ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Концепції щодо походження і суті ідеологій

ПЛАН

Політична ідеологія: походження і суспільна роль

2. Сучасні світові ідеології

Націоналізм та його форми

Фемінізм та енвайронменталізм у сучасному світі

Політична ідеологія: походження і суспільна роль

Складовою частиною політичної свідомості і культури є політична ідеологія. Як і наука, ідеологія належить до теоретичної свідомості, але на відміну від науки в ній обов'язковий є ціннісний момент, поєднання знань і вірувань, причому частка вірувань буває різна залежно від типу ідеології. Якщо ідеологія раціоналістична — вона може бути більш наукова; якщо ірраціональна, то може грунтуватися майже лише на міфах, забобонах та інших ірраціональних аргументах.

Ідеологія— це теоретично узагальнена система поглядів і переконань стосовно суспільства, в якій теоретичне та емпіричне знання переплітається з віруваннями і ціннісними орієнтаціями.

Питання про природу, джерела та сфери застосування політичних ідеологій с дискусійним у сучасній політології. Існує декілька концепцій, з допомогою яких учені намагаються пояснити, коли й чому виникають ідеології,

Концепції щодо походження і суті ідеологій

Інтерпретаціяідеології як форми віровчення, що служить інструментом обґрунтування і захисту панівних суспільних інтересів.

Ідеологія тлумачиться як неадекватне відображення дійсності, система суб'єктивних, апріорно заданих цінностей, сукупність далекій від науки ідей, які свідомо приховують істинний, стан справ у суспільстві.

Концепція "напруження" пов'язує виникнення ідеологій з критичними моментами в розвитку суспільств, коли нагромаджуються нерозв'язані суспільні проблеми і виникає потреба в концепціях, які пропонують альтернативні способи їх розв'язання.

Функціональний підхід розглядає ідеології як інструмент соціальної інтеграції (О. Лемберґ, Т. Парсонс). Ідеологія, згідно з таким підходом, це соціальні погляди, що визнаються великою кількістю людей і об'єднують їх у спільноти.

Концепція ідеології як інструмента обґрунтування групових інтересів та мобілізації людей на їх захист. Вона стверджує, що ідеологія є систематизованим, теоретично опрацьованим відображенням специфічних поглядів, цінностей та інтересів класів, соціальних верств, націй, конфесій via інших суспільних груп, коли ті входять у політичний процес, стають суб'єктами політики.

Кожна концепція має право на існування, У разі першого з перелічених підходів, якого дотримувались такі видатні соціологи, як М. Вебер, К. Мангейм, Е. Дюркгейм (а також К. Маркс, котрий своє власне вчення вважав, до речі, не ідеологією, а наукою), ідеологіями вважають тільки державні апологетичні* концепції. Саме в межах такої інтерпретації у кінці 50-х років XX ст. зародилась (а протягом 70-х років поступово згасла) концепція деідеологізації, згідно з якою західні суспільства визнавались деідеологізованими і стверджувалось, що такими ж мали стати і тодішні комуністичні системи — у міру їх технологічного розвитку іі модернізації суспільних відносин. Історія, однак, не підтвердила цього передбачення, і самі західні держави визнали, що ідеології виконують не лише функцію підтримки існуючого політичного режиму, а й нормативно-орієнтуючу та інтегруючу функції, важливі для різних групових суб'єктів політики і суспільства загалом.

Стосовно двох подальших підходів можна сказати, що ідеології справді найчастіше формуються у кризові періоди суспільного розвитку, коли наростають нерозв'язані проблеми. Вони справді відіграють інтегруючу функцію щодо людей, які їх дотримуються.

Слід також зауважити, що прив'язування ідеологій до групових (класових) інтересів не може бути надто жорстким.Адже формулювання ідеологій — це інтелектуальна робота, яку виконують люди,

Отже, ідеології є різні, шляхи формування їх також різні, а отже, і роль окремих чинників та складників цих ідеологій може бути адекватно оцінена лише на підставі врахування усіх чотирьох викладених раніше підходів до їх розуміння. Слабкість марксистського тлумачення ідеології — не в наголосі на класових інтересах, а в тому, що автори ідей та теорій, котрі служили підвалинами ідеологічних доктрин, зображались у марксизмі "слугами" класів, які просто ставали "на позиції" певного, чітко визначеного класу та "обслуговували його інтереси".

