ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Фольклорне» та «художнє» л-во.

Осмислення феномену літературної критики українськими літературознавцями.

Літературна критика є поняттям, умовно кажучи, «невимушеного застосування». Етимологічний стрижень – судження, судити щось – дає змогу залучати його до найрізноманітніших, часом протилежних змістових модусів, розуміти критику як мистецтво (О. Вайльд, Ф.В. Шеллінг, Ф. Шлегель), науку (Л. Білецький, О. Бушмін, О. Галич, В. Романовський), вид публіцистики чи журналістики (Ю. Борєв). Розташування літературної критики між наукою, художньою практикою, соціальною діяльністю та громадянськими вимогами (М. Бернштейн) й винесення її у сферу комунікативно-прагматичного мислення (В. Брюховецький) мало на меті максимально специфікувати літературну критику. Розуміння критики неможливе без усвідомлення її розмаїтих зв’язків з іншими галузями духовно-практичної діяльності людини. Р. Гром’як підсумував: «...критика – найширше за обсягом поняття, що передає сутність аналітико-синтетичного розгляду будь-яких об’єктивних явищ чи суб’єктивних картин...». Особливістю літературної критики, на думку вченого, є те, що, «залишившись у своєрідному вигляді як компонент художнього твору, самооцінка задуму автора, оцінний аспект мистецтва є об’єктом уваги, предметом діяльності інших (виділення наше. – Т.Ш.) людей, не авторів даного твору». Літературна критика – це виявлення в мистецькому творі феномена сучасності шляхом осмислення її актуальних смислів та універсалій, побачених у цьому творі. Ці смисли можуть бути зумовлені практикою життя, становити відображення ідеологічного статусу суспільства, його демократичної, чи, навпаки, тоталітарної стратегії, занурення в певну культурну традицію чи рішучого поривання з нею.

Літературна критика важлива тим, що з усіх різновидів літературного знання вона єдина зосереджується на конкретному художньому творі з метою його осмислення та оцінки. В Україні на тлі активного використання й засвоєння західноєвропейського та американського досвіду в галузі літературознавчих підходів, методологій, понятійного апарату поняття «літературна критика» набуло дифузного характеру.

Обґрунтування наукового й творчого індивідуального підходу до літературної критики оформлюється і в працях М. Зельдовича . Постає питання: чи повністю задовольняє тут і тепер пульсуюча («жива») критична думка сучасні потреби й парадигми наукового мислення? Загальновідомо, що саме діахронічна оптика дає змогу переконливо описати отриманий нині науковий результат, увести його в актуальну систему знань, встановити його значення й питому вагу. В останнє ж десятиліття історія української літературної критики на тлі теоретичних та синхронічно-прикладних розробок відійшла на другий план. Так, дослідницький інтерес, що раніше утримувала на собі наукова історіографія української літературної критики, змістився на більш звичну й «респектабельну» історіографію літературознавства. Цю ситуацію ілюструє «Історія українського літературознавства і критики» М.К. Наєнка ], позиції змісту якої вказують на «експансію» «чистою наукою» (сам термін «літературознавство» ніби автоматично захоплює собою разом і знання про літературу, і знання літератури) літературної критики як тільки потенційно наукового й синкретичного предмета. І все ж вивчення попередніх критичних набутків лишається актуальним способом визначення й вивчення статусу літературної критики, її гносеологічної й соціально-культурної ролі, репрезентативності в парадигмі гуманітарного знання.

Ю. Лавріненко писав: «Хронологічно в розвитку культури критика приходить, мабуть, останньою, наче плід літературного і мистецького виквіту нації. Однією з передумов критики є наявність утримуваних на культурному рівні журналів, що плекають критику не місяцями й роками, а багатьма десятиріччями...».

Фольклорне» та «художнє» л-во.

Художня форма фольклорного літературознавства безслідно не зникла ні з появою професійної літератури, ні з виникненням науки про літературу в її академічному розумінні. Ще в античну епоху міркування про літературну творчість стали з’являтися і в суто поетичних творах тогочасних авторів, і особливо в творах драматичних. Серед них класичної слави набули драми Арістофана «Жаби» й «Ахарняни». Створені в сатиричному ключі, вони містили чітко здекларовану систему літературних поглядів і самого автора, і численних його сучасників.

В Україну деякі відомості про античне розуміння і тлумачення літератури потраплять більш як через чисячу літ. Але відлуння їх дійшли до нас переважно у вигляді саме художнього літературознавства часів Київської Русі. У «Слові про Ігорів похід» невідомий автор міркує про два типи літературної творчості в такий спосіб: «по билицях часу нашого» і «за вимислом Бояна». Розвиваючи свою думку, автор показує, що «вимисел Бояна» («соловія години давньої») полягав у надмірній метафоризації оповіді, в надто велемовному оспівуванні подій і героїв, які віддалено стосувалися предмета сучасного художнього осмислення, а тим часом можна ж не «розтікатися мислію по древу», «не літати умом під хмарами», а повести оповідь просто.

Елементи літературознавства бачимо в напутніх передмовах до «посланій» та «обличеній» І. Вишенського (рубіж XVI—XVII ст.), у філософських (антисхоласти- чних) трактатах Г. Сковороди (друга половина XVIII ст.), в «Енеїді» та драмі «Наталка Полтавка» І. Котляревського (рубіж XVIII—XIX ст.), численних поезіях Т. Шевченка та ін. Для цих авторів ніби не існували науково-професійні настанови щодо літературної творчості, викладені вже того часу в спеціальних працях, зокрема в «Поетиках» раннього і пізнього Ренесансу. Вони висловлювали принагідні думки щодо певних літературних явищ, виражаючи не лише суто своє, а й узагальнене уявлення про них.

Найбільшою вадою книги П. Скарги «Про єдність церкви божої» І. Вишенський вважав те, що в ній слово «на лжи основано», що за «медовньїми словами» її живе трутизна, якою можна хіба що «слабоумньїх й ненаказанньїх прельщати».

Художнє літературознавство в Шевченковій поезії — це вже інший тип уявлення про слово, ніж у І. Вишенського. Шевченко — явище епохи романтизму, а романтики від слова жадали не просто правди, а істини, суті буття земного. Вони прагнули сягнути ідеального сенсу в людській духовності і були переконані, що все це криється в глибинах слова. Ось чому Шевченкові вірші «До Основ’яненка», «На вічну пам’ять Котляревському» чи «Гоголю» — не стільки твори про великих письменників, скільки хвала великому слову.

Про те, що система зв'язків між літературною творчістю та її осмисленням почала складатися ще на фольклорному етапі художнього процесу, свідчить наявність численних варіантів одного й того ж фольклорного твору, різноманітних легенд і переказів про магічну силу слова, обрядових купальських, дружинних чи весільних пісень, у яких особливого значення надано саме вербальному змісту їх.* М. Грушевський, наприклад, у своїй "Історії української літератури" аналізує чотири варіанти дружинної пісні "Ой рано-рано кури запіли...": чернігівський, київський, волинський і галицький. (До речі, чернігівський варіант цієї пісні художньо використав О. Довженко в "Зачарованій Десні".)