 ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ Сила воли ведет к действию, а позитивные действия формируют позитивное отношение Как определить диапазон голоса - ваш вокал Игровые автоматы с быстрым выводом Как самому избавиться от обидчивости Противоречивые взгляды на качества, присущие мужчинам Вкуснейший "Салат из свеклы с чесноком" Натюрморт и его изобразительные возможности Применение, как принимать мумие? Мумие для волос, лица, при переломах, при кровотечении и т.д. Как научиться брать на себя ответственность Зачем нужны границы в отношениях с детьми? Световозвращающие элементы на детской одежде Как победить свой возраст? Восемь уникальных способов, которые помогут достичь долголетия Классификация ожирения по ИМТ (ВОЗ) Глава 3. Завет мужчины с женщиной
Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.
| Морфологічна будова кореня.
Корінь — це осьовий підземний вегетативний орган, який характеризується необмеженим верхівковим ростом, радіальною симетрією, позитивним геотропізмом. Особливістю кореня є наявність кореневого чохлика, відсутність вузлів, листків, кутикули, продихів, хлоропластів (у підземних коренів); росте переважно униз (за винятком дихальних коренів чи коренів рослин-напівпаразитів). Підземний спосіб життя кореня певною мірою позначився на його функціях. Найважливішими з них є дві: закріплення рослин у ґрунті, поглинання води і розчинених у ній мінеральних солей і подача їх до листків та місць споживання. Корінь може виконувати й інші додаткові, мало властиві йому функції, а саме: бути місцем відкладання в запас поживних речовин і сполук; вступати в симбіоз з бактеріями і грибами; відігравати роль органа розмноження. У процесі онтогенезу корінь розвивається вже в зародку насінини: тут він представлений зародковим корінцем. Із зародкового корінця формується головний корінь. Бічні корені відходять від головного і додаткових коренів, додаткові — від пагонів (стебла, листків та їх метаморфоз). Бічні корені розвиваються з перициклу і бувають першого, другого та ін. порядку. У сформованому корені можна виокремити морфологічно та анатомічно відмінні зони від верхівки до місця з'єднання зі стеблом: за кореневим чохликом міститься зона поділу клітин (ділення), далі — зона росту клітин, зона всмоктування (зона кореневих волосків), зона галуження, вище — провідна зона.Корінь зростає верхівкою, де знаходиться твірна тканина, інтеркалярного росту в коренів немає. Верхівка кореня — апекс — захищена кореневим чохликом. Сукупність коренів у рослині утворює кореневу систему. Розрізняють три типи кореневої системи: стрижневу, мичкувату і змішану. Стрижневакоренева система складається з потужного головного кореня і тонкіших бічних коренів, що відходять від нього (переважно у дводольних рослин — моркви, буряка, кульбаби; більшості голонасінних рослин). Мичкувата коренева система складається з множини тонких додаткових коренів, від яких відходять бічні; головний корінь непомітний (в одно- і дводольних — пшениці, цибулі, жовтецю). На підземній частині стебла — зона кущіння, з якої розвиваються пагони і додаткові корені. У деяких рослин формується коренева система змішаного типу, коли поряд із функціональним головним коренем є добре розвинені додаткові корені (суниця).