Політична ідеологія починається з політичної ідеї, яка являє собою ідеальним образ соціальної дійсності або план політичної діяльності. Розвиваючись, політична ідея прагне отримати статус теорії. Спочатку вона стає основою політичної гіпотези. Гіпотеза дає змогу висловити передбачення про внутрішні зв'язки суспільно-політичних явиш і до певної міри обгрунтувати їхфактичними даними, пояснити ймовірні ідеологічні та політичні явища іі передбачити нові. В міру нагромадження знань гіпотеза перетворюється у концепцію політичного розвитку. Політична концепція — це форма знання, в якій змістовно виражено цілісне розуміння об'єкта пізнання (хоч неповне, схематичне). Перехід від вивчення окремих властивостей політичних процесів до системного пізнання цих явищ приводить до побудови політичної теорії.

Сформована теорія може переходити на рівень соціальної філософії, якщо її поєднано з інтелектуально-духовними надбаннями попередніх поколінь певного народу чи цивілізації. Відомо, що колишні комуністичні суспільства будувалися згідно з ідеологічними схемами. Але це не єдиний приклад. Американська конституція (так само, як і політичні інститути інших демократичних держав) є втіленням ідей лібералізму, а пізніше — соціал-демократизму. Різниця тільки в тому, що комуністичну ідеологію нав'язували суспільству силою, через терор і насильство, тоді як ліберальні та соціал-демократичпі ідеології здобули перемогу на підставі змагальності й консенсусу.

Отже, розрізняють такі рівні функціонування ідеології:

- Теоретико-кониептуальний, на якому формулюються основні положення, що розкривають інтереси, суспільно-політичні цінності та цілі певного класу, верстви, нації, держави.

- Програмно політичний, на якому соціально-філософські принципи та ідеали переводяться у програми, гасла та вимоги політичної еліти, що стимулюють політичну активність мас і становлять ідейну основу для прийняття управлінських рішень. Ідеології у таких випадках набувають форми доктрин, що їх використовують партії та інші політичні і громадські об'єднання для мобілізації підтримки з боку певних суспільних груп або всього суспільства.

- Актуалізований рівень політичної ідеології характеризує певний ступінь практичного освоєння суспільством принципів тієї чи іншої ідеології: втілення її принципів і завдань у формах політичної участі людей та в інститутах соціальної практики. Цей рівень може бути представлений цілим спектром варіацій інтеріоризації ідеології: від легкої зміни суспільних поглядів людей до сприйняття ними ідеології як свого світоглядного орієнтира, переходу ідеології на рівень політичної культури.

Виконуючи свої політичні функції, ідеологія намагається згуртувати, об'єднати суспільство або на підставі інтересів Так чи інакше політична ідеологія є невід'ємною частиною життя кожної нації чи будь-якого іншого групового суб'єкта політики. Ідеологічні цінності є необхідною умовою володарювання і легітимізації політичної влади і тому становлять один із найістотніших компонентів політичної системи. На сучасному етані Україна потребує альтернативних концепцій розвитку політичної системи, громадянського суспільства, консолідації ("побудови") політичної української нації, вироблення основних напрямів економічної, соціальної, культурної та етнічної політики. Відсутність збалансованої стратегічної концепції подальшого соціально-політичного розвитку прирікає політичних лідерів на блукання.

За змістом і спрямованістю своїх головних ідей та цінностей ідеології бувають прогресивні й реакційні, демократичні й тоталітарні, релігійні й світські; за методами їх обґрунтування — раціональні та ірраціональні; за об'єктом впливу та межами поширення — універсальні та партикулярні. Універсальними ідеологіями є християнство (звертається до всіх віруючих), гуманізм(відстоює загальнолюдські інтереси), а партикулярними є: расизм (звертається до привілейованої раси), комунізм (звертається до пролетаріату). Практично кожна з ідеологій може бути охарактеризована за всіма цими параметрами в певних сталих комбінаціях. Якщо ідеологія спирається на досягнення науки й відповідає життєвим реаліям, то вона здатна відігравати конструктивну роль у житті суспільства, сприяючи здійсненню ефективної внутрішньої і зовнішньої політики. Однак згідно із сучасними демократичними уявленнями формування конструктивних ідеологій можливе тільки на засадах ідеологічного плюралізму.

