ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Конституційно-процесуальне право як наука: становлення і розвиток. Методологія, джерела та завдання науки конституційно-процесуального права

Вчення державного процесуального права входить до складу науки конституційного права. Тому вказаним вченням використовуються предмет науки конституційного права, методологія цієї науки, її система, наукова термінологія та категорії, галузева бібліографія, історія науки.

Система теорії державно-процесуального права побудована на основі інституційного принципу (згідно з системою конституційних органів), поєднаного із функціональним (конституційний орган зазвичай виконує декілька функцій). Вивчення ряду конституційних органів відкривається догматичною частиною науки конституційного права - пропедевтикою (вчення про категорії).

Предмет науки конституційного права складають конституційні норми та інститути, суспільні відносини, які регулюються чи можуть бути врегульованими ними, історія галузі, правові категорії, практика реалізації конституційних норм суспільні відносини, які регулюються цими нормами, теоретичні (наукові) погляди щодо норм галузі конституційного процесуального права Україні, практики їх реалізації та суспільних відносин, які регулюються цими нормами.

З метою дачі рекомендацій практикам вивчаються додатково теорії та погляди, що розробляються дослідниками даної галузі.

Наука застосовує метод формально-логічного аналізу, історичний підхід, соціологічні дослідження вивчення статистики, системний аналіз, порівняльний метод.

Початок теорії державного процесу закладено А.Й. Кімом, В.С. Основіним, В.О. Лучіним. Водночас дана теорія зазнає критики з боку традиційного бачення юридичного процесу - юрисдикційного (Васильєва А.М.), та з боку теорії судового права (Строгович М.С.).

Конституційна галузь права, будучи профілюючою, складається переважно з матеріальних норм. Природно, що вони потребують визначення способів їх реалізації. Такі способи закріплені у процедурних нормах, які теж входять до складу конституційного права. Зважаючи на досвід державотворення в новітній Україні, можна констатувати, що ступінь ефективності реалізації конституційних процедурних норм є об'єктивним показником ступеня реалізації процесуальних норм інших галузей права. Саме через належну реалізацію політичних відносин на основі конституційних процедурних норм проявляється державна воля у забезпеченні реалізації іншими суб'єктами права решти процесуальних норм.

Основи сучасних вітчизняних досліджень у даному напрямку закладено радянськими вченими. Первісне ними досліджувалась практика реалізації регламентів рад народних депутатів у СРСР. Майже одночасно розпочались дослідження процедур організації виборів і референдумів. Однак, потуги радянської науки державного права наштовхувались на недемократичний режим СРСР. Політичні відносини в цій державі не набули правових форм. Потенціал народовладдя використовувався не для формування державної політики, а тільки для сприяння уїївиконанні.

Через це цілком зрозумілим був своєрідний симбіоз державного й адміністративного права при регулюванні діяльності вертикалі рад народних депутатів. Цей симбіоз породив таку науку, як "радянське будівництво". Будучи позбавленими будь-якої політичної автономії, ради всіх рівнів, особливо регіонального і базового, виконували переважно виконавчо-розпорядчі функції. Серед авторів, які працювали в цьому напрямку, слід назвати: Фрицького О.Ф., Кузнєцову В.Ф., Головка А.А., Бєзуг-лова А.А., Фадєєва В.1., Крамника А.Н., Тагунова Є.Н. та ін.

Потужним поштовхом для подальшого розвитку вчення державного процесуального права послужила теорія юридичного процесу. У найбільш повному вигляді вона сформувалась у середині 80 - х років минулого століття у працях представників харківської юридичної школи під проводом Горшенєва В.М.. У зазначений період теоретичними питаннями юридичних процедур у державному праві займались Лучін В.О., Основін В.С., Недбайло П.Є., Касумов Ф.З., Євграфов П.Б.

