ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Вчення про позов в Стародавньому Римі

1. Встановлення і розвиток суду ;

2. Легісакційний, формулярний та екстраординарний судовий процес ;

3. Поняття та види позовів ;

4. Позовна давність (строк, коли особа може повернутися до суду).

І. Діяльність суду щодо розгляду і вирішення справи називається судовим процесом. В Римі на ранніх етапах відбувається поділ на кримінальний судовий розгляд справ по обвинуваченню у вчиненні злочину та поділ на цивільний процес, тобто розгляд спорів між громадянами з приводу майнових інтересів.

Особливістю цивільного процесу в республіканський період та період принципату є його поділ на 2 стадії :

- in jure – розгляд справи у претора ;

- in judicio – розгляд справи у суді.

ІІ. Легісакційний (legis actionis) судовий процес

Процес базувався на завичаях. Риси :

1) процес починався із звернення позивача з особливою позовною формою до претора ;

2) позивач зобов’язаний доставити до претора спірну річ, тобто предмет спору ;

3) позивач повинен був забезпечити явку відповідача до претора ;

4) звернення позивача до претора могло мати місце лише в спеціальні дні (під час громадських робіт, в період війни, свят, трауру звернення до претора заборонялося) ;

5) для ведення процесу необхідно було внести позивачем грошовий заклад, як доказ правомірності його вимог, - сакрамент ;

6) засвідчення свідками наявності спору між сторонами в присутності претора – litis contestatio ;

7) рішення, прийняте судом за результатами розгляду справи, не підлягало оскарженню.

Існувало 5 форм легісакційного процесу :

а) засобом закладу ;

б) шляхом накладання руки (позивач приводив відповідача до претора, символічно накладав руку за певний борг, якщо не повернув через 30 днів, то ставав рабом або міг передати членами сім’я) ;

в) шляхом взяття застави ;

г) вимога щодо призначення судді ;

ґ) запрошення відповідача до суду.

Формулярний процес був введений у 126р. до н.е.

Елементи формул :

1. Вказівка щодо призначення судді. До обов’язкових частин формули належить :

а) intentio – це частина формули, в якій викладалися вимоги позивача або сутність спору ;

б) condemnatio – це частина формули, в якій містилося доручення судді звинуватити чи виправдати відповідача у залежності від підтвердження чи спростування інтенції (intentio) ;

2. До факультативних частин формули належать :

а) exeptio – в якій міститься заперечення відповідача стосовно вимог правилa;

б) demonstratio – в якій викладається сутність справи, якщо вона не випливає з intentio ;

в) adi... (присудження) – існувала лише в спорах щодо розподілу спільного маййна чи менших земельних ділянок ;

г) praescriptio - попередження судді про можливе уточнення позовних вимог в процесі вирішення спору.

Екстраординарний процес.

Особливості :

1) судові функції виконують органи виконавчої влади (начальники місцевої поліції, правителі провінцій чи сам імператор) ;

2) справи розглядались в закритих судових засіданнях за участю сторін, могли бути запрошені спеціальні почесні гості ;

3) запроваджені офіційні виклики сторін до суду ;

4) встановлення можливість оскарження прийнятого рішення ;

5) запроваджено мито для покриття витрат, пов’язаних із здійсненням судочинства ;

6) встановлено примусове виконання прийнятого рішення.

ІІІ. Позов (actio).

Позов – це звернення до суду особи за захистом своїх порушених прав.

Позови : речові та особисті.

Речовий позов – позов, предмет якого є право особи на річ.

Особистий позов – позов, предмет якого є певна дія, право виконання якої належить позивачеві.

Порушником речового права могла бути будь-яка особа, яка незаконно утримує річ, що належить позивачеві, тому захист за допомогою речового позову має назву - абсолютний захист, а речові відносини мають абсолютний характер.

В особистих позовах відповідачем могла бути лише та особа, яка зобов’язана вчинити на користь позивача певну правову дію. Ця особа заздалегідь відома, нею виступає контрагент за договором. Такий спосіб захисту є відносним, а зобов’язальні відносини мають відносний характер.

Залежно від змісту :

а) позови суворого права ;

б) позови доброї совісті.

При позовах суворого права суддя був пов’язаний змістом договору чи закону і, розглядаючи відповідний спір, не міг відступити від положень договору чи закону.

В позові доброї совісті суддя, розглядаючи спір на підставі змісту договору, досліджуючи справжню волю сторін, їхню мету щодо вступу у правовідносини.

Позови за обсягом і метою :

1) для поновлення порушеного майнового права (суддя мав повернути річ, відшкодувати збитки тощо) ;

2) штрафні (мали на меті покласти на відповідача цивільно-правову відповідальність у вигляді штрафу) ;

3) спрямовані на відшкодування заподіяних збитків і накладання штрафу на правопорушника. Наприклад, за законом Аквілія за пошкодження речі стягувалася не її вартість, а вища ціна.

Позови :

- За аналогією. Передбачали застосування існуючого законодавчого акту для регулювання відносин, що склалися у подібних ситуаціях.

