ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Фінансування бюджетного дефіциту

1 2 345

Cвітова практика визнає три традиційних джерела фінансування бюджетного дефіциту:

ü за рахунок позик у населення і комерційних банків (внутрішнє запозичення);

ü за рахунок позик іноземних кредиторів (зовнішнє запозичення);

ü за рахунок грошово-кредитної емісії (кредити уряду з боку центрального банку).

Серед них розрізняють інфляційні та неінфляційні джерела.

Неінфляційні джерела передбачають:

· внутрішні і зовнішні позики на фінансових ринках комерційних банків, іноземних урядів і міжнародних організацій; продаж державних цінних паперів комерційним банкам, фірмам і домогосподарствам;

· трансферти — фінансування у вигляді безоплатної допомоги.

Зменшити дефіцит бюджету уряд може шляхом накопичення заборгованості (прострочення платежів по боргах або за куплені товари), а також за рахунок підвищення податків. Ці заходи теж мають неінфляційний характер.

Інфляційним джереломфінансування бюджетного дефіциту є монетизація дефіциту, яка відбувається в результаті позик центрального банку уряду та купівлі центральним банком державних цінних паперів.

Монетизація дефіциту справляє найнегативніший вплив, оскільки фінансування дефіциту через центральний банк безпосередньо впливає на грошову базу та розмір грошової маси. При монетизації дефіциту держава отримує сеньйораж—дохід від друкування грошей, що виникає за умов перевищення приросту грошової маси над приростом реального ВВП, наслідком чого є зростання середнього рівня цін. З огляду на це всі економічні агенти змушені сплачувати так званий інфляційний податок, який через вищі ціни перерозподіляє частину їх доходів на користь держави.

При аналізі фінансування дефіциту Державного бюджету обчислюється таким чином:

D^B = MB + D + q× D^*,

де D^B — показник дефіциту бюджету; МВ — грошова база; D — внутрішній борг; D^* — зовнішній борг в іноземній валюті; q — валютний курс.

Політика фінансування дефіциту бюджету, якщо вона спрямована на пошуки внутрішніх і зовнішніх запозичень з метою покриття дефіциту, посідає особливе місце серед форм бюджетно-податкового регулювання. Цю політику можна визначити як політику державних запозичень, що базується на моделі бюджетного дефіциту:

G > T Þ Д^В = G – Т,

де Д^В — дефіцит бюджету; G — видатки бюджету; T — доходи бюджету.

Якщо створюється Д^В , то уряду доводиться брати у борг грошові кошти на ринкових умовах. Для цього держава емітує цінні папери (облігації, векселі, інші цінні папери) та на ринкових умовах забезпечує їх покупцям певний дохід у вигляді відсотка.

Ефективно функціонуючий ринок державних цінних паперів (ДЦП) забезпечує відповідний посередницький механізм, за допомогою якого уряд запозичує необхідні кошти, а інвестори можуть здійснювати безризикові інвестиції. Однак при таких запозиченнях слід ураховувати вартість запозичень і можливості уряду щодо виплати боргу.

Слід зазначити, що ДЦП можуть бути як інфляційним, так і неінфляційним джерелом фінансування бюджету. ДЦП є неінфляційним джерелом фінансування дефіциту бюджету тільки у тому разі, коли для їх купівлі використовуються вільні заощадження громадян і господарюючих суб’єктів. Якщо ж ДЦП купує центральний банк, то має місце емісійне фінансування дефіциту бюджету, але суттєвою його відмінністю від прямої емісії є необхідність здійснювати значні видатки з бюджету на обслуговування державного боргу.

Нині в Україні існують чотири типи ДЦП, які на сьогоднішній день видає український уряд:

1) облігації внутрішньої державної позики (ОВДП) — з 1995 р.

2) внутрішні державні ощадні кредитні облігації — з 1997 р.

3) спеціальні (особливі) облігації — з 1997 р.

4) облігації зовнішньої державної позики (ОЗДП), наприклад єврооблігації — з 1998 р.

Слід брати до уваги той факт, що державні цінні папери можуть купуватися не тільки своїми, але й іноземними громадянами та юридичними особами. В цьому разі існує спеціальний механізм передачі та розповсюдження ДЦП на міжнародному рівні. Але в обох випадках виграш перевищує витрати, і соціальна ефективність зростає.

Якщо запозичення використовуються для фінансування інвестиційних змін або зміни в інфраструктурі, що сприятиме швидкому накопиченню надходжень, то вони підуть на користь економіці. І навпаки: якщо запозичення використовуються для покриття поточних видатків, а не для підвищення рівня потенціалу накопичення доходів у країні, то вони можуть призвести до фінансової кризи.

Фінансування дефіциту бюджету на основі запозичень обчислюється на чистій основі, тобто з обсягів валових надходжень запозичених коштів вираховуються платежі з погашення основної суми боргу:

Фінансування дефіциту = Запозичення – Погашення боргу +
+ Зміна залишків.

