ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Жанрова і стильова неповторність новели М.Коцюбинського «Intermezzo»

Психологізм і ліризм як найсуттєвіші ознаки новели нового типу в творчості М. Коцюбинського несли на собі відблиск неповторного внутрішнього світу самого автора, його витонченої внутрішньої організації. І це, звичайно, позначилось на жанрових особливостях новелістики письменника, зокрема його новели «Intermezzo».
Цей твір — один із найяскравіших зразків новелістичного новаторства М. Коцюбинського щодо стилю й жанру. Хоч і прийнято називати цей твір новелою, проте і зміст, і проблематика, і жанрові особливості вказують на те, що «Intermezzo» — твір поліфонічний, багатоплановий. Це водночас і соціально-психологічна, політична новела, і лірична симфонія, і лірична драма в прозі, і пейзажна новела, і естетичний, філософсько-політичний трактат. Об’єднуючим началом, організуючим стрижнем твору є манера викладу, яку літературознавці називають «потоком свідомості». Це заглиблення у психологію героя, відображення найтонших порухів його думок та емоцій.
Новела «Intermezzo » є наче своєрідною стенограмою психологічних станів ліричного героя, його почувань і настроїв. У лірико-драматичному ключі у ній розповідається про людину, яку втомило місто з усією складністю і багатогранністю його проблем і яка прагне заспокоєння, усамітнення в кононівських полях: «Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть ; разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій».
Пейзаж в «Intermezzo» виразно ліричний і разом з тим психологічний. Він відображає не лише красу навколишньої природи, а й складний внутрішній світ героя, зміну його настроїв, думок, почувань. Це своєрідна лірична сповідь, виняткової художньої краси пейзажна лірика, у якій, як сказав І. Франко, «якнайбільше живої крові і нервів» самого автора.
Майстерно використані системи метафоричних образів і персоніфікацій: «ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба»; «киплять… срібноволосі вівса»; «пливе блакитними річками льон»; «біла піна гречок, запашна, легка, наче збита крилами бджіл»; «вівса, пшениці, ячмені — все се зіллялось водну могутню хвилю». Ця неземна краса, освітлена сонцем, створює погідний, сонячний настрій, торкає в душі найпотаємніші струни, що звучать, як «співуча арфа», і водночас відроджує в ній те, що було притлумлене людським горем і неспокоєм: «Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає…»
Краса і гармонія поля відроджує в душі інтелігента-революціонера потребу в спілкуванні з людиною, прагнення зарадити її горю. Рефрен «Говори, говори!», ритмізуючи розповідь, підсилює неспокій у душі ліричного героя, викликаний монологом згорьованого селянина. Автор переконаний, що суспільний обов’язок інтелігента, митця в широкому розумінні — бути на передньому краї боротьби народу за його поступ до правди і справедливості. Цей глибокий філософський і політичний висновок новели дає змогу трактувати її і як політичний, революційний памфлет, поданий у формі, що її не тільки українська, а й світова література до Коцюбинського не знала.

