ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Виникнення і розвиток українського козацтва

Уперше термін «козак» згадується в Початковій монгольській хроніці (1240 p.).

Існує кілька основних теорій походження козацтва: «етнічних витоків», «уходницвка», «захисна» і «соціальна». Згідно з теорією «етнічних витоків», козаки — це особлива група нащадків інших народів (хозар, черкесів, татар). «Уходницька» теорія пов'язує появу козацтва з «уходом» населення в Придніпров'я на промисли за рибою, сіллю, дикими кіньми тощо. Відповідно до «захисної» теорії козаки появились у зв'язку з необхідністю захистити південні кордони країни від набігів татар. «Соціальна» теорія пов'язує виникнення козацтва з посиленням політичного, економічного, соціального, національного та релігійного гніту. Виникнення козацтва спричинив комплекс причин та факторів, тому всі ці теорії слід розглядати в комплексі.

Посилення визискування селянства і міщанства, релігійний і національний гніт, напади татар призводили до того, що частина населення втікала в незаселені степові райони середньої течії Дніпра. Там утікачі поступово об'єднувались у групи, які спільно полювали, нападали на татар, відбиваючи в них полонених та награбоване майно. Так, з XIV ст. на теренах України з'являються козаки, які вписали чимало героїчних сторінок в її історію. Термін «козак» тюркського походження означав «вільна людина, «вояк», «степовий розбійник». Постійна загроза військових нападів змушувала козаків турбуватись перш за все про оборону. Як наслідок, виникали укріплення, які називалися січчю (від слова «сікти» — рубати), тому що місце заселення обставляли висіченими в лісі деревами. Оскільки козаки розміщалися за дніпровськими порогами, їх резиденція називалась Запорозькою Січчю. Термін «Запорозька Січ» вживався також у розумінні «військово-політична організація козаків». Поряд з цим вживав ся термін «запорозький кіш», який означав керівництво козаків, їх місцеперебування, табір.

Історію українського козацтва можна розділити на кілька періодів: 1) 1489-1591 pp. — утворення козацтва та його становлення; 2) 1591-1647 pp. — період посилення військово-політичної ролі козацтва, перетворення його в окремий суспільний стан, центр національно-визвольного руху; 3) 1648-1664 pp. — участь в Національній революції та Визвольній війні українського на роду, в якій козацтво було ядром руху, реалізатором державотворчих функцій; 4) 1664-1709 pp. — боротьба за збереження незалежності Січі з Москвою, Кримським ханством, Туреччиною; 5) 1709-1734 pp. — період існування запорожців за межа ми України; 6) 1734-1775 pp. — відновлення Січі, боротьба за її збереження та остаточна ліквідація її російським царизмом.

Легендарним засновником Запорозької Січі вважається Дмитро Байда-Вишневецький, який походив з княжого роду на Волині. Він був черкаським та канівським старостою (намісником) вели кого князя литовського на півдні України, воював з татарами. На початку 1550-х pp. побудував замок на дніпровському острові Мала Хортиця для захисту від татарських набігів. На цій підставі деякі історики і вважають його засновником Запорозької Січі. У дійсності Січ виникла дещо раніше і на іншому дніпровському острові — Томаківці. У 1563 р. князь Вишневецький потрапив у полон до татар, був переданий туркам і за наказом султана страчений. Його діяльність оспівана в народній думі про козака Байду. Були певні умови прийняття в козаки: потрібно було бути вільним і неодруженим, уміти говорити української мовою (козацькою), сповідувати православну віру, пройти певне навчання. Першою умовою часто

Княжа доба[ред. • ред. код]

Київська Русь[ред. • ред. код]

Докладніше: Київська Русь

Утворення та становлення Великого князівства[ред. • ред. код]

Становлення Русі (862—912)

Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який дістав назву «шлях з варяг у греки». Він починався від озера Ільмень, а далі проходив де малими річками, де волоком і Дніпром до Чорного моря. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому біля Києва починає формуватися певний союз племен.

Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руських царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам'ятки виразно зафіксували навернення до християнства варягаАскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгороду запросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родичаОлега — який став регентом. Приїхавши до Києва у 882 році, він обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.

Заморські гості. КартинаМиколи Реріха

Київ стає столицею держави, яка об'єднує придніпровські землі та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії, за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та дало право безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі, приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігоря вбили древляни під час збору дані у 945 році. Ольга, вдова Ігоря, жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління побудовано багато замків й укріплень. Вона прийняла християнство.

Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (сину Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкорив в'ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хозарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенести столицю, та Візантією. Але в 971 р. Святослав потрапив в облогу у фортеці Доростол. Йому довелося повернути завойовані землі та повернутися доКиєва. Дорогою його вбили печеніги біля дніпровських порогів.

Розквіт Русі[ред. • ред. код]

За роки правління Володимира Великого (978—1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червоної Русі, Закарпаття й Корсуня. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням понад 5 млн людей та територією 800 тис. км². Володимир провів реформу місцевого самоуправління, ліквідувавши племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда, це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком протягом всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира створено систему захисних споруд, відомих у народі як «змієві вали», що простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини».

Попри ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави, після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами здобув Ярослав Мудрий (1019–1054). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там донині. 1037–1039 рр. створено перший літописний звід. Побудовано перші книжкові майстерні та засновано Києво-Печерську лавру — спроба створити у Києві (на той час кількість населення міста сягає 50 тисяч) митрополію. Спорядив першу на Русі збірку законів — «Руська правда».Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому, що одружив своїх дочок з європейськими монархами.

Децентралізація влади та Ординська навала[ред. • ред. код]

Князівства Київської Русі на території сучасної України (1220–1240)

Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства, результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.

