ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Порядок та способи ухвалення рішень

Радою Європейського Союзу

Рада Європейського Союзу є головною інституцією, що ухвалює рішення. Згідно зі ст. 249 ДЄС «…Європейський Парламент (спільно з Радою), Рада й Комісія розроблюють регламенти, видають директиви, ухвалюють рішення, надають рекомендації та напрацьовують пропозиції». На відміну від Європейської Ради, яка є головним органом, що ініціює укладання нових договорів, Рада бере участь у створенні вторинного законодавства.

Рада діє як законодавець, коли вона приймає юридично обов’язкові для держав-членів норми, що входять до постанов, директив, рамкових документів або рішень на основі відповідних положень засновницьких договорів, окрім тих рішень, які стосуються прийняття внутрішніх норм, адміністративних чи бюджетних актів, актів щодо регулювання відносин між інституціями або міжнародних відносин, а також актів, що не мають обов’язкової юридичної сили (наприклад, висновків, рекомендацій або резолюцій). Рада також утримується від ухвалення актів, які не передбачено засновницькими договорами.

Отже, рішення Ради ЄС є одним з п’яти форм таких правових актів. Так, регламент має загальне застосування та є обов’язковим у повному обсязі в усіх державах-членах. Директиви також мають обов’язкову юридичну силу (з урахуванням мети регулювання) для кожної держави-члена, але при цьому національним органам влади надається право вибору форм і методів її здійснення. Рекомендації та пропозиції, на відміну від регламентів, директив і рішень, не мають обов’язкової юридичної сили, проте мають певне юридичне значення і повинні бути враховані національними судами (такі джерела права іноді називають «гнучким законодавством»).

Розглянемо рішення Ради ЄС більш детально. За своєю сутністю рішення – це законодавчі акти Співтовариства, які, відповідно до ст. 249 ДЄС, «…є обов’язковими в усій своїй повноті для суб’єктів, яким їх адресовано» (рішення може бути адресовано конкретним державам-членам, а також юридичним і фізичним особам). Разом із установчими документами, ці рішення утворюють право ЄС. Так само, як регламенти, рішення мають пряму дію і для набрання чинності не потребують національної імплементації. Таким чином, основними особливостями рішень є те, що вони, по-перше, автоматично стають частиною національного законодавства та, по-друге, є обов’язковими тільки для адресатів.

Всі рішення публікуються в «Офіційному віснику ЄС» – виданні Європейського Співтовариства, в якому публікуються регламенти, директиви та інші законодавчі акти, а також акти, які не мають обов’язкової юридичної сили. Правила публікації обговорень у Раді у теперішній час дуже ускладнились, що свідчить про небажання Ради відмовитися від своєї колишньої практики закритих засідань. Рішення Ради ЄС набирають чинності в установлений термін або на 20-й день після опублікування.

В процесі опрацювання та ухвалення рішень Рада ЄС, до складу якої входять міністри держав-членів, забезпечує участь цих держав у законотворчому процесі. Оскільки Рада збирається на рівні міністрів національних урядів, її склад різниться залежно від обговорюваних питань (Рада міністрів закордонних справ, Рада міністрів економіки тощо). Залежно від порядку денного, збираються також і різні міністри – закордонних справ (Рада з загальних справ), фінансів (Екофін), сільського господарства, промисловості, транспорту тощо – Рада має 16 різних своїх складів, список яких затверджено Радою з загальних питань 10 квітня 2000 р., і будь-який інший склад у кожному конкретному випадку повинен одержати дозвіл цієї Ради.

Кількість членів Ради також може змінюватися при обговоренні відповідної теми. Останнім часом частіше практикуються засідання галузевих міністрів: економіки і фінансів, юстиції і внутрішніх справ, сільського господарства тощо. Наприклад, при розгляді проблем сільського господарства у засіданнях зазвичай беруть участь міністри сільського господарства; якщо питання стосується загальноекономічної політики – можуть бути присутніми міністри фінансів; коли на високому рівні обговорюються політичні проблеми, Рада може складатися з голів держав і урядів. Міністри країн ЄС у різний спосіб підзвітні парламентам своїх країн, але рішення, які вони ухвалюють у складі Ради ЄС, не може бути змінено окремими країнами. Проте, незважаючи на постійні зміни у складі Ради, ця інституція є єдиною.

Міністри як члени Ради прибувають на її засідання до Брюсселю або Люксембургу, а потім повертаються до своїх країн на своє постійне місце роботи. Таким чином, форма роботи Ради є сесійною. Кількість засідань протягом року залежить від масштабів та інтенсивності законодавчого процесу в ЄС і політичних рушіїв того чи іншого особливого питання: деякі конфігурації Ради збираються раз на місяць, інші – раз на півроку, тобто Рада не є постійно діючим органом. Засідання проводяться згідно з графіком, встановленим на початку кожного головування. В засіданнях від кожного уряду бере участь національна делегація у складі компетентного міністра (який є членом Ради) та осіб, що здійснюють його супроводження (експерти, а іноді – інші міністри). Засідання триває зазвичай один або два дні (з урахуванням того, що більшість питань, що розглядаються, належить до переліку «А», а тому не потребує обговорення, тому цей термін є достатнім для проведення засідання. Проте, в історії траплялося, що Рада засідала навіть кільканадцять днів.

З правом дорадчого голосу в засіданнях Ради, як правило беруть участь також представники Комісії (як основного суб’єкту законодавчої ініціативи), а в деяких випадках – і Європейського центрального банку. Для проведення сесій Ради не встановлено фіксованої періодичності. Разом із тим, Голова Ради заздалегідь (не пізніше як за сім тижнів до вступу у посаду) повинен у попередньому порядку намітити «дні, в які він планує провести сесії з метою реалізації його програми у сфері законодавства або прийняття оперативних рішень» (ст. 1 Внутрішнього регламенту Ради). У середньому протягом року відбувається близько 100 засідань Ради, при цьому різні її «формації» можуть засідати одночасно.

Кворум, тобто мінімальна кількість присутніх, за якого можуть ухвалюватися рішення, становить більшість членів Ради. На практиці з кворумом у Раді зазвичай не виникає проблем, однак на випадок відсутності будь-кого з членів передбачено можливість делегування права голосу іншому члену Ради (ст. 206 Договору про ЄС). При цьому одному члену Ради не може бути делеговано голоси двох і більше інших міністрів (тобто можна голосувати за себе та за одного з інших членів Ради, але не більше). Усі правові акти ухвалюються Радою після обговорення конкретних питань, що стосуються найрізноманітніших сфер життєдіяльності ЄС, а тому обговорення дуже різняться і умовно їх може бути поділено на такі типи:

- обговорення, в яких Комісія інформує Раду про ситуацію з певного питання або про надання членам Ради інформації без формалізації Радою результату обговорення, що може випливати зі звіту чи повідомлення Комісії;

- обговорення загальних підходів, що дозволяють членам Ради висловити свою позицію з певного питання до початку сесійного засідання Ради;

- обговорення з метою ухвалення рішення, протягом яких відбуваються переговори заради подолання останніх перешкод на шляху досягнення згоди.

