ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Корсунська рада та прийняття турецької протекції Петром Дорошенком у 1969 році

1669 рік став переломним для Української держави. Саме в цьому році сталися головні події, що засвідчували новий зовнішньополітичний поворот у намаганні українців зберегти власну державу під зверхністю котрогось із сусідніх монархів, якою за збігом багатьох обставин стала Османська імперія. Навесні 1669 року гетьман знову направив до султана велике посольство, до складу якого входило по три старшини від кожного правобережного полку. Очолював посольство намісник Дорошенка Михайло Раткевич Портянка. Представники українських феодалів протурецької орієнтації везли скаргу на хана за його підтримку суперника Дорошенка — Суховія.

Султан у свою чергу направив на Україну дуже пишне посольство. Його керівник вручив Дорошенкові дві булави, бунчук, герб і два каптани, що символізувало васальні відносини, а також султанську грамоту, що затверджувала його на гетьманство.

За договором, укладеним з султаном в результаті посольств, козацька старшина брала на себе зобов'язання воювати з ворогами Туреччини. В статті другій вказувалось, що правобережний гетьман з військом і старшиною «завжди готовий супроти стати будь-якому неприятелю султанської величності, якщо в цьому буде нужда й потреба». Відзначалось, що хоч українці і мають єдину спільну релігію з росіянами, греками, це не повинно стати на перешкоді їх боротьбі з тими, хто повстає проти влади султана або чинить опір татарським ордам.

Старшина гарантувала безпеку володінь султана, тобто брала на себе зобов'язання перешкоджати походам запорізьких козаків на Туреччину.

У статтях п'ятій і шістнадцятій договору старшина робить спробу застерегти, що одержання від Туреччини військового прапора і булави не означає цілковитого підпорядкування України султанові. Але це формулюється як побажання, а не тверда умова.

Підпорядковані султанові татарські війська повинні приходити на допомогу його новому васалу. Щоб забезпечити спільні дії проти ворога, татарські війська мають перебувати під командуванням гетьмана.

Старшина намагалася добитися гарантії безпеки українських міст і сіл під час перебування там військ султана або кримського хана. Дорошенко просив, щоб під час приходу на територію України турецьких і татарських військ турки не будували своїх мечетей, не руйнували церков, не спустошували міст, не брали в полон козаків і не відправляли в Туреччину. В одній з статей підкреслювалось, що татарські війська, які прийшли на допомогу гетьманові, не повинні самовільно розташовуватись в українських містах і селах і брати там насильно запаси, а мають вдовольнитись «їжою і податками» в тих місцях, які їм будуть призначені. Це стало прогресивним явищем, адже турки і татари за свою, навіть незначну допомогу будь-кому з представників української еліти, завжди намагалися взяти з цього сповна, і завжди поверталися долому « не з пустими руками».

Що торкається міжнародних відносин, то козацька старшина протурецької орієнтації і не ставила питання про будь-яку самостійність України. Лише у статті 15 говорилось, що договір про дружбу або мир, і так само як про початок війни з сусідніми державами, й особливо з Польщею або Росією, султанська Туреччина і Кримське ханство мають укладати або оголошувати з відома Дорошенка. Собі особисто Дорошенко хотів за допомогою даного договору забезпечити довічне гетьманство і володіння маєтностями. У статті восьмій з цього приводу читаємо: «Аби гетьман наш завжди був утвержений в своєму достоінстві, навіть до останнього дня життя своего, так щоб його ніхто зміг з влади султанової переміняти й із селища його не скидали».

У трактаті не було спеціального пункту про Запорізьку Січ. Проте є відомості, що під час переговорів султанський уряд запропонував Дорошенкові ввести в Кодак тисячний турецький гарнізон з метою контролю над Січчю. Дорошенко з цим погодився .( пос 1)

Трактат про підданство Туреччині був спрямований проти дій Речі Посполитої і Московської держави щодо України. В той же час Дорошенко сподівався за допомогою цього трактату обмежити агресивні наміри кримського хана, який хотів встановити свою владу на Правобережній Україні, за допомогою свого ставленика Петра Суховія.

На скликаній у першій половині березня 1669 р. вмісті Корсуні раді, в якій взяли участь 500 козацьких керівників, в тому числі 20 старшин з Лівобережжя і 11 з Запоріжжя.

Корсунська рада була, за словами П. Дорошенка, генеральною («шерильною»), на ній бо «були всі полковники, старшина й чернь Війська Запорізького»( пос 8) Під «старшиною» тут, очевидно, слід розуміти полкових, достойників, а під «черню» — рядових козаків і, можливо, некозаків (міщан і селян). Зрозуміло, участь у Раді брала й вища загальновійськова старшина, про яку П. Дорошенко не згадує.

У сказане П. Дорошенком про склад учасників Ради необхідно внести одну поправку: всупереч прагненню гетьмана залучити до участи в Раді всі правобережні й лівобережні полки, не всі з них на ній були представлені полковниками, старшиною і черню. Так, на Раді були відсутні правобережні полковники Остап Гоголь (могилівський або подільський) та Стефан Щербина (торговицький), Іван Сірко (у той час — охотний полковник), а також лівобережні полковники, які трималися Москви і йшли за Д. Многогрішним. Лише незначна частина лівобережного козацтва була представлена на Раді: за даним П. Шереметеву 16 (26) березня зізнанням київських козаків Степана Єремієнка і Василя Глущенка, після повернення їх з контрольованої П. Дорошенком території, де вони займалися, за дорученням московської у Києві адміністрації, збором інформації про поточні події, на Раді було старшини правобережної «чоловік з п’ятсот», а лівобережної «чоловік з двадцять» (ідеться про козаків). ( пос 9)

Й. Тукальський перед Радою проголосив у чигиринській церкві проповідь, сенс якої зводиться до того, що «ми вільними бути можемо, тільки давайте хотіти цього одностайно» і що «полякам вірити неможливо»; нагадав він при цьому страту поляками Івана Виговського. Митрополит був проти союзу Війська Запорозького з Польщею, виступав за орієнтацію його на Османську імперію. ( пос 11)

М. Крикун вважає, що про діяльність Ради найповніше інформує «Меморіал» — документ польською мовою, складеним невідомою особою після Ради. На початку його міститься така розповідь. Виїхавши 21 березня «в поле», тобто на місце, де зібралася Рада, П. Дорошенко поклав на килим булаву й бунчук і заявив, звертаючись до полковників і сотників, що, зваживши на їхнє замішання, він повертає ці клейноди (тобто відмовляється від гетьманської влади). Далі він сказав: «кому схочете, тому й віддайте їх». Всі присутні вигукнули, що гетьманом вони хочуть мати тільки його, П. Дорошенка. У відповідь той знову взяв булаву й бунчук і вирік: «Як обрали мене гетьманом, то я вам всім служитиму, але й ви всі слухайте мене, не признаючи інших гетьманамів» ( пос 12)

З поданих вище фактів, можна зробити висновок, що на Раді першим постало питання, кому володіти гетьманською булавою. Варто підкреслити, що ніщо не вказує на те, що воно попередньо (тоді, наприклад, коли розсилались гетьманські універсали, де йшлося про скликання Ради) ставилося на порядок денний Ради. Висунув його на її розгляд, як видається, П. Дорошенко не з власної волі, а вимушено, з огляду на згадане ним замішання серед її учасників. Можна лише здогадуватися, у чому полягало замішання. Не виключено, що воно було виявом існування у Війську Запорозькому опозиції П. Дорошенкові, невдоволеної властивою йому авторитарністю, особливо ж нав'язаним ним курсом у відносинах Війська Запорозького з Річчю Посполитою, Москвою і Туреччиною. Слід при цьому мати на увазі, що перед Радою опозиція, можливо, не вся, стала висловлюватись на користь Ю. Хмельницького, як такого, що мав би заступити П. Дорошенка на гетьманському уряді.

