ПОЗНАВАТЕЛЬНОЕ

Оси и плоскости тела человека - Тело человека состоит из определенных топографических частей и участков, в которых расположены органы, мышцы, сосуды, нервы и т.д.

Отёска стен и прирубка косяков - Когда на доме не достаёт окон и дверей, красивое высокое крыльцо ещё только в воображении, приходится подниматься с улицы в дом по трапу.

Дифференциальные уравнения второго порядка (модель рынка с прогнозируемыми ценами) - В простых моделях рынка спрос и предложение обычно полагают зависящими только от текущей цены на товар.

ТРАНСПОРТНІ АРТЕРІЇ І ЗАСОБИ ПЕРЕСУВАННЯ

САДІВНИЦТВО

Сад це одна з найхарактерніших рис українського двору XIX початку XX ст. Двір переважно був розташований на присадибній ділянці поблизу житла чи навіть навколо самої хати. Тутешні селяни віддавна вміли прищеплювати дерева і вивели цим способом багато місцевих сортів яблунь, груш, слив, вишень, інших плодів із найкращими смаковими якостями, високою врожайністю тощо. Зокрема, на теренах Середнього Подніпров'я, Поділля, історико-етнографічної Волині, Полісся й інших регіонів України перевагу віддавали насамперед розведенню яблунь і груш. За свідченнями етнографів, наприкінці XIX ст. у Подільській губернії лише сортів яблук налічувалося кілька сотень. Деякі з них ("фрунтівка", "книш") вражали вагою до 600 г. Середнє Подніпров'я (Полтавщина) і Поділля споконвіків славилися також виведенням багатьох сортів груш ("бери", "бабки", "глека" та ін.). На теренах Закарпаття, Півдня та центральних регіонів України широко культивували фруктові дерева кісточкових порід. Головне місце з-поміж них посідали вишня і слива. Виноград, абрикоси, персики, шовковицю, волоський горіх вирощували переважно на Півдні України. Майже повсюдно на українській етнічній території, за винятком деяких регіонів лісової зони, у селянській садибі розводили різні кущі малину, агрус, смородину тощо.

Розвиток садівництва відбувався двома шляхами. Зокрема, у лісовій зоні (передовсім на території Полісся та Східних Карпат) практикували перенесення у сад дичок лісових порід яблунь і груш, які

потім нащеплювали бажаними сортами. У тих місцевостях, де не було лісів, селяни вирощували дички яблунь, груш, слив та інших плодових дерев із насіння, тобто створювали власні садові шкілки. Вирощені відповідним способом дички пересаджували у саду і нащеплювали. В українському садівництві застосовувалися три способи щеплення диких дерев: у розщепі, за кору й окуліровка. При цьому садили лісові й домашні дички та пересаджували щепи переважно весною,

спорадично — восени. Через селянське малоземелля сад часто був також городом, сінокосом, а якщо тут росла трава, то селяни інколи обкопували дерева по ширині їх крони; відстань між яблунями і грушами сягала 6-7 аршинів (1 аршин дорівнював 0,711 м), а між кущами—1,5-2,5 аршинів. Кущові породи вирощували із живців і розсаджували саджанцями окремими рядами між садовими деревами.

Впродовж довголітньої історії існування українське традиційне садівництво виробило чимало прийомів і способів підвищення врожайності фруктових дерев, захисту їх від морозу, спеки й інших негативних природних явищ, а також сформувало способи захисту дерев і плодів від численних шкідників і хвороб. Для цього, наприклад, ягідні кущі завжди обкопували восени, водночас прорізуючи й очищаючи їх від сушняку.

Збирання врожаю в садах залежало від породи і сортів дерев, а також від часу дозрівання плодів, який у різних місцевостях України був різним. Зокрема, яблука і груші зривали переважно руками, користуючись для цього драбинами, а з верхівок дерев доспілі фрукти діставали за допомогою довгої дерев'яної тички з розщепленням на її тоншому кінці — "знімалом".

Зібрані плоди, передовсім яблука, взимку зберігали у погребах у клунях, розклавши їх на розстелену солому чи на висипаний шар піску, або зберігали їх у січці чи полові. Деякі плоди сушили у варистих печах і сушарнях, використовуючи для цього спеціальну плоску посудину прямокутної форми з невисокими краями — "деко". Із домашніх фруктів та ягід українці традиційно готували також різні напої — наливки і вина. У другій половині XX ст. набули поширення сучасні методи переробки та збереження садовини — консервування, виготовлення із неї варення тощо.

БДЖІЛЬНИЦТВО

Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.

Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям; в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї.

Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.

Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію приватного користування бортними деревами.