Вироблення попереднього порядку денного засідань Ради покладено на державу, що головує, яка направляє його іншим членам Ради, а також Комісії принаймні за два тижні до початку сесії. При цьому делегації інших держав-членів, так само, як Комісія, мають можливість звернутися з проханням про внесення будь-якого питання за умови, якщо таке звернення було зроблено принаймні за 16 днів до початку сесії. У таких випадках у розробленому попередньому порядку денному засідань окремо вказуються пункти, стосовно яких держава, що головує, інша держава-член або Комісія наполягають на офіційному голосуванні.

Порядок прийняття рішеньу раді маєпевні особливості.В межах Ради представники урядів держав-членів обговорюють законодавчі акти Співтовариства і приймають або відкидають їх шляхом голосування. Рішення Ради мають однакову силу незалежно від конкретного складу, що ухвалив рішення. Особливістю схвалюваних Радою рішень є те, що їх не може бути скасовано. На основі попереднього порядку денного Генеральний секретаріат складає для делегатів, залежно від кожного конкретного випадку, звіти, короткі пояснювальні записки стосовно пунктів, внесених до першої частини, або оглядові записки, що висвітлюють стан обговорення (до них може бути додано текст з примітками в кінці сторінки) пунктів, внесених до другої частини. До цих записок додаються повідомлення, адресовані винятково державі, що головує, які мають за мету інформувати її щодо процедури, найвідповіднішою для розгляду певного питання, а також щодо низки деталей, необхідних для успішного просування обговорення.

Напередодні засідання КОРЕПЕРу відбувається підготовча зустріч, в якій беруть участь голова КОРЕПЕРу, його супроводжує координатор, посадовці Генерального секретаріату Ради, уповноважені з питань, внесених до порядку денного, а також представник юридичної служби. У випадку КОРЕПЕРу І у підготовчих засіданнях беруть участь Генеральний секретар і юрисконсульт Ради. Висновки про результати діяльності робочої групи можуть міститися у кількох типах різних документів, зокрема звітах групи КОРЕПЕРу, ноті держави, що головує, ноті Генерального секретаріату Ради КОРЕПЕРу та результатах роботи групи.

До участі в сесіях Ради запрошують, окрім Комісії, також Європейський центральний банк у разі, коли останній здійснює своє право законодавчої ініціативи. Присутність Комісії або Європейського центрального банку є переважно їх можливістю, а не правом, оскільки Рада може прийняти рішення про обговорення і без їх участі. Згідно з внутрішнім регламентом Ради, її членам також можуть надавати допомогу інші посадовці-фахівці відповідної галузі знань (імена та професійні якості яких повідомляють Генеральному секретареві), кількість яких може визначати Рада. У процесі роботи кожної сесії Ради складається протокол, який після схвалення підписують голова та Генеральний секретар (який є також відповідальним за остаточну редакцію ухвалених Радою рішень), або його заступник.

Рада також засновує неофіційні засідання, які мають за мету передусім забезпечити можливість вільного обміну думками стосовно питань, що становлять загальний інтерес. Вони не є сесіями Ради, й отже не можуть замінити собою звичайну діяльність. Як правило, кількість неофіційних засідань обмежується державою, що головує, до семи, плюс одне в межах співробітництва у галузі юстиції та внутрішніх справ. Сесії Ради відбуваються за принципом закритості, крім випадків, коли Рада обговорює напрямки програми роботи на півріччя, представленої державою, що головує, та у відповідних випадках – щорічну програму роботи Комісії. Про таке обговорення повідомляється громадськості за допомогою аудіовізуальних засобів. Рада або КОРЕПЕР можуть ухвалити рішення про те, що інші обговорення в межах Ради також повідомлятимуть громадськості, але за умови, якщо вони стосуються важливого питання, яке зачіпає інтереси Союзу або стосується нового важливого законопроекту.

В усіх інших випадках Рада переважно засідає за зачиненими дверима. Доступ до них дозволяється тільки уповноваженим посадовим особам за пред’яви перепустки. Незважаючи на принцип гласності, який проголошено у Договорі про Європейський Союз, засідання Ради мають закритий характер. Хоча така практика має свої переваги, останніми роками вона викликає все більш гостру критику з боку громадськості та у наукових колах, особливо з урахуванням того, що в демократичній державі законодавчі органи влади повинні функціонувати під контролем із боку громадськості, у той час як головний законодавець Співтовариств діє в обстановці секретності. З урахуванням такої критики, останнім часом було зроблено певні кроки до «розсекречування» Ради, особливо якщо вона діє як законотворчий орган або законодавець. Тепер Рада повинна проводити «принаймні одне публічне обговорення нових законопроектів важливого характеру» (ст. 8 Внутрішнього регламенту Ради).

Відкрите обговорення може проводитися і з інших питань, які внесено до порядку денного. Результати голосування віднині також можуть передаватися гласності, а відповідно до нормативних актів, ця умова має обов’язковий характер (ст. 9 Внутрішнього регламенту Ради). Усім зацікавленим особам, у тому числі іноземним, гарантується доступ до документації Ради, хоча з цього правила діють певні обмеження об’єктивного характеру (наприклад, це стосується актів з питань оборони). У зв’язку з цим 2001 року було ухвалено спеціальний нормативний акт – регламент «Про безпеку Ради». Цим документом встановлено загальні критерії для віднесення конкретних відомостей до категорії закритих для публіки. Вони поділяються на чотири групи:

1) цілком таємні (TRES SECRET UE/EU TOP SECRET) – відомості, несанкціоноване розголошення яких може завдати «надзвичайно серйозної шкоди інтересам» Європейського Союзу загалом або його держав-членів;

2) таємні (SECRET UE) – відомості, несанкціоноване розголошення яких може завдати «серйозну шкоду» тим самим інтересам;

3) конфіденційні (CONFIDENTIEL UE) – інформація та матеріали, несанкціоноване розголошення яких може «завдати шкоди істотним інтересам» Союзу або держав-членів;

4) відомості з обмеженим доступом (RESTREINT UE), розголошення яких може «негативно позначитися на інтересах» Європейського Союзу або держав-членів.

Тексти переважної більшості рішень Ради, як було показано вище, узгоджуються на рівні її допоміжних органів: робочих груп та спеціальних комітетів та (або) КОРЕПЕРу. Попри це, іноді складаються й такі ситуації, коли не вдається дійти повної згоди, у тому числі й у межах самої Ради. У зв’язку з цим, постає питання про способи ухвалення рішень у цьому органі, а саме про кількість членів ради, які повинні підтримати документ для того, щоб він вважався прийнятим. Значення способу ухвалення рішень має важливе політичне значення, оскільки саме Рада затверджує нормативні акти, які є обов’язковими для усіх її держав та громадян.