Наступним, і центральним, головним, за значенням, обговорюваним на Раді, було питання про відносини Війська Запорозького з Туреччиною. Одержавши знову булаву й бунчук, П. Дорошенко звернувся до полковників і сотників з такими словами: «Як ви мені даєте цей клейнод Війська Запорозького, то я зараз зичу бачити , при кому бажаєте зоставати: чи при дідичних панах своїх? [Польщі], чи при Москві? чи при Турчині?» У відповідь «всі заволали: «Ані під своїми панами, ані під Москвою, але повністю піддаємося Турчинові» Тоді гетьман сказав: «Є тут турецький посол, тож [потрібно] його закликати й оповісти йому, щоб передав цісареві турецькому, що маєте його за пана і повністю віддаєтеся під його захист». Учасники Ради згодилися. Почувши це, посол подарував гетьманові (від султана) «кафтан й золотоголову ферязь, підшиту білою телятиною. І так гетьмана убравши в білі шати (до чого його примусили, сукні з нього здерши), його з ради до міста впровадили». Рішення було символізовано убранням гетьмана в даровані султаном шати: в Туреччині, як і взагалі на тогочасному Сході, такий звичай був виявом особливої поваги, довіри, пошани з боку володарів. (також крикун)

Також на Корсунській раді узгоджувались питання щодо козацько-турецької військової взаємодопомогу, причому гетьманові було сказано, що він повинен дати війська на війну Туреччини з Венецією за острів Кандію (Кріт), яка велася у 1645—1669 рр. і закінчилася захопленням його Портою. На цю вимогу Рада начебто відповіла відмовою і зазначила, що коли стане Військо Запорозьке сильнішим, то тільки тоді стануть Туреччині допомагати.( пос 14). Кількісний склад турецьких військ, що їх султан зобовязався прислати в Україну для допомоги Петру Дорошенку був визначений на раді у 20 тис. кінноти і 20 тис.піхоти..( пос 15)

Слід наголосити, що затвердження Радою курсу на дальше зближення Війська Запорозького з Портою далося гетьманові не без перешкод. Багато учасників ради негативно поставилась до ідеї васальної залежності від Туреччини. Літописець Самовидець повідомляє, що рада була дуже бурхливою, присутні протестували проти прийняття турецького підданства.( пос 3) П. Дорошенко тим виправдовував свої дії, що посилав до Порти своїх послів лише зі скаргою на кримського хана та його султанів (вищих сановників), що ті не допомагають, а навпаки з запорожцями домовляються. Гетьман, пише Самовидець, «подишовши козаків, як простих людей, і з дозволу ради», домігся перемоги свого курсу у відносинах з Портою. пос 16 До речі, на основі відомих нам документів складається враження, що у проведенні курсу орієнтації на Туреччину на Раді П.Дорошенко зважав на думку старшини і всіляко ігнорував позицію рядового козацтва. Недаремно Самовидець зазначає, що про чернь гетьман на Раді мало „дбал", пос17

Слід докладніше зупинитися на тому, якого характеру відносини Війська Запорозького з Туреччиною були ухвалені на Корсунській раді. У тогочасних джерелах, які головним чином є плодом діяльности польської і московської адміністрації, вони звичайно передані терміном «підданство» — на означення підлеглості козаків стосовно Порти. Можна твердити, що Корсунська рада ухвалила військово-політичний союз. Проте слід враховувати, що то був союз нерівних суб'єктів — і у військовому, і в політичному відношенні: Військо Запорозьке (й підвладні йому землі) у ньому було підзахисного, підопічною, протеґованою і тому залежною стороною. Протекторат є тим визначенням, яке об'ємно, хоч, можливо, й не зовсім вдало, характеризує козацько-турецькі відносини, проголошені на Корсунській раді. Цей термін часто вживали у варіанті «протекція», і нерідко, зваживши на залежність Війська Запорозького від Порти, його передавали зрозумілішим терміном «підданство», в одних випадках не надаючи, а в інших надаючи йому значення повної залежности.(крикун). пос19

Лист Л. Бускевича до Д. Многогрішного цікавий ще й тим, що в ньому пояснено, чому П. Дорошенко пішов на підданські відносини з Туреччиною. Вони, на думку автора листа, потрібні для того, щоб з допомогою Порти припинити руйнівні набіги васальних від неї татар на українські землі, до того ж турки в залежних від них країнах не будують фортець і не тримають військових загонів, пос18

Потрібно зазначити, що П. Дорошенко, пішовши на встановлення тісних політичних зв'язків з Портою, не поривав відносин із правлячими колами Речі Посполитої, намагаючись змусити їх піти на значні поступки Війську Запорозькому. На Раді були присутні посланці від Я. Собеського яких Дорошенко запевнив, що у своїх стосунках з нею буде керуватися статтями укладеними під Підгайцями.

Останній штрих у нав'язанні союзницьких відносин Війська Запорозького з Туреччиною було зроблено 25 серпня 1669 р. на козацькій Раді, яка відбулася під Уманню: на ній П. Дорошенкові турецький посол вручив як гетьманові султанські санджаки (клейноди) — булаву, бунчук, хоругву — на знак протекції з боку Османської імперії. , пос20

Навесні 1669 р. міжусобна боротьба на Правобережній Україні відновилась. На політичній арені знову з'являється Петро Суховій, який направляє кримські чамбули проти Дорошенка.

У суперництві Суховія і Дорошенка знайшли відображення суперечності, що існували між турецьким султаном та його васалом — кримським ханом, який хотів незалежно від свого сюзерена оволодіти Україною і відокремитись від Оттомаської Порти. Хан і Суховій писали Дорошенкові: «Ми хан й орди вашими силами малороськими від тяготи турецького іга на себе будучого або звільнимося, в братстві з собою будучи й любов'ю живучи» .( пос 4). Кримський хан, сподіваючись заволодіти Україною, цілком підтримував Суховія, який вважав першочерговим завданням перемога свого суперника Дорошенка. Після цього новий претендент на гетьманство збирався направити татарські орди на Лівобережжя проти козацтва маючи на меті добитися обрання гетьном всієї України. .( пос 5).

Петра Дорошенка підтримувала Білгородська ногайська орда.

Коли татарські орди на заклик Суховія вторглись в Україну, беї і мурзи спеціальним посланням до українського народу сповістили про свою самостійну турецького султана політику, про готовність подати допомогу своїми ордами. Вони пояснювали надсилку на Україну грабіжницьких орд Батирші-мурзи і Гаймали-аги як підтримку «…для братства й дружби проти вашого неприятеля» .( пос 6).

Отже, на боці і Дорошенка і Суховія виступали татари, які також поділились на дві воюючі групи.

На боротьбу між султаном і ханом впливали і внутрішні конфлікти у Кримському ханстві, що загострились у середині 60-х років. Ногайські мурзи виступали противниками зовнішньої політики кримського хана, висловлювались за встановлення мирних взаємовідносин з Росією, що гарантувало б їм безпеку від нападів запорізьких і донських козаків , від яких вони постійно потерпали.( пос 7). Ногайці, які кочували у пониззях Дністра поблизу Білгорода, перестали підкорятись ханові і, ставши безпосередніми підданими Туреччини, оселились з дозволу султана в околицях Сілістрії з метою убезпечити себе від наступу запорізьких козаків. Мухамед-Гірей IV зігнав ногайців з їх нового поселення, що і стало однією з причин його зняття з ханства, його наступник хан Ааділь-Гірей продовжував чинити опір султанові. Намагаючись проводити самостійну політику на Україні, хан не тільки не допомагав васалові султана Дорошенкові, а й вів боротьбу проти останнього (Ааділь - Гірей також був знятий зханства у 1671 році).

Незаперечним, однак, є те, що в умовах неможливості відстояти українські національні інтереси у відносинах з Московською державою і Річчю Посполитою рішучий поворот керованого П. Дорошенком Війська Запорозького в бік зближення з Османською імперією, на укладення з нею воєнно-політичного союзу, поворот, який знаменувала відповідна ухвала Корсунської ради, був виправданий, оскільки він не загрожував українському народові встановленням турецького панування, забезпечував йому незалежне існування під турецьким протекторатом.

