ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Листопадова революція в Німеччині.

12 3

Лекція 17.

Встановлення та закріплення воєнно-фашистських режимів

1. Німецький націонал - соціалізм.

2. Встановлення та законодавче оформлення фашистської диктатури в Італії. Корпоративна держава в Італії.

3. Японський мілітаризм – східна різновидність фашизму.

Німецький націонал - соціалізм.

Листопадова революція в Німеччині.

Падіння імперії.Великі невдачі на фронтах навесні й восени 1918р. створили в Німеччині революційну ситуацію. Жовтнева революція 1917р. у Росії підсилила й без того напружену соціальними й політичними пристрастями ситуацію, що склалася через очевидну військову поразку Німеччини. Під впливом революції в Росії в німецьких містах, в армії й на флоті стали виникати Ради робітників, солдатських і матроських депутатів.
Революція почалася повстанням військових моряків у Кілі на початку листопада 1918 р. Найбільші міста Німеччини — Гамбург, Лейпциг, Мюнхен, Бремен — приєдналися до повсталих. робітників, що повсюдно виникали Ради, і солдатських депутатів брали владу у свої руки. Нарешті, 9 листопада 1918р. революція перемогла в Берліні. Кайзер (імператор) Вільгельм втік у Голландію. Німецької імперії не стало.

В обстановці, що створився, імперський уряд порахував за краще передати владу соціал-демократам. Вибір припав на соціал-демократію, тому що ця партія, як уже говорилося, виключала зі своєї програми соціалістичну революцію, поставивши метою поступове, реформістське просування до соціальної держави загального благополуччя й соціальної захищеності.

Одержавши визнання Берлінської ради депутатів трудящих, тимчасовий соціал-демократичний уряд оголосив про вибори в Установчі збори, щоб завіреннями про недоторканність приватної власності заспокоїти буржуазію й землевласників (включаючи селян, які до революції, що не примкнули), зберегти соціальний мир і, винайти можливість мирного політичного розв'язку питання про майбутнє Німеччини. Але при цьому соціал-демократи не зупинилися перед кривавими розправами з революційним народом: була розігнана берлінська демонстрація 15 січня 1919р. і подавлена Баварська радянська республіка в Мюнхені (березень 1919р.).

1.2. Установчі збори й Веймарська конституція.Проведена соціал-демократією політика підштовхнула до активізації діяльності старі буржуазні партії Німеччини. В обстановці, що склалася, вони змінили свої старі найменування на нові: з'явилися народна, демократична, християнсько-демократична партії й т.п.

На виборах в Установчі збори, що відбулися в січні 1919р., буржуазні партії одержали близько 16 млн. голосів, соціал-демократичні (їх було дві) — 13,5 млн. Збори були скликані в місті Веймаре — невеликому тоді культурному центрі Німеччини.

У знак довіри до соціал-демократів і вдячності їм Установчі збори обрали президентом Німеччини Макса Еберта, що був лимарем, членом правління соціал-демократичної партії з 1905р., керівником соціал-демократичної партії й рейхстагу з 1916р., призначений канцлером Німеччини (по указу принца Макса Баденського).

Коаліція трьох партій — соціал-демократичної, демократичної й партії центру — склала уряд Німеччини на чолі із соціал-демократом Ф. Шейдеманом, яка позитивно розв'язала питання про підписання Версальського мирного договору, затвердило бюджет і, найголовніше, прийняло нову Конституцію Німеччини, названу Веймарською. Її авторство належить юристові ліберальної спрямованості Гуго Прейсу, міністрові внутрішніх справ. За Конституцію було подано 262 голоси, проти — 75.

Конституція 1919р.перетворила Німеччину в буржуазну парламентську республіку на чолі із президентом. Вищим законодавчим органом Німецької імперії (ця назва була збережена) оголошувався рейхстаг, що обирається один раз у чотири роки на основі загального виборчого права (ст. 22, 23).

Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Кожна партія, що приймала участь у виборах, виступала зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до числа голосів, поданих за той або інший список: більше голосів — більше місць.

Парламент складався із двох палат: рейхстагу (нижня палата) і рейхсрату (верхня палата). Рейхсрат (Імперська рада) складався із представників 18 земель (15 республік і трьох вільних міст, користувавшихся автономією), на які ділилася Німеччина. Пруссія мала в рейхсраті 26 голосів, Баварія — 10, Саксонія — 7, Баден — 3 і т.д.