Метаморфози пагона Колючки. Походження: верхівка пагона (дика яблуня, груша, алича, слива, абрикос, жостір, обліпиха); видозмінений боковий пагін (грейпфрут, лимон, апельсин); колючки — видозмінені вкорочені пагони з пазушних бруньок (глід); молоді колючки з листками (гледичія); листкове походження (барбарис). Вуса. Виткі або чіпкі видозміни пагона чи листків. Трапляються переважно у витких і сланких рослин. У гарбузових: нижня пряма частина — пазушний пагін, верхня закручена — листок. У деяких представників бобових на вусик перетворюється верхній непарний листок складного листка. Кладодії. Метаморфізовані бічні пагони, виконують функцію листків. Кладодії здатні до тривалого росту (опунції). Філокладії. Пласкі, листкоподібно розширені частини пагона, які виконують функцію листка і мають обмежений ріст. На них формуються листки і квітки (рускус, або мишачий терен). У деяких рослин черешки листків мають вигляд листкових пластинок, їх називають філодіями. Кореневища. Видозмінений пагін. Надземне: надземний пагін втягується в ґрунт додатковими коренями (горошок мишачий, фіалка дивна, медунка, копитняк); підземне: ріст під землею з лускоподібними листками (чина, купина, конвалія, грушанка, чорниця, пирій, брусниця, осока, костриця, латаття, глечики, півники, аїр). Кореневище відрізняється від кореня наявністю вузлів, міжвузлів, листкових рубців, верхівкової і бічних бруньок. За довжиною міжвузлів кореневищ рослини поділяють на довго-кореневищні (пирій, деякі осоки) і короткокореневищні (валеріана, аїр). Сировинну цінність у медицині мають кореневища (з коренями чи без них): солодки голої, валеріани лікарської, ехінацеї пурпурової, чемериці Лобеля, лепехи звичайної, латаття білого, глечиків жовтих, родовика лікарського, гірчака зміїного, перстачу прямостоячого та білого. Бульби. Потовщені пагони з одним або кількома зближеними міжвузлями. Вони можуть бути: гіпокотильні (у цикламену, рясту, бегонії); надземні (у кольрабі, туберидій, орхідеї); підземні (у картоплі, топінамбура). Формування бульби на верхівці столона (бокового підземного або надземного пагона рослин) здійснюється за рахунок верхівкової меристеми. У деяких бульб формуються листки у вигляді плівчастих лусок, після відпадання яких лишаються 3—5 колатерально розміщених бруньок. У фітотерапевтичній і гомеопатичній практиці використовують бульби цикламену. Цибулини. Підземний вкорочений пагін, який за будовою нагадує бруньку. Стебло (денце) з дуже вкороченими міжвузлями має м'ясисті луски, зовнішні сухі луски виконують захисну функцію. Цибулини властиві багатьом представникам класу однодольних: з родин лілійних, амарилісових, цибулевих. За морфологією луски можуть бути низовими листками з функцією накопичення (лілії, рябчик) чи розрослими піхвами серединних листків, зелена пластинка яких відпала (цибуля). У більшості цибулевих рослин (гіацинта, підсніжника, нарциса, часнику) луски обох типів чергуються — цибулини змішаного типу. За будовою і розміщенням лусок розрізняють такі типи цибулин: черепична, чи луската, — лілія, часник; плівчаста (основа листка замкнута) — цибулина, підсніжник, гіацинт; напівзамкнута — пролісок. Бульбоцибулини. Підземний орган, який зовні нагадує цибулину, а в розрізі — бульбу. Накопичує поживні речовини не в лусках, а в розрослому стеблі. Це, ймовірніше, облистнена бульба, а не цибулина. Зовні на бульбоцибулині формується суха плівчаста луска — це вегетативна частина монокарпічного пагона (гладіолус, крокус, фрезія). У пазухах нижніх листкових лусок закладаються бруньки, які формують дрібні бульбоцибулини — дітки. Видозміна бруньки — качан (капуста). Спеціалізовані листки. Листки можуть різним чином спеціалізуватися, втрачаючи звичайний вигляд, будову і навіть функції. Приклади таких листків — вусики багатьох бобових, що дають змогу рослинам чіплятися за опори, колючки кактусів, в яких