ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

Місто, в якому не ходять гроші

Життя підтошнювало. Гроші з'являлися в кишенях набагато повільніше, ніж зникали з них. І це була чи не єдина головна проблема в житті всіх, хто був навколо. Не було навіть у кого спитати – як бути в такій ситуації, бо в ній були абсолютно всі – і ніхто ще з тої ями не виліз. Аліса збиралася лягати спати і налила собі до половинки шклянку червоного вина, щоби рятуватися, коли буде мучити дурний сон. Так легше відмахнутися від незрозумілих кольорових і мутних картинок, які виникали в її уяві, ніби старі й потерті діафільми, котрі роками вже пилилися в баночках «свема» у шафі на кухні, і ніхто не наважувався їх викинути. Змучена уява дівчини прокручувала дивні за побудовою німі фільми, і вино, насправді, тільки підсилювало ефект, занурюючи її знову у сон. Перемучившись, фактично не поспавши нормально жодної години, Аліса лежала із заплющеними очима, боячись їх розплющити, щоб не побачити на годиннику годину четверту або п'яту ранку. Та найгірше – цілу ніч вичікувати миті, коли вже нарешті можна встати. Ти ніби в'язень у власному домі. Не маєш права піднятися, бо хочеш спати, але заснути не дає тобі якась вища сила, яка посилає команди в твою голову, і та виконує їх без твоєї участі.

З кухні почувся біпер – годинник сигналізував сьому.

– Слава Богу, – сказата вголос Аліса, потягуючись у ліжку. В голові був бардак, ніби кульки з олова перекочувались і билися об виски зсередини.

«Чи буде колись цьому кінець? Що я зробила такого, шоби це все відбувалося саме зі мною? Чому подружка Mapro лягає спати і встає, ніби запрограмована, вилежується, як кіт? Біля її вуха може стартувати ракета. Вона ще й говорить уві сні, але навіть спеціалісти з розшифровки мови древніх майя не дали би ради розібратися у її нічних текстах.

Аліса почистила зуби й поглянула на себе у дзеркало в ванній. Те, що вона побачила, доволі їй сподобалося. З протилежного боку на неї дивилася молода, сексапільна особа, з розтріпаним і злежаним волоссям, яке надавало її вигляду якогось особливого шарму. На кутиках рота була невитерта зубна паста, яка не дуже в'язалася з тим, як би хотіла виглядати Аліса. Ця картина нагадала їй стару фотку з альбому, де вона трирічна стоїть у смішних старомодних штанцях – помпах і їсть морозиво, залишаючи його сліди абсолютно на всій поверхні свого тіла. Нараз Алісі стало сумно. Розуміючи, що безтурботність випала з рис її характеру геть‑чисто назавжди, вона знову зайшла до спальні. Завжди дуже важко констатувати факт якоїсь пропажі – чи то улюбленої роками речі, чи тим більше – чогось пов'язаного з комфортом життя і не залежного від тебе самого.

Була субота. Аліса вирішила допити те, що залишилося від ночі у шклянці. Вино видохлося за шість годин, і замість того, чого від нього зазвичай чекають, вона відчула неприємний дискомфорт у шлунку, який звик у цей час, що в нього вливають щонайменше – йогурт.

– Фу! ‑ вирвалося з горла разом з непривабливим запахом підгулявшого винограду – то ж треба було додати собі кайфу з самого ранку.

Каву в ліжко Алісі не подавали вже з півроку. Її «бой‑сренд», як любила говорити Mapro, пішов од неї того дня, коли її звільнили з престижного дизайнерського бюро. Аліса заробляла на них двох, і коли це закінчилося – Макс згадав про свою першу любов – і звалив до неї у велику трикімнатну квартиру із ще більшою ванною джакузі, у якій та проводила більшу частину свого життя.

Аліса включила маленький телевізор і не дивлячись поклала дистанційку на місце. Під пальцями вона відчула папір, не відриваючись від екрана, на якому з самого ранку вже когось третій раз пробували застрілити, дослідила рукою предмет, на який вона наткнулася на тумбочці.

«Конверт» – промайнуло у неї в голові, і тисяча догадок миттєво ковзнула по мільйонах нейронів її мозку. Одна з них, з найбільшою вірогідністю правди – попала на екран підсвідомості, на якому людина часто бачить те, про що в даний момент думає: фраза – «несплачені рахунки» висвітилася на цьому дисплеї. Хвора тема – ГРОШІ! Аліса взяла конверт у руки і розірвала – так само не відриваючи очей від екрана, де вже, нарешті, застрілений мужик ніяк не міг померти і дзвонив комусь по мобілі. Вона опустила погляд униз на листок, який витягла двома пальцями і тримала догори ногами. То не були рахунки! І взагалі – як той конверт міг опинитися у неї в хаті, коли звечора його там не було? Противні мурашки своїми босими, холодними ногами табуном пробіглися по її спині. Боячись констатувати факт якоїсь неприємної новини, Аліса повільно перевернула листок і впилася в нього очима. Це був квиток. Звичайний сірий залізничний квиток, які продаються за наявності паспорта в пасажира. Квиток був виданий годину тому – принаймні так було написано на квитанції. У графі «місце призначення» було написано місто, яке Аліса ніяк не могла згадати на швидку руку. І в її нечесаній голові ніяк не могли позбиратися думки відносно того, хто б міг зробити з нею таку авантюру – зайти вночі в квартиру, дочекатися одного з небагатьох моментів, коли вона засинала, і покласти на тумбочку конверт, і потім так само беззвучно вийти.

– Фак! – вирвалося в неї з горла. По тєліку – ті самі двоє, що застрілили першого мужика, вже ганяли за іншим з тим самим наміром. Була субота, ранок. Абсолютно ненормальний ранок.

Аліса набрала телефон Mapro. Це була єдина особа, яка мата ключі від квартири і могла дозволити собі зайти в будь‑який момент. Тим більше, що вона часто користувалася такою нагодою і приводила туди хлопців, бо не могла з ними робити того в себе вдома через наявність батьків.

– Альо! – почувся із слухавки захриплий голос. – Яка скотина так рано?

– Ти приходила вночі? – спитала Аліса голосом, яким дільничний міліціонер питає у вас – чи все нормально, знаючи в той же час, що нормально далеко не все.

– Ти шо, приколюєшся? Як не маєш кого розвести зранку, то не роби експерименти зі мною. Погано закінчиш.

– Культура мови – то твоя фішка. В мене якась містика – хтось підкинув уночі білет на поїзд, який їде в якусь дупу, причому через годину. І на моє прізвище.

– Мене там нема? – включивши нарешті остатки свого заспаного інтелекту, спитала Mapro.

– Нє!

– Тоді ти не по адресу. Подзвони до свого придурка, може, йому надоїло валятися зі своєю шмарою в ванні, і він по ночах шукає собі проблеми на голову.

– Ключ є тільки в тебе. Після того, як він пішов, я поміняла замок. То могла бути – або ти, або ти!

– Ляж проспися. Агата Крісті, твою мать. – У слухавці пішли гудки.

«То не була Mapro», – зробила висновок Аліса. До поїзда залишалося менше години. Можна було просто порвати і викинути квиток, але незрозуміла сила тягнула її на вокзал. Одягаючись, на ходу схопивши атлас, вона пробувала знайти місто, вказане у квитку. Його там не було! Вокзал був недалеко, і, в принципі, біля нього знаходився супермаркет, в якому Аліса часто купувала продукти. Холодильник був пустий – так що поїздка набирала вже якоїсь практичності. Дурнувата посмішка намалювалася на її обличчі, коли вона сідала у таксі. Розмова з шофером була б надто дивною, якби він запитався – куди вона збирається їхати. Але він не спитав. Він вів машину і встигав гавкати на всіх, хто в той час був на дорозі.

– Що ти їдеш, казліна, куда прешся, муділа! Такого плану крики супроводжували їх всю дорогу до станції. Аліса розплатилася і вийшла з машини, попрямувавши просто до віконця інформації. Там відповіли, що її поїзд відходить за двадцять хвилин, а шодо того, де знаходиться її пункт призначення, сказали, що найближчий дурдом через дві вулиці. Поїзд № 86 відходив з третього перону. Підійшовши до свого вагона, Аліса показала квиток провіднику і кинула погляд за його спину всередину. Нічого особливого і підозрілого. Якась бабулька тягнула величезний міх по сходах у тамбур, блокуючи вхід і вихід. Що вони завжди таскають у тих мішках? Провідник пропхав бабку разом з її крамом всередину, сплюнув під вагон і зі словами: «Звідки беруться такі барани на його сиву голову?» – віддав перерваний квиток і сказав, що її купе номер три. Аліса зайшла у вагон, по коридору вже у зворотному напрямку пролізала та ж сама бабка з тим самим міхом і запихала до свого купе, незалежно від волі всіх пасажирів, що були на коридорі і дивилися у вікно. Дівчина встигла заскочити в третє купе. Там було пусто. Без задньої думки – чого я сюди приперлася? – вона сіла і розірвала пакет з вагонною білизною. Видно, думки думалися надто повільно і ні про шо, бо, глянувши у вікно, вона помітила, що поїзд рушив. Перон набирав швидкості і разом з людьми втікав од Аліси і її вікна. Чомусь було таке враження, що вона тут останній раз…

До купе зайшов провідник, сів на поличку, зітхнув тяжко і попросив квиток.