РОЗДІЛ 2. ВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З ТУРЕЧЧИНОЮ ТА КРИМОМ У 1671-1676 РОКАХ

2.1. Польсько-українсько-турецька війна 1671-1672 років. Бучацький мирний договір

З початку 70-х років XVII століття політичне протистояння Петра Дорошенка з Річчю Посполитою досягла свого апогею і врешті-решт переросло в війну, в якій не останню роль відіграла союзниця правобережного гетьмана Османська імперія. Зміцнення гетьманської влади П. Дорошенка та його діяльність, спрямована на повний відрив козацької України від Речі Посполитої, вельми непокоїла польське керівництво. У Варшаві дедалі гучніше лунають заклики до початку широкомасштабної війни з Петром Дорошенком.

Військові дії між Польщею та військами П. Дорошенка, які розпочалися у 1671 р., відбувалися на тлі найгостріших суперечностей не лише між воюючими сторонами, а й усередині їх, що ускладнювало політичну та воєнну обстановку на Правобережжі, руйнівно позначалося на його населенні.

У кінці березня 1671 р. Дорошенко знову висилає до Варшави пропозиції примирення (вони повторювали Острозький проект) тим самим востаннє пропонуючи Короні прийняти їх перед загрозою оголошення війни. Отримавши чергову відмову, гетьман у липні за сприяння татарсько‑турецьких сил розпочинає облогу Білої Церкви. ( пос 1 ) Натомість на територію правобережної частини козацької України вступає польська армія на чолі з Собеським. На допомогу коронному гетьману прийшли козацькі полки М.Ханенка, які нараховували 16 тисяч козаків і 5 тисяч калмиків. ( пос 2 Ці формування взяли активну участь у поході польської армії на Правобережжя Іван Сірко, який був одним із головних винуватців розгрому полків М. Ханенка під Стеблевом у 1669 р., постійно змінюючи упродовж незначного часу свої політичні орієнтири, нарешті перейшов на бік правобережного гетьмана М. Ханенка. Разом вони розбили кримського хана Селім-Гірея, який намагався допомогти П. Дорошенкові, напали на татарські улуси Білгородщини, а ще згодом навіть здійснили кілька важких і виснажливих спільних походів на турецькі міста Аслам і Джан-Кермен.

Дорошенко майже чотири тижні без успіху тримав в облозі фортецю Біла Церква, а потім вирушив на допомогу своєму брату Григорію, який із 1500-ма козаками стояв між Вінницею й Браїловим і якому загрожував польський наступ. Повернувшися до своєї резиденції в Чигирин, гетьман чекав на допомогу — прихід ханських орд. У Дорошенка на той час було всього десять тисяч сердюцьких військ. Крім того, в ряді міст трималися віддані йому козацькі залоги. ( пос 5

Дорошенкові вдалося добитися від Порти змін на кримському троні. Хан Аділ-Гірей, який допомагав Ханенкові, був скинутий, а його місце зайняв Селім-Гірей. Варто зауважити, що полководницький талант Селім- Гірея був ще не раз належно оцінений турецьким керівництвом, яке ще чотири рази садило його на ханство. Як правило, це відбувалося тоді, коли султану був потрібен досвідчений воєноначальник і цілком лояльний васал. ( пос 4 ) За свої ратні подвиги Селім-Гірей заслужив вельми почесний титул «рятівника релігії та держави».Однак проти нього виступив колишній хан, який закликав собі на поміч донських козаків Степана Разіна, астраханську орду, черкесів і калмиків. Між ними точилася міжусобна боротьба. Дорошенко послав Селім-Гірею на допомогу дві тисячі козаків. Білгородська орда, яка була при Дорошенкові, змушена була покинути його, почувши про наскоки Івана Сірка із запорожцями на її улуси. ( пос 3 )

Коли ж, нарешті, татарські орди прийшли на допомогу гетьманові (20 тисяч ногайської і кримської орди, одна тисяча турецької кінноти), Дорошенко розіслав 16 листопада 1671 р. з-під Лисянки універсал до корсунського, канівського, черкаського й чигиринського полковників, і до всієї старшини, і всіх «посполитих людей», щоб вони оберігалися від тих його союзників. Він радив, щоб люди «не плуталися по гостинцях» (дорогах) і щоб зі своїми товарами й набутками трималися в обережності по містах коло свого добра. Гетьман наказував, щоб цей його універсал усі, перечитавши, негайно пересилали далі «і вдень, і вночі». ( пос 6 ).

Бажаючи уникнути великого кровопролиття і руйнації, Дорошенко звертався до жителів малих міст і містечок не чинити опору військам Собеського й піддаватися їм добровільно. Понад двадцять таких міст і містечок, що піддалися військам поляків і Ханенка, коли до них наблизився Дорошенко з військами, переходили знову на його бік. Взагалі, місцеве населення співчувало Дорошенкові й доносило йому про кожний рух ворогів( пос 7.

Коронний гетьман Ян Собеський діяв на Правобережжі з невеликим польським військом — 12-14 тисяч чоловік. Для того щоб виступити проти об'єднаних козацько-татарських військ, він чекав з години на годину литовської армії, яка вже зібралася в Дубенцях над Західним Бугом. Але наприкінці жовтня прийшла звістка, що литовське військо, якому не виплатили жалування, збунтувалося, покинуло свої корогви й розійшлося.

Протягом кампанії 1671 р. найжорстокішими були бої за Брацлав і сильно укріплений Кальник. Брацлав — колишня столиця воєводства, великий торговельний центр, мав чотири церкви. Його мешканцями були переважно козаки. 28 серпня до міста підійшли польські війська й розпочали воєнні дії. Козаки встигли замкнутися в місті, а татари стали обозом під охороною гармат. Собеський прагнув роз'єднати козаків і татар. Після невдалої спроби вигнати татар у поле, поляки спалили нижнє дерев'яне місто, а татар, які кинулися навмання тікати, знищили (полягло їх 500 чоловік, загинуло 3 тисячі коней). За рештою втікачів гналися аж до «дикого» степу.

Григорій Дорошенко замкнувся в Брацлаві з цілим Брацлавським полком, із сердюками й зі значною кількістю озброєних селян. Поляки нічого не могли з ними вдіяти, оскільки не мали ні піхоти, ні важкої артилерії для штурму і облоги. Собеський відступив до Бара, який став його головною базою. Звідти він керував менш масштабними операціями.

Коли Ханенко з запорожцями прибув до Брацлава, той піддався їм, як і Ямпіль та Умань. Місцеві власті зазначали, що піддаються не полякам, а запорожцям. Польських залог козацька старшина намагалася не пускати. Собеський вдався до хитрощів. 12 жовтня за таємною домовленістю з Ханенком старшину виманили з міста, ніби на нараду, а тим часом польське військо захопило брами й після короткої сутички з козацькою вартою заволоділо містом. Собеський зізнався в листі, що захоплення цього майже неприступного замку було якимось чудом. Ханенко дуже каявся, що допоміг полякам опанувати містом. Його популярність серед козаків, і так не досить велика, зовсім підупала.

Щодо Кальника, сильно укріпленого міста, де твердо трималися дорошенкова залога й місцеві жителі, яким Дорошенко двічі надсилав допомогу, Собеський зі своїми жовнірами ні штурмом, ні бомбардуванням, ні облогою нічого не змогли вдіяти й відступили до Брацлава. ( пос 7

У грудні 1671 р. П. Дорошенко з 27-тисячним військом підступив до Ладижина. М. Ханенко з козаками зачинився в замковій фортеці. На вимогу видати Ханенка старшина 9 грудня відповіла Дорошенку листом, який є дуже цікавий з погляду на ідеологічні засади тієї частини українського козацтва, котра підтримувала «польського» гетьмана протягом його правління. Докоряючи П. Дорошенкові за союз із турецьким султаном, ханенківці радили йому: «Віддалися від поганської протекції і поклонися королеві, природному своєму панові… Тоді наш побачить Пан твою прихильність і покору, а Військо Запорозьке теж побачить твою до себе зичливість, будь, Ваша Милість, певен, що його Милість Пан Гетьман наш дані собі от короля клейноди і знаки військові положить, і по залученню братерському з нами всіма й військо коронне без труднощів відступлять. А тоді запевно і віра свята, і мила отчизна будуть краще процвітати вольностями своїми…»( пос 10

Наступала зима, й воєнні операції припинились. Однак Дорошенко, одержавши нарешті татарську підмогу: 20 тисяч чоловік із ногайської і кримської орд й одну тисячу турецької кінноти, 24 грудня перейшов Буг і оволодів містом Тростянцем. Потім відійшов від Тростянця і повернувся до Чигирина, припинивши бойові дії, але не боротьбу. Він готувався до весняної кампанії проти Польщі. Союзник у нього тепер мав бути значно могутніший, ніж татарські орди.