При незгоді палат рішення спірного питання належало президентові республіки («імперії»). Він або приєднувався до рейхсрату (і цим вирішувався спір), або доручав рішення референдуму (ст. 68).

Федеративність Німеччини була по більшій частині строго дозованою. Усі дійсно важливі питання — зовнішні зносини, армія й флот, монетна справа й митниця, зв'язок, транспорт, громадянство, еміграція і т.д.— перебували у віданні імперії. Але кожна із земель мала свою конституцію, складену згідно з імперської, свій законодавчий орган — ландтаг і власний уряд. У таких питаннях, як карне й цивільне законодавство, ландтаги могли конкурувати з рейхстагом, при тому, однак, що право імперії мало у всіх подібних випадках вирішальне значення над партикулярним правом земель.

Особлива увага Веймарська конституція приділяла президентові республіки. Президент обирався загальним голосуванням (ст. 41). Його влада багато в чому походила на монархічну. При незгоді палат розв'язок питання передавався на розсуд президента. Він міг протиставити свою владу рейхстагу й у такім питанні, як призначення тієї або іншої особи на посаду канцлера. Цим правом скористався в 1933р. президент Гинденбург, призначивши канцлером Гітлера.

Президентові дозволялося розпускати рейхстаг, якщо він знаходив це потрібним, і призначати нові вибори. Командування збройними силами, призначення на вищі військові й цивільні посади точно також перебувало в компетенції президента.

Особливі повноваження давала президентові ст. 48: вона дозволяла введення надзвичайного стану в будь-який момент, який президент порахує «небезпечним для існуючого порядку». При цьому за надзвичайним станом могли піти застосування збройної сили й припинення цивільних свобод, проголошених Конституцією.

Нарешті, до неодмінної компетенції президента відносилося призначення уряду — і його глави й усіх міністрів. Уряд залишався відповідальним перед рейхстагом, але, як показав досвід передвоєнних років, міг чинити тиск на президента, ігноруючи рейхстаг.

Конституція підкреслювала особливе положення голови уряду — канцлера республіки, якому поручалося «формулювання основних принципів політики» керованого їм уряду. Крізь нове, республіканське обличчя проступали знайомі імперські риси.

Декретувавши існування виборних органів державної влади, Конституція постановляла, що «чиновники призначаються довічно», якщо, зрозуміло, вони служать досить бездоганно.

Революційна обстановка, що ще зберігся в переможеній Німеччині, передвиборні обіцянки буржуазних і особливо соціал-демократичних партій, так само як і політика соціальних поступок працюючим, почата ще Бісмарком, привели до того, що у Веймарську конституцію були внесені немаловажні норми, що стосуються відносин між правлячими класами, з одного боку, і трудящими — з іншої. Конституція проголошувала й узаконювала свободу слова, печатки, асоціацій і т.д. Але й у цьому випадку законодавець виявив явну обережність. Відокремивши школу від церкви, Конституція передбачала обов'язкове релігійне виховання дітей, «моральне піклування про душі», тобто протидія атеїзму було державною політикою.

Особливе значення мала ст. 165 Конституції, що пропонувала створення робочих рад на підприємствах і в округах. «Робітники та службовці,— говорилося в Конституції, — покликані на однакових правах разом з підприємцями брати участь у встановленні розмірів заробітної плати й умов праці, а також і в загальному господарському розвитку... організації підприємців і робітників, і їхні угоди користуються визнанням (закону)». Захист соціальних і господарських інтересів робітників та службовців покладався на їхні представницькі органі — робочі ради підприємств, окружні робочі ради й, нарешті, імперську робочу раду. При цьому кожний законопроект соціального й господарського значення, внесений у рейхстаг, уряд представляв імперській економічній раді. Більше того, рада сама могла вносити в парламент подібні законопроекти. Нарешті, робітникам і економічним радам, вказувалося в Конституції, у певних галузях можуть бути надані контрольні й адміністративні повноваження.

Не перебільшуючи значення цих нових по своєму походженню й значенню конституційних норм (їх поява — заслуга соціал-демократів), можна сказати, що вони свідчили про настання нової правотворчої епохи в області соціальних відносин.