За звичаєм право на «бортяне» дерево діставав той, хто відшукав гніздо бджіл і поставив на ньому відповідну мітку — знак власності («клеймо», «сигнал», «знамено»). Знаки власності переважно зображали свійських тварин, диких звірів, дерева, рослини, знаряддя праці тощо. Після такого позначення упродовж багатьох років борть служила тільки власникові, нерідко закріплювалася за родом. Ніхто не мав права не тільки її знищити, а й видерти мед. За це, як зазначено у «Руській правді», накладалася вища кара, аніж при посяганні на життя смерда.

Поступово бортництво з хаотичного перетворювалося на стійлове, що зумовило виділення його в окрему галузь, якою займалися уже певні прошарки людей. Цей період розвитку бортняного бджільництва характеризувався відповідним удосконаленням борті (через розширення природних дупел, у яких гніздилися бджоли, або вирубування гнізд), поступовим «прирученням» бджіл (заманювання їх у борті), появою спеціальних.знарядь праці («лазива», по якому піднімалися

до борті, кресала та ін.). Для полегшення праці власники бортяних дерев нерідко кооперувалися, а вихід їх із села до лісу приурочувався до певних свят, супроводжувався відповідними ритуалами задля успіху справи.

У XIV ст. розпочався період так званого одомашнення бджільництва. Якщо раніше бджіл утримували у природних дуплах, то тепер — у штучно виготовлених дуплянках, чи колодах. їх майстрували із соснових кругляків, видовбуючи чи випалюючи спеціальну порожнину для бджіл і отвір для догляду за ними. Таку колоду — прообраз майбутнього вулика — прилаштовували, як і колись, високо на деревах. Так започатковувався наступний етап розвитку — вуликове бджільництво. Удосконалювався спосіб збирання меду. Бджолині гнізда уже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду.

Отже, бортництво в Україні у своєму розвитку пройшло такі три етапи: використання диких бджіл у природних дуплах дерев, ущелинах: планомірне утримання лісових бджіл у природних дуплах; розведення бджіл у спеціально видовбаних дуплах (колодах). Усі ці форми бортництва були відомі повсюдно в лісовій частині України, але особливого поширення набули на Поліссі. Унаслідок інтенсивного освоєння лісових угідь під ріллю, а також промислової заготівлі поташу зменшувалася кількість лісів, а отже, і число бортяних дерев, що спричинювало занепад бортництва. Наприкінці XIV — на початку І XV ст. колоди-дуплянки уже не підвішували на деревах, І а розміщували на розчищеній ділянці. Так виникали , присадибні пасіки, хоча ще довго інструментарій, способи догляду за бджолами і навіть форми колод майже не відрізнялися від тих, що побутували у традиційному бортництві.

Процес витіснення традиційного бортництва відбувався дуже повільно і був майже остаточно завершений у XVIII ст. З виникненням колод-вуликів, які розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів України.

Найсуттєвішою віхою в історії бджільництва був винахід 1814 р. рамкового (втулкового) вулика, особливість якого полягала в тому, що під час медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий догляд за комахами. Сконструював рамковий вулик український учений Петро Прокопович. Він уперше в світі отримав чистий стільниковий мед без попереднього винищення бджіл. З іменем Прокоповича пов'язане також заснування 1828 р. першої в світі школи бджільництва.

Винахід і подальше удосконалення рамкового вулика поклали початок раціональному пасічництву в Україні, а також у багатьох інших країнах світу. Конструкція рамкових вуликів в Україні не зазнала істотних змін; вони відрізнялися радше формою та матеріалом. Найчастіше виготовляли дерев'яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі, Слобожанщині) чи лози, обмащені глиною, навіть керамічні — у вигляді великого горщика. Пасіки розміщували поблизу садиби (в саду, на городі чи леваді), влітку вивозили вулики в поле, ближче до медоносних рослин.

У Карпатах для оберігання вуликів від звірів, надмірної вологості та снігопадів будували спеціальні споруди (пасіки), які нагадували замкнені двори (ґражди). Зразки ; давніх вуликів, а також пнів-колод, знарядь праці нині зберігаються в музеях України.

Від початку XX ст. бджільництво в Україні розвивалося і у двох секторах: індивідуальному (приватному) і колективному. У зв'язку з колективізацією сільського господарства, допущенням серйозних помилок в агротехніці і бджільництву України завдано значної шкоди, його зведено до нерентабельного заняття.

Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду — вміння «відчитувати» бджолині міграції, знання їх дій та способів приборкання тощо. Тому пасічниками най частіше були літні люди, поважані на селі особи. Тарас Шевченко писав, що бджола вимагає для роботи коло неї «не лише удачної людини, а й лагідного і праведного мужа». Подібну думку висловив і український вчений Микола Сумцов, підкресливши: «Пасічництво настільки чисте і шляхетне, що люди з низькою душею не займатимуться ним». Традиційний образ українського пасічника знайшов відображення у літературі й маляпстні.