У сучасній українській юридичній науці відсутнє цілісне вчення державного процесуального права. Дослідження науковців ведуться в рамках окремих інститутів конституційного права. Питання виборчого процесу досліджують Мурашин О., Ста-внійчук М.; Федоренко В., Погорілко В.Ф., Руда Н.І., Сіренко В.Ф., Тодика Ю.Н., Яворський В.Д., Книгін К., Рябов С., Тешен-ко Т.В., Долежан В., Василюк С., Співак В,І., Коваль М.В., Кос-тецька Г.А., Мусіяка В.Л., Ткаченко Г.П., Лаврінович О.В., Те-лешун С., Нельма О.В., Забара Т.Б., Малишко М.І., Данилевський Ю.М., Гаєва Н.П., Батанов О.В.. Парламентськими процедурами займаються у своїх наукових роботах Анохін О.М., Гавриш С.Б., Михеєнко Р.М., Борденюк В.І., Журавльова Г.С., Журавський В.С., Олійник А., Городнецький О.В., Шемшученко Ю.С. Древаль Ю.Д., Карпенко О.Д., Грушанська Н., Покотило В.М., Тихонова Є.А., Мудра О., Косинський В., Дьомін О., Пла-хотнюк Н.Г., Ківалов С.В., Серьогін В.О., Георгіца А.З., Станік С.Р., Колодій А.М. Проблеми конституційного провадження висвітлюють Скомороха В., Савченко М., Тесленко М.В., Толочко А.Н., Барабаш О., Гергелійник В.О., Селіванов А.О.. Процедури діяльності інших конституційних органів досліджують Веніс-лавський Ф., Кириченко Л., Савченко Л.А., Головатенко В., Ку-зьменко О., Крутевич М., Михеєнко Р., Скрипничук В. Загальнотеоретичні питання конституційних процедур аналізують Шаповал В., Онишук Н., Олійников С., Воронов Н.П., Георгіца А.З., Резніче-нко С.В., Шемшученко Ю.С., Погоріло В.Ф., Федоренко В, Поваляєва М., Колодій А.М.

Вчення державного процесуального права застосовує висновки загальної теорії держави і права та узагальнення традиційних процесуальних галузей права. Із загальної теорії права використовуються три вчення: теорія юридичного процесу, вчення про механізм правового регулювання та загальноправова процесуальна теорія. Із теорії юридичного процесу державне процесуальне право використовує поняття юридичного процесу, його ознаки, поняття процесуальної форми як специфічної наукової конструкції.

При цьому напрямками дослідження є:

1) правові форми діяльності органів держави,

2) правотворчість та форми (джерела) права,

3) застосування права.

Вчення державного процесуального права використовує такі наукові категорії: провадження, стадії, процесуальні режими.

Предметом дослідження теорії юридичної процесу стали: процесуальне право (його природа), процесуальні норми (їх особливості та структура).

Із вчення про механізм правового регулювання державним процесуальним правом використовується знання про механізм процесуального регулювання.

Процесуально-правовий механізм - це динамічна система правових засобів, за допомогою якої упорядковується охоронна діяльність уповноважених органів у сфері юрисдикційного правозастосування. Засобами такого механізму є:

1) норми процесуального права;

2) юридичні факти, | що опосередковують процесуальні правовідносини, чи процесуальна фактична система;

3) процесуальні правовідносини.

Особливістю першого засобу є те, що норми процесуального права застосовуються в комплексі, тобто в дію вступає майже вся процесуальна галузь одночасно. Особливістю процесуального правовідношення є двоякість його функції. В одному випадку воно виступає як юридичний факт, а в іншому випадку - у звичній формі суспільних відносин.

Із вчення про процесуальне (судове) право використано наступне. Процесуальному (судовому) праву притаманний свій предмет і методи регулювання, специфічні норми, "стадійні" правовідносини, що послідовно виступають на фазах процесу, які доповнюють одна одну. В рамках процесуального права є 4 різновиди процесуального законодавства: конституційне, адміністративне, кримінальне, цивільне. Як правило, вони обслуговують судову владу, однак, крім того, процедури інших органів. Предметом процесуального права є юридичне значима діяльність державних органів і громадських організацій, посадових осіб, громадян, що охоплює формування й удосконалення державного апарату, правову основу держави, реалізацію права .