- З фікцією. У цих позовах претор пропонував судді у формулі допустити існування неіснуючих фактів для того, щоб поширити законодавчі положення на регулювання нових відносин.

Позови condictio – спеціальний цивільний позов суворого права особистого характеру, спрямований на витребування певної грошової суми чи певної речі (наприклад, про повернення помилково сплачених грошових коштів і кондикція проти прийняття виконання зобов’язання забороненого закону).

3.2 Особливі засоби преторського захисту.

Основні види :

1) інтердикти ( interdictum) ;

2) стипуляція ( stipulatia ) ;

3) введення у володіння ;

4) поновлення у первісний стан ( restetutio ) .

1. Розпорядження претора , якими він забороняв здійснювати будь-які протиправні дії. Спочатку інтердикти були індивідуальними, а пізніше проголошувалися як обов’язкові правила.

Види :

- Заборонні – спрямовані на недопущення вчинення самоуправства ;

- Відновлювальні – мали на меті повернути річ її володільцю та поновити порушене майнове становище потерпілого. Рішення було неостаточним ;

- Пред’явненські – мали на меті зобов’язати особу пред’явити річ чи привести особу до суду.

2. Публічна обіцянка заплатити певну суму чи вчинити певні дії, яка проголошувалася в урочистій обстановці у відповіді на конкретно поставлене запитання.

3. Надання на підставі розпорядження претора чужого майна з метою його охорони певній особі (наприклад, охорони спадщини) :

4. Це розпорядження претора щодо відновлення первісного становища, яке існувало до моменту вчинення правочину.

Підстави для застосування реституції :

а) наявність майнової шкоди, заподіяної дією або необережністю ;

б) звернення до претора протягом 1 року від дати настання того юридичного факту, що став підставою для застосування реституції ;

в) наявність поважних підстав (неповнолітність однієї зі сторін договору [особа до 25 років]; погроза, обман, злий намір або тимчасова відсутність) .

Позовна давність.

Максимальний 30 років, на сучасному етапі – 3 роки.

Позовна давність - це встановлений законодавцем строк для захисту порушеного права у суді.

Законні строки і позовна давність. Їх співвідношення.

1) різниця в тривалості :

Законний строк – 1 рік, якщо предмет спору рухома річ ; 2 роки – нерухома.

Позовна давність – 30 років.

2) закінчення законного строку мало наслідком не лише закінчення права на захист, але й втрату самого матеріального права ;

закінчення строку позовної давності не мало наслідком втрату матеріального права.

3) Законний строк не переривався і не зупинявся ;

Позовна давність могла зупинятися і перериватися.

В 424р. імператор Феодосій ІІ встановив строк позовної давності в 30 років, а для спеціальних вимог, якщо предметом спору було державне чи церковне майно – 40 років.

Переривання позовної давності – строк заново починали ;

Зупинення позовної давності – строк продовжували.

Підстиви для переривання позовної давності :

а) підтвердження боргу боржником ;

б) зверення до суду .

Підстави для зупинення позовної давності :

а) період війни або військових дій ;

б) епідемія чи інше стихійне лихо ;

в) неповнолітність позивача.

В Римі існували натуральні зобов’язання, які зберігали свою чинність після спливу строку позовної давності.

Вчення про особи у Стародавньому Римі.

1. Поняття та ознаки суб’єкта права у Стародавньому Римі;

2. Правоздатність і дієздатність у Римі ;

3. Правове становище окремих верств населення у римському суспільстві ;

4. Юридичні особи в Римі.

1. Суб’єкт права – це особа як носій цивільних прав та обов’язків. В Стародавньому Римі ними були вільні римські громадяни.

Певні права визнавалися за латинами, перегринами, вільновідпущениками (лібертіни), колонами.

Раб не був суб’єктом права, він був річчю, що говорить (res vocale).

Особа – це людина як член суспільства. Раб вважався особою.

В Римі здатність бути суб’єктом права визначалося за 3 статусами :

- cтатус свободи (status libertatis) ;

- статус громадянства (status civitatis) ;

- сімейний статус (status familiae) .

З позиції статусу свободи - вільні та раби.

З позиції громадянства – римські громадяни, латини, перегрини, лібертіни.

З позиції сім’ї – особи свого права і особи чужого права.

Особи свого права – глави сімейства (pater familias) ;

Особи чужого права – всі інші, які підкорялися главі сімейства.

Зміни статусу :

- свободи – capitas deminutio maxima ;

- громадянського – capitas deminutio media ;

- сімейного – capitas dominutio minima.

2. Здатність бути суб’єктом права складалася з 2 правових можливостей : правоздатності та дієздатності :

Правоздатність – це здатність особи бути суб’ктом права. Виникала з моменту народження особи , але римські юристи надавали правову охорону інтересам ненародженої дитини. Припинялися з моменту смерті особи, продажу у рабство, полону, у разі засудження до довічної каторги за вчинення тяжких злочинів.