Доктрина завжди вужча, ніж ідеологічна концепція загалом чи соціально-філософська система, на якій вона ґрунтується; у рамках однієї ідеологічної течії (системи) може бути декілька доктрин, що відрізняються баченням шляхів досягнення цілей і цінностей, що містяться у даній ідеології, допустимих і бажаних методів боротьби за ці цілі тощо. В цих питаниях вони можуть бути навіть протилежними іі ворогуючими, як, наприклад, право-радикальна й ліберальна доктрини націоналізму. Тільки політична практика може дати остаточну відповідь на те, які з них доктрин життєздатні іі відповідають потребам суспільного прогресу.

Сучасні світові ідеології

Найпоширенішими в демократичному світі нині є ліберальна і консервативна ідеології. Це пов'язано з тим, що вони підтримують цінності і понятия, які створюють грунт для демократичної організації влади в суспільстві. Значного розповсюдження набули також соціалізм і комунізм, з якими пов'язують захист інтересів найменш забезпечених класів, і націоналізм — ідеологія націй, що борються за своє політичне самоствердження. Набирають сили фемінізм, якиіі обґрунтовує рівність прав жінок із чоловіками та енвайронменталізм, що обґрунтовує пріоритетність захисту довкілля. Менш популярними є нраворадикальні течії: національний екстремізм, фашизм, ісламізм (ісламський фундаменталізм).

Сутність та еволюція лібералізму

Лібералізм — дуже широке поняття, зміст якого інтерпретували по-різному в різні історичні епохи. Щонайменше можна виділити три послідовні ступені в його розвитку: класичний лібералізм (XVIII — XIX ст.), модернізований або перехідний лібералізм кінця XIX — початку XX ст. (його ще називають неолібералізмом) та сучасний соціальний лібералізм.

Ідеологія лібералізму ґрунтується на двох важливих світоглядних передумовах: уявленні про первинність і природність індивідуальних прав, потреб та інтересів і на визнанні необхідності нормативного їх регулювання.Головні ідеї класичного лібералізму були сформульовані у XVII- XIX ст. у творах Джона Лежа, Адама Сміта, Іеремії Бентама, Джеймса Міля, Джона Стюарта Міля, а також американських просвітників Бенджаміна Франкліна, Томаса Джсфферсона, Джеймса Медісона, котрі відомі як автори "Федераліста" та "Декларації незалежності" і як батьки-засновиики американської незалежної держави, активні учасники Конституційного конвенту .

Небезпідставним с твердження, що лібералізм — "це західне за своїм походженням світобачення"

Лібералізм має також свої концепції міжнародних відносин: у XIX ст. це була досить наївна концепція манчестерської школи про те, що вільна торгівля між державами сама собою приведе до миру, а також більш обґрунтована концепція Канта про досягнення загального миру й відвернення воєн через встановлення республіканської форми правління. Ідеї Канта у XX ст. розвивав американський Президент Вудро Вільсон, і вони лягли в основу офіційно прийнятого у США уявлення про міжнародну місію цієї держави— захист миру через підтримання демократичних форм правління в інших країнах світу.

Оскільки первісне значення терміну лібералізм - вільнодумство, у деспотичних країнах (чи то в царській Росії, чи в більшовицькому СРСР) не було ґрунту для повноцінного розвитку ліберально-демократичних ідей та інститутів. Ставлення до лібералізму було переважно негативне

Багато теоретиків тогочасного лібералізму було українцями або походило з України. Це, зокрема, Л. Петражнцький, М. Драгоманов, Б. Кістяківський. Український лібералізм акцентував увагу на питаннях гарантування природних людських і громадянських прав, поваги громадян до закону і їх взаємної поваги один до одного, окреслював сферу законодавчо регламентованої діяльності держави.

