 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ
| Методи кримінологічних досліджень.
Однією з умов здійснення кримінологічного дослідження є використання сукупності методів, за допомогою яких вивчаються конкретні проблеми злочинності. Результатом кримінологічних досліджень повинні бути практичні висновки з певними рекомендаціями, пропозиціями щодо підвищення ефективності боротьби зі злочинністю, складання програм з попередження злочинності й удосконалення чинного законодавства з кримінологічних проблем. Загальнонауковим методом, який використовують у багатьох науках, у тому числі й у кримінології, є діалектичний метод пізнаннясоціальної дійсності. Суть діалектики полягає в тому, що неможливо пізнати ціле інакше, як спочатку розкласти його на окремі елементи, з’ясувати їх функції та взаємозв’язки, що в свою чергу обумовлені функціонуванням системи в цілому. Вся історія природознавства і суспільствознавства є наочним підтвердженням наведених положень. Методи кримінологічних досліджень поділяються на загальнонаукові та окремі (спеціально-кримінологічні). До загальнонауковихметодів кримінологічного дослідження належать методи, які використовують також в інших, у тому числі й правових, науках: логічного, історичного та порівняльного аналізу, системно-структурного аналізу, моделювання, статистичні, математичні та інші. Крім того, для дослідження проблем злочинності кримінологія використовує й окремі (спеціальні) наукові методи. До окремих (спеціальних)методів кримінологічного дослідження належать метод суцільного або вибіркового дослідження, соціологічні методи, які використовує кримінологія (спостереження, опитування у вигляді анкетування або інтерв'ювання, експеримент, методи експертної оцінки, контрольної групи і документальний), а також психологічні (соціометричний, тестування та ін.). Особливе значення у кримінології має статистичний метод. Застосування тих чи інших методів у будь-якому кримінологічному дослідженні зумовлюється переважно предметом, метою і завданнями конкретного кримінологічного дослідження. Разом з тим необхідно зважати на те, що в науці немає універсальних методів і кожному з них притаманні як переваги, так і недоліки. Тому надання переваги тільки якомусь одному методу й виключення використання інших може призвести до помилкових висновків. Застосування сукупності методів зумовлює отримання вірогідної та повної інформації і відповідно сприяє отриманню обґрунтованих висновків, підвищенню ефективності й обґрунтованості рекомендацій та пропозицій.
6. Система кримінології. Кримінологія, як і будь-яка наука, має свою систему. Система кримінології перебуває у прямій залежності від її предмета, відображає його структуру, оскільки особливістю наукових знань є їх логічно впорядкований систематизований виклад. Система науки кримінології базується на двох підставах: предметі дослідження і рівні узагальнення науково-практичної інформації. За предметом дослідження кримінологія складається з чотирьох частин: 1) вчення про злочинність; 2) вчення про детермінацію злочинів; 3) вчення про особу злочинця та жертву злочинів; 4) вчення про засоби протидії злочинності. За рівнем узагальнення науково-практичної інформації у кримінології, як у науці так і в навчальній дисципліні виділяють Загальну та Особливу (спеціальну) частини. Загальна частина розглядає загальнотеоретичні проблеми злочинності. Це - розвиток самої кримінології як науки, її поняття, предмет, завдання, функції, систему, методологію і методику досліджень, історію розвитку та аналіз її основних теорій. Центральне місце в Загальній частині посідають проблеми злочинності, особистості злочинця, детермінант злочинності, віктимології і суїциду, організації та методики досліджень, кримінологічного планування та прогнозування, протидії злочинності. Зазначені кримінологічні явища та категорії досліджуються узагальнено, без виокремлення специфіки окремих видів злочинності. В Особливій частині визначається кримінологічна характеристика окремих видів злочинності, яку поділяють за видами злочинів, змістом злочинних діянь, особливостями контингенту злочинців. Також Особлива частина вивчає детермінанти окремих визів злочинності, та заходів боротьби з ними.