Елементи правоздатності :

1. jus conubi – право вступати в законний римський шлюб ;

2. jus comercia – право торгувати.

Дієздатність – це здатність особи своїми власними діями набувати цивільних прав і обов’язків та нести відповідальність за невиконання обов’язків.

Залежала від віку, стану здоров’я, статі особию

За віковим критерієм був такий поділ :

1) діти до 7 років – недієздатні особи ;

2) особи жіночої статі з 7 до 12 років і особи чоловічої статі з 7 до 14 років – вони могли виконати дрібні побутові угоди.

3) особи віком з 12 (14) до 25 років – вважалися дієздатними, але у разі укладання невигідного правочину могли просити претора застосовувати реституцію.

Залежно від душевного стану :

- душевно хворі були недієздатними ;

- обмежувалися в дієздатності марнотратники (особи, які грали в азартні ігри) ;

- особи, які мали погану репутацію обмежувалися в дієздатності ;

- особи, які займалися ганебними професіями (акторство...)

- особи, які вчинили ганебні дії.

За гендерним критерієм :

Жінки обмежувалися в дієздатності порівняно з чоловіками.

Над особами, які обмежувалися чи були позбавлені дієздатності, встановлювалася опіка (над дітьми до 12 (14) та душевнохворими) і піклування (над марнотратними, особами до 25 років, особами з фізичними вадами).

Опіка встановлювалася також над майном. Опікун вчиняв правочини замість опікованого, а піклувальник лише допомагав у їх вчиненні. Це вважалося почесною діяльністю.

Підстави для відмови від опіки чи піклування :

1. Особа має вік понад 70 років ;

2. Особа займає високі державні посади ;

3. Особа вже є опікуном чи піклувальником іншого суб’єкта ;

4. Особа управляє казенним майном ;

5. Бідність, неписьменність, захворювання такої особи, яке є таким.

Раба могли призначити опікуном чи піклувальником, тоді він ставав вільним.

Припинення опіки та піклування :

1) смерть опікуна ;

2) смерть підопічного чи досягнення ним повноліття ;

3) відмова від опіки чи піклування з поважних причин ;

4) позбавлення опікуна чи піклувальника своїх повноважень.

3. Правове становище римських громадян:

- Підстави набуття цього статусу :

1) народження у законному римському шлюбі (matrimonium iustum) ;

2) надання римського громадянства чужоземцю за особливі заслуги перед Римською державою ;

3) усиновлення чужоземця римським громадянином.

- Припинення римського громадянського :

1) смерть особи ;

2) продаж у рабство ;

3) полон ;

4) вигнання з Риму чи засудження до довічної каторги.

Римські громадяни мали максимальний обсяг прав.

Правове становище латинів (жителів провінції Латіо)

Поділялися на :

- давні латини –жителі міст Лації, які фактично прирівнювалися до статусу римських громадян ;

- колоніальні латини – інші жителі Аппенінського півострову. Могли лише торгувати з римськими громадянами і до сер. ІІІ ст. до н.е. Були позбавлені jus conubi ;

- латини juniani – раби, відпущені на волю латинами.

Набуття юридичного статусу латина:

1) народження у сім’ї латинів ;

2) надання статусу латина органом державної влади ;

3) добровільний переїзд римського громадянина за межі Риму з метою отримання земельного наділу ;

4) звільнення від рабства латином свого раба.

Правовий статус перегринів (жителі територій, що були підкорені Римом). Спочатку становище ворогів, а пізніше – жителі Риму.Могли лише торгувати; не мали політичних прав і jus conubi. Лише за особливі заслуги могли отримати статус римського громадянина.

У 212 р. н.е. римський імператор Каракалла поширив статус римських громадян на усіх осіб, що проживали на території Римської імперії.

Правове становище вільновідпущеників(libertini).

Набував правового становища патрона, який відпустив його на волю. Не мав права jus conubi. Після його смерті майно переходило до колишнього володаря. Але пізніше, якщо вільновідпущений мав більше 3 спадкоємців, то вони отримували майно.

Рабовласник, який мав 3 рабів, міг відпустити 2-х; якщо 10, то не більше 5; якщо 30, то не більше 10; якщо 500, то не більше 100.

Можна було відпустити раба з 30 років. Не відпускали таврованих рабів. Особа-рабовласник мала мати повну дієздатність.

Правове становище колонів– це дрібні орендарі земельних ділянок.

У 322р. прийнято закон, який заборонив колонам залишати орендовані земельні ділянки.

У 357р. новий закон заборонив орендодавцям відчужувати земельні ділянкі без приписаних до них колонів.

Підстави виникнення колонату.

1) народження від батьків, з яких принаймні один був колоном :

2) укладання угоди з власником земельної ділянки, згідно з якою вільний громадянин оселявся на землі як колон ;

3) проживання на земельній ділянці протягом 30 років за звичаями колонів.

Підстави припинення колона :

1) перетворенні колона на власника земельної ділянки у разі її придбання ;

2) смерть колона ;

3) зайняття колоном високої державної посади чи церковної посади.