Організаційні відносини складають предмет процесуального права: а) організаційні служать організованим відносинам, б) вони складаються заради здійснення не свого, а "чужого" інтересу, що закладений в організованих, в) організаційні побудовані на засадах субординації, мають інший склад учасників у порівнянні з організовуваними .

Частина 2 статті 124 Конституції вказує, що юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Тобто вона межує із усіма матеріально-правовими галузями права або їх частинами. Такий виключний характер судової юрисдикції є аргументом на користь єдиного поняття судового (процесуального) права.

Для наукової побудови системи процесуального права важливі критерії:

а) чи охоплюють нині діючі процесуальні форми весь комплекс суспільних відносин, що потребують процедур;

б) чи існують політичні та цільові інтереси держави;

в) достатність процесуально-нормативного матеріалу.

Безпосередньо до системи процесуального права може бути включено субінститути конституційного провадження. Із деякою умовністю, через його політичний характер, до системи процесуального права може бути віднесене виборче (референдумне) провадження. Нормативне регулювання процедур безпосереднього народовладдя дозволяють провести аналогії між ними та судовими процедурами.

Наука конституційно-процесуального права є системою наукових знань про галузь цього права. Її предметом є як конституційно-процесуальні норми, так і конституційно-процесуальльні відносини.

До основних методів науки конституційно-процесуального права можна віднести:

• діалектичний метод, що передбачає аналіз теоретичних осінні конституційно-процесуального права та вивчення норм цієї галузі в їх становленні та розвитку, у взаємозв'язку з іншими галузями права України, передусім з конституційним правом, та іншими суспільними явищами;

• історичний метод, який дає можливість показати причини помни тих або інших конституційно-правових інститутів, їх процесуально-правового закріплення та реалізації на різноманітних етапах розвитку української держави;

• метод системно-структурного аналізу, що передбачає детальне, поетапне вивчення кожного з процесуально-правових інститутів з максимальним виокремленням практичних складових;

• порівняльно-правовий аналіз конституційно-процесуальних інститутів, що застосовуються як в Україні, так і в зарубіжних країнах;

• соціологічний метод, що охоплює узагальнення судової практики (переважно Конституційного Суду України), практики діяльності інших державних органів, які реалізують конституційно-процесуальні повноваження, аналіз статистичних даних (включаючи дані судової статистики), анкетування тощо;

• інші загальнонаукові та спеціально-наукові методи.

В теоретичному плані ця галузь права опрацьована недостатньо. Дискусійними є і питання про існування її як такої, доцільність виокремлення конституційно-процесуального права з конституційного права. Ці ж проблеми виникають і щодо конституційно-процесуального права як навчальної дисципліни. Втім, ця дисципліна вже читається на юридичних факультетах Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, ЛНУ ім. Івана Франка та в ряді інших вищих навчальних закладів України.

2. Процедура в конституційно-процесуальному праві

Стаття 19 Конституції вказує, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише у спосіб, що передбачений законом. Дана стаття закладає конституційно-правові основи та саму необхідність запровадження юридичних процедур у різних галузях права. Це, зокрема, стосується розробки юридичних процедур, необхідних для реалізації матеріальних норм конституційного права.

Яка сфера поширення таких конституційних юридичних процедур, які ознаки суспільних відносин, що ними охоплюється? Аналіз радянської літератури та напрацювань української науки конституційного права, теорії права дозволяє виділити такі ознаки суспільних відносин, що є предметом конституційного процесуального регулювання.