Сучасний стан галузі

Світове виробництво меду становить 1,5 млн. тонн на рік, і на частку України припадає 5%. За даними FAO, Україна з 2008 року займає перше місце з виробництва меду серед країн Європи (з валовим збором до 75 тис. тонн) і четверте після таких світових лідерів, як Китай (367 тис. тонн), Туреччина (81,4 тис. тонн) і Аргентина (81 тис. тонн).[9] Усього людей, які займаються розведенням бджіл і виробництвом меду, близько 700 тис. — півтора відсотка від населення країни[10].

Споживання меду в Україні 1,2 кг на рік, що є одним з найвищих показників у світі. Серед лідерів є також Австралія (1,6 кг на рік), Греція (1,4) та Німеччина (1,1 кг)[11].

22 лютого 2000 року Президент України Леонід Кучма підписав Закон України «Про бджільництво»[12]. Існує думка, що цей Закон надто декларативний та загальний, наприклад, затверджує термінологію бджільництва[13]. Нормативна діяльність галузі більшою мірою забезпечується не цим законом, а іншими нормативними актами, в т.ч. "Правила ввезення в Україну та вивезення за її межі бджіл і продуктів бджільництва"[14], "Порядок реєстрації пасік"[15], "Порядок видачі ветеринарно-санітарного паспорта пасіки" та ін.

ТРАНСПОРТНІ АРТЕРІЇ І ЗАСОБИ ПЕРЕСУВАННЯ

В ХVІ-ХVIІ ст, територію Україну покривала густа мережа доріг, частина з яких в XIX - початку XX ст. перестала використовуватися. Деякі з них змінили свої напрямки і назви. Одним з таких був відомий Муравський або Соляний тракт ("шлях"), що проходив по вододілах Дніпра і Дону. Він починався від Перекопу, проходив по Катеринославщині, попри Полтаву, Харків, через Курськ і Орловську губернію до Тули. Від Муравського шляху відходили Ізюмський і Кальмиуський. З Києва до Галичини йшов Залізний шлях. Давня Кримсько-Дніпровська дорога проходила від Перекопу через Канів на Київ. Лівобережну Україну перетинали Сагайдачний, Ромодановський і Гетьманський шляхи.

Найпростішим і найбільш архаїчним засобом господарських перевезень в українців, як і в інших східнослов'янських народів, були різні типи "волокуш" - скріплених між собою подовжених жердин, в які впрягали коня і перевозили сіно, солому або іншу поклажу. На початку XX ст. волокуші збереглися в Карпатах, де їх називали "влаки", як і у поляків і білорусів, а на Покутті - "копаниці".

Для зимових перевезень застосовували сани ("рожні", "гринджоли"). Багаті селяни мали легкі сани зі спинкою і загнутим передком ("козирки", "глабці") - для виїзду. На Полтавщині побутували сани з металевими полозами, рясно прикрашені різьбленням і поліхромним орнаментом.

Найбільш поширеним в Україні був чотириколісний віз, в якому передня і задня частини об'єднувалися дерев'яним брусом ("підтокою"). На Слобожанщині віз був схожий на російський віз, на Поліссі - на "білоруські" колеса. Побутували" також вози, у яких при необхідності задня і передня частини розсовувалися ("розворові"). На півдні України були поширені вози, брички ("ходи"), "ианари" і гарби. Для транспортування грунту та вугілля використовувався віз-грабарка, зерно перевозили "безтарками". В Україні широко відомий чумацький віз переважно для перевезення солі - "мажа". Мажа відрізнялася великими розмірами, міцністю та вагою, оригінальним декоративно-художнім оформленням і ретельним оздобленням. Вона мала шкіряний верх і "важницю" - пристосування для зважування; розташований збоку на спеціальних гаках передньої і задньої "люні" (упорка в возі, прикріплена до осі). впрягали в мажу, як правило, пару волів ("паровицю"). Подібну по масивності і розмірах чумацьку мажу була створено в кінці XIX ст. в центральних промислових районах України "мажару" для перевезення важких вантажів. Вона була більша звичайного воза, з більш низькою осадкою. Для перевезення сипучих товарів на задній мажарі був ящик ("скриня"), а при транспортуванні лісу мажара розсувалася. На відміну від мажі вона не мала покриття, відрізнялася грубої обробкою, але більшість деталей її були металевими.

В вози і сани впрягали коней або волів. Воловий віз був поширений в центральних районах і на півдні України і замість оглобель оснащувався дишлом з ярмом. В'ючний транспорт, в основній кінний, здавна відомий на Україні, існував тривалий час у гірських і лісистих місцевостях.

В історії східних слов'ян важливу роль грали річки, особливо дніпровська водна система. Тут існували різні засоби пересування по воді. Найдавніші з них були видовбані з монолітного дерева: "човни", "струги", "довбанки". Одним з поширених засобів пересування по воді були плоти.

