ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ОСНОВНІ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ АДАПТАЦІЇ

ВСТУП

Охорону праці в Україні, як і в більшості передових країн Європи та світу, визначено одним із пріоритетних напрямів державної політики. Це підтверджується стратегічним курсом України на євроінтеграцію. Адаптація законодавства є досить складним та кропітким процесом, який вимагає багато зусиль, знань та досвіду від перекладачів, правників, спеціалістів галузі, а також експертів. Кожний впроваджений нормативно-правовий акт з охорони праці спрямовується на збереження здоров’я та життя людини, тому найменша неоднозначність у тлумаченні, навіть однієї правової норми, може призвести до негативних наслідків. Усвідомлення цього покладає на нормопроектувальника, в першу чергу, моральну відповідальність за результати своєї діяльності.

Сучасна практика нормотворчої діяльності свідчить про необхідність удосконалення організації процесу адаптації в Україні, пошуку нових механізмів щодо наукового, освітнього, інформаційного та методологічного забезпечення процесу адаптації.

Здобутий досвід в сфері адаптації нормативно-правових актів з охорони праці дає підстави сподіватись на подальші позитивні зміни у підходах до нормотворення, що сприятиме підвищенню результативності здійснення державного нагляду за охороною праці.

ОСНОВНІ ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ ТА ОРГАНІЗАЦІЙНІ ЗАСАДИ АДАПТАЦІЇ

Після розпаду Радянського Союзу та проголошення незалежності України Європейським Союзом було прийнято Декларацію щодо України [1], якою країни члени схвалили волевиявлення народу України на республіканському референдумі, що відбувся 1 грудня 1991 року, щодо підтвердження акту проголошення незалежності, визнавши суверенітет України.

Вже у 1993 році постановою № 3360-ХІІ Верховна Рада України схвалила Основні напрями зовнішньої політики України [2], якими задекларувала наступне:

«Перспективною метою української зовнішньої політики є членство України в Європейських Співтовариствах, а також інших західноєвропейських або загальноєвропейських структурах за умови, що це не шкодитиме її національним інтересам. З метою підтримання стабільних відносин з Європейськими Співтовариствами Україна укладе з ними Угоду про партнерство і співробітництво, здійснення якої стане першим етапом просування до асоційованого, а згодом – до повного її членства у цій організації».

Безумовно, стартом тісних взаємовідносин між Україною та ЄС стало саме підписання у 1994 році Угоди про партнерство та співробітництво [3], ратифікованої законом України 10 листопада 1994 року. Статтею 51 цієї Угоди було встановлено:

«Сторони визнають, що важливою умовою для зміцнення економічних зв’язків між Україною та Співтовариством є зближення існуючого і майбутнього законодавства України з законодавством Співтовариства. Україна прийме заходи для забезпечення того, щоб її законодавство поступово було приведене у відповідність до законодавства Співтовариства».

Крім цього, частиною другою цієї статті було визначено перелік галузей, в яких матиме місце приблизна адекватність законів, до яких було віднесено й охорону праці.

Угода про партнерство та співробітництво набула чинності 1 березня 1998 року.

З метою реалізації стратегічного курсу України на інтеграцію до ЄС, забезпечення всебічного входження України у європейський політичний, економічний і правовий простір та створення передумов для набуття Україною членства у ЄС Указом Президента України від 11 червня 1998 року № 615/98 затверджено Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу [4]. Цим нормативним актом визначено основні напрями інтеграційного процесу, до яких було віднесено адаптацію законодавства України до законодавства ЄС:

«Адаптація законодавства України передбачає реформування її правової системи та поступове приведення у відповідність із європейськими стандартами і охоплює приватне, митне, трудове, фінансове, податкове законодавство, законодавство про інтелектуальну власність, охорону праці, охорону життя та здоров'я, навколишнє природне середовище, захист прав споживачів, технічні правила і стандарти, транспорт, а також інші галузі, визначені Угодою про партнерство та співробітництво.