– Вам виходити пів на першу ночі – я розбуджу.

– Що це за місто? – запитала Аліса.

– Хрен його знає – сьогодні перший раз йду сюдою. Я постійно на Крим, а сьо'дні кума міняю.

– Ясно. А коли станція буде?

– Буде за дві годинки.

«Там і вийду, – про себе подумала Аліса. – Ще дві годинки дороги назад – провітрю мозги трохи, задовбалася зводити кінці з кінцями». Ходячи по своєму великому сірому місту, вона і не помітила, що прийшла весна. Кругом понабухали бруньки і нагадували соски дівочих грудей, що тирчать під футболкою, коли ті думають про щось тільки їм відоме.

Знову прийшов провідник і, нічого не спитавши, поставив на стіл шклянку чаю і два кусники рафінаду.

– Печення будеш?

– А лимончик можна? – питанням на питання відповіла Аліса і перекреслила надію наварити на собі як мінімум півгривні.

– Можна Машку за ляжку, – по‑солдафонськи зморозив вагоновожатий, заржав і вийшов з купе.

«Круто», – подумала Аліса. Виходить так, що більша частина людей навколо – такі ж хами, як і цей. Слава Богу, що не зустрічаєш їх всіх нараз.

Вона застелила поличку, вляглася на спину і тупо дивилася на стелю, намагаючись порахувати дірочки на вентиляційному люкові. Чай пройшов по всіх трубах з приємним теплом, змивши залишки ранішнього алкоголю і присмак зубної пасти. В купе постукали – зайшов німий, який на цьому відрізку дороги завжди продавав газети з кросвордами і календарики з голими тьотками. Аліса взяла в нього збірку тупих кросвордів – такого плану, що відгадуєш усі 100 процентів із запропонованого і відчуваєш себе як мінімум – Спінозою, до моменту, коли попадає кросворд зі старого журналу «Наука и жизнь» і ти нараз падаєш на землю з вершин свого інтелекту. Хлопнувши дешеву скандинавську головоголомку за швгодинки, рука з ручкою ковзнула вниз, очі заплющилися під вагою невиспаної ночі. Стук коліс заколисав молоду дівчину і зробив своє. Вона заснула. Було 31 березня.

В ту мить, коли вона розплющила очі, на сусідній поличці дрімав якийсь мужчина, відвернувшись від Аліси і цілого світу до пластикової стінки вагона, і добре йому так було. Часом так є, що відчуваєш себе дуже комфортно, притулившись до якоїсь зовсім непристосованої речі, але ти з нею сам‑один, як з чимось рідним, і ніхто не має права перервати ваш інтимний контакт. За вікном пропливали сірі силуети нічного лісу.

«Я проспала цілий день!» – промайнуло в голові, а з грудей вирвався зойк, який і закінчив, власне, інтим того дядька із пластиковою перегородкою, і він незадоволено хрюкнув і повернувся до світу лицем.

– Ти що, з полички впала? – приязно звернувся він до дівчини, дивлячись кудись поза нею і шукаючи наступного після перегородки об'єкту для передачі йому на вічне збереження своїх глибоко схованих від чужого ока секретів.

– По‑моєму, я впала з неба. Коли наступна станція?

– Не скажу точно. Тобі де виходити?

– Я заплуталася, зі мною щось ненормальне твориться. – Аліса починала боятися. Вже і давно пора було почати, видно, ситуація видалася настільки незвичною для простої урбанізованої молодої особи, що важко було реагувати на неї більш‑менш адекватно.

В купе легенько постукали, і зайшла старша пані – напарниця хама‑провідника, яка прийшла йому на зміну.

– Вам виходити через півгодини. Не забувайте речі. – І швидко вийшла.

Аліса вибігла за нею, і почуття страху поволі наповнювало її всю, від п'ят аж до кінчиків волосся.

– А що це за місто? Вибачте, може, це виглядає по‑дурному, але дозвольте мені їхати далі. Я не хочу тут виходити.

– Мені ненормальних і без тебе хватає, – невдоволено відповіла стара провідниця. – Вийдеш – купиш білет, якщо встигнеш – знов сядеш. Інакше викличу ментів. Всьо понятно? – вона страшно вирячила свої вигорілі на сонці за довге одноманітне життя очі і перед носом зачинила двері службового купе.

– Курва мать, – прошипіла Аліса. – Курва ваша була мать! – на цей раз голосно сказала вона в бік зачинених дверей, за якими зі свистом хропів провідник‑хам і де зникла хамка його напарниця. Вона підбігла до розкладу руху поїздів, але на стіні висів розклад із зовсім інакшим маршрутом, що часто буває на наших залізницях. Вона зайшла до купе – дядько знову був повернутий, але цього разу спиною до стіни, і дивився в темноту – десь під стіл. Видно, там знаходився новий об'єкт його уваги і набагато цікавіший, ніж те, що його оточувало. Аліса мала зі собою маленьку дамську сумочку, в якій носила речі як життєво‑необхідні, так і цілковито непотрібні одночасно, так як і будь‑яка подібна інша дівчина в іншій подібній сумочці. Вона відкрила її і висипала на стіл усе, що там було. Дядько, що лежав і дивився під стіл, якби був котом, то повів би вухом у бік звуку падаючих на столик предметів, але він не був котом і вухо залишилося на місці.

– Гроші вкрали? – запитав він з надією.

– Не забудь голову, як будеш виходити, – в'їдливо сказала Аліса і, згорнувши все назад, вийшла з купе. Поїзд зупинився – вона зіскочила на перон і побігла в напрямку станції, щоби купити квиток до кінцевого пункту. Перон був старий і неосвітлений. Калюжі стояли тут навіть тоді, коли декілька днів світило сонце, а в повітрі чувся специфічний запах залізничного гару, яким дихають тепловози. До будинку залишилося метрів сорок, Аліса побігла швидше. Вона з розбігу штовхнула важкі вхідні двері і очима знайшла касу. За вікном сидів персонаж, який у старих совкових фільмах обов'язково грав би бухгалтера. Крутенькі окуляри на носі, біла заяложена біля шиї сорочка і нарукавники, колись сірого, а тепер брудно‑сірого кольору. Він глянув на неї з‑над окулярів і з нецікавістю запитав:

– Що вам?

– Мені квиток до кінця – на цей поїзд, який стоїть на пероні. І, будь ласка, скорше. Він зараз відходить.

– Взагалі я не маю права давати квитки на поїзд, який вже стоїть. Це прохідний, і продаж закінчується за п'ять хвилин до прибуття. Але сьогодні переводять стрілку на годину назад, і я маю право це зробити. Вам який? Купе чи плацкарт?

– Всьо одно, тільки скоріше. – Аліса нервово перебирала ногами і руками.

– Прошу – купейний. З вас тридцять раз оббігти будинок вокзалу.

– Не поняла – куда бігти? – в істериці закричала Аліса. – Візьміть гроші, – вона відкрила сумку і кинула у віконце банкноту в п'ятдесят гривень.

– Гроші в нас не ходять. Кожна людина, яка щось продає, має право замовити від покупця будь‑яку дію взамін.

Це починало скидатися на вчорашній сон, який не давав Алісі спати цілу ніч. Як би вона хотіла заплющити очі і розплющити їх у себе в теплому ліжечку, біля якого тумбочка і шклянка теплого видохлого винця! Але нічого не виходило. Станція була на місці, в станції ненормальний касир і нормальна вона, Аліса, яка попала, вочевидь, до країни чудес, про яку вона читала в дитинстві і страшенно хотіла бути на місці тамтої Аліси.

– Ні фіґа собі пчихнула, – мимоволі згадала анекдот, який закінчувався такою ж фразою, після того як дівчинка, пчихнувши, тримала в руках усі свої внутрішні органи.

– Будете брати квиток чи я викличу поліцію? Я вже вибив його – вам треба брати, бо будуть неприємності, – повернув її до життя касир‑бухгалтер‑садист. – За те, що ви не відразу заплатили, вам треба оббігти вокзал сорок разів.