На початку вересня 1671 р. Оттоманська Порта переможно закінчила війну з Венецією й здобула острів Кріт. Стала реальною загроза вступу у війну Порти. Я.Собеський, враховуючи її, радив сейму й королю піти на поступки П.Дорошенку, а також відзначав корисність союзу з українцями у майбутній боротьбі з турками. Але ці застереження були проігноровані, як і ультиматум султана відмовитися від претензій на Україну. …»( пос 11

В березні 1672 року перед султанським палацом в Адріанополі було виставлено бунчуки, а в Османській Імперії оголошено Священну війну. Одночасно організовано масову заготівлю продовольства. ( пос 14 На початку червня 100—тисячна турецька армія, очолювана Мегмедом IV, вирушила у похід. Вона рухалася повільно, бо турецький уряд не втрачав надії на мирне врегулювання конфлікту. Але цього не сталося й розпочалася польсько-турецька війна. Оттоманська Порта направила в Україну власне турецькі війська, війська молдавського і волоського господарів, орди кримського хана. Згодом до них приєднався Дорошенко з 12 тисячами козаків. Артилерія турецького війська налічувала 200 гармат. …» ( пос 12. За указом султана татарські орди були підпорядковані Дорошенкові. Вони прибули до правобережного гетьмана в Чигирин ще задовго до того, як основні турецькі сили увійшли в межі України. Незначне польське військо (шеститисячний корпус) під командуванням Лужецького й кілька тисяч козаків Ханенка, яких направив Ян Собеський, щоб перегородити Дорошенкові шлях до злуки з турками, зазнали поразки від правобережного гетьмана під Четвертинівкою на Поділлі в липні 1672 р. Під Кам'янцем Дорошенко приєднався до армії султана. ( пос 13 По дорозі звільняли від польських залог подільські міста й містечка

Коли П.Дорошенко отримав аудієнцію у Мегмеда IV з'ясувати вкрай важко. Так, Валерій Степанков вважає, що найбільш достовірними є дані хроніки турецького автора Рашид-ефенді, вона відбулася 15 серпня, тобто до прибуття султана під стіни Кам'янця. Під час зустрічі український гетьман засвідчив своє підданство, послушенство і вірність. Отримав у знак прихильності володаря Порти розкішний халат, булаву та коня. ( пос 15 Цього ж дня прийняв кримського хана, котрий прибув до табору турецького війська разом з П.Дорошенком

Три тижні тривала облога. Наприкінці серпня фортеця капітулювала 2 вересня Мегмед IV урочисто в'їхав до Кам'янця. З приводу оволодіння містом-фортецею у Стамбулі, Каїрі та в інших центрах імперії влаштовувалися триденні святкування З другого боку, швидка капітуляція “золотого ключа до кордонів Речі Посполитої”, потужного бастіону “християнського передмур'я”, як не без почуття гонору любила характеризувати місто шляхта, викликала тепер у неї психологічний шок. ( пос 16.

Швидке оволодіння Кам'янцем істотно вплинуло не лише на подальший хід кампанії турецької армії, але й на реалізацію політичних задумів П.Дорошенка, що передбачали приєднання західноукраїнських земель до Правобережної гетьманщини. Припускаємо, що гетьман відвідав Кам'янець. Проте часто використовувана істориками інформація Самовидця про його проїзд разом із султаном вулицями міста, вимощених «образами божиими», вилучених з християнських храмів («Не заболіло его сердце такого безчестія образов божіїх задля свого нещасливого дочасного гетманства») . ( пос 17, є не більш ніж чуткою, котрих чимало кружляло тоді серед населення Гетьманщини.

30 серпня П.Дорошенко звернувся з універсалом до наказного канівського полковника і старшини, повідомляючи про капітуляцію 27 серпня провідників кам'янецької залоги. Наголошував на тому, що Мегмед IV «на заспокоєння Украйни і на згубу осад ляцьких з військами своїми тепер відпускає...». Переконував їх, аби «ні в чому не сумнівалися, а на нашу оборону, з якою були б надійними так супроти неприятелів, на вас наступаючих, ставали мужньо, Ханенковим принадливим листам й особам віри й місця в себе не давали...» . ( пос 18.В. Степанков зазначає, що уважне прочитання листа дозволяє висловити наступне спостереження: кидається у вічі вельми стриманий, якщо не холодний, тон оцінки дій сюзерена і ніякої похвали за готовність повелителя імперії виконати взяті на себе зобов'язання, передбачені умовами прийняття 1669 р. його протекції. Важко позбутися враження, що листа писала розчарована людина. ( пос 19.

Постає питання: чи існували фактори, які, направду, могли породити зневір'я П.Дорошенка? Зрозуміло, їх слід шукати у політиці турецького уряду. Швидка капітуляція Кам'янця й відсутність даних про наближення польських військ підштовхнули Мегмеда IV вимагати від Речі Посполитої не тільки визнання його протекції над Правобережною гетьманщиною, але й територіальних поступок у межах всього Подільського воєводства Так, османська політична еліта перекреслювала один з основних постулатів політичної програми П. Дорошенка та його соратників — включення західноукраїнських земель до складу козацької України. Не вбачаючи у Польщі сильного супротивника, а в Правобережній гетьманщині гідного поваги васала, великий візир не вважав за необхідне добиватися відокремлення від Речі Посполитої Західноукраїнського району (з метою її послаблення) з наступною передачею козацькій Україні. Аби віднайти швидше порозуміння з М.Вишневецьким, вирішив відібрати у Польщі лише Подільське воєводство, яке мало належати султану, а не гетьману. . ( пос 19

Не виключаємо, що вражений таким перебігом подій гетьман попрохав султана відпустити його у козацьку Україну, аби утвердити свою владу у містах, де ще знаходилися польські залоги. І як промовляє зміст уже цитованого нами його листа до наказного канівського полковника, клопотання гетьмана було задовільнене. Однак, з невідомої причини, через кілька днів гетьман отримав розпорядження разом з турецьким військом вирушати у похід до Львова. Татарські орди на чолі з Селім-Гіреєм, турецькі частини під керівництвом Каплан-паші Калеби, молдавські та волоські війська, а також сердюцькі полки Дорошенка султан направив на завоювання Львова. Це строкате військо спалювало й знищувало все, що опинялося на його шляху, не затримуючися, проте, біля тих українських міст, котрі чинили опір.

Облога Львова закінчилась угодою про викуп, що значною мірою була наслідком суперечностей між ханом і султаном. Хан не мав наміру завоювати для Оттоманської Порти всю Україну, яка була для нього об'єктом безперервних грабежів, джерелом прибутків. Згодом хан, салтани, аги і мурзи прийняли рішення розпустити свої чамбули на Правобережну Україну. Вони знали, що польського війська тут немає, позаяк шляхта веде переговори з турецькими представниками про мир.

2 вересня 1672 р. почалося безприкладне пограбування країни. В історії не було подібного татарського нападу щодо розмірів території, на яку він поширився, і щодо кількості захоплених у полон людей. Величезне ординське військо перейшло до суцільного грабежу, вдавшися до своєї звичайної тактики послідовного дроблення загонів. Татарські чамбули доходили до Вісли, Сана й Карпатських гір. . ( пос 21

Хан поділив свої орди на три великі групи, які розташували власні коші в Немирові, Комарові й за Дністром. Коші, котрі охороняли добірні ханські війська, являли собою опорні пункти, де зосереджувалося по 10-15 тисяч ординців і куди звозилися захоплені здобич і ясир. Звідти по всій країні розсіялися дрібні татарські загони, покривши її неначебто сіткою. Ординці проникали в такі глухі куточки, де населення не чекало ворога й не вживало запобіжних заходів. Саме тут татари захопили найбільше ясиру.