Зі смертю сина Мономаха Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини XII ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахункамиСтепана Томашевського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князі, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.

Усе це значно послабило могутню державу, що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування, зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237–1241 рр. і погрому Київської Русі опиняється під важкою залежністю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність.

Галицько-Волинське князівство[ред. • ред. код]

Докладніше: Галицько-Волинське князівство

Галицьке князівство відокремилося від Києва у 1097 році. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153–1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке й Волинське князівства існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх, утворивши Галицько-Волинське князівство. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року він прийняв корону від папи римського і стає першим королем на українських землях.

Литовсько-руська доба[ред. • ред. код]

Перехід українських земель до складу ВКЛ[ред. • ред. код]

Велике Князівство Литовське, Руське і Жемайтійське (1434).

До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII століття, у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.

В 1321 році литовський князь Гедимін в битві на річці Ірпінь розбиває об'єднану армію руських князів, після чого завойовує Київ, Переяслав, Білгород та інші ослаблені монгольською навалою міста, які змушені визнати його верховну владу. Тим не менш, до 1362 ( битва на Синіх Водах) зберігається виплата данини Золотій Орді.

1323 року помирають останні законні спадкоємці роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.

1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344–1345 рр. після нищівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.

У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі потрапили у поле зору династії Гедиміновичів. За князя Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. ПоступовоЧорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Сіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі становили абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості панівної релігії.

Буковина з 1359 року відходить до Молдовського князівства під назвою Шипинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.

За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357–1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року — Поділля; у 1362 — 1363 років — Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.

Із 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.

В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).

Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432–1437). Під час останньої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава — Велике князівство Руське.

У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.

Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту[ред. • ред. код]

Річ Посполита в межах 1619 р.

Королівство Польське

Герцогство Пруссія, польськийвасал

Велике князівство Литовське

Герцогство Курляндія, литовськийвасал

Лівонія

Докладніше: Україна у складі Речі Посполитої

У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястів — Казимир III Великий. Престол успадкувала його онука Ядвіґа. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера по боротьбі з німецьким Орденом — тодішнього великого князя литовського Яґайла Ольґердовича, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації, був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія, за якою Яґайло одружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував земліЛитви й Русі польському трону i привертав свій народ до святої Католицької Римської церкви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через це посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.

1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правителями. 1582 року відбувається досить важлива подія — папа Григорій XIII наказав виправити юліанський календар. За новим (григоріанським) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол, коли католики перейшли на новий календар, а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.

1596 року була підписана Берестейська унія, за якої утворювалася нова греко-католицька церква — з православними обрядами, але визнавалися догмати католицької церкви, а головою визнавався папа римський. Це викликало перехід у католицтво частини руської знаті, що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появубратського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою.

Українське козацтво[ред. • ред. код]

Утворення українського козацтва[ред. • ред. код]

Українські землі в XV ст.

Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, незаселений осілою людністю степ, який отримав назву Дике Поле. Своєрідними «дверима» в Поле з боку густо заселеного Середнього Подніпров'я були пороги — переривчасте гранітне пасмо, що перетинало течію Дніпра, тягнучись на багато кілометрів між теперішніми Дніпропетровськом i Запоріжжям. За порогами починавсяДніпровський Низ. Річище тут було засіяне безліччю островів, a сам Дніпро розділявся на рукави, утворюючи чисельні озера, затоки й протоки. Цю місцевість називали Великим Лугом. У цей час почали формуватися групи втікачів з території Речі Посполитої, які прибули сюди з різних причин. Основними були бідність, релігійний й національний гніт, напади татар, чи кримінальні переслідування.

Ці люди називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий, і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які становили безумовну більшість, тут було багато татар, росіян, поляків, угорців і німців. У 1492 р. вперше згадуються козаки-християни (кияни та черкасці), які в гирлі Дніпра розбійницьки напали на турецький корабель. Аж до останньої чверті XVI ст. козацтво — це заняття i спосіб життя, a не соціальний статус. Життя в степу вимагало тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани.

Крим і становлення козацтва[ред. • ред. код]

1449 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджі Герай за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України протягом багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Туреччини. Турецьке військо знищило присутність генуезців у Криму.

Татари не мали регулярного війська, але хан міг у будь-який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія нерідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою, коли річки замерзали, і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль, тому що набіги дуже рідко переростали на довгі кампанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.

Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво. Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.

Одним з лідерів, які об'єднали розрізнені ватаги воїнів українських степів, був Дмитро Вишневецький (Байда). Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу, яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, турецьку фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.

Після смерті Байди Вишневецького (1562) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1572 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія(1576–1586). У вересні 1578 р. королівський уповноважений Янчі Бегер укладає у Львові угоду з козацькими представниками, відому під назвою «постанов з низовиками». За відповідну платню на службу приймалося 500 козаків; їхнім вищим командиром призначався черкаський староста, a гетьманом — Ян Оришовський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. на офіційній службі значилася тисяча козаків. Але козаки продовжували свої походи на Крим і турецькі фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках.

Події до 1648 року[ред. • ред. код]

Україна на німецькій мапі (1892) Речі Посполитої у 1660 р.

Подібні козацькі кампанії призвели до того, що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тисяч вершників, якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сейм 1590 р. прийняв ухвалу «Порядок щодо низовиків та України», що мусила служити гарантією взятих перед султаном зобов'язань «вивести українних людей з Низу всіх». Але цій ухвалі не судилося справдитися. Натомість, спалахує конфлікт між козаками Криштофом Косинським та Янушем Острозьким через землі Білоцерківського староства. Цей конфлікт переріс на першу невелику війну козаків з польськими феодалами, який, між іншим, закінчився поразкою козаків, але продемонстрував усім, що з козацтвом відтепер потрібно рахуватись.

