ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Передісторія Української Автокефальної Православної Церкви

ЗМІСТ

1. Вступ

2. Передісторія УАПЦ

3. Створення УАПЦ

4. Політика більшовиків щодо УАПЦ та її ліквідація

5. УАПЦ після Першої світової війни

6. Відродження УАПЦ

7. Сучасний стан православ`я в Україні

8. Патріархи

9. Віровчення і обряд

10. Висновок

Вступ

“Двадцять років тому ми отримали свободу, але це є тільки зовнішня свобода, яка є нагодою до свободи внутрішньої. Роль Церкви у тому, щоб допомогти людині внутрішньо визволитися, стати свобідним”, − сказав Блаженніший Святослав у своєму слові.

Сьогодні люди, не розуміючи справжньої суті вислову “бути віруючим”, виступають проти церкви, певної конфесії, озлоблюються один на одного, та й навіть проливають людську кров. Але це все ще в кращому випадку, частина суспільства взагалі не ходять до церкви, вважаючи її не потрібною, або ходять лише тому, що “так роблять всі”, або заставляють батьки.

Ось таке ставлення до церкви ми маємо сьогодні. Але ще пару дестяків років тому наші предки боролися за становлення церкви, вбачаючи у ній найвищу цінність, головне джерело збагачення культури людини, ідейне джерело укаїнського національного відродження.

Передісторія Української Автокефальної Православної Церкви

З початку свого заснування Київська митрополія перебувала в юрисдикції Константинопольської Церкви, займала 60 місце у константинопольському диптиху. Керували нею поставлені Константинопольським Патріархом греки. Проте вже 1051 року відома перша спроба юрисдикційного унезалежнення Київської Церкви від Царгороду, коли без узгодження з Константинополем на київську кафедру обрали митрополита-русина Іларіона. Так само у 1147 році митрополитом став Климент Смолятич, кандидатура якого також не була узгоджена з Церквою-Матір’ю.

На початку XV ст. київський митрополит-грек Фотій переїхав до Москви, прихопивши з собою церковні цінності, що викликало невдоволення церковної і світської влади. Тоді вирішили його усунути з Київського престолу, а новим митрополитом обрали Григорія Цамблака та скерували прохання до Константинополя про його визнання. Проте під впливом московського князя Василія і митрополита Фотія у Константинополі його не визнали. У відповідь собор руських єпископів у Новогрудку звинуватив Патріарха у симонії і заявив про своє право самостійно обирати митрополитів. Про це рішення повідомили Константинополь, але відповіді не отримали. Тоді єпископи Київської Церкви на наступному соборі у Новогрудку (1415 р.) самі висвятили Григорія Цамблака на митрополита Київського, а у соборному посланні з цього приводу згадали про попередні такі випадки з митрополитами Іларіоном і Климом. Такі дії було названо канонічними (за приклад взято традицію Болгарської Церкви) і такими, що викликані необхідністю. Новий митрополит отримав визнання від великого князя Вітовта, який пояснив у листі Патріарху недоліки митрополита Фотія, зокрема що він порушив обіцянку залишатися правити у Києві. У відповідь сам митрополит Фотій прокляв учасників собору у Новогрудку і самого митрополита Григорія, а на його прохання тодішній Патріарх Евтимій позбавив Григорія церковного сану. Наступний Константинопольський Патріарх Йосиф ІІ також прокляв митрополита Григорія. Повернувся Фотій на київський престол щойно після смерті митрополита Григорія.

У черговий раз питання повної юрисдикційної незалежності від Константинополя було поставлене за часів митрополита Петра Могили (1632-1646), коли Київська митрополія мала права широкої автономії. Однак, починаючи з 1654 року, після підписання Богданом Хмельницьким союзного договору з Московією, церковне життя українців почало розвиватись за тими ж законами, що й суспільно-політичне. Уже 1686 року Київська митрополія була виведена з юрисдикції Константинопольської Патріархії і включена в склад Московської Церкви (на сьогодні ця подія по-різному трактується Московським та Константинопольським Патріархатами. Останній ставить під сумнів канонічність зміни юрисдикції Київської Церкви). Згодом вона втратила всю свою автономію (збереження якої було однією з умов перепідпорядкування) і стала звичайною єпархією РПЦ. У такому становищі Київська митрополія перебувала до початку ХХ століття.

Події в Російській імперії на початку ХХ століття сприяли розхитуванню всіх структур царської влади, зокрема й влади церковної. Оскільки з часу „петровських реформ” Російська Православна Церква втратила патріархальний устрій і стала одним із державних відомств імперії.

На революційний час припадають також і позитивні процеси в самій Російській Церкві. 1917 року відбувся Помісний Собор, на якому відновили патріаршество, що забезпечило РПЦ якісно новий історичний період розвитку в подальші роки. Однак керівництво Російської Церкви не хотіло помічати або реагувало болісно на ті переміни, які вже відбулись або ще тільки набирали обертів в неросійських частинах імперії, як в політичному, так і в церковному аспектах. У Прибалтиці, Грузії та Україні все сильнішими стали голоси про політичну та церковну незалежність від центру Російської імперії. Після здобуття політичної незалежності Естонія 1923 року влаштувала своє церковне життя на правах автономії в складі Константинопольського Патріархату, вийшовши з підпорядкування Російському Синоду. 12 березня 1917 року в Тифлісі Собор грузинського духовенства проголосив відновлення стародавньої грузинської автокефалії.

Подібно до естонського та грузинського народів в той же час українці так само виявили прагнення унезалежнити своє церковне життя від Російського Синоду.