В кінці XIX в. в містах України з'являється механізований транспорт: в 1892 р. - перший трамвай в Києві, який змінив конку. Пізніше трамваї з'являються в Харкові, Миколаєві, Одесі та інших містах.

Водний транспорт

Давніший за походженням водний транспорт. На території Полісся і Середнього Подніпров'я його використовували вже в епоху мезоліту. В українців XIX — початку XX ст. побутували різноманітні засоби пересування по воді. Найпримітивнішим з них був пліт, який формували із кількох колод, зв'язуючи їх разом за допомогою гужви (запареного у гарячій воді або запеченого на вогні молодим стовбурцем дерева), лика, канатів чи поперечних брусків. Для перевезення людей пліт виготовляли переважно з п'яти-шести невеликих кругляків, для доставления вантажів — з більшої кількості масивніших і довших колод.

У ХІХ — 30-х роках XX ст. поліськими, волинськими і карпатськими ріками сплавляли у плотах також велику кількость лісу і будівельних матеріалів. Лісосплавний пліт мав вигляд правильної трапеції з одного-двох десятків колод завдовжки 4—25 м кожна, тонші кінці яких спрямовувалися зазвичай за течією ріки (на гірських водоймах Східних Карпат обов'язково). Способи кріплення колод разом залежали від характеру русла водної артерії, місцевих традицій, практичного досвіду сплавників-керманичів тощо. Так, у басейні р. Тиси передні кінці кругляків з'єднувалися за допомогою трьох-чотирьох поперечних брусів ("попруг"), які додатково перев'язували ще гужвою, а задні їх кінці — лише за допомогою гужви. Натомість на ріках басейну Прип'яті кожну з 6—20 деревин прив'язували до поперечних колод ("рублів") за допомогою гужви на обох їх кінцях. У цьому випадку ув'яззю колод слугували березові, дубові, соснові, ялинові "дубці" (розпарені та розім'яті молоді стовбурці дерев або їх гілляки) завдовжки до 3 м. На мілководних ріках сплавляли переважно по 2—3 разом з'єднаних малогабаритних плотоодиниць і навіть одинарні плоти (стави, плоти, клені), натомість на повноводних ріках 8—15 одинарних лісосплавних плотів об'єднували в так званий пас, що мав довжину 80—120 м, а 10—12 "пасів" — у караван (колєю), довжина якого іноді сягала понад 1 км. На другому-третьому плотах кожного "паса" українські сплавники ("плисаки") зводили ще будки, де вони ночували, відпочивали під час зупинок, зберігали їжу, одяг, інструменти. Рух лісового сплаву по воді управляли за допомогою кількох весел, а на поліських і волинських ріках — також за допомогою довгих жердин ("шостів").

У добу неоліту (VI—IV тис. до н. е.) на теренах України набув широкого розповсюдження досконаліший, порівняно з плотом, вид водного транспорту — човен. Залежно від технологічних способів його виготовлення та наявності основних конструктивних компонентів він був кількох видів: суцільна довбанка-однодеревка; плоскодонний човен-однодеревка з розпареними бортами; човен з окремим каркасом, який обшивали дошками; човен із дощок без каркасу.

Суцільна довбанка побутувала в багатьох етнографічних районах України аж до початку XX ст., а на території Середнього Полісся (Київщина, Житомирщина, Рівненщина) — частково й досі. В народі називали її по-різному: "човен", "дуб", "дубовка", "довбанка", "душогубка", "кодлуб" тощо. Технологія виготовлення човна цього типу охоплювала три послідовні цикли: підбір і заготівлю матеріалу; попередню обробку матеріалу; видовбування транспортного засобу. Якщо довбанку ще розпарювали, тоді названі технологічні операції доповнювали дві додаткові — власне розпарювання і розвертання бортів та їх закріплення. Перші три технологічні прийоми застосовувалися при виробництві засобів пересування із твердих порід дерева, насамперед із дуба, решта, якщо човен виготовляли із м'яких порід дерева (з верби, липи, осокора та ін.), тобто другого виду.

Для довбанки обох видів підбирали дерево лише певних параметрів — із діаметрів стовбура у прикореневій частині щонайменше 70—80 см. Дотримувалися також конкретних вимог стосовно часу заготівлі та початку обробки деревини. Так, дуба рубали переважно взимку і потім витримували впродовж двох-трьох років на свіжому повітрі, щоб він "переболів". Видовбаний з такої деревини човен довше зберігався і менше коловся у процесі його застосування.