У зв'язку з початком австро-турецької війни 1593-1606 рр. певна ставка робилася і на козаків. Під проводом Северина Наливайка козацькі загони воювали в Молдові й Угорщині. Повернувшись з цих боїв, військо майже не мало ресурсів для існування, тому козаки пустились грабувати міста і села по Волині та Білорусі. Сил воювати з загартованим у походах військом у магнатів та шляхти не було, тож вже 1596 року вперше було вирішено пустити в дію регулярну армію, під проводом одного з найкращих польських воєначальників того часу, польного гетьмана Станіслава Жулкевського. Поразкою наливайківців завершилася перша справжня війна Корони Польської з козаками.

Перший же після розгрому повстання сейм 1597 р. оголосив козаків військовими злочинцями i ворогами держави. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пізніших схожого змісту, витікала з тієї цілком очевидної причини, що козаччина вже переросла межі урядового контролю, просякнувши все українське життя. До того ж впродовж перших десятиліть XVII ст. Річ Посполита була втягнута у три війни — зі Швецією, Росією i Туреччиною, a козаки складали боєздатне i, що головніше, дешеве військо, що фактично знову й знову поновлювало легальне становище Запоріжжя.

Козаки почали виконувати функції найманого війска, коли великі загони реєстровиків під проводом Самійла Кішки успішно воювали під час польсько-шведської війни в Лівонії у 1601–1602 р., a невдовзі широким полем козацької активності стали події так званої Московської смути i наступної за нею польської інтервенції до Російської держави.

Велику роль відіграли козаки і в Хотинській війні 1621 року під проводом Петра Сагайдачного, коли завадили турецькій армії, що складала 300 тис. воїнів, рушити на Польщу. Під протекцією Війська Запорозького за Сагайдачного був здійснений i такий вагомий суспільний акт, як відновлення православної церковної ієрархії. Відомий цей гетьман і своїми морськими походами.

Суперечки між козаками і поляками продовжували точитися і надалі. У 1635 році була споруджена фортеця Кодак з метою не допустити селян на Січ. Але це не призвело до покращення відносин. Українські землі того часу були свідком цілого ряду сутичок, повстань і війн.

Українська Козацька Держава[ред. • ред. код]

Хмельниччина[ред. • ред. код]

Докладніше: Хмельниччина

Див. також: Українська національна революція 17 сторіччя

Богдан Хмельницький

Ситуація у Речі Посполитій докорінно змінюється з появою Богдана Хмельницького. Ця людина змогла організувати небачений до того спротив польській владі. Взявши ініціативу в свої руки, він на початку лютого 1648 року розбиває залогу коронного війська, що знаходилася на запорізькій січі з 1638 року, і повертає реєстрове козацтво на свою сторону. Тоді ж козацьким колом його було обрано гетьманом Війська Запорізького. Одразу ж почались інтенсивні перемовини з татарами про взаємну військову допомогу. Всі ці події стали початком процесу, який увійшов в історію під назвою Хмельниччина.

Дочекавшись допомоги з Криму, Хмельницький рушив на коронне військо. Перша битва відбулася на річці Жовті Води (29 квітня), де зійшлося військо козаків та татар Тугая з військом коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефаном. Після перемоги козаки рушили на ставку обох гетьманів коронного й польного (Мартин Калиновський) біля Корсуня. Тут яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс.25 травня поляки були розбиті вщент. Це викликало великий резонанс не тільки в самій Польщі, але й за кордоном.

Напередодні корсуньського зіткнення помер король Владислав IV. Тож вже в червні з ініціативи канцлера Єжи Ослоньського починаються переговори уряду з повстанцями. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у суперечках за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Армії зустрілися біля села Пілявці, й козаки значно переважали сили поляків та ще мали татарську кінноту на додачу. 23 вересня розпочався вирішальний бій. Він закінчився приголомшливою поразкою Речі Посполитої, Хмельницький отримав у свої руки багато гармат, пороху й коней. Ця перемога відкривала повстанцям дорогу на захід.

Армія рушила на Львів, взяла з нього контрибуцію, і 26 липня Хмельницький видав універсал про захист міста. Тим часом по всій території Галичини, Покуття, Волині селяни почали нищити маєтки шляхти. Основні ж сили рушили на Замостя, що відкривало шлях на Варшаву. Через цю загрозу сейм призначає воєначальником князя Ярему Вишневецького. Ця досить цікава постать стала ключовою у боротьбі з Хмельницьким. Впродовж лютого 1649 року, коли тривала облога міста, чисельність війська козаків значно скоротилось, почалась епідемія дизентерії, голод. У Польщі ж 17 листопада новим королем став Ян Каземір, і частина старшини висловилася за відновлення переговорів з урядом. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру:

амністія повстанцям;
12-тисячний реєстр;
відновлення козацького самоврядування;
право вільного виходу в море;
усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська;
надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з старостів, розташованих там само.

Приблизні межі території Гетьманщини.

Після попередніх переговорів Богдан Хмельницький зняв облогу й рушив до Києва. Він увійшов до міста 2 січня 1649 року як національний герой через золоті ворота. Переговори були поновлені у лютому 1649 року, де Богдан значно змінює свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об'єкт зацікавлень переміщається на всю Русьпо Львів, Холм і Галич, а суб'єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.

