ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Допомога кримських татар у здобутті влади на Правобережжі Петром Дорошенком (1665 – 1666 рр.)

Майоренко Ірина Олексіївна

СТОСУНКИ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З КРИМСЬКИМ ХАНСТВОМ І ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

КВАЛІФІКАЦІЙНА РОБОТА

ЗІ СПЕЦІАЛЬНОСТІ 6.020302 «Історія»

Науковий керівник:

д. і. н., професор

Масненко Віталій Васильович

Черкаси – 2011

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................................

РОЗДІЛ 1. ОСМАНСЬКА ІМПЕРІЯ І КРИМСЬКЕ ХАНСТВО У ПОЛІТИЦІ ПЕТРА ДОРОШЕНКА У 1665 – 1670 РР.

1.1. Кримські татари як союзники П. Дорошенка у здобутті ним влади на Правобережжі (1665 – 1666 рр.)………………………………………………..

1.2. Вплив Андрусівського договору на зміну зовнішньополітичних пріоритетів Петра Дорошенка та встановлення дружніх відносин з Оттоманською Портою (1667 -1668 рр.)……….………………….………….

1.3. Прийняття Петром Дорошенком турецької протекції. Корсунська рада 1969 року …………………………………..

РОЗДІЛ 2. ВІДНОСИНИ ГЕТЬМАНА ПЕТРА ДОРОШЕНКА З ТУРЕЧЧИНОЮ ТА КРИМОМ У 1671-1676 РР.……………………

2.1. Польсько-українсько-турецька війна 1671-1672 років. Бучацький мирний договір …………………………………………………………………….

2.2. Закінчення турецько-польської війни та крах про турецької політики Петра Дорошенка (1673-1676 роки)………………………………………

РОЗДІЛ 3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОХОРОНИ ПРАЦІ ТА БЕЗПЕКИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ……………………………………………….

ВИСНОВКИ.......................................................................................................

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ.....................

ВСТУП

Актуальність теми. Дослідження минулого міжнародного становища України є одним з актуальних питань сучасної історіографії. Особливо потрібно зазначити важливість південного геополітичного напряму для України, який у добу пізнього середньовіччя та раннього нового часу репрезентувала Османська імперія з її численними васалами, головним серед яких було Кримське ханство. Протягом багатьох століть українське козацтво торувало собі шлях до Чорного моря, а в стосунках зі Стамбулом та Бахчисараєм були різні періоди співіснування – від наступальних військових походів до політичної залежності та миру. Немає, мабуть, більш складної проблеми в осягненні Україною незалежності, ніж взаємини її з своїми могутніми південними сусідами: Османською Портою та її васалом – Кримом. Розділені вірою, звичаями, мовою, культурою Кримське ханство та Україна постійно протистояли одне одному. І незліченні страждання приносили татарські орди на нашу землю. Однак геополітичні інтереси обох держав штовхали їх до союзу.

Найбільш помітну і послідовну політику щодо Османської імперії та Кримського Ханства проводив гетьман Правобережної України Петро Дорофійович Дорошенко, який своє життя та діяльність підпорядкував боротьбі за її державність. Державний діяч і дипломат, він пройнявся метою вивести свою Вітчизну з руїни, об'єднати її розірвані частини, відновити самостійну Українську державу і намагався використати для досягнення цієї мети будь-які засоби. Розуміючи, що ані Московське царство, ані Річ Посполита не допоможуть обєднати Україну, тим більше що з 1667 році вони пішли на зближення і підписали Андрусіївський договір, про розподіл сфер впливу в Україні, він звернувся до третього, на його думку найвигіднішого напрямку зовнішньої політики, який повинен був принести Україні самостійність – зближення з Османською імперією та її васалом Кримським Ханством.

Вважаємо, що вказана тема є досить важливою з огляду на її актуальність, адже відповіді на питання поставлені в кваліфікаційній роботі зможуть допомогти не лише усвідомити основні етапи взаємовідносин України та Туреччини трьохсотлітньої давнини, а й осмислити сьогоденні проблеми становлення нашої держави як складової частини світової цивілізації, особливо щодо вибору стратегічних партнерів і вступу до тих чи інших міжнародних утворень.

Об'єктом дослідженняє геополітична ситуація, яка склалася у Центрально-Східній, Південно-Східній та Східній Європі, в контексті якого реалізовувалася зовнішня політика гетьманського уряду Петра Дорошенка.

Предметом дослідження є взаємовідносини українського гетьмана Петра Дорошенка з османською та кримськотатарською державами в часи його гетьманування.

Хронологічні рамки кваліфікаційної роботи охоплюють 1665–1676 рр. Нижня хронологічна межа пов’язана з приходом до влади Петра Дорошенка та встановленням мирних відносин спочатку з Кримським Ханством, а потім і з його протектором Османською імперією. Вибір верхньої межі обумовлюється крахом протурецької політики гетьмана у 1676 році та його зречення з гетьманства.

Територіальні межікваліфікаційної роботи включають в себе території України, яка у 1660–70-х рр. поділялася на такі державно-політичні утворення як Правобережне та Лівобережне гетьманства, Запорізьку Січ, а також Оттоманської Порти та Кримського Ханства. Досліджуючи вказану тему не можливо оминути також Московське царство та Річ Посполиту, які мали досить великий вплив на зовнішню політику Українського гетьманату.

Метароботи полягає в тому, щоб на основі узагальнення історіографічних здобутків й аналізу доступних джерел розглянути особливості зовнішньої політики Українського гетьманату за правління Петра Дорошенка відносно Оттоманської Порти та Кримського Ханства .

Відповідно до мети поставлено такі дослідницькі завдання:

– з’ясувати значення допомоги кримських татар у здобутті влади на Правобережжі Петром Дорошенком;

– дослідити вплив Андрусівського договору на зміну зовнішньополітичних пріоритетів Петра Дорошенка та встановлення дружніх відносин з Оттоманською Портою;

– простежити процес прийняття Петром Дорошенком турецької протекції та проаналізувати Корсунської ради 1669 року;

– розглянути основні події польсько-українсько-турецької війни 1671-1672 років та розкрити основні положення Бучацького мирного договору;

– показати закінчення турецько-польської війни та крах протурецької політики Петра Дорошенка у1673-1676 роках.

Історіографія дослідження.Політична історія українських земель у часи польсько-російсько-турецького суперництва за них у 60-70-х рр. ХVІІ століття висвітлена неповно. Не багато уваги приділялося в дослідженнях політичної біографії та напрямкам державотворчої діяльності однієї з головних її дійових осіб Петра Дорошенка. Головна причина нехтування його історичними заслугами крилася в ідеологічних оцінках цього володаря гетьманської булави, які фокусувалися головним чином навколо його протурецької політики та, відповідно, навішування ярликів «зрадника». Вельми помітно, що на українських землях, які входили до складу Російської імперії, а згодом Радянського союзу, світ побачили лише поодинокі дослідження, присвячені цій непересічній постаті, в яких описувались окремі факти його життя, і факт прийняття турецької присяги, але не більше.

До дорадянської історіографії, в якій проаналізована зовнішня політика Петра Дорошенка можна віднести праці українських та зарубіжних істориків ХІХ ст. У першій половині ХІХ ст. з'явилися праці Д. Бантиша-Каменського «История Малой Росии», який у своєму дослідженні використовував масу архівних документів, але оцінював внутрішню і зовнішню політику гетьманів не під кутом зору її відповідності інтересам України, а в світлі вірності російській державній ідеї, московському трону, саме тому П. Дорошенкавін зображував владолюбним, підступним, віроломним, володарем Правобережного гетьманату, котрий прийшов до влади «на згубу Украйні і шкоду Росії» й перетворився у «порушника загального спокою».