Виготовлення суцільної довбанки-однодеревки розпочинали з визначення її зовнішніх контурів. Зокрема, товсту колоду спочатку розколювали на дві половини, а діаметром до 70 см обтесували знизу, з боків та обрубували зверху, готуючи майданчик, на якому потім робили розмітку елементів самого човна: носка, корми, бортів. Видовбувати цей транспортний засіб починали переважно з носка. Грубшу роботу виконували за допомогою сокири та спеціального інструмента — "копила" з прямим вістрям, при вивершенні човна — за допомогою "копила" із загнутим всередину жолобоподібним вістрям та інших столярних засобів. Притому на "дубовці" обов'язково залишали одну-дві невидовбані поперечки завширшки 10—20 см кожна ("поріжки"), які з'єднували її борти і виконували функцію природної кокори, а також слугували сидінням для рибака.

При виготовленні плоскодонки-однодеревки з розпареними бортами серцевину колоди видовбували описаним вище способом повністю. Крім того, цю колоду ще розпарювали впродовж кількох діб за допомогою вогню, диму і пари або лише за допомогою природних чинників — сонця і води, а борти виробу "розпинали" двома-трьома десятками прямих міцних палиць певної довжини. Зокрема, один кінець палиці примощували у невеликій зарубинці під вінцем борту, а другий її кінець опирався на вигин між днищем і протилежним бортом транспортного засобу. При розм'якненні деревини верхні кінці кожної з цих палиць щоденно побивали донизу, внаслідок чого борти і розпиралися в боки. Коли вони набували необхідної форми, їх ще закріплювали суцільними або змонтованими із двох окремих кривуль дугоподібними кокорами ("ботями").

Головною вадою човна обох моделей була його мілкість, особливо виготовленого із колоди діаметром менше ніж 70—80 см. Цей недолік українські майстри усували внаслідок нарощування висоти його бортів: із зовнішніх боків на всю довжину довбанки до обох її бортів кріпили за допомогою дерев'яних кілочків (у XX ст. — за допомогою металевих цвяхів) суцільні нетовсті дощечки завширшки 10—15 см кожна. Тоді човен ставав глибшим, відповідно, і надійнішим на воді, зокрема в негоду, коли його могла накрити хвиля.

До описаних моделей човна належала також козацька "чайка", якою запорожці долали не лише неприступні пороги Дніпра, а й природну стихію Чорного й Азовського морів. Основою "чайки" зазвичай слугував безкілевий довбаний вербовий або липовий човен завдовжки до 45 стоп (одна стопа як метрична міра дорівнювала 19—25 см). Борти останнього обшивали і вивершували дошками доти, поки засіб пересування сягав не менше 12 стоп у висоту і 60 стоп у довжину. По всій довжині обох бортів "чайки" міцно прикріплювали ликом із липи або із дикої вишні сніпки з очерету, які утримували її на водоймі в тому випадку, якщо потрапляла вода. На носовій частині та кормі козацького човна розміщувалися стернові керми, а з кожного його боку — 10—15 весел. Встановлювали тут також щоглу на вітрила. Щоправда, цим спорядженням козаки користувалися спорадично, переважно в тиху погоду, а при сильному вітрові вони надавали перевагу веслам. Відповідний човен перевозив одночасно 50—70 запорожців, 4—6 гарматок, бочки з припасами їжі, питної води, пороху тощо.

Човен з каркасом, який обшивали дошками, та човен-плоскодонка із дощок набули поширення в Україні наприкінці XIX — у 30-х роках XX ст. Обов'язковим елементом човна каркасної будови був міцний масивний брус — кіль, що містився у його основі й до якого кріпили всі інші деталі.

Локальні особливості водних транспортних засобів традиційної конструкції найчастіше виявлялися в зовнішньому вигляді їх носової частини і корми. Так, подністровські човни мали гостру, піднесену доверху носову частину і прямовисну корму. На теренах Полісся побутували човни переважно зі загостреними або заокругленими носовою частиною і кормою, іноді траплялися варіанти цих водних засобів пересування із загостреним носом і прямовисною кормою.

Поступального руху плоскодонна однодеревка набувала за допомогою весла, яким користувалися двома способами: відштовхуючись ним від дна ріки чи озера або внаслідок безопорної (вільної) греблі (під час повільного плавання, повертання човном). Особливих навиків вимагало управління на воді важкою "дубовкою". Якщо вона перекидалася і накривала рибалку, то вибратися з-під неї було складно. Це засвідчує зміст народної загадки, яка і досі побутує серед поліщуків: "Круть, верть — під черепочком смерть?" (дубовий човен). Тому при пересуванні цим транспортним засобом обов'язково стояли на колінах, притискаючи голінки до бортів, оскільки так було легше балансувати судном на водоймі. На коліна опиралися також під час руху довбаним човном із розпареними і розвернутими бортами. Якщо сиділи на окремій дошці-лавці, то ноги підгинали під неї.