Етапами правової адаптації є імплементація Угоди про партнерство та співробітництво, укладання галузевих угод, приведення чинного законодавства України у відповідність із стандартами ЄС, створення механізму приведення проектів актів законодавства України у відповідність із нормами ЄС».

З метою належного організаційного забезпечення адаптації законодавства України до законодавства ЄС 12 червня 1998 року Урядом ухвалено постанову № 852 «Про запровадження механізму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [5].

Відповідно до цієї постанови на Міністерство юстиції України покладено координацію діяльності міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Разом з цим, з метою забезпечення взаємодії центральних органів виконавчої влади при Міністерстві юстиції України створено Міжвідомчу координаційну раду з адаптації законодавства України до законодавства ЄС (на цей час має назву – Координаційна рада з адаптації законодавства України до законодавства ЄС).

Крім того, цією постановою визначено перелік міністерств та інших органів виконавчої влади, відповідальних за організацію роботи з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. У сфері охорони праці такими органами стали Держнаглядохоронпраці, Мінпраці, Держстандарт, Держкомстат, Мін’юст та МЗС.

Указом Президента України від 9 лютого 1999 року № 145/99 «Про заходи щодо вдосконалення нормотворчої діяльності органів виконавчої влади» [6] було запроваджено систему планування, координації та контролю за нормотворчою діяльністю та роботою з адаптації законодавства центральних органів виконавчої влади.

Так, починаючи з 13 липня 1999 року проекти нормативно-правових актів в обов’язковому порядку готуються центральними органами виконавчої влади з урахуванням основних положень законодавства ЄС, якщо предмет правового регулювання таких проектів відноситься до пріоритетних сфер адаптації законодавства [7], визначених в Концепції адаптації законодавства України до законодавства ЄС.

Концепція адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу [8] затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 серпня 1999 року № 1496. В ній вперше було чітко визначено, що:

«Адаптація законодавства є планомірним процесом, що включає три окремих етапи, на кожному з яких досягається певний ступінь відповідності законодавства України законодавству ЄС у визначених цією Концепцією сферах».

Так, на першому етапі перевага надавалася розвитку правової системи в Україні, приведенню законодавства України у відповідність до вимог Угоди про партнерство та співробітництво, розвитку законодавства у пріоритетних сферах.

Другим етапом було визначено задачі з перегляду законодавства України у пріоритетних сферах з метою забезпечення приблизної відповідності законодавству ЄС, а також забезпеченню створення зони вільної торгівлі та підготовки до асоційованого членства України в ЄС.

Третій етап адаптації законодавства буде залежати від укладання Угоди про асоційоване членство України в ЄС та включатиме період підготовки розширеної програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС з метою забезпечення інтеграції України до спільного ринку ЄС.

Окрім цього, Концепцією адаптації законодавства України до законодавства ЄС було визначено механізм адаптації законодавства й підкреслено, що:

«Діяльність з адаптації законодавства повинна провадитися як складова, інтегральна частина нормотворчої діяльності органів виконавчої влади на основі єдиної системи планування, координації та контролю».

Доречи, є необхідним зупинитись на питанні щодо тлумачення термінів «адаптація» та «гармонізація». У сучасній українській юридичній науці відсутнє чітке розмежування цих термінів. Існують досить суперечливі погляди стосовно співвідношення понять «адаптація» та «гармонізація». Так у Великому юридичному енциклопедичному словнику [9] адаптація законодавства визначається як форма правової гармонізації, сутність якої полягає в узгодженні та пристосуванні нормативно-правових актів національного законодавства до міжнародних, європейських або внутрішньодержавних правових стандартів.