І тут Аліса побачила те, на що спершу не звернула уваги – шкіра на обличчі касира змінювала колір. На початку розмови вона була звичайною блідою шкірою літнього мужчини. Коли він давав їй квиток – вона була із зеленим відтінком, що Аліса списала на відблиск від старої лампи на столі, а тепер – він був бордово‑синій, так ніби в нього під шкіру запустили бридку люмінесцентну фарбу. Алісі стало зле, вона захотіла вирвати. Поїзд дав гудок і повільно рушив. Вона плакала, тихо, без звуку, розуміючи, що вляпалася дуже круто і ніхто їй тут не поможе. А старий касир дзвонив до поліції.

Їх приїхало чоловік десять, що вказувало на факт поважного ставлення до дисципліни в їхньому місті. Аліса сиділа, прихилившись спиною до зачовганої стіни касового залу, і дивилася собі під ноги. В голові крутилася одна‑єдина думка: як могла твереза людина вляпатися в таку жахливу історію? Вона усвідомлювала, що мало що тямить з усього того, що відбувається навколо, – і впадала дедалі в більшу паніку. Поліцейські були одягнені у форму, яка дуже нагадувала військову форму гітлерівської Німеччини, що надавало ситуації ще похмуріших відтінків. Усі розмовляли мовою, що нічим не відрізнялася від тієї, якою говорила Аліса.

– Ваші документи? – офіційно зажадав молодий поліцай і простягнув руку.

Аліса подивилася йому в очі і тихо спитала:

– Де я? Чи цей кошмар – таки правда?

– Якщо ви не будете виконувати моїх наказів, вас буде покарано. Документи! – вже з погрозою, тоном учня‑трієчника, якому випадково поставили п'ятірку, і він боїться, щоб хтось цього не помітив і не виправив назад, гримнув молодий поліцейський.

Аліса простягла йому паспорт і зауважила, що колір його шкіри змінився на ніжно‑рожевий, як у свинки, яких малюють на дитячих відкритках. Це був перший позитивний досвід за всю драму, розіграну на цій станції. Вона зробила висновок, що колір шкіри цих людей змінюється залежно від емоцій, які вони відчувають до співрозмовника.

«От би в нас так було! Я би вигнала Макса ще з рік тому – він не їв би моїх продуктів і мене, а я лишилася б на класній роботі». З дизайнерського бюро Алісу вигнали за запізнення, Макс захлопнув її вдома, а стрибати з третього поверху не входило в її найближчі плани. Подзвонивши йому на мобільний, вона почула те, що часто чуємо ми, коли дзвонимо до когось, украй потрібного: «Ваш абонент поза межами…»

Аліса простягла паспорт поліцейському, інтуїтивно збираючись почути від нього щось нове в своєму житті.

– Ви хуліганите. Ви не виконали прохання касира, тож будете покарані. П'ятдесят кругів навколо вокзалу.

Аліса вже мала поганий досвід допитуватися, не виконуючи їхніх тупих завдань, і вирішила зробити це після того, як оббіжить вокзал п'ятдесят разів. Ні за що на світі ще годину тому вона б не повірила в те, що бігатиме, як придурочна, навколо якоїсь засраної станції о першій годині ночі. Але треба було з чогось починати з'ясовувати ситуацію, в якій вона опинилася, і вона побігла. Станція була не дуже велика, але п'ятдесят кругів становило добрих десять кілометрів! Поліцаї стали навколо вокзальчика так, щоб контролювати кожен метр її шляху. Вона не мала жодного шансу втекти в корчі і десь сховатися. Двоє з поліцаїв дивилися на неї з жалем, і колір обличчя в них був, як у тої свинки, про яку я згадував. А решта мужчин мала лиця кольору надувного синього крісла, яке Аліса купила для комфортного читання вечорами. Кріслолиці вочевидь не були в захваті від того, що їм довелося пертися на вокзал через якісь копійчані розборки посеред ночі, що явно не дасть їм бонусу у просуванні вверх службовими щаблями. До тридцятого кола вона ще рахувала і намагалася присвистувати в ритм, щоб не здуріти, обдумуючи всю дебільність випадку, а потім тільки один з поліцаїв ліниво, але з ледь помітним співчуттям ставив хрестики на аркушику, щоби не збитися з рахунку. Аліса бігала майже годину. Під кінець це пересування її тіла важко було назвати бігом. На думку наверталися різні фільми про машину часу, може, вона потрапила в якусь чорну діру і її перенесло на сорок років тому назад. Вона відмахнулася від таких сайєнс‑фікшн роздумів, доплела останнє коло до кінця і знесилено сіла додолу. Поліцейський зіжмакав папірець і викинув його в урну. Потім підійшов до Аліси і з розумінням сказав:

– Новій людині у нас важкувато. Поки розберешся що по чому – наламаєш дров. Тут ніхто нікому за ніщо не платить. І тому була видумана система платити за послуги своїми діями. Когось це забавляє, когось бісить – але порядок є порядок. І нікого не обходить – подобається це тобі, чи нє.

– Ігор! – Поліцая, котрий уводив Алісу в курс справи, окликнули ті, що були біля машини. – Поїхали. Спати хочеться.

– За три хвилини їзди звідсіль є готель – поїдь виспися, а то ще кудись вляпаєшся, – порадив поліцай з лицем, як різдвяна свинка з відкритки, і почалапав до авто.

Аліса, задихана, спітніла й ніяка, знову зайшла до станції. Касир так само ліниво сидів у своїй конурі і рахував щось на калькуляторі, навіть не глянувши в її бік. Морда в нього була ядуче‑зелена, що вказувало на роздратування тим, чим він якраз і займався. Аліса підійшла до розкладу поїздів і похолола: поїзд приїздив сюди о 00.30 ДВА РАЗИ НА РІК – у ніч, коли переводять стрілки годинників. Це все нагадувало фільм, який дивишся тільки задля того, щоб дізнатися врешті‑решт – що ж там у кінці буде. Час в тому фільмі тягнеться тягуче довго, а фініш знати хочеться. Боячись стати на перепоні зеленомордого касира – дівчина вийшла на вулицю, по якій щойно пробігла рівно п'ятдесят разів. Метрів сто лівіше під великим, розлогим горіхом стояла машина із шашечками на даху.

«Напевно, таксі, – подумала вона. – Якщо ні – головне не бовкнути зайвого. Досить аеробіки на сьогодні».

Таксист спав, закинувши голову назад так сильно, що, здавалося, кадик от‑от прорве шкіру на шиї.

– Ей! – окликнула його Аліса.– Е‑ей! Ви вільні, можете їхати кудись?

Він пролупив більма, поцямкав ротом і, глянувши на неї своїми вибалушеними риб'ячими очима‑бульками, сказав:

– Кудись можу. А куда треба?

– Готель тут є?

– Є готель, сідай, не спиться тобі. З поїзда?

– Атож. Ви такий самий, як і всі тут?

– Тоже такою станеш. Не від власної волі сюди люди попадають. – Таксист утопив прикурювач і запропонував папіроску: – Будеш?

– А за неї треба платити?

– Нє, тільки за проїзд. – Він підрулив до шлагбаума, який закривав дорогу на виїзд із паркінгу, опустив вікно Аліси кнопкою на панелі і сказав: – І звідкіль слово таке – «платити»? Зразу видно: свіжина а‑атстойная.

За її вікном на підставці, що виступала з будки охоронця, стояла тарілка з чимось білим, схожим на кашу.

– їж, – почула вона голос парковщика, який тупо дибився до неї з будки.

Навчена гірким досвідом, вона не спитала, що це, хоча спокійно могла це зробити. Вона взяла ложку і з'їла. «Хрін, бляха!» – подумала про себе. За парковку треба було з'їсти хрін!

– Ше їж! – знову дибився парковщик. – Дві години простою – дві ложки, повні з чубком.

«Сам ти чубок, собака», – про себе сказала Аліса і заштовхнула в рот огидну холодну масу.

– Взагалі‑то за паркінг я плачу, – мовив нарешті таксист, коли шлагбаум відкрився, – але ти мене випередила. Дякую. Бери, кури.

їй хотілося засміятися. Сміх у таких випадках більше нагадує плач або напад істерики.

«Ну западло, – подумала вона. – Треба ж було до цього всього, що сталося, ще й хрону нахаватись».

Від хрону хреново і почуваєшся. Алісу нудило не по‑дитячому. Різні думки роїлися мухами по змучених закамарках її голови:

«Все, що зі мною відбувається, можна поділити на дві частини – позитивну, яка набагато менша, і – відповідно – негативну, якої – до фіга. Позитивне – це те, що вона потрапила в мегадивне місце – і буде що згадати і розказати; друге – є якась страшенно приваблива інтрига в тому, що ті всі люди придумують для тебе зробити взамін за те, що ти у них хочеш. Ну, а негативне – все решта, перелік якого забрав би їй і нам купу часу.

А що придумає таксист? Якщо в них тут не дуже з пуританством – мені хана!» – подумала Аліса й відчула, як гіркою хвилею електроструму адреналін вдарив її серце.