Рішення у Раді ухвалюються шляхом голосування звичайною більшістю, більшістю кваліфікованою і одностайно. Звичайною більшістю ухвалюються акти, які не мають правової сили, або рішення з технічних питань. Кваліфікована більшість і одноголосність є необхідними при ухваленні юридично зобов’язальних актів. Рішення з найважливіших питань ухвалюються Радою на основі принципу одностайності (до таких питань належать, передусім, головні напрями розвитку Європейського Союзу, спільна зовнішня політика та політика безпеки, співробітництво поліцій та судів у кримінально-правовій сфері, політика надання притулку та імміграційна політика, політика економічної та соціальної гармонізації, податкова політика та ін.). Одноголосність також означає необхідність погодження або утримання (ухилення від голосування) всіх держав-членів. Іншими словами, кожна держава має право «вето», щоб заблокувати ухвалення рішень із наведених найважливіших питань.

Для різних категорій законодавчих і нормативних актів передбачено й різний порядок ухвалення рішень та, відповідно, різні процедури взаємодії між Європейською Комісією, Радою і Парламентом. Амстердамський договір закріпив такі чотири основні процедури ухвалення рішень Радою ЄС:

– процедура згоди парламенту,

– процедура консультації,

– процедура спільного рішення;

– процедура співпраці.

Так, процедура згоди парламенту полягає у схвалення або накладення вето на акт, що одноголосно приймається Радою. Така процедура застосовується щодо ухвалення рішень про прийом до ЄС нових держав-членів, визначенні завдань і повноважень Європейського центрального банку (ЕЦБ), при укладанні висновків міжнародних договорів та у деяких інших випадках. Але є випадки, наприклад, при перегляді цін на сільськогосподарську продукцію, де одноголосно ухвалене Радою рішення не вимагає парламентської згоди. Тоді вдаються до процедури консультації. Консультаційна процедура – це законодавча процедура, відповідно до якої Рада зобов’язана консультуватися з Парламентом та брати до уваги його точку зору. При цьому роль Парламенту обмежується ухваленням рекомендацій щодо законопроекту, які Рада може проігнорувати.

Стосовно основного блоку питань, які Рада вирішує кваліфікованою більшістю, застосовується процедура спільного рішення Ради і Парламенту. Із ухваленням Договору про ЄС 1992 р. вплив Європарламенту на законотворчий процес значно посилився завдяки збільшенню ролі закріпленої в ЄЄА процедури співробітництва та введенню нової процедури, а саме принципу спільного ухвалення рішень, який дає Парламенту право та можливість накладати вето на рішення Ради. Застосування цієї процедури поширюється на питання, які стосуються свободи пересування робочої сили і послуг, зайнятості, захисту прав споживачів, транс’європейських транспортних і енергетичних мереж, освіти, культури, охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, загальних принципів контролю, що стосуються зазначених питань. Сутність цієї процедури, якою передбачено проведення двох парламентських читань щодо законопроекту, зводиться до того, що Парламент має нагоду остаточно відкинути абсолютною більшістю голосів рішення, сформульоване Радою. Рада може приймати парламентські поправки до законопроекту, голосуючи кваліфікованою більшістю (для ухвалення поправок, що не отримали схвалення Комісії, потрібне одноголосне рішення). За відсутності належного числа голосів у Раді на користь парламентської поправки вона не приймається.

Набагато рідше застосовується процедура співпраці Ради з Парламентом. Її збережено тільки для розгляду тих питань, що стосуються функціонування Економічного і валютного союзу. Так само, як процедура спільного рішення, процедурою співпраці передбачено два парламентські читання по законопроекту. В цьому випадку вето Парламенту може бути подолано одностайним рішенням Ради. У процесі одностайного голосування, члени Ради можуть відхилити як поправки до законопроекту, зроблені в Парламенті, так і схвалені Комісією. Але, оскільки дійти одностайності в Раді частіше за все видається недосяжним, фактично простіше прийняти парламентські поправки, ніж наполягати на власному варіанті законопроекту.

В ході обговорення проекту у деяких випадках Рада звертається за додатковою консультацією до Економічного і соціального комітету і Комітету регіонів.

При ухваленні остаточних рішень через упровадження норм вторинного законодавства, Рада певною мірою зберігає контроль з боку країн ЄС. Проте у більшості випадків вона може діяти лише на основі пропозицій Комісії, дедалі частіше консультуватися з Парламентом і Соціальним та Економічним Комітетами. Відповідно до норм Єдиного Європейського Акту, Рада може відкинути заперечення Парламенту лише при одностайному голосуванні (ст. 149). Так само вона повинна реагувати і на пропозиції комісій. Після набуття чинності Договором про ЄС вона разом із Парламентом бере участь в ухваленні деяких рішень.

Процес ухвалення рішень Радою ЄС проходить три основні етапи: внесення пропозицій, їх обговорення та ухвалення рішення. Право законодавчої ініціативи належить Європейській Комісії, яка здійснює підготовку проектів рішень. Цей процес залежить від характеру та значущості обговорюваних питань. Згідно установчих договорів, рішення у Раді повинні ухвалюватися більшістю голосів. Лише питання процедури, які мають переважно побічний та технічний характер, вирішуються простою більшістю голосів. Всі інші питання, залежно від постанов установчих договорів або нормативно-правових актів, що їх доповнюють, рішення з них ухвалюються або на основі принципу одностайності, або кваліфікованою більшістю голосів.

Окрім застосування різних процедур ухвалення рішень, прийняття Радою актів здійснюється у трьох різних «вимірах», відповідно до храмової структури ЄС, тобто у таких межах:

– Європейського Співтовариства (або першого стовпа ЄС);

– спільної зовнішньої політики та політики безпеки (або другого стовпа ЄС);

– співробітництва у сфері охорони порядку та кримінального правосуддя (або третього стовпа ЄС).

Розглянемо більш детально особливості ухвалення рішень стосовно кожного з них. В процесі ухвалення актів у межах Європейського Співтовариства, або першого стовпа ЄС Рада може приймати рішення про відмову або ухвалення акту в межах процедури подання висновку (у вигляді простого висновку чи згоди). Рада також може ухвалювати такі типи рішень, як відмова, політична домовленість та спільна позиція. Такі рішення ухвалюються Радою у межах процедур співробітництва або спільного ухвалення рішень.