Попри широке розмаїття творчих пошуків та індивідуальних стильових манер письменників кінця ХІХ- початку ХХ століття, в їхній художній практиці загалом спостерігаються певні спільні тенденції, подібні підходи до осмислення життя, до самовираження і впливу на читацьку аудиторію. Однією з них є імпресіоністична тенденція. Коцюбинський був одним із тих митців, хто закликав до оновлення літератури, збагачення художньої форми. Саме в його прозі загальні принципи імпресіоністичної поетики втілені найвиразніше. Переважання точки зору героя (чи героїв), фрагментарність, символіка кольорів і ефект вібрації атмосфери – провідні її ознаки. Діяльність Коцюбинського вирізнялась ясністю та зрілістю думки і філігранна обробка форми. Коцюбинський, як ніхто інший з українських мистців слова, мав талант до композиції своїх творів: в цьому він залишається неперевершеним серед інших майстрів українського слова. Нема в його повістях та оповіданнях велемовності, яка порушують архітектоніку твору, їх відмінна риса — симетрія частин, концентрування уваги на головному і, як наслідок, досягнення ефекту. До цього додається значущість змісту, цікава новизна тем, оригінальне розроблення їх, глибоке розуміння психології героїв і, нарешті, яскрава барвистість, багатство мови, що створили Коцюбинському славу найкращого стиліста серед українських письменників. Він сполучив у своєму таланті і глибокого психолога, що потрапить збагнути глибини душевних переживань, що уміє якось обережно і надзвичайно любовно дотикатись до ран душі, і яскравого пейзажиста, що чутливо реагує на красу природи і майстерно володіє таємницею відтворення її. І тому його твори дають підставу поставити ім'я М. Коцюбинського поруч великих мистців-психологів світової літератури, то, як творець у слові краси природи, Коцюбинський є чи не найбільша величина в українській літературі: такі твори його, як "Intermezzo", "На камені", "Тіні забутих предків" або — з останніх — "На острові", це шедеври пейзажної літератури, цінність яких підвищується ще тим, що до яскравості й барвистості малюнку додається музичність, пестлива мелодійність стилю. Досить часто митця називали сонцелюбом, сонцепоклонником. Сонце, людина, природа — ось три кити його творчості. "Сонце! Я тобі вдячний. Ти сієш у мою душу золотий засів — хто знає, що вийде з того насіння? Може вогні? Ти дороге для мене. Я п'ю тебе, сонце, твій теплий зцілющий напій, п'ю, як дитина молоко з материних грудей..."— так освічується Коцюбинський сонцю в новелі "Інтермецо". "У хвилини розчарування мене раз у раз рятувала моя незвичайна любов до природи", — зазначав письменник в автобіографічному листі до Михайла Мочульського Творчий доробок Михайла Коцюбинського вивчався протягом багатьох років і цікавив не тільки українських та російських літературознавців (П.Тичину, М.Богдановича, І.Франка, П. Мирного, Н.Калениченко, Ю.Кузнецова, І.Денисюка, В. Фещенко, Т. Гундорову, С. Павличко, М.Горького, В.Короленка, Ф.Погребенника та інш.), але й був популярним в Англії, Швеції, Канаді, Аргентині, Японії, Швейцарії, Німеччині, Угорщині. Імпресіонізм „від Коцюбинського", збагачений в образному синтезі супутніми компонентами неоромантизму, символізму, експресіонізму, нео- й сюрреалізму, „рідкісний навіть для європейської літератури за своїм викінченим естетизмом і глибиною психологічного аналізу" 27, с. 225. Іще за життя Михайла Коцюбинського його творчість здобулася на чималий світовий резонанс, тексти перекладалися різними мовами світу, насамперед західноєвропейськими. 1906 р. польською вийшла збірка “Wp?tach szatana” (переклад М. Броди), 1909 р. – німецькою “Pro bono publico” (переклад В. Гошовського) і шведською “I vilt äktenskap” (переклад А. Єнсена), 1910 р. – чеською “Zhlubin duze” (переклад В. Харвата). Відтоді інтерес до писань найвидатнішого стиліста в української класичній літературі й одного з найбільших світових майстрів психологічної прози не згасає, а кожне нове покоління знову й знову відкриває для себе ці твори Актуальність теми дослідження зумовлена неослабним інтересом до творчості видатного українського письменника Михайла Коцюбинського з боку критиків та багатьох оціновувачів українського слова. Тема дипломної роботи «Поетика імпресіонізму в прозі Михайла Коцюбинського» потребує глибокого аналізу та детального опрацювання. Мета дослідження – визначити імпресіоністичні особливості творів М.Коцюбинського. Мета зумовила завдання роботи: —проаналізувати специфіку імпресіонізму як художнього напряму в українській літературі; —дослідити творчу спадщину видатного українського імпресіоніста; —визначити основні риси імпресіонізму у творах М.Коцюбинського. У процесі дослідження даної теми було використано наступні методи дослідження: контекстуальний, порівняльно-історичний, описовий методи.