У другій половині ХІХ ст. в українській історіографії утвердився народницький напрям. Його ознакою була постановка на перше місце інтересів народу, яким, на думку істориків, мали підпорядковуватися інтереси всіх суспільних груп. Вперше на основі аналізу різноманітних джерел дослідив політичну діяльність П.Дорошенка видатний історик М.Костомаров, котрий у визвольних змаганнях українців кінця 40–70-х рр. XVII ст. спромігся побачити прагнення до політичної самостійності України. Костомаров вважав, що враховуючи ворожість Московії й Польщі щодо національних устремлінь українців, П. Дорошенко вирішив прийняти протекцію султана, сподіваючись, що Туреччина залишить Україну під її місцевим управлінням, не займаючи ні віри, ні звичаїв, задовольняючись лише певного роду васальною залежністю. Позитивну характеристику постаті гетьмана дав й інший видатний історик – В. Антонович, котрий присвятив його життю й діяльності короткий біографічний нарис.

З кінця ХІХ ст. розпочалося становлення державницького напряму в українській історіографії, що зумовило зміну методологічних засад історичного дослідження. Підхід до державних діячів нашого минулого був узалежнений від того, як і наскільки вони прислужилися державному будуванню України. Таким чином інтерес до П. Дорошенка, як державотворця зростає, зокрема його зовнішньополітична діяльність зображена в працях М. Грушевського, О.Єфименко, І. Крипякевича. М. Андрусяквідтворив картину боротьби гетьмана проти зазіхань на булаву П. Суховія, підтримуваного кримською елітою.

У 20-40 рр. ХХ ст.. під ідеологічним впливом державно-партійного апарату у Наддніпрянській Україні відбувається криза державницької історіографії, дослідження політичної діяльності Петра Дорошенка відсувається на другий план. По-іншому розвивається вітчизняна історична наука за кордоном. Саме в цей час, було написано безсумнівно, найвидатніший здобуток у вивченні постаті П. Дорошенка – завершене у 1939 р. монографічне дослідження Д. Дорошенка, яке, на жаль (через події Другої світової війни й втрату рукопису 1945 р.), побачило світ через багато років після смерті (1951 р.) автора у Нью-Йорку 1985 р., дякуючи зусиллям співробітників Української Вільної Академії Наук у США. Уперше в історіографії,на основі аналізу різноманітного кола джерел й творчої спадщини науковців, було відтворено цілісну панораму біографії гетьмана. У своїй праці Д. Дорошенко не приховував факту важливого значення підтримки татар в оволодінні булавою, грунтовно дослідив процес утвердження Петром Дорошенком влади на Правобережжі, реконструював події Підгаєцької кампанії гетьмана. В праці вияснені також обставини, що спонукали П. Дорошенка та його соратників врешті-решт зробити вибір на користь Порти, а не Речі Посполитої чи Московії. Вражаюче точно вимальовано трагізм безнадійності геополітичного становища Правобережного гетьманату в 1673–1676 рр.

У 50-80 рр. ХХ ст українська історична наука переживала важкі часи. Ідеологічний тиск партійно-державного апарату не давав змоги розвиватися об'єктивним поглядам на українську історію. Непохитно панувала єдина концепція історії СРСР. Така ситуація вплинула і на вивчення питань, що стосувалися гетьманування П.Дорошенка. Проте навіть у таких умовах з'явилися праці О.Апанович, В.Голобуцького та ін.

В українській історичній науці перегляд історіографічних догм і міфів стосовно масштабів і напрямків політичної та військової діяльності гетьмана П. Дорошенка відбувся з початком 90-х років та здобуттям Україною незалежності. Вперше (1993 р.) у пострадянській українській історіографії політичний портрет П. Дорошенка виписала О. Апанович, слушно назвавши його «найтрагічнішим гетьманом України». В цей час зявляються праці Т. Чухліба [ 50 ], [ 51 ], [ 52 ], [ 53 ], В. Смолія [ 39 ], Ю. Мицика [ 34 ], [ 35 ], В.Степанкова [ 42 ], [ 43 ], [ 44 ], В. Щербатюка [ 59 ], М. Крикуна [ 28 ], [ 29 ], К. Івангородського [ 24 ] та інших вчених. Вони переосмислюють зовнішню політику гетьманських уряду Петра Дорошенка, впливи на внутрішньополітичні події в Україні інших держав, зокрема, Кримського Ханства і Османської імперії. Великий внесок у дослідження відносин Петра Дорошенка з його південними сусідами зробив Т. Чухліб, який у низці своїх праць намагається доказати, що спочатку П. Дорошенко проводив полівасалітетну політику, і добивався підлеглості і від Речі Посполитої і Туреччини, але потім був вимушений прийняти турецьку допомогу та стати турецьким підданим, бо Польща не підтримала його таку політику. Також потрібно відзначити науковий доробок Миколи Крикуна, який використовуюи силу українських, турецьких, польських, російських джерел та матеріалів розкрив окремі епізоди стосунків П. Дорошенка і південних сусідів, зокрема події Корсунської ради 1669 р., коли була прийнята турецька протекція козаками Дорошенка, а також турецький похід на Правобережну Україну 1774 року, який підтвердив умови Бучацького мирного договору.

Окремі аспекти тематики, що досліджується не залишила поза увагою і російська історіографія. Російські дослідники Г. Санин [ 37 ], [ 38 ], С. Тарасов [ 46 ], Г. Ходирєва [ 47 ], [ 48 ], [ 49 ] досліджуючи окремі аспекти російсько-турецьких відносин зазначеного періоду не оминули і політичну діяльність Петра Дорошенка та вплив його зближення з Туреччиною на розстановку сил у Східній Європі.

Огляд та аналіз історичної літератури засвідчує, що поряд із значною увагою до зазначеної проблеми існує її тематична фрагментарність та потреба в комплексному проблемному вивченні подій, пов'язаних із міжнародним становищем України в другій половині XVII ст. та стосунків Петра Дорошенка з Кримським Ханством та Османською імперією.

З початку 90-х рр. розпочався новий період у дослідженні історії України. Жвавий інтерес викликають питання українського державотворення. Першими працями, в яких було поставлено завдання комплексного дослідження періоду гетьманування П.Тетері стали статті Я.Дашкевича. Зазначаючи, що П.Тетеря як гетьман був фігурою дуже суперечливою, автор стверджував, що він був визначним політиком і зручним дипломатом, майстром подвійної гри. На його думку, за більш стабільних умов Тетеря був би видатною державотворчою особистістю[1]. Подібний підхід до досліджуваної проблеми спостерігається в працях Н.Яковенко, яка вважжає за необхідне відкинути оцінку П.Тетері як людини "...нікчемної, жорстокої і користолюбної"[2]. На необхідності відходу від "...панівної в українській історіографії однобічно негативної оцінки ролі П.Тетері" наголосив і В.Брехуненко[3].

Важливим кроком для дослідження суспільно-політичної історії України XVII ст., зокрема першої половини 60-х рр., стала започаткована В.Смолієм та В.Степанковим розробка нової концепції історії Національно-визвольної війни українського народу 1648 - 1676 рр. З другої половини 90-х рр. автори ввели стосовно цих подій поняття "національна революція", що засвідчувало прагнення акцентувати увагу на процесах державотворення, кардинальних змінах у соціально-економічному та політичному житті держави. На їх думку, політика наступників Б.Хмельницького, зокрема й П.Тетері, проводилася в руслі розв'язання головних завдань революції. Вони зазначають, що П.Тетеря зарекомендував себе "...прибічником державної самостійності України..., намагаючись домогтися возз'єднання козацької України, відновлення чинності умов Гадяцького договору"[4].