– Скажіть, а що маю зробити я за поїздку? – спитала вона не своїм голосом і ніби в когось, хто проходив по вулиці.

– Взагалі про такі штуки домовляються до, а не після. Але для свіжачків скидка. Не переживай – то не болить. У нас є кодекс, який забороняє опускати клієнта аж за дуже. Можна і на «зону» за такі речі. Хоча мудаки є всякі. Ми приїхали, – сказав він голосом робота, ніби ця фраза була записана в нього, як на автовідповідачі, щоб не ганяти на пусті розмови свої голосові зв'язки. В цю мить його фізіономія була червоного кольору, і Аліса не мала навіть гадки про те, що він до неї почуває. Холодний дощик починав накрапати на скло машини, розмазуючи чіткість виду у вікні.

– Ти маєш проскакати на одній нозі від машини до входу, але через он ту глибоку калюжу.

– Що вам це дасть? – спитала знервована враз дівчина, але, згадавши попередні пригоди, додала: – Я, звичайно, не маю нічого проти – просто цікаво. Просто! – вона зробила головою кивок убік і натягнула на рот гримасоподібну посмішку. Так роблять в магазині продавці, коли ви питаєте їх про товар, якого ніколи у них не буває.

– Ми маємо можливість добровільно діставати те, що не можна було б купити за гроші. За яких інакших обставин ти б робила таку дурню? Не знаєш. А мені приємно на це дивитись. Наступного разу домовляйся наперед. Плигай!

– Щасливо, придурку, – крізь зуби процідила Аліса і в страшенно дурній позі на одній нозі поскакала через самісіньку середину величезної, як Аральське море, калюжі до входу в готель. Таксист почекав, аж доки її подорож добіжить кінця. Здалека вона нагадувала йому жабу, і це неабияк його бавило. Коли двері за нею зачинилися, він втикнув першу, і колір його фейса знову став звичайним.

– Доброї ночі! Дасте переночувати немудрій дівчинці? – спитала Аліса у консьєржа, який дибав по телевізору надзвичайно нудний для такого пізнього перегляду фільм.

– Вам одномісну чи дво‑? – спитав адміністратор.

– Мені хоть би і пів‑. Це перше нормальне питання за сьогодні. Що з мене?

– Ви надовго до нас? – беземоційно задав нове запитання молодий чоловік із жіночою будовою тіла. Він підвівся зі свого місця, і Аліса помітила, що в районі так званого тазу він був набагато ширший, ніж у плечах.

– Може, до завтра, а може, й назавжди. Жартую.

– Тут жарти не в моді. Якщо ви задумали звідси вибратися – то мало кому це вдалося до цього часу. Так що настроюйтеся на гірше, чи краще – я вже і сам не знаю. В кожного своя олія в голові. За кістками не видно. – І він загорівся противним жовтим кольором, ніби в нього розігрався напад дизентерії й Боткіна одночасно.

– Як світлофори, бля, як вони тут живуть, уроди, як я могла сюда впаятися? – сказала вона собі, а йому повторила питання: – Так що з мене, наразі я буду до завтра, а далі – подивимось. Я вже і хрону наїлася, і наскакалася, як на одну ніч. Давайте торгуватися.

– Ви будете мити підлогу, – видушив, трохи подумавши, дамсько‑сракий і, поколупавшись у носі, додав: – у туалеті. Завтра рано і після обіду.

– А можна, тільки зранку? – спитала Аліса, приємно здивована буденністю завдання.

– Можна, – відповів консьєрж, подаючи їй ключ, – але голою, і я буду дивитися.

– Тоді перший варіант, – забираючи ключі, прийняла рішення Аліса і пішла по коридору в напрямку кімнати.

– Предмет, яким її треба мити, я тобі запропоную зранку. – ці слова вдарилися об зачинені дівчиною двері і луною полетіли по коридорах‑норах маленького старомодного готелю. На її щастя, бо, якби знала той предмет з ночі, її сон не був би таким спокійним і глибоким.

Аліса зайшла до кімнати. Нарешті ніхто не претендував на її спокій, можна було вмитися, просто посидіти на кутику ліжка і втупитися в одну точку. Не було про що думати. Принаймні – хотілося себе в тому переконати. За останню добу вона перенеслася в чужий світ, невідомо – чи це на Землі, чи в якомусь іншому куточку космосу. Аліса не любила фантастичну літературу й фільми, але зараз мимоволі шкодувала, що не знала, як в таких ситуаціях поводяться герої такого формату. Вона прийняла душ і лягла. Витягла з кишені мобільний телефон і безпомічно кинула його назад – на екрані не було жодної поділки. Не було кого кликати на допомогу. Раптом вона схопилася на ноги й побігла до дверей. Надія зажевріла у неї в душі і скоботала в носі солодким відчуттям неминучого виходу, який десь близько. Вона збігла по сходах, ввірвалася до адміністратора й "иі і росилася подзвонити по телефону. Він поглянув на неї "і то співчутливо, чи, може, скоріше зневажливо і сказав:

– Ти ж не маєш до кого дзвонити. Нащо тобі це? Чи ти справді ще не зрозуміла – де ти?

– Я боюся спитати. В мене таке враження, що коли я взнаю – я стану така, як ви всі тут.

– Ти вже така, – сказав консьєрж і підсунув їй телефон. – На, дзвони.

Аліса взяла в руки слухавку і кинулася набирати номер Mapro. На телефоні було тільки дві кнопки: «0» і «1».

– Тут не так всьо просто. Я попав сюди три роки тому. Від шоку в мене стався гормональний здвиг. Дивися, як я виглядав до приїзду сюди, – він витягнув з шухляди фотокартку, на якій був зображений красень з атлетичною фігурою, що стояв в обнімочку з дівчиною на фоні моря.

– Н‑н‑ну, кажи щось, бо здурію, – відчувши, як темніє в очах, заїкаючись попросила Аліса.

– Прокляте місце. Вони відгородилися від зовнішнього світу – воно є на шляху одного‑єдиного поїзда, який проїжджає сюдою два рази на рік, коли переводять стрілки годинника, такий собі запасний шлях, забутий Богом. Заправляють у нашому місті‑концтаборі троє потомків людей, які це все вигадали. їхні предки служили в органах за Совєцького Союзу і знають великі секрети спецмедикаментів, їх дію на людей. Спецмедикаменти випробовувалися як німцями, так і нашими в таборах під час війни.

Колір шкіри, який змінюється залежно від емоційного стану, – прояв після їх приймання. (В цю мить його лице засвітилося гнило‑зеленим кольором десь ізсередини). Вони є в їжі, у воді, скрізь. Це було запроваджено для того, щоб людину було видно, як на долоні. Щоб не можна було приховати щось. Тут майже відсутня злочинність. Коли в кров виділяється особливий гормон, який нерозривно пов'язаний із бажанням скоїти злочин, – вона починає видавати в повітря специфічний запах, і його тут же ізолюють, якщо він на виду. Поліція тут всюди. Роботи в них майже нема. Але вони в дикому шоколаді і дбають про порядок більше, ніж про власну гігієну. Товари, паливо і все решта присилається звідтам, – він махнув кудись убік, що мало означати: з нормального світу, – хтось там знає про існування нашого «цирку» і більш того – підтримує його життєдіяльність. Круті пацики, які в шоколаді з нашими босами, часом приїжджають сюди поприколюватися. Як в зоопарк. Уся Зона обнесена колючим дротом і, крім того, знаходиться на території післяаварійної атомної станції, тобто потрапити сюди навіть випадково – практично неможливо. Всьо прихоплено у верхах – там, – він знову кивнув кудись убік, – так що нам тут, на жаль, спокійно. Але ти втягнешся. Ліки роблять своє. Тобі почне це подобатися. В людській натурі закладено відчувати приємність від приниження іншої. Вони це розвивають. Найголовніше – вони розробили машину старіння. Коли ти хочеш купити щось у мерії, там не проконають скакалки чи присідалки – вони пропонують тобі віддати пару своїх років життя взамін за щось. І найцікавіше – що ці роки переходять до того, хто сидить по протилежний бік машини. Це все пояснюється законами фізіології – на молекулярному рівні відбувається поетапна заміна старих тканин на нові. Я ж казав – тут світочі генної інженерії, які придумали прикол – платити не грошима, а принизливою послугою взамін. Тільки не подумай, що мені тебе шкода або щось такого. Я тобі розказав це все, щоб ти була в курсі – жарти тут не проходять. Границя охороняється спецназом з тамтого боку, який поняття не має, що охороняє. Ніхто навіть не пробував утікати. Медицина робить своє!