Коротке перемир'я було важко дотримувати обом сторонам, тож вже 20 липня козаки розпочали облогу Збаража, де укрилося коронне військо, яке значно поступалося чисельністю війську Хмельницького, який у свою чергу разом з Іслам Гіреєм напав на військо короля, що йшло на допомогу захисникам Збаража біля містечка Зборова. Цей напад був повною несподіванкою для короля і коштував йому поразки. Ян Каземір був у скрутному положенні, тож було прийнято рішення розпочати переговори з ханом. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його Козацькими пунктами. Облога Збаража була знята, і війська короля рушили у напрямку Львова, війська Хмельницького до Києва, а татари до Криму (при цьому вони нещадно брали ясир).

Але цим протистояння не скінчилося, і вже 28 червня 1651 року дві велетенські армії зійшлися знов біля міста Берестечка. На цей раз сили були майже рівні, але через зрадницькі дії татар та сильного тиску з боку поляків військо відступило до річки Пиляшівка. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун, через те що Хмельницького силоміць з собою забрав хан Іслам-Гірей. Під час виходу з оточення сталося непорозуміння між селянською й козацькою частиною війська, що призвело до катастрофи. Було знищено майже 8 тис. чоловік, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка.

Дивовижно, але вже 17 липня, після того як Богдан вирвався з ханського полону, він швидко зумів знову організувати військо й закріпитися у Білій Церкві. Натомість виснажена походом і спротивом населення з'єднана польсько-литовська армія більше не могла продовжувати боротьбу. Тому була підписана «Білоцерківська угода» за якою козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації).

Цей документ не був підписаний сеймом, тому що вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето. Це призводить до поновлення війни вже у квітні 1652 року, коли відбулася битва біля гори Батіг, де був здобутий реванш за програш під Берестечком. Зіткнення продовжувалися і наступного 1653 року. Але вже 11 (1 за старим стилем) жовтня дипломатія Богдана Хмельницького проявила себе у всій красі — Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами їх і землями під государя високу руку.

Переяславська рада[ред. • ред. код]

Перемовини про союз козаків з Московським Царством почалися ще у березні 1652 року. Вже в червні 1653 року Земський собор схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. 2 липня Олексій Михайлович відсилає грамоту Богдану Хмельницькому про рішення взяти Україну під царську руку. До козаків одразу ж рушило і посольство на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. 8 січня у Переяславі була проведена старшинська, а згодом і військова рада. За її результатами український народ мав присягнути на вірність цареві, що і відбувалося по всій Україні протягом січня-лютого 1654 року. Не присягнули лише Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки, а також духовенство. Документально рішення ради було затверджено «Березневими статтями». Тепер більшість вчених схиляється до думки, що це було приєднання або протекторат.

Руїна (1657–1687)[ред. • ред. код]

Докладніше: Руїна

Руське князівство (позначене коричневим) у складі Речі Посполитої.

Московська доба, Гетьманщина

Національний склад українських земель, що входили до складу Російської імперії, 1897 р.

Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року, Вічний мир 1686 року). Автономна Козацька держава (Гетьманщина) тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.

Саме до цих часів можна віднести оформлення української націїї, бо до об'єднання з Московією мешканці Південної Русі вважали себе «руськими», але після об'єднання виявилося, що населення «Великої» та «Малої» Русі має дуже великі відмінності, щоб вважатися єдиним народом. І відтоді мешканці берегів Дніпра почали усвідомлювати себе спільністю, хоч і близькою до росіян (мова, релігія, історичне коріння), але все ж таки окремою, із своєю історією, культурою, мовою, традиціями. В подальшому імперський уряд всіляко намагався наявні розбіжності ліквідувати, позбавити населення українських (і білоруських) земель оригінальних рис, мови з метою влити його у склад титульної (російської) нації. «Малороси», «білоруси» і «великороси» вважались етнічними групами одного народу (росіян).

Гетьманство Івана Мазепи[ред. • ред. код]

Див. також: Північна війна в Україні

У 1687 р. у наслідку Коломацького перевороту Самойловича було усунено, новим гетьманом було обрано Івана Мазепу. Мазепа намагався відновити авторитет інституту гетьманства в Україні. Він зробив великий внесок у економічно-культурний розвиток Лівобережжя. Перебуваючи під патронатом московського царя Петра I, проводив курс на відновлення козацької держави Війська Запорозького з кордонами часів Хмельниччини. Тривалий час формально підтримував Московське царство у Північній війні зі Швецією.

Але, прагнучі відновлення автономії Гетьманщини, у 1708 року Мазепа переходить на бік шведів, вступаючи до союзу з королем Карлом XII. Спільний військовий виступ Карла та Мазепи зазнає поразки під часПолтавської битви (1709). Іван Мазепа та Карл XII вимушені шукати притулок в Бендерах, на території Османської імперії.

Як помста за підтримку шведів, російська влада здійснює військові акції на території України — знищення гетьманської столиці Батуріна (1708), каральна експедиція в Україну (1709), знищення Запорозької Січі(1709).

Територія сучасної України у складі Російської імперії (1709–1917)[ред. • ред. код]

Зовнішні відеофайли
	Щоденники пам'яті про Україну. 18 століття. (рос. Дневники памяти об Украине. XVІІІ век.)

У 1711 р. обраний новим гетьманом Пилип Орлик намагався відновити гетьманську владу на території Правобережної України. Діючи у союзі з шведським королем Карлом XII, Османською імперією таКримським ханством, він здійснив похід у Правобережну Україну, який закінчився невдало для гетьмана.

Через підтримку Орлика правобережним козацтвом російська влада в 1711–1712 рр. провела примусове переселення (згін) населення з Правобережної України в Лівобережну, силоміць переселивши від 100 до 200 тис. осіб. Усі правобережні полки було ліквідовано, більшість осель зруйновано.