Для з'ясування поставленої в дисертації проблеми, важливими є статті Н.Герасименко, О.Гуржія, М.Крикуна, Ю.Мицика, В.Степанкова, Т.Чухліба, що стосуються діяльності впливових постатей 60-х років XVII ст., які дають можливість проаналізувати суть суспільно-політичних поглядів осіб, що мали безпосередній вплив на політику гетьманського уряду [5].

Проблем геополітичного становища України в 60-х рр. XVII ст. торкаються у своїх працях В.Горобець, О.Струкевич, Л.Мельник і Т.Чухліб [6].

Питання участі представників Української православної церкви у політичних подіях другої половини XVII ст., зокрема і в 1663 - 1665 рр., розглядалися в дослідженнях О.Крижанівського, С.Плохія та М.Харишина[7].

У російській історіографії окремі аспекти, що стосуються досліджуваної проблеми, знайшли відбиття у працях істориків другої половини ХІХ ст. А.Востокова, В.Ейнгорна, Д.Павліщева та С.Соловйова. Основна увага приділялася питанням зовнішньої політики російського уряду і, зокрема, його стосункам з польським і кримським керівництвом у вирішенні українського питання. Проте характерною їх ознакою була оцінка українського козацтва як анархічного, руйнівного, не здатного на державне будівництво [8].

Серед російських представників радянської історіографії, в чиїх працях знайшли відображення проблеми історії козацької України періоду гетьманування П.Тетері, слід виділити І.Галактіонова та О.Новосельського. Їх дослідження, зокрема, стосуються перебігу подій воєнної кампанії 1663-1664 рр. на Лівобережжі, а також боротьби сусідніх держав за вплив в Україні [9].

З-поміж сучасних російських дослідників варто відзначити науковий доробок Т.Яковлевої. У своїх працях вона дає визначення Руїни, яка, на її думку, ознаменувалася різким загостренням боротьби за владу, внутрішніми суперечностями та соціальною напругою, черговим спалахом громадянської війни, частою зміною гетьманів та посиленням втручання іноземних держав у внутрішні справи України. Водночас, Тетерю характеризує як переконаного полонофіла, людину, що не гребувала будь-якими засобами для досягнення мети [10].

Серед польських істориків діяльністю гетьмана П.Тетері займався відомий дослідник другої половини ХІХ ст. Е.Руліковський. Його "Moнографія Павла Тетері", яка збереглася лише в рукописному вигляді, є першою науковою працею в польській історіографії, що присвячена висвітленню діяльності українського державного діяча [11].

Питання участі П.Тетері й правобережних козацьких полків у поході військ Яна Казимира на Лівобережжя торкнувся Т.Корзон у праці, присвяченій діяльності Яна Собеського [12]. У перші десятиліття ХХ ст. з'являються праці Ф.Равіти-Гавронського. Зокрема, він відзначив активну участь П.Тетері у розробці статей Гадяцького трактату. Також звернув увагу на той факт, що його політика на посаді гетьмана була спрямована на те, щоб домогтися від польського уряду виконання взятих зобов'язань щодо православної церкви, прав і вольностей козацтва тощо [13].

У сучасній польській історіографії спостерігається інтерес до окремих аспектів гетьманування П.Тетері, зокрема взаємин України, Польщі, Росії та Кримського ханства. Так, українському питанню в стосунках між Польщею та Кримом, зокрема в 1663 - 1665 рр., значну увагу приділив Л.Подгородецький [14].

Чи не найбільший науковий доробок у вивченні польсько-українських стосунків у першій половині 60-х рр. становлять досідження З.Вуйціка. Торкаючись питання політики П.Тетері, автор висловив міркування, що, будучи щирим прихильником Речі Посполитої, людиною надзвичайно самолюбивою, гетьман урешті став небезпечним для Польщі[15].

Cлід виділити також праці В.Маєвського, які присвячені дослідженню воєнно-політичних подій у козацькій Україні наприкінці 1663 -1664 рр., а також розвитку національно-визвольної та соціальної боротьби на Правобережжі під час повстання у 1664 - 1665 рр. Зокрема, вчений звернув увагу на прагнення кримського хана домогтися від українського керівництва розриву стосунків з Польщею й укладення договору з Кримом [16].

Аналіз стану наукової розробки досліджуваної проблеми дає підстави стверджувати, що, попри безумовні здобутки (вивчено напрями польсько-російсько-кримських стосунків у вирішенні українського питання, хід військово-політичних подій в козацькій Україні у 1663 - 1665 рр., розгортання соціальної боротьби, спрямованої проти уряду П.Тетері у травні 1663 і в 1664 - 1665 рр.) нині немає спеціального дослідження, де б було здійснено комплексний аналіз питань, що стосуються розвитку суспільно-політичної кризи в Україні у 1663 - 1665 рр., формування та реалізації внутрішньополітичного курсу уряду Тетері, напрямів і цілей його зовнішньополітичної діяльності.

В українській історичній науці перегляд історіографічних догм і міфів стосовно масштабів і напрямків політичної та військової діяльності гетьмана П. Дорошенка відбувся з початком 90-х років та здобуттям Україною незалежності. Зокрема, зявляються праці Т. Чухліба [ 50 ], [ 51 ], [ 52 ], [ 53 ], В. Смолія [ 39 ], Ю. Мицика [ 34 ], [ 35 ], В.Степанкова [ 42 ], [ 43 ], [ 44 ], В. Щербатюка [ 59 ], М. Крикуна [ 28 ], [ 29 ], К. Івангородського [ 24 ] та інших вчених. Вони переосмислюють зовнішню політику гетьманських уряду Петра Дорошенка, впливи на внутрішньополітичні події в Україні інших держав, зокрема, Кримського Ханства і Османської імперії. Великий внесок у дослідження відносин Петра Дорошенка з його південними сусідами зробив Т. Чухліб, який у низці своїх праць намагається доказати, що спочатку П. Дорошенко проводив полівасалітетну політику, і добивався підлеглості і від Речі Посполитої і Туреччини, але потім був вимушений прийняти турецьку допомогу та стати турецьким підданим, бо Польща не підтримала його таку політику. Також потрібно відзначити науковий доробок Миколи Крикуна, який використовуюи силу українських, турецьких, польських, російських джерел та матеріалів розкрив окремі епізоди стосунків П. Дорошенка і південних сусідів, зокрема події Корсунської ради 1669 р., коли була прийнята турецька протекція козаками Дорошенка, а також турецький похід на Правобережну Україну 1774 року, який підтвердив умови Бучацького мирного договору.

Огляд джерельної бази.Основою джерельної бази даної кваліфікаційної роботи послужили архівні матеріали, які містяться в багатотомнику «Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею», які виходили за редакцією Миколи Костомарова з 1863 по 1862 роки. Вміщені у цьому виданні матеріали – допомагають реконструювати картину міжнародного життя східноєвропейського регіону, дають змогу зрозуміти напрями зовнішньої політики Українського гетьманату та його стосунки з Москвою, Варшавою та Стамбулом протягом протягом 1665 – 1676 рр.

Значну кількість архівних джерел опрацьовано і видано Ю. Мициком [ 45 ], В. Крисаченка [ 31 ]. Зокрема, В. Крисаченком видана ґрунтовна праця де зібрана і опрацьована значна кількість документів, що стосуються історії Кримського Ханства, зокрема вміщено українсько-турецький договір 1668 р., який закріплював перехід України, що була під Петром Дорошенком під турецьку протекцію.

Також використано велику кількість опублікованих джерел літописного, епістолярного та мемуарного характеру, зокрема літопис Самовидця [ 33 ], де хоча і негативно, але досить детально описано стосунки Правобережної України з її південними сусідами.

Практичне значення одержаних результатів дослідження. Положення й висновки кваліфікаційної роботи можуть бути використані студентами для підготовки до семінарських занять, при написанні наукових робіт та статей, а також для подальшого дослідження проблематики взаємовідносин Української держави з її південними сусідами.