Людей, підводи і різні вантажі через широкі ріки перевозили поромами. Основу порома становили два-три масивні плоскодонні човни (басейни рік Дніпра, Десни, Прип'яті) або вже згаданий пліт (басейн р. Дністра), на які ставили балки і робили поміст із дощок. Останній обносили з обох боків перилами. Пором рухався за допомогою блоків по натягнутому між берегами ріки канату, а скеровувався довгою жердиною. На великих водних артеріях (Десні, Дніпрі, Прип'яті та ін.) для цього застосовували також весла.

Важлива роль у торговельно-економічних зв'язках українців належала різноманітним видам мало- і крупногабаритных суден. Уже в княжу добу на ріках України з цією метою використовували безкілевий поліфункціональний (призначений для поїздок і перевезення вантажів) "човен". З розвитком товарного виробництва набули розповсюдження різні плоскодонні вантажні судна: "ком'яга" (Дніпро, Прип'ять, Горинь, Західний Буг, Сян), "шкута" (Західний Буг, Сян), "галера" (Дністер), "берлина" (Західний Буг, Прип'ять), "дубас", "байдак", "баркас" (Дніпро, Десна, Прип'ять) тощо. Вони різнилися між собою не стільки конструкцією, скільки розмірами, тоннажем, зовнішніми формами та деяким спорядженням. Зокрема, "берлина" мала заокруглений ніс і прямовисну корму, "байдак" — загострені носову частину і корму; трохи розширені борти, "барка" — заокруглені ніс і корму та дещо нахилені борти.

Найбільшим парусним судном басейну Балтійського моря була "шкута". Вона мала спереду звужену форму, а носову верхню частину — дещо заокруглену. На задку "шкути" була невелика кімната — буда, де зберігали різні знаряддя праці та продукти, а посередині неї — дерев'яний "стіл": тут вставляли щоглу. По обидва боки від цього столу було місце для товару, який накривали солом'яними матами.

Дністровську "галеру" будували із кругляків, обшивали дошками. Вона мала форму прямокутника, високі борти, прямовисну корму і зрізану під кутом носову частину. Нею перевозили всі види вантажів, що транспортувалися Дністром на далеку відстань, аж до Чорного моря. Після доставки товару в кінцевий пункт призначення "галеру" розбирали, а дерево продавали для опалення. В середині XIX ст. розміри цього судна сягали переважно 15 м у довжину, 5,5—6 м у ширину, вантажопідйомність його становила 10—12,5 т.

У XIX ст. на ріках України з'явився новий вид річкового транспорту — пароплав. Перший пароплав побудували у с. Мошках поблизу Києва 1823 р. Згодом кількість водного транспорту цього виду постійно зростала і вже на початку XX ст. він став одним з основних. Розвиток пароплавства сприяв також збільшенню габаритів і тоннажу традиційних вантажних суден, зокрема барж, які перетягалися за допомогою пароплавів. З цього часу активно розвивалося також річкове пасажирське судноплавство.

Сучасний міський транспорт – його основне призначення – перевезення пасажирів.

Трамвайне сполучення виникло в Україні ще наприкінці ХІХ ст. Перший трамвай у Російській імперії було введено в експлуатацію в 1892 році в Києві. Нині в 24 містах України працює трамвайне сполучення.

Перший тролейбус в Україні було введено в дію в Києві у 1935 році. Зараз тролейбуси перевозять пасажирів у 46 містах України.

Більшість міст України має автобусне сполучення. Першу регулярну автомобільну лінію було відкрито в Києві у 1925 році.

Найбільш прогресивний і зручний вид міського транспорту – метрополітен. Уперше його було збудовано в Києві. Будівництво розпочалося з 1949 року, першу дільницю відкрито у 1960 році. З 1978 року працює метрополітен у Харкові, а з 1995 року – у Дніпропетровську.