процеси фотосинтезу перемістилися в зелені м'ясисті стебла, захисні брунькові луски дерев, а також приквітки— лускоподібдні покривні листки при основі суцвіть багатьох видів. Іноді листки, що оточують квітки і цілі суцвіття, — яскраві, наприклад білі чи червоні покривала початків в ароїдних (кали, антуріуму) або червоні, білі і рожеві верхівкові листки в пуансетії. їх легко переплутати з пелюстками, тоді як справжні квітки таких видів можуть бути порівняно дрібними і непоказними. В агави, очитку листки дуже товсті і м'ясисті (у них запасаються вода і поживні речовини). Серед інших рослин з яскраво вираженою запасальною функцією листків — різні види портулаку і молодила. В їхних листках містяться слизуваті колоїдні речовини, що ефективно зв'язують воду й уповільнюють її випаровування. У так званих комахоїдних рослин листки перетворені в пастки для дрібних членистоногих. Так, у венериної мухоловки (Dionaea muscipula) половинки листка, вкриті по краях шипами, що стирчать нагору, можуть повертатися відносно середньої жилки. Коли на листкову пластинку сідає комаха, ці половинки закриваються, як книга, і жертва опиняється в пастці. її тіло розкладається під дією ферментів, які виділяються залозками листка, і продукти розпаду всмоктуються рослиною. У глечичника {Nepenthes) є видозмінені листки у формі глечика. Комахи, які туди заповзають, назовні вибратися не можуть, тонуть і перетравлюються в рідині, що виділяється залозками на дні глечика. Листки багатьох рослин містять небезпечні для людини і тварини речовини. Так, у скумпії в листках є масляниста речовина, що, потрапивши на шкіру, спричинює її складне запалення (дерматит). У листках деяких видів астрагалів накопичується отруйний для тварин селен. Отруйні листки в таких рослин, як дифенбахія, конвалія, азалія і олеандр. При дотику до листка борщівника на шкірі виникають пухирі, які довго не загоюються. Отруєння варто відрізняти від алергійних реакцій, що виникають у людини з дією алергенів, наявних у деяких рослинах. Кількаразовий контакт з алергеном здатний підвищити чутливість до нього. Почервоніння і подразнення шкіри спричиняють деякі речовини, наприклад молочний сік молочаїв чи секрет пекучих волосків кропиви. Локальний опік у вигляді темної пігментної плями може викликати на тілі ясенець білий. Отруйними є також плоди багатьох рослин, зокрема, плоди рицини звичайної вважаються найотруйнішими з усіх насінних рослин. їхні токсини подібні за будовою до поліпептидів, що пригнічують синтез білків у кишковій стінці, тому вона руйнується і перестає функціонувати. Водночас насіння рицини — джерело безпечної рицинової (касторової) олії. Метаморфози коренів Мікориза. Верхівки кореня зростаються з гіфами грибів, утворюючи мікоризу (грибокорінь). Найчастіше гриби вростають гіфами в корову частину в зоні всмоктування. Одному виду рослин властивий, як правило, один вид гриба, наприклад маслюки пов'язані із сосною, підберезовики — з березою тощо. Симбіоз полягає в тому, що гриби використовують вуглеводи та інші речовини рослини і постачають для неї воду й мінеральні речовини, можуть бути біостимуляторами. В окремих випадках симбіоз може переростати в паразитизм (опеньки). Паразитизм — проникнення гіфів гриба в клітини рослини і пригнічення її росту. Бактеріальні бульбочки. У коренях бобових і деяких інших рослин бактерії проникають через кореневі волоски, розмножуються і заповнюють порожнини паренхімних клітин. Розвивається бактеріоїдна тканина — вирости (бульбочки). На кінцях бульбочок зберігається апікальна меристема кореня, завдяки чому він може наростати в довжину, а бактеріоїдна тканина пронизана провідними пучками, що забезпечує нормальне функціонування кореня. Завдяки бактеріям здійснюється фіксація атмосферного молекулярного азоту і перетворення його у придатний для засвоєння рослинами азот. Бактерії використовують також