Неможливо визначити кількість захоплених у полон, але відомо, що тоді козаки за один раз відбивали по 20 тисяч невільників. Представники польського посольства у своєму щоденнику записали, що повз Львів татари щодня ведуть багатьох полонених, особливо жінок і дітей. За короткий строк їх пройшло кілька десятків тисяч. Можна припустити, що татари гнали в неволю населення цілих районів. . ( пос 22

Польща приголомшена такою швидкою перемогою турецьких військ на Поділлі з огляду на деморалізованість керівництва Речі Посполитої вирішило не чинити опору а підписати мир.

18 жовтня 1672 р. польський уряд уклав у Бучачі мир з Оттоманською Портою. Українські представники були постійно присутні під час підготовки Бучацького договору між Стамбулом і Варшавою — перед кожної сесією бували у каймакана (на той час керівника турецьких дипломатів.)

Під час чергової зустрічі з султаном, яка відбулася в жовтні 1672 р., Дорошенко висловлював прохання щодо виконання турецькою стороною взятих перед цим зобов’язань сприяння гетьману в об’єднанні України. На що після аудієнції у Мегмеда IV Авджи великий візир відповів: невдовзі під владою гетьмана «буде і Київ і ціла Лівобережна Україна». . ( пос 23

За Бучацькою угодою, до Османів відходило Поділля. Крім того, Річ Посполита відмовилась від Брацлавщини й південно-західної частини Київщини, територія яких передавалась під безпосереднє управління українського гетьмана: «Держава Українська має належати козакам у старих кордонах»—зазначалося в польському варіанті договору. Таким чином, під владою Дорошенка перебували Правобережна Київщина та Східне Поділля (Брацлавщина). Решта українських земель залишалася за Польщею. ( пос 24

Представники України під час польсько-турецької комісії вимагали включити до бучацьких положень пункт щодо встановлення західного кордону Гетьманату, який мав проходити по річкам Горинь і Лабунь. Згідно з Бучацькою угодою, всі попередні договори між двома країнами зберігали свою чинність. Польща мала сплатити 80 тис. талерів контрибуції, а також щорічно давати турецькому султану 22 тис. злотих данини.

У листопаді 1672 р. український гетьман отримав грамоту від Мегмеда ІV Авджи на підтвердження його прав щодо володіння Правобережною Україною в статусі османського підданого. Цією султанською грамотою закріплювалися положення Бучацького миру. Султан також особисто вручив П. Дорошенку золоті булаву і кафтан. Урочистий турецький одяг вручили і тридцяти козацьким старшинам. . ( пос 25

Проте становище правобережного гетьмана було надзвичайно складним. Здобуття Кам'янця, де турки обернули костьоли і церкви на мечеті й чинили різні насильства і знущання над християнською вірою, а також пограбування країни татарами викликало в усіх людей великий жах. Народ обурювався Дорошенком, вважаючи його головним винуватцем страшного лиха. Дорошенко й сам не був байдужий до результатів турецької інтервенції. З усього Правобережжя в його володіння перейшли тільки напівзруйновані та обезлюднені Брацлавщина й Київщина. Він узагалі був розчарований турецькою протекцією. В останні дні 1672 р. Дорошенко зібрав старшинську раду, на якій порушив питання, чи залишатися під протекцією Туреччини. Рада ухвалила не відступатися від турецького султана, бо «тепер крім султана нікуди дітись»..( пос 26

Слід відзначити, що положення Бучацького миру, з одного боку, були певною дипломатичною перемогою П. Дорошенка (адже Річ Посполита вдруге у практиці міжнародних договорів відмовлялася від значної частини України на користь суперника та визнавала владу українського гетьмана), з іншого — не виправдали його сподівань на допомогу султана у відвоюванні прав у польського короля та московського царя на всю територію України.

2.2 Закінчення турецько-польської війни та крах про турецької політики Петра Дорошенка (1673-1676 роки)

Починаючи з 1673 року гетьман Петро Дорошенко починає поступово відходити від турецької орієнтації. Виявилося, що Мегмед ІV нічим не відрізнявся у своїй політиці щодо Українського гетьманату від своїх «коллег» — монархів. Він оголошує провінцією Османської імперії («еялетом») Західне Поділля з центром у Кам’янці. Турецькі гарнізони вводяться не лише до західноподільських міст, але й до східних — Брацлава та Кальника. Розпочалися утиски місцевого православного населення у релігійній сфері. І хоча після звернення Дорошенка до Мегмеда ІV, останній у січні 1673 р. видав спеціальний диплом у якому говорилося: «в містах і осадах Українського еялету, котрі знаходяться під його ( П. Дорошенка) владою, не сміє ніхто чинити утиски церквам», ( пос. 1) це не зняло напруги у ставленні українців до присутніх на їх землях турецьких військових та урядовців.

Великим розчаруванням для гетьманського уряду стало вирішення спірної проблеми з приналежністю до української чи турецької юрисдикцій міста Могилева. Султан Мегмед ІV, який перед тим хотів включити його до Кам’янецького еялету, все ж таки не встояв перед домаганнями Дорошенка і залишив під його владою полкове місто на умовах, що місто Могилів буде знаходитися під особистим гетьманським правлінням, але після смерті гетьмана місто перейде до складу османських земель( пос. 2)

Як свідчили сподвижники П. Дорошенка, той «сам лютує, що піддався турчинові» ( пос. 3) . В Україні, зокрема на волинських землях, поширилися чутки про те, що гетьман хоче відмовитися від зверхності султана. Невдоволення султанським протекторатом висловили правобережні козаки на Генеральній раді у червні 1673 р. під Росавою. Уманський полк та й самі жителі Умані, висловлюючи протест проти «обусурманення» Дорошенка, знову переходить під владу його противника М. Ханенка, який значно активізував свої дії у 1673 р.

Розгром Польщі 1672 року та підписання ганебних статей викликали патріотичну реакцію. Сейм ухвалив виділити кошти на 60-тисячну армію. Римський папа також підтримав підданих і прислав значну суму грошей на військо. Польща і не думала виплачувати туркам контрибуції. Восени 1673 року приготування Польщі до нової війни були закінчені. Вони організували таку армію, якої Польща, як каже один історик, не бачила від часів Берестечка: 40 тисяч прекрасно узброєного війська при 50 гарматах і, крім того, ще 12 тисячний литовський корпус, не рахуючи узброеної челяді. На чолі цього війська став Ян Собеський. Обставини були сприятливі, кримський хан був хворий, і в цілому Криму панувала епідемія. Сірко, якого московський уряд скоро випустив із заслання назад на Україну, тривожив Крим своїми нападами. Волоський і Молдавський господарі на самому початку кампанії перейшли на польський бік. ( пос. 4)

11 листопада 1673 р. Собеський розбив передову турецьку армію Гусейна-паші під Хотином, а на другий день піддався полякам і сам Хотин із його могутньою фортецею. Дорошенко, хоч і дістав від турків великі запаси зброї й амуніції, не брав участі в битві. Він намагався відвести від України загрозу нового вторгнення турків і татар. . ( пос. 5) Поляки захопили 400 штандартів і бунчуків, цілий турецький обоз. Також було захоплено в полон 4.000 татар разом з Гусейн-пашою, яких було відведено до Кам’янця. Це була досить сильна поразка турків, навіть султан Мухамед IV переніс свою зимову резиденцію далі від Дунаю.

Розгром турецького війська на чолі з Гусейном-пашею у правлячих колах Османської імперії був справедливо розцінений як серйозний вияв прагнення Речі Посполитої скасувати умови укладеного в жовтні 1672 р. Бучацького трактату, за яким вона зобов'язалася сплачувати імперії щорічно данину і поступилась їй територією Подільського воєводства.

Відповіддю Туреччини на хотинську перемогу поляків став очолений султаном Мегмедом IV похід проти Речі Посполитої. Однак на певному етапі його політичне спрямування зазнало зміни — у зв'язку з тим, що союзник Порти, правобережний гетьман Петро Дорошенко, звернувся до її властей з нагальним проханням допомогти йому відбити спільний наступ московської армії та лівобережного гетьмана І. Самойловича (Д. Многогрішний був зміщений у березні 1672 р.) Метою наступу було покінчити з гетьманством П. Дорошенка й утвердити панування Москви та її сателіта І. Самойловича на Правобережжі. В інтересах Туреччини було захистити свої позиції у цьому регіоні, тому її армія рушила на допомогу П. Дорошенкові.

