілкування людей на певній території. Проте деякі діалекти такого типу можуть стати основою національних мов і навіть розвинутися в окремі самостійні мови.

Під соціальними діалектами розуміють різновид загальнонародної мови, яким говорить обмежена кількість людей, об’єднаних соціальним станом, однією і тією ж віковою категорією, професією, родом занять, спільністю інтересів тощо.

Соціальні діалекти відрізняються від місцевих, територіальних, як своїм функціонуванням, так і структурою. У той час, як територіальні діалекти служать засобом спілкування немалої частини етносу на певній території, соціальні діалекти виступають як засіб спілкування лише окремої, замкненої, але не обмежено територіально суспільної групи людей і тільки в спеціальних умовах; для звичайного ж, повсякденного спілкування носії соціальних діалектів, як і всі представники певного народу, користуються загальнонаціональною мовою, усною літературною чи якимось із її місцевих говорів.

На відміну від місцевих діалектів, що мають особливості в усіх системних мовних рівнях, соціальні в жодному рівні (окрім частини лексики, фразеології, семантики) їх не мають, а користуються фонетикою, граматикою й основним комплектом лексики загальнонаціональної мови; навіть ті специфічні слова й вислови, що притаманні цим діалектам, мають фонетичне й граматичне оформлення, властиве певній національній мові, літературній чи якомусь із її місцевих діалектів.

Отже, соціальні діалекти, які були позбавлені характерних особливостей у фонетиці й граматиці, не становлять окремих мовних систем, не є діалектами у повному розумінні цього слова, а термін «діалект» стосовно до них використовується умовно. Часто поряд із ним уживають термін «жаргон» - це мова певної соціальної чи професійної групи, що є відгалуженням загальнонародної і відрізняється від неї набором специфічних слів та висловів, які відображають спеціальні потреби цієї групи. Сюди ж належать і спеціальні, незрозумілі для інших членів суспільства слова, що використовуються для приховування інформації.

Соціальні діалекти поділяють на професійні, жаргони (звичайні) й таємні (арго). Поряд із цими термінами вживається ще й поняття «сленг».

Професійні діалекти виникають в умовах виробничої і професійної диференціації суспільства, суспільного розподілу праці та є природними мовними явищами в кожній живій мові. Вони створюються на ґрунті усного різновиду загальнонародної мови і становлять власне зібрання окремих слів і висловів, які можуть мати відповідники в літературній мові.

Частіше використовують термін «професійні жаргонізми», який, звичайно, виживають на позначення образно-експресивних, лаконічних слів та висловів, що мають нейтральні відповідники і побутують переважно в усному мовленні людей певної професії чи роду занять, об’єднаних спільністю інтересів, звичок, соціального стану. Розмовне мовлення будь-якого професійного середовища завжди включає певну кількість емоційно забарвлених слів вузького вжитку, що відбивають професійну спеціалізацію носіїв мови.

Загалом професійна лексика може бути поділена на побутову (нерідко жаргонну) і спеціальну (науково-технічну). Професійні лексичні системи бувають двох типів: 1) професійна лексика, яка має системно-організований характер (мова інженерів, лікарів) і пов’язана з науково-технічною термінологією; 2) професіоналізми, пов’язані з ремеслом; спираються, як правило, на просторічну або ужитково-розмовну лексику. Ця остання якраз і становить значний інтерес для діалектолога.

У сфері певної професійної комунікації іноді з’являються такі номінації, що позначають явища або поняття непрофесійної діяльності: буттєва, інтимна, емоційно-психологічна сфера особистості, оцінки-характеристики, життєві побутові ситуації, міжособистісні стосунки тощо. Такі номінації на лексичному рівні звичайно зберігають зв'язок із первинною професійною сферою, але їх значення суттєво віддаляється від останньої, і тому до них доцільніше застосовувати термін «професійна розмовна мова».

Жаргони виникли як наслідок намагання окремих суспільних груп у силу якихось причин відокремитися в мовному відношенні від навколишнього суспільства.

Етимологія слова «жаргон» певною мірою розкриває його сутність і функціональне призначення. Походить воно з французького jargon, первісно – «пташина мова, цвірінькання»; «незрозуміла мова» – від галло-романського garrire – базікати.