4. Римські юристи не використовували поняття юридичної особи, але фактично допускали можливість па певних прав за об’єднаннями фізичних осіб.

Основні ознаки юридичної особи :

1) у сфері приватно-правових відносин об’єднання фізичних осіб (корпорацій) прирівнювалося до правового становища фізичних осіб ;

2) вихід зі складу корпорації окремої особи не впливав на юридичне становище корпорацій ;

3) корпорація мала своє власне майно, яке було відокремлене від власності учасників корпорації ;

4) корпорація могла брати участь у приватно-правових відносинах від власногоо імені.

Види юридичних осіб у Стародавньому Римі :

1) державна скарбниця (фіск) – майно, що належало державі як такій, відокремлювалося від імператора ;

2) муніцинії (територіальні громади) ;

3) корпорації за професійною ознакою (гільдії ковалів, пекарів тощо) на чолі була особа, яка користувалася найбільшим авторитетом ;

4) об’єднання за релігійною ознакою (collegium cultur) ;

Підстави для припинення корпорації :

1) визнання незаконною діяльність корпорації ;

2) вибуття зі складу корпорації всіх її членів при цьому мінімальна кількість осіб для створення корпорації – 3 особи ;

3) досягнення тієї мети, для досягнення якої була створена корпорація

Сімейні правовідносини

1. Поняття сім’ї

2. Шлюб та види шлюбу ;

3. Правовідносини подружжя ;

4. Правовідносини батьків та дітей.

1. В основі – залишки родової общини, найбільш архаїчний.

Сім’я – засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об’єднання осіб, пов’язаних між собою спільним побутом, взаємною допомогою і моральною відповідальністю. Римська сім’я – familia . Глава – pater familias.

Особливість : особи поділялися на осіб свого права (домовладика) та особи чужого права (всі інші, підпорядковані главі сімейства);

Агнатська сім’я – це сім’я, що заснована на підпорядкуванні влади pater familias.

Когнатська сім’я – це кровна сім’я.

2. Шлюб – це союз чоловіка і жінки, спільність всього життя, єднання божественного і людського права. Модестін

Було 2 види шлюбу (matrimonium iustum) :

1. Шлюб з чоловічою владою (cum manu) ;

2. Шлюб без чоловічої влади (sine manu) ;

Окрім законного шлюбу, існував concubinat – постійне співжиття чоловіка і жінки з метою утворення сім’ї.

Умови вступу в шлюб :

1) вільне волевиявлення членів майбутнього подружжя ;

2) досягнення шлюбного віку ( Ж – 12 ; Ч – 14 ) ;

3) поява права брати законний римський шлюб (jus conubi) ;

4) відсутність нерозірваного шлюбу у нареченого чи нареченої на момент укладання нового шлюбу ;

5) відсутність близького споріднення, не допускалося укладання шлюбу по прямій лінії, а також по боковій лінії до 6 ступеня споріднення включно. Також між опікуном і підопічним, усиновителем і усиновленим.

Припинення шлюбу :

1) зі смертю одного з подружжя. До смерті прирівнювався продаж у рабство, полон, засудження до довічної каторги ;

2) внаслідок розлучення, яке було вільним.

Підстави для розлучення в період домінату :

1. порушення подружньої вірності ;

2. посягання на життя іншого з подружжя ;

3. нездатність до дітонародження ;

4. вступ до монастиря одного із подружжя.

3. Правові відносини подружжя.

У шлюбі cum manu відносини між подружжям базувалися на патріархальній сім’ї. Дружина не мала юридичної самостійності, а влада чоловіка над нею була фактично необмеженою. Чоловік міг піддати її покаранню чи продати в рабство.

Все майно, що було набуте дружиною під час шлюбу автоматично ставало власністю чоловіка. Дружина не могла укладати будь-які цивільно-правові угоди, а в разі одержання спадщини спадкове майно також переходило у власність чоловіка. Водночас дружина після смерті чоловіка могла нарівні з дітьми успадковувати його майно, крім того дружина поділяла громадське становище чоловіка.

У шлюбі sine manu дружина зберігала той правовий статус, який мала до шлюбу. Якщо дружина перебувала під владою свого батька, вона і залишалася підвладною після вступу у шлюб. Чоловік не міг покарати, продати, витребувати. Вона могла вільно повернутися до свого батька. Тому поступово засади агнатської сім’ї втрачають силу.

В основі регулювання майнових відносин між подружжям був покладений принцип. Чоловік не міг щось подарувати дружині і навпаки, бо вважалося, що один з них потрапляє в залежність.

4. Батьківська влада :

Дітьми, народженими у законному римському шлюбі ;

Дітьми, що народжені поза шлюбом батьківська влада могла встановлюватися у двох випадках у разі узаконення (legitimatio).

Усиновлення – встановлення батьківської влади над чужими дітьми :

1 форма – adocatio(?), тобто усиновлення осіб свого права (патер фамаліас)

2 форма – adoptio , тобто усиновлення осіб чужого права (підвладні).

