ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Історична пам’ять як чинник самоідентифікації українців

Історична пам’ять як чинник самоідентифікації українців

Автор: Калакура Ярослав доктор історичних наук, професор, провідний науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.

У статті висвітлюється роль історичної пам'яті в утвердженні ідентичності нації, окреслено місце українознавства у цьому процесі та шляхи його інтенсифікації.

Историческая память как фактор самоидентификации украинцев

В статье автор освещает роль исторической памяти в утверждении идентичности нации, определяет место украиноведения в этом процессе и пути его интенсификации.

Historical Memory as a Factor of Self-Identification of the Ukrainian People

In the article author examined significance of historical memory in formation of identity of a nation and determined a place of Ukrainian study in this process and ways of its intensification.

Історична пам’ять як чинник самоідентифікації українців

Українська нація, хоч і належить до числа найстаріших і найчисленніших європейських націй, у зв’язку з особливостями історичного розвитку, тривалим періодом бездержавності, млявістю утвердження незалежної національної держави, живучістю стереотипів радянського інтернаціоналізму, спекуляціями навколо глобалізаційних явищ по-новому переживає процес самоствердження своєї етнічної та національної ідентичності. Новітня етнополітологія трактує етнічну та національну ідентичність не як механічну тотожність представників спільноти, а як свідомий вияв цілісності і консолідації нації, її згуртування навколо національної ідеї, спільного розуміння свого походження, своєї долі, спільної історії, культури, традицій, осмислення своєї мети і майбутнього. [1, 204]
Досягнення ідентичності – складний і тривалий історичний процес самопізнання і самоусвідомлення одноплемінниками своєї причетності до відповідального етносу або нації, який відбувається з різною інтенсивністю і динамічністю як на різних етапах історії, так і в різних географічних зонах тієї чи іншої країни, зумовлюється багатьма об’єктивними і суб’єктивними чинниками. Згадаймо, наприклад, козацько-гетьманські часи, добу визвольних змагань 1917-1920 рр., рубіж 80-90-х рр. ХХ ст., коли в Україні цей процес проходив особливо динамічно, супроводжувався національним відродженням, консолідацією нації, відновленням національної держави українців.
Ідентичність нації не є чимось застиглим, не дається навічно, не досягається стихійно, самопливом, вона може заохочуватись або й штучно гальмуватися, що часом призводить до кризи розколу нації, відступництва, безбатченківства, до протистояння, а інколи і до громадянських воєн. Кожне нове покоління, кожна людина самостійно і добровільно визначає для себе приналежність або неприналежність до тієї чи іншої нації шляхом усвідомленого самопізнання, ототожнення себе із своїми одноплемінниками, осмислення спільності своєї долі, сприйняття, засвоєння спільних моральних і духовних цінностей нації.
Звичайно, до нації не можна формально “записатися”, зареєструватися. Це не надання ідентифікаційного номера для податкової служби, але важливою є і публічна фіксація тією чи іншою особою свого свідомого вибору національної спільноти. Космополітично налаштовані можновладці зуміли ліквідувати графу “національність” у паспорті громадянина України, яка дозволяла зі слів кожної особи, тобто на основі її самоідентифікації і повної добровільності, офіційно визначити свою національну приналежність. Людина, яка віднесла себе до відповідної національності, відкрито бере на себе відповідні обов’язки активно і постійно підтримувати свою “присутність”, свою причетність до життя і проблем цієї спільноти, до її минулого, сучасності та майбутнього, вболівати за неї і працювати для блага нації.
Ідентифікація і самоідентифікація – це дві взаємопов’язані і взаємообумовлені сторони одного і того ж процесу – консолідації нації, утвердження її монолітності. Якщо ідентифікація має переважно зовнішнє самовираження і носить здебільшого колективний характер, то самоідентифікація відбиває внутрішній рух особи, в процесі якого якості нації людина ніби переносить на себе, звідси випливають такі риси як відданість справі нації, любов до неї, національний патріотизм. І навпаки, якщо самопізнання не відбувається, можуть виявлятися і негативні явища: національна збайдужілість, індиферентність, космополітизм. У пострадянському українському середовищі є чимало людей, які все ще перебувають у полоні стереотипів так званого інтернаціоналізму, не скинули з себе фуфайку представника “радянського народу”, не подолали комплекс меншовартості.