органічні речовини рослини-живителя для підтримання життєдіяльності. Бульбочкові бактерії зосереджуються також на коренях вільхи, маслинки вузьколистої. Гаусторії. Вищі рослини-паразити і напівпаразити мають корені, пристосовані до проникнення в тканини і живлення за рахунок рослини-живителя (омела). Втягувальні (контрактильні) корені. Втягують підземні органи рослини у ґрунт (геофілія) через закріплення верхівки кореня в ґрунті і скорочення його базальної частини. Вони сприяють заглибленню рослини в ґрунт. Такі корені властиві багатьом цибульним, бульбоцибульним рослинам (гладіолусу, лілії, тюльпану) і деяким кореневищним рослинам (купині, аїру). Доскоподібні корені. Бічні корені (зазвичай другого порядку), по всій довжині яких є доскоподібний виріст до 3—5 м у висоту і 10 см завтовшки, характерні для тропічного лісу. Корені-підпорки. З гілок звисає вниз багато додаткових коренів, які вкорінюються. Так, одна рослина фікуса бенгальського (баньян) може сформувати зарості площею до 2 га. Ходульні корені. В умовах припливів і відпливів у тропічній зоні деякі рослини утворюють мангрові зарості (види ризофори). Насінина проростає всередині плоду на материнські рослині (вівіпарія), залишаючись на дереві 7—9 місяців, потім падає і вкорінюється. Ходульні корені утворюються в сіянців на гіпокотилі і є додатковими. У дорослих рослин додаткові ходульні корені формуються на висоті припливу — 2—3 м. У ризофор у дорослому віці головний корінь відмирає, і рослина ніби висить у повітрі. Дихальні корені (пневматофори). Виникають у мангрових видів рослин — сонетарії і авіценії в умовах обводнення і дефіциту кисню. У сонетарії (вічнозеленого дерева до 20 м) від базальної частини головного кореня радіально розходяться ниткоподібні бічні корені — кабельні, розміщені близько від поверхні ґрунту. На їх верхньому боці розвиваються пневматофори (діаметром до 12 см, висотою до 30 см). За їх рахунок здійснюється забезпечення газообміну коренів, постачання кисню. У пневматофорах добре розвинена аеренхіма. Повітряні корені. Розвиваються у тропічних трав'яних епіфітів, поглинають вологу з повітря. На їхній поверхні утворюється багатошарова тканина з відмерлих клітин зі спіральними чи сітчастими потовщеннями (веламен). Екзодерма має пропускні клітини, через які вода потрапляє до центрального циліндра. Запасальні корені. У них добре розвинена запасна паренхіма в первинній (в однодольних) чи вторинній корі, в деревині і серцевині (у дводольних). Кореневі бульби — бульбокорені (пшінка, зозулинці, любка, жоржина, лілійник, батат). Це частина кореня, інші частини можуть виконувати інші функції (контрактильну, всмоктувальну, галуження тощо). З лікувальною метою використовують корені кульбаби, тирличу жовтого, оману високого, бульбокорені орхідних.
Квітка Квітка — репродуктивний орган покритонасінних рослин, що складається з укороченого стебла (квіткова вісь), на якому розташовані покрив квітки (оцвітина), тичинки і маточка. Маточка може складатися з одного чи декількох плодолистків. Виняткова роль квітки пов'язана з тим, що в ній відбуваються процеси статевого і безстатевого розмноження. У двостатевій квітці здійснюється мікро- і мегаспорогенез, мікро- і мегагаметогенез, запилення, запліднення і розвиток зародка. Завершується онтогенез квітки утворенням плоду з насінням. Частини квітки, їхні функції та морфологічна характеристика: Квіткова вісь називається квітколожем.