7. Історичні етапи розвитку кримінології 1) Кримінологічної думка античних філософів. (Платон, Арістотель, Цицерон, Сенека, Лукрецій, Горацій). Історія існування злочинності тісно пов’язана з тривалістю історії людства на Землі. Так, вже в самих перших главах “Старого Заповіту”, першої книги Мойсея, говориться про порушення першими людьми на Землі, Євою та Адамом, заборони їсти яблука в раю (глава 3), а потім в главі 4 – про вбивство, яке вчинив їх син Каїн (вбив брата Авеля). Як свідчить аналіз тексту – вбивство навмисне, із заздрощів. В обох випадках покарання було невідворотним, суровим та послідовним. Що Бог сказав, те і вчинив: “І нині проклятий ти від землі, яка відвернула вуста свої прийняти кров брата твого від руки твоєї. Коли ти будеш обробляти землю, вона не стане більш давати сили своєї для тебе; ти будеш вигнанцем і скитальцем на землі”. Проте у відповідь на слова Каїна про те, що віднині кожний, хто зустрінеться з ним, вб’є його, Бог відповів: “ … за те всякому, хто уб’є Каїна, відомститься в семеро.’’ Таким чином, якщо виходити із змісту Біблії, Бог не припускав вбивства, тобто смертної кари для Каїна. Подальша історія показала, що люди продовжували вчиняти злочини. Частина із них здійснювала це неодноразово. Одночасно змінювались уявлення про злочинність та караність за неї. Те, що в одні епохи та стосовно до певних категорій людей вважалось злочинним, в інші - допускалось. Наприклад, заборонялось вбивство вільного громадянина Риму, але не каралось вбивство раба. В одні періоди заборонялось штучне переривання вагітності під страхом кримінального покарання, в інші це вважалось допустимим. На питання, що ж таке злочин, чому він вчиняється і що робити з тим, хто це вчинив, здійснювали спроби відповідати ще у стародавньому світі філософи, політики, письменники та юристи. З часом ці питання видозмінились: чому вчиняються повторні злочини, що стоїть за множинністю цих суспільно небезпечних діянь? У стародавньому світі найцікавішими з цих питань були ідеї Платона Арістотеля. Платон вивчав причини злочинів і аналізував їх мотиви, а саме: гнів, ревнощі, бажання до насолод, помилки, незнання. Відстоював принцип індивідуалізації покарання, яке, на його думку, повинно відповідати не лише характеру вчиненого, але й мотивам винної особи, враховувати прояви шахрайства, жорстокості та юнацької довірливості. Він допускав смертну кару, відзначав особистий характер покарання, тобто те, що воно не повинно поширюватись на нащадків злочинця, навіть у випадках посягання на державний устрій. Заслуговує увагу і те, що Платон добродійство та зло пов’язував не з природними якостями особи, а з її вихованнями: “…добродійства вчити можна… і що немає нічого дивного, коли у хороших батьків бувають недобрі діти, а в недобрих батьків – хороші діти.” Арістотель у своїх працях особливе значення надавав рівності всіх повноправних громадян перед законом. При цьому він підкреслював важливість профілактичної ролі покарання, вважаючи, що люди утримуються від негативних вчинків не із високих міркувань, а через страх покарання, і більшість схильна віддавати перевагу суспільним інтересам, а не власним задоволенням та користі. На думку Арістотеля, чим більші були користь та задоволення, які отримані у результаті вчинення злочину, тим більш суворим повинно бути покарання. Він був твердо переконаний у тому, що злочинець стає зіпсованим по своїй волі, але дух його повинен панувати над тілом, а розум над інстинктом, як господар над рабом. При призначенні покарання Арістотель вважав важливим враховувати обставини вчиненого злочину і не карати за злочини, що вчинені при обставинах “які перевищували звичайні сили людської природи”, тобто правомірна поведінка не повинна вимагати прояву героїзму. Арістотель пропонував розмежовувати оцінки проступків та оцінки тих людей, які їх вчиняли, враховувати, яка роль зовнішніх обставин та роль характеристик самого правопорушника в механізмі протиправної поведінки. Він писав: “ Коли діють свідомо, проте не прийнявши рішення завідомо, то перед нами – непідсудна справа: відбувається це поміж людьми через запал люті та через інші пристрасті. Суд тому правильно оцінює вчинене у запалі люті без умислу, так як джерелом тут є не той хто діє під силою пороку, а той, хто розгнівав його”. У стародавньому Римі особливо виділялись кримінологічні ідеї Цицерона та Сенеки. Римський оратор, юрист Цицерон самим важливим джерелом злочинів вважав “нерозумні та жадні пристрасті до зовнішніх задоволень, з безмежною необдуманістю до задоволення потреб”, а також надію на безкарність. Звідси, визнання важливості покарання, яке переслідує мету і загальної, і приватної превенції, що забезпечує безпеку суспільства. Римський філософ Сенека, політичний діяч, письменник, котрий, як і Платон, вважав, що покарання повинно прагнути як до виправлення винного, так і до безпеки суспільства шляхом впливу на інших його членів. Вкрай цікавими та повчальним є ідеї римського письменника Публія Сіра про те, що будь-яке хороше законодавство повинно прагнути до викорінення злочинів, а не злочинців. Горацій і Віргілій серед мотивів та причин злочинності називали перш за все користолюбство. Далі йшли честолюбство, прагнення до почестей чи, як виражався Ювеналій, до пурпуру. Називались гнів, гордість, навіть жадоба крові. Лукрецій відзначав як причину злочинності страшну бідність народу. Горацій вимагав відрізняти злодія, який вкрав в чужому саду декілька плодів, і “нічного злодія та святотатця”, злодія боязливого і грабіжника. Під час падіння Римської імперії народи, які прийшли з півночі, як писав відомий російський юрист, професор М. П. Чубинський, “принесли с собою багато сили, багато свіжості та життєдіяльності, але разом з тим принесли і досить первіснообщинний світогляд, який розповсюджувався, звичайно, і на галузь злочину і покарання”. 