На барвистому тлі українського імпресіонізму, яке розгортається перед сучасним читачем у працях Олександри Черненко, Віри Агеєвої, Юрія Кузнецова, Сергія Пригодія, Петра Ямчука та інших дослідників, усе ще мало висвітленою залишається постать Михайла Коцюбинського. Творча діяльність Сонцепоклонника вимагає глибшого з’ясування різноаспектних її взаємин з імпресіонізмом. Структура творів М.Коцюбинського здебільшого визначається емоційною складовою, своєрідним внутрішнім сюжетом і композицією. У цих зразках імпресіоністичної прози письменник досягає виразної колористичності, гармонійності їх архітектоніки. Для його творів характерним є зображення на початку твору замкненого художнього простору, своєрідної сфери – місця, у якому відбуватиметься дія (село, поле, гори). Проте цей простір в експозиції твору письменник використовує насамперед для вираження душевних переживань героїв, які одразу вводять читача в атмосферу своєї складної душевної “роботи”. Для зображення художнього простору М.Коцюбинський охоче вдається до здобутків живопису, зокрема, орієнтується на імпресіоністичну концепцію кольору. Однак, письменника передусім цікавить психологія, духовна сфера життя героїв. Висвітлюючи психічну сферу героя, письменник постійно «включає» емоційно-почуттєву складову, показує переживання через потік світосприйняття. Процес сприйняття героєм пейзажу, інтер`єру, інших обставин передає його стан, настрій почування. Досягнення Коцюбинського насамперед і полягало в тому, що за допомогою кольору, звукових вражень вдалося відтворити реальний перебіг психічних процесів, порухів душі людини в їхній дійсній складності. У зв`язку з цим Черненко слушно пише: «Коцюбинський, так як і всі імпресіоністи, ніколи не зображує ніяких типових характерів, а завжди неповторну індивідуальність людини, байдуже до якої професії чи стану вона належала б; байдуже, чи ця людина була бідною чи багатою, селянином, адвокатом чи священиком, сільською вчителькою чи монахинею тощо» 51, с. 4. Як у 20-30 роках, так і у зарубіжному літературознавстві склалася стійка традиція розглядати стиль Коцюбинського як імпресіоністичний, причому як такий, що пориває з попередньою реалістичною традицією. Починаючи свої перші реалістичні твори у дусі Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, Коцюбинський з часом виробляє власну стильову манеру. Однією з особливостей її було заглиблення у внутрішній світ людини, показ діалектики душі героя, його характеру у процесі руху та змін. Еволюція його творчості є певною мірою відбиттям складного процесу розвитку художнього мислення доби. Зрештою Коцюбинський починає писати твори у стилі психологічного імпресіонізму, специфіка якого в тому, що внутрішній світ героя зображується в перебігу його психічних процесів — внутрішнє через внутрішнє. На цьому новому етапі свого стильового розвитку, письменник, як і раніше, показує особистість у складних взаємовідношеннях зі світом природного, соціального, навіть космічного зі світом внутрішнього, але й та й друга сфери подаються через психічний світ людини і саме там набувають гармонії та дисгармонії. Колористика ще ширше залучається митцем для відтворення внутрішніх психо-духовних процесів в їх актуальній формі. Використовуючи гру фарб (розмиті фарби пейзажу контрастують із чіткими фарбами), М. Коцюбинський поглиблює психологічну характеристику персонажів, намагається наповнити змістом усі елементи сюжету, створюючи, таким чином, стислу, містку оповідь. На тлі величної природи, автор піднімає тему суспільної несправедливості, складних шляхів становлення митця у життєвих реаліях, що стають на заваді розвитку людини, пригнічують і придушують її. Вдалим поєднанням образів, та звичайних повсякденних деталей письменник показує, як людина стає здатною на вчинок, як у неї поступово народжується протест. Допитливість митця зупиняється на нових, досі не порушуваних ним, темах, поширюються межі його творчості, заповнюється вона новим і багатим змістом; образи, що їх будує творча уява його, мають здібність викликати співзвучні переживання; думка мистця невтомно працює, невтомно шумує, форма його творів удосконалюється, стає дедалі гнучкішою, мальовничо рухливою і яскравою в своїй індивідуальності, а мова автора збагачується, набираючи досконалих, тільки йому одному притаманних, рис музичності й образності. Все це свідчить про те, що запас художніх вражень у письменника великий, і він обдарує рідну літературу новими й новими цінностями, а також про те, яке глибоке у нього джерело живого рідного слова, звідки він черпав і свої чудові образи, і свої слова, що збагачували рідну мову. Надзвичайний імпресіоністичний талант Коцюбинського своєрідно виявився у кожному з проаналізованих творів. Об`єднує їх ідейно-естетичний зміст образів природи та образу людини на її лоні. Краса природи у поєднанні з емоційністю героя—провідні імпресіоністичні риси творів письменника. Проведене дослідження не претендує на всебічний огляд творчості М.Коцюбинського. Це лише одна зі спроб узагальнити та проаналізувати імпресіоністичні особливості його окремих творів.