Дуже образно цю думку висловив поет Василь Слабчук: “Не ті українці, що народилися, а ті, що не переродилися”. У 1991 р. ми тішили себе ілюзією, що з проголошенням незалежності України процес утвердження самоідентичності українців піде автоматично, природно, як він відбувається в Чехії, Словаччині, Польщі, Угорщині, країнах Прибалтики, не кажучи про Францію, Німеччину чи Велику Британію. Однак вороги нашої самостійності зосередили свої зусилля на тому, аби підірвати українське суспільство зсередини, посіяти не тільки міжетнічну ворожнечу, але й розколоти титульну націю, розділити її за географічним, мовним або конфесійним принципом на “своїх” і “чужих”. Ситуація стала вибухонебезпечною тому, що до цієї ганебної справи долучилася влада, державне чиновництво, контрольовані ними і олігархами засоби масової інформації: телебачення, радіо, преса, деякі політичні партії і діячі, духівництво. Зрештою, провладні сили всю передвиборну президентську кампанію побудували на четвертуванні ще не зміцнілого тіла української політичної нації. Чого варта тільки географічна карта України з її поділом на три сорти, яка по декілька разів щоденно нав’язувалася з екранів “Інтера” суспільству як небезпека, що її, мовляв, несуть національно-демократичні сили. Руйнація цілісної української нації стала б найбільшою перемогою українофобів, а симптоми такої небезпеки існують. За даними всеукраїнського опитування, проведеного два роки тому на замовлення Інституту політики (директор М.Томенко), лише 47,7 % респондентів ідентифікують себе з Україною, тоді як 40,9 % - з Радянським Союзом. Більше 63 % респондентів позитивно оцінюють те, що Україна після Переяславської ради увійшла під протекторат Росії [2].
Ось чому наукове осмислення шляхів утвердження ідентичності українців набуває особливої актуальності і висувається до числа винятково важливих завдань українознавства. Ряд питань цієї гострої і важливої проблеми вже знайшли відображення в наукових дослідженнях Я.Грицака, О.Картунова, П.Кононенка, Т.Кононенка, І.Кураса, В.Литвина, О.Майбороди, С.Павлюка, М.Панчука, В.Сергійчука, Л.Токаря, Л.Шкляра, М.Юрія та ін. [3]. Однак досі ще не дістали висвітлення фактори, які впливають на процес самоідентифікації, в т.ч. історична пам’ять.
Пропонована стаття має за мету з’ясувати роль одного з домінуючих і пріоритетного чинників самоідентифікації українців, а саме історичної пам’яті. Історіографія трактує історичну пам’ять як здатність людей до відтворення і збереження історичного минулого, утримування відомостей про події, явища і особи давнини з метою творчого використання досвіду та уроків історії у різних сферах суспільного життя. Свого часу козацький літописець Самійло Величко порівнював знання історії з медикаментами, з ліками, які духовно потрібні людині у скрутні хвилини.
Історична пам’ять нації – це її найцінніший скарб, спосіб і результат засвоєння її минувшини, шлях до формування історичної свідомості та історичної культури. Варто принагідно нагадати, що батько історії Геродот називав її учителькою, наставником життя, Іван Франко вбачав в історії могутній засіб політичного думання, а Михайло Грушевський розглядав її як естафету, тяжіння і зв’язок різних поколінь.
Виникає питання, чому історична пам’ять виступає одним із пріоритетних факторів консолідації нації, утвердження етнічної та національної ідентичності? Відповідь на це питання знаходимо у форматі визначення нації, як природно історичної спільноти, котра характеризується такими ознаками як спільне минуле, більш-менш однаковий погляд на нього, спільна мова, культура, територія, духовні цінності, обряди, звичаї, ментальність. Тобто спільна історія і спільний погляд на свою минувшину є ознакою нації, а сама нація – продукт історичного розвитку. Українська нація, як етнічна і політична спільність, постала в княжу добу в межах Київської та Галицько-Волинської держав, однак їх занепад, монголо-татарське панування, литовська, польська та московська експансія на певний час затримали процес національної ідентифікації українців. Реальний шанс до нового злету їх ідентичності пов’язаний із зародженням українського козацтва, перетворенням його у провідну верству суспільного розвитку, з заснуванням Запорізької Січі, з національно-визвольною війною українського народу під проводом Богдана Хмельницького і утворенням Козацько-Гетьманської держави. На жаль, політична консолідація української нації наштовхнулася на шалений спротив з боку московитів і поляків, зусиллями яких Україна за Андрусівським перемир’ям була розчленована на Ліво- і Правобережжя, що призвело до руйнування єдиного організму української нації, а згодом і до знищення Гетьманщини як автономного державного утворення українців.
Глибокий рубець на тілі української соборності залишила імперська доба, підневільне перебування продовж століть українських земель у складі Російської та Австро-Угорської імперій. Та українці в своїй масі не асимілювалися, не стали ні малоросами, ні русинами, не втратили своєї національної самобутності і почуття ідентичності, потягу до незалежності та соборності, до відновлення власної держави. Нескореність українців з новою силою виявилася в роки Української революції 1917-1920 рр., в утворенні Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, в Акті Злуки двох українських держав. Проте, консолідаційні процеси були перервані більшовицькою експансією, насадженням тоталітарного режиму, колонізаційною політикою Другої Речі Посполитої на західноукраїнських землях.
Ні масові репресії, ні голодомори, ні численні депортації, ні сталінсько-брежнєвська політика денаціоналізації і зросійщення українців не зламали їхнього руху опору, прагнення до волі і незалежності. Включення західноукраїнських земель, Буковини, Північної Бессарабії і Закарпаття до складу УРСР, потужний антигітлерівський та антисталінський рух, патріотична діяльність ОУН та УПА, українських дисидентів і правозахисників, утворення Народного Руху України, українських політичних партій – все це важливі щаблі в історії консолідації українців на шляху відновлення суверенітету і державної незалежності України.