2) Період теологічного судження про злочинність. (Ф. Аквінський, Мартін Лютер). Далі наступила епоха панування церкви, умови для розвитку наукового знання практично зникли із закінченням можливості вільно викладати свої переконання та критично відноситись до досягнутого. Пануючим стало вчення про те, що все дано людині від Бога, а в основі злочину лежить або зла воля, або призначене від Бога - злий дух, який поселився в нього. Панували примітивні та теологічні погляди на злочинність, злочинця і причини, які обумовлюють порушення певних норм поведінки. В цей час звертають на себе увагу позиції каноністів та середньо-освічених криміналістів. Без сумніву, їх досвід повчальний. Каноністи рішуче заперечували смертну кару, на перший план ставили таку мету покарання, як виправлення злочинців, і здавалось, у своїх вченнях не звертали увагу на ідею відплати. Навіть релігія, на їх думку, не повинна охоронятись стратою. Проте на практиці пізніше запанував погляд, за яким церква хоч не має права застосовувати страту, але таке право може бути їй надано владою у випадках вивчення тяжких злочинів. 3) Кримінологічна думка періоду Відродження. (Томас Мор, Кампанелла, Ж. Мольєр, Тренсія Бекон) У так звану перехідну епоху, або період Відродження (ХV-ХУІІ сторіччя) криміналістичні ідеї почали надходити від філософів та письменників, появились кримінологічні погляди соціалістів-утопістів XI-XVII століть, інших осіб. В “Утопії” Томаса Мора знову висловлюється думка щодо попередження злочинності. Він звернув увагу на те, що при незмінності причин, що породжують злочинність, незмінними будуть і наслідки, породжувані цими причинами. Тренсія Бекон акцентував зусилля на удосконаленні законів, оскільки вважав що легальна форма нерідко прикриває один із видів насильства або охороняє брехню та жорстокість. 4) Етап класичної школи кримінології. Інтелект і свідомість людини – основа, фундамент, на якому ґрунтується пояснення її індивідуальної та суспільної поведінки Представники: Чезаре Беккаріа, Ієремія Бентам, А. Фейєрбах, М. Таганцев, О. Кістяківський, Н. Сергєєвський, британський кримінолог Джон Говард, філософи-просвітителі XVII-XVIII століть Жан-Жак Руссо, Шарль-Луі Монтеск’є, Вольтер. З XVIII сторіччя починається бурхливий розвиток вчень про злочин та реагування на нього. Згідно з канонами класичної школи людина сама контролює свою долю відповідно до свободи волі. Суспільство повинне реагувати на злочин так, щоб змусити особу за власною волею відмовитись від злочинної поведінки і вибрати незлочинну, аби не бути покараним. Особливе значення мали роботи Монтеск’є та Беккаріа. Шарль Монтеск’є розвивав ідею закономірного розвитку всього в світі, у тому числі людських дій, та вимагав від законодавця рахуватись із “загальним духом свого народу”. Він, до речі вимагав точного визначення кола державних злочинів і писав, що відсутність тут точності є достатнім для перетворення правління в деспотичне. Чезаре Беккаріа у книзі “Про злочин та покарання” (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: “Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об’єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою”. Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності. У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали “злою волею”, і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, “…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою”. У кінці ХVІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний. Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти “природне кримінальне право” перейти до розробки позитивного кримінального законодавства. Все вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука. 5) Етап позитивістської (антропологічної) школикінця XIX ст. Злочинність є ніщо інше, як природний біологічний феномен, а конкретний злочинець – це злочинний генотип. Представники:Чезаре Ломброзо, Рафаєль Гарофало, Франц Йозеф Галь, М. Неклюдов, А. Лихачов, П. Тарнавська, В. Чиж, Енріко Феррі та інші. Якщо класична школа звертала основну увагу на діяння, то позитивістська школа – на злочинця, його властивості. Класична школа орієнтована на захист інтересів суспільства, позитивістська – на виправлення властивостей злочинця. Згідно з ідеями позитивістської школи, поведінка людини визначається багатьма фізіологічними, психологічними і соціальними факторами, котрі не можна нейтралізувати репресивними засобами. Тому завданням кримінології є вивчення цих факторів і розробка відповідних їм засобів, здатних змусити людину бути добропорядною, професійно корисною суспільству і дисциплінованою. Родоначальником антропологічних досліджень був френолог Франц Йозеф Галь. (френологія – «псевдо»(в сучасному розумінні) наука, основним положенням якої є зв'язок психіки людини і будовою поверхні її черепа) Він розділив людей, які вчиняють злочини, на три категорії та започаткував біологічну класифікацію злочинців. До І категорії він відносив тих злочинців, вроджені властивості яких дозволяють їм у самих собі знаходити сили у боротьбі зі спокусами та негативними захопленнями. ІІ категорія складається з людей, які обездолені від природи. У силу свої негативних вроджених якостей, ці особи легко стають жертвою злочинних захоплень. ІІІ категорія займає між першими та другими проміжне становище. Люди цього типу від природи схильні до вчинення злочинів, але їм відпущено природою і негативне, і позитивне одночасно, а тому на злочинній шлях вони стануть залежно від умов їх середовища. На думку Галя, “... злочини є продуктом індивідів що їх вчиняють, а отже їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов у яких ці індивіди знаходяться; лише беручи до уваги цю природу і ці умови, можна оцінювати злочини”. Пізніше ідею існування вроджених злочинів чітко обґрунтував колишній тюремний лікар, італійський професор судової медицини Цезар (або Чезаре) Ломброзо. “Злочинцями народжуються”, - наполягав він у перших своїх роботах. Пізніше він визнав, що вроджений злочинець – тільки один із типів, поряд з ним існують інші, які стають такими під впливом умов розвитку та життя. У своїх подальших роботах Ломбразо значну увагу приділяв різним факторам зовнішнього середовища, які впливають на злочинність, причому, з часом він все більшого значення надавав соціальним обставинам, хоча і не відмовився від свого вчення про вродженого злочинця. Ще за життя Ч. Ломброзо висунуті ним теоретичні положення уточнили й доповнили його учні Е. Феррі й Р. Гарофало. Енріко Феррі (1856-1928), який надрукував свою працю "Теорія неосудності і заперечення вільної волі", заперечував вільну волю та підтримував теорію причиновості. Е. Феррі розрізняв три види факторів схильності до злочинів: антропологічні (фізична будова тіла, психічний стан, особливості статі, віку, сімейного становища, виховання, освіти); фізичні (клімат, особливості ґрунту, температуру повітря, сезонні коливання); соціальні (щільність населення, мораль, релігію, стан промисловості, політичний устрій тощо). Р. Гарофало сформулював правила адаптації та усунення тих, хто не може пристосуватися до умов соціально-природної селекції, та пропонував: - позбавляти життя осіб, чиї злочинні дії випливають з неусунутих психічних аномалій, що роблять їх нездатними до життя в суспільстві; - частково усувати чи піддавати тривалому ув'язненню тих, хто віддає перевагу бродячому (кочовому) способові життя; - примусово виправляти осіб, у яких недостатньо розвинуті альтруїстичні почуття чи які скоїли злочин за надзвичайного збігу обставин. 6) Новітня (соціологічна) школа кримінології. Залежність злочинності й соціального середовища. Злочинцем не народжуються, ним стають під впливом негативного середовища Представники: Ламбер Адольф-Жак Кетле, Жан-Габриель Тард, Андре-Мішель Геррі, Єнріко Феррі, Рафаель Гарофало, Еміль Дюркгейм, Єдвін Сатерленд, Торстон Селлін, Роберт Мертон та ін. Соціологічний напрямок з'явився внаслідок розчарування, втрати інтересу до суто біологічних аспектів вивчення злочинності. Спочатку він мав характер стихійного протесту більшості в криміналістці проти такого підходу до цієї проблеми, а з часом набув характеру різкої критики деяких положень антропологів. Після з'їзду Міжнародної спілки криміналістів у 1889 р. цей напрямок оформився організаційно й загалом концептуально. Для нього було характерне сполучення кримінально-правової доктрини та соціологічного бачення злочинності. Кримінологи-соціологи цікавилися, передусім, залежністю між злочинним і соціальним середовищем. Серед причин злочинності вони називали, передовсім, соціальні обставини, що кореняться не стільки в порочному індивіді, скільки в порочному суспільстві. Основні принципи соціологічного напрямку: злочин - явище соціальне; злочинцями не народжуються, ними стають під упливом несприятливого середовища. Кримінологія