Обмеження автономії козацтва[ред. • ред. код]

Після переходу Івана Мазепи на бік шведів та походу Орлика, Петро І розпочав обмеження автономії Гетьманщини. У 1722 р було створено Малоросійську колегію, що значно обмежувала діяльність гетьмана.

Остаточно козацькі автономії (Гетьманщину, Слобідську Україну, Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760-80-х.

В 1764–1765 було ліквідовано інститут гетьманства та автономний устрій Лівобережної України
В 1763–1765 було скасовано полковий устрій на Слобожанщині
В 1775 році остаточно ліквідовано Запорізьку Січ

Останнім гетьманом України в складі Російської імперії був граф Кирило Григорович Розумовський.

Катерина II в таємній інструкції генерал-прокуророві сенату князеві В'яземському дала такі установки: «Малая Россия, Лифляндия, Финляндия суть провинции, которыя правятся конфирмованными им привилегиями, нарушать ония отрешением всех вдруг весьма непристойно б было… Сии провинции, также и Смоленскую, надлежит легчайшими способами привести к тому, чтобы они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу».

Територіальні зміни[ред. • ред. код]

Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-91 рр. Росія завоювала Північне Причорномор'я і Крим.

У результаті поділів Польщі (1772-95) Галичина перейшла під владу австрійських Габсбургів, а Правобережна Україна — Росії.

До кінця XVIII — початку XIX століття, Україна була в основному аграрним краєм.

Культурні обмеження[ред. • ред. код]

У 1862 році царський уряд заборонив українські недільні школи, яких було в Росії понад 100. Циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва від 18 липня 1863 року істотна частина публікацій українською мовою була заборонена.

У 1876 році цар Олександр II видав Емський указ, яким обмежувалося використання української мови в Росії, заборонялося видання книг українською мовою, театральні постановки і т. д. Проте вже через 8 років, в 1884 році в Харкові було видано 4-х томне зібрання творів драматурга Кропивницького. Указ втратив силу в 1905 році у зв'язку із революцією.

Національне відродження[ред. • ред. код]

Докладніше: Український національний рух

З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Тараса Шевченка; внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX століття виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні.

Українські землі у складі Австрійської імперії та Австро-Угорщини[ред. • ред. код]

В результаті воєнних дій Росії та Австрії проти Туреччини у 1774 році Буковину захопили австрійські війська. У складі Австрійської імперії (з 1867 р. — Австро-Угорщини) вона перебувала до 1918 року. 1781 року цісар Йосиф II видав патент (указ), яким усі парафії та монастирі в межах австрійської Буковини було об'єднано в одну єпархію та підпорядковано єпископові Досифеєві (Дозофтієві) Херескулу, єпископові Радовецькому. 12 грудня 1781 року єпископську катедру було перенесено до Чернівців. Протягом 1786–1849 рр. Буковина була у складі Галичини, а згодом її перетворено на окремий коронний край імперії.

Буковина у складі Австро-Угорської імперії, мапа 1901 р.

Під час революційних подій 1848–1849 рр. населення Буковини брало участь у низці селянських повстань, які очолював Лук'ян Кобилиця, обраний депутатом австрійського парламенту. У 1848 р. в Буковині було скасовано панщину, що сприяло піднесенню національно-культурного руху українського населення, який особливо посилився після утворення у 1869 р. товариства «Руська Бесіда» у Чернівцях. Після визнання 1862 року Буковини окремим коронним краєм Австрійської імперії, їй було надано адміністративну автономію. На чолі краю стояв президент, який управляв за допомогою крайового сейму та крайового виділу. Урядовою було встановлено німецьку мову. Українці увійшли до складу крайового сейму лише з 1890 року. 3 1880-х років на Буковині розпочалося справжнє українське відродження, яке очолили представники народовського напрямку в суспільному русі — Степан Смаль-Стоцький, Омелян Попович, Є. Лігуляк, Микола Василько.

«Королівство Галичини та Володимирії (Лодомерії)» було утворене 1772 року як нова адміністративна одиниця Австрійської імперії^[19]. Воно постало в результаті анексії австрійцями Галичини після першого поділу Речі Посполитої. 1775 року до королівства була приєднана Буковина, відвойована у Османської Порти.

1795 року, завдяки ліквідації Речі Посполитої, Австрія приєднала до себе Краків, Холмщину, Південне Підляшшя та значну частину східних етнічно польських територій. 1809 року вони всі, за винятком Кракова і Люблінської землі, увійшли до складу королівства Галичини та Володимирії під назвою земель Нової Галичини^[20]^[21]. 1815 року воно поповнилось Тернопольским краєм, яким поступилася Російська імперія.1846 року королівство поповнилось вільним містом Краків, але 1849 року позбулося Буковини, що була виділена у окрему адміністративну одиницю^[22].

Українська державність у 1917–1922 роках[ред. • ред. код]

Докладніше: Українська революція 1917-1921 та Радянсько-українська війна

Центральна Рада. УНР[ред. • ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Народна Республіка.

Після Лютневої революції, 4 (17 березня) 1917 року в Києві, з ініціативи Товариства українських поступовців за участю політичних партій, кооператорів, громадських і культурних організацій була створенаЦентральна рада. Її головою заочно був обраний професор Михайло Грушевський, якого тимчасово заміняв В. Науменко. Значну частину членів Ради становили есери і меншовики^[23]. Центральна Рада почала переговори з Тимчасовим урядом Росії щодо умов входження України в демократичну Російську Республіку на правах автономії. Однак ці переговори були перервані Жовтневим переворотом у Петрограді, в результаті якого владу в Росії взяли більшовики. Наприкінці жовтня — на початку листопада 1917 року більшовики Донбасу взяли владу в Луганську, Макіївці, Горлівці, Краматорську.