Так, рішення про відмову в ухваленні правового акту з того чи іншого питання засвідчує позицію Ради стосовно недоцільності подальшої роботи або пропозиції Комісії. Рішення про політичну домовленість відповідає часовій, технічній та політичній вимогам та означає, що йдеться про питання, яке не передбачено установчими договорами. Рішення про спільну позицію означає, що пропозиція Комісії зі змінами, щодо якої Рада прийматиме спільну позицію, остаточно формулюється після досягнення компромісу (на який могла дати згоду Комісія) державою, що головує, та поправок (прийнятих у першому читанні) Європейського Парламенту. Після цього спільну позицію може бути передано для другого читання до Європейського Парламенту.

Компроміс в ухваленні Радою рішень досягається завдяки наведеним вище трьом формам голосування залежно від змісту питання, що розглядається. Оскільки Рада приймає остаточну ухвалу щодо законодавчих заходів, за винятком системи спільних рішень, найважливіше значення надається способам голосування. Основними формами голосування, залежно від кола питань, що розглядаються, є проста більшість, кваліфікована більшість та одноголосність. Правила голосування в Раді окремо зафіксовано у ст. 205 Договору про ЄСпв та більш детально викладено у її Регламенті.

Форми голосування також різняться за сферами застосування. Так, проста більшість постає як винятковий випадок і стосується тих поодиноких питань, для яких процедуру голосування не передбачено договором. Таку форму голосування передбачено як загальне правило, яке застосовується у випадках, коли немає потреби застосування іншої форми, а також у для процедурних рішень (прийняття внутрішнього регламенту, право Комісії на збір інформації тощо). Ухвалення рішень кваліфікованою більшістю здійснюється на підставі певної кількості визначених для кожної держави-члена голосів.

Процедура ухвалення рішень кваліфікованою більшістю голосів відзначається найбільшою складністю. Вона стала правилом під час ухвалення важливих рішень політичного характеру, які стосуються, наприклад, заходів щодо завершення побудови єдиного внутрішнього ринку. Кворум становить половина плюс один член Ради, тобто зазвичай 8 міністрів. Під час голосування кваліфікованою більшістю прийнято так звану «систему зважених голосів», які повинні забезпечити рівновагу між великими та малими країнами. При цьому кожній державі належить певне число голосів залежно від його населення й економічного потенціалу. До 2003 року всі 15 держав-членів мали разом 87 голосів, і цей розподіл виглядав таким чином:

Держава	Кількість голосів у Раді	Кількість населення (у млн.)
Франція		57,5
Німеччина
Велика Британія
Італія
Іспанія
Бельгія
Греція		10,3
Голландія
Португалія		9,8
Австрія		7,9
Швеція		8,5
Данія		5,2
Фінляндія
Ірландія		3,5
Люксембург		0,4
Всього

Проте, при цьому виходило, що стосовно Німеччини на 8 млн. чол. населення був один голос, в той час як у Люксембурзі він приходився на близько 200 тис. чол. Ця обставина нерідко викликала невдоволення великих держав у Європейському Союзі. Сума голосів, які складали приблизно 2/3, тобто поріг більшості, яка могла заблокувати ухвалення рішення, формулюється в установчому договорі та у додатках до нього. До введення у дію нової квоти зважених голосів, яку було передбачено Ніццьким договором, рішення вважалося ухваленим, якщо за нього було подано 62 голоси з 87 (тобто 71,26% від загальної кількості голосів) та за умови, якщо пропозицію було внесено Комісією. Якщо рішення ухвалювалося не на підставі пропозиції Комісії, то необхідним було, щоб «за» було подано не менш 62 голосів за умови, що рішення було підтримано не менш як 10 державами-членами.

Стосовно зважених голосів Ніццьким договором 2001 р. було передбачено, що їх розподіл змінюється. Так, з 1 січня 2005 р., згідно Ніццької редакції Договору про ЄС, при схваленні рішень голоси держав-членів у Раді мають іншу вагу:

Держава	Кількість голосів у Раді (з 1 січня 2005 р.)
Франція
Німеччина
Велика Британія
Італія
Іспанія
Голландія
Греція
Бельгія
Португалія
Австрія
Швеція
Данія
Фінляндія
Ірландія
Люксембург
Всього

Акти вважаються прийнятими кваліфікованою більшістю за умови, що вони зібрали принаймні 169 голосів «за».

Так, починаючи з 2005 року, за кожне рішення має бути подано певну (так звану «порогову») кількість голосів, крім того, рішення повинно бути схвалено більшістю країн-членів. Із внесенням цих змін кожен член Ради має право вимагати підтвердження того факту, що особи, які проголосували за ухвалення рішення, становлять не менш як 62% від усього населення ЄС. Такий спосіб голосування означає, що можлива й така ситуація, коли держава-член буде зобов’язана до виконання рішення, з яким вона не згодна.

Декларацією про розширення Європейського Союзу, яку було ухвалено на конференції у Ніцці, також містить таблицю, в якій зафіксовано суму зважених голосів для кожної з держав, які знов приймаються (Польща – 27; Чехія, Угорщина – 12; Латвія, Словенія, Естонія, Кіпр – по 4; Мальта – 3). На саміті у Копенгагені, який відбувся у грудні 2002 р., до таблиці було внесено зміни з урахуванням того, що прийняття Болгарії та Румунії було відкладено до 2007 р. Відповідно до нової загальної кількості зважених голосів перерахування зазнає й поріг кваліфікованої більшості. Кваліфікована більшість – це найвагоміший здобуток Єдиного Європейського Акту, який надає широкий простір для застосування принципу кваліфікованої більшості, зокрема реалізації положень щодо Спільного ринку, безпеки й охорони здоров’я трудящих, «нових напрямів політики» – зміцнення економічної та соціальної єдності тощо.

Після того, як з 1966 р. у Раді став постійно застосовуватися принцип кваліфікованої більшості, Франція відмовилася брати участь у засіданнях Ради (такий шаг отримав назву «політики порожнього крісла») у знак протесту порушення національного суверенітету. Результатом цієї акції став так званий «Люксембурзький компроміс» (або угода), яким передбачено, що у разі, коли рішення стосується «життєво важливих інтересів» будь-якої держави-члена, то ця держава має право вето стосовно рішення, що розглядається. Внаслідок цього зростає роль Ради, яка представляє інтереси держав, а вплив Єврокомісії, що представляє Співтовариство загалом, дещо знижується. Разом із тим, застосування такого права вето має свої особливості й, відповідно, до того, як ним скористатися, держава-член повинна обґрунтовано довести, що питання, яке розглядається, є насправді достатньо важливим. Крім того, застосування права вето вважається крайнім заходом.