Структура кваліфікаційної роботизі вступу, трьох розділів, висновків і списку використаних джерел, що містить 65 найменувань.

Допомога кримських татар у здобутті влади на Правобережжі Петром Дорошенком (1665 – 1666 рр.)

Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького наступив надзвичайно важкий для України період, коли здобутки часів визвольної війни були значною мірою втрачені. Нестійкість становища гетьманів та вакансія гетьманського престолу посилила соціальну поляризацію суспільства, спричинила боротьбу елітних груп за владу. Це в свою чергу погіршило геополітичне становище України, посилило прагнення сусідніх держав загарбати нові території. Україна фактично розпалася на дві частини, кожна зі своїм гетьманом різної іноземної орієнтації. На Лівобережжі, яке залишалося під владою Москви, гетьманом був Іван Брюховецький, на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі, – Павло Тетеря. Ще з початку 1664 р. на Правобережжі спалахнуло народне повстання, що відразу набуло ознак національно-визвольної та соціальної боротьби. Воно було спричинене, з одного боку, антиукраїнською політикою Польщі, а з другого — намаганням старшинського угруповання, очолюваного П.Тетерею, відновити в Україні порядки, які існували до 1648 р. Поштовхом до повстання стала свавільна поведінка польських і кримських військ під час воєнних дій на Лівобережжі у 1663 - 1664 рр.

На другому етапі повстання (з січня — по червень 1665 р.) повною мірою проявився крах політики П.Тетері. Позбавлений підтримки в середовищі козацтва, в умовах, коли основні польські сили покинули межі України, він змушений був від'їхати до Польщі, що було наслідком його зневіри в можливостях реалізації своїх задумів. Від'їзд П.Тетері не призвів до стабілізації в Україні. Наслідком нового спалаху боротьби за владу став ще більший її розкол. За таких умов відбулося посилення на Правобережжі позицій Криму.

Після Тетері в гетьманська булава на короткий час опинилась в руках гетьмана Степана Опари, який, на думку вчених, першим серед тогочасних вітчизняних діячів практично впровадив у життя «турецько-татарський» напрямок у зовнішній політиці гетьманату. Підтвердженням цим словам є те, що ще будучи медведівським сотником Чигиринського полку в листопаді — грудні 1664 року С. Опара налагодив тісні стосунки з ханом Мегмет-Гіреєм IV (пос1)

Слід зазначити, що від часу смерті Б. Хмельницького й до середини 60-х рр. ХVІІ ст. уряди Стамбула й Бахчисарая не мали єдиної точки зору стосовно Українського гетьманату. Якщо Порта хотіла напряму підпорядкувати собі його правителів, то Крим намагався зробити так, щоб козацька Україна стала залежною від ханів. Особливо гостро це питання постало в останні роки правління Мегмед-Гірея ІV, коли кримський хан став відкрито ігнорувати накази свого сюзерена щодо участі у війні між Османською й Австрійською імперіями. Це він робив задля можливості безпосередньої участі своїх військ у подіях, які розгорталися в Україні.

Перебування Опари на посаді правителя правобережної частини Українського гетьманату тривало всього протягом двох місяців — з 11 червня до 18 серпня 1665 р.

11 червня 1665 р. на чолі двох полків (пішого та кінного, загальною кількістю близько 1000 чол.) С. Опара оволодів важливим у стратегічному плані полковим містом Уманню, звідки була вибита московська залога в складі 80 осіб. ( пос 2) Через деякий час його підрозділи оволоділи Лисянкою. Очевидно, саме перебуваючи в Умані, С. Опара проголосив себе гетьманом Правобережної України і призначив генеральну старшину.

Розуміючи, що кримський хан хоча і є монархом й володарем потужної військової держави, але разом з тим має і свого протектора —султана Османської імперії Мегмеда IV, Опара висилає до Стамбула козацьке посольство, яке прибуло до турецької столиці в середині червня 1665 р. Головним завданням українських дипломатів було добитися прихильності могутнього володаря імперії, а також заручитися його військовою підтримкою й монаршим дозволом татарському хану посилати свою орду на допомогу С. Опарі проти московських залог( пос 5).

Деякою мірою Мегмед IV пішов назустріч вимогам козаків — у кінці липня він вислав на допомогу Опарі елітний яничарський підрозділ на чолі з мурзою Кан Мегмедом. Окрім того, Порта не мала заперечення проти участі татар у спільних діях з військами Опари. Невдовзі до гетьмана прилучилися загони кримчаків на чолі з мурзами Камаметом, Батурши, Батиром і Тенешом (всього близько 22 тисяч чол.). ( пос3 ). В липні під булавою новообраного гетьмана зголосилися бути майже всі полки та міста Правобережної України.

На початку серпня Опара робить спробу закріпити своє становище діями військового характеру. Разом із татарами він планує вирушати на Канева. Метою цього походу повинно було стати захоплення міста з подальшим перетворенням його на своєрідний плацдарм для переправлення військ на лівий берег Дніпра задля прихилення на свій бік лівобережної частини Українського гетьманату( пос 4).

Однак спочатку Опара вирішує захопити містечко Мотовилівку, куди 16 серпня надійшов разом із турками й татарами Кан Мегмед ( пос 6). Після багаточисельних штурмів Мотовилівки (татари також атакували Фастів і Васильків), де мужньо оборонялися прихильники його опонентів Дрозденка й Децика, війська Опари змушені були відійти від мурів містечка. 18 серпня, наступного дня, він був раптово ув’язнений татарами, коли прибув до них на військову нараду в районі Богуслава. Ось як описував цю подію лівобережний полковник Д. Ярмоленко: «…18 дня серпня той Іуда Опара з усією старшиною їздив того ж дня до мурз на раду; і ще неподалік від наметів стали татарове в строях, і не допустивши до наметів мурзиних, стали Опару грабувати й всю його старшину і в одних сорочках до мурз повели, також його радників зв’язали, а йому як Іуді другому подарували кайдани на шию і залізо на ноги…» ( пос 7)

На думку Т. Чухліба, причиною того, що вчорашні союзники так жорстоко поставилисьдо гетьмана, був збіг багатьох чинників: перш за все, Опарою був незадоволений Мегмед-Гірей ІV та його оточення, яких гетьман сприймав не як протекторів, а лише як рівних союзників і часто-густо не прислухався до настанов представників хана —кримський володар не міг вибачити гетьманові його звернення до султана в обхід Бахчисарая. ( пос 9) Безпосереднім поштовхом до арешту Опари стали перехоплені татарами листи гетьмана до брацлавського полковника В. Дрозденка, в яких останній намовлявся до спільного виступу не лише проти короля, але й кримчаків.

Татари Сейда-Атмет-Слом і Унгар-Ексмет, які були тоді при мурзах і згодом потрапили в полон, розповіли про справжню причину розправи татарів з Опарою. Мурзи перекопалися в тому, що Опара не може виконати своїх обіцянок підкорити українські міста кримському хану, не має реальних сил, не користується підтримкою населення, що він зовсім не популярний на Україні: «Й як де вони прийшли до нього Степана й їм міста ніде не здались, й вони бачачи те, що в нього сили немає, міста їм не здаються, й великого государя ратних людей не віддають, й писав він про те до хана неправдиво, його Степана взяли…» ( пос 8).