Функції художніх деталей у новелі М. Коцюбинського “Цвіт яблуні”

автор TiP-A-ToP

Новела “Цвіт яблуні” вперше надрукована у літературній збірці “На вічну пам’ять Колтяревському” у 1904 р. І. Франко зазначав, “що ця психологічна студія виявляє руку великого майстра і незвичайно тонку обсервацію дуже складного психологічного процесу — враження письменника, у якого вмирає єдина улюблена дитина і якого фантазія при тім, всупереч його волі, нотує і складає всі деталі — як матеріал для будучого твору”.

Твір не має сюжету у звичайному розумінні цього слова. Основний зміст — переживання батька-художника, його спостереження,поглиблений аналіз переживань. Форма розповіді — від першої особи, що надає більшої інтимності й ліризму, допомагає глибше розкрити всі найтонші душевні порухи персонажа.

Нерідко людина відчуває, що з нею відбувається щось незвичне. Скільки різних іпостасей має людська душа? У повсякденному житті ми виконуємо сотні обов’язків і не завжди усвідомлюємо їх значення. Життя — це гра, а люди у ній актори. Залежно від обставин ми проявляємо різні свої можливості, здібності. Навіть у спілкуванні з рідними необхідно грати роль, яку від тебе потребують, — дбайливого, уважного чоловіка, сина, батька. Постійно людство фантазує на тему машин, які б могли читати чужі думки. Здається, що така машина була б корисною. Але ця думка хибна, оскільки людина вихована, освічена приховує ницість деяких своїх душевних порухів. А що з цим поробиш. Ми люди — найвища, завдяки наявності розуму, жива істота на землі. Якби у нас не було тіла, а одна душа, можливо, ми б забули про свою справжню, натуральну природу. Напевно, що у нас десь глибоко, десь на споді душі, залишилося щось від нерозумної тварини. Це проявляється на рівні інстинктів. Іноді ці інстинкти стають такими сильними, що людина не здатна впоратися з ними. Проте є інстинкти важливі, які допомагають людству виживати.

Навіть письменник, виливаючи всі свої потаємні почуття на аркуш паперу, повинен керуватися тим, що його хтось буде читати. Максимально відвертим не можна бути ні з ким, навіть сам на сам із собою. Тому, мабуть, новела справляє таке надзвичайне враження — виникає відчуття, що ти поринув у чужу свідомість, ти читаєш потаємні рухи чужої душі. Звісно, створена ця атмосфера художньою уявою митця, проте видається, що ти торкнувся чогось забороненого. Герой відчуває роздвоєння. У житті він виконує два важливих обов’язки (звісно, що цих обов’язків більше, але основний конфлікт виникає на основі цих двох) — він турботливий, дбайливий батько, з одного боку, а з іншого — письменник, митець. Здається, чому батько повинен конфліктувати із письменником? Тому що виникла непередбачувана ситуація. Батько спостерігає, буквально спостерігає, бо допомогти не може, смерть своєї маленької доньки. Він усвідомлює свою безпорадність у цій ситуації. Він не Бог, не може втрутитися в те, що було визначено вищою силою.

Проблема в тому, що у цей критичний момент прокидається ще одна іпостась — митець. Письменник усвідомлює, що він зараз став свідком трагічної події. Такої можливості у нього, ймовірно, ніколи не буде — бути очевидцем та безпосереднім учасником драми. Його уява мимоволі запам’ятовує кожну деталь: “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило “. Ці деталі впливають на всі його органи чуттів: слух, зір, нюх. Він ніби натягнута струна, що ось-ось розірветься від неймовірного, нелюдського напруження: “Я… чуткий, як настроєна арфа, що гучить струнами од кожного руху повітря”. Здушений, з присвистом віддих не можна чути, бо здається, струни ріжуть гостріше, ніж найгостріший ніж. Він відчуває появу в домі тривоги. Вона, ніби жива істота, заповнює весь простір. Здається, вихід є. Необхідно позбутися всіх цих подразників, вийти на вулицю. Але він не може вийти з хати, не може не чути цього дикого свисту здушеного горла, не може не бачити недоторканої постелі, яка ріже око. Він має бути тут, поки дитина ще жива.