У зв’язку з цим, починаючи з 1986 р. (з ухваленням Єдиного Європейського акту) кожний черговий перегляд установчих договорів супроводжується розширенням кола питань, які вирішуються кваліфікованою більшістю голосів та, відповідно, поступовою ліквідацією права вето. Ніццьким договором було зменшено сферу одностайності ще на 35 питань, однак переважна більшість держав-членів та Європарламент вважають, що її треба скоротити до мінімуму. Отже, загальною тенденцією розвитку Союзу загалом є поступове скасування права вето держав-членів, що означає подальше обмеження державного суверенітету та посилення федеративних рис в устрої та діяльності Європейського Союзу як організації. Така тенденція дістала найбільшого поширення у Європейських Співтовариствах, та у теперішній час починає охоплювати також сферу спільної зовнішньої політики та політики безпеки і співробітництво поліцій і судів у кримінально-правовій сфері – другу та третю опори Союзу.

Відповідно до положень Римського договору, з питань у найбільш важливих сферах діяльності ухвалення рішення було можливим лише на засадах одностайності. Спочатку рішення зі всіх основних питань Рада повинна була приймати одноголосно. Такий порядок надавав кожній державі-члену можливість накладати вето на проекти законодавчих і інших актів, що вносилися на розгляд Ради. Цим Договором було також передбачено постійний перехід до процедури ухвалення рішень кваліфікованою більшістю до кінця перехідного періоду (тобто до 31 грудня 1965 року). Однак політична криза, що сталася того часу, не дозволила цього зробити. Внаслідок цього, в 1966 році було розроблено Люксембурзькі угоди, які не мали юридичної сили, але повинні були братися до уваги. Відповідно до положень цих угод, можна було наполягати на процедурі одностайного голосування у разі загрози національним інтересам, тобто якщо питання, яке розглядається, має життєво важливе значення для держави-члена. Зазначені угоди є чинними на невизначений час після повної інтеграції до Договору про Європейський Союз.

Якщо ж Рада ухвалює рішення одностайно, то утримання від голосування представником якоїсь із країн-членів не блокує прийняття акту. Водночас, у Раді діє так зване «уявне вето», тобто, якщо хтось із міністрів відсутній, то вважається, що він виступає проти. Тому у ситуаціях, коли потрібна одностайність, рішення не може бути ухвалено за відсутності когось із міністрів. Одностайне ухвалення рішень, відповідно до Договору про ЄСпв, вимагається стосовно певних питань, які умовно може бути поділено на три групи:

– питання, що мають загальне, «інституціональне» значення – наприклад, єдина процедура виборів до Європарламенту, форми делегування виконавчих повноважень, положення про Суд ЄС, положення про Суд аудиторів, положення про фінансовий регламент, положення про застосування мови в інституціях ЄС, положення стосовно угод про асоціацію та про вступ;

– питання, з яких держави-члени залишили за собою право вето, зважаючи на делікатність питань стосовно державного суверенітету або економічних інтересів: ресурси Співтовариства, соціальне забезпечення, гармонізація непрямого оподаткування, передбачені у ст.ст. 94 та 95 Договору про ЄСпв винятки з правила ухвалення рішень більшістю голосів, культура, промисловість, структурні фонди, довкілля, перелік боєприпасів і військових матеріалів, а також інші випадки у межах Економічного та валютного союзу;

– сфери транспорту та допомоги, в яких Рада може відступити від договірних норм.

Крім наведених питань, одностайність є також необхідною у випадках, коли Рада відходить від пропозицій Комісії (із застереженням ст. 251, пп. 4-5-6), а також у випадках, коли йдеться про дії або спільні позиції, прийняті Радою у межах Договору про ЄСпв у сферах СЗПБ та ВСКП. Одностайність вважається досягнутою, навіть якщо одна або декілька країн утримуються від голосування. Договір чітко визначає сферу діяльності Співтовариств, коли необхідно проголосувати кваліфікованою більшістю, а коли потрібна одностайність. У перші роки існування Співтовариств голосування кваліфікованою більшістю часто було суперечливим. Відображенням цього було прийняття в 1966 році так званого «Люксембурзького компромісу», який також іноді називають «тихим переглядом договорів». Завдяки цій угоді, країн-члени отримали гарантію, що у справах, що мають надзвичайно важливе значення для однієї чи кількох країн, члени Ради будуть намагатися дійти згоди та ухвалити рішення, яке задовольняло б усіх членів Ради, з урахуванням інтересів країн-членів і Співтовариств. На практиці, унаслідок цього, рішення, які повинні були прийматися кваліфікованою більшістю, тепер приймаються на основі принципу одностайності. Люксембурзькі угоди застосовувалися у багатьох випадках, коли Рада вимагала одностайності там, де цього не вимагав Договір про ЄС. Лише одного разу у 1982 р. Рада проголосувала кваліфікованою більшістю проти спроб уряду Великої Британії зловживати правом вето, намагаючись примусити Раду поступитися у питанні, що не було пов’язане з обговорюваним заходом. У 1985 р. Німеччина також вдало використала право вето.

Проведення голосування здійснюється виключно в межах засідань Ради та у письмовій формі. Процедура голосування в межах засідання Ради передбачає, що Рада розпочинає свою роботу за ініціативи свого Голови. Він, у свою чергу, зобов’язаний розпочати цю процедуру за ініціативи члена Ради або Комісії, якщо більшість членів, які входять до складу Ради, приймуть відповідне рішення. Голосування держав-членів відбувається у порядку їх розташування, передбаченому ст. 203 Договору про ЄС, починаючи з члена Ради, який іде наступним після держави, що головує. Політичні позиції, які держави займатимуть під час обговорень у межах Ради, значною мірою визначають і майбутнє співвідношення сил між ними. Тому, з метою набрання кваліфікованої більшості, або, навпаки, блокувальної меншості, наявність яких буде формально констатовано в Раді під час голосування, між столицями держав-членів відбуваються дипломатичні контакти. Як свідчить практика, такі контакти істотно сприяють визначенню співвідношення сил і позицій між державами-членами, тому пошук компромісів та створення неофіційних коаліцій між ними є цілком природним. Найчастіше це здійснюється у формі різноманітних двосторонніх контактів. При цьому, однак, більшість коаліцій створюються лише з тактичною метою та найчастіше розпадаються після ухвалення потрібного рішення.

У процесі переговорів у межах Співтовариства кожна держава-член діє самостійно стосовно кожної процедури ухвалення директив, обираючи ті положення, на які вона може погодитися, та ті, від яких вона відмовляється, а також стосовно всіх пропозицій, викладених у директивах, щодо яких проводилося обговорення протягом півроку, обираючи положення, які для неї є пріоритетними й ті, щодо яких вона згодна піти на поступки. Таким чином, кожна держава-член виробляє свою ієрархію пріоритетів. З урахуванням того, що переговори відбуваються стосовно низки питань, держава-член погоджується на значні поступки з одного питання, щоб здобути політичну або економічну перевагу з іншого, а тому має продемонструвати більшу відкритість, ніж у випадку, якщо на обговорення виносили лише одне питання. Досягнення Радою згоди стосовно схвалюваних рішень значно полегшується завдяки наявності таких паралельних переговорів.