Припинення батьківської влади за 2 підстав :

1. У разі смерті батька чи дитини ;

2. У разі звільнення з-під батьківської влади (еманципація) з волевиявлення батька.

Винятки, за яких особа, на яку поширювалася батьківська влада могла мати приватну власність.

1. Приватна власність поширювалася на майно,набуте з військовою службою;

2. Майно, набуте на державній службі.

3. Спадщина, яку отримували особи від родичів по материнській лінії.

Спадкове право Стародавнього Риму.

1. Основні поняття спадкового права, розвиток римського спадкового права ;

2. Спадкування за заповітом ;

3. Спадкування за законом ;

4. Заповідальні відкази.

Спадкування – це перехід майна після смерті власника (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємців).

Спадкове право – це система правових норм, які формують підгалузь цивільного права і регулюють відносини, пов’язані з переходом майна від спадкодавця до спадкоємця.

Майно, що спадкується включає в себе речі, а також сукупність прав та обов’язків спадкодавця, які існують на момент смерті, називається спадщиною (спадковою масою).

Уже в римському праві не було такого, щоб спадкувалися лише права, а не спадкувалися обов’язки.

Спадкування можливе в 2-х формах :

а) на підставі заповіту – розпорядження власника своїм майном на випадок смерті. Для чинності заповіту вважається достатнім лише воля заповідача.

б) на підставі закону (коли не було заповіту чи він був недійсним). Не можна було частину спадщини передати на підставі закону, а частину на підставі заповіту.

2 види правонаступництва :

1. Універсальне, коли до спадкоємця переходили всі права та обов’язки як єдине ціле

2. Сингулярне , коли до набувача переходили окремі права і обов’язки (заповідальні відкази).

Основні етапи розвитку римського спадкового права :

1. Спадкування за давнім цивільним правом ;

2. Преторське спадкування ;

3. Спадкування за імператорськими конституціями

4. Спадкування у праві Юстиніана

Унаслідок діяльності претора виникли спеціальні сентумвіральні суди, тобто спеціальні суди, що розглядали спори з приводу спадкування. Внаслідок їхньої діяльності

Особливості заповіту як цивільно-правової угоди :
1. Виникає внаслідок одностороннього волевиявлення спадкодавця (заповідача) ;

2. Заповіт – це односторонній правочин з відкладальною умовою, що набуває юридичної сили в результаті події – смерті заповідача.

3. Заповіт повинен відповідати наступним умовам :

По-перше, заповідач повинен мати активну заповідальну правоздатність (тестаментоздатність) ;

По-друге, заповіт повинен бути укладений у належній правовій формі ;

По-третє, у заповіті мають бути призначені в якості спадкоємців конкретні особи, які повинні володіти пасивною заповідальною правоздатністю.

Хто не мав заповідальної правоздатності :

Душевно хворі , неповнолітні , марнотратники, підвладні особи (особи чужого права), глухонімі, жінки. Перегріни до 212р.

3 форми заповіту :

На народних зборах в куріальних комісіях ;

Перед виступом в похід перед обличчям всього легіону ;

Складання заповіту шляхом манципації

Недолік – в усній формі, хоча згодом приходить письмовий.

Письмові заповіти укладалися в приватній публічній формі. Приватні – це заповіти, які складалися без участі органів державної влади шляхом підпису заповіту спадкодавцем та свідками.

Публічні заповіти – заповіти, які укладалися за допомогою органів державної влади. Їх було 2 види :

- публічний заповіт, який фіксувався в протоколах судових засідань і зберігався в архіві суду ;

- заповіт, який адресувався імператору та проголошував волю спадкодавця після його смерті.

Спадкоємцем за заповітом міг бути вільний римський громадянин та навіть раб, який в цьому разі ставав вільновідпущеником. Як правило, їм заповідали борги.

Право отримати спадщину за заповітом мали юридичні особи та особи, зачаті за життя заповідача, але народжені після його смерті – постуми. Обмежені були жінки 20-50 , чоловіки

Було встановлено право на обов’язкову частку у спадщині родичів, яка становила ¼ від законної частки.

Недійсний :

а) неналежна форма ;

б) не був зазначений жоден спадкоємець ;

в) після складання заповіту заповідач був позбавлений правоздатності .

Новела 115 встановила перелік випадків позбавлення права на спадщину – це посягання на життя заповідача, нанесення йому тяжкої образи, вчинення перешкод щодо складання заповіту, відмова викупити заповідача з полону.

Спадкування за законом .

Новели 118 і 127 в основі якої було кровне, або когнатське, споріднення. Всі потенційні спадкоємці розподілялися на 5 класів і закликалося до спадкування почергово. Чим ближчий ступінь спорідненості :

Спадкування за правом представлення – І клас.

І клас – низхідні родичі спадкодавця (діти, онуки, правнуки) ;

ІІ клас – висхідний (батько, мати, дід-баба) ;

III клас – неповнорідні брати і сестри.

IV клас – інші люди без обмеження ступеня спорідненості.