новітнього часу відкрила для себе новий напрям вивчення реакції суспільства на злочинність: звернулась до досліджень потерпілого (жертви злочину) і механізмів соціального контролю. Тепер вже до причин злочинності підходять не тільки з точки зору характеристики злочинного діяння і властивостей злочинця. Причини виводяться з соціального процесу, в якому задіяні і злочинець, і потерпілий, і суспільство. Особливо досліджуються процеси в суспільстві, в силу яких поведінка людей і самі люди визначаться як злочинні. Представники соціально-економічних та соціологічних досліджень показували статистичний зв’язок злочинності різними соціальними факторами. Особливе місце серед цих робіт займає дослідження Ф. Енгельса про положення робітничого класу в Англії та відповідно про стан злочинності у робітничому середовищі та в суспільстві взагалі, яке було видано як книга під назвою “Становище робітничого класу в Англії” з підзаголовком “По власних спостереженнях та достовірних джерелах”. Це практично було першим глибоким дослідженням не тільки фактів впливу суспільних умов на злочинність, але й механізму такого впливу, соціальної природи злочинності. Розвиток соціально-правових досліджень та соціології права примусив звернути увагу на соціальне підґрунтя злочинності, на причини порушення норм права, їх взаємозв’язок при реагуванні на злочини. Виникло вчення про кримінальну політику. Криміналісти стали цікавитись більше причинами злочинів та їх попередженням. Так, японський професор Кан Уеда пов’язував зародження кримінологічних досліджень у цій країні з реформою основ кримінальної політики та тюремної діяльності. Все це стало основою розвитку соціальних досліджень злочинності, її закономірностей та причин, тобто привело до виникнення кримінології. Прокурор касаційного суду в Римі барон Р. Гарофало назвав свою книгу, яка вийшла в 1860 році, “Кримінологія”, котра й стала першим офіційним виданням та закріпленням досліджень в галузі кримінології. Соціологічний напрям на початкових етапах був репрезентований теоріями соціальної дезорганізації, диференціального зв'язку та небезпечного стану. Теорія соціальної дезорганізації пояснює злочинність на соціальному рівні та ставить психологію злочинця в залежність від процесу функціонування суспільства загалом. Цю теорію заснував французький соціолог Е. Дюркгейм, ідеї якого розвинув і доповнив американський вчений Р. Мертон. Методологічною основою цієї теорії є соціологія. Еміль Дюркгейм (1858-1917) стверджував, що на індивіда впливають "соціальні фактори", до яких належать зовнішні щодо нього образи мислення, дій. Учений виходив з того, що колективні схильності не є сумою схильностей окремих індивідів, а становлять щось інше, ніж суму поглядів окремих людей. На його думку, суспільна мораль завжди суворіша й безкомпромісніша, ніж індивідуальна. Мораль суспільства диктує конкретним людям правила поведінки.
Теорію диференціального зв'язку сформулював американський учений Едвін Сатерленд (1883-1950) у праці "Принципи кримінології". Теорія диференційованих асоціацій полягає в тому, що особа засвоює злочинну поведінку не тому, що має до цього схильність, а тому що бачить більше прикладів кримінальної поведінки. Відтак вона запозичує негативні моделі поведінки. Якби неповнолітній з дитинства мав інше коло спілкування, він став би іншою особою. Злочинні погляди та навички засвоюються дитиною здебільшого при безпосередньому неформальному спілкуванні (цьому також сприяє виховання в школі, відсутність психологічного контакту з батьками тощо). Методологічною базою цієї теорії є соціальна психологія як наука про малі соціальні групи. Теорія Е. Сатерленда спрямована на пояснення індивідуальної злочинної поведінки. Згідно з цією теорією, злочинна поведінка виникає в результаті зв'язку окремих людей або груп з моделями злочинної поведінки. Злочинній поведінці вчаться у процесі спілкування, здебільшого в групах; при цьому багато що залежить від тривалості й інтенсивності контактів. Навчання злочинній поведінці не відрізняється від звичайного навчання. Теорія диференціального зв'язку високо оцінюється у світовій, а особливо в американській кримінології. Водночас розглядувана теорія не позбавлена недоліків. Ґрунтуючись на положеннях цієї теорії, неможливо пояснити, чому окремі люди, котрі все життя прожили серед злочинців, ніколи не вчинили злочину та, навпаки, людина із законослухняного середовища вчиняє злочин. Теза про навчання злочинній поведінці не застосовна до ситуативних злочинців. Теорія диференціального зв'язку не бере до уваги індивідуальних особливостей особи та притаманну їй вибірковість поведінки. У межах позитивістського напряму кримінології розвивались і психологічні підходи. Дехто