ТРАДИЦІЙНИЙ НАРОДНИЙ ОДЯГ

Різноманітний і барвистий був народний одяг України. Жіночий костюм складався з вишитої сорочки і поясного одягу - дерги, запаски, плахти, з 19 в. - спідниці, до якої в прохолодну погоду додавали безрукавки (корсетки, киптари й ін.). Дівчини заплітали волосся в косу, укладали навколо голови, прикрашаючи квітами, вінком з паперових квітів, строкатими стрічками. Жінки носили різних видів чіпці. Чоловічий костюм складався із сорочки й штанів (на Полісся й у Карпатах вузьких, на іншій території- переважно типу шаровар) з додаванням також безрукавок (у гуцулів і ін. горців - хутряних). Головним убором служили солом'яні капелюхи - брили, повстяні або смушкові шапки. У холодний час чоловіки й жінки носили свиту з домотканого сукна, переважно довгополу, узимку - різноманітні, звичайно довгі, овчинні кожухи. Вінок - основний атрибут українського костюма. Вінок – один з основних атрибутів жіночого українського національного костюма, поряд із плахтою й червоними чобітками. Вінок - це символ непорочності, юності й чистоти, він же також є невід'ємною частиною весільного обряду. Шлюбна символіка вінка відбита в любовній магії й дівочих гаданнях про заміжжя, у звичаї вручати дівчині вінок у знак сватовства, в обрядовому використанні вінків на весіллі. Особливості національного одягу. Український національний костюм - це не просто одяг. Це символ націй, це мистецтво й народне надбання. Це пам'ять наших предків, що відроджується на п’яльцях рукодільниць. Це - гордість українського народу. Це майстерність, що пережила роки. Національний одяг представляє соборну Україну; вона є таким же символом націй, як мова, віра, звичаї. Основа українського національного одягу – стиль барокко, що проявляється в перебільшеннях основних форм. Згадаємо хоча б вишиті рукави жіночої сорочки, орнамент вишивок, мережива, спеціальні декоративні тканини, плахти. Різнобарвні стрічки й разки доповнюють убір, надають йому святковості. Жіночий український костюм Жіночий традиційний костюм українців має безліч локальних варіантів. Етнографічні особливості історико-культурних районів України в одязі виявилися в силуеті, крої, окремих частинах одягу, способах її носіння, колірному декорі, прикрасах. Архаїчні елементи одягу найбільше зберігалися в Полісся; класичної української вважається одяг Середнього Придніпров'я; у південних регіонах України спостерігався взаємовплив традиційного одягу різних народів; у костюмі населення Поділля помітно етнокультурна взаємодія українців з молдаванами, а в північно-західних - з поляками; своїми особливостями характеризувався й одяг українських горців. Разом з тим, традиційний одяг українців володіє своєю етнічністю, що зложилася на спільнослов'янській основі в XVI-XVIII вв. Найбільш типовий комплекс традиційного українського костюма існував у Середнє Подніпров'я, частково захоплюючи райони Полісся, Слобожанщини й Поділля. Верхній одяг чоловіків і жінок був подібний по покрої. Автор етнографічних описів зупиняється на їхній характеристиці: "верхнім платтям як для чоловіків, так і для жінок служили вузькі, зовсім прямі, що потворно обтягали тіло, кожухи й звиті, з дуже вузькими стоячими комірами, що не закривали навіть шиї. Свита робилася із самого товстого, саморобного сукна: у жінок - завжди білого, у чоловіків - сірих, чорних кольорів, а кожухи - з недублених овчин. Кожухи й свити, дивлячись по потребі, робилися різної довжини, і самі довгі з них були трохи нижче колін. До дорожніх свит, що надівались на кожухи, позаду пришивалися мішки, що служили під час холоди або непогоди замість башликів". Основу українського жіночого костюма становить сорочка - кошуля. Вона довше ніж чоловіча і складається з двох частин - нижня частина (пiдтичка) шиється з більше грубої матерії. Сорочки українських горців-бойків і лемков кроїлися із двох частин і надівалися окремо. Зустрічаються в українців і цільні сорочки (додiльнi) - саме вони вважаються в жінок ошатними й святковими. Залежно від крою українські сорочки підрозділяються на три типи: тунікоподібні, полікові (з уставками), на кокетці. Сорочки шилися з комірами й без них. Останній тип сорочки - найбільш древній - воріт такої сорочки звичайно збирався в дрібні зборки й іноді обшивався зверху. Сорочка з коміром називається польською. На Україні можна провести границю (умовно - по Дніпру) між обома типами сорочки: у східних регіонах носили сорочки без коміра, у західних - з коміром, частіше - відложним. Відмінна риса української жіночої сорочки - звичай прикраси поділу, облямівки (подподільниці) сорочки вишивкою, тому що він був видний з-під верхнього одягу. Так само прикрашалися й рукава сорочки, особливо в місцях з'єднання рукава із плечем, де полик (уставка) являв собою частіше вишитий шматок матерії чотирикутної форми. Широкі рукави сорочки закінчувалися манжетом (чохлом) у зап'ястя. По здавна заведеному звичаї східнослов'янські дівчини до п'ятнадцятирічного віку й навіть до самого весілля носили тільки підперезану сорочку; надягання поясного одягу (поневи) зв'язувалося із заміжжям і переходом