Очевидно, свою руку до скинення гетьмана приклав і його генеральний обозний П. Дорошенко, вже давно відомий у війську старшина. Ще за часів Богдана Хмельницького він служив полковником, потім підтримував гетьманів, які додержувались пропольської орієнтації. Адже вже наступного дня після арешту Опари татари після декількох невдалих спроб захопити козацький табір звернулися до його оборонців: «…якщо де візьмете Петра Дорошенка, що мурзи поставили гетьманом і приймете до себе за гетьмана, то владу не станем добувати, а якщо не зробите, то відразу пошлем Поляків в Чигирин і в Білу Церкву и будем вас добувати, поки повність не добудем...» ( пос 10) З цих висловлювань можна зробити висновок, що перед цим генеральний обозний П. Дорошенко вже мав якісь стосунки та розмови з ханськими воєначальниками щодо перебування С. Опари на гетьманській посаді й, можливо, сам (або через своїх представників) запропонував татарам підтримати свою кандидатуру на володіння булавою замість невдалого, як на його думку, попередника. Очевидним також є і той факт, що в момент роззброєння Опари, разом з його найближчими старшинами Дорошенка не було затримано й він перебував у татарському таборі не в статусі полоненого, як його нещодавні соратники.

Ще одним доказом активної участі П. Дорошенка у змові проти гетьмана, є те, що коли Степана Опару відправили до Бахчисарая, Дорошенко «… всім мурзам и старшим Татарам великі подарунки подавав, і чолом бив, щоб Опару повернули; і тільки, з його прохання послали за ним, і з дороги повернули…» ( пос 11)

Отримавши гетьманську булаву влітку 1665 р., ставши наказним гетьманом, П.Дорошенко, за порадою кримського хана, відразу ж в листі задекларував свою прихильність до польського короля, «природного» сюзерена правобережних гетьманів, оскільки в Чигирині, Корсуні, Білій Церкві та деяких інших містах ще стояли польські залоги.

Прийшовши до влади, ставши наказним гетьманом, Петро Дорошенко подбав про зміцнення своєї поки що нетривкої влади. Найперше, на що звернув увагу гетьман, було завдання подолання на Правобережжі стихії анархії та старшинського отаманства, котрі завдали величезних матеріальних збитків краю та не дозволяли зосередити всі сили козацтва на досягненні головного — об’єднання України та виборення незалежності. Його авторитет був підірваний тим, що він став гетьманом зо допомогою кримських татар — одвічних ворогів козацтва і всього українського народу. Тим більше татарські мурзи не знехтували можливістю вимагати від Дорошенка за плату українські міста, захопивши Лісовичі, Звенигородку «приступом», татарські орди жителів цих містечок «всіх в неволю погнали... ні єдиної душі не залишили, всіх в як плату собі піймали» ( пос 14).

Хоч Опара був усунутий, але брацлавський полковник В. Дрозденко висунув свої претензії на булаву, саме тому Дорошенко з козацьким і польським загонами пішов на Брацлав. Ханські орди також взяли участь у поході Дорошенка проти правобережних полків. Більше того татари становили головну ударну силу Дорошенка.

Просуваючись по українській землі, татарські мурзи відправили багато своїх загонів у різних напрямках в глиб країни. Терором, насильством змушували вони населення міст, містечок і сіл переходити на бік Дорошенка. ( пос 13) Але навіть і з тими, хто підкорився, мурзи поводилися по-варварськи. Данило Єрмоленко, наказний гетьман під час перебування гетьмана І.Брюховецького в Москві (вересень — грудень 1665), писав генеральному старшині Роману Ракушці-Романовському: «А містека, які над Бугом поздавались було татарам, тоді людей всіх вибрали й погнали в Крим, а містечка всі попалили» ( пос 12)

Дрозденко, під началом якого зібралися досить значні сили, в тому числі декілька тисяч сербів контролював доволі значні території Східного Поділля. Облога Брацлава тривала 20 днів. Велись жорстокі бої. Брацлавські козаки не діставали підтримки, бо татари поперерізали усі шляхи. Наказний гетьман Єрмоленко, який перебував у Каневі, не міг встановити зв'язку з Дрозденком. Сили Дорошенка зазнавали великих втрат, але вони поповнювались (свіжими татарськими загонами). Наприкінці жовтня 1665р. дорошенківцям вдалося оволодіти містом, Дрозденко потрапив в полон. Невдовзі, після спроби викрасти в Дорошенка булаву і втекти з нею до Брюховецького, він був страчений ( пос 15. Після перемоги над Дрозденком Дорошенко захопив Чигирин і вступив у боротьбу з Овруцьким полком, очолюваним Дециком. Після невдачі Децик відійшов до Києва, а потім перейшов на Лівобережжя, де його полк розташувався в районах Остра, Козельця, Бобровиці і Гоголева. ( пос 16

До кінця 1665 р. відбувалися дрібні сутички на Лівобережжі в яких брали участь і татари. Взимку татарські орди пішли у свої кочовища, але на Правобережній Україні залишалось близько тисячі татар, які входили до складу польських гарнізонів. Вони продовжували творити безчинства, брати в полон («в заплату») сільське українське населення. Полонений німецький капрал з Білоцерківського гарнізону заявив: «Татари прийшли ... в Білу Церкву до коменданта для заплати і комендант їм в заплаті відмовив, дати було нічого, а велів брати людьми, де добудуть» ( пос 17. Саме такою жорстокою ціною мусив заплатити Петро Дорошенко за владу.

Скликана 19 січня 1966 року розширена старшинська рада підтвердила гетьманські повноваження Петра Дорошенка. Своєю резиденцією гетьман обрав місто Чигирин, де знаходилася гетьманська столиця Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Описуючи цю раду, Самійло Величко повідомляє, що полковниками, старшиною та представниками від козацтва «виборнішим товариством» було «без довгих роздумів одностайно проголошено і затверджено його ж, Дорошенка, гетьманом. Йому відразу вручено військові клейноди, а вірність та щирість закріплено взаємною присягою: гетьман — військові, а військо — гетьманові».( пос 18.

Найраніші відомі вченим спроби П. Дорошенка встановити відносини з Портою припадають на 1666 р. Після Ради очолюваного ним Війська Запорозького, що відбулася 20 лютого поблизу міста Лисянки, гетьман, — зазначає Сергій Соловйов (не покликаючись, однак, на джерело), — дав знати в Константинополь, що він послушний волі султана. ( пос 26. Дмитро Дорошенко відкинув цей факт, запевняючи, що, або Соловйов помилився в хронології, або взагалі такого факту ніколи не існувало. Ми не можемо стверджувати напевно, але потрібно зазначити, що цей факт не суперечить тогочасному намаганню П. Дорошенка мати в його протистоянні з Польщею і Москвою Порту союзницею. У зв'язку з цим міркуванням варто звернути увагу на згаданий Миколою Крикуном та датований квітнем 1666 р. лист великого візира Кьопрюлю-заде Фазіля Агмеда-паші до П. Дорошенка, де сказано, що гетьман є підданим султана. ( пос 27. Видається, що візирове твердження за часом його появи і змістом добре узгоджується з тим, на що вказав С. Соловйов. До речі, вираз «підданий» у випадку візирового листа (як і в багатьох інших аналогічних документальних випадках) не слід сприймати буквально: це був лиш традиційний в турецьких зносинах спосіб вислову, зовнішня форма, вживана в турецькій дипломатичній мові відносно країв або народів, які Порта вважала за належні до сфери її політичних впливів.

П. Дорошенко швидко опанувавши козацьким Правобережжям, висунув амбітну програму «вигнати усіх ляхів з України до Польщі» та об’єднати під єдиною гетьманською булавою обидва береги Дніпра.