Квітколоже, розростаючись, набуває різної форми: пласкої, увігнутої, опуклої, конусоподібної, напівкулястої тощо. Унизу воно переходить у квітконіжку, що з'єднує квітку зі стеблом чи квітконосом. Квітки без квітконіжки називають сидячими. У багатьох рослин (наприклад, представників родини зонтичні) на квітконіжці є маленькі листочки (приквітки). Частини квітки прийнято поділяти на стерильні — оцвітину (чашолистки і пелюстки) — і фертильні — репродуктивні (тичинки і маточки). Чашолистки, пелюстки, тичинки і маточки можуть прикріплюватися до квітколожа колами чи за спіраллю. Покрив квітки — оцвітина— може складатися із чашечки і віночка. Чашечка утворює зовнішнє коло оцвітини, її листочки невеликих розмірів, зазвичай зеленого кольору. Розрізняють роздільно- і зрослолисту чашечку. Вона виконує функцію захисту внутрішніх частин квітки до розкриття бутона, іноді бере участь у формуванні плоду. У макових опадає при розпусканні квітки, хоча в більшості представників квіткових рослин — зберігається і під час цвітіння. Чашечку називають правильною, якщо всі чашолистки рівні і мають однакову форму, і неправильною, якщо чашолистки відрізняються за формою і розмірами -
Оцвітина може бути подвійна (сформовані чашечка і віночок) і проста (не диференційована на чашечку і віночок). Є проста віночкоподібна (має яскраве забарвлення) — тюльпан, конвалія, пролісок, лілія; проста чашечкоподібна (зеленого кольору) — буряк, коноплі, кропива. Існують квітки, що не мають оцвітини, їх називають голими (ясен, осока, верба). У деяких квіток оцвітина у вигляді щетинок (очерет) чи волосків (пухівка). Вважається, що редукція оцвітини пов'язана з пристосуванням до вітрозапилення. За особливостями форми віночка квітки ділять на трубчасті (серединні квітки соняшника, календули, усі квітки цмину, пижма), язичкові (крайові квітки календули, ехінацеї), несправжньоязичкові (крайові квітки соняшника, ромашки), лійкоподібні (крайові квітки волошки синьої) тощо. Забарвлення віночка зумовлене пігментами поліфенольної природи — антоціаном (рожевий, фіолетовий, синій, малиновий, червоний), каротиноїдом (жовтий, оранжевий), антофеїном (коричневий). Андроцей — сукупність тичинок квітки. Тичинка — частина квітки, яка складається з тичинкової нитки і пиляка. За допомогою тичинкової нитки тичинка прикріплена до квітколожа чи інших частин квітки. За відсутності тичинкової нитки пиляки називають сидячими. Найчастіше пиляки бувають чотиригніздими, двогніздими (орхідні, магнолієві), одногніздими і рідко тригніздими. Пиляк має дві половинки (теки), у кожній є два гнізда, чи камери (пилкові мішки), де формується пилок. Пилкове зерно виникає з мікроспори (мікроспора ще всередині проростає і дає чоловічий гаметофіт — пилкове зерно). Пилок часто має вигляд дрібненьких крупинок. Іноді вони мають повітряні мішки чи склеєні по чотири або пилок кожного пиляка з'єднаний у суцільну пилкову масу. Гінецей— сукупність плодолистків однієї квітки, що утворюють одну чи кілька маточок (грец. gупё (gупаікоs) — жінка). Буває монокарпним (складений одним плодолистиком — у вишні, сливи, персика), апокарпним (якщо складається з декількох плодолистків, не зрослих між собою, — у магнолії, ананаса, суниць, малини), ценокарпним (зі зрослих між собою плодолистків — у маку, тюльпана, яблуні). Маточка — жіноча частина квітки, складена одним чи кількома плодолистками. Маточка розчленована на зав'язь, стовпчик і приймочку. Наявність приймочки — характерна риса квіткових, так званий механізм для уловлювання пилку. У деяких квіток маточки недорозвинені і представлені лише рудиментами або відсутні. Морфологія маточки у різних систематичних груп досить різноманітна. Так, для представників більшості родин квіткових рослин характерна наявність слаборозвиненого стовпчика маточки чи його відсутність (деякі жовтецеві, магнолієві, злакові), в окремих він добре виражений і високо виносить приймочку (лілійні). Зав'язь — нижня частина маточки, в якій містяться насінні зачатки. Залежно від положення зав'язі розрізняють такі її типи (мал. 2): верхню (1), коли частини квітки розташовані під нею (виноград, вишня, слива); напівнижню (2), коли частини квітки зростаються зі стінками зав'язі до половини (бузина); нижню (3), коли частини квітки розташовуються над зав'яззю (яблуня, пролісок, опунція).