у розряд жінок. Понева - спільнослов'янський елемент традиційного одягу, що прикриває тіло жінки позаду й закріплюється на талії. В українців існувало три різновиди цього типу одягу: повсякденні без малюнка запаска, дерга й святкових убрання у велику клітку - плахта. Дерга складалася із трьох зшитих довгими сторонами полотнищ, що утворять собою смугу тканини в 3 м шириною й 60-70 див довжиною, що охоплює корпус жінки позаду й підв'язану поясом. Оскільки дерга - повсякденний одяг, неї шили із чорної або незабарвленої тканини, нічим не прикрашаючи. Українська запаска відрізнялася від дерги тим, що до її верхніх кутів часто пришивалися тасьми, які зав'язувалися на талії. Звичайно носили дві запаски, часто - різних кольорів: одна (позадниця, задниця) прикривала тулуб позаду, інша (попередниця) - уже першої, надівалася попереду - її частіше заміняли фартухом. Запаску виготовляли з якісної й тонкої вовняної й однотонної тканини синіх, зелених, червоних кольорів. Плахта як святковий одяг виготовлявся із тканини картатого орнаменту; її вручну вишивали вовняними або шовковими нитками. У ранній період відомі плахти, що шиті із шовкової матерії або із золотої і срібної парчі. Подальшою еволюцією поневи вважається спідниця (спiдниця). У Полісся були широко поширені вовняні спідниці - андараки, частіше смугастого орнаменту. Яскравим доповненням до жіночого костюма були нагрудні прикраси з дорогоцінних каменів, скла, намиста або підвіски з монетами - "намисто", "дукачі". Чоловічий український костюм Традиційний чоловічий костюм українців має велику подібність із іншими східнослов'янськими - російським і білоруським. Основу чоловічого одягу становлять сорочка з конопельного або лляного полотна й вовняні або сукняні штани. Сорочка, що надягає на тіло, часто служить і верхнім одягом. Відмінною рисою чоловічої української сорочки є розріз попереду (пазушка), прикрашений вишивкою. По конструкції ворота сорочки розрізняються - зі стоячим, відкладним коміром або без коміра. Варіант сорочки в цьому випадку збирають у зборку, неї обшивають тасьмою або вузькою смужкою матерії, у такий спосіб виходить низький стоячий комір, що українці пришивають до коміра сорочки не зверху, а знизу. Відомий українцям і широкий відкладний комір. Сорочку защібають або зав'язують у коміра за допомогою ґудзиків або тасьм. Українські чоловіки носять сорочку, заправляючи поділ її в штани; у цьому також проглядається відмінність від способу носіння сорочки поверх штанів у росіян і білорусів, що пояснюється запозиченнями українців від східних кочових народів. У покрої сорочки у всіх східнослов'янських народів були відомі вставки під пахвами із трьох- чотирикутних шматків тканини. Однак донські козаки вважали відсутність ласток ознакою відмінності від “мужиків”, тобто від селян, яким козаки завжди протиставляли себе. На плечах українські сорочки мали нашивки, що нагадують погони або вишиті вставки - “уставки”. Штани (штани, гачi, споднi, шаровари, холошi, ногавки, портки, убрання, портяницi) українці закріплювали на тілі за допомогою шнурка або ременя (очкур, гачник), - його українці носили із пряжкою. Українські штани, особливо штани козаків, відрізнялися дуже великою шириною. Між штанинками (холоша, ногавиця) вшивалася матня. Вона виготовлялася із прямокутних шматків матерії з підшитим унизу паралелограмом, у такий спосіб утворювалася подоба мішка. Штани шилися з полотна або сукна, українські гуцули прикрашали з вивороту вишивкою нижній край червоних сукняних штанів; вишивали ясно-жовтими й зеленими вовняними нитками, що вишиті кінці колош завжди відгинали наверх. Обрядова символіка костюма Обрядова символіка костюма - ознака, що відбиває широкий спектр духовних традицій народу, його світогляду й обрядових норм. Здебільшого обрядовими символами були окремі компоненти костюма: хустка або рушник при сватовстві, хрестинні пелюшки (крижмо) при пологах, біла (або чорна) хустка при похоронах. Вони повинні були захистити людину від злих сил, принести благополуччя, здоров'я, любов. Особливою магічною силою, як уважалося, володіли речі, виготовлені спеціально до того або іншого обряду власними руками. Так, дівчина неодмінно повинна була зшити своєму нареченому сорочку. Символічне значення мали й обов'язкові подарунки - чоботи, які зять дарував тещі; намитка - подарунок свекрусі від невістки. Обрядова функція одягу проявлялася й у специфічних способах її використання. Так, при виконанні більшості ритуальних дій носили одяг навиворіт, тоді як у повсякденному житті це вважалося поганою прикметою. Учасники деяких обрядів нерідко переодягалися в костюми протилежної статі, а також незалежно від пори року носили хутряний одяг. Роль обрядового символу часто виконувала колірна гама одягу. У весільному костюмі здавна домінував червоні кольори. Однак іноді семантика кольорів істотно змінювалася. У похоронному одязі чорні кольори став символом суму на рубежі XIX - XX вв., витиснувши білий, а подекуди синій. Стабільність способів забезпечення обрядових функцій одягу сприяла перетворенню деяких з них в етнічні символи.