Похід розпочався і закінчився у 1674 р. Всі воєнні дії, пов'язані з ним, відбулися на Правобережжі. У них на боці Порти взяло участь татарське військо, на чолі якого стояв кримський хан Селім-Ґірей.

В лютому 1674 року султанський бунчук — символ приготування Порти до війни – був вивішений у ставці падишаха, а за посередництвом капиджи-паші Омер-бея кримському ханові був надісланий наказ закінчити розпочаті приготування до походу і з’єднати свої загони з турецьким військом. ( пос. 7).

20 липня, коли султан довідався про те, що поляки поступились туркам Хотином, він віддав своїй армії наказ рушити до молдавського міста Сороки, що на правому березі Дністра, перейти на територію Правобережної України і надати допомогу П.Дорошенку в його протистоянні військам князя Г.Ромодановського і І.Самойловича.

На початку серпня 1674 р. на Поділля вторглися війська під командуванням Каплан-паші, а слідом за ними — головні турецькі сили, які захопили міста Бар, Підгайці, Меджибіж, Умань та ін., спустошуючи й грабуючи їх, забираючи в неволю їх мешканців. Особливо трагічною була доля населення Ладижина та Умані. П'ятисотенна залога в Ладижині відважно захищала місто, оточене з усіх боків турецьким військом. Дорошенко переконав ладижинських жителів здати місто, гарантуючи їм безпеку. Але козаки під керівництвом Мурашка сховалися в замку й продовжували захищатися, поки всі не загинули. Турки вдерлися до міста, спалили його, перебили багатьох жителів, а частину погнали в неволю. ( пос. 14).

В Умані Дорошенко умовив старшину звернутися до турецького командування з повинною. Однак візир Кара-Мустафа наказав спалити місто, а жителів — частину вирізати, а решту погнати в неволю. Полковників та іншу старшину в турецькому таборі схопили й відправили як невільників. Населення міста й козацька залога протягом семи днів продовжували вести боротьбу з турецько-татарським військом, яке, зайнявши Умань, спалило її. Серед полонених з Умані та Ладижина було чотири тисячі запорозьких козаків. 5 вересня 1674 р. недалеко від руїн Умані Дорошенко знову зустрівся з турецьким султаном і домігся свободи для полонених уманців. ( пос. 15).

Турецький похід 1674 року, спрямований спершу проти Речі Посполитої, а згодом проти московського та лівобережного військ у Правобережній Україні, охопив період від травня, коли армія на чолі з султаном виступила з Фракії, до середини листопада, коли вона прибула до Адріанополя. З цього на перебуванні її на теренах Правобережної України припадає серпень, вересень і початок жовтня. Головна мета походу в Правобережну Україну була досягнута — названі війська при допомозі загонів союзника Туреччини — кримського хана, який їх очолював, і козаків, керованих П.Дорошенком, відновили тут владу П.Дорошенка як гетьмана і протекторат Туреччини над цією територією. У зв’язку з цим запланований турецько-татарський наступ на Київ не відбувся. Воєнні дії турецької армії проходили в межах порівняно неширокої територіальної смуги — від містечка Стіни на заході до міста Умані на сході. Головні її зусилля були затрачені на здобуття Ладижина та Умані. Можна сказати, що турецький похід 1674 року врятував П.Дорошенка як гетьмана, продовжив його перебування на гетьманському уряді — до 1676 року, коли він був змушений зректись гетьманства і віддатись на милість московського самодержця.

5 вересня гетьман мав прийом у султанському шатрі поблизу Умані. Тут Мегмед ІV вручив йому на знак своєї приязні кафтан, оксамитову соболину шапку, кілька породистих коней, а також золоту булаву. Таким чином П. Дорошенко й надалі погоджувався бути володарем частини України від імені султана Османської імперії. . ( пос. 6)

Невдовзі турки покинули Україну, натомість на її землі черговий напад здійснило коронне військо на чолі з новопроголошеним королем Речі Посполитої, колишнім великим коронним маршалком Я. Собеським, що відвоювало у Дорошенка Могилів, Брацлав та інші міста Правобережної України. Зважаючи на військові успіхи поляків, гетьман у грудні 1674 р. висилає до королівської резиденції своїх послів, які мали просити Яна ІІІ Собеського призначити комісарів для проведення польсько-української комісії з укладення спільної угоди . Як не дивно, але король відразу ж відгукнувся на пропозиції Дорошенка й вислав до Чигирина своїх представників. Вони мали отримати від гетьмана чіткі й остаточні запевнення в тому, що він назавжди відмовляється від турецької протекції, адже у Варшаві ходили чутки про піддання Дорошенка королю лише на період зими, після чого він знову, як гадалося, повернеться до зверхності султана. Ці чутки мали правдиву основу, адже про всі свої зносини з королем та його послами гетьман повідомляв до Стамбула. . ( пос. 9)

Дорошенко остаточно втратив колишні популярність і прихильність народу, які обернулися на люту ненависть до нього як винуватця страхітливих подій і руїни. Його покинули близькі люди, навіть родина. Нечисленна старшина з оточення Дорошенка, що залишалася з ним, згодом теж утекла. Пішов від нього також обозний, повівши на лівий берег коней і всю худобу гетьмана.

Отримавши звістку про те, що Ян ІІІ Собеський, незважаючи на початок мирних переговорів, готується до походу на Чигирин, Дорошенко вирішує відмовитися від укладення двохсторонньої угоди з Річчю Посполитою і висуває концепцію скликання тристоронньої комісії між польським королем, турецьким султаном і кримським ханом, яка б оголошувала гетьмана князем України під подвійною протекцією Туреччини і Польщі. Український гетьманат мав виступати у цьому переговорному процесі посередником між двома монархами . ( пос. 10). «Турецька протекція (до речі, як і будь-яка інша) була необхідна Дорошенкові лише для того, щоб мати для себе удільне князівство» — свідчили відомості зі Львова за липень 1675 р. У королівській канцелярії у той час, хоч і жартома, називали українського гетьмана не інакше, як «напівкнязем» . Власне цей жартівливий титул якнайкраще підходив П. Дорошенкові з огляду на те, що він був фактично «удільним» господарем частини України, але не мав на неї династичних прав. . ( пос. 11)

У 1675 році П.Дорошенко повертається до спроб налагодити стосунки з Польшею — в лютому він вислав до Варшави разом із польським посольством Й. Шумлянського т. зв. Чигиринські пункти, які, в основному, спиралися на положення Гадяцької угоди. У той же час гетьман послав до султана Мегмеда ІV посольство на чолі з генеральним писарем М. Вуяхевичем і полковником Г. Гамалією. Ті мали просити у султана допомоги для походу на Лівобережжя та підтвердження султаном гетьманських повноважень Дорошенка . ( пос. 12). 28 березня того ж року османський монарх видав спеціальний універсал до «володаря-обранця Християнської нації і трьох частин козацтва», в якому наголошувалося на тому, що у відповідь на прохання українських дипломатів султан «приймає це звернення за умови, що Він справедливо служитиме згідно з наказом, виданим мною. Чесно дотримуватиме своїх слів протягом того часу, який він вирішив перебувати під нашим протекторатом. Мегмедом ІV підтверджувалися попередні васальні зобов’язання Українського гетьманату щодо надання своєму сюзеренові у разі потреби необхідної кількості війська( пос. 13

Невдовзі війська Османської імперії та Кримського ханства прийшли на Правобережжя, але їхні дії спричинили лише руйнацію так уже знекровленого довголітніми війнами краю та сприяли падінню авторитету гетьманської влади Дорошенка серед мешканців Брацлавщини та Південної Київщини.