Центральна Рада 7 (20) листопада 1917 року проголосила Українську Народну Республіку. Для поширення свого впливу на південні губернії і Дон, що знаходилися під контролем отамана Каледіна, уряд більшовиків створює Південний революційний фронт під командуванням А. І. Антонова-Овсієнка. У першій половині грудня 1917 року загони Антонова-Овсієнка зайняли район Харкова. 24-25 грудня 1917 Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну Республікою Рад і обрав Радянський уряд України. У грудні 1917 — січні 1918 в Україні розгорнулася збройна боротьба за встановлення Радянської влади. В результаті бойових дій війська Центральної ради потерпіли поразку і більшовики взяли владу в Катеринославі, Полтаві, Кременчуці, Єлизаветграді, Миколаєві, Херсоні та інших містах. Рада народних комісарів РРФСР оголосила Центральній Раді ультиматум з вимогою силою зупинити російських козаків і офіцерів, які йшли через Україну на Дон. У разі виконання вимог ультиматуму Україні була б втягненою у громадянську війну в Росії. У відповідь на ультиматум Центральна Рада 25 січня 1918 року своїм IV Універсалом оголосила про вихід зі складу Росії і про державну незалежність України. 29 січня 1918 року проти Центральної Ради почалося повстання в Києві.

8 лютого 1918 червоними військами під командуванням лівого есера М. А. Муравйова був узятий Київ. У Києві бандами Муравйова була здійснена жахлива різанина. Потім Муравйов взяв з міста велику контрибуцію і рушив далі — на Одесу. У лютому Радянська влада утвердилася по всій Україні. Однак наприкінці лютого — у квітні 1918 Україна була окупована німецькими військами і Радянська влада припинила існування в Україні до листопада — грудня 1918.

Українська Держава. Директорія УНР[ред. • ред. код]

Україна на мапі Європи 1919

В обстановці початку військової інтервенції Німеччини Центральна Рада послала свою делегацію на переговори до Брест-Литовська. 9 лютого 1918 делегація УНР підписала з Німеччиною мирний договір. Німці ввели свої війська в Україну.

29 квітня 1918 року у результаті державного перевороту на зміну соціалістам Центральної Ради до влади прийшов Павло Скоропадський — колишній генерал-лейтенант царської армії. На «з'їзді хліборобів» Скоропадський був обраний гетьманом України. Було прийнято нову назву країни — Українська Держава. Вона існувала у квітні — грудні 1918 року під протекторатом Німеччини. Але за цей короткий проміжок часу було введено свою стабільну валюту — гривню, засновано Академію наук та Катеринославський університет.

Після закінчення Першої світової війни і Листопадової революції у Німеччині, що невдовзі послідувала, уряд Скоропадського позбавився підтримки німців і був повалений антигетьманським повстанням під командуванням Симона Петлюри. 14 грудня 1918 року була відновлена Українська Народна Республіка на чолі з Директорією. Першим Директорію очолив Володимир Винниченко, який вже очолював уряд УНР в 1917-18 роках. Але на початку 1919 року він та інші соціалісти були виведені зі складу Директорії і її фактично очолив головнокомандувач військ УНР, Головний Отаман Симон Петлюра. Фактично була встановлена військова диктатура Петлюри. Армії УНР боролися в 1918—-1920 роках з білими, червоними і махновськими силами.

Громадянська війна. УРСР[ред. • ред. код]

10 березня 1919 року, в розпал громадянської війни, більшовиками була проголошена самостійна Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР; у подальшому — УРСР) зі столицею в Харкові, що знаходилася у військовому союзі з РРФСР. До складу УРСР були включені губернії Новоросії, західна частина колишньої Області Війська Донського. Таврійська губернія відійшла до РРФСР.

Під час військових дій території південних губерній неодноразово переходили з рук в руки. Катеринославська губернія і Приазов'я деякий час перебували під контролем Селянської повстанської армії Нестора Махна, деякий час під контролем Армії Денікіна.

Навесні 1919 року північні губернії стали ареною боїв громадянської війни. У результаті наступу військ ЗСПР були зайняті Донбас, Катеринослав, Харків та Одеса. 31 серпня ними було взято Київ, уряд Петлюри перемістився до Вінниці, а потім — доКам'янця-Подільського. Сільська місцевість Приазов'я та і Катеринославської губернії перебувала під владою загонів Нестора Махна. До осені 1919 наступ білих втратив силу і східна частина України знову потрапила під владу більшовиків. До грудня 1919 на більшій частині території України була встановлена влада УРСР.

ЗУНР. Акт Злуки. Українсько-польська війна[ред. • ред. код]

Західноукраїнська Народна Республіка

В результаті розпаду Австро-Угорщини в 1918 році на території Галичини була створена Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка 22 січня 1919 проголосила Акт об'єднання з УНР — Акт Злуки. Польща, яка в 1918 повернула собі незалежність, втрачену наприкінці XVIII століття, прагнула при цьому повернути собі українські землі, що колись їй належали. Це стало причиною українсько-польської війни.

На початок червня 1919 майже вся ЗУНР була окупована Польщею, Румунією і Чехословаччиною. Українська Галицька армія (УГА) контролювала лише правий берег річки Збруч, на східному кордоні між ЗУНР і УНР.7 червня 1919 УГА почала Чортківську офензиву, в результаті чого війська ЗУНР просунулися до 24 червня впритул до Львова і Станіслава і зайняли Тернопіль. Проте 28 червня почався польський наступ і до 16 липня УГА була витіснена на свої позиції від 7 червня. Почалася поспішна евакуація УГА на лівий берег Збруча, і таким чином 18 липня 1919 УГА повністю втратила контроль над територією ЗУНР. Частина військ УГА опинилася у Чехословаччині, де стала відома під назвою «української бригади», однак основна частина армії, яка налічувала близько 50 000 бійців, перейшла на територію Української Народної Республіки.