Можна стверджувати, що лібералізм — це ідеологія забезпечених і сильних, тих, хто не потребує захисту. Саме цим можна пояснити постійну схильність лібералів до підкреслення формальних принципів рівності та свободи па шкоду реальній оцінці становища тієї чи іншої групи, а отже — і індивідів, які її становлять, в умовах конкретного суспільства. Це стосується передусім класичного лібералізму, Класичні ліберальні принципи необмеженого володіння приватною власністю, вільного підприємництва, рівності, первинності прав і свобод людини сформувалися у період становлення капіталізму і були виливові до останньої чверті XIX ст. У цей період лібералізм із пересторогою ставився до держави; він заперечував соціальні гасла і протистояв соціалізмові як ідеологія класів і груп, що покладаються лише на індивідуальні здібності і старання людини. Його гаслом був індивідуалізм. Однак уже наприкінці XIX - поч. XX ст. лібералізм входить у новий етап свого розвитку; виникає так званий "неолібералізм". Цей перехідний, модернізований лібералізм, що займає проміжне становище між класичним і сучасним соціальним лібералізмом, відроджує арістотелівський погляд на зв'язок етики й політики та на позитивні моральні функції держави. У XX ст. відбувається його поступова соціалізація, аж до теорії справедливості Джона Роулза, яка, не відкидаючи ідеалу особистої свободи, стверджує, що "справедливість є першим достоїнством соціальних інститутів, так само, як істина — системи думання". Недоторканість кожної особи ґрунтується на справедливості

Лібералізм завжди критикували ті ідеологи та політики, які вважали його половинчастим, непевним і недостатньо жорстким ученням. Його критиками справабув: консерватизм, інстинктивізм та віталізм, які утверджували думку про пріоритетність життєвої енергії, дії, "чину" перед мораллю і законами, зображали лібералізм як занадто соціальне вчення, що висуває усілякі моральні обмеження і заважає індивідам жити у згоді зі своїми (глибоко інстинктивними) бажаннями, визначаючи відповідно до них свої власні цілі. Останні дві ідеологічні течії послужили філософсько-теоретичним підґрунтям для розмаїтих праворадикальных доктрин XX ст., а їх прихильники, як показала історія, попали на Нюрнберзький процес як підсудні.

Консерватизм як ідеологія та політична позиція

Термін "консерватизм" вперше ужив у післяреволюційній Франції, назвавши цим словом свій журнал, письменник і політичний діяч Ф. Шатобріан, прихильник консервативного романтизму, що оспівував давні часи й аристократичне суспільство. У політиці він був прихильником реставрації монархії (династії Бурбонів). Тому термін "консерватизм" означав спочатку "феодально-аристократичне реагування на Французьку революцію", критику ліберальних ідей:

Загалом в основі ідеології консерватизму на першому етапі її розвитку були:

1. уявлення про суспільство як про соціальний організм, що гармонійно функціонує;

2. переконання, що справжній зміст людському існування надає не суспільно-політична активність, а християнська смиренність і покора;

3. ідея про те, що людина у своїх вчинках повинна керуватися не власними бажаннями та спонуками, а законами та звичаями, що існують у суспільстві.

З цих загальних уявлень виводилась низка вужчих і конкретніших постулатів:

- суспільство не утворене на основі договору, а дане від Бога;

- воно є первинним стосовно держави, і в його основі лежать мораль-но-релігійні принципи;

- політика повинна підкорятися нормам моралі;

- окрім законів, суспільством керують звички, емоції;

- нації, як і люди, наділені незмінними "характерами"; * людська природа, переповнена лихими намірами;

- людський розум слабкий і немічний;

- права людини підпорядковані її обов'язкам;

- демократичне правління неможливе, бо маси ірраціональні і зобов'язані підкорятися еліті;

- еліта повинна правити на підставі традицій.

Усі ці ідеї практично однаковою мірою характеризують англійський, французький та німецький консерватизм XIX ст. У XX ет. його зміст, проте, кардинально міняється: консерватизм визнає не лише капіталістичне суспільство, а іі притаманну йому ліберально-демократичну форму правління. Проте він виступає проти деяких його найновіших рис, особливо тих із них, котрі є втіленням поступок "масам", до яких консерватизм продовжує ставитися зневажливо, відстоюючи нерівність, ієрархію, винятковість прав еліти.

За змістом в консерватизмі залишається визнання природної нерівності людей та ієрархічності побудови суспільства. Не довіряючи людському розуму, консерватори засуджують спроби соціальної та політичної "інженерії", з обережністю ставляться до суспільних змін. Водночас вони захищають те, що колись критикували: вільний ринок, необмежене право володіння власністю, особисту свободу.