Перша ознака - це політичний характер відносин. Вони складаються між суб'єктами конституційного права з приводу здійснення владарювання. Однак цієї ознаки недостатньо для виділення процедурних відносин з-поміж інших конституційних відносин, які виникають на основі норм конституційного права. Адже Конституцією України передбачаються такі суб'єкти права, як місцеві державні адміністрації, прокуратура. Та вони не є суб'єктами, що вправі провадити конституційні процедури. Адже їх діяльність має бути політичне безсторонньою. Через це конституційні процедури складаються в діяльності тільки тих суб'єктів конституційного права, які вправі приймати політичні рішення, до прикладу Верховна Рада України, місцеві ради і т. ін.

Водночас не всякий суб'єкт конституційного права, який бере участь у політичних відносинах, одержує в якості форм своєї діяльності конституційні процедури. До прикладу, не вправі провадити конституційні процедури політичні партії, їх блоки. Тому необхідне висунення другої специфічної ознаки предмета конституційного процедурного регулювання.

Такою ознакою є сфера, де виникають ці суспільні відносини, - публічна (загальносуспільна). На сьогодні предметом конституційного права є державно-політичні відносини владарювання, тобто організації та здійснення публічної влади.' Стаття 5 Конституції вказує, що єдиним джерелом влади є народ. Отже, перш за все процедурне упорядковується реалізація влади, що належить народу. Похідною від влади народу є влада держави та територіальної громади. Отже, ознакою публічного характеру відносин є обов'язкова присутність в якості сторони відносин одного із трьох носіїв публічної влади: Український народ, орган держави, орган місцевого самоврядування.

Поряд із цим необхідно відмежувати матеріальні конституційні відносини від процедурних, які є способом їх реалізації. Для цього вводиться третя ознака суспільних відносин - процедурний характер суспільних відносин. Процедури - це система дій, яка 1) зорієнтована на досягнення певного юридично-значимого результату; 2) складається із послідовно змінюючих один одного актів поведінки; 4) є ієрархічною побудовою; 5) виступає засобом реалізації основних відносин². Це означає те, що суспільні відносини мають завершуватись юридично-значимим результатом. Тому за межами конституційних процедур залишаться, до прикладу, урочисті збори народних депутатів України з нагоди державного свята. Мета цих зборів відмінна від пленарного засідання, на якому парламентарі приймають закони. По-друге, фактична сторона процедурних відносин виражається У декількох актах поведінки. До прикладу, перед тим, як прийняти рішення і підписати його, судді Конституційного Суду України зобов'язані провести розгляд конституційного спору, що

складається з ряду стадій. При цьому ці акти поведінки ідуть один за одним. Кожен наступний акт не може бути вчинений без виконання попереднього. І, нарешті, без вчинення послідовності юридичне значимих дій носій публічної влади не зможе реалізувати основне матеріальне правовідношення. До прикладу. Президент України не вправі видати указ без попереднього погодження його проекту із дорадчими органами, які при ньому створені, без погодження указів у деяких випадках із Прем'єр-міністром, міністром. Таке основне матеріальне відношення з реалізації Президентом свого права видати укази за статтею 106 Конституції називається основним.

За останньою ознакою конституційні юридичні процедури поділяються на два види: організаційні процедури та процесуальні процедури'.

Відмінні риси процесуальних процедур є такі: 1) суб'єкт конституційного права приймає остаточний по справі акт за участю зацікавлених суб'єктів права. Зокрема, до провадження у Конституційному Суді України залучаються суб'єкти, які подали конституційне звернення, та органи, які підписали акт, кон-ституційність якого оспорюється; 2) завдяки такій участі зацікавлені суб'єкти мають можливість вирішальне вплинути на зміст юридичного акта, що приймається на наслідками процесуальних процедур. До прикладу, від вибору громадян України залежить майбутній персональний склад Верховної Ради України нового скликання; 3) мета процесуальних процедур полягає у реалізації "чужого інтересу"². Це означає, що рішення Конституційного Суду не зачіпає матеріально-правового статусу суддів цього суду. Воно впливає лише на чинність актів, які стали предметом судового розгляду. Тому вважається, що судді реалізують "чужий інтерес" - інтерес сторін конституційного провадження.