21 квітня 1920 року Польща і Україна домовилися про те, що кордон має проходити по річці Збруч. Але фактично на той момент Петлюра вже не являв собою самостійної сили і міг існувати тільки при польській підтримці. Зі зникненням такої двома місяцями по тому УНР остаточно припинила своє існування.

Радянсько-польська війна[ред. • ред. код]

Докладніше: Польсько-російська війна 1920

25 квітня 1920 року польські та українські війська атакували позиції Червоної Армії по всій протяжності українського кордону і до 28 квітня зайняли лінію Чорнобиль — Козятин — Вінниця — румунський кордон. 7 травня вони зайняли Київ.

Але вже в травні 1920 року радянські війська перейшли в контрнаступ. 12 червня вони захопили Київ, а вже в липні почали операції в Західній Україні.

Проте жодна зі сторін в ході війни не досягла поставлених цілей: Білорусь і Україну було поділено між Польщею і радянськими республіками, які в 1922 році увійшли до Радянського Союзу. За Ризьким мирним договором 1921 року Західна Українаувійшла до складу Польщі. Буковина відійшла до Румунії, Закарпаття — до Чехословаччини.

УРСР у 1922–1941 роках[ред. • ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.

Адміністративні зміни сучасної території України 1921–1994

Територіальний розвиток України

За даними перепису 1920 року населення Радянської України становило 25,5 млн осіб. З них сільських жителів 20,9 млн, а міських 4,6 млн.^[24].

30 грудня 1922 року, підписавши Союзний договір, Українська РСР спільно з РРФСР, Білоруською РСР та Закавказькою РФСР увійшла до складу СРСР — тоталітарної держави, яка керувалася обмеженим колом керівних осіб ВКП(б). Тривав процес втрати етнічних українських земель: у 1924 році Таганрог був переданий до складу РРФСР, поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини. З 1929 здійснено прискорену індустріалізацію, що вартувала багатьох тисяч життів, примусову колективізацію селянства, масові репресії, голодомор 1932–1933, страта багатьох представників національної інтелігенції. Ці дії забрали життя близько 7-10 млн українських життів (тобто бл. 25-30 % населення Східної України).

Національний рух Визвольних змагань 1917–1921 років продовжував розвиватися не лише на західноукраїнських землях, але й на теренах центральної та південно-східної України. Відомим є, наприклад, повстанський рух у Холодному Ярі, який замовчувався радянською пропагандою

Внаслідок Секретного додаткового протоколу про розмежування сфер інтересів до Договору про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом та наступного Польського походу РСЧА, в1939 році до УРСР приєднана Західна Україна, а в 1940 — Північна Буковина і українська частина Бесарабії.

Землі Західної України у 1921–1939 роках[ред. • ред. код]

Докладніше: Українські землі у складі Польщі 1919–1938

За переписом 1931 року на території Західної Україні проживало 8,9 млн осіб, у тому числі 5,6 млн українців і 2,2 млн поляків^[24].

У цей час на землях Західної України, що увійшли до складу Польщі, здійснювалася політика полонізації, посилювався національний гніт. Відповіддю на нього став підйом націоналістичного руху.

З приходом до влади в Польщі в результаті державного перевороту 1926 року Юзефа Пілсудського тут установився авторитарний режим, відомий як «санація». Політична опозиція переслідувалася правовими засобами й силовими методами. По відношенню до національних меншин проводилася політика «культурного придушення», яка восени 1930 переросла в масові репресії проти українського населення Галичини іВолині («Пацифікація»). Підрозділи польської поліції та армії були введені в більш ніж 800 сіл, було заарештовано понад 2 тисячі осіб, ліквідовані українські організації, спалено близько 500 будинків. Складовою частиною «пацифікації» стали українські погроми з боку польських шовіністичних угруповань. Справа дійшла до того, що в 1932 Ліга Націй засудила дії польського уряду щодо українського населення.

У 1938–1939 автономна Карпатська Україна в складі Чехо-Словаччини була в результаті Мюнхенської змови і розділу Чехословаччини окупована Угорщиною.

Україна у роки Другої Світової війни (1939–1945)[ред. • ред. код]

Див. також: Німецько-радянська війна

15 березня 1939 року українці перші у Європі зі зброєю в руках стали на захист свободи, коли угорські війська почали наступ на Карпатську Україну.

1 вересня 1939 німецька авіація почала бомбардувати Львів, який тоді був у складі Польщі. Тоді в польській армї було більш ніж 120 тис. українців

У роки німецько-радянської війни вся територія України була окупована німецькими військами (а південний захід країни — також і румунськими). На українських землях виникли такі нацистські утворення, як Генеральна губернія та Райхскомісаріат Україна (з поділом на шість генеральних округ: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Дніпропетровськ, Миколаїв і Таврія), було частково створено генеральну округу Чернігів і Харків, а також планувалася генеральна округа Юзівка. На окупованій Румунієючастині південно-західної України виникли губернаторства Трансністрія та частково Буковина і Бессарабія.

На початку війни українські націоналісти співпрацювали з Німеччиною, сподіваючись на її допомогу у відновленні самостійності. Німецький терор в окупованій 1941 року Україні розвіяв ці сподівання. У результаті прихильники незалежності, зокремаСтепан Бандера, були ув'язнені в концтаборах. Українці воювали з нацизмом у Червоній армії та Визвольному Русі. У роки війни на території Україні широкий розвиток отримав партизанський рух. Партизанські загони формувалися як з ініціативи радянських активістів, так і силами націоналістичних організацій. Утворена 1942 року УПА вела боротьбу і проти Німеччини, і проти СРСР (до початку 50-х років).