Через те, що ідейний зміст консерватизму від поч. XIX до кінця XX ст. значно змінився, деякі дослідники пропонують розглядати його не як ідеологію, а як особливий спосіб думання, ідеалом для якого є статус-кво або колишній образ суспільства.

До доктринальних різновидностей сучасного консерватизмуналежать неоконсерватизм, традиціоналізм і лібертаризм.

Неоконсерватизм є течією соціально-політичної думки США, що народилася з незгоди окремих американських лібералів із надмірною, на їх погляд, "соціалізацією" лібералізму.

Традиціоналізмапелює до таких фундаментальних цінностей консерватизму, як повага до авторитетів, суспільної ієрархії, дисципліни, моралі, правил поведінки та обов'язків індивіда перед суспільством, що урівноважують його права. Він закликає повернутися до традиційних опор суспільності: сім'ї, релігії, громади.

Головне в лібертаризмі вимога повернення до вільного ринку та необмеженої свободи розпоряджатися власністю, до радикального скорочення, а потім і повної ліквідації державного втручання в економіку. Це, так би мовити, "економічний консерватизм", що використовує економічні ідеї класичного лібералізму за умов, коли вони стали виконувати консервативну функцію.

Різновидом консерватизму є також християнсько-демократична ідеологія,

Соціалізм, комунізм, соціал-демократизм

Соціалізм (одна з найпопулярніших ідейно-політичних течій XIX —XX ст., в якої було і є дуже багато гарячих прихильників і так само багато непримиренних противників) сформувався і поширився у XIX ст. як реагування на односторонність лібералізму.Соціалізм поділявся на безліч відгалужень, значна частина яких давно зійшла з політичної сцени і сьогодні становить тільки історичний інтерес. Судити ж про соціалізм як "живу" ідеологію, що має значний вплив у сучасному світі, загалом можна маючи на увазі два найвідоміші його доктринальні різновиди: революційний марксизм (чи марксизм-ленінізм) і соціал-демократизм.

Марксизм був однією з найрадикальніших течій європейського соціалізму, яка злилася з комунізмом — маловпливовою, здебільшого змовницькою гілкою тодішнього робітничого руху, увібравши його в себе і доповнивши соціальні гасла боротьби за права людей праці, притаманні всім течіям соціалізму, утопією безкласового комуністичного майбутнього та революційним фанатизмом. Особливість марксизму полягає у класовому підході до питання про суспільний, у тому числі й політичний устрій, у розгляді класової боротьби як рушійної сили історії, а держави — лише як органу класового панування, у недооцінці, з цієї причини, напрацьованих попередніми поколіннями ідей, що торкалися механізмів організації демократичної влади, створення запобіжних заходів проти зловживання нею і перетворення законного правління у тиранію.

Політичні аспекти вчення марксизму (його сподівання на насильницьке, через диктатуру пролетаріату, утвердження нового ладу, переоцінка ролі суспільної теорії у цих перетвореннях, вивищення робітничого класу над селянством та ін.) були неприйнятними і для наших видатних співвітчизників — Михайла Драгоманова та Івана Франка. Але революційні марксисти до критики не прислухались, наполягаючи на своєму, з їх погляду "єдино правильному" розумінні суті й перспектив розвитку державності, що й призвело, у підсумку, до утвердження антидемократичних, тоталітарних режимів у всіх країнах, де взяли гору рухи, що керувалися теорією диктатури пролетаріату (Росія, Китай, Куба та ін.).

Наприкінці XIX — на початку XX ст. радикальний марксизм здобув найбільшого прихильника в Росії в особі В. Ульянова, Водночас у галузі політичної теорії Ленін парадоксальним чином найбільше цінував ті ідеї марксизму, які, на думку багатьох західних дослідників, були найменш вартісні: непримиренність класової боротьби, диктатуру пролетаріату і т.п. Тому, наприклад, він наголошував на правомірності (а можливо, іі бажаності) громадянської війни, на недопустимості її морального осуду з погляду марксизму17; з усією нещадністю "розвінчував" тих соціалістів, які були, на його думку, недостатньо революційними або недостатньо "пролетарськими"; з нетерпимістю ставився до інших, ніж його власна, інтерпретацій суспільно-політичного розвитку.