V клас – особа, член подружжя, який пережив спадкодавця.

Після смерті спадкодавця для прийняття спадщини необхідно було вчинити певні юридичні дії :

1. Вжити заходів для виявлення спадкового майна та його охорони

2. Виявити і визначити кредиторів і боржників, розміри їх вимог і боргів.

3. Необхідно було виявити спадкоємців.

4. Спадкоємці повинні були прийняти спадщину протягом певного періоду. Спочатку – 100 днів. У праві Юстиніана – до 9 місяців, а імператор міг продовжувати цей строк до 1 року.

2 способи прийняття спадщини :

Заява

Фактичний вступ.

В результаті преторської практики було встановлене правило, за яким, якщо помирав спадкоємець, після відкриття спадщини, але до її прийняття, то його право переходило до його спадкоємців – спадкова трансмісія.

Різниця між спадковою трансмісією та спадкуванням за

Спадкова трансмісія могла мати місце як при спадкування за законом, так і спадкуванням за заповітом. Спадкування за правом представлення лише у разі спадкування за законом.

Спадкування за правом представлення має місце, якщо спадкоємець помирає до відкриття спадщини. А спадкова трансмісія мали мати місце, коли спадкоємцеь помирає після відкриття спадщини, але

Речові права.

1. Співвідношення речового і зобов’язального права ;

2. Поняття та види речей у римському праві ;

3. Володіння та види володіння ;

4. Захист володіння .

1. Відмінності

а) в об’єкті права (об’єкт речового права – річ, а зобов’язального – дії зобов’язаного суб’єкта).

Система речового права складається з :

- право володіння ;

- право власності ;

- право на чужі речі (сервітути, суперфіції, емфітезиси, заставне право).

До зобов’язального права належить :

- договірне право ;

- деліктне право ;

- зобов’язання, що виникаю з позадоговірних правомірних дій ;

б) Характер правовідносин.

Речові правовідносини мають абсолютний характер, а зобов’язальні – відносний.

Абсолютний характер означає, що правовідносини виникають між володільцем речового права з одного боку та всіма іншими особами – з іншого.

Відносний характер означає, що відносини виникають між конкретно визначеними особами, які уклали договір чи іншим чином взяли на себе цивільно-правові зобов’язання.

в) Речові права, як правило, не обмежені будь-яким строком. Зобов’язальні права мають тимчасовий строковий характер, вони, як правило, припиняються з припиненням відповідного зобов’язання.

г) За змістом і за обсягом.

Зміст речового права встановлюється законом, а зобов’язальні права – договором, як правило, крім того, речові права за своїм обсягом є ширшими, ніж зобов’язальні.

ґ) У захисті.

Суб’єкт речового права має право вимагати її повернення від будь-якої особи, яка її незаконно утримує, водночас суб’єкт зобов’язальних правовідносин може пред’являти позови лише до іншої сторони у зобов’язанні.

2. Річ – це об’єкт матеріального світу, з приводу якого виникають цивільні права та обов’язки.

Види речей :
- божественного і людського права ;
- манципні та неманципні ;
- тілесні та нетілесні ;
- рухомі та нерухомі ;
- родові та індивідуальні ;
- подільні та неподільні ;

- споживні та неспоживні ;

- прості та складні ;

- головні та приналежності ;

- які перебували у цивільному обороті і про вилучені з цив. обороту.

Характеристика окремих видів :

1. Божественного права – скаральні речі та релігійного характеру вони були вилучені з цивільного обороту (храми, статуї, культові споруди тощо) ;

Людського права – всі інші речі. 2 категорії :

а) публічні [всьому римському народу] – речі, які перебували у загальному користуванні (театри, порти), мали стратегічне значення для держави (земля, фіск) ;

б) приватні [конкретним особам] :

familia – все майно, що належало домовладиці (земля, раби) ;

pecunia – майно як об’єкт цивільно-правових договорів.

2. Манципні речі – для їх відчуження потрібна була процедура манципації. Це були речі найбільш важливі для ведення господарства (земельні ділянки, будівлі та споруди, раби, робоча худоба, сільські знаряддя) ;

3. res corporales – до яких можна було доторкнутись

res incorporales – не можна було доторкнутись.

Суть : у разі спадкування переходили тілесні та безтілесні речі.

4. Рухомі речі – які можна вільно переміщувати у просторі без втрати ними свого цільового призначення.

Нерухомі речі – це земельні ділянки, а також речі, розміщені на них, переміщення яких не можливе без зміни цільового призначення.

Значення : для визначення строку набуття власності (нерухоме – 2 роки, рухоме – 1 рік).

5. Родова річ – це річ, якій притаманні ознаки певного роду чи види, вона визначається вагою чи кількістю.

Індивідуально визначені – це речі, яким властиві специфічні ознаки.

Значення : у разі випадкової загибелі родової речі правопорушник повинен повернути таку ж саму річ її власнику, а індивідуально визначеної – відшкодувати власнику речі її вартість.