Державна позика не повинна впливати на добробут населення, коли кредиторами виступають вітчизняні суб’єкти. Якщо держава позичає із зовнішнього (закордонного) джерела і ці гроші витрачаються на споживання, то люди можуть систематично недооцінювати майбутні податки, які виникнуть як наслідок позики, і почуватимуть себе багатшими, ніж фактично є. В загальній теорії таке становище називається борговою ілюзією.

Боргова ілюзія—явище поширене, але завжди можна простежити його зв’язок з позиченими грошима та їх використанням. Це дуже схоже на інші упередження, скажімо, стосовно того, як використовуються гроші приватним сектором і як — державним (приватним — споживаються, державним — інвестуються). Головним «збудником» боргової ілюзії є державна політика — вибір пріоритетів по видатках та джерелах доходу. Визначення критичного розміру державного боргу — важливий момент при застосуванні кредитного механізму.

Слід зазначити, що політика державних запозичень (внутрішніх і зовнішніх) має забезпечувати здійснення державних витрат за рахунок реальних доходів приватного сектору економіки, проте коли ці доходи розглядаються недержавним сектором як спосіб ефективного розміщення заощаджень з метою отримання знов-таки реальних прибутків. Інакше кажучи, політика державних запозичень може бути ефективною лише тоді, коли держава сприяє розгортанню системи механізмів реального інвестування, що розширює джерела реального привласнення доходів. Сукупність процесів такого роду називається бюджетним витісненням. Бюджетне витіснення — форма інвестиційної конкуренції держави, бізнесу та домогосподарств, коли заощадження перетікають від бізнесу та домогосподарств до держави, але в цілях реального збільшення обсягів ВВП. Бюджетне витіснення не завжди є ефективним. Часто те, що держава збирає у вигляді позичок, трансформується у кредити, які не повертаються, хабарі, нецільове використання фондів в інтересах бюрократії, «тіньові» доходи, просто витрати, витрати споживачів не з ринкових джерел і т. ін. У результаті частина покритого позичками бюджетного дефіциту стає не реальною, а номінальною (чисто ціновою, без забезпечення фізичним еквівалентом виробництва реальних товарів і послуг), що призводить до розвитку негативних макроекономічних тенденцій (інфляції, безробіття, спаду, зростання державного боргу і тому подібним явищам). Таким чином, проведення ефективної політики державних запозичень урешті-решт має сприяти зростанню реальних доходів учасників економіки і тим самим стійкої дохідної частини бюджету

ТЕОРЕМА ЕКВІВАЛЕНТНОСТІ РІКАРДО

(Ricardian equivalence theorem) Сформульована Давидом Рікардо (1772-1823) концепція, за якою скорочення податків, що фінансується шляхом державних позик, не вплине на багатство індивідів і не спричинить тому підвищення їх споживання або інвестицій (investment). Причина полягає в тому, що додаткові державні позики в майбутньому доведеться оплачувати шляхом підвищення податків, що зведе нанівець ефект від скорочення податку в сьогоденні. Ця теорія стала зараз популярною завдяки роботам американського економіста Роберта Беррі. Вона лягла в основу припущення, що проводиться державою бюджетна / фіскальна політика (fiscal policy) не може впливати на такі основні економічні змінні, як рівень зайнятості або обсяг виробництва. Теоретична версія отримала назву боргової нейтральності (debt neutrality).

4. Державний борг: моделі та динаміка державного боргу.

Дефіцитне фінансування, яке спирається на державне запозичення, називається борговим фінансуванням. Відносна перевага боргового фінансування полягає в тому, що воно не є інфляційним. Але вадою боргового фінансування є те, що воно створює державний борг, який з часом необхідно повертати та ще й сплачувати проценти, що пов’язані з його обслуговуванням.

Згідно з Бюджетним кодексом України, державний борг — це загальна сума заборгованості держави, яка складається з усіх випущених і непогашених боргових зобов’язань уряду, включаючи й ті боргові зобов’язання, що виникають у результаті виданих гарантій за кредитами, та інших зобов’язань, які бере на себе уряд. Тому в Україні розрізняють державний прямий борг і гарантований борг.

Оскільки державні позики є внутрішніми і зовнішніми, то і державний борг складається із внутрішнього та зовнішнього боргу. Внутрішній державний борг являє собою заборгованість уряду домогосподарствам і підприємствам даної країни, які володіють державними борговими зобов’язаннями, тобто ОВДП. Зовнішній державний борг — це заборгованість уряду перед іноземними громадянами, фірмами, урядами та міжнародними фінансовими організаціями.

Але абсолютний обсяг державного боргу не може повною мірою відображати рівень боргового тягаря держави. Здатність держави нести борговий тягар залежить і від масштабів національної економіки, які проявляються через обсяг ВВП. Тому для визначення рівня державного боргу застосовуються відносні показники: відношення борг/ВВП і відношення суми обслуговування боргу (процентні платежі) до ВВП.