Із терміном «жаргон» (його розумінням) проблем найменше, що має дуже просте пояснення: «жаргон» є своєрідним термінологічним еталоном, від якого відштовхуються у визначенні арго та сленгу.

Жаргон – це мовне утворення, засноване, насамперед, на соціальній організації людей. Але його значення значно ширше, аніж соціальна основа формування: соціальність жаргону є скоріше мотиваційним, ніж визначальним чинником. Доказом цього є те, що мовці обов’язково володіють якоюсь іншою підсистемою. Використання жаргонізмів зумовлюється стилістичною метою: мовним контекстом, ситуацією, співрозмовником.

Класична дефініція така: жаргон – це розмовне, експресивно забарвлене мовлення окремих соціальних груп людей, об’єднаних професійною, віковою ознакою чи сферою інтересів, ситуацією тощо.

Арго – це особливе мовлення певної відокремленої професійної чи соціальної групи, яке складається з видозмінених елементів однієї або двох природніх комунікативних систем. Це таємні словесні одиниці, які використовують злодії, жебраки, а раніше використовували мандрівні музиканти – лірники, кобзарі тощо. Тобто, арго – це умовне говірне утворення, що застосовується як засіб приховування предмета комунікації, взаємного розпізнавання або відмежування його носіїв. Приклади: рижуха – золото, замочити – вбити, помити – обікрасти.

Поняття «жаргон» і «арго», як видно з попередніх термінологічних коментарів, історично вказують на обмеженість групи їх носіїв, а також на вузькість семантичного поля лексичних одиниць. Мовне середовище усного спілкування великої кількості людей, яке відрізняється від мовної норми, отримало найменування «сленг».

Сленг – це різновид повсякденного мовлення, яке оцінюється суспільством як підкреслено неофіційне: добазарюватись – домовлятися; залізобетонно – точно, безсумнівно; чумовий – гарний, дивовижний. Сленгові властиво запозичувати одиниці арго і жаргонів, метафорично переосмислюючи і розширюючи їх значення.

Говорячи про соціальні діалекти, слід пам’ятати, що в сучасних соціальних умовах традиційні колись жаргони фактично вже розпалися, їх залишки в жодній соціальній групі не становлять особливого говору. Тому сьогодні діалектологія вивчає в основному територіальні діалекти, які поступово також втрачають цілісність і замкненість своїх колишніх систем і меж [26, с.36-40].

Досить поширені в українській мові словотвірні діалектизми. Характерною ознакою їх є те, що при спільній із відповідними словами інших діалектів чи літературної мови кореневій морфемі діалект не слово відрізняється словотвірними афіксами або порядком компонентів складних слів.

Діалектні слова цього різновиду в українських діалектах можуть розрізнятися: 1) суфіксами (білиця – білка, детва – дітвора, конюхарь - конюх); 2) префіксами (заправа – приправа, підкваска - закваска); 3) кількома афіксами, зокрема при суфіксально-префіксальному словотворенні (настоячки – стоячи); 4) відсутністю чи наявністю афікса (вітки – звідки, заморока – морока, вторік – торік); 5) порядком елементів композитів у складному слові (моримух – мухомор). [26, с. 115].

Також розрізняють нульові діалектизми – це елементи структури літературної мови, відсутні у говірці, говорі, наріччі. Ця непротиставність будь-якої риси літературної мови є такою ж характерною ознакою конкретного різновиду територіального мовлення, як і присутність того чи іншого діалектного явища (риси) [26, с. 116].

Отже, як бачимо, діалектизми є невичерпним джерелом збагачення літературної мови. Українська мова належить до високорозвинених мов народів світу, про що засвідчили у своїх висловах видатні знавці української мови. «Тепер, здається, вже немає для кого і для чого доводити, що мова українська є мова, а не наріччя – російської чи польської, як дехто доводив; і багато хто переконаний, що ця мова є однією з найбагатших слов’янських, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще не оброблена, може порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості і багатства синтаксичного – це мова поетична, музикальна, живописна» (І І. Срезневський) [33, с. 10-11].