6. Подільні – речі , що можна розділити на частини без втрати господарського призначення ;

Неподільні – речі, що не можна так поділити.

Значення : якщо йшла мова про спори стосовно поділу речей.

7. Споживні – речі, які втрачали своє призначення в результаті використання (продукти харчування, будівельні матеріали, гроші) ;

Неспоживні – речі, які можна використовувати протягом тривалого часу.

Значення : об’єктом певних договорів (напр., позики) є лише споживні речі, а договору найму – неспоживні речі.

8. Прості речі – речі, які складаються з одної матеріальної субстанції.

Складні – речі, що являють собою поєднання різних матеріальних субстанцій або однорідних, або різнорідних речей.

Значення : відчуження складної речі приводило до відчуження усіх її частин.

9. Головні речі – це основна річ, що використовувалася з певним господарським призначенням.

Приналежність – частина головної речі, що пов’язана з неб спільним призначенням, тобто приналежність має на меті обслуговувати головну річ.

Плоди (fructus) були елементом приналежності. 2 види:

- цивільні плоди (доходи) fructus civiles ;

- природні плоди fructus naturales .

Значення : в римському праві вважалося, що право власності на плоди, або доходи, належать власнику основної речі, що плодоносить.
Виняток стосувався договору оренди .

10. Res in comercio (в цив. обороті) – речі, по відношенню до яких !? договори.

Речі, які вилучені з цивільного обороту, до них належали речі, призначені для загального користування (моря, дороги, ліси, театри тощо).

Майно (familia або pecunia) – сукупність різних речей, що належать певній особі. У римському праві майно розумілося як окрема річ, сукупність речей та сукупність прав і обов’язків суб’єктів.

3. Володіння (possessio).

У римському праві поняття володіння використовували у 2-х значеннях :

а) як самостійний правовий інститут, що не залежить від права власності ;

б) як одне з правомочностей, що входить до складу права власності.

Для !? володіння необхідна наявність двох елементів :

1) об’єктивного (corpus possessionis) – фактична наявність речі ;

2) суб’єктивного (animus possessionis) – намір вважати певну річ своєю (володільницька воля).

Володіння – це фактичне утримання речі, поєднане з наміром вважати її своєю. Від володіння потрібно відрізняти держання або утримання, для якого притамання наявність лише однієї умови.

Види володіння :

1. залежно від правової підстави :

законне (воля, що ґрунтується на певному правовому титулі) ;

незаконне (утримання без правової підстави) ;

Законне володіння :

- Володіння власника (що належить власнику речі) ;

- Похідне володіння (що отримане від власника) :

Застава - володіння речей, що отримав заставодержатель, з метою виконання заставодавцем(боржником) зобов’язання.
Основне зобов’язання і заставне зобов’язання.

Прекарій – це надання власником певного майна іншим особам в тимчасове і безоплатне користування.

Секвест – це надання речі, яка є предметом спору третій особі на зберігання.

Незаконне володіння :

- Добросовісне (за якого володілець не знав і не міг знати, що він володіє чужою річчю) ;

- Недобросовісне ( за якого володілець знав чи повинен був знати про неправомірність свого володіння) .

Значення поділу: якщо від добросовісного володільця було забрано річ справжнім власником, то він міг вимагати повернення необхідних і звичайних, і витрат розкоші. А при недобросовісному лише витрати необхідні відшкодовувалися. Ще добросовісне володіння могло перерости у право власності і отримати правових захист.

Винекнення володіння :

1) на підставі різних способів ; первісні способи, в яких володіння виникає вперше : захоплення, набуття речей за давінстю, в разі їх переробки, створення нових.

2) похідні способи – ті, що виникали на підставі договорів (застави, прекарію, секвесту) ;

3) неправомірних дій, але не отримувало правового захисту.

Припинення володіння :

1) фізичної загибелі речі ;

2) юридична загибель речі (коли річ була вилучена з цивільного обороту) ;

3) коли втрачалися фактичне !? річчю або намір вважати її своєю.

4. Особливістю володіння було те, що воно захищалося лише преторськими інтердиктами або позесорний захист.

Для його отримання необхідно довести лише 2 обставини :

а) наявність факту володіння ;

б) наявність факту його порушення.

При цьому доводити наявність певного права не вимагалося.

Види преторських інтердиктів:

І. Інтердикти для утримання речей :

- Interdictio utis possidentis (для нерухомих речей) ;

- Interdictio utrubi (для рухомих речей).

ІІ. Інтердикти для поновлення втраченого володіння :

Interdictio unde vi (надавалося особі, яка насильницько позбавлена володіння)

Interdictio die precario (використовувалося, якщо хтось подавав річ як прекарій, а той, кому було її надано, не віддавав цю річ).

Право власності в римському приватному праві.

1. Поняття і зміст права власності ;

2. Спільна власність ;

3. Поняття і припинення права власності ;

4. Захист права власності.

1. Спочатку власність називалася dominium. Вважається, що право власності в Римі виникло внаслідок передачі їх у спадкове володіння. Внаслідок преторського захисту виникає власність конкретного pater familias.