Якщо питання має невідкладний характер та потребує якомога швидкого прийняття рішення, Рада має право видавати необхідні акти без скликання на засідання. У подібних обставинах застосовується письмова процедура (ст. 12 Внутрішнього регламенту Ради), яка особливо часто застосовується у процесі ухвалення зовнішньополітичних рішень (у межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки). Проведення голосування шляхом письмової процедури ухвалення рішення Ради застосовується за невідкладної справи, коли рішення про це приймає Рада або КОРЕПЕР. Таку процедуру, за умови отримання згоди всіх членів Ради, може в особливих випадках запропонувати й Голова Ради. Комісія також повинна дати свою згоду, якщо голосування шляхом письмової процедури стосується питання, з яким вона зверталася до Ради.

Процедура письмового голосування має також спрощену форму здійснення, яка застосовується державою, що головує, у сферах зовнішньої та безпекової політики. В такому разі пропозиція вважається прийнятою після завершення терміну, який визначає держава, що головує, залежно від важливості справи та крім випадків, коли є заперечення будь-якого члена Ради. Застосування спрощеної письмової процедури голосування в Раді може відбуватися і за ініціативи держави, що головує, у разі необхідності провести консультування інших інституцій ЄС у всіх випадках, передбачених законодавством ЄС.

Ухвалення Радою актів у межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, або другого стовпа ЄС, відповідно до положень Договору про ЄСпв та Договору про ЄС, здійснюється Радою на основі загальних напрямів, визначених Європейською Радою. Вона рекомендує Європейській Раді спільні стратегії та реалізує їх шляхом ухвалення спільних дій та спільних позицій. Їй також можуть надходити пропозиції з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки.

В цій роботі Раді надають допомогу Високий представник з питань спільної зовнішньої та безпекової політики, Політичний комітет і Генеральний секретар Ради. Процедура голосування в Раді в межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки має свої особливості та здійснюється за принципом одностайності або кваліфікованої більшості. Кожна з цих форм передбачає по одному застереженню. Так, у разі одностайності необхідним є конструктивне утримання, яке полягає у тому, що держава-член повинна утримуватися від дій, що можуть зашкодити належному застосуванню рішення, яке ухвалено без її участі. Це означає, що кожен член Ради, який утримався під час голосування, може викласти свою позицію в офіційній заяві, і в цьому випадку він не зобов’язаний до виконання рішення, але вважається, що він погоджується з його обов’язковістю для Союзу загалом. У випадках, якщо кількість членів Ради, які заявили, що не братимуть участь у схваленні рішення, становить понад третину голосів, рішення не ухвалюють, а рішення, що спричиняють наслідки воєнного чи оборонного характеру, повинно бути ухвалено тільки на основі принципу одностайності.

Другим застереженням є звернення до Європейської Ради у випадку кваліфікованої більшості. У цьому випадку Рада схвалює рішення кваліфікованою більшістю голосів, коли вона приймає на основі спільної стратегії спільні дії або спільні позиції, або коли ухвалює будь-яке інше рішення, яке тією чи іншою мірою стосується зазначених питань. При цьому голосування не проводиться, якщо член Ради заявляє, що через важливі причини національної політики він має намір виступити проти ухвалення рішення, що вимагає кваліфікованої більшості. У такий ситуації Рада, ухвалюючи рішення кваліфікованою більшістю, може запропонувати передання цього питання Європейській Раді для ухвалення одностайного рішення.

Ухвалення Радою актів у межах співробітництва у сфері охорони порядку та кримінального правосуддя – третього стовпа ЄС також відбиває важливу роль Ради в ухваленні рішень із зазначених питань, що стосуються інформування та консультування держав-членів з метою координації їх діяльності в цій галузі.

У цій діяльності Раді надає практичну допомогу Координаційний комітет, який складається з найвищих посадовців. З цією метою Рада встановлює та закріплює умови та межі, в яких компетентні судові, поліцейські та митні органи можуть діяти на території іншої держави-члена у взаємодії та за домовленістю з відповідними органами цієї держави; вона вживає заходів та сприяє співробітництву задля досягнення цілей Союзу загалом. Крім того, Рада, за ініціативою Комісії або будь-якої держави-члена може приймати спільні позиції, що визначають підхід Союзу до конкретного питання, рамкові рішення з метою зближення законодавства у цій сфері держав-членів, а також рішення з будь-якою іншою метою, що відповідає цілям цього співробітництва.

При цьому рішення про вжиття заходів, необхідних для реалізації цієї мети, Рада ухвалює кваліфікованою більшістю голосів. Рада також може розробляти конвенції, які вона рекомендуватиме державам-членам для прийняття (імплементації) відповідно до їх конституційних процедур, здійснення яких вони починають у визначені Радою терміни. Рада може прийняти рішення про те, що діяльність у галузях, на які поширюється співробітництво у сфері охорони порядку та кримінального правосуддя, належить до розділу IV Договору про ЄСпв («Візова політика, надання притулку, імміграційна політика та інші напрямки політики, пов’язані з рухом людей»), та водночас визначити умови голосування стосовно цих галузей.

Сприяння співробітництву поліцій Рада здійснює через Європол. Після набуття чинності Амстердамським договором 1999 р. цю роботу було значно активізовано порівняно з минулими роками. З метою такого сприяння подальшому співробітництву поліцейських і судових органів Рада вживає заходів щодо створення умов для звернення Європолу до компетентних органів держав-членів для координації та проведення розслідувань конкретних справ і розробляє спеціальну методику, яку можуть використовувати держави-члени у розслідуваннях справ, що стосуються організованої злочинності. Крім того, Рада сприяє встановленню контактів між працівниками прокуратури та слідчими органами, що спеціалізуються на боротьбі з організованою злочинністю, в тісній співпраці з Європолом, створює інформаційну мережу, що містить відомості про розслідування, статистику та документацію транскордонних злочинів.

Договірні повноваження також наділяють Раду повноваженнями для надання дозволу зацікавленим державам-членам на впровадження в їх взаємовідносинах більш тісної співпраці та ухвалення рішень щодо будь-якого прохання, з яким звертається держава-член стосовно її подальшої участі в такій співпраці. Голосування в Раді в межах співробітництва у сфері охорони порядку та правосуддя у кримінальних справах суттєво відрізняється за формами, залежно від ухвалюваних актів або рішень, зокрема це стосується переважно одностайного ухвалення Радою рішень, яке здійснюється у випадках:

а) після консультації з Європарламентом, зокрема:

– останній подає свій висновок протягом визначеного Радою терміну (як правило, цей термін становить не менше 3-х місяців), а якщо з закінченням цього терміну висновку не було отримано, Рада ухвалює рішення; відповідно до цієї процедури Рада ухвалює також подальші акти – рамкові рішення, рішення та конвенції;

– без визначення терміну, протягом якого Європарламент має подати свій висновок: рішення про передання діяльності, врегульованої розділом VI Договору про ЄС (третій стовп) до розділу IV Договору про ЄС (перший стовп);

б) без консультації з Європарламентом: прийняття спільних позицій, укладання міжнародних угод і рішення Ради про покладання на держав-членів витрат, пов’язаних зі здійсненням тіснішої співпраці.