Організаційні процедури в свою чергу складаються без участі можливих зацікавлених у вирішенні справи суб'єктів. Вони поділяються на прості (мікропроцедури) та складені (макропроцедури). Відмінні риси макропроцедури: 1) за її наслідками приймається завершальний правовий акт, який набирає чинності без будь-якого затвердження, погодження чи схвалення з боку інших суб'єктів права; 2) поділяється на стадії; при чому перелік цих стадій є повним. Мікропроцедури, як правило, є формою однієї із стадій макропроцедури. Прикладом мікропроцедури є громадські слухання, що є стадією, на якій висуваються пропозиції, обов'язкові до розгляду місцевою радою. А відповідною макропроцедурою є провадження по такій пропозиції місцевою радою.

Процесуальні провадження та макропроцедури у своїй сукупності складають державний процес. Тому, під ним належить розуміти врегульовану процедурними нормами політичну діяльність носіїв публічної влади, що спрямована на вирішення юридичних справ на основі матеріальних нормах конституційного права. Водночас треба мати на увазі, що первісне правова діяльність носіїв публічної влади врегульована нормами конституційного права, які визначають компетенцію цих суб'єктів. Тобто норми про компетенцію визначають, які справи вправі вони вирішувати. А процедурні норми визначають спосіб, форми виконання компетенції. При цьому не всі сторони діяльності носія публічної влади одержують процедурне регулювання. Такі сторони так і залишаються в цілому врегульованими нормами про компетенцію та нормами про принципи діяльності цих суб'єктів. Тому до предмета процедурного регулювання входить не тільки процедурна діяльність, але й матеріально врегульована діяльність .

Предмету державного процесуального регулювання загрожує роздробленість у зв'язку з розвитком комунального та судового права. Комунальне право виникає у зв'язку з розвитком норм конституційного права, які регулюють діяльність органів місцевого самоврядування. Особлива риса цих норм полягає в тому, що комунальні відносини втрачають політичний характер, притаманний усім конституційним відносинам. На рівні територіальної громади поділ між функцією прийняття політичних рішень і функцією їх виконання майже зникає. Місцеві ради не стільки приймають політичні рішення, скільки організовують їх виконання. По-друге, до формування і реалізації місцевої політики безпосередньо залучаються члени територіальної громади. Отже, статуси суб'єкта та об'єкта управління збігаються в одній особі. Частина процедурних норм може згодом бути автономізована у складі такого інституту конституційного права, як конституційне судочинство

3. Стадійність в конституційно-процесуальному праві

У розвитку змісту конституційного процесу найбільш характерною його ознакою є послідовність, що означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, що обумовлює досконалість, оптимальність і ефективність конституційного процесу. Навпаки, недостатність правової регламентації цієї послідовності, а тим паче її відсутність, суттєво знижує якість конституційного процесу. Його динамічність і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює реалізацію суб'єктами конституційних відносин своїх юридичних прав і обов'язків.

Послідовність дій, встановлених конституційно-процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях конституційного процесу.

Стадія конституційного процесу - це сукупність взаємопов'язаних дій суб'єктів конституційного права, встановлених його процесуальними нормами, які складають певну частину конституційного процесу. Етапність конституційного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх конституційних процедур, передбачених його попередньою стадією. Кожен вид конституційного процесу складається з окремо визначено! кількості стадій, що характеризуються певною специфічністю.

Конституційні процедури - це сукупність процесуальних норм, що визначають конкретний порядок здійснення (виконання) передбачених законом дій, прийняття відповідними суб'єктами рішень, які забезпечують реалізацію прав і обов'язків учасників конституційних правовідносин па відповідних стадіях конституційного процесу.