Аліса поволі почала згадувати всіх, кого знала й пам'ятала: мама, бідна мамочка, яка і думати не могла – куди пропала її донька і як її шукати, вона буде сидіти дивитися виключений телевізор і плакати тихенько у долоні; тато, який пішов од них, коли вона була ще маленька, але на кожен день народження – так, ніби вона не дорослішала – він дарував їй величезну плюшеву іграшку. Перед очима проплив її брат Костик, з яким вона до цього часу не могла знайти спільної мови, але якого любила до безтями за його ненормальні і романтичні нічні телефонні дзвінки з пропозицією поїхати в гори з самого ранку. Mapro, всі її ухажори, які перетовклися в її квартирі, Макс, сволоч Макс – він вчасно звалив, гад. Його «швабра» зі своїм джакузі, й багато‑багато інших людей, які в уяві її виглядали більше, як довжелезна сороканіжка з головами різних людей, ніж як звичайні гуманоїди.

Я думаю, важко знайти на світі людину, яка б, потрапивши в подібні передряги, могла спокійно заснути. Аліса була настільки вимученою фізично, що її свідомість просто виключилася, як телевізор у мить, коли в домі пропадає світло. І ця ж її свідомість неохоче включилася, коли в двері її кімнати постукали. Інтуїція підказала, що стукали: вже довго. Поки звук нарешті переборов остатки сну, Аліса прокрутила в уяві весь учорашній день, і смак гіркоти відчувся в роті. Може, то і була перша признака дії певних хімічних речовин, котрі були тут усюди, вірячи розповіді її нічного гіда. Вона підвелася на ноги і – мало не впала. Дурнуватий крос навколо вокзалу дав себе знати. Молочна кислота розійшлася по непідготовлених до таких фізичних навантажень м'язах і спричиняла біль при найменшому русі найменшого суглоба. З гримасою, проти якої не встояв би навіть Джим Керрі, вона відчинила двері і нахабно поглянула на консьєржа, який стояв разом із жінкою років тридцяти й пошепки з нею обсмоктував якусь пікантну історію, відому тільки їм двом.

– Котра година? – спитала Аліса. – У ваші обов'язки входить не давати клієнтам виспатися?

– Дванайцята – і в тому вся справа. В цілому світі – це розрахунковий час у готелях. Прошу винести свої речі і розплатитися.

Жінка, яка стояла разом з ним, з цікавістю розглядувала Алісу, колір її обличчя був знову ж, як у свинки, про яку вже не раз згадувалося. Вона була вбрана в досить модні шмати, з чого можна було зробити висновок, що система доставки товарів була тут налагоджена як має бути.

– Речі можеш знести униз і залишити біля стійки. А сама підходь на робоче місце, в кінці коридору наліво, а далі по запаху, – миролюбно сказала вона і додала: – Я чергую тут удень, знайомитися ми не будем.

На швидку руку Аліса сполоснула обличчя, закинула в сумочку всі предмети, які були з неї напередодні витягнуті, захлопнула двері й пішла до туалетів, бо всі її речі поміщалися в двох долонях.

Там її вже чекав хлопець з дівочим задом і жінка з задом нічого собі. Вони вказали їй на відро, розказати об'єм робіт і, особливо смакуючи дітище своєї хворої фантазії, довели до її відома, що підлогу в туалеті потрібно вимити ВЛАСНИМ ВОЛОССЯМ. Алісу, здавалося, важко було чимось здивувати, але такий винахід привів її внутрішній стан майже до передінфарктного. їй навіть здалося, що власне лице посиніло і зараз трісне від противної фарби, яка бурлить під шкірою. Пам'ятаючи недобрий досвід сперечання з місцевими недоробками, вона стала навколішки, запхала голову у відро з водою і почала совати нею мокрою по брудній, з пару добрих днів не митій, підлозі загального туалету, в який досить частенько забігали люди просто з вулиці, у свою чергу також не здогадуючись, що – м загрожує взамін за користування унітазом. Аліса набирала повітря в легені, запихала голову у відро з водою, яка покривалася жирними, брудними плямами, і ялозила волоссям по підлозі, а консьєрж стояв із своєю знайомою й підливав у відро пінистий миючий засіб, який виїдав Алісі очі і заважав дихати. Все лице було вкрите чорною піною, 1 бульки зривалися з того місця, де по ідеї мав бути рот, лсііли вниз і тріскали, перетворюючись на сотні мікроскопічних бризок – подібно до того, як тріскало майбутнє ні в чому не повинної дівчини, котра попала в тарапати і, Можливо, ніколи із них не вибереться.

Очі пекли вогнем, вода позатікала у всі можливі і неможливі місця на тілі, коли тишу розрізав голос адміністратора:

– Досить бруд розтирати – можеш валити на фіг. Якщо маєш охоту ночувати сьогодні, дай знати зараз – місць може не бути. Мають люди приїхати.

Менш над усе Аліса хотіла продовжувати розмову з цими ненормальними, зіпсутими, як учорашній борщ, людьми. Вона підвелася з колін, не повертаючи голови пішла, стримуючи себе, щоб не розридатися у них на очах.

– Суки, суки… які ви всі суки! – тихенько кляла собі під ніс Аліса, виходячи на вулицю, де на неї чекали нові пригоди, які аж ніяк не давали нудьгувати в місті, де не ходять гроші.

Був полудень. По вулиці ходили з вигляду абсолютно нормальні люди, в абсолютно нормальних, земних справах. Такі ж нормальні будинки замикали над собою небо в квадрати, як і будинки в її рідному місті, не давали забути, що небо тримається тільки і виключно на їхніх бетонних стінах. Варто тільки підняти голову догори і хмари, які пливуть над тобою, створюють ілюзію, що будинок падає просто на тебе, і ти відскакуєш. Так пару разів поспіль, аж поки не звикнеш до обману. До речі, людина має здатність звикати абсолютно до всього – це, напевно, найпотужніший винахід природи – призвичаюватися до будь‑яких умов існування. Цікаво, чи внаслідок парникового ефекту людина змогла б адаптуватися до температури кипіння? Я думаю, що могла б, зважаючи на випадки, в яких виживали альпіністи, ув'язнені під лавинами, або шахтарі під завалами в лавах, де температура сягала 80 градусів. Аліса мусила звикати до умов неприродних у плані психологічному, а не фізичному, що ускладнювало завдання. їй здавалося, що на місце її голови прикрутили якусь іншу, від не зовсім здорової людини, і вона приречена сприймати світ через призму чужої шизофренії. Хоча яка різниця, чия та шизофренія – своя чи чужа? Головне, що в житті настали зміни, і невідомо, як з ними боротися. Яку фільмі «Ігри розуму» з Расселом Кроу.

Шкода, що поруч немає Рассела Кроу. Все було б легше. Як би хотілося побачити зараз на екрані заставку: студія «Dreamworks» представляє новий фантастичний фільм «Аліса в країні чудес‑2», режисер Стівен Спілберг і так далі. Замість заставки на екрані перед Алісою виріс старий зачуханий будинок із надписом «Бістро». Шлунок посилав свої сигнали вже тривалий час, але мозок був зайнятий перемоткою відео‑матеріалів для ілюстрації всього пережитого за останній час і не звертав на нього уваги.

– Добрий день, – змученим голосом привіталася дівчина й підійшла до каси, за якою сиділа огрядна жіночка років тридцяти п'яти і виконувала в цій забігайлівці абсолютно всі ролі – від повара – касира – офіціанта аж до директора.

– Хто тобі сказав, – нуднувато позіхнула вона, – що він добрий?

– Принаймні так би хотілося, – спробувала посміхнутися Аліса і запитала: – Є щось поїсти і… яка плата? Давайте з'ясуємо відразу.

– Так нецікаво – відразу. Давай – поїж, а там придумаєм.

– Я так не граю. Подивіться на мій вигляд. Мені вже вистачить приколів вашого містечка. Давайте торгуватися.

– Давай, – позіхнула у відповідь касирша‑повариха‑директорша. – Що будеш?

– А що є?

– Борщик зелений, пельмені в сметані, салатик, компот…

– Tina – всьо?

– Чого – тіпа? Всьо, ясно? Мало?

– Якщо я замовлю все – що з мене?

– Майже ніц. Сходиш в одне місце – принесеш дещо.

– Точніше можна?

– Можна, але пропадає зміст тої гри.

– Тоді я пошукаю інакшу забігайлівку…

– Чекай, бистра ти наша, за рогом є магазин, принесеш продукти – все просто.

– За який х… я їх там куплю?

– Я тобі всьо розкажу, сідай їж – проблем не буде.

– Я йду в інакше місце, дякую за інтриги. – Аліса витерла салфеткою, що лежала на столі, остатки бруду від ранішнього прибирання на руці, розвернулася й пішла до виходу.