Дорошенко разом с турецько-татарськими силами готувався до нанесення удару по Києву. За свідченням Л. Полуботка більше трьох тисяч населення «цієї сторони людей, зібралось в Стеблеві і в інших містечках, а звідти, не маючи від військ ніякого життя, всі пішли прямо до султана, просячи, щоб їх всіх в своє заступлення взяв, а багато самі добровільно ідуть в орду». ( пос. 16

Гетьман розумів, що його про турецька політика зазнає краху. «Неслухняність» українського правителя вже довго непокоїла Високий Диван і ханський уряд, які бажали зміни сильного гетьмана на більш податливого козацького провідника. По суті, влітку 1675 р. завершилися відносини Чигирина зі Стамбулом, що було спричинене взаємною недовірою обох сторін. Гетьман Правобережжя зробив у цій ситуації свій останній політичний маневр. 10 жовтня 1675 року він присягнув перед Сірком на вірність російському цареві. Вони домовилися скликати навесні 1676 козацьку раду для обрання гетьмана України, зумовивши це тим, що запорожці не брали участі у виборах гетьмана Самойловича. Таким чином, Дорошенко хотів переломити хід подій на свою користь. Він відправив до Москви гетьманські клейноди зі своїми послами П. Яненко і С. Тихим ». ( пос. 17. У статтях на яких Дорошенко прийняв підданство російському царю сказано, що санжаки від турецького султана він прийняв з примусу, під впливом козацької старшини. 21 січня 1676 цар Олексій наказав П. Дорошенку принести присягу перед Ромодановським і Самойловичем.

Кілька посольств, що їх надсилав гетьман протягом року до Москви, не змінили рішення московського уряду. Врешті, Дорошенко змушений був погодитися з вимогою московитів. Коли у вересні 1676 р. московська армія й козаки Самойловича взяли в облогу Чигирин, він виїхав до табору Ромодановського й Самойловича, 19 вересня здав клейноди й присягнув на вірність цареві.

П. Дорошенко посилав перед облогою у Крим свого гінця з проханням надіслати ординські війська, однак кримський хан допомога не надіслав. У ханської грамоті до Дорошенка було сказано, що «він де хан з донськими і запорізькими козаками нині примирився» і тому військові дії починати не хоче. ». ( пос. 19 Ця позиція Криму може служити прикладом принципових розбіжностей хана з султанським двором. У Криму дізналися, що Дорошенко звертався і до султана. Волоський господар писав до правобережного гетьмана, що турецькі війська сконцентровані у Валахії і в перших числах травня підуть під Київ і на Левобережжя війною. Султан вирішив відправити візира з військом до Польщі, а двох пашів на Запоріжжі. Тому можна впевнено говорити про власну кримську зовнішньополітичну лінію на південно-заході: хан, відмовившись допомогти Дорошенку, тим самим виступив проти волі Порти. Османська імперія, століттями, що здійснювала свій суверенітет над Кримом була явно не задоволена своєвільними і сепаратисько налаштованими ханами. Вона явно не могла не помічати домагань Гіреїв на незалежне від Стамбула панування над Україною. Тому взимку 1676 султан прислав у Крим двох пашів з турецькими загонами і «ті паши, татарам чинили всяке руйнування».

У той же час протягом першої половини 1676 р. правобережний володар надсилав листи до Стамбула із запевненням своєї вірності та проханням про надання військової допомоги проти Польщі. Отже, як бачимо, наприкінці свого правління український гетьман визнавав одночасну протекцію вже трьох монархів — польського короля, турецького султана і московського царя.

Капітуляція Петра Дорошенка не припинила збройне протистояння на Правобережжі. І хоча на цей час Чигиринщина та Східна Брацлавщина являли собою, як слушно підмітив Д. Дорошенко, справжню пустиню, наповнену руїнами та згарищами Росія, Польща, Турречина та Крим не припинили своїх спроб включити цей край до своїх державних територій.

Зокрема й надалі продовжувалася польсько-турецька війна. Щоправда, вже в жовтні 1676 року турецька армія оточила військо Яна Собеського в Галичині, поблизу містечка Журавного і примусила визнати правомочність так і не ратифікованого польським сеймом Бучацького мирного договору. Журавнинський мир, що припинив польсько-турецьку війну 1672-1676 років підтверджував передачу Османській Порті Західного Поділля, значна частина правобережної України, за винятком територій Білоцерківського та Паволоцького полків, визнавалися козацькою територією, але вже не було згадки про існування на Правобережжі Української держави. ( пос. 20

Таким чином, у 1675–1676 рр. зазнала остаточного краху політика гетьманського уряду Петра Дорошенка щодо підлеглості України турецькому монарху. Причиною цьому були не лише намагання турецького султана — інкорпорувати Український гетьманат на Правобережжі, але й діяльність самого гетьмана, який, попри значні зусилля, так і не зміг сконсолідувати козацьку старшину, «чернь» та «поспільство» навколо ідеї непідлеглості України. Перехід одного з найвірніших послідовників полівасалітетної політики Богдана Хмельницького на бік російського монарха і здача Петром Дорошенком булави (це відбулося 16 вересня 1676 р.) на користь Івана Самойловича стало відповіддю на питання вирішення династичними дворами Європи міжнародно-правового статусу Правобережної України.

ВИСНОВКИ

Опрацювавши використані джерела та літературу можна зробити наступні висновки:

Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького наступив надзвичайно важкий для України період, коли здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Нестійкість становища гетьманів та вакансія гетьманського престолу посилила соціальну поляризацію суспільства, спричинила боротьбу елітних груп за владу. Це в свою чергу погіршило геополітичне становище України, посилило прагнення сусідніх держав загарбати нові території.

У тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Новий гетьман, який прийшов до влади за допомогою кримських татар, здолавши своїх опонентів С. Опару, та В. Дрозденка котрі в цей час перебували в Україні, одразу ж розгорнув дипломатичну діяльність, спрямовану наобмеження впливу польських владних структур, пошук порозуміння з Лівобережною старшиною та отримання підтримки з боку Криму.Правобережний гетьман пішов на розвиток дипломатичних відносин з Кримом і Портою, вбачаючи у них противагу зближенню Польщі й Росії.

Андрусівський договір 1667 р. про перемир'я, укладений наприкінці січня між Росією і Річчю Посполитою на 13,5 років, передбачав поділ козацької України по Дніпру. Дізнавшись про зміст договору, П. Дорошенко переконався у доцільності курсу на збереження миру з Кримом і Портою, за допомогою яких плекав надію домогтися возз'єднання під своєю булавою не лише землі козацької України, а й усі українські землі. Щоб запобігти нападам запорожців на Крим, він направив на Січ посольство, схиляючи її до союзу із татарами. Спочатку запорожці на раді прийняли ухвалу не підлягати ані царю, ані королю, а «лише самим бути з ордою», однак з часом серед них взяли гору проросійські настрої. Інша група запорозьких старшин (серед них і І. Сірко) орієнтувалася на Польщу. Частина лівобережних козаків також почала схилятися до ідеї опори на Крим у визволенні «з польської і московської неволі» На початку лютого 1668 р. Старшинська рада, в якій взяли участь і представники лівобережного гетьмана, ухвали «з обох боків сторін Дніпра жителям бути у воз'єднанні і жити б окреме і давати данину турському цареві та кримському хану, так як платить валаський князь...». По закінченні ради П. Дорошенко направив посольство до Стамбула, засвідчуючи: згоду прийняти протекцію.

Спираючись на допомогу татар. П.Дорошенко в червні 1668 р. переходить у Лівобережну Україну, домагається возз'єднання козацької України й обирається її гетьманом Проти цього виступили не лише Росія й Річ Посполита, а й Кримське ханство, яке не приховувало невдоволення перспективою прийняття Україною турецької протекції, котра у міжнародно-правовому плані урівнювала її з ханством. Найбільший парадокс полягав у тому, що у боротьбі проти П. Дорошенка ханство знайшло опору в особі Запорожжя, яке в серпні обрало гетьманом Петра Суховоя. Дізнавшись про різкий поворот зовнішньополітичного курсу Бахчисарая, гетьман направив до султана посольство з проектом договору про прийняття протекції. Правлячі кола Порти вирішили задовольнити клопотання української сторони. Корсунська козацька рада 21 березня 1669 р. переобрала гетьманом П. Дорошенка й після дискусій ухвалила зроблений ним вибір щодо протекції, проте у присязі султану відмовила (вона відбулася на початку грудня 1670 р.).