У травні-червні 1666 р. Дорошенко перевірив на міцність московський контроль над Лівобережжям. На початку червня П.Дорошенко направив до хана Аділ-Ґірея свого посла І.Мельника, який запросив татарські війська допомогти своєму гетьманові в задніпровському поході. У відповідь хан направляє в Україну «нурадин-солтана і двох царевичів» ( пос 21

Союзні сили дорошенківців, татар та поляків зробили наскоки на околиці Канева та Посуллям у напрямку Лубен та Миргорода (зокрема постраждали Жовнин, Горошин, Буромля, Хорол) ( пос 22

10 червня 1666 року військо Дорошенка у складі Чигиринського й Черкаського полків та союзних підрозділів татар і поляків перейшло Дніпро біля Воронівки (Дорошенко залишився тут зі своїм «двором») і попрямувало на Кременчук. Утім козаки Миргородського і Гадяцького полків спільно з російськими військами під керівництвом Косагова блокували зусилля правобережного гетьмана та погромили його відступаючі війська на переправі через Дніпро ( пос 23

«Допомога» татар не принесла користі повстанню. Від неї тільки терпіли народні маси Лівобережжя. Ординські війська, що переправилися на лівий берег, майже не вели боїв з противником, а насамперед палили села, забирали людей у полон. Наприкінці літа татари пішли від Дорошенка і він змушений був відступити.

Восени Дорошенко знову спробував підкорити Лівобережжя. 29 вересня 1666 р. на допомогу Дорошенку нуреддін-султан привів татарське військо під Чигирин і 1 жовтня Дедеш-ага з кількома тисячами татар знов пішов за Дніпро. Дорошенко направив на Лівобережжя два козацьких полки і 15 тис. татар на чолі з султаном Соломет-Гіреєм. Вони переправилися через Дніпро і напали на Прилуцький полк.

У листі до короля від 5 жовтня П. Дорошенко просив надати «виразний ординанс», який би узаконив вторгнення правобережних козацьких військ на Лівобережну Україну. Однак Річ Посполита не лише не підтримує спроби П.Дорошенка об'єднати Україну, а й проводить заходи, які змушують козацького зверхника відвести свої полки з лівого берега Дніпра на правий, адже наприкінці 1666 року коронна армія вступає на Правобережжя. Саме це й підштовхнуло Дорошенка до зустрічі з татарськими воєначальниками біля Цибульника, (Д. Дорошенко гадає, що Цибульник — це урочище у двох милях від Чигирина; можливо, тут, ідеться про праву притоку Дніпра — Цибульник, що протікає на південь від Чигирина) де, згідно зі свідченнями очевидців, він присягнув трьом султанам Кримського ханства, «що йому бути з ханами в дружбі, а цесарю турському в підданстві» та змусило його добиватися унезалежнення Українського гетьманату від Речі Посполитої за допомогою Кримського ханства, з перспективою прийняття турецького протекторату. ( пос 25

До звільнення Правобережжя від польських військ Дорошенко приступив у жовтні 1666 року, використавши внутрішню міжусобицю в Польщі — бунт Любомирського проти короля. Зі своїми військами гетьман провів ряд боїв проти польських залог, які ще залишалися у правобережних містах, і витіснив їх. У цей час до нього надійшла допомога — 30-тисячна татарська орда. Польський уряд, ліквідувавши бунт Любомирського, в грудні 1666 р. послав на Правобережну Україну шеститисячне коронне військо під проводом Себастьана Маховського.

Поляки, вступивши на Поділля, зруйнували містечко Івангород, яке не підкорилося їм. 19 грудня між Браїловим і Брацлавом війська Дорошенка наздогнали польське військо й розгромили його, Маховський потрапив у полон і був відвезений до Криму. Таким чином Правобережжя звільнилося від Польщі. Його територія була повністю очищена від ворожих окупаційних військ. На порядку денному постала проблема звільнення Лівобережної України від чужоземного панування Москви та влади її ставленика Брюховецького. Тим більше, Петру Дорофійовичу стало відомо про те що між Московською державою та Річчю Посполитою почалися переговори щодо перемир’я, що автоматично вирішує питання щодо розподілу сфер впливу над Україною між польським королем і московським царем.

Отже, у тяжкий і трагічний час для України взяв гетьманську булаву Петро Дорошенко. Дорошенко заступив на гетьманстві Тетерю, котрий не був спроможний стримати народний гнів проти нього й поляків. Новий гетьман, який прийшов до влади за допомогою кримських татар, котрі в цей час перебували в Україні, одразу ж розгорнув дипломатичну діяльність, спрямовану наобмеження впливу польських владних структур, пошук порозуміння з Лівобережною старшиною та отримання підтримки з боку Криму. Правобережний гетьман пішов на розвиток дипломатичних відносин з Кримом і Портою, вбачаючи у них противагу зближенню Польщі й Росії.

1. 2 Вплив Андрусівського договору на зміну зовнішньополітичних пріоритетів Петра Дорошенка, встановлення дружніх відносин з Оттоманською Портою (1667 -1668 рр.)

13 січня 1667 р. у селі Андрусові поблизу Смоленська було укладено перемир'я між Росією та Польщею на 13 років, яке стало завершенням російсько-польської війни 1654—1667 років.

За цим перемир'ям Лівобережжя України залишалося за Росією, а Правобережжя знову переходило під владу Польщі, окрім Києва, який залишався за Московською державою тільки на два роки. Запорозька Січ повинна була перебувати під владою обох держав. Отже, за змовою двох воюючих країн відбувся поділ України, тобто офіційний, юридичне оформлений міжнародним трактатом поділ української території на три частини. (пос 21)

Представників України до участі в переговорах не допустили, оскільки не визнавали юридичною стороною. Польсько-російська угода 1667 р. відверто загрожувала Туреччині й ханству, навіть їхньому існуванню, оскільки несла в собі причину для майбутньої війни, тобто неминучим у майбутньому мало бути зіткнення й Речі Посполитої, й Росії з цією частиною мусульманського світу. Отже, Андрусівський трактат привів до певних змін у міжнародних відносинах, розкладі військових сил і політичних впливів не тільки між Росією і Польщею, а й Кримом і Туреччиною. (пос 22)

Андрусівське перемир'я призвело до посилення протурецьких і протатарських настроїв у середовищі козацької старшини. Ті, хто боровся проти царського уряду, після 1667 р. вже не мав можливості спиратися на Річ Посполиту. Правобережні старшини, котрі виступали проти Польщі, не могли розраховувати на підтримку Московської держави. Тому дехто з них звертав свої погляди до Кримського ханства й султанської Туреччини.

Не винятком був і Петро Дорошенко, тепер він не може покладатися ні на одну з сторін, яка підписала договір, тим більше що статті про розподіл сфер впливу в Україні аж ніяк не співпадали з його бажанням об’єднати Правобережжя та Лівобережжя під єдиною булавою. Саме тому він починає шукати третю нейтральну силу, якій би, як і йому самому був не вигідний союз цих двох великих держав. Цією третьою силою стали Оттоманська Порта і її васал Кримське ханство. Після першого повідомлення про Андрусівське перемир'я на початку лютого 1667 р. Петро Дорошенко відправив послів М. Зеленського та Д. Лесницького до Бахчисарая з пропозицією укладення українсько-кримського військово-політичного союзу. Саме таким чином Дорошенко намагався не допустити остаточного примирення Москви з Варшавою — за допомогою Кримського ханату гетьман сподівався замирити Османську імперію з Московською державою і створити антипольський блок держав у складі України, Росії, Туреччини та Криму. (пос1)

Розуміючи, що хан без свого сюзерена, султана Мегмеда IV, не може вирішити питань, поставлених перед ним українськими послами, Дорошенко відсилає своїх дипломатів і до Туреччини. 6 і 9 липня 1667 р. посольство Війська Запорізького, очолюване М. Раткевичем-Портянкою, було прийняте султаном. Щодо домовленостей, які були прийняті при зустрічі, не має прямих даних — згідно з твердженнями турецьких істориків, українці заявили про підданство падишаху та готовність виставити для потреб Османської імперії 50 тисяч війська, польський посол Є. Радзієвський, що в той же час перебував в Адріанополі, говорив, що посланці Дорошенка у розмові з ним після прийому у султанському палаці заявили про те, «що Україна так далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі» (пос2) Дорошенкові посли також хотіли домовитися про військову допомогу султана та добитися, щоб султан наказав кримському хану виступити разом з Військом Запорозьким проти Польщі. Після цієї аудієнції турецький уряд пообіцяв надати Петру Дорошенкові допомогу і став трактувати Дорошенкових козаків як своїх підопічних (пос3)