Деякі вчені намагаються розмежувати процесуальні та процедурні норми. Однак це не зовсім правильно, позаяк розмежовувати процесуальні та процедурні норми означає прямо заперечувати однопорядкові поняття, фактично спільні через загальний теоретичний підхід до нього питання з боку інших галузей національного права. З іншого боку, визначення процедурних норм як виду процесуальних може знову повернути нас до існуючого невиправданого застосування терміну «конституційний процес» поряд із терміном «конституційне судочинство» лише на позначення розгляду окремої категорії справ, що належать до конституційної юрисдикції і знаходяться внаслідок цього у віданні органів конституційної юстиції. Однак :і формально-логічної точки зору видається абсолютно очевидним, що поняття «конституційний процес» значно ширше за поняття «конституційне судочинство» і включає в себе останнє. Тому компромісний варіант розмежування конституційно-процедурних норм та норм конституційного судочинства і, разом з тим, піднесення їх до спільного знаменника, яким конституційно-процесуальні норми є апріорі.

Структура конституційного юрисдикційного процесу складається зі стадій та етапів конституційного юрисдикційного процесу. Стадіями конституційного юрисдикційного процесу є стадії конституційного провадження. Це випливає зі змісту положень конституційного законодавства. Під стадією конституційного провадження розуміється відносно замкнутий і обмежений часовими рамками комплекс дій учасників конституційного провадження, спрямованих на вирішення конкретної правової ситуації. Конституційний юрисдикційний процес складається з таких процесуальних стадій:

1) внесення звернень до Конституційного Суду України;

2) попередня перевірка звернень і підготовка справи до розгляду;

3) розгляд звернень, щодо яких відкрито конституційне провадження; прийняття підсумкового рішення;

4) прийняття рішень і висновків Конституційного Суду України та їх офіційне оприлюднення.

На наш погляд, важливою стадією є імплементація рішень Конституційного Суду України, оскільки відповідно до ст. 63 Закону України «Про Конституційний Суд України» рішення і висновки є остаточними і не підлягають оскарженню. Разом з тим зазначена стадія, як і деякі процедури інших стадій, має фрагментарний характер регламентованості. Стадії конституційного провадження включають етапи або процедури.

4. Конституційно-процесуальні строки: поняття, види, початок і перебіг

Наукове пізнання будь-якого процесуального моменту з метою з'ясування засадничих принципів реалізації конституційного процесу, зокрема організації і Здійснення конституційного судочинства чи то основних механізмів реалізації прав і обов'язків суб'єктів конституційних відносин, передбачає розгляд процесуальних строків, що являють собою найважливіші якісні характеристики й орієнтири на своєчасне вирішення справ, які належать до конституційної юрисдикції. Формування процесуальних строків відбувається, як правило, із урахуванням практики правотворчої та правореалізаційної діяльності та розвитку конституційного судочинства в державі. Ефективність цієї діяльності істотно залежить від часового фактора, тобто швидкості перебігу того процесу, в рамках якого така діяльність реалізується.

Значення фактора часу ще більше зростає в умовах суспільно-політичних криз, які часто стають невід'ємною складовою політичної системи суспільства. У цій ситуації необхідно забезпечити не тільки правильне, але й своєчасне вирішення завдань, які стоять перед учасниками конституційних правовідносин, зокрема здійснення органом конституційної юрисдикції - Конституційним Судом провадження у справах за конституційними поданнями і зверненнями, що до нього надходять.

Встановлення у законодавчому порядку строків для процесуальної діяльності Конституційного Суду та діяльності учасників і сторін законодавчого, виборчого, референдного, парламентського та інших процесів є гарантією забезпечення швидкого і адекватного реагування влади на потреби держави і суспільства, на потреби своїх громадян, якщо такі потреби вимагають конституційно-правового регулювання. Це вносить певну визначеність, сприяє утвердженню стабільності в сфері владних відносин.

З урахуванням викладеного, процесуальні строки можна визначити як особливий механізм державного виливу на суспільні відносини і процеси, що визначають головні напрямки своєчасного вирішення справ та спорів. Тож конституційно-процесуальним строком називається період часу, протягом якого повинна бути вчинена певна процесуальна дія сторонами та іншими учасниками конституційного процесу, органами, що виконують рішення органів конституційної юрисдикції.