При цьому на думку К.М. Рудого [10] під гармонізацією законодавства слід розуміти взаємне зближення систем права України та ЄС, до якої входять три складові елементи: імплементація окремих міжнародних норм, апроксимація міжнародних положень правових актів та адаптація законодавства в цілому. Отже гармонізація законодавства є системним і комплексним явищем, а адаптація законодавства виступає окремим елементом механізму гармонізації законодавства, самостійним етапом вказаного процесу, її формою [11].

Наступним досить вагомим кроком у встановленні взаємовідносин між Україною та ЄС стала Спільна стратегія Європейського Союзу щодо України, схвалена Європейською Радою 11 грудня 1999 року, якою було задекларовано:

«Європейська Рада приймає цю Спільну стратегію зміцнення стратегічного партнерства між ЄС та Україною. Європейська Рада визнає, що успішна, стабільна та безпечна Україна найкращим чином відповідає інтересам ЄС. Правовою основою відносин між ЄС та Україною є Угода про партнерство та співробітництво. Повне виконання цієї угоди є передумовою успішної інтеграції України в економіку Європи та допоможе Україні ствердити свою європейську ідентичність».

Досить неоднозначним та навіть незрозумілим стало утворення Національної ради з питань адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу як консультативно-дорадчого органу при Президентові України [12], яка за період свого існування провела всього два засідання [7]. Так на першому засіданні, яке відбулось у грудні 2000 року, було прийнято рішення щодо необхідності прискорення процесу адаптації. Цьому прискоренню мало сприяти розроблення Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС. Друге засідання відбулось у липні 2001 року. У рішенні Національної ради, зокрема, було підтримано розроблений Міністерством юстиції України проект Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС, а також пропозиції щодо внесення змін до Регламенту Верховної Ради України. Всі інші спроби організувати проведення засідань Національної ради у період з 2002 по 2004 роки були невдалими. Формально це пояснюється тим, що у 2002 році було створено Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Наразі, обидва органи вже ліквідовано.

На Копенгагенському саміті Україна-ЄС 4 липня 2002 року Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримувати Україну в адаптації законодавства, що є одним з ключових елементів співробітництва між Україною та ЄС. Європейський Союз привітав прагнення України розробити план-графік адаптації законодавства у пріоритетних сферах [13].

Пізніше на Ялтинському саміті Україна-ЄС 7 жовтня 2003 року досягнуто спільне розуміння, що одним із найбільш ефективних шляхів використання можливостей нинішнього розширення ЄС для України є інтенсифікація нею роботи у напрямі адаптації національного законодавства, норм і стандартів до відповідних норм ЄС. Європейський Союз підтвердив свою готовність продовжувати співробітництво і підтримку України у процесі адаптації законодавства.

У розробленій Мін’юстом України Концепції Загальнодержавної програми адаптації законодавства України до законодавства ЄС [14] було сформульовано ряд основних проблем, які зумовили уповільнення процесу адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу. Серед них виділено такі:

«…відсутній законодавчий акт, що створював би загальнодержавний механізм адаптації законодавства, визначав цілі та сфери, етапи адаптації законодавства, складовими елементами якого повинні бути фінансове, інформаційне, наукове та кадрове забезпечення;

не повною мірою забезпечується системність та узгодженість у роботі органів державної влади під час здійснення заходів з адаптації законодавства;

потребує вдосконалення порядок планування нормотворчої роботи в Україні, в основу якого повинна бути покладена довгострокова перспективна програма розвитку законодавства України з метою його наближення до законодавства Європейського Союзу;

відсутні єдині, обов’язкові для всіх учасників нормотворчого процесу в Україні, правила підготовки проектів нормативно-правових актів у процесі адаптації законодавства;

інформаційне забезпечення роботи з адаптації законодавства недостатнє;

кадрове забезпечення в органах державної влади України недосконале, має місце нестача спеціалістів, які відповідали б особливим кваліфікаційним вимогам, що ставляться до учасників процесу адаптації законодавства;

рівень володіння офіційними мовами держав-членів Європейського Союзу серед державних службовців є недостатнім;

потребує вдосконалення порядок підготовки щорічних пропозицій щодо обсягів фінансування заходів з адаптації законодавства в рамках Державного бюджету України».