Конституція встановлювала приватну власність соціальним обов'язком і тому забезпечувала її відповідним захистом. Примусове відчуження власності могло проводитися тільки «для блага суспільства, на законних підставах й за відповідну винагороду» (ст. 153).

Підсумки німецької революції 1918—1919рр.Листопадова революція за своїм характером була буржуазно-демократичною. Такою ж була й Веймарська конституція. Визнання свободи партій, слова, печатки, «права на працю й охорону праці» свідчило про те нове положення, яке пролетаріат і демократія взагалі стали завойовувати в суспільному житті, у світовій історії. Безсумнівними завоюваннями робітничого класу Німеччини було узаконення 8-годинного робочого дня, право нарішення колективних договорів з підприємцями, уведення допомоги у зв'язку з безробіттям, законодавче визнання жіночого виборчого права й ін.

Незважаючи на буржуазно-демократичний характер, революція 1918р. у Німеччині була проведена значною мірою пролетарськими коштами, прощо наочно свідчать Ради робітників і солдатських депутатів, страйки й демонстрації, нарешті, утворення недовговічної Баварської радянської республіки.

Гітлерівська Німеччина

Прихід фашистів (націонал-соціалістів) до влади.Веймарська республіка проіснувала не набагато більше 10 років. Її історія — це багато в чому історія гострої боротьби могутніх фінансово-промислових корпорацій, з одного боку, і високоорганізованих загонів робітничого класу — з іншої. Незважаючи на свою поразку, листопадова революція ще довго давала про себе знати. В 1923р. Німеччина знову пережила революційну ситуацію: у Саксонії йТюрінгії виникли робочі уряди, у Гамбурзі робітники піднялися на збройне повстання, але, потрапивши в ізоляцію, змушені були припинити боротьбу. Повстанням керували комуністи, але до них примкнула й частина соціал-демократів.

Положення стабілізувалося, але вибухнула світова економічна криза 1929р. Рівень промислової продукції знизився майже на половину, а число безробітних досяглося 9 млн. Народні маси переходили на сторону компартії. На загальних виборах 1930р. вона одержала 4,5 млн. голосів — на 1 300 000 більше, чим в 1928 р.

Побоюючись нової робочої революції, німецька буржуазії, особливо велика, стала зв'язувати свої інтереси й надії з фашистською партією Гітлера. Ця партія, що демагогічно йменувала себе націонал-соціалістичною робочою партією Німеччини, виникла в 1919р.; програма її, брехлива у своїй рекламованій частині, була розрахована на залучення незадоволених — робітників, селян, дрібнихкрамарів. Робітникам обіцяли ліквідацію безробіття, селянам — підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, крамарям — ліквідацію великих магазинів. Програма партії проголошувала створення «нового німецького рейха», великої імперії, побудованої на костях усіх німецьких народів, викоріненні марксизму й комунізму, фізичне винищування євреїв та ін.

Передбачаючи небезпеку фашизму, компартія Німеччини змінила тактику. Вона запропонувала лівим силам, у першу чергу соціал-демократам, об'єднатися в єдиному антинацистському фронті. Ця пропозиція була відкинута соціал-демократичними лідерами, що заявили, що їх партія не виявить опору Гітлеру, якщо той прийде до влади легальним, тобто конституційним, шляхом. Позиція, зайнята соціал-демократами, великою й впливовою партією, була згубною для Німеччини, і вона не позбавила членів партії від переслідувань, як це було з комуністами.

Тим часом тактика єдиного антифашистського фронту, реалізована у Франції, що й відвернула там настання реакції, була єдиною рятівною для Німеччини. У такого роду ситуаціях «легалізм» реакції згубний для демократії, що зрозуміли, але занадто пізно й теоретики німецької соціал-демократії.