– Стій, дитино, а хто тобі сказав, що в нас салфетки безплатні? – з посмішкою Франкенштайна видала тьотя Стефа – так звати господиню бістро. – Сідай їж, вважай, що ми домовилися. За салфетки трохи накину, – сказала вона і зникла в чорній дірі дверей, що вели на кухню. За хвилину з віконця почувся її голос, який змусив Алісу, що оторопіло стояла на місці, повернутися в її бік.

– Бери борщик, пельмені пізніше будуть.

– Як би я тебе задусила, – тихенько сказала Аліса, а голосніше додала: – Дякую, смачно пахне.

Дівчина взяла піднос, сіла в куточку за стіл і жадібно почата їсти нехитре їдження, що нагадувало пісне меню шкільної столовки, з якого персонал ретельно вибирав усе найкраще і відносив додому, переймаючись вечорами перед телевізором проблемами дитячого авітамінозу. Проте, борщик зайшов, як діти в школу, навіть хотілося добавки, але, знаючи правила гри, не хотілося додати противнику бонусів. Салат з пельменями був супер, зважаючи на те, що Аліса не їла тіста роками. Зараз резинові друцьки, наповнені сумнівним фаршем, буквально танули в роті, як райський еліксир, який додавав сили і хоч якоїсь сраної надії на ліпше. Запивши цей букет компотом із сушених груш, які сохли мінімум років сім, Аліса підвелася і несподівано для себе випустила в ефір відрижку, яка навіки прославила б будь‑кого з піратів у Карибському басейні.

– Сорі, вирвалося.

– Значить, зайшло нормально. Може, коньячку – за мій рахунок?

– А таке тут буває?

– Чого нє? На, – і продавщиця накапала, ніби краплі для носа, в мензурку грам тридцять коричневої рідини.

– Розвод? – спитала Аліса.

– Сама ти – розвод. Кон – чистяк. Пий, бо передумаю і сама бахну. Нема мені що робити – буду різним бомжам каніну розливати.

Аліса взяла в руки стопку і перехилила в рот. Приємне тепло розійшлося по тканинах слизової. Смакові рецептори задубіли від несподіваного чуда, і в голову моментально вдарило відчуття, яке називають «море – по коліна».

«Спасає, – майнуло в голові Аліси. – Якщо буде зовсім тяжко – зіп'юся нафіґ. І вмру. До дупи, так кайфово нарешті стало. Ліпше вмерти в кайфі, ніж жити хреново».

– Давай сітку, я в магазин піду – що там тобі взяти?

Жіночка із подивом глянула на обурівшу вмить Алісу, простягнула їй два кульки і сказала:

– Там знають, що треба – тобі тільки сходити.

– Слабо вірю, але наразі мені по фігу. Куди йти?

За рогом будинку, в якому було «Бістро», йшла вузенька вуличка, яку не ремонтували цілу вічність і ще трохи. Величезні ями переорювали асфальт і були єдиними свідками всього, що відбувалося у цій нудній місцині. Вони одні знати все про цей район. І нікому не збиратися відкривати цих таємниць. Аліса обходила ямеги боком, ніби боялася, вступивши в одну з них, упасти аж на дно самої Землі. Не маючи поняття насправді, де воно знаходиться, це дно. Чи в центрі, чи, може, десь під протилежним боком землі – під Аргентиною або Чилі. З вікна будинку грала якась до болю знайома музика. Вона чула її буквально недавно. Це був явно актуальний радіохіт на Великій землі, як тепер можна було називати те місце, звідки вона потрапила в цей бедлам. «Чом я не пташка, чом не літаю?» – згадала школу Аліса, і в уяві блиснув сон з дитячих років, у якому вона літала із синичками над своєю вулицею, спостерігаючи знайомі місця зверху. Замість крил вона відштовхувалася від повітря полами свого шкільного піджачка, стискаючи їх у руках. Пісня з радіо грузила Алісу вдома нереально – вона, як надоїдлива муха, була з тобою завжди і всюди. То була якась расєйская діскатня. Раз якось через неї була смертельна сварка з таксистом, який не хотів змінити радіоканал, і Аліса мусила вийти з машини. Але зараз – ще й після коньячку – то було, як олива на груди, як бальзам на вимучену душу. Вона задерла голову вверх і поглянула на вікно, звідки було чути музику. Штори, що їх теліпало вітром, то з'являлися, то зникали з темної діри квартири, і крім музики звідти чувся веселий гамір явно нетверезої компанії. Раптом там, де буяли на вітрі штори, висунулася чиясь голова і, голосно матюкнувшись, сховалася назад, а після – вилетіла пластикова фляжка з‑під кока‑коли і впала прямо під ноги Алісі. Голова з'явилася знов. Вона належала молодому хлопцеві, років двадцяти шести. Він уважно роздивлявся дівчину, і було помітно, що не був радий зустрічі з нею. Аліса також дивилася на нього. Ці декілька секунд здалися їм обом годиною, але то було всього декілька секунд. Аліса підсвідомо взялася за голову і сказала:

– Попав, красунчику? Чим заплатиш?

Алкоголь сплутав усі карти молодого чоловіка і заважав прийняти розсудливе рішення. Він жестом показав, що запрошує Алісу зайти всередину. Вона не ворухнулася і сказала знову, набираючи сили в голосі:

– Штраф передбачений, я так розумію? Злізай униз і поговорим. – Аліса тішилася своїй надшвидкій реакції на те, що відбулося. В голові миттєво малювався план помсти, але без чіткої схеми перебігу.

Голова повисіла ще якийсь дуже короткий відрізок часу, потім кивнула і зникла. Грала вже зовсім інша пісня, так само з розряду надоїдливих синіх мух, які прагнуть відкласти свої яйця саме в те місце, де знаходиться ваш бутерброд. Поки Аліса намагалася вирішити, СПРАЦЮЄ її ОБМАН ЧИ НІ, за дверима почулися кроки і вони відчинилися, розмашисто гримнувшись об стіну будинку. Хлопець дивився на неї очима, в яких можна було прочитати хіба що літраж випитого. Жодної тверезої думки на цих запітнілих моніторах не проскакувало.

– Ти свіжа? – замість вибачення спитався він.

– А ти – давно вже не свіжий, – парирувала вона. Було страшно нападати першій, розуміючи, що тим самим програєш цінні пункти переваги.

– Чувіхо, не ламай собі голову. Я – тут в законі. Мій старий працює в мерії, так що не шукай собі на голову менінгіт. Йди куда йшла. А хочеш – у плані пардона – піднімайся до нас. В кента день народження. Бахнем по чуть‑чуть, може, пихнем?

Заманухи на тему днів народження в кента – не найоригінальніший спосіб запросити інтелігентну дівчину в невідому квартиру. Тому – це не спрацювало. Але історія про старого в мерії явно сподобалася Алісі, і вона почала наступ.

– Ну‑ну, не так скоро, стосовно кента – я в курсі, він народжується що пару днів, а твій старий, я можу йому так всьо розказати, шо, думаю, відмазати тебе буде непросто.

– Ти, дура, думаєш, що говориш? У мене мінімум десять свідків, що ти сама себе бутилкою по голові заїхала. А в тебе – хіба твоя хвора фантазія.

В Аліси щоразу менше захоплення викликала перспектива проводити переговори з сином місцевого бугра, хоча ^середини її з'їдала невимовна охота відкусити йому голову разом із хапливим виразом обличчя, який не сходив з неї упродовж всієї розмови. Намагаючись не видати свого безсилля, вона сказала:

– А давай так, ти ж крутий чувак, нє? Просто так образити – вже не круто, правильно? Зараз усюди в моді джеймсбонди. Я тебе не пресую, а просто прошу мені помогти. О'кей? Мені тут тяжко реально і не скажу, що я в захопленні. Я не маю нікого, кому можна навіть в жилетку сплакнути. Поможеш?

Останні її слова прозвучали з такими нотками, шо, почувши їх ненароком, генерал Геббельс подав би у відставку й почав би займатися спонсоруванням будинків для покинутих дітей. Син бугра дивився на. Аіісу, і в нього підсвідомо відкрився рот. На язику, який дебільно здибився в темній дзюрі отвору, назбиралися маленькі бульки, ¦ які погойдувалися при його диханні і готові були або залетіти всередину, або вирватися надвір і впасти на брудну вулицю. Він не чекав такого швидкого переходу і був настроєний якщо не воювати, то послати цю нелогічну дівчинку, яка задумала руками зупинити товарняк з вугіллям.

– А наверх зайдеш?

– Зайду, тільки давай без цирків, бо вискочу з вікна, а перед тим ще встигну рожу розцарапати.

– Та ну, прекращай, мала, – вже довірливо додав він. – Я – Лєший. А ти?

– Я – Аліса…

– Та, що в странє чюдєс, чи шо?

– Чи шо.

– Оба, вапшє прікол, да? – розслабившись, Лєший перейшов на мову, якою він найбільш комфортно видавав перебіг своїх думок. Вони поволі зникли у дверях під'їзду й пішли сходами наверх.