Без консультацій із Парламентом Рада також може ухвалювати рішення при голосуванні кваліфікованою більшістю – у такому випадку вона кваліфікованою більшістю ухвалює рішення про вжиття заходів, необхідних для їх виконання на рівні Союзу. Проте існують два випадки, коли голосування не проводиться – по-перше, коли в межах тіснішої співпраці Радою надається дозвіл державам-членам на запровадження поглибленого співробітництва та, по-друге, якщо держава-член заявить, що через важливі причини національної політики вона має намір виступити проти надання дозволу кваліфікованою більшістю. Кваліфікованою більшістю голосів Рада також може ухвалити рішення про звернення до Європейської Ради з проханням про ухвалення рішення на основі одностайності.

Принцип кваліфікованої більшості також застосовується у процесі ухвалення рішень у сфері поглибленого співробітництва – йдеться, насамперед, про рішення стосовно тимчасового відкладення рішення Ради щодо прохання держави-члена взяти участь у поглибленому співробітництві або ухвалення актів і рішень, необхідних для його здійснення.

Рада може також ухвалювати рамкові рішення, які мають за мету наближення законодавчих та адміністративних актів держав-членів. За своїм характером рамкові рішення, що ухвалюються у сфері співробітництва поліцій і судів, більш наближені до директив. Вони визначають той кінцевий результат, який повинно бути досягнуто, та при цьому залишають за національною владою повноваження стосовно вибору форми акту та засобів його реалізації. Істотна відмінність таких актів полягає в тому, що вони не мають прямої дії. Заходи, вжиття яких є необхідним для здійснення ухвалених рішень, встановлюються Радою кваліфікованою більшістю голосів. На своїх засіданнях Рада також затверджує та рекомендує до схвалення державами-членами відповідно до їх конституційних норм конвенції, які укладаються у межах третьої опори. Рада фіксує терміни, протягом яких повинно бути здійснено розгляд проектів відповідних конвенцій державами-членами на основі їх власних конституційних процедур.

Рішення про чинність та інтерпретація рамкових рішень та рішень, а також тлумачення відповідних конвенцій у межах третьої опори можуть належати до юрисдикції Суду ЄС. Конкретне розв’язання цього питання залежить від заяви, зробленої державою-членом стосовно визнання відповідної юрисдикції Суду ЄС.

Контрольні запитання та завдання

1. Що являє собою Рада Європейського союзу?

2. Яким чином створюється Рада Європейського союзу?

3. Яку структуру має Рада Європейського союзу?

4. З чого складаються повноваження Ради Європейського союзу?

5. Визначте сутність координаційної функції Ради Європейського союзу.

6. Охарактеризуйте законодавчу функцію Ради Європейського союзу.

7. Дайте характеристику формувальній функції Ради Європейського союзу.

8. У чому полягає контрольна функція Ради Європейського союзу?

9. Які стадії включає процес прийняття рішень у Раді Європейського союзу.

10. За якими процедурами приймаються рішення в Раді Європейського союзу?

1. ЄЕС – об’єднання, яке було утворено 1957 р. підписання Римського договору, свою назву – Європейське Економічне Співтовариство – отримало завдяки економічній інтеграції держав-учасниць.

2. ЄСВіС – Європейське Співтовариство, яке утворено 1951 р. з метою інтеграції вугільної та сталеволитейної промисловості держав-учасниць.

3. 3 Вважається, що структура ЄС складається з трьох опор: перша опора – Європейські Співтовариства, друга – єдина зовнішня політика та система безпеки та третя – взаємодія правоохоронних органів у сфері кримінального права.

4. 4 Процедура перегляду законодавства – загальновживаний термін, який характеризує процес розгляду у Суді Європейського співтовариства позовів про визнання недійсними законодавчих актів органів ЄС.

5. 5 Дэйвис К. Право Европейского Союза: Учебное пособие. – К.: Знання, 2005. – С. 126.

6. 6 Марченко М.Н. Европейский суд справедливости – основной носитель судебной власти в ЕС // Вестник Московского университета. Серия 11, Право. – 2006. – № 2. – С. 71.

7. 7 Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. – К.: К. І.С., 2006. – C. 67.

8. 8 Ніццький договір про внесення змін та доповнень до Договору про ЄС, Договорів про заснування ЄС та деяких пов’язаних з ними актів (2001/C80/01) від 26 лютого 2001 р. // Законодавчі і нормативні акти з банківської діяльності – 2002. – № 12. – С. 2-10.

9. 9 Ткаченко Е. Конституционная юстиция в ЕС. Новые полномочия Европейского суда справедливости согласно Конституции ЕС // Юридическая практика. – 2006. – № 1. – С. 6.

10. 10 Code of Conduct of Court of Justice of the European Communities (2007/C 223/01) // Official Journal of the European Communities. – C. 223. – 22.9.2007. – P. 1.

11. 11 Code of Conduct of Court of Justice of the European Communities (2007/C 223/01) // Official Journal of the European Communities. – C. 223. – 22.9.2007. – P. 2.

12. 12 Kangwook Y. The Court of Justice of the European Communities. – London, 2006. – Р. 67.

13. 13 Svoboda P. Uvod do evropskeho prava. – Praha: C.K. Beck, 2004. – S. 210.

14. 14 Amin S., Justynski J. Instytucje i porzadek prawny Unii Europejskiej na tle tekstow prawnych oraz orzecznictwa Europejskiego Trybunalu Sprawiedliwosci. – Torun: TNOiK, 1999. – S. 34.

15. 15 Грицяк І. А. Право та інституції Європейського Союзу: Навч. посібник. – 2-ге вид., доп. – К.: К. І.С., 2006. – С. 198.

16. 16 Rules of procedure of the Court of Auditors of the European Communities: done at Luxembourg, 8 December 2004 // OJEC. – L.18. – 20.1.2005. – P. 4.

17. 17 Rules of procedure of the Court of Auditors of the European Communities: done at Luxembourg, 8 December 2004 // OJEC. – L.18. – 20.1.2005. – P. 7.

18. 18 Вирозумська А. Процедури судового захисту в праві ЄС: Навч. посіб. / Програма Tacis ЄС в Україні. – К.: ІМВ КНУ ім. Т. Шевченка, 2005. – С. 56.