Отже, українська ідентичність складалася суперечливо і непослідовно, наштовхувалася на штучні перепони, на політику денаціоналізації та етноциду. У значної частини українців було підірвано або й викорінено почуття національної тотожності, любові до своєї нації, українського патріотизму, сформовано спотворений погляд на українську історію.
За свою багатовікову історію українці виробили власну історичну думку, сформували систему наукових поглядів на свою і чужу історію, мають багату історіографію як велике національне надбання, як духовний скарб народу. Однак, історично сталося так, що українська нація, її професійні історики ще не опрацювали і не закріпили спільного погляду на багато подій своєї минувшини в умовах незалежності. Дехто намагається виправдати це спекулятивним плюралізмом поглядів і свободою наукового пошуку. Продовжується накидання великодержавницької імперської схеми української історії, за якою українці – це лише гілка великоросів, а українська мова – їхня діалектна говірка, всіляко насаджується концепція спільної колиски, заперечується українство Полянської держави і Київської Русі, а формування української нації ув’язується аж із 17 століттям. Навіть у деяких новітніх навчальних посібниках нав’язується думка про благо переяславського союзу під гаслом “навіки разом”, а встановлення радянської влади і включення України до Союзу РСР трактується як волевиявлення українців. Провідники і патріоти визвольних змагань, ветерани Української повстанської армії, учасники українського руху опору ще нерідко фігурують як націоналісти і вороги українського народу. Але на фальшивій, спотвореній історії справжнього патріота не виховаєш, національного консенсусу не досягнеш. Тільки засвоєння правдивої історії українського народу – закладає благодатний ґрунт для проростання тих почуттів, які вкрай необхідні нації: патріотизму, жертовності, нескореності, любові до рідної землі, поваги до предків, толерантного ставлення до інших етносів, високих християнських чеснот.
Українці, як автохтони і корінні жителі на своїй землі, хлібороби з діда-прадіда, сонцепоклонники і християни завжди і понад усе цінували волю і працю, справедливість і високу духовність. Свідченням цього є героїчне освоєння степу, лісів і боліт, багатовікова боротьба наших пращурів проти завойовників і поневолювачів, прагнення до соборності і цілісності своєї етнічної землі, всього українського народу, відстоювання власної держави, її демократичних і правових підвалин.
“Руська правда”, “Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорізького”, “Вивід прав України”, “Книга буття українського народу”, “Універсали Центральної Ради і Конституція УНР, Акт Злуки УНР та ЗУНР – неповторні зразки правових засад соборної і демократичної України, вироблення єдиного кодексу прав для всіх українців.
Потужним об’єднувачем для українців був і залишається Великий Тарас, його “Кобзар”, його невмируща віра в те, “що оживе добра слава, слава України”. Звертання Т.Шевченка до українців як до своїх братів стало символом нашої національної ідентичності. Воно ґрунтувалося на традиціях українського братства (З традиціями українського братства не має нічого спільного сучасне “Братство” Д.Корчинського, яке використовує е благородне гасло в деструктивних цілях.). Братчиками називали себе києво-могилянці, кирило-мефодіївці, члени Товариства Тарасівців, побратимами вважали себе підпільники ОУН і вояки УПА.
Українська ідентичність не може формуватися без глибокого знання історії поза національною ідеєю, без сильної самостійності держави, її символів: державного герба, прапора, гімну, ідеї спільної Батьківщини, без збереження пам’яток національної історії і культури, без возвеличення героїв нації. На жаль, вулиці більшості наших міст, селищ і навіть сіл все ще носять імена тих, хто приніс чи не найбільше лиха українському народу, чиї руки не відмиті від людської крові, їх постаменти і погруддя досі на майданах і в парках. А де ж справжні герої, українські патріоти? Повну бездіяльність у цій царині виявляють органи державної влади та місцевого самоврядування, недостатньо настирливою є позиція громадськості, до її голосу не прислухається чиновництво.
В останні роки спостерігається тенденція до відбілювання і виправдування багатьох драматичних сторінок української історії доби тоталітаризму, замовчування репресивно-каральних акцій та їх винуватців. У публіцистиці та мемуарній літературі робляться спроби применшити злочини Петра І, Катерини ІІ, В.Леніна, Л.Берії, М.Кагановича, С.Косіора, М.Молотова, М.Постишева, Й.Сталіна, В.Щербицького та ін.
Очевидними є мотиви деяких сучасних політологів – вихідців з номенклатурної корпорації тоталітарних часів – протиставити національній ідеї гасла загальнолюдських цінностей і громадянського суспільства.
Як уже зазначалося, самоідентифікація на будь-якому національному ґрунті, в т.ч. й українському, – це тривалий процес, який проходить через зародження, становлення, розвиток і утвердження, має декілька рівнів усвідомлення причетності кожної людини або групи людей до певної національної спільноти – від мінімального до середнього, високого і максимального, тобто від емоційно-психологічного відчуття солідарності до активної участі в житті своєї нації, праці на її благо, в боротьбі за відстоювання її політичних, економічних, соціальних і культурних інтересів.