з кримінологів, вивчаючи злочинну поведінку, робить акцент на особі злочинця. Одночасно низька продуктивність психологічних досліджень пояснюється надмірним захопленням психологів соціальними, зокрема й математичними, методиками, що призводить до "психології без душі". Безперечно, психологія озброїла кримінологію методикою, а також психодіагностичними та психометричними методами. Важливе значення має спеціальне тестування злочинців, яке широко запроваджене за кордоном. Розроблені спеціалістами тести сприяють глибшому вивченню особливостей особи правопорушника, уможливлюють порівняння останніх із законослухняними громадянами, запровадженню індивідуальних заходів запобігання повторній злочинній поведінці. Психологічні теорії застосовують для обґрунтування реалізації заходів поетапної корекції поведінки засуджених. Теорія небезпечного стану. Перевірена часом, ця теорія надає для практичного використання теоретично обґрунтовану комплексну методику клінічної роботи з метою запобігання злочинам. Першу працю в цьому напрямі "Критерії небезпечного стану" написав у 1880 р. Р. Гарофало. Після Другої світової війни видатним представником цієї теорії був відомий кримінолог Ж. Пінатель. Ця теорія значно поширена в США й називається клінічною кримінологією. Згідно з цією теорією, у конкретних випадках злочин виникає на ґрунті певного психічного стану, що схиляє людину до конфлікту із соціальними нормами. Зазвичай, небезпечний стан є тимчасовим і відповідає внутрішній кризі, що змінюється емоційною байдужістю, після якої настає егоцентризм, а потім лабільність (нестійкість), яка може знову перерости в кризу. Небезпечний стан діагностують спеціалісти. При цьому важливу роль відіграє порівняння результатів дослідження особи з даними ситуації, в якій вона перебуває. При оцінюванні ситуації беруть до уваги, зокрема, матеріальні умови, вплив з боку оточення, наявність психотравмувальних факторів та ін. Діагноз визначає суворо індивідуальні профілактичні заходи. Робота спеціалістів з переборювання небезпечного стану полягає в тому, щоб консультаційно допомогти людині, яка переживає стрес, спрямувати її поведінку в певні соціальні межі, допомогти їй у розв'язанні проблем, відчути безпеку, проявити повагу до людини й надати їй підтримку. Важливе значення надається усуненню зайвих емоцій. На базі стаціонарів подається практична допомога з метою подолання небезпечного кризового стану як особам, які утримуються в місцях позбавлення волі, так і тим, хто перебуває на волі. На кримінологічну експертизу у формі прогнозу індивідуальної поведінки людини зважають при визначенні покарання за вчинений злочин, а також при вирішенні питання про звільнення від покарання Кримінологія, таким чином, до кінця ХІХ сторіччя остаточно визначилась як наука і виділилась як окрема її галузь із рамок кримінального права. Хоча остання з ІІ половини ХІХ сторіччя і стала традиційно включати вчення про злочинність, злочинця та його покарання, зі становленням кримінології як науки ці розділи в ньому не існують. 7) Сучасні кримінологічні теорії.На сучасному етапі розвитку суспільства, коли поглиблюється прірва між добром і злом, потреба в глибоких кримінологічних дослідженнях виявляється дуже гостро, оскільки злочин є одним із крайніх проявів зла й потребує глибокого осмислення з позицій як філософії, так і практики юриспруденції. До сучасних кримінологічних теорій і концепцій належать стратифікація, конфлікт культур, інтеракціонізм, диференціальної асоціації, стигматизація, віктимологія Найбільшою популярністю серед соціологів першої половини 20 ст. користувалась концепція аномії. Цей запозичений з теологічного лексикону термін буквально перекладається як "безнормативність". Під аномією ще Е. Дюркгейм розумів соціальний факт як такий стан суспільства, за якого значно послаблюється стримувальна дія моралі та суспільство на деякий час втрачає вплив на людину. Роберт Мертон у 1938 р. опублікував статтю під назвою „Соціальна структура та аномія", в якій доповнив вчення Е. Дюркгейма тезою про те, що причиною аномії може бути суперечність між цінностями, до яких прагне суспільство та можливостями окремих членів суспільства досягти їх за правилами, що встановлені в суспільстві. Це призводить до того, що особа, яка не має можливості отримати ці блага за усталеними правилами, намагається їх отримати без правил. Так, пропаганді загальноприйнятим в американському суспільстві цілям досягнення особистого успіху й добробуту протистоїть обмеженість доступу до соціально схвалених каналів здобуття освіти, професії, багатства, майна, статусу. Для нижчих прошарків залишається тільки один шлях до успіху - порушення правових норм. Особливо це стосується молоді, коли вона