На виборах у рейхстаг, що відбулися в липні 1932 р., гітлерівці одержали 13 млн. голосів; не завоювавши більшості, вони спробували поправити справи на виборах у листопаді, але зненацька для себе за які-небудь три місяці втратили 2 млн. голосів. У те ж . час компартія одержала 6 млн. голосів — більше, чим на всіх попередніх виборах.
Результати листопадових виборів стали повною несподіванкою для монополістичних кіл Німеччини, і вони розв'язали призвати Гітлера до влади. На самому початку 1933 р. за допомогою банкіра Шредера відбулася зустріч Гітлера з тодішнім реакційним канцлером Німеччини Ф. фон Папеном і між ними був досягнутий компроміс. Президент Німеччини фельдмаршал Гинденбург, важко хвора й дуже стара людина, незадовго до цього клявся, що не допустить на пост рейхсканцлера «австрійського єфрейтора», яким був у свій час Гітлер. Але він не витримав тиски з боку свого оточення, як цивільних, так і військових членів, і незадовго до смерті призвав Адольфа Гітлера на пост імперського канцлера (рейхсканцлера). Це трапилося 30 листопада 1933р.— чорний день не тільки для Німеччини, але й для всієї Європи.

Три обставини сприяли встановленню фашистської диктатури в Німеччині:

а) монополістична буржуазії бачила в диктатурі єдиний вихід з тієї гострої політичної ситуації, яка виникла у зв'язку з економічною кризою;

б) дрібна буржуазії й деякі верстви селянства прийняли на віру демагогічні обіцянки гітлерівців, які стосувалися ліквідації економічних труднощів, викликаних всевладдям монополій і збільшених кризою;

в) робітничий клас Німеччини, і це чи не головне, виявився розколотим і тому ослабленим. Компартія країни була недостатньо сильна, щоб боротися з фашизмом без допомоги, соціал-демократії.

Політичний режим і державний устрій гітлерівської Німеччини. Як і авторитарний режим німецький фашизм почав з ліквідації буржуазно-демократичних свобод. Із цією метою вже в перші місяці гітлерівського правління були видані надзвичайні декрети. Так, лютневий декрет 1933р. «Про захист народу й держави» скасовував свободу особи, слова, друку, зборів; прийнятий у тому ж місяці декрет «Про захист німецького народу» наділяв необмеженими Правами поліцію і т.д. Репресії обрушилися насамперед на комуністів. За законом від 23 березня 1933р. депутати-комуністи в рейхстазі були позбавлені мандатів і арештовані, у березні ж компартія була заборонена, її преса закрита.

Гітлерівці вдалися до провокацій. У ніч на 26 лютого 1933р. вони підпалили будинок рейхстагу, щоб обвинуватити в цьому компартію й одержати новий привід для гонінь на комуністів. Відомий Лейпцігський процес, покликаний довести це обвинувачення, провалився: обвинувачені в підпалі болгарські комуністи Г. Димитров і інші були виправдані за повною недоведеністю обвинувачення. Проте провал справи не перешкодив розгорнути в країні травлю комуністів і демократів взагалі, включаючи членів соціал-демократичної партії.

Потім настала черга всіх інших партій, не виключаючи й буржуазних. Право на існування й панування одержала одна лише націонал-соціалістична партія. Професійні союзи були розпущені, їх кошти конфісковані. Спираючись на досвід фашистської Італії, нацисти створили власні профспілки, контрольовані партією, у які насильно заганяли людей.
Дуже скоро нацистська партія стала частиною урядової системи. Рішення з'їздів партії з моменту прийняття одержували чинність закону. Перебування в рейхстазі й на урядовій службі пов'язувалося із присягою на вірність націонал-соціалізму. Центральні й місцеві органи партії одержали урядові функції й практично вирішували всі скільки-небудь істотні питання правління.

Партія мала воєнізовану структуру. Члени партії були зобов'язані підкорятися наказам і вказівкам місцевих «фюрерів», які призначалися зверху й тільки по цій лінії несли відповідальність. У безпосередньому підпорядкуванні партійного центру перебували так звані штурмові загони, охоронні загони, відомі за назвою есесівських, нарешті, військові частини, укомплектовані прихильниками Гітлера. Злочини, вчинені членами партії, розглядалися особливими судами, виділеними із загальної судової системи, і по особливому ритуалу (на таємних засіданнях).

Особливе місце в системі репресивного апарата займало гестапо (державна таємна поліція), що розпоряджалось величезними коштами й масою співробітників, які перед призначенням зазнавали перевірки на вірність фюреру й націонал - соціалізму.