19. 19 Дмитренко О., Юдківська А. Роль та історія взаємодії ЄСПЛ і Суду Справедливості ЄС в контексті захисту прав людини в Європі // http://www.minjust.gov.ua

20. 20 Дмитренко О., Юдківська А. Роль та історія взаємодії ЄСПЛ і Суду Справедливості ЄС в контексті захисту прав людини в Європі // http://www.minjust.gov.ua

21. 21 Марченко М.Н. Прецедентный характер решений Европейского суда справедливости // Вестник Московского университета. – 2006. – № 3. – С. 43.

22. 22 Марченко М.Н. Европейский суд справедливости – основной носитель судебной власти в ЕС // Вестник Московского университета. Серия 11, Право. – 2006. – № 2. – С. 73.

23. 23 Чумаченко Т.А. Кризис судебной власти в европейском союзе: пути решения в свете отказа государств-членов от ратификации конституции для Европы // Право и политика. – 2007. – № 11. – С. 99.

24. 24 Баймуратов М. та ін. Правовые основы внешней политики и политики в сфере обороны и безопасности ЕС: Навч. посібник. – К.: ІМВ КНУ ім. Т. Шевченка, 2004. – С. 65.

25. 25 Капля О. Боротьба із злочинністю – одне з основних завдань Європейського Союзу // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 2. – С.136.

26. 26 Литвиненко О.В. Інформаційна безпека Європи: Конспект лекцій / Інститут міжнародних відносин; Центр європейських студій. – К., 1999. – С. 32.

27. 27 Запобігання та контроль організованої злочинності: Стратегія Європейського Союзу на початок нового тисячоліття (2000/C 124/01) // http://www.rada.gov.ua

28. 28 План дій Європейського Союзу в галузі юстиції та внутрішніх справ: Погоджено на ІV засіданні Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС 12 грудня 2001 р. // http://www.rada.gov.ua

29. 29 Convention of 28 February 2002 on the establishment of a European Police Office (Europol Convention) (2002/187/JAI) // OJEC. – C. 312 du 16.12.2002. – P. 2.

30. 30 Convention of 28 February 2002 on the establishment of a European Police Office (Europol Convention) (2002/187/JAI) // OJEC. – C. 312 du 16.12.2002. – P. 4.

31. 31 EU Organised Crime Report. Public version: The Hague, 25 October 2005, 13788/1/05 REV 1. – Р. 12.

32. 32 OCTA. EU Organised Crime Threat Assessment 2007. – The Hague: Europol, June 2007. – Р. 12.

33. 33 Council Act of 3 November 1998 adopting rules on the confidentiality of Europol information (1999/C 26/02) // OJEС. – C. 27. – 30.1.1999. – P. 11-16.

34. 34 Act of the Management Board of Europol of 15 October 1998 concerning the rights and obligations of liaison officers (1999/C 26/09) // OJEC. – C. 26. – 30.1.1999. – P. 86-88.

35. 35 Council Act of 3 November 1998 laying down rules governing Europol’s external relations with third States and non-EU related bodies (1999/C 26/04) // OJEC. – C. 27. – 30.1.1999. – P. 21.

36. 36 Rules of procedure of Eurojust: Adopted by the College of Eurojust on 30 May 2002 and approved by the Council on 13 June 2002. (2002/C 286/01) // OJEC. – C. 286. – 22.11.2002. – P. 5.

37. 37 Rules of procedure of Eurojust: Adopted by the College of Eurojust on 30 May 2002 and approved by the Council on 13 June 2002. (2002/C 286/01) // OJEC. – C. 286. – 22.11.2002. – P. 7.

38. 38 2005 EU Organised Crime Report. Public version: The Hague, 25 October 2005, 13788/1/05 REV 1. – Р. 10.

39. 39 Joint Action of 29 June 1998 adopted by the Council Union, on the creation of a European Judicial Network (98/428/JHA) // OJEC. – L 191. – 7.7.1998. – P. 4-7.

40. 40 Act of the Joint Supervisory Body of Evrojust of 2 March 2004 laying down its rules of procedure (2004/C 86/01) // OJEC. – C. 86. – 6.4.2004. – P. 1-7.

41. 41 Барг М. А. Исследования по истории английского феодализма в XI—XIII вв. .– М.: Советская литература, 1962.

42. 42 Топорин Б.Н. Европейское право Учебник. – М., 1998.

43. 43 Права людини. Збірник нормативних документів. М.,1990.

44. 44 Http//ginger-lelja.narod.ru/index.html

45. 45 Московская Государственная Юридическая Академия. Кафедра права Европейского Союза, Центр права Европейского Союза// www.eulaw.edu.ru/documents/articles/amsterd_dogovor.htm

46. 46 Калиниченко П.А., кафедра права Європейського Союзу МГЮА//:МЖМП № 3/2000, с. 47-50.

47. 47 См.: Туманов В.А. Европейский Суд по правам человека. Очерк организации и деятельности. – М., 2001. – С.6.

48. 48 См.: Европейский суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. – М., 2000. – Т. 2. – С.104.

49. 49 См.: Европейский суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. – М., 2000. – Т. 2. – С.105.

50. 50 См. там же. С.54-55.

51. 51 Від англійського терміну «community rights», який широко використовується у західній літературі для позначення сую’єктивних прав, що виникають у приватних осіб в силу норм права ЄС.

52. 52 Case 26/62 Van Gend en Loos [1963] ECR 1, § 2(в).

53. 53 Wyatt D. New Legal Order or Old? (1982) 7 EL Rev 147.

54. 54 Case 33/76 Rewe [1976] ECR 1989, Case 45/67 Comet [1976] ECR 2043.

55. 55 Case 13/68 Salgoil [1968] ECR 453. S.463

56. 56 Case 179/84 Bazzetti [1985] ECR 2301, § 17.

57. 57 Case 199/82 [1983] ECR 3595.

58. 58 Case 106/77 [1978] ECR 629, § 21.

59. 59 Case 106/77 [1978] ECR 629, § 22.

60. 60 Opinion A-G Mischo in Joined Cases C-6/90 and C-9/90 Francovich [1991] ECR I-5337.

[1] ЄЕС – об’єднання, яке було утворено 1957 р. підписання Римського договору, свою назву – Європейське Економічне Співтовариство – отримало завдяки економічній інтеграції держав-учасниць.

[2] ЄСВіС – Європейське Співтовариство, яке утворено 1951 р. з метою інтеграції вугільної та сталеволитейної промисловості держав-учасниць.

[3] Вважається, що структура ЄС складається з трьох опор: перша опора – Європейські Співтовариства, друга – єдина зовнішня політика та система безпеки та третя – взаємодія правоохоронних органів у сфері кримінального права.

[4] Процедура перегляду законодавства – загальновживаний термін, який характеризує процес розгляду у Суді Європейського співтовариства позовів про визнання недійсними законодавчих актів органів ЄС.