Квітки, які мають тичинки і маточки, називають двостатевими. Квітки лише з тичинками або з маточками — одностатевими. Рослини, в яких на одному екземплярі є тичинкові і маточкові квітки, називають однодомними (кукурудза, ліщина, береза, дуб), а ті, в яких тичинкові і маточкові квітки розміщені на різних екземплярах, — дводомними (коноплі, верба, тополя). Рослини із двостатевими і одностатевими квітками на одному екземплярі називають полігамними (кінський каштан, календула, диня).
Суцвіття Суцвіття — група квіток, розташованих на рослині в певному порядку. Усю різноманітність суцвіть (мал. 3) поділяють на дві основні категорії: невизначені, чи моноподіальні (ботричні, бокоцвіті) і визначені, чи симподіальні (цимозні, верхоцвіті). Моноподіальні (ботричні) суцвіття формуються внаслідок невизначеного росту центральної осі, а квітки розвиваються у висхідній послідовності. Такі суцвіття бувають простими, коли їхні квітки кріпляться безпосередньо до осі суцвіття, і складними, коли до осі кріпляться прості суцвіття.
Мал. 3. Типи суцвіть: 1 — волоть; 2 — колос; 3 — китиця; 4 — щиток; 5 — простий зонтик; 6 — складний зонтик; 7 — кошик; 8 — сережка
Найголовніші форми простих (ботричних) суцвіть: • китиця (мал. 3, 3) — на видовженій головній осі суцвіття розміщені на деякій відстані одна від одної (на квітконіжках) окремі квітки (черемха, гіацинт); • колос (мал. 3, 2) — на видовженій головній осі суцвіття — сидячі квітки, що не мають квітконіжок (подорожник, вербена); • початок — колос із потовщеною м'ясистою віссю, густо вкритою квітками (рогіз, кукурудза, арум); початок здебільшого має покривало, утворене широким верхівковим листком; • сережка (мал. 3, 8) – суцвіття, що відрізняються від колоса і китиці звислою віссю (верба, береза); • щиток (мал. 3, 4)— китиця, в якої нижні квітконіжки довші за верхні і всі квітки розміщені на одному рівні (груша); • зонтик (мал. 3, 5,) — головна вісь суцвіття така вкорочена, що здається, ніби квітконіжки всіх квіток виходять з одного місця; майже однакової довжини квітконіжки утворюють промені зонтика (цибуля, вишня); в основі променів зонтика часом формується кільце приквітків, що утворюють обгортку; • головка — суцвіття з укороченою віссю та з тісно скупченими сидячими або майже сидячими квітками (конюшина); • кошик (мал. 3, 7) — головна вісь суцвіття вкорочена і розширена у вигляді кошика, на якому розміщені квітки (соняшник). Складні ботричні суцвіття: • складний колос — на видовженій головній осі суцвіття розміщені не окремі квітки, а прості колоси (колоски), наприклад у злаків (пшениця, жито); • волоть — складне суцвіття, бічні гілки якого замість окремих квіток несуть прості або розгалужені китиці (овес, просо, бузок); • складний зонтик складається з простих зонтиків; відрізняється від простого тим, що кожна його бічна гілочка закінчується не окремою квіткою, а утворює зонтик, який зазвичай називають збнтичком (морква, петрушка); • складний щиток — щиток, в якого замість квіток є маленькі суцвіття — щитки (горобина). До симподіальних (цимозних) належать суцвіття, в яких перша верхівкова квітка завершує головну вісь і далі суцвіття розвивається за рахунок бічних осей першого, потім — другого тощо порядків: • завійка — однобічна китиця або однобічний колос, які до розпускання квіток і на початку цвітіння закручені спірально, верхівкою всередину (незабудка, живокіст); • звивина — бічні одноквіткові осі суцвіття відходять послідовно у два протилежні боки (гладіолус, гравілат); • дихазій, або розвинене суцвіття, — суцвіття, в якому вісь кожного порядку дає дві протилежні гілки; головна вісь завершується квіткою (гвоздикові); • плейохазій, або несправжній зонтик, — суцвіття, в якого кожна з багатьох осей під кінцевою квіткою утворює гілки, що її переростають (молочай).