У [ІІІ ст. до н.е. (!?)]Спеціальним законом дозволялося розпорядження земельними ділянками.

В давньоримському праві право власності включали такі правомочності :

Володіння(possidendi) користування(utendi) розпорядження(abutendi) + право захисту(jus vindicandi), право отримання доходів(jus fruendi). Але згодом 2 останні виключили.

Володіння (як окремий інститут або як повноваження власника). Власник може надати іншій особі цю правомочність на підставі договору зберігання.

Користування можливість власника вилучати з речі її корисні властивості, одержувати доходи і плоди від неї. Безплатне користування річчю – позичка. Оренда – платно.

Розпорядження річчю – можливість власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Купівля-продаж, дарування – безплатне відчуження., позика. Договір комісії – передача права володіння і розпорядження.

Право приватної власності – це виключне право особи володіти, користуватися, розпоряджатися річчю у своєму інтересі власною волею незалежно від волі інших осіб.

Право власності в римській державі розвивалося протягом всього періоду її функціонування. Історично існували наступні види власності :

1. Квіритська власність

2. Бонітарна власність

3. Власність перегринів.

4. Провінційна власність.

Манципація встановлювалася на найбільш важливі у господарському призначенні речі. Для неї притаманна наявність особливого суб’єктного складу(суб’єкт лише міста Рима) та складні форми набуття та передачі у вигляді манципації та уступки права під час процесу.

Виключний характер права власності передбачав, що власником певної речі може бути лише єдина особа, яка має всі повноваження власника.

При спільній власності кожен з співвласників має право не на частину речі, а на певну частку у праві на річ (ідеальну частку).

Реальна частка, якою користується співвласник може не співпадати в ідеальній частці у праві власності цього співвласника. При спільній власності, оскільки річ в цілому належить усім співвласникам, то розпорядження річчю може здійснюватися за згодою всіх власників. Особа може на власний розсуд розпорядитися своєю часткою у праві спільної власності. У разі відчуження одним із співвласників своєї частки у праві спільної власності переважне право на її придбання належить іншим співвласникам.

Кожен із співвласників мав право поділу спільної власності, при цьому інші співвласники не могли йому відмовити, якщо лише негайний поділ не зашкоджує самій речі.

Набуття і припинення права приватної власності

2 види способів набуття/припинення права власності :

На підставі первісних чи похідних способів.

Первісні способи набуття права власності – юридичні факти, на підставі яких право власності виникало вперше або проти волі колишнього власника.

Похідні способи набуття права власності – юридичні факти, на підставі яких право власності переходило від однієї особи до іншої за їхньою взаємною волею.

До первісних способів набуття права власності належить :

1. Заволодіння нічийною річчю (occupatio).

2. Перероблення речей (specificatio) ;

3. Набуття права власності за давністю володіння

4. Поєднання речей (accessio).

2) Школа прокуліанців – власниками нової речі буде специфікатор

Школа сабініанців - власником речі, що була перероблена,є власник початкової речі.

Якщо можна переробити, то власником речі буде власник початкової речі.

Зараз враховується вартість переробки, якщо переробка коштує більше за матеріал, то власником буде специфікатор.

В римському праві питання права власності вирішувалося дискусійно. Лише кодифікацією Юстиніана було встановлена норма, що власником переробленої речі буде специфікатор у разі, якщо річ не можна перетворити на матеріал, з якого вона зроблена. Однак самовільна переробка речі покладала обов’язок відшкодувати вартість матеріалу або вартість роботи з переробки.

3) Набуття права власності за давністю могло мати місце за сукупності наступних умов :

а) придатність речі до набуття за давністю. Не можна було набути наступні речі : безтілесні речі, речі, що вилучені з цивільного обороту, викрадені речі або інші речі, які були вилучені у власника поза його волею.

б) наявність правової підстави володіння, що не призвела до виникнення права власності (колісниця) ;

в) добросовісність володільця, який не знав і не міг знати про незаконність свого володіння ;

г) безперервність володіння протягом певного строку ;

ґ) сплив встановленого строку. Спочатку : 1 рік – рухомі речі, 2 роки – нерухомі. Кодифікація Юстиніана встановила : 3 роки – рухомі речі, 10 років – нерухомість, а якщо колишній власник і набувальний володілець проживали в різних провінціях, то строк становив 20 років.

4) Різновидом поєднання речней було злиття, тобто таке поєднання, коли неможливо встановити, яка із речей поглинає іншу. У разі злиття за загальним правилом виникала спільна власність на нову річ.

Похідні способи набуття права власності ґрунтуються на договорах (купівля-продаж, дарування, договір міни, позики, а також найдавніша форма застави[фідуціарна*договірна* підстава]). Крім договорів - спадщина. Передача права власності від відчужувача до набувача здійснювалася в наступних формах :

1. Манципація ;

2. Уступки права під час процесу (in jure cesio) ;

3. Традиція (передача речі, без манципації).