після "ідеального" виховання, потрапляє в "доросле" життя й зазнає розчарування. Стаття Р. Мертона дала потужний імпульс використанню феномена аномії при поясненні причин злочинності. У 1961 році учень Мертона Р. Кловард і його співробітник Л. Олін опублікували монографію «Злочинність неповнолітніх і можливості: теорія молодіжних кримінальних груп». Автори переконливо показали, що суспільство, прищеплюючи підліткам різноманітні цінності, мало турбується про те, чи є їх досягнення реальним для більшості молодих людей. В дійсності оволодіти цими цінностями законними способами мають змогу небагато хто. Більшість змушена проявляти спритність – порушувати норми моралі і вимоги закону. Коли молоді люди із ідеального світу, створеного прищепленням моралі їх вихователями, потрапляють у реальне життя, вони починають відчувати розчарування і фрустрацію. Типовою реакцією на це є: - створення зграй крадіїв, в яких через розкрадання молоді люди отримують можливість жити в суспільстві у відповідності з пануючими стандартами споживання; - об’єднуються в агресивні банди, які знімають напруження, викликане суспільною несправедливістю, здійсненням актів насилля і вандалізму; - вступають в антисоціальні угрупування, де молоді люди, вживаючи наркотики, алкоголь, замикаються у собі, обмежуються тісним колом ровесників, заклопотаних тотожними проблемами, і таким чином намагаються затулитися від оточуючої їх підступності і лицемірства. Концепція стратифікації з'явилася під впливом соціології, що поглиблює уявлення про структуру сучасного суспільства. Суспільство складається не тільки з класів, а й з інших соціальних груп, які створюються на різноаспектній основі (професійній, національній, віковій, ідейній, статевій та ін.). Між цими групами (стратами) існують суперечності, виникають конфлікти, що стають джерелом невдоволення, а іноді й поштовхом до порушення закону. Окремим (частковим) випадком є конфлікт культур. Яскравим прикладом прояву конфлікту культур є мігранти, котрим важко адаптуватися в умовах життя, що склались у корінного населення. Відомо, наприклад, що питома вага серед злочинців мігрантів, які перебувають на території США нетривалий час, істотно перевищує відповідні показники серед інших верств населення. Раціональні методи концепції стратифікації були б доцільними для пізнання природи злочинів, які вчиняються на міжнаціональному ґрунті, а також для злочинів, що випливають із суперечностей між різними верствами населення. Представником теорії конфлікту культур є Торстон Селлін. Інтеракціонізм (учення про взаємодію). Згідно з цією концепцією, причини злочинності можна подати схематично. Ядром концепції є постулат про те, що злочинна поведінка - це результат взаємодії особи та середовища. Зауважимо, що радянська кримінологія свого часу значно збагатилась ідеями інтеракціоністів, насамперед, щодо пояснення механізму вчинення конкретного злочину, що є наслідком зіткнення особи, котра має негативні нахили, із несприятливою життєвою ситуацією. Професор Іллінойського університету Едвін Сатерленд (1883-1950) створив подібну концепцію під назвою теорія диференціальної асоціації. В 1939 році в монографії «Принципи кримінології» він сформулював свою теорію, основна суть якої полягає в наступному: «Людина навчається злочинній поведінці не тому, що має до цього особливі злочинні нахили, а тому, що кримінальні взірці частіше потрапляли й у вічі, і у неї встановився більш тісний зв'язок з такими людьми, у яких вона може перейняти криміногенні погляди та вміння. Якби той же підліток з дитинства був включений в інше коло спілкування, він виріс би зовсім іншою людиною». Диференційовані, різноманітні соціальні зв’язки визначають спрямованість виховання дитини: якщо вона перебуває в респектабельному суспільстві, то і вбирає в себе стандарти правомірної поведінки. Якщо ж вона підтримує зв'язок із злочинними елементами, то і вбирає відповідні стандарти мислення і поступків. Стигматизація (таврування) - це психологічні й соціальні наслідки оголошення людини злочинцем. У результаті засудження людини (особливо, коли їй призначено покарання у виді позбавлення волі) їй немов би ставиться ганебне "тавро" особи другого сорту, що до того ж є небезпечною для суспільства. Таврування виявляється в негативному ставленні довколишніх до раніше засудженого, а також у внутрішньому засвоєнні людиною ролі злочинця. Особливе значення надається психологічній переорієнтації особи, що зазнала відчуження законослухняних громадян і зблизилась зі стилем життя інших злочинців. Концепція стигматизації має важливе значення не тільки для теорії, а й для формування кримінальної політики, та особливо для виправлення правової свідомості значної частини