Квартира нагадувала собою склад продовольчого супермаркету. В коридорі стояло безліч різноманітних ящиків з фляшками, банками, пачками й іншим крамом. Повітря тут не було – то був запах ТАРИ, який віщував гроші. З ним крамом можна було спокійно пережити війну. Посеред кімнати було розчищено місце для поляни. Посеред неї просто на підлозі на ящиках кока‑коли і розташувалася гоп‑компанія в складі двох довго‑, але далеко не рівно‑ногих кобил з таким же прикусом і, відповідно, чотирьох молодих кобелів, одного з яких кликали Фріц. Саме Фріц піднявся на ноги і, глянувши вбік тих, що зайшли, сказав:

– Прийшов час, коли мій апарат сам запрацює. Ви свабодни, катята, – глипнув він на кобил і самозадоволено розплився у либі, виставляючи напоказ усі свої гнилі зуби.

– Закрий будку, Фріц – у нас правільні гості, поняв, на"? Карочє – чєлавєка завут Аліса. Хто рипнеться – я табло паламаю.

– Аліса – це я, – відрекомендувалася дівчина й подумки розпрощалася із своєю цнотою. В таку компанію вона попала вперше.

Всі зацікавлено розглядали її, причому кожен звертав увагу на те, що цікавило особисто його. Дві кобили – констатували факт чудової фігури Аліси і між собою перешіптувалися про те, як лєво лежать на ній джинси. Йог – так звали ще одного компана – прилип очима до грудей, схованих за легким светриком, і весь збуджений, як посеред мінного поля, уявляв собі їх без светрика. Аліса звернула увагу, що з‑поміж усіх тільки один змінював колір обличчя, а всі решта були, як натуральні. Його кликали Кампазітар – він скромно сидів, спершись спиною на холодильник «Мінськ» з ручкою дверцят, як у старих ЛАЗах, і жував сємки, плюючи лушпайки собі у руку.

Лєший узяв сигарету і знаком запросив Алісу присісти за імітований стіл.

– Ну розказуй – хто ти і звідки?

– Тупо звучить, але я вчора попала в цей дурдом і не знаю, як звідси вибратися.

– Канчай прикалувати – тут всьо під присмотром. Люди нармальна всьо пастроїли – не для того, щоби хтота звідси дризнув. Чим занімалася там?

– Я в дизайні працювала. – Алісі стало себе шкода,і неприємний пластиліновий клубок підкотився до горла. Хотілося ревіти.

– Я тоже в дизайні работаю, в натурі. – озвався Фріц і показав хитромудрий знак: коли один палець засовуєш і висовуєш в дірку кулака іншої руки. Всі заржали, а кобили аж писнули в екстазі.

Йог підвівся зі свого ящика й подав Алісі руку:

– Я – Йог, так, па пріколу Йог, не так в натурі.

– Аліса, – майже без звуку мовила вона й потиснула його шершаву кувалду. Кампазітар змінився в кольорі на бліду поганку, яку найчастіше зустрічаєш біля сільських виходків, і привітався:

– Кампазітар, а так в житті – Чайковський Олег.

– Дуже приємно. – відповіла Аліса. – Ти граєш на чомусь? – спитала вона з надією, що краплина інтелігенції в цій людині спроможна буде врятувати її становище.

– Я іграю на нервах і палавих органах, – знову обізвався Фріц і дістав у вухо пачкою з мюзлями.

– Хватить! Закалупав уже, пєтух. вип'єш щось. мала? – знову вступився п'яний, але вміняємий Лєший.

За нормальних обставин від таких слів Алісу б вирвало, але зараз вона, опустивши голову, кивнула зі згодою. – Можна шампанське?

– Звіняй, малииіка, сьодня бухаєм водку, – ніби винувато відповів Лєший і налив у пластиковий стаканчик третину «На бруньках». Усі присутні в кімнаті пильно вдивлялися в лице новоприбулої дівчини. В їх очах неможливо було прочитати хоч якусь конкретну думку. Одні домисли, які заважали думати. Аліса взяла стаканчик і випила.

– О‑о‑о‑о, ніштяк. Наша тьолка. – гикнув Фріп і залпом сховав у себе в пащеці таку ж кількість горілки, яку налили Алісі. Одна з кобил, випивши і розливши по бороді достатню для затоплення сусідів кількість вогняної води, осмілівши, сказала:

– Чуєш. а ти в рот береш при всіх?

Алісі хотілося, щоб це був сон і нічого такого вона не чула. Це цитата з дурного аматорського порнофільму. Аліса, не підводячи очей, констатувала факт, то настала мить якої найбільше боялася Треба щось сказати, коротко і ясно, щоб рагульня зрозуміла за один раз Не більше і 1.1 більше часу не ліпи. Жодна фраза, якими закінчуються подібні ситуації в годлівудських фільмах, не спадала на думку І Аліса сказала:

– Для того тут є ти, собако.

Кобила звикла до таких речей із уст мужчин, але щоб якась курва могла собі таке дозволити – де там.! Вона перехилилася через імітований стіл, падаючи на нього всією своєю кобилячою масою, намагаючись ухопити АЛІСУ за волосся. Пластикова посудина під таким натиском була розчавлена, разом з недоїдками і недопитками, які бризнули в різні боки з‑під живота і цицьок нападниці.. Аліса похитнулася назад і втратила рівновагу. Вдаряючись гауіаликом об стіну, вона відчула, як із очей посипались дрібнесенькі яскраві горошинки і, стукаючись об підлогу, підскакували и зникали, як ртуть, у найнейуювірнішпй спосіб у закутках і щілинках. Колєжанка нападаючої кобилиці, ще страшніша своїми формами, оторопіло дивилася на все вилупленими баньками. її реакція була заторможена. як у слона, якому під час сну дати кувалдою по голові. Вона кричала:

– Задушу уродку! – і не рухалася з місця.

На той час перша кобиліна, яку прозивали Криса, якось підняла свої тєлєса без допомоги танкового домкрата і. не звертаючи уваги на звисаючі з неї макарони, переступила через стіляшик у напрямку Аліси, яка обхопила голову руками. Аліса з УСІЄЇ СИЛИ вигнула тіло і копнула її ногою в пах. На мужиків це діє зазвичай сильніше, але за відсутності яєць – цей удар не спричинив нокауту. Криса скрикнула від болю, але так смішно і пискляво, нехарактерно для динозавра такого об'єму, що Фріц аж заржав. А проте підвівся теж, щоби без нього не дай Бог не пройшла така цікава імпреза. Криса впала на Алісу й почала тягати її за волосся. Вона осідлала її зверху, і та не мала можливості вислизнути з‑під туші. Ззаду заважала стіна, а друга стіна живої маси пригвоздила її до підлоги. Обличчя Аліси було якраз десь поміж цицьок Криси, і в який бік не пробувала вона повернути голову, їй не вдавалося звільнитися навіть на сантиметр. Але ось Криса сама собі зробила несподіваний фокус – вона підняла за волосся Алісину голову, повернула її в такий спосіб, що її ніс опинився просто перед зубами противниці, так ніби автомобіль, шо, виїхавши з тунелю, вперся бампером у ворота, які перекривали виїзд. Ворота повільно відчинилися, і Крисин шнобель почав тріскати розчавленими вуграми, прищиками і різноманітними утвореннями, які вкривали його і всю решту площі цього китоподібного створіння. Руки конвульсивно шарпнулися і відпустили Алісину голову. Вони вхопилися за те місце, де пару секунд тому був удвічі більший ніс, а тепер – огризок, з якого разом зі шмарками й козами капала брудна червона кров. Із‑за спини поспішала друга корова, яка зі своїм заторможеним способом життя сприйняла ситуацію таким чином:

– Ах ти халєра какая!

У цю мить Криса повернулася до неї з виразом болю й непорозуміння, і та друга, переоцінивши побачене, крикнула:

– Ліцо пакусала, уб'ю!! – і скокнула Крисі на плечі. Дуже граціозно, як у матрьошки, змістився центр ваги Криси, вона подалася назад, а та друга з усього маху, зробивши в повітрі траєкторію мертвої петлі, головою заїхала в стіну. Причому – так званими м'якими частинами, бо такого удару кісткою стіна напевно б не витримала. Криса витягнула голову з‑поміж її ніг, викручуючи її, як штопором корок з вина, який розбух у горловині і не хоче вилізати. І в останній момент, коли голова піддалася, вона перднула, як пес з анекдоту, що настрашив сам себе. Всі джентльмени, крім Фріца, з цікавістю спостерігали за сценкою імпровізованої вистави. Фріц уже стояв біля Алісиної юлови, яка була притиснута майже нерухомим тілом другої корови і гула по інерції від удару, як вулик. Взявши під пахви тушу викинутого на берег кита, Фріц сплюнув на підлогу і крикнув:

– Кампазітар, на', що сидиш? Бери за ноги, на', поможи, на'!