Ідеї диктатури пролетаріату не визнавала жодна з немарксистських доктрин соціалізму. А пізніше і в середовищі марксистів зародився так званий "ревізіонізм", або соціал-реформізм, який відрікся від цієї ідеї і поклав початок сучасним соціал-демократичним течіям у соціалізмі.

Хоч соціал-демократична ідеологія довгий час формувалася паралельно, часто переплітаючись концептуально і навіть організаційно з марксистським комунізмом, у кінці XIX ст. їх шляхи остаточно розійшлися. Соціал-демократи, яких ортодоксальні марксисти називали не інакше, як "опортуністами",

Націоналізм та його форми

У складних відносинах із лібералізмом перебуває націоналізм.

Ідеологія націоналізму обґрунтовує пріоритетність національних інтересів, формулює цілі й цінності нації як суб'єкта політичного процесу, дійової особи історії.

Вона виникла в епоху становлення ліберальних національних держав і в певному розумінні є продовженням лібералізму, перенесенням його ідеалів на сферу національного життя. В одному з американських шкільних підручників зазначено:

"Якщо ліберальні ідеї особистих прав застосувати до етнічних або расових груп, то тоді люди, що належать до цих труп, матимуть право вирішувати, якими мають бути кордони їхніх держав та хто повинен ними правити".

А прагнення людей, що мають спільну мову, звичаї та інтереси, бути незалежними й вести свої справи як окрема нація, становлять те, що називається націоналізмом. Інакше кажучи, націоналізм є не що інше, як прагнення людей, що належать до однієї нації, захистити свої інтереси та "досягти умов, що дали б їм змогу прожити своє життя у згоді з власними бажаннями"'.

З іншого боку, ліберали часто атакують націоналізм як партикулярну ідеологію, як бунт проти розуму й відкритого суспільства, що апелює до минулого, до закладених у людині племінних інстинктів, до пристрастей і до забобонів, до ностальгійного бажання позбутися пов'язаного з лібералізмом тягаря індивідуальної відповідальності, яку націоналізм намагається замінити колективною або груповою відповідальністю. Націоналізм, особливо сучасний, звинувачують у нетерпимості, ксенофобії, пропагуванні національної винятковості окремих народів, що врешті-решт призводить до міжнаціональних конфліктів і воєн.

Негативне ставлення до націоналізму завжди було притаманне марксистам. Навіть саме почуття належності до нації вони розглядали як різновид фальшивої свідомості. Націоналізм тлумачився як ідеологія, створена буржуазією разом із залишками давньої аристократії для утримання і зміцнення своєї влади. Метою національної політики комуністичних партій проголошувалось подолання залишків "буржуазного націоналізму" у свідомості людей, зближення і злиття націй. Проте практика втілення таких поглядів виявилась парадоксальною.

Важливим є питания про доктринальні різновиди націоналізму.Спільною рисою усіх течій націоналізму є акцентування національної ідеї — ідеї про утворення націями своїх національних держав. А відмінності у трактуванні її змісту та співвідношення з іншими ідеями й іншими завданнями обумовлюють розмежування націоналізму на три найбільш виразні доктринальні різновиди: демократичний націоналізм, національний екстремізм та шовінізм.

Демократичний, а точніше, ліберально-демократичний націоналізм — це конструктивна течія, закладена у фундамент більшості демократичних держав. Демократичний націоналізм не заперечує прав людини, а захищає їх разом із правом національної ідентичності і культурного розвитку. Він розглядає націю та її політико-державне самовизначення не як самодостатність, а в контексті демократизації суспільного життя, реалізації гуманістичних ідеалів. Він робить світ людини духовно багатшим. За своєю природою такий націоналізм апелює до розуму, а не до інтуїції, до загальнолюдської моралі, а не до інстинктів Засновникомукраїнського демократичного націоналізму вважають Михайла Грушевського. Домагаючись повноти національного життя для українського народу, М. Грушевський підкреслював, що Україна не повинна зачиняти дверей перед іншими народностями, обмежувати їх змагання за вільний розвиток своєї культурної самобутності. Прояви шовінізму, винятковості, нетолетарантності щодо інших народностей він вважав недостойними і небажаними, а за складних політичних умов — навіть злочинними. Його теоретичні настанови цілком відповідали практичним крокам Центральної Ради та уряду УІІР у галузі національної політики.