Сучасний стан української ідентичності можна кваліфікувати як середній рівень, що зумовлюється, насамперед, недостатньою ідейною консолідацією українців, живучістю у суспільній свідомості, в поглядах на історію України багатьох людей, особливо старшого покоління, стереотипів імперської і радянської доби. Як зазначає Л.Лук’яненко, тривале перебування українців під державним домінуванням інших народів, співжиття з носіями інших культур на побутовому рівні не могло минутися безслідно. [4, 368]. До того ж, в Україні поруч з українцями проживають представники 130 народів, деякі з них, зокрема росіяни, нерідко демонструють зверхнє ставлення до культури і звичаїв корінної нації, ігнорують права, заперечують самобутність її історії та мови. Як це не парадоксально, але інформаційний простір України все ще позбавлений суверенітету і залишається під російською окупацією. За цих умов на чільне місце діяльності органів усіх гілок влади, місцевого самоврядування, засобів масової інформації, громадсько-політичних об’єднань, національних товариств, творчих спілок, молодіжних організацій висувається утвердження в суспільній свідомості почуття українства. Йдеться про таку форму ідентичності, яка дозволяє об’єднатися навколо ідеї України як спільного дому всім її громадянам, незалежно від їх національності. Це дасть змогу не тільки етнічним українцям, але й українським росіянам, євреям, білорусам, полякам, болгарам, угорцям, татарам, представникам інших етнічних груп жити в дружбі, злагоді, взаєморозумінні, чесно і з любов’ю працювати на Україну, дбати про процвітання спільної Батьківщини. Тільки в такий спосіб сформується українство усіх наших громадян, а Україна постане як правова, демократична європейська держава. Дуже важливо, щоб не українці стали вище над етнічним егоїзмом, навчилися з повагою ставитись до титульної нації, пам’ятаючи, що українці живуть на своїй землі і не мають іншої держави, окрім своєї. Між тим, всупереч історичній правді нам продовжують нав’язувати ідею спільного походження з росіянами, концепцію “древнерусского народа” (читай - російського) як слов’янської спільноти, “переяславського братства”, “євразійського союзу” і т.д. Пошук симпатиків цим проімперським ідеологемам в українському суспільстві провокує його ідейну нестабільність, консервує імперсько-тоталітарне і колоніальне мислення частини населення, породжує кризу ідентичності.
Неукраїнська влада в центрі і особливо у деяких регіонах продовжує ігнорувати болючі питання українців, спекулює на популістських гаслах двомовності, провокує сепаратистські дії, фальсифікує дійсність.
Так було в ході перепису населення в 2001 р., який А.Погрібний назвав антиукраїнським дійством, коли на його учасників здійснювався цілеспрямований тиск з боку проросійських сил, у т.ч. й духівництва Московського патріархату, щодо визнання російської рідною мовою, аби штучно створити обґрунтування для надання їй статусу другої державної або офіційної. В результаті тиску і маніпуляцій переписувачів частка українців з мовою своєї національності у Луганській та Донецькій областях скоротилася до 50,4 %, в Автономній Республіці Крим до 40,4 %. у Запорізькій області до 7,9 %, у Харківській – 5,3 % українців визнали за рідну російську мову. Подібні явища спостерігались у Дніпропетровській, Миколаївській, Одеській і Херсонській областях. Радує хіба те, що майже 4 відсотки росіян назвали рідною мовою українську, а серед поляків цей відсоток складає 71 %. [5,11,16, 25].
У цій ситуації не може тішити і те, що за даними цього ж перепису лише 42 з половиною млн. громадян України (близько 88 відсотків) вільно володіють державною мовою (у західному регіоні 89 – 99 %, у північному – 95-99 %, у центральних та південних, крім АРК, – 80 – 93 %), оскільки цей показник не відповідає статусу державної мови.
У контексті історичних чинників утвердження української ідентичності особливе місце належить церкві. Власне сам історичний акт прийняття християнства в Київській державі за 76 років до офіційного розколу між Римом та Константинополем став першим дійовим засобом консолідації українців на християнській ідеї у межах своєї держави. Україна-Русь постала як духовно монолітна християнська держава, однак після самопроголошення Москви “Третім Римом” і захисницею всієї Русі російське православ’я стало на войовничий шлях відкритого підтримування великодержавницької геополітики Росії. Політичне і релігійне протистояння Московії і Польщі, гостра боротьба між православ’ям і католицизмом, особливості релігійного життя і міжконфесійної конфронтації на Правобережжі України призвели до Унії 1596 р., в результаті якої постала третя гілка християнства – Українська греко-католицька церква, яка допомогла українцям зберегти їхню національну самобутність і зв’язок із західноєвропейською культурою. Як зазначав І.Огієнко, уніатське духівництво залишалось “єдиним репрезентантом етносу, стоячи на сторожі мови, традицій та особливо віри, що стала ознакою ідентичності “Ми” українського”. [6,125]. У 1686 р. київського митрополита було поставлено під зверхність московського патріарха, який всіляко підтримував політику зросійщення України, що її проводив царизм. Великодержавницька парадигма Російської православної церкви щодо єдиної і неподільної Росії фактично заохочувалась і в сталінсько-брежнєвські часи.