Встановлюючи строк, протягом якого повинна бути вчинена певна процесуальна дія, слід виходити з конкретних обставин ситуації. що склалася, цей строк має бути достатнім для здійснення процесуальної дії і разом з тим не надто тривалим, аби не створювати умов для затримки остаточного вирішення справи чи спору. Призначені строки можуть бути продовжені, тобто їм можуть бути призначені нові, більш тривалі терміни для провадження відповідних процесуальних дій. Необхідність, у цьому може виникнути у зв'язку з неможливістю вчинити певну процесуальну дію у визначений термін, наприклад надати документи, що у даний момент у сторони відсутні.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо не визначені законом, - встановлюються судом.

Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками, Місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію, яка повинна неминуче паї лати. В окремих випадках строки обчислюються в годинах або хвилинах.

Таким чином, строки для здійснення процесуальних дій визначаються точною календарною датою, вказівкою на подію, що повинна обов'язково настати, або періодом часу, протягом якого відповідна ня може бути вчинена.

Перебіг процесуального строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок. Відтак, першим днем строку, який відповідно до закону мае початися у зв'язку з настанням вказаної події, є день, наступний після дня настання вказаної події. Останнім же днем строку, який відповідно до закону має закінчитися у зв'язку з настанням певної події, є день, що передує дню вказаної події.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і число останнього року строку. Строк, обчислюваний місяцями, закінчується у відповідне число останнього місяця строку. Якщо закінчення строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього місяця. Якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Перебіг строку, закінчення якого пов'язане з подією, яка повинна неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк слід було вчинити процесуальну дію в органах, де робочий час закінчується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передано іншими відповідними засобами зв'язку.

Право па вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням строку, встановленого законом або судом. Документи, подані після закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо уповноважений суб'єкт за клопотанням особи, що їх подала, не знайде підстав для поновлення або продовження строку.

Уповноважений суб'єкт поновлює або продовжує строк, встановлений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. Одночасно з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого заявлено клопотання.

5. Докази в конституційно-процесуальному праві

Важливою стороною правового регулювання пізнавальної діяльності є засоби пізнання. В теорії юридичного процесу зміст таких засобів об'єднується поняттям "докази".

Докази - це фактичні дані, що підтверджують чи спростовують обставини, які складають предмет пізнання. Через особливий, політичний, зміст пізнавальної діяльності на виборах (референдумі), особливим є і характер доказів. Засоби доказування - це носії фактичних даних. У виборчому процесі засоби доказування поділяються на агітаційні матеріали та процесуальні засоби доказування.

Види засобів доказування:

1) письмові докази: відеокасети, магнітна плівка, міні-диски, дискети (із записами агітаційних теле- і радіопрограм), підписні листи, агітаційні плакати.

2) виступи в прямому ефірі (зв'язку) зацікавлених осіб на радіо, телебаченні, в електронних засобах масової інформації.

Риси доказів:

1) Допустимість. Під нею розуміють закріплення фактичних даних по справі тільки у встановлених засобах доказування. До прикладу, доказом підтримки кандидата на пост Президента України є волевиявлення громадянина у підписному листі³. Дана обставина не може бути закріплена в інших носіях інформації.

2) Достовірність. Відомості, які наводяться в засобі доказування можуть бути перевірені. Саме через недостовірність відомостей про виборця Центральна виборча комісія може не врахувати підпис виборця, а через недосто вірність даних про особу яка збирала підписи, Центральна виборча комісія може не врахувати підписний лист.

3) Належна форма доказів. Ця вимога передбачає, що носії фактичних даних повинні містити передбачені законом реквізити. Агітаційні друковані матеріали, виготовлені за рахунок власних виборчих фондів, повинні містити відомості про організацію, установу, осіб, які відповідають за їх виготовлення, а також вихідні дані про установу, що надрукувала їх, тираж надрукованих матеріалів. Так само при публікації в друкованих ЗМІ.