Як зазначалося, іншим джерелом фінансування бюджетних дефіцитів є грошова емісія. Саме тому такий спосіб дефіцитного фінансування називається емісійним або грошовим. За цим способом фінансування бюджетного дефіциту здійснюється за рахунок того, що уряд продає свої боргові зобов’язання не суб’єктам приватної економіки, а центральному банку, тобто іншій державній інституції. Для купівлі боргових зобов’язань центральний банк просто продукує (емітує) додаткові гроші, які не забезпечені товарною масою. Внаслідок емісійного фінансування бюджетного дефіциту сукупний попит починає випереджати сукупну пропозицію, що породжує інфляцію. За цих умов уряд отримує емісійний дохід, що дістав назву «сеньйораж», сума якого дорівнює реальній вартості грошей, емітованих центральним банком.

Вибір раціонального співвідношення між окремими джерелами дефіцитного фінансування — гостра проблема фіскальної політики. Загальновизнаним є те, що найбільшою загрозою для економіки є грошова емісія, яка прискорює інфляцію з відповідними негативними соціально-економічними наслідками (див. розд. 5). Тому з метою обмеження емісійного фінансування бюджетного дефіциту в багатьох країнах конституцією закріплюється незалежність національних банків від уряду. В Україні грошова емісія використовувалася для фінансування бюджетного дефіциту протягом тривалого кризового періоду. Нині згідно з Бюджетним кодексом України емісійні кошти Національного банку України не можуть бути джерелом дефіцитного фінансування.

Державні запозичення є менш загрозливим для економіки джерелом дефіцитного фінансування. Але й вони можуть спричинювати певний негативний вплив на економіку. По-перше, якщо державний борг досягає великих обсягів, то може виникнути «вибухове» збільшення процентних платежів, пов’язаних з його обслуговуванням. У такому випадку видатки пов’язані з обслуговуванням державного боргу, можуть стати надто за великими, що перетворить їх в обтяжливу статтю видатків державного бюджету й обмежить вплив фіскальної політики на економіку. По-друге, запозичуючи кошти, уряд стає вагомим «гравцем» на грошово-кредитному ринку. Якщо його попит на цьому ринку досягає значних обсягів, то це спричинює зростання процентної ставки і викликає певний ефект витіснення приватних інвестицій.

Основними причинами створення і збільшення державного боргу є:

· збільшення державних видатків без відповідного зростання державних доходів;

· циклічні спади та автоматичні стабілізатори економіки;

· скорочення податків з метою стимулювання економіки без відповідного коригування (зменшення) державних витрат;

· вплив політичних бізнес-циклів — надмірне збільшення державних видатків напередодні виборів з метою завоювання популярності виборців і збереження влади.

Існує позитивний взаємозв’язок між розмірами бюджетного дефіциту і державного боргу: бюджетний дефіцит збільшує державний борг, а зростання боргу, в свою чергу, потребує додаткових витрат бюджету на його обслуговування і тим самим збільшує бюджетний дефіцит.

Методами управління державним боргом є конверсія, консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення та анулювання позики. Конверсія — це зміна дохідності позики. Держава, як правило, зменшує розмір відсотків, які мають виплачуватися за позиками. Збільшення строків дії випущеної позики називають консолідацією. Консолідація і конверсія можуть провадитися також одночасно. Уніфікація позик — це об’єднання кількох позик в одну, коли облігації раніше випущених кількох позик обмінюються на облігації нової позики. В окремих випадках може здійснюватися обмін облігацій за регресивним співвідношенням, тобто коли кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації. Цей метод економічних обґрунтувань не має.

Відстрочення погашення позики, як правило, провадиться тоді, коли випуск нових позик використовують на обслуговування раніше випущених позик. Усі зазначені методи застосовують щодо внутрішнього боргу.

Відстрочення погашення боргових зобов’язань, а також анулювання боргу може застосовуватись як до внутрішніх, так і зовнішніх позик. Анулювання боргів може бути зумовлено фінансовою неспроможністю держави, тобто банкрутством або політичними мотивами.

Управління державним внутрішнім боргом України здійснюється Міністерством фінансів України у порядку, погодженому з Національним банком України. Розміщення боргових зобов’язань Уряду України та надання гарантій від його імені провадить за
його дорученням Міністерство фінансів України. Граничні розміри державного внутрішнього боргу України, його структуру, джерела і строки погашення встановлює Верховна Рада України одночасно із затвердженням Державного бюджету України на наступний рік.

Ступінь впливу державної заборгованості на внутрішній попит і сукупну пропозицію, зовнішньоекономічну рівновагу повною мірою визначається структурою державних доходів і видатків. Залежно від характеру наслідків впливу боргу на економіку їх поділяють на короткострокові та довгострокові. Короткострокові — це наслідки бюджетного дефіциту, відомі як проблема витіснення. Довгострокові — економічні наслідки державного боргу, відомі як тягар боргу.

1 2 345