Плід Плід — це зріла зав'язь, що містить насіння — зрілі насінні зачатки. Стінка зав'язі перетворюються в оплодень, а насінні зачатки — у насіння. Оплодень захищає насіння від висихання. Справжній плід розвивається тільки з зав'язі маточки. Плід, що утворюється з чашолистків, пелюсток квітколожа, називають несправжнім. Так, плоди яблуні складаються переважно із розрослого м'ясистого квітколожа, тільки серцевина яблука походить із зав'язі. Справжні і несправжні плоди ділять на прості плоди (вишня, фінік), що утворюються з однієї квітки з однією маточкою, і супліддя, що утворюються внаслідок зрощення плодів багатьох квіток (суцвіть) (ананас). Зрілі насінини прикріплюються до оплодня в тих місцях, де в зав'язі була плацента, або вільно лежать у порожнині плоду. Максимальна кількість насінин у плоді дорівнює кількості насінних зачатків у зав'язі, але зазвичай менше, адже не всі насінні зачатки досягають зрілості. Зовнішня структура плоду — оплодень, чи перикарпій, — стінка плоду, що оточує насіння і утворюється з видозмінених стінок зав'язі, іноді з чашечки і квітколожа. У перикарпії виділяють зовнішній, середній і внутрішній шари. Зовнішню частину складає екзокарпій. Вишня має тонку блискучу шкірочку, плоди цитрусових — жовтогарячий залозистий шар. Середній шар — мезокарпій. У вишні — їстівний мезокарпій, а в цитрусових мезокарпій — білуватий пухкий шар. Внутрішня частина перикарпію — ендокарпій — середоплодень. У вишень — тверда кісточка, утворена склереїдами, у цитрусових — основна маса плоду. Соковиті плоди мають частіше м'ясистий мезокарпій, рідше — ендокарпій. Загальноприйнятої класифікації плодів поки немає. Численні класифікації враховують зовнішнє розмаїття плодів, консистенцію оплодня (сухі й соковиті), число насінин; розкривні чинерозкривні плоди під час дозрівання, їх еволюційний розвиток. За еволюційно-морфологічною чи морфогенетичною класифікацією плоди поділяють на: апокарпні, монокарпні, ценокарпні і псевдомонокарпні. Апокарпніплоди формуються з апокарпних квіток. Кожній окремо сидячій маточці у вільному плоді відповідає вільний плодик. Апокарпні плоди характерні для квіток з верхньою зав'яззю. З апокарпія розвиваються соковиті і сухі багатолистянки (жовтецеві: купальниця, калюжниця, жовтець, лимонник), багато горішок (горицвіт, перстачі), соковиті — багато кістянка (малина, ожини), суничина (тип соковитого багато горішка з розрослим квітколожем), цинародій (тип соковитого багатогорішка з розрослим гіпантієм — шипшина). Монокарпії формуються з монокарпного гінецею з верхньою зав'яззю. Основні типи: біб, однолистянка (сокирки). Соковиті боби, що не розкриваються, у софори японської. Однокістянка — однонасінний монокарпій, ендокарпій (кісточка) якого склерифікований. Мезокарпій може бути соковитим (персик, абрикос, вишня) чи сухим шкірястим (мигдаль). Одногорішок — однонасінний нерозкривний монокарпій (родовик, приворотень, парило). Ценокарпний плідрозвивається з ценокарпних гінецеїв, в основі — складна маточка. Ценокарпії можуть бути багато- чи одногнізді. Також можуть утворюватися із квіток з верхньою і нижньою зав'яззю. Сухі ценокарпні плоди бувають розкривні, нерозкривні, такі, що розпадаються подовжньо (схізокарпїї) і поперечно (членисті). Морфологічні типи: ягода, коробочка, стручок, вислоплід-ник, а також листянка (лимонник), яблуко, гарбузина, цинародій (шипшина), кістянка тощо. За морфологічною класифікацією плоди також поділяють на соковиті (мал. 44) і сухі.