1. Доказами, на підставі яких виборча комісія при розгляді

скарги встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких

ґрунтуються вимоги суб'єкта звернення і заперечення зацікавлених

осіб, можуть бути:

1) письмові документи і матеріали, які містять відомості про

обставини, що мають значення для розгляду скарги;

2) письмові пояснення суб'єктів виборчого процесу, посадових

і службових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого

самоврядування, підприємств, закладів, установ і організацій,

отримані на вимогу членів виборчої комісії на виконання

повноважень комісії;

3) письмові і речові докази;

4) висновки експертів.

2. Виборча комісія приймає до розгляду лише ті докази, які

мають значення для розгляду скарги.

3. Обставини (факти), для доведення яких законом встановлені

певні засоби доказування, не можуть доводитися іншими засобами

доказування.

4. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином

засвідченій копії. Якщо подано копію письмового доказу, суб'єкт

розгляду скарги має право вимагати подання оригіналу.

5. Виборча комісія оцінює докази з урахуванням дослідження їх

в сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають наперед

встановленої сили, за винятком фактів, встановлених судовим

рішенням, що набрало законної сили.

6. Конституційно-процесуальне право України як навчальна дисципліна

Конституційно-процесуальне право як навчальна дисципліна являє собою допоміжну частину відповідної юридичної науки (науки конституційно-процесуального права), що містить матеріал, необхідний для оволодіння студентами відомостями, які утворюють основний зміст предмета галузі конституційно-процесуального права.

Формування навчальної дисципліни конституційно-процесуального права має такі завдання:

• «вивільнення» конституційного права від чисто процесуальних норм з тим, щоб воно було цілком присвячене питанням теорії конституціоналізму без відволікання на розгляд процедурних питань, які доцільно і необхідно вивчати в межах курсу конституційно-процесуального права;

• більш продумане подання матеріалу для зручності його вивчення, а також для доповнення теоретичних знань студентів, отриманих ними при вивченні конституційного права, практичними навичками роботи;

• систематизація ґрунтовного нормативного, теоретичного і практичного матеріалу у сфері конституційного процесу;

• навчання студентів роботі з такими новими для вітчизни ної правової системи джерелами, як рішення Конституційного Суду України;

• аналіз численних процедурних питань, що мають значення для реалізації конституційно-иравових норм;

• розгляд у межах нового курсу не тільки процедурних питань реалізації тих або інших конституційних інститутів, а й вміщення норм, що з'явилися у зв'язку із запровадженням у вітчизняну правову практику нового типу судочинства — конституційного, необхідність оволодіння яким зростає в міру становлення конституційного правосуддя;

• формування у студентів навичок практичної роботи як з Конституцією (що має пряму дію), так і з конституційним та конституційно-процесуальним законодавством;

• навчання студентів складанню процесуальних документів (конституційних подань та конституційних звернень до Конституційного Суду України, індивідуальних та колективних звернень до органів державної влади та місцевого самоврядування, заяв, клопотань та інших документів у справах про громадянство, біженців тощо).

З нашої точки зору, курс конституційно-процесуального права України найбільш доцільно викладати після завершення вивчення студентами курсу «Конституційне право України». При цьому зміст названого курсу має бути переглянутий у напрямі поглиблення розгляду питань теорії конституціоналізму, норм матеріального права та відносин, що ними регулюються.

Конституційно-процесуальне право являє собою сукупність знань, що випливають із системи науки цієї галузі, а також практики реалізації наукових досягнень. Конституційно-процесуальне право як нормативний курс покликаний допомогти здобути комплекс знань про зміст конституційно-процесуального права, зокрема про поняття, предмет і методи, норми цієї галузі, а також правовідносини, джерела і систему конституційно-процесуального права.