У спадщину від політики тоталітарного режиму та її рецидивів Україна одержала поділ суспільства не тільки на віруючих і атеїстів, але й великий спектр міжконфесійного протистояння. Відродилася знищена більшовиками у 30-40-х рр. Українська автокефальна православна церква, легалізована Українська греко-католицька, розпочався рух за суверенізацію Української православної церкви. Українське православ’я в результаті маніпуляцій Москви виявилося штучно розколеним на три церкви: Українську автокефальну православну церкву, Українську православну церкву Київського патріархату та Українську православну церкву Московського патріархату. За таких умов інтегруюча та консолідуюча місія православ’я в українському суспільстві не носить продуктивного характеру. Заполітизована конкуренція між ними підриває міжконфесійний мир, негативно впливає на громадянську злагоду в Україні. Прикро, що церковні служителі втягують у цю конфронтацію прихожан, політизують релігійну сферу, що в кінцевому рахунку шкодить українській ідентичності, працює на руку її ворогам. Відстоювання Єдиної Помісної Православної Церкви, її діалогу з Українською греко-католицькою церквою видається перспективним напрямом релігійного розвитку України з огляду її ідентичності та блага.
Колосальна роль у консолідації української нації, утвердження її ідентичності належить українознавству та його історичному компоненту. Українознавство це не тільки інтегрована система знань про Україну і українців, але й потужний засіб пізнання і самоусвідомлення українцями їх спільного минулого, сучасного і майбутнього. Як слушно зазначає Л.Токар, у системі самопізнання нація постає як неодмінний сутнісний складник розвитку особи, нації, народу, досягнення їх мети. [7, 164]. Ось чому всілякої підтримки заслуговує титанічна робота по захисту і розвитку українознавства, яку провадить Науково-дослідний інститут українознавства на чолі з його директором – визначним ученим і патріотом Петром Петровичем Кононенком. Свідченням цього є наукові праці інституту, підручники і навчальні посібники, щорічні науково-практичні конференції, матеріали журналу “Українознавство”. Вагомим є також внесок науковців Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України (директор академік Я.Ісаєвич), Центру українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка (директор проф. В.Сергійчук), вузівських українознавчих кафедр.
З’ясування ролі історичної пам’яті у самоідентифікації українців і консолідації на цій основі української нації дозволяє зробити ряд висновків і сформувати кілька пропозицій.
По-перше, сучасний етап самопізнання і самоідентифікації українців пов’язаний з його штучним гальмуванням з боку певних політичних проросійськи налаштованих сил, бездіяльністю владних структур щодо захисту національних інтересів титульної нації Української держави, настійно диктує необхідність активізувати дослідження наукових засад ідейної та політичної консолідації української нації, спрямованих на інтенсифікацію цього процесу.
По-друге, одним із дійових чинників самоідентифікації українців була і залишається історична пам’ять народу, вироблення більш-менш спільних поглядів на його минувшину, поглиблене вивчення історії українського народу, особливо тих її сторінок, які пов’язані з етногенезом, розвитком державності, утвердженням соборності, консолідацією нації. Доцільно звернутися до Міністерства освіти і науки з пропозиціями зберегти історію України в переліку базових дисциплін держаного стандарту загальної і вищої освіти, не допустити скорочення годин на її вивчення, затвердити примірну навчальну програму з української історії, обов’язкову для всіх вузів, незалежно від форми заснування.
По-третє, українознавство як інтегрована система наукових знань і навчальна дисципліна про Україну і українців покликане служити прискоренню процесів консолідації української нації, підвищенню рівня національної свідомості, гармонізації міжнаціональних відносин. Необхідно продовжити координацію діяльності всіх українознавчих інституцій в Україні та діаспорі навколо опрацювання найменш досліджених міждисциплінарних проблем українознавства та створення відповідних навчально-методичних комплексів. Українознавці покликані активніше втручатися в сучасні етнонаціональні та державотворчі процеси, виробляти рекомендації щодо політичної та адміністративної реформи, органічного поєднання загальнонаціональних інтересів, тобто тих чинників, які істотно впливають на рівень ідентичності українців.
Таким чином, глибоке засвоєння кожним українцем знань з історії свого народу і держави – важлива передумова самопізнання і самоусвідомлення своєї причетності до української спільноти, консолідації українського суспільства. Історія акумулює багатовіковий досвід боротьби численних поколінь за волю і незалежність українського народу, за національну державність, озброює повчальними уроками, головним з яких є розуміння того, що монолітна єдність, етнічна цілісність і духовна соборність нації запорука виконання нею своєї історичної місії.