Ця національно-демократична традиція отримала подальший розвиток серед частини української діаспори, а також у самій Україні, особливо в період після Другої світової війни, коли зазнав краху інтегральний націоналізм. Демократичним був націоналізм шестидесятників. Національно-демократичні сили були основною рушійною силою під час боротьби за суверенітет і незалежність у 1989—1991 роках. З націонал-демократичних позицій виступає більшість політичних сил посттоталітарної України, визнаючи необхідність правової держави, гарантії рівних прав та громадянства етнічним меншинам в Україні, їх залучення до державотворчих процесів.

Зовсім іншим за настроями і наслідками є право-радикальний націоналізм. В усіх його модифікаціях (тоталітарний, інтегральний, екстремістсько-терористичний, шовіністичний, неофашистський) він не бачить і не знає нічого, окрім проблеми самоствердження своєї нації. Йому властиві гіперболізація національних завдань, схильність до насильницьких методів боротьби, пошуки ворогів, непримиренність. Право-радикальний націоналізм сповідує цінності сили, енергії, елітарності і готовий до використання збройної боротьби, покладаючись на гасло "мета виправдовує засоби".

Отже, націоналізм існує як прагнення нації до збереження своєї ідентичності, створення умов для розвитку своєї самобутності, як пошуки шляхів політичного самоствердження, передусім через створення власної держави. А є націоналізм як гіпертрофія цих прагнень, як ексклюзивна ідея нації, якій підпорядковуються усі інші ідеї і прагнення

Ідейно-політичні доктрини фашизму та неофашизму

Найменш популярною та найбільш небезпечною серед ідеологічних течій у сучасній політиці є фашизм — украй антидемократична, радикально-екстремістська течія. Його часто трактують як вияв і наслідок націоналізму, однак у своїй суті він має глибші корені й ширший зміст. Правильніше його трактувати як "прояв кризи моралі й культури, наслідок краху традиційних релігійних і гуманістичних цінностей. Фашизм розвинувся з безумства, породженого Першою світовою війною, з невпевненості й політичної незрілості, з бунту проти розуму і з реагування на розпад суспільних зв'язків".

Значну роль у його популярності після Першої світової війни зіграв страх перед "більшовицькою загрозою". Сприяла також готовність суспільства, якої не було до війни, примиритися з насильством.

Питання про причини перемогицих течій все ще дискутуються істориками і політологами, але чи не найголовнішою підставою було те, що у важкі часи економічної кризи й політичного безладу, які переживали суспільства Італії і Німеччини після Першої світової війни, ці рухи виступили не з вузько групових, а з загальнонаціональних позицій, заявили про прагнення до солідарності й порядку. їх непослідовні, псевдонаукові ідеологчні концепції обіцяли порятунок від хаосу і національне піднесення, в які було багато охочих вірити.

Можна назвати низку спільних ідей, які дають підстави до їх об'єднання в одну ідеологію під загальною назвою фашизму (принаймні ретроспективно):

- сильна державна влада на противагу слабосилому лібералізму:

- ідея вищості державних інтересів порівняно з інтересами особи;

- вождизм — нове явище для правих рухів;

- велич нації, народу, держави як найвища цінність і мета, що протиставлялась "фальшивим", з їхнього погляду, ідеалам рівності й гуманізму;

- нетерпимість до інакодумців;

- відверта ставка на силові методи досягнення цілей;

- агресивні форми поведінки;

- провокування суспільної напруженості та здійснення підривних акцій.

До сучасних різновидів фашизмуможна віднести: неонацизм, який ґрунтується на традиційних ідеях гітлерівського націонал-соціалізму; націонал лібералізм, що терпиміше ставиться до індивідуалізму та автономії особи; неофашизм, де переважають ідеї "патріотизму" і "народного грунту", "природної держави" з "безпощадним" урядом; комунофашизм, що висуває ідеї досягнення рівності та справедливості через насильницьке знищення демократії на підставі авторитету "провідних" класів або націй.

У наш час радикалістські, конфронтаційні та догматичні ідеології популярні лише серед вузького кола людей у країнах …