З метою вирішення цих проблем 18 березня 2004 року було прийнято Закон України «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» [13]. Законом було визначено, що:

«Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики».

Вперше було дано визначення, що саме є адаптацією законодавства:

«адаптація законодавства – процес приведення законів України та інших нормативно-правових актів у відповідність з acquis communautaire».

Окрім цього, Законом було визначено державну політику у сфері адаптації законодавства, а саме:

«Державна політика України щодо адаптації законодавства формується як складова частина правової реформи в Україні та спрямовується на забезпечення єдиних підходів до нормопроектування, обов'язкового врахування вимог законодавства Європейського Союзу під час нормопроектування, підготовки кваліфікованих спеціалістів, створення належних умов для інституціонального, науково-освітнього, нормопроектного, технічного,фінансового забезпечення процесу адаптації законодавства України».

Також були визначені етапи виконання Загальнодержавної програми. Так, перший етап виконання програми розрахований на період з 2004 по 2007 роки, а періоди наступних етапів виконання програми будуть визначатись в залежності від результатів:

«Конкретні заходи з адаптації законодавства (в тому числі інституціональні перетворення), прогнозовані строки їх виконання, обсяги видатків (у тому числі видатків на підготовку нормативно-правових актів, навчання, інституціональні зміни, проведення порівняльно-правових досліджень, переклад актів acquis communautaire на українську мову, підготовку глосарію термінів acquis communautaire тощо) визначаються щорічним планом заходів з виконання Програми, який готується Координаційною радою з адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу, погоджується з Комітетом Верховної Ради України з питань Європейської інтеграції та затверджується Кабінетом Міністрів України».

Такі плани затверджуються щорічно, починаючи з 2005 року.

У березні 2014 року Верхова Рада України підтвердила незворотність курсу України на європейську інтеграцію, метою якої є набуття членства в Європейському Союзі [15]. Внаслідок цього було укладено політичну частину Угоди про асоціацію [16]. Зміст самої угоди не стосується безпосередньо питань адаптації, вона відображає загалом питання національної безпеки, територіальної цілісності та верховенства права, тобто основних принципів існування ЄС.

27 червня 2014 року в ході засідання Ради ЄС Президентом України та керівництвом Європейського Союзу і главами держав та урядів 28 держав-членів ЄС було підписано економічну частину Угоди. 16 вересня 2014 року Верховна Рада України та Європейський Парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Українська Сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила таким чином всі внутрішньодержавні процедури [17].

Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набере чинності після її ратифікації усіма Сторонами в перший день другого місяця, що настає після дати здачі на зберігання до Генерального секретаріату Ради Європейського Союзу останньої ратифікаційної грамоти або останнього документа про затвердження.

На даний час Угода ратифікована Україною та Європейським парламентом 16 вересня 2014 року, а також наступними країнами-членами ЄС:

Румунія – 2 липня 2014 року;

Литва – 8 липня 2014 року;

Латвія – 14 липня 2014 року;

Болгарія – 24 липня 2014 року;

Мальта – 21 серпня 2014 року;

Словаччина – 24 вересня 2014 року;

Естонія – 4 листопада 2014 року;

Угорщина та Швеція – 26 листопада 2014 року;

Польща – 28 листопада 2014 року;

Чехія – 10 грудня 2014 року;

Хорватія – 12 грудня 2014 року;

Данія – 18 грудня 2014 року.

Підсумовуючи вищенаведене, можна із впевненістю сказати, що в Україні створено основні політико-правові та організаційні засади адаптації, проте, на практиці, зазвичай, процес адаптації є досить складним, його супроводжує значна кількість ще невирішених та неврегульованих питань, що стосуються як нормотворчості в цілому, так й питань правозастосовного характеру.