Кампазітар з огидою поміг віднести на два кроки тушу подружки і, кинувши її додолу, заходився витирати салфетками руки.

– Що треш, на', давай з тою щось рішати, – Фріц кивнув убік Аліси, яка стояла навколішках і терла задню частину голови.

– А що рішати, Фріц, ти що задумав? – уклинився в розмову Йог.

– Так. Всі на фіг звідси, бистро. Я розберуся сам. – У ролі головного тусовки Лєший виглядав поважно, і було видно, що йому це подобається.

– Чюєш, Лєший, заграв ти вже на' з цими пріколами. Може, я собі сам придумаю що робити? – Фріц явно був настроєний поборотися за свою свободу дій, і його не влаштовувала драма, яка закінчилася, не почавшись.

– Фріц, ноги в руки – і тебе нема тут, поняв? – Лєший зробив крок уперед і витягнув руку в напрямку дверей. Фріц рванув за його руку і вдарив головою в морду, одночасно засаджуючи йому коліном під дихало. Лєший, із закривавленим ротом, упав на коліна і дістав ще один потужній удар фляшкою по голові. Фріц набував бонусів у цій грі, і всі решта, крім Криси, яка мила свій огризок під краном, з острахом чекали розвитку подій. Недарма його назвали Фріцом – ще в дитинстві на Великій землі після школи він зловив котенятко і заживо спалив його в під'їзді у поштовій скриньці своєї сусідки, яка сварила на нього, що він цупить у неї кольорові журнали. Його клинило і дуже серйозно, так що всі присутні про це знали. Він попав у цю Зону випадково, вийшовши попісяти з поїзда зі страшного бодуна, і жив тут досить мажорно, позаяк йому дуже до вподоби були розклади цього бедламу. Фріц широко розставив ноги, видно, тренувався робити це перед дзеркалом зі старих фільмів про війну. Оглянув усіх страшними очима, опустив погляд на Лєшого, який не рухався у нього під ногами.

– Йог, йди по тачку, відвезем ту курву до мене на хату, а ви, карови, тут приберете. Алєг (так він звав кампазітара, коли від нього щось йому треба було), йди на кухню, я тобі щось скажу. – Вони вдвох зупинилися в темному коридорі, і Кампазітар різко повернувся і сказав:

– Ти шо, Фріц, та нам же капєц буде. Старий Лєшого мерію підніме, нас закопають нафіґ. Дзвони по лікаря, хай щось робить, мені страшно. Мені обіцяли, що витягнуть звідси. Фріц!

– Тільки не плач, на', Алєг, на'. Закумарили ті тьоли всі з соплями і ти туда же. Не бойся нікого. Ми його сховаєм, і тьолу припрячєм. А потім через пару днів шота придумаєм. У мене є виходи на медикаменти – може, накачаєм якоюта байдою, шоби забув на', хто він вопше. А потім старому підкинем, скажем – наївся сіньки, дурак, і накурився шмалю – хай розгрібає.

– А як старий аналізи зробить, або хтось здасть, що то ми намутили?

– А якщо нє? – Фріц заржав і потягнув Олега до кімнати. Аліса сиділа навкарачки, втупивши погляд у підлогу. Фізичні розбори не належали до дисциплін, якими вона могла б похвалитися. Вона чекала від долі, що буде далі за сценарієм.

Машина, якою керував Йог, була схожа на шкарлупу, черепаху, до якої причепили двигун внутрішнього згоряння. Всі його бебехи були наверху. Під машиною була прив'язана мильниця, куди скапувало мастило, яке гнало з мотора, раз на якийсь час Йог виливав його назад у сопло. Трясло неймовірно – жахливі дороги і амортизація сприяли тому, що Аліса була готова в будь‑яку мить напіввідкрити секрет свого внутрішнього світу і розкидати його по всіх присутніх. Плюс тепла горілка, плюс удар в голову, плюс кавалки Крисиного носа, які позастрягали в зубах. Вони їхали з двадцять хвилин. Вулицями майже ніхто не ходив. Та і чого тут ходити, думала про себе Аліса, тут дихати страшно. Фріц сидів зліва від неї і курив, малюючи в своїй хворій уяві картини майбутнього ґвалту. Він задоволено дибився і висмикував у себе з носа волоски, голосно пчихаючи прямо на потилицю Кампазітара, який сидів спереду. Тьолок вони затишили у квартирі Лєшого, а сам він лежав зв'язаний у багажнику, ризикуючи віддати кінці від страшної вібрації, яка здатна була розігнати целюліт навіть бегемоту. Він ще не прийшов до тями і лежав спокійно, дивлячись у своїй уяві якусь дивну короткометражку про мурашок, які носять велетенські кусмани м'яса до себе на склад. Вони впираються ногами, вусиками, вигинають свої працьовиті тільця, щоб зробити хоча б ще один крок до пункту призначення. Потім йому буде шкода тієї дівчини, яка через нього вскочила у жахливу халепу з не менш жахливої халепи, до якої вона потрапила раніш. Але це буде потім, а зараз він майже спить, вдихаючи залишки кисню у багажнику машини, ніби акванавт під водою, точно знаючи, що за 19 секунд до кінця він випливе на поверхню. Покидькам завжди щастить, про себе думала Аліса. Він зупинить машину і витягне того з багажника за пару секунд до задухи. Якби я везла когось у багажнику – мене б спинила міліція і допитувала б доти, поки він би там задихнувся.

Машина різко зупинилася перед хатою, яких багато в українських селах – нічим не примітна, вибілена у фіолетовий колір, як і півсела навколо неї, бо таку, власне, фарбу можна було дістати у господарському магазині на виїзді з міста. Пса не було. За пса тут був сам Фріц. Він жив у цій хавірі, яку покинули після аварії атомної станції нещасні селяни; їх вивезли, як худобу, в одній білизні, не дозволяючи брати із собою нічого цінного, навіть золото і гроші. У кого знаходили, відбирали силоміць. Фріц любив шарити по покинутих пару років тому домівках у пошуках того, що люди ховали на чорний день. Він мав нюх на такі речі і знаходив їх досить часто.

– Йог, відкрий багажнік і дістань Лєшого, шоб не зіпрів. – Сам він витягнув Алісу за руку і сказав: – Ну, тут вже ніхто нам не помішає. Я люблю, щоб ніхто не мішав, а ти?

– Я тоже.

– На фіга ти покусала Крису? І так страшна була, а тепер вопще чаморна.

– Я кого хоч покусаю, поняв? Ти хоть не експериментуй, бо відкушу те, що ти найбільше в себе любиш.

– А я тобі зуби виб'ю, щоб ти не кусала, а сосата! Ясно? Йди до хати, Гадзілла, на'.

Він завів її в сіни, і штовхнув у плечі до темної кімнатки, в якій, судячи із запаху, не раз вже тримали в'язнів. Сперте повітря, здавалося, висіло на одному місці вже кілька років, і ніхто не мав права поворушити його спокій. У ньому, як у холодці, позависали куски страшних історій, свідком яких воно було, і через прозору оболонку ці історії можна було побачити. З такою фантазією, як у Аліси, можна було зійти з розуму, розглядаючи кавалки матерії, розкидані по підлозі, записки на стінах, зроблені явно не чорнилом. Одне слово, ще гірше, на що ніяк не могла розраховувати Аліса. Здавалося, це місто засмоктувало її, як у тягуче болото, з кожним днем все більше і глибше. Фріц зачинив двері й підійшов до двох колег.

– Власть мєняєцца, – сказав він убік Лєшого, тіло якого валялося посеред подвір'я, і, голосно відригнувши, повернувся до своїх компанів: – Я вобще‑то надумав його коцнути, пацани. Менше воні буде, в натурі. Не охота з його старим у прятки іграти.

Кампазітар і Йог переглянулися, і по їхньому виду неозброєним оком було видно, що їм страшно. Страшно, як пасажирам літака компанії «АероХер», на дверях якої красується лозунг: «Літайте з нами – з нами херово!» І ти, ніби загіпнотизована миша, лізеш в той літак, знаючи, що хер ти куда на ньому долетиш. Вони дивилися один на одного пару секунд, і Бог свідок, що то були останні пару секунд їхньої Мадам Безтурботності. Даті лінії життя на їхніх долонях вказували на проблеми, закінчуючись могилоподібними яругами біля основи великого пальця.

Фріц був явно стурбований і вирішив випити смаги, прихованої в хаті з часів аварії на АЕС. Він казав, що та смага разом з радіацією вставляє так, що можна всратися тим, що тільки що випив – у незмінному вигляді. Вона, як напалм, випалювала все нутро, лишаючи за собою слід, як реактивний літак,