Державна влада в гітлерівській Німеччині зосередилася в уряді, урядова влада — у руках фюрера. Уже закон 24 березня 1933 р. дозволяв імперському уряду без санкції парламенту видавати акти, які «ухиляються від Конституції» 1919р. Серпневий закон 1934р. ліквідував посаду президента республіки, його права передавалися фюреру, який разом з тим залишався главою уряду. Ні перед ким не відповідальний, фюрер перебував у цій ролі довічно й міг призначати собі спадкоємця.

Рейхстаг був збережений для парадних демонстрацій. Тієї же меті служили й так звані народні опитування, результат яких був відомий заздалегідь, тому що всякий, хто користувався правом таємного голосування, оголошувався ворогом народу з усіма наслідками, що випливають звідси.
Традиційний розподіл держави на землі, яким німці так дорожили, було ліквідовано в інтересах централізації керування. А в якості обґрунтування цього була обрана теза про єдність націй. Областями управляли чиновники, призначені в Берліні центральним урядом. Місцевого самоврядування не існувало. Державний апарат, попередньо підданий чищенню (що характерно для подібних режимів), був збільшений у два рази. Від Веймарської конституції, формально не скасованої, не залишилося й сліду.

Управління економікою.Як і у фашистській Італії, у нацистській Німеччині між правлячою партією, державою й монополіями (банками, концернами та ін.) існував прямий зв'язок. Ті, хто привів Гітлера до влади, квітнули: це був їхній режим.

Законом від 27 лютого 1934р. у Німеччині закладалися так звані господарські палати — загальноімперська й провінційні, очолювані банкірами й промисловцями. Ці палати мали важливі повноваження в сфері регулювання економічному життя й соціальних відносин. Результати позначилися майже одразу: середня тривалість робочого дня збільшилася з 8 до 10—12 годин, тоді як реальна заробітна плата склала вже в 1935р. усього 70% заробітної плати 1933р. У той же час різко виросли прибутки концернів і банків; так, доходи відомого Сталевого тресту склали в 1935р. 8,6 млн. марок, а в 1941р. — 27 млн. марок.

Не без сприяння палат відбувався процес картелірування економіки, що призвів до зникнення маси дрібних підприємств, про які нацисти говорили (до приходу до влади) як про предмет особливої турботи, як і про дрібних крамарів, так і не дочекались порятунку від руйнівної конкуренції великих магазинів.

Обмануті були й селяни, що не одержали ні землі, ні відстрочки боргів, ні обіцяних їм кредитів (законом 1933р. про так звані спадкоємні двори були введені пільги для великих і почасти середніх селянських дворів).
Ліквідованими виявилися соціальні завоювання трудящих, у тому числі ті, про яких говорилося у Веймарській конституції. Закон про порядок національної праці від 20 березня 1934р. встановлював підприємця вищою інстанцією для робітників даного підприємства. До його компетенції були віднесені питання тривалості робочого дня, видів винагороди, розмірів штрафів та ін.; він же видав положення про провини, що тягнуть «негайне звільнення без попередження».

В 1938р. була введена загальна трудова повинність: робітника й взагалі трудящого могли послати в адміністративному порядку на будь-яку роботу в будь-який район країни незалежно від професії.

Агресія в зовнішній політиці. Друга світова війна.Отримавши владу (і навіть до цього), гітлерівці говорили про «велику війну», у якій «велика Німеччина» завоює собі «гідний життєвий простір». Ідеологічною підставою цих цілей служила так звана расова теорія, яка проголошувала німців пануючої над миром нацією. Відповідно із цим Німеччина в однобічному порядку анулювала для себе Версальський мирний договір 1919р. і почала всебічну підготовку до світової війни за новий «життєвий простір». 1 вересня 1939р., порахувавши момент підходящим, Німеччина обрушилася на Польщу й в 10 днів знищила її як військову державу. Територія Польщі була окупована. Вона повинна була послужити, і дійсно послужила, головним плацдармом для нападу на СРСР.

Потім Німеччина завдала поразки Франції й ряду інших країн Європи. В 1941р. німецько-фашистські війська вторглись на територію Радянського Союзу. Почалася Велика Вітчизняна війна радянського народу, у ході якої агресорові була нанесена нищівна поразка. В 1945р. Радянський Союз і його союзники, насамперед США й Великобританія, завершили військовий розгром фашистської Німеччини.

12 3