Польський уряд зі свого боку, щоб запобігти спільному проти себе виступу Туреччини, Криму й Дорошенка, послав до Стамбула посольство, очолене Радзієвським. Воно прибуло до турецької столиці в червні 1667 р. Після Андрусівської угоди це була дуже нелегка місія. Оттоманська Порта не бажала відновлювати польсько-турецьке перемир'я 1640 року, доки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою. Хоча ціною принизливих умовлянь польському послу вдалося тимчасово відновити давнє перемир'я, йому було заявлено, що тривала приязнь можлива тільки тоді, коли Польща зречеться України й розірве мир із Москвою. Туреччина, що вела тоді затяжну війну з Венецією за острів Кріт, мабуть, вирішила відкласти неминучий збройний конфлікт із Річчю Посполитою.

Представники Речі Посполитої зробили спробу зустрітися з козацькими послами, обіцяючи від імені короля «ласку й пробачення Війску Запорозькому». Дипломати Дорошенка категорично відкинули ці польські підступи, заявивши при цьому, що «козаки є так далеко від усякого підданства та приязні з Польщею, як небо далеко від землі» . (пос23)

Після посольств до Криму і Туреччини, які мали чіткі антипольські інструкції, П. Дорошенко розпочинає переговори з московськими представниками — ті переконували українського гетьмана відмовитися від союзу з татарами. На що П. Дорошенко їм відповідав, що не буде поривати стосунків з Кримом, тому що хан є союзником Речі Посполитої. У свою чергу, відзначав гетьман, він згідно з Гадяцькою угодою 1658 р. є підданим польського короля. (пос4)

Воєнні дії проти Польщі розгорнулися влітку та восени 1667 р. й дістали назву Підгаєцької кампанії. У серпні того ж року з'явилася в Україні орда під проводом калги-салтана Керим-Гірея, згодом прибули й турецькі яничари. У вересні об'єднані сили калги та Дорошенка розпочали регулярні воєнні дії.

Дорошенко, готуючись воювати з ворожими силами, розраховував на непідготовленість Польщі. Але польний гетьман Ян Собеський, талановитий польський полководець, котрий стояв на чолі коронних військ, знав про наступ, що готувався. У другій половині вересня 1667 р. Дорошенко з 24 тисячами своїх козаків, із 40 гарматами й кількома десятками тисяч орди під проводом калги Керим-Гірея був уже в Галичині. Туди ж прийшли й три тисячі турецьких яничарів із 12 гарматами. Супроти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська. Але в його був дуже важливий спільник: запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий з своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників татар.

Проти цих сил Ян Собеський міг виставити всього 15 тисяч регулярного війська й кілька тисяч озброєної челяді. Але його підтримав запорозький кошовий Сірко, який ще в січні 1667 р. побував у Львові й заявив, що не визнає Дорошенка за гетьмана й готовий зі своїми запорожцями зробити диверсію проти Криму, щоб стримати Дорошенкових спільників — татар. (пос5)Собеський укріпився на дуже сильній позиції коло Підгайців, де на початку жовтня його облягли козаки й татари.

Майже два тижні витримував Собеський облогу, відбивши перший сильний штурм. Коли його сили почали слабнути, прийшла звістка, що Сірко з 2000 запорожців вдерся до Криму і користуючись з відсутності на півострові серйозних військових сил, пограбував і розорив край так, що там залишилися «тільки пси й коти». Прорвавшись через Перекоп, козаки зруйнували місто Арбаутук, вбили понад 2 тисячі чоловіків, звільнили 2 тисячі невільників і з тріумфом повернулися до Січі. (пос7)Це викликало паніку у татарських союзників Дорошенка, які не хотіли більше воювати в Галичині. Багато їх почало тікати з табору додому. Повторилася типова в історії татарсько-українських союзів картина: понад головами своїх союзників Керим-Гірей почав 16 жовтня переговори з Собеським і всього за якісь чотири години вже був готовий трактат про «вічну приязнь і непорушний мир». . (пос8) Що ж до козаків, то вони мали залишатися в польськім підданстві на умовах, які мусила виробити спеціальна комісія. (пос6)

Дорошенко опинився в настільки небезпечній ситуації, що йому залишилося лише наспіх копати шанці для захисту свого табору від «союзників». Коли на третій день Керим-Гірей запропонував своє посередництво, Дорошенко, не маючи вибору, приступив і собі до переговорів із Собеським. . (пос24)

19 жовтня 1667 р. була підписана угода: Дорошенко й Військо Запорозьке обіцяли підданство королеві й відмовлялися на майбутнє від усяких інших протекцій; магнати й шляхта могли вільно вертатися до своїх маєтків; коронне військо не повинно було входити до козацької України; поляки були вимушені визнати кордон козацької держави по річці Горині; залога в Білій Церкві мала бути зменшена, остаточне полагодження відносин відкладалося до найближчого сейму. Пакт був скріплений взаємною присягою Дорошенка й Собеського. Отже, під Підгайцями Собеський підписав два окремі трактати — з татарами, а також із Дорошенком . (пос9).

Укладений за таких обставин договір не міг бути щирим з боку Дорошенка. Бачучи, що ні Москва, ні Польща не можуть погодитися з самостійним існуванням України, він почав тепер думати про досягнення своєї мети за допомогою Туреччини. Але до якогось часу мусив приховувати свої плани й провадити дипломатію на всі сторони, чекаючи слушного часу й сприятливих умов.

Десь у січні 1668 року в Чигирині при Петру Дорошенкові відбулася старшинська рада. За зізнанням шляхтича Яна Сєножацького (зробленим у Києві П. Шереметеву), який, повертаючись із кримського полону, пробув у Чигирині деякий час, звідки й прибув до Києва, на Раді було ухвалено, що «по обидві сторони Дніпра жителям бути в злуці і давати данину турському царю и кримському хану, так, як волоской князь платить, а щоб під рукою великого государя и королівскої величності вік не бувати». (пос10). Якщо навіть не все сказане Я. Сєножацьким відповідає дійсності (наприклад, навряд чи на Раді говорилося про готовність козаків сплачувати данину Порті), то все ж незаперечним є те, що на Раді козацької старшини вперше (наскільки нам відомо) було вирішено взяти курс на тісне зближення з Османською імперією, щоб захистити контрольовану Військом Запорозьким територію від Польщі і Москви.

Видається, що наслідком саме цієї Ради було відправлення до Туреччини П. Дорошенком посольства у складі Івана Васильковського й Григорія Снітковського для проведення переговорів з турецькою стороною згідно зі змістом ухвали цієї Ради.

Посли прибули до Адріанополя 6 березня. Слід вказати на те, що в Адріанополі водночас з цими послами перебували й посли від Івана Брюховецького — також з метою укладення тісних відносин з Портою. (пос11). Гетьман Брюховецький вирішив приєднатися до антимосковського руху, котрий поширювався по всій Україні. Таким чином він бажав запобігти можливого вибуху народного гніву проти нього самого. Зневажений усім українським народом, він не відчував історичних реалій. Вирішивши вирватися з-під опіки Москви, він скликав раду, де заявив, що Москва хоче віддати Польщі й Лівобережну Україну, отже слід вигнати царських воєвод і перейти під протекцію турецького султана.