Створення УАПЦ

На початку ХХ століття в Україні — паралельно з визвольними змаганнями за політичну незалежність — розпочався рух за церковну незалежність. Після Жовтневого перевороту на Україні спалахнуло полум’я національного руху та рух за українізацію церкви та її автокефалію, відновлення в ній соборного устрою на чолі з власним патріархом. Відомі діячі національно-церковного руху – протоієрей Василь Липківський, громадсько-політичний діяч Микола Міхновський, міністир ісповідань гетьманського уряду Олександр Лотоцький, видатний український етнограф, письменник, перекладач, державний та церковний діяч І.І.Огієнко, А. Дородніцин та колишній архієпископ Владимирський.

Церковні діячі України надіялись на підтримку російської церкви та їх сподівання були марними. Незважаючи встановлення патріархату, шовіністичні настрої щодо намагань українців вибороти автокефалію для своєї церкви були домінуючими.

Прихильники автокефалії активно просували ідеї незалежності та українізації Української православної церкви на Всеукраїнському церковному соборі у січні 1918 р. та всі їхні зусилля були марними. Однак слід зазначити при гетьману П. Скоропадському був оголошений „Закон про тимчасовий державний устрій”, параграф якого „Про віру” державною релігією в Україні проголошував православ’я. На сесії Всеукраїнського православного собору було прийнято рішення – залишити православну церкву в Україні у підлеглості Московського патріархату з обмеженою автономією.

Третя сесія Всеукраїнського церковного собору теж нічого суттєвого не змінила. Скоро і гетьманська влада впала і на чолі країни стала Директорія УНР.

1 січня 1919р. у Києві був проголошений „Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд”. Та Директорія активно втручалася в життя церкви.

Незважаючи на бажання директорії мати свій голос в релігійних питаннях, вона намагалась добитись визнання автокефалії православної церкви в Україні Вселенським патріархом. Якби уряд УНР втримався при владі, то справа автокефалії української Православної церкви була б вирішена та 5 лютого у Київ увійшла Червона Армія і Радянська влада міцно закріпилась в Україні.

У 1919 – 1920 роках національно-церковний рух не припинився. У березні 1919 року православні українці заснували гурток для створення української православної громади, який потім організувався у парафію та дістав у своє розпорядження Миколаївський собор на Печерську. Були засновані українські парафії при Андріївському та Софіївському соборах при церкві св. Іллі.

Віруючі одержали можливість створювати громади без санкції церковної ієрархії, зареєструвавши лише свій статут в органах місцевої влади. Це було сприятливим для прихильників автокефалії оскільки вони ще не мали власної ієрархії.

У квітні 1919 року було засновано Всеукраїнську Православну Церковну Раду нового складу як осередок боротьби за незалежність церкви, яка ухвалила постанову, яку можна назвати Декрецією незалежності Української Православної церкви. Собор висвятив перших ієрархів УАПЦ – митрополита Василя Липківського та архієпископа Нестора Шараївського. Що визвало обурення ієрархів традиційної православної церкви.

У жовтні 1921 р. Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР) скликала Всеукраїнський православний собор у Києві з метою проголошення автокефалії православної церкви в Україні. На той час православні українці вже виразно засвідчили свою волю жити самостійним церковним життям, молитися своєю рідною мовою. На Собор, який відбувався 14— ЗО жовтня 1921 р. у св. Софії в Києві, прибуло до 500 делегатів з усієї України, серед них такі видатні діячі українського національно-церковного руху, як протоієрей Василь Липківський, протоієрей Нестор Шараївський, Володимир Чехівський та багато інших.

Найпекучішим питанням, яке стояло перед собором, було створення власної ієрархії. Робилися спроби добитися згоди російського єпископату поставити для Української автокефальної православної церкви (УАПЦ) перших її ієрархів. Але всі зусилля виявилися даремними через непоступливість єпископів РПЦ в Україні на чолі з митрополитом Михаїлом Єрмаковим. Тоді собор вирішив вдатися до соборної висвяти, посилаючись на практику церкви апостольських часів і давньої Олександрійської церкви.

23 жовтня 1921 р. такою спільною висвятою, в якій взяли участь усі учасники собору, було висвячено в єпископський сан протоієрея Василя Липківського, обраного митрополитом Київським і всієї України. Рукоположено на єпископів протоієрея Нестора Шараївського та чотирьох інших делегатів собору.

Собор ухвалив: єпископсько-самодержавний устрій церкви, який утворився під впливом російського державно-монархічного ладу, має бути замінено собором представників від усієї православної людності. Визнано недійсним і аморальним акт 1686 р. про перехід українського православ'я під керівництво Московської патріархії. У церковній службі замість церковнослов'янської запроваджувалася жива українська мова .

Відродження Української автокефальної православної церкви, заснованої на національних засадах, з власним єпископатом та українською богослужебною мовою викликало надзвичайний ентузіазм серед православних українців. Протягом перших трьох років існування УАПЦ мала вже понад 30 єпископів, приблизно 1500 священиків і дияконів та майже 1100 парафій.

У 1921 році почали відкриватися автокефальні парафії на території Вінницької, Дніпропетровської, Київської, Кіровоградської, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської, Чернівецької, Харківської та Хмельницької областей. Общини автокефалістів з’являються у Швейцарії, Франції, Чехословаччині та Югославії.

УАПЦ при більшовицькому режимі проіснувала не довго. Вона не мала можливостей в ізольованій від світу червоній державі налагодити зв’язки з іншими православними церквами світу та добитись свого визнання Вселенським православ’ям.