Література:

1. Див.: Етнічна та національна ідентичності // Енциклопедія етнокультурознавства. Понятійно-термінологічний інструментарій, концептуальні підходи. - Ч. 1. – Кн. 1. – К., 2000.
2. Див.: Сучасні символи та цінності українців // Голос України. – 2003. – 15 січня.
3. Див.: Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. – К., 1993; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації ХІХ – ХХ століть. – К., 1996; Нагорна Л. Політична культура українського народу: історична ретроспектива і сучасні реалії. – К., 1998; Курас І.Ф. Етнополітика: історія і сучасність. – К., 1999; Його ж. Етнополітологія. Перші кроки становлення. – К., 2004; Кононенко П., Кононенко Т. Український етнос: генеза і перспективи. – Обухів, 2003; Калакура Я.С. Українська історіографія. Курс лекцій. – К., 2004; Юрій М.Ф. Соціокультурний світ України. – К., 2004 та ін.
4. Див.: Лук’яненко Л.Національна ідея: історико-гносеологічний підхід, поняття національної ідеї // Микола Плав’юк. Україна – життя моє. – Т. 3. – К., 2002.
5. Національний склад населення України та його мовні ознаки. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року. – К., 2003.
6. Огієнко І. Українська культура. – К., 1918.
7. Токар Л.К. Самоідентифікація в системі самопізнання й самостворення українського народу // Українознавство. – 2004. – Ч. 1-2.