Обидва посольства заявили турецькій стороні, що козаки віддаються під захист султана, а той, своєю чергою, заявив, що Порта згодна взяти їх під свою протекцію (пос12).

Саме в цей момент в Петра Дорофійовича зявився шанс здійснити свою найзаповітнішу мрію — об'єднати Україну по правому і лівому берегу, і стати гетьманом воз'єднаної України. Сім тисяч ординців прибули до Брюховецького. З ними та з козаками він пішов визволяти прикордонне місто Котельву, яке обложило московське військо під проводом боярина Ромодановського, що вступило в Україну для придушення антимосковського повстання. Брюховецький розіслав універсали, якими закликав виганяти з України царських урядників і військових; воєводам писав, щоб вони добровільно пішли з України. Царські залоги, злякавшися, втікали. Воєводи утрималися тільки в Києві та Чернігові.

На початку літа на Лівобережжі з'явився Дорошенко. Брюховецький сподівався, що Дорошенко йде йому на допомогу. Однак той прислав до нього своїх людей з вимогою, щоб Брюховецький зрікся гетьманства й віддав клейноди. Дорошенко обіцяв йому Гадяч у «доживотне володіння». Ніби громом був приголомшений Брюховецький. Маючи намір боротися, він заарештував дорошенкових посланців. Однак коли Дорошенко підійшов із військами до міста Опішні, татари покинули Брюховецького, козаки, які були при ньому, кинулися грабувати обоз, а потім і вбили лівобережного гетьмана. Потім Дорошенко вирушив проти Ромодановського, але той не наважився вступити в бій і ретирувався на московську територію.

8 червня 1668 р. Дорошенко був проголошений гетьманом обох боків Дніпра. Це був його найвищий тріумф. Нарешті об'єднувалися розірвані частини України й вона знов була цілісною. Однак переможна ситуація виявилась нетривкою. З усіх боків насідали вороги. (пос25).

Саме в цей час до Дорошенка прийшла несподівана для нього звістка про наступ поляків на Правобережжя, хоча гетьман дипломатичне постійно підтримував приязне листування з Яном Собеським. Дорошенкові довелося спішно покидати Лівобережну Україну і переходити на Правобережжя, щоб організувати відсіч польському наступові. Щоправда, один із сучасників пояснював цей раптовий демарш тим, що гетьман отримав звістку з дому, із Чигирина, про зраду дружини. Козацький літописець Самовидець писав, що вона «через пліт скочила з молодшим». (пос26).

Та як би там не було, хоч би які причини спонукали Дорошенка на відхід із Лівобережжя, після цього він його втратив назавжди. Залишений ним наказним гетьманом чернігівський полковник Демко Многогрішний прийняв підданство Москви.

Весь цей час Дорошенко не поривав дипломатичні стосунки з Османською Імперією, протягом другої половини 1968-ого року ішли інтенсивні перемовини між посольствами щодо прийняття Петром Дорошенком турецької протекції та допомоги турків вборотьбі проти Польщі.

Десь на початку серпня П. Дорошенко зібрав на Раду всіх своїх полковників. На цій Раді було розроблено і схвалено проект договірних статей (усіх їх було 16), у яких Військо Запорозьке давало згоду на перехід під турецький захист і які, за посередництвом козацьких послів, відправлених у Туреччину разом з чаушем 10 (20) серпня, мали передатися на розгляд султанові. (пос15).

Статті передбачали широку автономію, по суті — незалежне існування українських земель стосовно Османської імперії, бо виключали будь-яке втручання її у їхні внутрішні справи, трактування їх населення як підданого і підневільного, сплату ним данин і податків, постійне перебування у них турецьких (і татарських) військ, покликаних козаками на допомогу; вони включали у себе й зобов'язання Порти не укладати без згоди Війська Запорозького договорів із країнами, що були з ним у ворожих відносинах, зокрема з Польщею і Москвою. (пос16). Наміри Петра Дорошенка укласти тісніший союз із Османською імперією викликали незадоволення запорозької старшини. Чим більше посилювались відносини Петра Дорошенка з Туреччиною, тим більше гіршали його відносини з Кримським Ханством. Ще в травні 1666 року стамбульський двір змістив з престолу кримського хана Мегмеда-Гірея ІV. Черговим володарем Криму став Аділ-Гірей, в якому Османська імперія хотіла бачити слухняного виконавця своєї волі. Зокрема, це стосувалося й української політики Порти. Позбувшись важко керованого хана, її керівництво вже не хотіло застосовувати татарський чинник задля впливу на розвиток подій в Україні. Але з огляду на те, що Туреччина у цей час воювала з Венецією, Аділ-Гірей продовжував «самостійницький» курс свого попередника. Усвідомивши, що П. Дорошенко, наслідуючи Б. Хмельницького, намагається грати самостійну роль і відновити рівноправні «братерські»

відносини між Україною та Кримом, хан відразу ж робить спробу змістити того. Коли ж це йому не вдається (Дорошенко встиг сподобатися стамбульській владі), він, використовуючи Запорозьку Січ (її старшина виношувала плани позбавлення Дорошенка булави), призначає свого гетьмана правобережного гетьманату. Ним став запорозький військовий писар П. Суховієнко (Суховій) . (пос29).

З огляду на розуміння чинників, якими керувалися татарські провідники, відмовляючи у своїй протекції Дорошенку й наставляючи на гетьманство іншу особу, показовими є рядки листа калги-солтана Крим-Гірея до польного гетьмана Корони Польської Д. Вишневецького від 23 листопада 1668 р.: «…Ми, бачачи шалберство Дорошенкове, вчинили так: писаря, який із Запорожжя з військом Запорозьким зі мною вийшов, прийняли ми його за приятеля і гетьмана Петра Суховія; про що просимо і бажаємо, щоб ти не слухаючи Дорошенкових приповідних листів; проти присяги підгаєцької зі мною був і на Україну не наступав» (пос28),

У вересні 1668 року до П. Дорошенка прибув турецький посол Гачабаш-паша з повідомленням, що козацькі посли були допущені, мабуть з статтями, до султана і що той доручив йому, Гачабашу-паші, передати гетьманові, що Військо Запорозьке прийняття ним Дорошенка під його захист (пос17), тільки щоб П. Дорошенко «вірно и постійно в підданстві у нього, султана, був», а він, султан, «не хоче від них ніяких податей, тільки б були вони вірними і постійними і присягу здійснять, а він їх за те зробить удільними, так, як татар» (пос18). Через того самого посла султан також висунув пропозицію, аби козаки дали згоду на стале розміщення в Чигирині і Кодаку гарнізонів з яничар (пос19).

Того ж місяця Гачабаш-паша виїхав додому в супроводі двох Дорошенкових послів, досить високого посадового рангу — генерального писаря Лукаша Бускевича та уманського полковника Григорія Білогруда (пос20). Своїх послів П. Дорошенко уповноважив домогтися султанського захисту для Війська Запорозького.

Обставини, які склалися після Андрусівської угоди, поставили Дорошенка в трагічне становище. Прагнучи, як Хмельницький, зробити Україну цілісною й самостійною, він усвідомлював її неспроможність відстояти свою незалежність в умовах збройної боротьби чужоземних держав за панування в Україні. Отже, треба було одержати підтримку однієї з держав, щоб боротися проти решти. Москва і Польща ні за яких умов не бажали відмовлятися від володіння своєю частиною розірваної України, отже робили неможливим її об'єднання.

Пріоритетним ставав союз із Туреччиною, спрямований на отримання реальної допомоги для здійснення своїх планів об'єднання й унезалежнення України. Крім того, Оттоманська Порта мала вплив на своїх васалів — кримських і ногайських татар, без військових сил яких важко було обійтися. Коли татари не виступали союзниками, то їх обов'язково використовувала протилежна сторона.