Саме за підтримки Порти П. Дорошенко до кінця 1669 р. розгромив П. Суховія та його союзників, які у серпні цього ж року уклали угоду між Запорожжям і Кримом, що передбачала надання ханом воєнної допомоги за умови, якщо Запорожжя відмовиться визнавати протекцію султана.

Відмова Речі Посполитої визнати незалежність Правобережної гетьманщини та протекцію над нею султана спровокувала польсько-турецьку війну, в якій українське військо виступало союзником турецько-кримського. На переговорах турецького і польського посольств у жовтні 1672 р. у Бучачі було присутнє й посольство П. Дорошенка. Згідно з укладеним 16 жовтня договором, Польща визнавала незалежність Української держави, а терени Подільського воєводства відходило до складу Порти.

Відступ турецького уряду від умов договору про протекцію з Правобережною Україною, спроби кам'янецького паші втрутитися у її внутрішньополітичне життя погіршили дипломатичні відносини з Османською імперією та Кримом і активізували пошук П. Дорошенком у 1673 р. нових зовнішньополітичних комбінацій із Польщею та Росією. Через наступ російських і лівобережних полків взимку 1674 року взаємини з Портою і Кримом пожвавилися . Проте каральний характер воєнної кампанії турецько-татарських військ влітку 1674 р. спричинив страшну руйнацію й обезлюднення краю. Гетьман втратив підтримку з боку його населення

Розчарувавшись у турецькій протекції, влітку 1675 р. гетьман і його соратники вирішили зректися її й визнати протекцію Росії. Проте вчинили це не вдалося , і протягом зими-літа 1676 р. гетьман продовжував підтримувати формально доброзичливі взаємини з Портою і Кримом. Вони припинилися після капітуляції П. Дорошенком у другій половині вересня 1676 р.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ:

1. Kwiatek M. Zwycięstwo, które ściągnęło katastrofę. Kampania Jana Sobieskiego na Ukrainie w 1671 r. i jej polityczne konsekwencje / M. Kwiatek // Per aspera ad astra : materiały z XVI Ogolnopolskiego Zjazdu Historykow Studentow w Krakowie: Historia Rzeczypospolitej Obojga Narodow. – Krakow, 2008 . – S. 135 – 157.

2. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею (1659-1665 гг.). – СПб., 1870. – Т. V. – 335с.

3. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1872. – Т. VI. – 279 с.

4. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1874. – Т. VII. – 312 с.

5. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1875. – Т. VIII. – 280 с.

6. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1878. – Т. IX. – 320 с.

7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1879. – Т. XI. – 820 с.

8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1882. – Т. XII. – 874 с.

9. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные археографическою комиссиею. – СПб., 1884. – Т. XII. – 766 с.

10. Андреев А. Р. История Крыма / А. Р. Андреев [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http: // lib.misto.kiev.ua/HISTORY/ANDREEW_A_R/krym _history.txt

11. Антонович В. Гетьман Петро Дорошенко / В. Антонович // Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – Київ: Дніпро, 1991. – С.143 – 145.

12. Апанович О. М. Запорозька Січ у боротьбі проти турецько-татарської агресії: 50–70-ті роки XVII ст. / О. М. Апанович К.: Вид-во АН УРСР, 1961. – 299 с.

13. Апанович О. Найтрагічніший гетьман України. / О. Апанович // Апанович О. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://exlibris.org.ua/apanowicz/ index.html

14. Аркас М. Гетьман Петро Дорофійович Дорошенко 1665-167 / М. Аркас // Аркас М. Історія України – Руси [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.exlibris.org.ua/arkas

15. Аркуша О. Г. Історія державної служби в Україні : у 5 т. / О. Г. Аркуша, О. В. Бойко, Є. І. Бородін та ін. – К. : Ніка-Центр, 2009. – Т. 1. – 544 с.

16. Вирський Д. С. Дорошенко: двобій з долею / Д.С. Вирський // Вирський Д. С. Українне місто: Кременчук від заснування до 1764 [ Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.myslenedrevo.com.ua/uk/Sci/Local /Kremenchuk/Cossackdom/Ruina/5679.html

17. Возгрин В.Е. Исторические судьбы крымских татар. -М.:Мысль,1992.-446,[2]с. http://sattarov.net/tatar/tatar_history/

18. Грибовський В. В. Ногайські орди в системі державного управління Кримського ханства / В. В. Грибовський // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Вип.VII. – Запоріжжя: РА Тандем-У, 1999. – С. 44 – 48.

19. Григор'єва Т. Ю. Дипломатія Речі Посполитої напередодні та під час польсько-османської війни 1672-1676 рр. /Т. Ю. Григор'єва // Наукові записки НаУКМА. – 2010. – Т. 104 –С. 42 –46.

20. Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко: Огляд його життя і політичної діяльності. – Нью-Йорк: Видання Української Вільної Академії Наук у США, 1985. – 712 с.

21. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2 т.: Т.2 – від половини XVII століття. / Д. Дорошенко – К.: Глобус. – 1992. – 349 с.

22. Дюличев В. П. Рассказы по истории Крыма. / В. П. Дюличев – Симферополь: Квадранал, 2005. – 320 с.

23. Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті 17 ст. / В. Заруба – Дніпропетровськ: Ліра ЛТД, 2003. – 464 с.

24. Івангородський К. Військово-політичне співробітництво України-Гетьманщини та Кримського ханства в другій половині XVII – на початку XVIII ст. / К. Івангородський // Гуржіївські історичні читання (Збірник наукових праць). – Черкаси, 2007. – С.247 – 252.

25. Історія України з найдавніших часів до 2004 року - В. М. Литвин ...http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/

26. Кривошея В. В. Козацька старшина Правобережжя (1665 р. – кінець ХVII ст.) / В. В. Кривошея // Гілея. Історія. Політологія. Філософія : Вип. 13 – К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2008. – С.4 – 20.

27. Кривошея В.В. Козацька еліта Гетьманщини / В.В. Кривошея – К.: ІПіЕНД імені І.Ф.Кураса НАН України, 2008. – 452 с.

28. Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї / М. Крикун // Україна модерна. – Львів: Інститут історичних досліджень Львівського державного університету імені Івана Франка, 1999. – С. 311 – 349.

29. Крикун М. Корсунська козацька рада 1669 року / М. Крикун // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХХХVIII. Праці Історично-філософської секції. – Львів, 1999. – С. 117 – 148.

30. Крикун М. Турецький похід у Правобережну Україну 1674 року/ М. Крикун // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Випуск 34. – Львів, 1999. – С. 123 – 164.

31. Крисаченко В. Історія Криму: Кримське ханство. / В. Крисаченко – Київ: Твім інтер, 2000. – 334 с.

32. Лист гетьмана Петра Дорошенка до запорожців від 21 березня 1676 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/suspil / sus128.htm

33. Літопис Самовидця. [ Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://litopys.org.ua/samovyd/sam.htm

34. Мицик Ю. З. дипломатичного листування уряду Кримського ханства (друга половина XVI – початок XVIII століть) / Ю. З. Мицик // Записки Наукового товариства імені Шевченка. – Том ССХL. Праці Комісії спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін. – Львів, 2000. – С. 473 – 502.

35. Мицик ЮрійЗ джерел до історії Османської імперії та Кримського ханства XVI – першої половини XVIII ст. ..... 327 Україна в Центрально-Східній Європі / НАН України. Інститут історії України. — Вип. 9–10. — К.: Інститут історії України, 2010. — 380 с. С. 93-136.с 327-360

36. Підгаєцькі пакти польного гетьмана Яна Собеського із Кримським ханством – [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://litopys.org.ua /suspil/sus114.htm

37. Санин Г. А. Антиосманские войны в 70–90-е годы XVII века и государственность Украины в составе России и Речи Посполитой / Г. А. Санин // Россия – Украина: история взаимоотношений. – М., 1997. – С. 61– 64.

38. Санин Г. Украина в политических отношениях Российского государства и Османской империи (1667-86 гг.) / Г. Санин – [ Электронный ресурс]. – Режим доступа: http://history.org.ua/JournALL/uacenter/1/23.pdf

39. Смолій В.А. Українсь