Його покалічена уява, оскільки в цей час вона покалічена, малює собі якісь таємні знаки, які, ймовірно, покажуть той час “ікс”. Той час, коли перервуться муки і його, і його жінки, і, найголовніше, — його дитини, яка у цей час страждає більше за всіх: “Блимає світло — то боротьба між світлом і життям. Коли згасне світло, настане смерть”. На мить настає полегшення, реальність вривається в мозок. Він повинен згасити це світло, адже світло — це просто світло, а не якийсь таємний знак. Лампа гаситься — нічого не змінюється.

Ще одна якась неймовірна думка з’являється в голові. Ось перед ним драма, драма, яка відбувається насправді, але він не відчуває горя, не відчуває фізично болю душевного. Як це може бути? Це “вибрики” людської природи. У найтрагічніші моменти людина не усвідомлює, що відбувається навколо. Вона переходить на рівень інстинктів.

У героя новели цим інстинктом стає інстинкт митця. Горе буде потім, коли все залишиться позаду. А тепер він тільки і може робити те, що спостерігати: “Я роблюсь занадто чутким, мої очі помічають те, чого раніше не бачили. Я бачу навіть себе, як я ходжу з кутка в куток поміж не потрібними мені й наче не моїми меблями, бачу своє серце, в якому немає найменшого горя”.

Іноді роздуми героя перериваються якимись зовнішніми подіями, як-от прихід лікаря, або поява жінки. Але вони не змінюють логіки розвитку думки загалом у творі. Вони виконують функції відправних пунктів для появи нових думок. Так і цього разу герой помічає народження нової думки — якщо є жінка, то будуть ще діти. Але невдовзі сам себе зупиняє. Будуть, але цієї дівчинки вже не буде, вона відправляється в інший світ, можливо, більш справедливий за той, в якому була доти.

Почувши дикий крик дружини, він розуміє, що все скінчилося. Але цей факт не змінює його настрій. Він спокійно розуміє, що треба йти і заспокоювати жінку. Біжить у спальню і— і бачить вже скляний погляд напівзакритих очей. Невідомо звідки з’являється знову та шалена думка: дивись, запам’ятовуй кожну деталь, бо колись воно може бути використано як матеріал.

Він виходить на подвір’я і бачить цвіт яблуні, що лежить на землі. А там, у кімнаті, лежить його дівчинка, яка ще кілька днів тому сміялася і бігала. Ця деталь набуває символічного характеру — вона уособлює життя. Поки цвіт яблуні знаходиться на дереві, він ніжно пестить наш зір та нюх.

Ми відчуваємо пахощі, ми насолоджуємося красою. Але це триває недовго — якусь мить. А потім цвіт опиняється на землі. Він ще не зів’яв, але він уже мертвий. Так і дівчинка в кімнаті, яку тільки-но покинуло життя. Проте у своїй душі батько понесе образ живої донечки, такої ніжної і світлої, як весняний цвіт за вікном. А тому він нариває “цвіту яблуні повні руки і несе в хату”; обкладає тим цвітом свою доню “зі всіх боків, засипаючи тими квітами, такими ніжними , такими чистими “, як його дитина. Батько вважає себе за злочинця, тому що у складний момент відчував не те, що повинен був відчувати. Невідомо, звідки взялося це “повинен”, але його відсутність, як йому здавалося, робила його злочинцем. Деталі виконують важливу роль у новелі “Цвіт яблуні”. Вони допомагають розкрити найтонші нюанси почуттів головного героя, відтворюючи стан роздвоєності, тривоги, переживання. Найважливішою з-поміж усіх деталей є цвіт яблуні, що символізує красу життя. За допомогою цієї деталі розкривається і життєствердна думка твору: краса життя, краса природи не захмарюється навіть подихом смерті.