громадян. Ці погляди знайшли своє відображення в роботі вченого із колумбійського університету Френка Танненбаума «Злочинність та суспільство». Слід відмітити, що наприкінці 30-х років багатьма соціологами із усією гостротою було поставлено питання про те, чи справедливо розглядати в якості суспільно небезпечних тільки ті діяння, за які закон передбачає кримінальні покарання. Теоретично схема кримінальної законотворчості наступна: та чи інша поведінка розцінюється як суспільно небезпечна – приймається закон, який її забороняє під загрозою кримінального покарання. Реально ж, далеко не все, що забороняється законом, представляє небезпеку для суспільства. Нерідко кримінально-правові заборони захищають інтереси вельми незначної частини суспільства, і їх дотримання приносить всьому суспільству не користь а шкоду. Цю гіпотезу в значній мірі підтвердив Е. Сатерленд, який відкрив і дослідив феномен білокомірцевої злочинності. Вчений проаналізував факти розкрадань, зловживань службовим становищем, корупції, господарських та економічних злочинів, що скоюються представниками вищих шарів суспільства. Результати його аналізу приголомшили сучасників. Злочини, що скоюються «вершками суспільства», в багато разів перевищують за своєю суспільною небезпекою і за обсягом матеріальної шкоди традиційну злочинність. Крадіжки, що скоюються представниками нетрів, виявились каплею у порівнянні з морем розкрадань в лакірованому світі бізнесу. Парадоксальним результатом його досліджень було наступне: не дивлячись на те, що ступінь суспільної небезпеки злочинів представників нижчих шарів суспільства є нижчим, вся могутність караючої машини звалюється якраз на них. Кримінальні представники респектабельного суспільства, як правило, залишаються непокараними. Таким чином, із дослідження Е. Сатерленда логічно витікає висновок про те, що ті, хто потрапив у поле зору судової системи і знаходяться в тюрмах (контингент, на основі вивчення якого кримінологи конструюють свої теорії), - це тільки незначна частина реального кримінального світу, це найменш спритні і найбільш обездолені із злочинців. Вчений прийшов до висновку, що три четверті осіб, що тримаються в тюрмах штатів, не являються злочинцями в повному розумінні цього слова, однак відповідне кримінальне тавро, поставлене на них судовою системою, ініціює процес їх відчуження від суспільства. Головний практичний висновок Е. Сатерленда полягає в необхідності обмеження застосування каральних заходів, оскільки вони є неефективними, несправедливими і шляхом стигматизації прирікають людину на злочинну кар’єру. У нашому суспільстві ідея помсти помітно поширена. Люди звикли бачити у злочинцеві не члена суспільства, що зробив помилковий крок, а ворога. Пояснення, що такі погляди примножують злочинність, повинні стати невіддільною складовою правової пропаганди. Віктимологічна теорія. Інтеракціоністський підхід до пояснень злочинності дав потужний імпульс розвитку ряду кримінологічних напрямів, у тому числі вченню про жертву злочину – віктимологію. Від уваги дослідників не вислизнула роль жертви в процесі криміналізації особистості. Фрагментарні дослідження ролі жертви в генезисі злочину здійснювались багатьма вченими і письменниками. У підручнику «Кримінологія» Е. Сатерленд третю главу присвятив аналізу жертві злочину. В 1941 році німецький кримінолог Ганс фон Гентіг, переховуючись від фашистів у США, опублікував статтю «Зауваження по інтеракції між злочинцем і жертвою», а через сім років випустив монографію «Злочинець і його жертва. Дослідження по соціобіології злочинності». Віктимологічні ідеї привернули увагу ряду інших вчених. Основні ідеї віктимологів зводились до наступного: поведінка жертви здійснює істотний вплив на мотивацію злочинної поведінки. Вона може полегшувати і навіть провокувати її. Навпаки, оптимальна поведінка може зробити неможливим злочинне посягання (або звести його вірогідність до мінімуму, чи в крайньому разі дозволить уникнути серйозних негативних наслідків криміналу. Віктимологічний напрямок впливу на злочинність є одним із найбільш гуманних і перспективних, він знайшов значну підтримку вчених і громадськості. Від початку 60-х рр. XX ст. у західних країнах та США значного поширення набули прикладні кримінологічні дослідження. Так, виникло кілька напрямів, які вивчають злочинність молоді, злочини, що вчиняються в сім'ї, організовану та "білокомірцеву" злочинність. Відповідні дослідження організовує та фінансує не лише держава, а й бізнесові структури, благодійні та інші організації. Це свідчить Не тільки про збільшення масштабу злочинності, що примушує залучати до боротьби з нею нетрадиційні сили, а й про все відчутнішу свідомість суспільства, що бажає вдосконалюватися.
|