Німецька окупація в Україні відрізнялася особливою жорстокістю. Вал війни прокотився з краю в край Україною двічі — спочатку із заходу на схід, потім зі сходу на захід. За підрахунками інституту історії України НАН України, в лавах Червоної арміїзагинуло 3,5-4 млн. українців, у партизанських формуваннях — від 40 до 60 тис., у загонах ОУН та УПА — понад 100 тис. Прямі людські втрати України, за оцінками цього інституту, становлять 8-10 млн, демографічні — 10-13 млн осіб^[25].

На території України німці спалили разом із мешканцями 250 сіл. У 230 концтаборах і гетто, а також в інших місцях масового знищення від рук нацистів загинуло 5,5 млн людей. Близько 2,5 млн полягло на фронтах. З 2,8 млн людей, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, близько 2,4 млн осіб були з України. Втрати українського народу у війні становлять 40-44% від загальних втрат СРСР^[26]. На території України було зруйновано близько 700 міст і селищ та 28 тисяч сіл. Понад 10 мільйонів людей залишилися без даху над головою. Економіці було завдано великої шкоди.

У 1944 році територія України була звільнена від німецької окупації.

Україна у 1945–1991 роки[ред. • ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Операція "Захід".

1945 року до УРСР приєднано Закарпаття, 1954 року Крим.

В 1945–1953 рр. за різного роду «антирадянські політичні злочини» в Україні було заарештовано 43 379 чоловік віком до 25 років, із них 36 340 чоловік — у західних областях України. В 1946–1949 рр. було відправлено в заслання близько 500 тис. західних українців.

В умовах часткової лібералізації радянського режиму з кінця 50-х розпочався дисидентський рух, який було жорстоко придушено у 60-70-х роках. На західних теренах продовжувала існувати у підпіллі заборонена греко-католицька церква. Усередині 1980-х років українська нація знаходилась на порозі повної асиміляції. Але економічні труднощі неефективної та напівмілітаристської економіки соціалізму спонукали керівництво СРСР почати так звану «перебудову». 1990 року відбулися перші демократичні вибори до Верховної Ради УРСР.

Україна незалежна[ред. • ред. код]

24 серпня 1991 Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991. Сформувалася демократична політична система, закріплена Конституцією 1996 року. Непослідовні реформи з 1990 призвели до глибокої економічної кризи, яка ускладнює політичну ситуацію. Україна робить кроки на шляху інтеграції в Європейський Союз. Основні напрямки зовнішньої політики України були:

Участь України в діяльності міжнародних організацій: 1992 р. — Україна стає членом Міжнародного валютного фонду, 1995 р.- Членом Ради Європи. 2000 р. — Україна — непостійний член Ради Безпеки ООН, 2004 р. — угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП).
Ядерне роззброєння: 1994 — приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; 1996 р. — ядерні боєголовки вивезено з території України.
Співпраця з Європейським Союзом (ЄС).
Налагодження відносин з державами СНД: 1997 р. — Великий договір між Росією та Україною.

1990-ті[ред. • ред. код]

Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що потягло за собою загострення політичної ситуації. Було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ — 96, Народний Рух України — 20, СелПУ — 18 і СПУ — 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем'єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Леонід Кучма.

Леонід Кравчук (ліворуч),Станіслав Шушкевич (центр) таБорис Єльцин (2 праворуч) після підписання угоди про створенняСНД у Біловезькій пущі

Вільні вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. У період правління Л. Кучми проведено певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва, національний прибуток за 1991–1994 рр. скоротився більш як наполовину (56%), карбованець страждав від гіперінфляції.

28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, яка закріпила здобутки суверенної України, підтвердила право людини на безпеку, здоров'я та самовизначення у власній країні. Також документ мав урегулювати повноваження законодавчої, виконавчої та судової влад. У вересні того ж року Національним Банком, який очолював Віктор Ющенко, введено національну грошову одиницю гривню. Стабілізація фінансової сфери була одною з передумов відродження економіки.

У березні 1998 року парламентські вибори проведено за новою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 — за списками від політичних партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали КПУ (24,65%), Народний рух України (9,4%; 32), виборчий блокСПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6%), Партія зелених України (5,4%), Народно-демократична партія (5%; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7%; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4%).

Вибори Президента відповідно до Конституції призначено на 31 жовтня 1999 р. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. До другого туру потрапили діючий президент Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко. За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка — 38%.

Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем'єр-міністром України призначено Віктора Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення і розпочалось економічне зростання. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також певні позафракційні депутати. Більшість підтримувала дії уряду Ющенка. Головою Ради став Іван Плющ.

2000-ні[ред. • ред. код]

16 квітня 2000 року відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за створення двопалатного парламенту, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установленому порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Проте рішення референдуму так і не було втілено у життя.

Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Записи майора Служби безпеки України М. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, свідчили про причетність до цього й інших резонансних злочинів представників найвищих ешелонів влади. Вони стали причиною резонансного «касетного скандалу», який значно знизив довіру народу до влади. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла, а 18 учасників акції були засуджені від 2 до 5 років ув'язнення.

Та попри те, авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном. Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000–2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. 2001 р. відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок Віктора Ющенка «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».

Вибори у березні 2002 р. відбувалися за змішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар'єр подолали: блок Віктора Ющенка «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01%), Блок «За єдину Україну!»(11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%. Вперше в історії незалежної України комуністична партія поступилася першим місцем у виборчих перегонах.

На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ (о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.

Помаранчева революція[ред. • ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Пома