Ягода — соковитий багатонасінний плід (виноград, томати, чорниця, журавлина); перикарпій нерозкривний, у м'якоть перикарпію занурене насіння, рідше — 1 насінина (барбарис). Близькі до ягоди гарбузина і гесперидій. Гарбузина — багатонасінний плід з твердою шкіркою, м'ясистим середнім (за рахунок розростання плаценти) і соковитим внутрішнім шарами (гарбуз, кавун, диня); у гесперидія (помаранчі) залозистий екзокарпій, губчастий мезокарпій і соковитий ендокарпій. Яблуко — зовнішня частина оплодня соковита, м'ясиста; внутрішня — перетинчаста чи хрящувата (яблуня, груша, горобина, глід). Помаранча — оплодень товстошкірий, зовні залозистий, усередині волокнистий, ендокарпій м'ясистий (апельсин, лимон). Кістянка — усередині дерев'яниста тверда кісточка, за якою є соковитий м'ясистий шар, а зовні щільний шар (слива, вишня, черешня, черемха). Супліддя — зрослі між собою плоди чи сукупність плодів одного суцвіття — ананас, шовковиця, маклюра, буряк. До сухих плодів(мал. 4) належать: • коробочка — багатонасінний плід, сухий, розкривний (фіалкові, макові, гвоздикові, дзвоникові), утворений різною кількістю плодолистиків;
Мал. 4. Типи сухих плодів: 1 — сім'янка; 2 — багатогорішок; З — жолудь; 4 — біб; 5 — стручечок; 6 — багатолистянка; 7 — вислоплідник
• стручок, або стручечок (мал. 4, 5), — двогніздий, здебільшого багатонасінний плід; він розкривається двома стулками, між якими лишається плівчаста перегородка з насінням (плоди хрестоцвітих); • листянка (мал. 4, 6) — сухий багатонасінний (рідше одно- чи двонасінний) плід, що розкривається переважно по черевній стороні (купальниця, півонія); • біб (мал. 4, 4) — рідше одногніздий, зазвичай багатонасінний плід, що розкривається двома стулками або рідше не розкривається (плоди бобу). Утворений одним плодолистиком, відрізняється від листянки тим, що розкривається одночасно за черевним швом й уздовж спинки (робінія, або акація біла); • крилатка — по краях оплодня утворюється тонка плівка у вигляді крила (клен); • сім'янка (мал. 4, 1) — нерозкривний плід (череда, айстра); • зернівка — однонасінний плід, що не розкривається, з тонким оплоднем, який тісно прилягає до шкірки (злаки). Зернівка пшениці є не насінням, а плодом; • горішок — зі шкірястим чи дерев'янистим оплоднем (гірчаки, гречка); • горіх — з дерев'янистим оплоднем, однонасінний (ліщина, волоський горіх).
|
Віночок— внутрішня частина оцвітини, відрізняється від чашечки яскравим забарвленням і більшими розмірами. Розрізняють роздільно- і зрослопелюсткові віночки. Симетрія квітки пов'язана з віночком. Квітки бувають: актиноморфні (мал. 1, 1), якщо через квітку можна провести кілька чи багато осей симетрії; зигоморфні (мал. 1, 2), якщо можна провести одну вісь симетрії, та асиметричні (мал. 1, 3). Актиноморфні (правильні) квітки у шипшини, перстачу, жовтцю, горицвіту, півонії, маку; зигоморфні (неправильні) — у чебрецю, шавлії, наперстянки, м'яти, очанки, ранника, астрагалу тощо; асиметричні — у валеріани і канн.
